Принципи кримінально-процесуального права

Поняття, значення і класифікація принципів кримінально-процесуального
права.

Характеристика загально правових принципів.

Характеристика міжгалузевих принципів.

Характеристика галузевих принципів.

1. ПОНЯТТЯ, ЗНАЧЕННЯ І КЛАСИФІКАЦІЯ ПРИНЦИПІВ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО
ПРАВА

Принципи кримінально-процесуального права — це закріплені в правових
нормах вихідні положення, що відбивають панівні в державі політичні та
правові ідеї і визначають сутність організації і діяльності компетентних
державних органів щодо порушення, до-судового слідства і судового
розгляду кримінальних справ.

Ознаки принципів кримінально-процесуального права:

вони втілені у формі правових норм. Не можна вважати принципами ті
наукові та політичні ідеї, що не дістали відображення унормах права;

норми-принципи є не вивідними, а навпаки — із них виводятьсявсі інші
норми кримінально-процесуального права (які перебувають»під
нормами-принципами»);

вони є найзагальнішими, фундаментальними правовими положеннями;

на їх основі побудована і діє вся кримінально-процесуальнасистема (ця
ознака принципів характеризує процес ізсередини);

вони характеризують кримінальний процес у цілому — ззовні;

норми-принципи діють на всіх або на більшості стадій кримінального
процесу і обов’язково в його центральній стадії — судовомурозгляді
кримінальної справи;

порушення одного принципу, як правило, призводить до порушення інших
принципів і тим самим до порушення законностіпри провадженні у
кримінальній справі;

недотримання хоча б одного принципу спричиняє скасуванняприйнятих у
справі рішень та інші негативні наслідки.

Кожна ознака і всі вони в цілому підкреслюють загальність положень, що є
принципами кримінально-процесуального права. Однак у літературі триває
полеміка вчених щодо наявності або відсутності специфічних загальних
правових положень (принципів), притаманних для окремих стадій.

Прибічники виокремлення принципів для кожної стадії (В. С. Зе-ленецький
та ін.) стверджують, що існування загальних принципів процесу не
заперечує наявності специфічних закономірностей, властивих окремим
стадіям, а, отже, і відповідних (приватних) принципів. Вони називають
принципами стадій положення, врегульовані главою 11 ПК «Основні
положення досудового слідства» та главою 24 КПК «Загальні положення
судового розгляду».

Проти виокремлення принципів окремих стадій категорично виступали С. А.
Альперт та М. М. Михеєнко. Вони вважали, що загальні положення стадій є
лише проявом у них загальнопроце-суальних принципів. їх можна називати
загальними умовами (рисами, правилами). Інакше поняття принципу
нівелюється.

Іноді до принципів кримінально-процесуального права відносять і такі
положення, як економічність, планування, ефективність, науковість,
гуманізм, справедливість, толерантність тощо. їх не можна вважати
принципами процесуального права, бо вони притаманні для всіх видів
людської діяльності, в тому числі й тієї, що її не врегульовано нормами
права.

Загальну кількість принципів кримінально-процесуального права не
визначено. На думку Т. М. Добровольської, їх 17; В. М. Тертиш-ника — 38,
М. М. Михеєнка — 18.

Таку їх велику кількість виокремлюють за рахунок включення до системи
принципів кримінально-процесуального права положень, що не мають ознак
принципів, а є тільки їх елементами. Наприклад, документованість є
елементом принципу публічності (офіційності), а забезпечення
ознайомлення особи, яку притягують до відповідальності, з обвинуваченням
і допустимість судового розгляду справи тільки в межах пред’явленого
обвинувачення — принципу змагальності.

Зважаючи на неоднозначний підхід до класифікації принципів кримінального
процесу, Ю. М. Грошевий запропонував вважати такими тільки ті дев’ять
правових положень, що їх визначено у ст. 129 Конституції України як
«основні засади судочинства».

Втім, завдання щодо однозначного визначення кількості принципів
кримінального процесу заздалегідь приречене на невдачу. Переважна
більшість правових положень, що їх відносять до принципів процесу, є
загальними для всіх або для декількох галузей права. В
кримінально-процесуальному праві вони лише по-особливому виявляють свою
дію.

Значення принципів кримінально-процесуального права полягає в тому, що
вони є:

гарантією дотримання прав і законних інтересів особи в кримінальному
процесі;

гарантією прийняття законних і обґрунтованих рішень укримінальній
справі;

вихідними положеннями для тлумачення окремих кримінально-процесуальних
норм;

засобом, завдяки якому досягається упорядкованість урозв’язанні питань,
щодо яких є прогалини в праві, та у випадкахзастосування
кримінально-процесуального права за аналогією;

підґрунтям для вирішення всіх суперечностей, що виникаютьпід час
провадження у кримінальній справі.

Усі принципи кримінального процесу тісно пов’язані між собою, взаємно
обумовлюють один одного, а тому утворюють систему. Своєю чергою, в цій
системі можна виокремити принципи, що мають однакові ознаки. В
процесуальній літературі залежно від певних ознак принципи
кримінально-процесуального права поділяють на кілька груп.

За юридичною силою джерела, в якому їх закріплено:

• конституційні — в Конституції України (головним чином урозділі 2 та в
ст. 129);

• спеціальні (інші) — в інших законах, передусім у КПК.Поділ принципів
процесу на конституційні та спеціальні зовсім

не означає, що одні із них (конституційні) є головними, а інші
(спеціальні) — другорядними. Всі вони мають у кримінальному процесі
однакові юридичну силу і значення.

Залежно від поширеності на функціональні частини
кримінально-процесуальної діяльності розрізняють принципи:

обвинувачення (переслідування);

захисту;

правосуддя (вирішення справи).

Залежно від поширеності на галузі права принципи поділяють на:

загальноправові, тобто ті, що діють у всіх галузях права (наприклад
принцип законності), але виявляються з певними особливостямив
кримінально-процесуальному праві;

міжгалузеві — діють у кількох галузях права (наприклад
принципзмагальності) і також по-особливому — в
кримінально-процесуальному праві;

галузеві — діють лише в межах кримінального процесу (наприклад принцип
забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист).

Характеристику принципів кримінально-процесуального права буде дано
відповідно до останньої класифікації, бо вона узгоджується із
класифікацією принципів права, що її вивчають у в межах навчальної
дисципліни «Теорія держави і права».

2. ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАГАЛЬНОПРАВОВИХ ПРИНЦИПІВ

До загальноправових принципів, що діють у кримінальйо-про-цесуальному
праві, належать такі».

Принцип законності.

Принцип законності — це конституційно-правове положення,згідно з яким
всі учасники кримінального процесу повинні виконувати приписи норм
кримінально-процесуального та інших галузейправа.

Стаття 58 та п. 1 ч. З ст. 129 Конституції України, статті 2, 5,15 КПК.

Зміст принципу законності в кримінальному процесі визначається такими
положеннями:

усі учасники кримінального процесу зобов’язані дотримуватися приписів
законів, а для державних органів і їх посадових осіб дієпринцип
«дозволено тільки те, що передбачено законом»;

у разі конкуренції закону і відомчих нормативно-правовихактів, якими
регламентується порядок провадження у кримінальнихсправах, підлягає
застосуванню закон»;

у разі конкуренції конституційних норм і норм інших законівслід
застосовувати норми Конституції України, як такі, що маютьнайвищу
юридичну силу;

правильне застосування закону є завданням кримінальногопроцесу (ст. 2
КПК);

будь-яке порушення закону має бути усунено;

учасники кримінального процесу, винні у порушенні закону,мають
обов’язково понести за це юридичну відповідальність;

Характеристику принципів всіх класифікаційних груп буде проведено за
такою схемою:

визначення (формулювання) принципу;

статті законів, в яких його відображено;

положення, що становлять його зміст;

винятки із принципу.

Під час характеристики принципів буде вказано тільки цифру, під якою той
чи інший елемент характеристики є в переліку.

Згідно з п. 14 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами
визначаються судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової
експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і
слідства, основи організації та Діяльності адвокатури.

ніхто не може бути притягнутий як обвинувачений інакше, якна підставах і
в порядку, встановлених законом (ст. 5 КПК);

ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, атакож підданий
кримінальному покаранню інакше як за вирокомсуду й відповідно до закону
(ч. 2 ст. 15 КПК);

• істотне порушення кримінально-процесуального закону(ст. 370 КПК) та
неправильне застосування кримінального закону (ст. 371 КПК) є підставами
до скасування або зміни вироку.

4. Винятків із цього принципу немає*. 2. Принцип державної мови
судочинства.

Принцип державної мови судочинства — це конституційно-правове положення,
згідно з яким судочинство в Україні провадиться українською (державною)
мовою.

Стаття 10 Конституції України; ст. 19 КПК; статті 3 і 18 ЗаконуУкраїни
від 28 жовтня 1989 р. «Про мови в Українській РСР»; ст. 10Закону України
від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України».

Положення, що визначають зміст принципу:

судочинство провадиться українською мовою;

особам, що беруть участь у справі та не володіють мовою,якою провадиться
судочинство», забезпечується право робити заяви,давати показання,
заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати в
суді рідною мовою і користуватисяпослугами перекладача (ч. 2 ст. 19 КПК;
ч. З ст. 18 Закону України»Про мови в Українській РСР»).

Порушення права обвинуваченого користуватися рідною мовою чи мовою, якою
він володіє, і допомогою перекладача є суттєвим порушенням
кримінально-процесуального закону і тягне за собою безумовне скасування
вироку чи постанови (п. 4 ч. 2 ст. 370 КПК).

Кримінальна справа підлягає поверненню для провадження досу-дового
розслідування, якщо порушено вимоги ст. 19 КПК щодо забезпечення
обвинуваченого, що не володіє мовою, якою провадиться слідство,
перекладачем (підпункт «б» п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду
України від 25 березня 1988 р. № 3 «Про застосування судами України
кримінально-процесуального законодавства, що регулює повернення справ на
додаткове розслідування»);

• слідчі і судові документи вручають:

— особам, які беруть участь у справі, на їх вимогу, в перекладі рідною
мовою або іншою мовою, якою вони володіють (ч. 4 ст. 18 Закону України
«Про мови в Українській РСР»);

* М. С. Строгович вважав, що законність не є принципом кримінального
процесу, бо це універсальне правове положення, що діє у всіх галузях
права.

» Хто є особою, яка не володіє мовою судочинства, закон не встановлює.
Це поняття є оціночним і визначається посадовою особою, яка веде процес.
У будь-якому разі особа вважається такою, що володіє тією чи іншою
мовою, якщо вона добре її розуміє і вільно висловлюється.

— обвинуваченому — незалежно від його вимоги (ч. З ст. 19 КПК).
Обвинуваченому в перекладі його рідною або іншою мовою, якою він
володіє, вручають копії:

постанови про притягнення його як обвинуваченого;

обвинувального висновку;

постанови про закриття щодо нього кримінальної справи;

вироку.

4. Винятки із принципу:

у роботі органів дізнання, досудового слідства, прокуратури ісуду,
розташованих у місцях проживання більшості громадян іншихнаціональностей
(міста, райони, сільські та селищні Ради, сільськінаселені пункти, їх
сукупність), можуть використовуватись поряд зукраїнською і їхні
національні мови (ч. 2 ст. З і ч. 2 ст. 18 ЗаконуУкраїни «Про мови в
Українській РСР»);

якщо громадяни іншої національності, що становлять більшість населення
зазначених адміністративно-територіальниходиниць, населених пунктів, не
володіють у належному обсязі національною мовою або якщо в межах цих
адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів компактно
проживає кільканаціональностей, жодна з яких не становить більшості
населенняпевної місцевості, в роботі названих органів може
використовуватись українська мова або мова, прийнята для всього
населення(ч. З ст. З і ч. 2 ст. 18 Закону України «Про мови в
УкраїнськійРСР»).

3. Принцип забезпечення права людини на свободу та особисту
недоторканність.

Принцип забезпечення права людини на свободу та особистунедоторканність
— це конституційно-правове положення, згідно зяким ніхто при провадженні
у кримінальній справі не може бутизаарештований або триматися під вартою
інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в
порядку, встановленихзаконом.

Стаття 29 Конституції України’, ст. 14 КПК. Цей принципврегульовано
також і в міжнародно-правових документах. Наприклад, згідно з ч. 1 ст. 9
Міжнародного пакту про громадянські і політичні права»: «кожна людина
має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути
підданий свавільному арешту чи утриманню під вартою. Ніхто не повинен
бути позбавлений волі інакше, як на таких підставах і відповідно до
такої процедури, які встановлені законом».

‘ Принцип забезпечення права людини на свободу та особисту
недоторканність було закріплено і в Конституції Української Народної
Республіки (Статуті про державний устрій, права і вільності УНР), далі —
Конституція УНР. У ст. 13 цього нормативно-правового акта зазначалося:
«громадянин УНР і ніхто інший не може бути затриманий на території її
без судового наказу інакше, як на гарячім вчинку. Але і в такім разі він
має бути випущений не пізніше, як за 24 години, коли суд не встановить
якогось способу його затримання» (див.: Христюк П. Замітки і матеріали
до історії української революції. 1917— 1920 рр.: В 4 т. — Прага, 1921.
— Ч. 2; Конституційні акти України. 1917-1920. Невідомі конституції
України. — К., 1992).

. Зміст цього загальноправового принципу виявляється в кримінальному
процесі через такі положення:

кожен із учасників кримінального процесу має право на свободу і особисту
недоторканність;

ніхто із учасників кримінального процесу не може бути позбавлений
свободи і права на особисту недоторканність;

кожному заарештованому повідомляють при арешті причинийого арешту;

про арешт (затримання) особи мають бути негайно сповіщенійого родичі;

кожному заарештованому або затриманому має бути невідкладно повідомлено
про мотиви арешту чи затримання, роз’ясненойого права та надано
можливість з моменту затримання захищатисебе особисто та користуватися
правовою допомогою захисника;

кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити всуді своє
затримання;

затриману особу негайно звільняють, якщо протягом сімдесяти двох годин
із моменту затримання їй не вручено вмотивованогорішення суду про
тримання під вартою;

завідомо незаконні затримання або арешт тягнуть за собоюкримінальну
відповідальність, передбачену ст. 371 КК.

4. Винятки з принципу:

особу може бути заарештовано (взято під варту), але тільки зарішенням
суду і лише за наявності до того підстав і умов, визначених
кримінально-процесуальних законом;

арешт може бути застосовано тільки щодо підозрюваного, обвинуваченого,
підсудного або засудженого;

особу може бути затримано, але тільки у разі нагальної необхідності
запобігти злочинові чи його перепинити. Уповноважені нате законом органи
можуть застосувати тримання особи під вартоюяк тимчасовий запобіжний
захід, обгрунтованість якого протягом72 годин має бути перевірено судом.

4. Принцип забезпечення недоторканності житла.

1. Принцип забезпечення недоторканності житла — це конституційно-правове
положення, згідно з яким не допускається проникнення до житла чи до
іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше, як за
вмотивованим рішенням суду.

* Ухвалений Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. Набув чинності,
в тому числі для України, 23 березня 1976 р.

Стаття 30 Конституції України’, ст. 14-1 КПК; ст. 311 Цивільного кодексу
України (далі — ЦК).

Положення, що розкривають зміст принципу:

кожному учасникові кримінального процесу гарантовано недоторканність
житла та іншого його володіння;

ніхто не має права без законної підстави увійти до житла всупереч волі
осіб, які в ньому проживають;

не допускається проникнення до житла чи іншого володінняучасника
кримінального процесу, проведення в них огляду чи обшуку;

незаконні обшук, огляд чи інші дії, що порушують недоторканність житла
громадян, вчинені посадовою особою, тягнуть засобою кримінальну
відповідальність, передбачену ст. 365 КК «Перевищення влади або
службових повноважень».

4. Винятки з принципу:

проникнення до житла чи іншого володіння особи допускається, але тільки
для провадження в них огляду чи обшуку і лише за вмотивованим рішенням
суду;

у невідкладних випадках можливий інший, встановлений законом, порядок
проникнення до житла чи до іншого володінняособи, проведення в них
огляду і обшуку. Без рішення суду можебути проведено:

огляд і обшук житла чи іншого володіння особи у випадках (ч. 5 ст. 190 і
ч. 6 ст. 177 КПК):

— пов’язаних із урятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім
переслідуванням осіб, яких підозрюють у вчиненнізлочину;

— за письмовою згодою власника;огляд місця події:

у невідкладних випадках у разі здійснення огляду місця подіїза заявою
або повідомленням особи про вчинений щодо неї злочин;

у разі відсутності цієї особи;

якщо неможливо отримати від неї згоду.

Принцип забезпечення недоторканності житла регламентовано у конституціях
майже всіх цивілізованих держав (ст. 13 Конституції ФРН; ст. 14
Конституції Італії; ч. 2 ст. 18 Конституції Королівства Іспанія; ст. 13
Федеральної конституції Швейцарської конфедерації; ст. 35 Конституції
Японії та ін.).

‘ У статті 15 Конституції УНР принцип забезпечення недоторканності житла
було регламентовано таким чином: «Домашнє огнище признається
недоторканим. Ніяка ревізія не може відбутися без судового наказу. В
наглих випадках можуть органи правової охорони нарушити недоторканість і
без судового наказу; одначе і в тім випадку має бути на жадання
громадянина доставлений судовий наказ не далі, як на протязі 48 годин по
довершенню ревізії».

5. Принцип забезпечення таємниці листування, телефонних розмов,
телеграфної та іншої кореспонденції, банківських вкладів і рахунків.

Принцип забезпечення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної
та іншої кореспонденції, банківських вкладів і рахунків — це
конституційно-правове положення, згідно з яким всім громадянам
гарантується таємниця і недоторканність їхньої кореспонденції та
банківських вкладів.

Стаття 31 Конституції України; ст. 14-1 КПК; ст. 306 ЦК;ст. 6 Закону
України від 4 жовтня 2001 р. «Про поштовий зв’язок»;ст. 9 Закону України
від 18 листопада 2003 р. «Про телекомунікації».

У кримінальному процесі цей принцип реалізується через такіположення:

кожному громадянинові (а не тільки учасникові кримінального процесу)
гарантовано таємницю листування, телефоннихрозмов, телеграфної та іншої
кореспонденції, а також банківськихвкладів;

ніхто, в тому числі посадові особи органів дізнання, досудо-вого
слідства, прокуратури і суду, не мають права розголошуватиінформацію, що
стала відомою їм із кореспонденції;

порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої
кореспонденції, банківських вкладів і рахунків тягне за собою
кримінальну відповідальність за ст. 364 КК «Зловживання владою або
службовим становищем».

4. Винятки із принципу.

Таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої
кореспонденції може бути порушено, але тільки за таких умов:

із метою запобігти злочинові;

із метою з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи,
якщо іншими способами одержати інформацію неможливо;

за наявності загрози вчинення насильства або інших протиправних дій щодо
осіб, взятих під захист (за письмовою заявою абописьмовою згодою цих
осіб);

рішення про прослуховування телефонних та інших переговорів, накладення
арешту на кореспонденцію прийнято головоюапеляційного суду або його
заступником (ч. 4 ст. 187 КПК).

Інформацію щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську
таємницю, згідно з ч. 1 ст. 62 Закону України від 7 грудня 2000 р. «Про
банки і банківську діяльність» розкривають банки:

1) на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої
інформації;

» Таємницю листування забезпечувала і Конституція УНР: «Установлюється
листова тайна. Органам державної влади не вільно відкривати листів без
судового наказу інакше, як у випадках, законом означених» (ст. 16).

на письмову вимогу суду або за рішенням суду;

органам прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства
внутрішніх справ України, Антимонопольного комітету

України — на їх письмову вимогу щодо операцій за рахунками конкретної
юридичної особи або фізичної особи—суб’єкта підприємницької діяльності
за конкретний проміжок часу;

органам Державної податкової служби України на їх письмову вимогу з
питань оподаткування або валютного контролю щодо операцій за рахунками
конкретної юридичної особи або фізичної особи—суб’єкта підприємницької
діяльності за конкретний проміжок часу;

спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового
моніторингу на його письмову вимогу щодо здійснення фінансових операцій,
які підлягають фінансовому моніторингу згідно з законодавством про
запобігання та протидію легалізації(відмиванню) доходів, одержаних
злочинним шляхом;

органам державної виконавчої служби на їх письмову вимогу з питань
виконання рішень судів щодо стану рахунків конкретної юридичної особи
або фізичної особи—суб’єкта підприємницької діяльності.

6. Принцип поваги до честі та гідності особи, невтручання в її особисте
та сімейне життя.

Принцип поваги до честі та гідності особи, невтручання в її особисте та
сімейне життя — це конституційно-правове положення, згідно з яким
посадові особи державних органів, які ведуть кримінальний процес,
зобов’язані ставитися з повагою до кожної людини, яку залучають до
кримінального процесу, не втручатися в її особистеі сімейне життя.

Статті 3 і 28 Конституції України*.

Цей принцип випливає із положень ст. З Конвенції про захист прав і
основних свобод людини1, згідно з якою жодна людина не може зазнавати
катувань чи нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження
чи покарання.

3. Положення, що розкривають зміст цього принципу в кримінальному
процесі:

• кожний учасник кримінального процесу має право на повагу до його честі
та гідності;

* Заборону на приниження гідності особи було закріплено і в Конституції
УНР, в ст. 14 якої зазначалося: «Громадянин УНР і ніхто інший на
території її не може бути . підданий яким-небудь карам по тілу, або
іншим актам, які понижують людську гідність».

1 Підписано в Римі 4 листопада 1950 р. Ратифіковано Україною 17 липня
1997 р.

честь і гідність людини, залученої до участі у кримінальній справі,
посадові органи, які здійснюють у ній провадження, визнають найвищою
соціальною цінністю;

під час виконання процесуальних дій не допускаються приниження честі та
гідності особи або дії, що є небезпечними для їїздоров’я (наприклад, під
час освідування — ч. З ст. 193 КПК; підчас відтворення обстановки і
обставин події — ч. 2 ст. 194 КПК);

провадження процесуальних дій, пов’язаних з оголенням особи, може
провадити тільки слідчий тієї самої статі у присутності понятих тієї
самої статі (наприклад, обшук особи — ч. З ст. 184КПК; освідування особи
— ч. З ст. 193 КПК);

нікого не може бути піддано катуванню, жорстокому, нелюдському або
такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню;

ніхто із учасників процесу не може зазнавати втручання в його особисте і
сімейне життя;

з метою попередження розголошення відомостей про інтимні сторони життя
осіб, які беруть учать у кримінальній справі, допускається закритий
судовий розгляд справ (ч. 2 ст. 20 КПК);

не допускається збирання, зберігання, використання та поширення
конфіденційної інформації про учасника кримінального процесу без його
згоди;

посадові особи, які ведуть процес, зобов’язані вживати заходів до того,
щоб не було розголошено виявлені обставини особистого життя учасників
процесу (наприклад під час обшуку або виїмки —ст. 185 КПК);

заборонено домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть
участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів
(шантажу, обіцянок надати якість пільги, підкупу тощо) — ч. З ст. 22
КПК.

4. Винятки з цього принципу:

• органи, які ведуть кримінальний процес, мають право збирати щодо
громадян інформацію, але тільки ту, що має значення для вирішення
справи;

• учасників кримінального процесу може бути піддано дослідженням у межах
провадження експертизи, в тому числі й примусово (ст. 205 КПК), але
тільки на підставі закону і лише зметою одержати докази у кримінальній
справі.

7. Принцип гласності судового розгляду справи та його повного фіксування
технічними засобами.

Принцип гласності судового розгляду справи та його повного фіксування
технічними засобами — це конституційно-правове положення, згідно з яким
розгляд кримінальних справ у всіх судах(місцевих, апеляційних,
касаційних) є відкритим.

Пункт 7 ч. З ст. 129 Конституції України; статті 20, 87-1 КПК.

У кримінальному процесі цей загально правовий принцип виявляється через
такі положення:

• ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про часі місце
розгляду своєї справи. Призначивши кримінальну справу досудового
розгляду, суддя вирішує питання про список осіб, які підлягають виклику
в судове засідання (п. 5 ч. 1 ст. 253 КПК). У цьому списку обов’язково
мають бути учасники судового процесу (сторони).Закон спеціально
регламентує порядок вручення повісток про виклик до суду підсудному та
іншим учасникам (ч. 1 ст. 254 КПК).

h?

h?

h?

h?

h?

a H

o

n a a F

H

?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

??&?

??&?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

>@?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

>@?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

тересованих осіб, надсилаючи відповідні повідомлення та розміщуючи
оголошення на дошці об’яв суду. Засудженому, якого утримують під вартою,
про призначення справи до апеляційного розгляду повідомляють через
начальника відповідної установи (ч. З ст. 354 КПК);

розгляд кримінальних справ у всіх судах є відкритим — всіособи, які
досягли 16 років, мають право бути присутніми під часслухання справ.
Особи, які не досягли цього віку, також маютьправо бути присутніми, але
тільки в тому разі, якщо вони є підсудними, потерпілими або свідками у
справі (ч. 4 ст. 271 КПК);

хід судового розгляду та його результати можуть фіксуватися технічними
засобами і висвітлюватися в засобах масової інформації.

Навіть у разі проведення закритого судового розгляду (див. винятки з
цього принципу) принцип гласності не виключається, бо:

• у залі судового засідання присутні потерпілий, свідки, прокурор,
захисники та інші учасники судового розгляду’;

слухання справ здійснюється з додержанням всіх правил судочинства;

вирок суду проголошується публічно.

Винятки з цього принципу пов’язані з необхідністю закритого розгляду
кримінальної справи, який провадять:

‘ Принцип гласності судового розгляду студенти часто плутають із
принципом публічності. Ці принципи різні за змістом (див. принцип
публічності), хоча й тісно пов’язані між собою: кожний громадянин (член
суспільства) має право знати про те, які дії вчинює суд у
загальносуспільних (публічних) інтересах.

‘ Бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на
закритих судових засіданнях, за умови згоди суб’єкта права, в інтересах
якого судовий розгляд оголошено закритим, має право Уповноважений
Верховної Ради України з прав людини (п. 9 ст. 13 Закону України від 23
грудня 1997 р. «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав
людини»).

обов’язково:

— якщо відкритий розгляд суперечить інтересам охорони державної
таємниці;

з ініціативи суду або за клопотанням учасників:

у справах про злочини осіб, які не досягай 16-річного віку;

у справах про статеві злочини;

в інших справах з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні
сторони життя осіб, які беруть участь у справі;

у разі, якщо цього потребують інтереси безпеки осіб, взятихпід захист.

Загальноправові принципи, що діють у кримінально-процесуальному праві,
мають настільки загальний характер, що в державах із усталеними
правовими системами (зокрема у Франції) поряд із принципами судочинства
існує поняття «фундаментальні основи права», під якими розуміють «права
і свободи, що лежать в основі існування будь-якого демократичного
суспільства»1.

Закріплені в Основному та в кримінально-процесуальному законах нашої
держави права особи на свободу та особисту недоторканність, таємницю
листування, на захист, недоторканність житла, недоторканність особи є
демократично-правовими інститутами кримінального процесу. Законне
обмеження цих прав має місце в багатьох сферах правоохоронної діяльності
держави. Необхідність розгляду їх як принципів у галузі
кримінально-процесуального права зумовлено тим, що саме в часі
провадження у кримінальних справах обмеження конституційних прав
громадян можуть бути найсуттєвішими (достатньо вказати на можливість
арешту — досудового позбавлення свободи особи — на термін до 18
місяців). Відображаючи свободу людини у демократичному суспільстві,
конституційні принципи стають «фундаментальними основами
кримінально-процесуального права» (як і будь-якої іншої галузі права).

3. ХАРАКТЕРИСТИКА МІЖГАЛУЗЕВИХ ПРИНЦИПІВ

Принцип змагальності.

Принцип змагальності сторін — це правове положення, згідноз яким двом
рівноправним сторонам (обвинувачення і захисту)забезпечується можливість
брати активну участь у дослідженні обставин кримінальної справи перед
незалежним арбітром — судом,який не може здійснювати інших функцій,
окрім функції правосуддя.

Стаття 7 Загальної декларації прав людини, ст. 14 Міжнародного пакту про
громадянські і політичні права, ст. 24 і п. 4 ч. З ст. 129Конституції
України, ст. 16-1 КПК.

Принцип змагальності складається із окремих правових положень, одні з
яких мають загальний для всієї процесуальної системихарактер, інші —
стосуються досудового провадження або провадження у судових стадіях.

Загальні положення принципу змагальності:

ніхто не може бути суддею у власній справі;

розмежування у суді трьох кримінально-процесуальних
функцій(обвинувачення, захисту і вирішення справи);

виконання кожної із функцій органами, незалежними одинвід одного;

на сторони не покладено обов’язок сприяти встановленнюістини у справі;

рівність прав сторін* і підтримання судом рівного положеннясторін
протягом всього часу провадження у кримінальній справі;

панівне становище суду;

заборона на вирішення судом за власною ініціативою спірних питань, що
виникають між сторонами;

суду заборонено виходити за межі пред’явленого обвинувачення;

Йдеться про формальну рівність прав сторін. Насправді ж сторона
обвинувачення, до складу якої належить такий потужний учасник процесу,
як прокурор, є набагато сильнішою від сторони захисту. Щоб вирівняти
баланс прав сторін, законодавець наділяє сторону захисту деякими
перевагами. Останніх у теорії кримінального процесу називають
«перевагами захисту» (О. В. Смірнов). До них належать: права
обвинуваченого (підсудного) відмовитися давати показання та давати
неправдиві показання, права підсудного на останнє слово та на останню
репліку, презумпція невинуватості, право запросити кількох захисників.
Аксіомою сучасного праворозуміння є те, що зміст правового регулювання
Щодо встановлення різних статусів індивіда не може бути однаковим
(рівним). У кримінально-процесуальному праві реальна (а не формальна)
рівність прав учасників кримінального процесу — представників сторін —
може сприяти виникненню стану, за якого буде унеможливлено існування
різних статусів учасників.

• законом передбачено можливість потерпілого та обвинуваченого
скористатися допомогою відповідно представника і захисникасвоїх прав.

Положення принципу змагальності, що діють у досудовому провадженні:

вирішення судом питання про давання дозволу на застосування органами
дізнання і досудового слідства примусових заходів щодо обвинуваченого
(підозрюваного), наприклад, взяття під варту —ст. 165-2 КПК, поміщення
до медичного закладу для провадження судово-медичної або
судово-психіатричної експертизи — ст. 205КПК;

контроль суду за прийняттям органами дізнання і досудового слідства
процесуальних рішень, в яких відображається рух справи, наприклад, про
відмову в порушенні кримінальної справи (статті236-1, 236-2 КПК); про
закриття справи (статті 236-5, 236-6 КПК);

• вирішення судом питання про давання дозволу на провадження окремих
процесуальних дій, наприклад, провадження огляду (ст. 190 КПК) та обшуку
(ст. 177 КПК) у житлі та іншому володінні особи.

Положення принципу змагальності, що діють у судових стадіях.

обов’язкова участь сторін під час провадження у справі, здійснюваного в
суді;

вирішення судом клопотань, заявлених сторонами;

право представників сторін обвинувачення і захисту братиучасть у судових
дебатах.

4. Винятків із цього принципу немає.

Принцип диспозитивності.

Принцип диспозитивності — це правове положення, згідно з яким суб’єктам
кримінального процесу надано і забезпечено можливість вільно в межах
закону обирати способи поведінки для захисту своїх кримінально-правових
і процесуальних прав, а також впливати на хід і результати
кримінально-процесуальної діяльності, головним призначенням якого є
забезпечення гнучкості та повноти захисту заінтересованими суб’єктами
процесу своїх прав, а також стимулювання їх активності у захисті цих
прав.

Пункт 4 ч. З ст. 129, ч. 1 ст. 63 Конституції України, ст. 16-1КПК
(принцип диспозитивності регламентується тими самими статтями закону, що
і принцип змагальності).

Положення, що розкривають зміст принципу:

• права учасників (сторін) процесу на вільне розпорядження своїми
матеріальними правами:

— право потерпілого у справах приватного обвинувачення* подавати до суду
скарги про притягнення певних осіб до кримінальної відповідальності (ч.
1 ст. 27, ст. 251 КПК);

До таких згідно з ч. 1 ст. 27 КПК належать справи про злочини,
передбачені ст. 125, ч. 1 ст. 126, ст. 356 КК.

— право потерпілого підтримувати обвинувачення у справах приватного
обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК);

— право потерпілого продовжувати підтримувати обвинувачення в разі
відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді У
справах публічного обвинувачення (ч. 2 ст. 267 КПК);

право потерпілого відмовитися від вимог про притягнення особи до
кримінальної відповідальності, що тягне за собою закриття кримінальної
справи (частини 2 і 3 ст. 282 КПК);

право потерпілого у справах приватно-публічного обвинувачення* подавати
скарги про притягнення осіб до кримінальної відповідальності (ч. 2 ст.
27 КПК);

право потерпілого та обвинуваченого (підсудного) на примирення,
наслідком чого є закриття справи публічного обвинувачення(ч. 1 ст. 27;
ст. 8 КПК та ст. 46 КК), що дає підстави для запровадження в теорію
кримінального процесу поняття «справипублічно-приватного обвинувачення»;

• права учасників (сторін) процесу на вільне розпорядженнясвоїми
процесуальними правами:

право на ініціювання кримінального процесу шляхом надання інформації про
вчинений злочин органам дізнання, досудовогослідства, прокуратури і
суду;

право заявляти відводи;

право розпоряджатися доказовим матеріалом;

право на свободу від самовикриття, викриття членів сім’ї чи близьких
родичів (ч. 1 ст. 63 Конституції України)»;

• забезпечені законом права учасників кримінального процесу активно
впливати на його рух і результати:

— право заявляти клопотання;

— право оскаржувати дії і рішення посадових осіб та органів, які ведуть
процес.

4. Винятки із принципу:

• кримінальну справу може порушити прокурор і за відсутності скарги
потерпілого, якщо:

‘ Згідно з ч. 2 ст. 27 КПК такими кримінальними справами є справи про
злочини, передбачені ч. 1 ст. 152 КК.

» Це положення в літературі іноді розглядають як самостійний принцип
кримінально-процесуального права. Однак підстав для наділення його таким
«статусом» немає, бо воно охоплюється свободою використання учасниками
процесу своїх прав. Остання (свобода) є складовою частиною принципу
диспозитивності. Частково свобода від самовикриття є елементом принципу
презумпції невинуватості, згідно з яким на обвинуваченого не покладено
обов’язок доводити свою невинуватість. У США існує поняття «привілей
проти самообвинувачення», змістом якого є право громадянина не давати
такі показання, які б могли бути використані для притягнення його до
відповідальності (поправка 5 до Конституції США).

справа про злочини, що у звичайному порядку розглядають умежах справ
приватного обвинувачення, має особливе громадськезначення;

потерпілий у справі про злочини приватного або приватно-публічного
обвинувачення не може захистити свої законні інтереси через:

свій безпорадний стан;

залежність від обвинуваченого;

з інших причин.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:

Принцип змагальності діє не тільки в судових стадіях кримінального
процесу, а і в його досудових стадіях.

Зміст принципу диспозитивності полягає у свободі розпорядження (в межах
закону) учасниками кримінального процесусвоїми матеріальними і
процесуальними правами.

4. ХАРАКТЕРИСТИКА ГАЛУЗЕВИХ ПРИНЦИПІВ

1. Принцип публічності.

1. Принцип публічності — це правове положення, згідно з яким орган
дізнання, слідчий, прокурор і суд повинні на підставі наданих їм
державою «правообов’язків» здійснити в офіційному порядку незалежно від
позиції будь-яких суб’єктів всі процесуальні дії у кримінальній справі
для досягнення мети кримінального процесу і задоволення таким чином
загальносуспільних інтересів у сфері боротьби зі злочинністю.

Принцип публічності кримінального процесу проявляється:

як вимога закону до державних органів, що уповноважені здійснювати
кримінальне судочинство, вести процес від імені держави(ех оЯісіо);

як вимога закону до цих органів керуватися законом, діяти вмежах своїх
повноважень на виконання поставлених завдань завласною ініціативою, в
інтересах держави, незалежно від інтересів,бажань та уподобань будь-яких
інших державних органів, службовихосіб, політичних партій і громадських
організацій, окремих громадян;

заінтересовані громадяни та організації мають право звертатися до
уповноважених державних органів за захистом своїх прав тазаконних
інтересів, що охороняються законом, а останні зобов’язані вжити заходи
щодо захисту їхніх прав та законних інтересів1.

1 Попелюшко В. О. Публічність кримінального судочинства і захист //
Адвокат. — 2003. — № 2. — С. 7-Ю.

Стаття 4 КПК.

Зміст принципу публічності визначають такі правові положення:

обоє ‘язки:

органів, які ведуть кримінальний процес, у межах своєї компетенції
порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину і
вжити передбачених законом заходів довстановлення події злочину, осіб,
винних у вчиненні злочину, і доїх покарання;

цих органів встановити всі суттєві обставини, зібрати і перевірити всі
необхідні докази незалежно від клопотань учасниківпроцесу;

органів, які ведуть процес, здійснити процесуальну діяльністьпротягом
певного строку;

державних органів, що ведуть процес, за наявності відповіднихпідстав
надати певний статус тим чи іншим його учасникам;

органу дізнання, слідчого, прокурора і суду щодо забезпеченняправ всіх
учасників кримінального процесу;

цих органів щодо встановлення причин і умов, які сприяливчиненню
злочину, і вжиття заходів до їх усунення (ст. 23 КПК);

заборони:

на здійснення дізнавачем, слідчим, прокурором і суддею провадження у
кримінальній справі у випадках, якщо у них з’являються інші, окрім
інтересів справи (загальносуспільних), інтереси(статті 54-60 КПК);

домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які берутьучасть у
кримінальній справі, шляхом насильства, погроз та іншихнезаконних
заходів (ч. З ст. 22 КПК).

4. Винятки із принципу публічності визначаються положеннямипринципу
диспозитивності.

2. Принцип презумпції невинуватості.

1. Принцип презумпції невинуватості — це правове положення,згідно з яким
особа вважається невинуватою у вчиненні злочинудоти, доки її вину не
буде доведено у передбаченому законом порядкуі встановлено обвинувальним
вироком суду.

2. Частина 1 ст. 62 Конституції України; ч. 2 ст. 15 КПК.Принцип
презумпції невинуватості закріплено і в міжнародних

правових документах:

у ст. 11 Загальної декларації прав людини проголошено: «Кожналюдина,
обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатисяневинною доти, доки
її винність не буде встановлена в законномупорядку шляхом прилюдного
судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для
захисту»;

у ч. 2 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичніправа
зазначено: «Кожен обвинувачений у кримінальному злочині має право
вважатися невинним, доки винність його не буде доведена згідно з
законом».

3. Зміст принципу презумпції невинуватості відбивають такі положення:

визнати особу винною у вчиненні злочину може тільки суд(ч. 2 ст. 15
КПК);

особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не можебути піддана
кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному
порядку і встановлено обвинувальним вироком суду;

презумпція невинуватості відбиває не особисту думку тієї чиіншої
посадової особи (особи, яка провадить дізнання; слідчого;прокурора;
судді), а об’єктивне правове положення;

ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненнізлочину.
Обов’язок доведення вини обвинуваченого у вчиненні злочину («тягар
доказування») покладено на орган дізнання, слідчого,прокурора (ч. 2 ст.
62 Конституції України, ч. 2 ст. 22 КПК);

ненадання обвинуваченим доказів своєї невинуватості зажодних обставин не
можна розглядати як доказ його вини;

обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержанихнезаконним
шляхом, а також на припущеннях;

усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на їїкористь (ч. З
ст. 62 Конституції України);

недоведена винуватість юридично дорівнює доведеній невинуватості;

затримання особи як підозрюваного чи притягнення її доучасті у справі як
обвинуваченого, застосування до неї запобіжногозаходу, в тому числі й
взяття під варту, не повинні розцінюватисьяк доказ її вини або покарання
винного;

до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного визнання особи
винною у вчиненні злочину обвинувальнимвироком суду з обвинуваченим не
можна поводитися як із винним,а також публічно, в засобах масової
інформації чи офіційних документах стверджувати, що він є злочинцем.
Згідно з ч. 4 ст. 296 ЦКім’я фізичної особи, яку затримано, підозрюють
чи обвинувачуютьу вчиненні злочину, може бути використано (обнародувано)
лишеу разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодонеї;

у разі скасування вироку як незаконного держава відшкодовуєособі
матеріальну, моральну та інші види шкоди;

12) презумпція невинуватості належить до числа спростовнихправових
презумпцій. її дія припиняється після постановлення судомобвинувального
вироку (але може бути відновлена в стадіяхапеляційного провадження,
касаційного провадження та провадження з перегляду судових рішень в
порядку виключного провадження).

Е. Феррі* слушно зазначав: «Якщо кримінальний кодекс — кодекс злочинного
населення, то процесуальний кодекс — кодекс чесних людей, ще не визнаних
винними».

4. Винятків цей принцип не має.

3. Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права
на захист.

1. Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому підсудному права
на захист — це конституційно-правове положення,згідно з яким посадові
особи, які ведуть процес, зобов’язані забезпечити підозрюваному,
обвинуваченому, підсудному сукупністьпроцесуальних прав, завдяки яким
вони отримують можливість захищатися передбаченими законом способами від
підозри чи обвинувачення.

Право на захист — це гарантована Конституцією та іншими законами України
можливість підозрюваного, обвинуваченого, підсудного захищатися від
кримінального переслідування як особисто, так і шляхом одержання
юридичних (правових) послуг.

2. Частини 1 та 2 ст. 59, ч. 2 ст. 63, п. 6 ч. З ст. 129
КонституціїУкраїни; ст. 21 КПК; ст. 5 Закону України «Про міліцію»;
статті 9,12, 21 Закону України «Про попереднє ув’язнення».

3. Зміст принципу забезпечення права підозрюваного, обвинуваченого чи
підсудного на захист полягає у такому:

забезпечення права знати, в чому його підозрюють або обвинувачують;

забезпечення права самостійно захищатися встановленими законом засобами
від підозри чи обвинувачення (давати показаннячи відмовитися від цього,
подавати докази, виступати з останнімсловом тощо);

забезпечення права користуватись юридичною допомогою захисника (для
забезпечення права на захист від обвинувачення танадання правової
допомоги при вирішенні справ у судах та іншихдержавних органах в Україні
діє адвокатура);

забезпечення права на вільний вибір захисника своїх прав.
Якщообвинувачений (підозрюваний, підсудний) не має коштів чи з
іншихоб’єктивних причин не може запросити захисника, то участь захисника
у справі забезпечується за рахунок держави.

Питанням забезпечення права на захист останнім часом законодавець
приділяє особливу увагу. 12 січня 2005 року ст. 5 Закону України «Про
міліцію» доповнено такими положеннями:

‘ Енріко Феррі — італійський криміналіст, послідовник Ч. Ломброзо. З
1919 р. очолював комісію з підготовки проекту італійського кримінального
кодексу. Багато розроблених ним положень увійшли до кримінального
кодексу Німеччини 1930 р.

у разі заявлення затриманими або заарештованими (взятимипід варту)
особами усної або письмової вимоги про залучення захисника працівники
міліції не мають права вимагати від них надання будь-яких пояснень або
свідчень до прибуття захисника;

про заявлення вимоги про залучення захисника або про відмову від
залучення захисника у протоколі затримання або постановіпро арешт
(взяття під варту) робиться відповідний запис, який скріплюється
підписом затриманої або заарештованої особи;

особам при затриманні або арешті працівники міліції:

повідомляють підстави та мотиви такого затримання абоарешту;

роз’яснюють право оскаржувати їх у суді;

надають усно роз’яснення ч. 1 ст. 63 Конституції України,права
відмовитися від надання будь-яких пояснень або свідчень доприбуття
захисника та одночасно у друкованому вигляді — роз’яснення статей 28,
29, 55, 56, 59, 62 і 63 Конституції України та правосіб, затриманих або
заарештованих, встановлених законами, у томучислі права здійснювати
захист своїх прав та інтересів особисто абоза допомогою захисника з
моменту затримання або арешту особи,права відмовитися від надання
будь-яких пояснень або свідчень доприбуття захисника;

забезпечують можливість з моменту затримання або арештузахищати себе
особисто та користуватися правовою допомогою захисника.

У разі невиконання працівниками міліції зазначених вимог особа, права
якої були порушені, та/або її представники (родичі, захисник) можуть
звернутися до суду із заявою про відшкодування шкоди у встановленому
законом порядку;

4. Винятків цей принцип не має.

Правові положення — здійснення правосуддя лише судом (ст. 124
Конституції України, ст. 15 КПК); незалежність судців і підкорення їх
лише закону (ст. 126 Конституції України, ст. 18 КПК); участь народу у
здійсненні правосуддя (статті 124, 127 Конституції України, статті 17,
259 КПК); обов’язковість рішень суду (ст. 11 Закону України «Про
судоустрій», п. 9 ч. З ст. 129 Конституції) — хоча і мають принциповий
характер, однак стосуються організаційних аспектів правосуддя, тому
розгляд їх у межах навчальної дисципліни «Кримінально-процесуальне
право» є недоцільним. їх вивчають у межах іншої дисципліни — «Судові і
правоохоронні органи».

Забезпечення доведеності вини (п. З ч. З ст. 129 Конституції України);
підтримання державного обвинувачення в суді прокурором (п. 5 ч. З ст.
129 Конституції України); забезпечення апеляційного та касаційного
оскарження судових рішень (п. 8 ч. З ст. 129 Конституції України) є
структурними елементами принципу змагальності.

Хоча в юридичній літературі їх іноді розглядають як принципи
кримінально-процесуального права.

ЛІТЕРАТУРА

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня1966 р.

Конвенція про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950
р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 13. — С. 270.

Звід принципів захисту всіх осіб, підданих затриманню або арештув
будь-якій формі, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня1988 р. //
Негодченко О. В. Забезпечення прав і свобод людини органамивнутрішніх
справ: Монографія. — Дніпропетровськ, 2002.

Закон України від 23 грудня 1997 р. «Про Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини» // Відомості Верховної Ради України. —1998. — №
20. — Ст. 99.

5 Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9
«Про застосування Конституції України при здійсненні правосудця» //
Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах
(1973—2004): Офіційне видання / За заг. ред. В. Т. Маляренка. — К.,
2004.

6. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 8
«Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у

кримінальному судочинстві» // Постанови Пленуму Верховного Суду України
у кримінальних справах (1973—2004): Офіційне видання / За заг. ред. В.
Т. Маляренка. — К., 2004.

Васильєв Л. Три попьітки нормативного закрепления презумпцииневиновности
// Законность. — 2004. — № 2.

Гриненко А. В., Кожевников Г. К., Шумилин С. Ф. Принцип презумпции
невиновности и его реализация в досудебном уголовном про-цессе. —
Харьков, 1997.

Добровольская Т. Н. Принципи советского уголовного процесса. (Воп-росьі
теории и практики). — М., 1971.

Кобликов А. С. Законность — конституционньїй принцип
советскогоуголовного судопроизводства. — М., 1979.

Колодій А. М. Принципи права України. — К., 1998.

Ларин А. М. Презумпция невиновности. — М., 1982.

Лобойко Л. М. Поняття принципу диспозитивності в кримінальномупроцесі //
Вісник Академії правових наук України. — 2003. — № 4 (35).

Лобойко Л. М. Принцип диспозитивності в кримінальному процесіУкраїни:
Монографія. — Дніпропетровськ, 2005.

Лобойко Л. М. Структура принципу диспозитивності в кримінальному процесі
// Вісник Луганської академії внутр. справ імені 10-річчянезалежності
України. — 2003. — № 2.

Маляренко В. Т. Конституційні засади кримінального судочинства.- К.,
1999.

Маляренко В. Т. Про публічність і диспозитивність у кримінальному
судочинстві України та їх значення // Вісник Верховного Суду України. —
2004. — № 7.

Мірошніченко Т. М. Принципи кримінального процесу // Правовадержава
Україна: проблеми, перспективи розвитку. — Харків, 1995.

Михеєнко М. Конституційні принципи кримінального процесу //Вісник
Академії правових наук України. — 1997. — № 2 (9). — С. 100—112.

Ромовська 3. Вважатися чи бути невинним? Погляд цивіліста напроблеми
Кримінально-процесуального кодексу // Закон і бізнес. — 2003. —9 серпня
(№ 32).

Сшецовский Ю. К, Ларин А. М. Конституционньїй принцип обес-печения
обвиняемому права на защиту. — М., 1988.

Тертишник В. М. Концептуальна модель системи принципів кримінального
процесу // Юрид. вісник України. — 2001. — 1—7 лютого (№ 5).

Трагнюк Р. Принципи і стандарти захисту учасників
кримінальногосудочинства у міжнародних документах // Право України. —
2002. — № 8.

Шишкін В. Змагальність — принцип судочинства в демократичному
суспільстві // Право України. — 1999. — № 12.

Шишкін В. Диспозитивність — принцип судочинства // Право України. —
1999. — № 6.

Похожие записи