Реферат на тему

Принципи, функції та компоненти юридичної деонтології

План

1. Принципи юридичної деонтології

2. Функції юридичної деонтології

3. Компоненти юридичної деонтології

Література 1. Принципи юридичної деонтології

Юридична деонтологія ґрунтується на відповідних принципах — гуманності,
справедливості, милосерді тощо. Вони збігаються з принципами професійної
етики юриста. Однак юридична деонтологія має і власні принципи.

Основним із них є нормативність. Це означає, що кожна професійна дія
юриста підпорядкована певним нормам. Але це не обов’язково правові
норми, які регулюють всю життєдіяльність особи. Йдеться про
загальноприйняті моральні норми, особливо власні норми юриста, які він
виробив під впливом різних чинників.

Принцип самостійності полягає в тому, що теоретичні положення юридичної
деонтології стосуються кожної особи зокрема. Юрист самостійно формує
свою поведінку, яка спрямована на підвищення ефективності правоохоронної
діяльності щодо громадян і суспільства в цілому. Також самостійно
виробляє у собі почуття внутрішнього імперативу службового обов’язку за
велінням серця та покликом сумління.

Стосовно принципу індивідуальності наголосимо, що деонтологічна норма
для кожного юриста — це його особистісна норма. Її не може використати
інший юрист. Якщо така спроба і буде, то, хоча б частково, настануть
зміни у самій нормі, і вона вже не характеризуватиметься
індивідуальністю. Для будь-якого іншого юриста, який потрапить в
аналогічну ситуацію, деонтологічна норма буде вже іншою.

Принцип неповторності особливо важливий у юридичній діяльності. Практика
підтверджує, що в житті різні люди навіть у подібних ситуаціях чинять
по-різному. На перший погляд, дії двох юристів видаються ідентичними,
але певні відмінності все ж існують. Недарма кажуть, що немає навіть
подібних двох крапель води, не кажучи вже про норми поведінки чи рівень
усвідомлення службового обов’язку.

Унікальним принципом юридичної деонтології є нестандартність. Його суть
полягає в тому, що деонтологічні норми розраховані не на взірцеві,
ідеальні, а на несподівані, нестандартні ситуації. Деонтологічні норми
мають найбільшу цінність саме у нестандартних умовах, коли практично
неможливо застосувати традиційний підхід, що доволі часто трапляється в
юридичній практиці.

Принцип моментальності характеризує високий ступінь кмітливості юриста,
його здатність швидко й безпомилково приймати обґрунтоване правильне
рішення. Таке мистецтво вирішення юридичних справ формують деонтологічні
норми.

Дуже близьким за змістом до принципу моментальності є принцип
непередбачуваності. Адже у багатьох випадках дії юриста не
запрограмовані. Виникають ситуації, до яких юрист не готовий. Тому
деонтологічні норми розраховані на такі явища і скеровують юриста на
відповідні правомірні дії.

Головне у професійній діяльності юриста — вчасно прийняти оптимальне
рішення. Цьому сприяє такий принцип юридичної деонтології, як
своєчасність. Не підготовлене (не обґрунтоване) рішення або невелике
запізнення істотно впливають на кінцевий результат або на ефективність
роботи. Своєчасність забезпечується розвиненою інтуїцією, внутрішнім
переконанням і навіть певним професійним ризиком.

Юридична деонтологія характеризується також принципом практичності. Саме
на практиці, а не під час теоретичних занять, юрист формує норми своєї
поведінки. Теорія норм поведінки юриста може передбачати його дії, але
не конкретизувати їх. Однак на практиці дії юриста, як правило, значною
мірою деталізуються і ніколи не повторюються.

Важливим для юридичної деонтології є принцип конкретності. Йдеться про
конкретне рішення юриста, конкретний внутрішній імператив службового
обов’язку. Загальні рішення не характеризують особу юриста як
професіонала, хоча вони можуть мати конфіденційний, тимчасовий характер.
У підсумку юрист повинен прийняти рішення щодо себе чи своїх дій.

Звичайно, кожен принцип діє не окремо, а у взаємозв’язку, підсилюючи
один одного. У деяких правових явищах “спрацьовують” практично всі
принципи юридичної деонтології. У цьому полягає єдність принципів як
необхідна умова дії деонтологічних норм.

У процесі розвитку українського суспільства та юридичної науки
з’являться нові принципи, зокрема ті, які віддзеркалюватимуть
національні риси, ідеї української державності. Виділятимуться, на наш
погляд, такі принципи, як універсальність, демократичність, правова
націологія.

Важливу роль відіграють джерела формування внутрішнього імперативу
службового обов’язку юриста або так звані джерела деонтологічних норм.
Такі норми випливають з існуючої теорії професійної етики,
професійно-етичних кодексів, що є результатом використання природних,
моральних та правових норм. Формуванню деонтологічних норм сприяють
принципи та функції морально-психологічної служби, яка нині набуває
поширення в юридичних установах.

2. Функції юридичної деонтології

Природні, моральні та правові норми у взаємодії становлять сутність
юридичної деонтології. Вони виконують певні функції. Саме у зв’язку з
реальним нормативним змістом юридичної деонтології виникають своєрідні
функції цієї науки. Її цінність та актуальність зумовлюють численні
функції, які можна згрупувати у три підсистеми.

1. Функції, які стосуються особи правника: формування у юриста
усвідомлення внутрішнього імперативу службового обов’язку; конкретизація
правосвідомості та правомірності дій у юристів; підвищення рівня
правового почуття у суб’єктів права; виховання у юристів поваги до
права; вироблення у правників внутрішнього переконання на основі
юридичної саморегуляції, юридичної оцінки й юридичної репутації та
самоутвердження; встановлення юристом об’єктивної правової дійсності;
сприяння вибору юристом справедливого правового рішення; виховання у
правників духовної, моральної і юридичної відповідальності;
обґрунтування індивідуального регулювання професійних дій юристів та
усвідомлення їх наслідків; дотримання безпеки життєдіяльності.

2. Функції, які відображають процес формування національного права в
Україні: утвердження національного змісту українського права;
забезпечення панування права; створення необхідних передумов
функціонування української національної правової теорії.

3. Функції, які стосуються регулювання суспільних відносин у державі:
уміння визначити цінність права і цінність держави, сприяння формуванню
цивілізованого правопорядку в Україні, сприяння виробленню
індивідуальних (власних) норм професійної поведінки юриста
(деонтологічних норм).

Важливу роль відіграє насамперед функція підвищення рівня правового
почуття у юристів. Загалом почуття — це особливий вид емоційних
переживань, які мають чітко виражений предметний характер та належну
стійкість. Тобто право, закон сприймаються юристом на емоційній основі і
почуття — це наслідок комплексного емоційного сприйняття. Іншого шляху
до свідомості (і правосвідомості) юриста не існує. Правові почуття
юриста виявляються у здатності усвідомлювати явище, переживати наслідки,
розуміти людей. Почуття пов’язане з уявленням про певний об’єкт. Зміст
цього уявлення і визначає правове почуття юриста, яке треба розглядати у
двох аспектах: емоційно-правовому і власного обов’язку (внутрішній
імператив службового обов’язку). Емоційно-правовий аспект стосується
емоцій, ідей, знання права, почуття провини, співпереживання, розкаяння.
Другий аспект охоплює почуття індивідуальної професійної
відповідальності та прагнення до встановлення істини й справедливості.

Обидва аспекти спрямовані на вироблення уміння проникнути у внутрішній
світ людини, на пошук найефективніших методів юридичної діяльності у
кожному конкретному випадку. Тобто правове почуття забезпечує таку
атмосферу, в якій юрист міг би встановити істину, оскільки право діє
тільки через свідомість юриста, його ставлення до дійсності. Це
забезпечує правові почуття службової особи. Без них неможливо вести
боротьбу за справедливість, тому що юристові властиві психологічне
ставлення, певна налаштованість на правові явища.

Фактично юрист діє не стільки в межах закону чи його припису, скільки в
межах сприйняття закону через почуття. Звичайно, почуття — суто
індивідуальний фактор. Воно націлює поведінку юриста на ту частину
припису закону, яка викликає певну зацікавленість, потребу тощо. Вона і
виконується, а все інше у законі може залишитися поза увагою юриста.
Тому ніколи юрист не виконує закон повністю. В цьому полягає
індивідуальність правових дій (і відповідальність за них). Для тієї
частини приписів, яка не виконується, характерний дух права, що впливає
на поведінку юриста, орієнтує його на правомірність.

Вагомим здобутком юридичної деонтології є формування національного духу
українського права.

Дух людини — це насамперед її світогляд, ідеї, віра, сподівання, думки,
творіння і взагалі її власна внутрішня атмосфера. Він вічний і належить
лише одній конкретній людині. Дух — це також внутрішній вияв морального
та інтелектуального розвитку людини. Він сильніший від самої людини і
виявляє себе не одразу, а через тривалий час. Створені людиною
матеріальні речі повністю їй не належать, а дух — це її власність. Кожна
людина має право на власний дух. Відсутність духу у людини характеризує
її негативно.

Дух законів — це їхній внутрішній вияв, структура та певна сила
регулювання суспільних відносин. Тобто дух права відображає зміст
природного права і законів, а правові почуття юриста спрямовані
передусім на сприйняття духу законів і права в цілому.

Дух права здебільшого складається з духу законів. Проте не кожен закон є
корисним та цінним і заслуговує на всенародне схвалення. В деяких
приписах, а інколи в цілому законі відсутній здоровий дух. Дух права
формує сам рівень духовності, моральності суспільства, оскільки закони
приймаються постійно і, як правило, цілковито нові, що не дає змоги
стверджувати про вичерпність законів у конкретний момент. Тобто
законотворчість завжди відстає від процесу створення моральних норм, що
на практиці відображається стійкою відсутністю норм правового
регулювання суспільних відносин. Та, зрештою, з розвитком суспільства
завжди з’являються нові прецеденти, що вимагають появи нових правових
норм.

4 | O z

U

ooooooooooonooaaaoaaaaaaaa

w(y,{oooooocooooooooooooooooooo

ковному праві. Зокрема, значну роль відігравали церковні суди. Вони
схвалювали родинне право, сприяли виборам священиків, ігуменів та
митрополитів. Тобто політико-правовий устрій Київської Русі був на той
час зразком для інших держав, оскільки панував високорозвинений
національний дух, одвічне і природне прагнення миру.

Ментальність українців і в наступний історичний період формувалася під
впливом компонентів правових культур багатьох держав, особливо західних.
Тому в Україні завжди переважала система саме західноєвропейських, а не
азійських цінностей, хоча в останніх українське право певною мірою
розчинилося.

Для розвитку юридичної деонтології важливе значення має функція
забезпечення панування права. Право, як відомо, складається з дозволів,
зобов’язань і заборон. Воно гарантує природні права людини, її свободу,
допомагає реалізувати свобідну волю, а також утримує суспільство від
хаосу й безладдя, об’єднує людей, створює правові відносини, встановлює
суспільні зв’язки і може існувати без держави. Оскільки право є духовною
та моральною суспільною силою, то поза ним не перебуває жодна особа.
Принципи права, побудовані на заборонах, обмежують людину і позбавляють
її певної неправомірної свободи, здебільшого свободи тіла, а не душі.
Право — це також правда, яка не завжди ототожнюється з державою. Держава
зникає, якщо право не діє. Адже завдяки правовим нормам громадяни беруть
участь у вирішенні загальнодержавних справ, здійснюють державне та
місцеве самоврядування, мобілізують духовно-моральні сили усієї нації.

Зміст панування права полягає у тому, що воно займає домінуючу позицію
порівняно з державою. Це гарант прав, свобод і законних інтересів
громадян. Панування права означає, що воно не може залежати від
політичних сил та ідеології, а втілене у звичаєвому праві, реально
існуючих стосунках, не залежить від статі, суспільного становища,
національності тощо. У пануванні права значну роль відіграє духовна і
моральна сили, які не можуть бути утворені державою. Вони вищі, ніж сила
держави. Пануванню права передує панування національної моралі,
загальнолюдських цінностей у регулюванні суспільних відносин, воно
зумовлене природно-історичними правами людини і спирається на духовні й
моральні засади суспільства. Для утвердження панування права потрібен
час, але завдяки цьому людина впевнена у завтрашньому дні. Незважаючи на
те, що держава обмежена правом, яке сама приймає, вона ще й відповідає
за панування права в суспільстві.

Юридична деонтологія передбачає створення умов для функціонування
української національно-правової теорії, яка б ґрунтувалася на духовному
звичаєвому праві, відповідала національному духові народу, підкреслювала
національну своєрідність правової системи, утверджувала право
української нації. Це продукт української нації (і держави, коли вона
існувала), виразник правової свідомості народу. Тому національно-правова
теорія розкривається через вивчення історії українського права та
державності.

Важливою функцією юридичної деонтології є сприяння формуванню
цивілізованого правопорядку в Україні. Досягти його можна різними
способами, зокрема жорстокістю чи тортурами, і цивілізовано —
формуванням культури, законослухняності, правосвідомості тощо.

Існує тісний зв’язок між правопорядком і законністю. Правопорядок — це
наслідок законності, її результат. Можна стверджувати: який рівень
законності у державі, такий і стан правопорядку, оскільки правопорядок
перебуває під захистом закону та й держави в цілому.

Отже, кінцева мета юридичної деонтології як науки полягає у тому, щоб
допомогти юристові виробити такі власні норми поведінки, які орієнтують
на піднесення суспільства, встановлення цивілізованого правопорядку,
правового забезпечення життєдіяльності народу.

3. Компоненти юридичної деонтології

Визначальними чинниками компонентів юридичної деонтології є свідомість,
професійне почуття й усвідомлення наслідків професійної дії. Джерелами
цих компонентів є різноманітні види культур. Тому можна вести мову про
духовне (моральне, правове, інформаційне, національне та ін.),
професійне почуття, отже, про основні компоненти юридичної деонтології,
враховуючи й усвідомлення наслідків вияву почуттів у професійних діях,
що є своєрідним стимулюванням свідомості.

Для зручності слід згрупувати компоненти юридичної деонтології у
підсистеми, блоки (хоча таке групування досить умовне):

а) знання про духовно-національне почуття, яке визначається такими
видами культур як: духовна, національна, політична, філософська,
наукова, державна, релігійна;

б) знання про морально-правове почуття, яке формується культурами:
звичаєвою, корпоративною, моральною, правовою, інтуїтивною;

в) знання про психологічно-естетичне почуття, яке зумовлюється
культурами: психологічною, інтелектуальною, культурою підсвідомості,
емоційною, педагогічною, естетичною;

г) знання про професійне почуття, що набувається під впливом культур:
інформаційної, економічної, акторської, управлінської, зовнішньої,
фізичної, бойової, технічної, математичної.

Внутрішні аспекти цих та інших видів культур є компонентами юридичної
деонтології, а зовнішні аспекти — компонентами професійної етики.
Кількість видів культур є необмеженою. В одних випадках субкультури
виступають як основні, в інших — вони лише дотичні до юридичної
деонтології. Це залежить від спеціалізації та напряму юридичної
діяльності.

Для юридичної деонтології важливо дослідити її компоненти з погляду
культури, а також культурологічний зміст службового обов’язку, особливо
його внутрішнього імперативу.

З культурологічного погляду варто дослідити взаємозв’язок (дифузію)
видів культур, їхній вплив на формування внутрішнього імперативу
службового обов’язку юриста, зосереджуючи увагу на можливих конфліктах.

Виходячи з аналізу елементів культури загалом, де компонентами є знання,
цінності та поведінка, можна стверджувати, що провідним є знання з
певної галузі культури. Наприклад, у правовій культурі — це знання
права, в економічній — економіки, в психологічній -психології, психіки
людини тощо. Крім цього, потрібні знання загальної теорії культури. Вони
дають змогу побудувати абстрактну теорію конкретного виду культури.

Цінність складового елемента окремого виду культури для юриста полягає в
тому, що він містить певний перелік професійних моральних якостей.
Незважаючи на те що до кожного виду культури входять всі загальні
моральні якості (загальнолюдська мораль), провідну роль все ж відіграють
професійні моральні якості, їх пряме або дотичне відношення до
конкретної культури. Тобто цінність окремого виду культури поєднує
загальнолюдську і професійну мораль.

Юридична деонтологія не досліджує професійної моралі. Це завдання
правничої етики, яка, крім цього, здійснює класифікацію цієї моралі,
визначає складові елементи професійної моралі для юридичної деонтології.
Остання визначає, як впливають прямі чи дотичні елементи професійної
моралі на формування внутрішнього імперативу службового обов’язку
юриста. У такий спосіб здійснюється розподіл елементів професійної
моралі між правничою етикою і юридичною деонтологією. Зрозуміло, що при
такому розподілі є складові елементи, які належать одночасно до тієї й
іншої галузей, до того й іншого виду культури. Це явище називається
дифузією культур.

Завдання культурології полягає у тому, щоб дослідити «мирне
співіснування» спільних елементів двох дисциплін, двох або більше видів
культур з іншими структурними елементами. Також культурологія визначає
рівень впливу кожного елемента професійної моралі на різних етапах
дослідження, дає змогу уявити можливі суперечності (культурні
конфлікти).

Кожний вид культури чинить певний вплив на професійні моральні якості,
поведінку юриста, яка повинна ґрунтуватися на свідомому виконанні норм
моралі й права. Важливого значення при цьому набувають добровільність,
свідоме виконання вказаних норм, що є своєрідним взірцем поведінки
юриста.

Взагалі правомірна поведінка правника залежить від рівня його загальної
культури, загальнолюдської моралі. Але професійна правомірна поведінка —
це багатовимірний феномен, у якому важливу роль відіграють дисциплінарні
елементи, що мають специфічні ознаки правоохоронної діяльності. Відтак,
загальна культура є органічним компонентом юридичної деонтології.

Об’єктом культурного впливу є внутрішній імператив службового обов’язку.
Тобто йдеться про культуру як породження внутрішнього імперативу та
реалізацію його юристом на практиці. Культурологія допомагає докладно
відповісти на запитання: чи морально обґрунтований внутрішній імператив
службового обов’язку юриста і чи дотримався юрист культури впровадження
цього обов’язку в службові дії?

Отже, культурологічний аспект юридичної деонтології дає змогу глибше
зрозуміти внутрішній імператив службового обов’язку. У юриста
розвивається здатність не лише сформулювати культурологічну думку, а й
реалізувати службову дію в контексті культури.

Онтологічний вимір юридичної деонтології передбачає культурологічні
аспекти внутрішнього імперативу службового обов’язку.

Література

1. Волченко В.Н. Миропонимание и экоэтика ХХІ века. Наука — Философия —
Религия. — М., 2001.

2. Гончаренко С. Український педагогічний словник. К., 1997.

3. Горшнев В.М., Бенедик И.В. Юридическая деонтология. — Харьков, 1988,
1993.

4. Гусарев С.Д., Тихомиров О.Д. Юридическая деонтология. — К., 1999.

5. Этика: Энциклопедический словарь / Под ред. Р.Г. Акресяна и
А.А. Гусейнова. — М., 2000.

6. Мерло-Понті М. Феноменологія сприйняття / Пер. з фр. — К., 2001.

7. Немов Р.С. Психология: Словарь-справочник: В 2 ч. — М., 2003.

8. Новая философская энциклопедия: В 4т. / Ин-т философии РАН, Нац. общ.
— науч. фонд; 9. Научно-ред. совет: предс. В.С.Степин, заместители
предс. А.А. Гусейнов, Г.Ю. Семигин, уч. секр. А.П. Огурцов. — М.: Мысль,
2001. — Т.2. — 638 с.

10 .Основы валеологии: В 3 кн. / Под ред. В.П. Петленко. — К.,
1998-1999.

11. Потер К.Р. Объективное знание. Эволюционный перевод / Пер. с англ. —
М., 2002.

12. Рікерр П. Сам як інший / Пер. із фр. — К., 2002.

13. Скакун О.Ф. Юридическая деонтология. Харбков, 2002.

Похожие записи