Принцип соціального натуралізму та його значення для юриспруденції і
кримінологи

Наука, — в тому числі і юридична, — це діяльність, спрямована на
здобуття нових знань про певні явища за допомогою спеціально
пристосованих для цього методів. Без використання таких методів
неможливе саме наукове пізнання: немає методу — немає і науки. Більше
того, очевидно, існує наступна залежність: який метод, така й наука.

З цього і слід виходити, на нашу думку, при визначенні ролі методології
в розвитку юридичної науки. Дослідивши методи, які використовуються
сьогодні у вітчизняній юридичній науці і кримінології, можна досить
точно визначити можливості цих наук.

При найближчому розгляді можна побачити, що наша юридична наука, так
само як і кримінологія, знаходиться в кризовому стані, викликаному
кризою їх методології. Вони до сих пір несуть на собі „родимі плями”
(користуючись метафорою К.Маркса) марксистсько-ленінського вчення про
так званий „діалектичний метод” наукового пізнання. Про це свідчить той
факт, що в більшості наукових праць з юриспруденції і кримінології, і
особливо в дисертаційних дослідженнях, зазначається, що їх автори
застосовують саме „діалектичний метод”. Але насправді, як правило, — це
декларація, бо автор не використовує у своїй роботі ніякого наукового
методу. А це означає, що така робота не є науковим дослідженням, бо без
використання методу вона може бути лише викладом власних суб’єктивних, а
саме: волюнтаристських і утопічних, оцінок тих чи інших правових явищ
або компіляцією чужих праць. В зв’язку з цим, сучасні публікації часто
носять характер своєрідної “юридичної алхімії”.

Отже, згадування сучасними авторами “діалектичного методу” — це часто
данина марксистсько-ленінським традиціям.

А які ж можливості цього методу насправді? З нашої точки зору,
діалектика не є самодостатнім методом наукового дослідження, а є лише
засобом дослідження, який використовується правильно чи неправильно
залежно від того принципу дослідження, яким керується дослідник: тобто,
діалектика як метод — це, образно кажучи, палиця з двома кінцями.

Діалектичний метод “робить” те, на що скеровує його принцип, вибраний
для наукового дослідження. Зокрема в марксизмі-ленінізмі „діалектичний
метод” “ робив” те, на що його скеровував принцип матеріалізму, а в
гегелівській філософії — те, на що його скеровував принцип ідеалізму.

Отже, в методології науки, в т.ч. і юридичної, вирішальну роль відіграє
не засіб пізнання, одним з яких є діалектика, а принцип пізнання.

Як свідчить історія юриспруденції, найпродуктивнішим для юридичної науки
виявися принцип пізнання, що був сформульований у вигляді ідеї
природного права. На це вказує, зокрема, той факт, що римське право,
будучи заснованим на ідеї природного права, до сих пір вражає своєю
придатністю і досконалістю. І тут слід зазначити, що видатний
правознавець Гуго Гроцій виявив визначальну роль ідеї природного права в
доктрині римського права.

Більше того, Гуго Гроцій, розглядаючи історію юриспруденції, доходить
висновку, що юриспруденція може бути наукою лише тоді, коли
керуватиметься принципом, згідно з яким право “виникає з самої природи”.
“Багато хто до цих пір, — писав він, — намагався надати цій галузі
(юриспруденції — O.K.) наукову форму, але ніхто не зміг цього зробити,
та й по правді кажучи, це й неможливо було здійснити інакше як…
відокремивши те, що виникло внаслідок установлення, від того, що виникає
з самої природи”1 Ця ідея Гуго Гроція є особливо актуальною для
вітчизняної юридичної науки, яка має гостру потребу в новій методології.
Але не лише для юридичної науки, а й для кримінології.

Виходячи з цього, на науково-практичній конференції “Правова система
України: теорія і практика”, яка відбулася 7-8 жовтня 1993 року в м.
Києві, нами було запропоновано нову методологічну основу для вітчизняної
юридичної науки і кримінології — принцип натуралізму, який пізніше і
дістав назву “принцип соціального натуралізму». Подальші дослідження
підтвердили плідність цього принципу. Згідно з принципом соціального
натуралізму усі соціальні явища, в т.ч. і право, і злочинність, не можна
розглядати за межами дії законів Природи, а, навпаки, їх треба
розглядати як такі, що є не менш природними, ніж явища фізичні і
біологічні, а більш природними, бо вони є вищою формою розвитку Природи.

Принцип соціального натуралізму виводиться із постулату, що Природа — це
те, що породжує усе суще і дає йому закони. Тому соціальні явища є теж
природними, як і фізичні чи біологічні, але відрізняються від них тим,
що вони є вищою формою розвитку фізичних і біологічних явищ.

Отже, Природа — с вищим законодавцем для усього сущого, в тому числі для
людини і суспільства. Воля і свідомість людини — це механізми, що
утворилися в неї для того, щоб вона могла жити за законами
Матері-Природи. Завдяки волі і свідомості людина може не порушувати або
порушувати закони природи, але не може їх скасувати чи змінювати. Як
казав Томас Джефферсон, — один із ідеологів правової культури США, —
“законодавець, що вводить закони, які суперечать законам природи…
злочинний”2

Значення принципу соціального натуралізму для юридичної науки і
кримінології полягає в тому, що він дозволяє уникнути волюнтаризму і
утопізму, які є тією методологічною вадою, що приводить дослідників до
антинаукових або псевдонаукових результатів, котрі видаються за
результати юридичної науки чи кримінології.

Принцип соціального натуралізму відкриває нові можливості у розв’язанні
актуальних проблем юридичної науки і кримінології, а також соціальної
практики взагалі.

Зокрема, відповідно до принципу соціального натуралізму відома ідея
“буття людей визначає їх свідомість” не може використовуватися в
соціальній практиці, бо вона не дає відповіді на питання, а чим же
визначається буття людей. Історичний досвід побудови соціалізму в СРСР
показав, що зазначена ідея відкриває шлях до волюнтаризму і утопізму у
творенні буття людей. Якщо визначальним визнається “буття”, то його слід
створювати таким, як того хочеться певній політичній партії, чи її
вождю, чи, навіть, цілому народу, зараженому волюнтаризмом і утопізмом.

Саме на цій основі зародився і практикувався певний час на теренах
колишнього СРСР принцип “Залізною рукою заженемо людство у щастя!”

Взагалі, основою будь-якого тоталітарного режиму є маніпуляція людським
буттям, здійснювана різними організаторами соціальної практики,
ураженими волюнтаризмом і утопізмом.

Вказуючи на те, що ідея “буття людей визначає їх свідомість” відкриває
шлях до волюнтаризму і утопізму, принцип соціального натуралізму
допомагає визначити правдиве начало соціальної практики. Згідно з цим
принципом таким началом є соціальна культура людей. Саме соціальна
культура людей визначає і їх буття, і їх волю та свідомість. Отже, лише
вона має бути основою соціальної практики. І ось чому.

Відповідно до принципу соціального натуралізму прогресивною може бути
лише та соціальна практика людей, яка найкращим чином узгоджується із
природними законами життя людей в суспільстві. А мірою узгодженості волі
і свідомості людей із цими законами і є їх соціальна культура. Очевидно
існує наступна закономірність: життя людей визначається їх культурою.
Яка соціальна культура людей, така і їх соціальна практика. В цьому
можна пересвідчитись, порівнявши, наприклад, соціальну культуру людей в
Україні і в інших європейських країнах.

З нашої точки зору, можна також стверджувати, що усі проблеми, котрі
існують в українському суспільстві, в т.ч. і юридичні, і кримінологічні,
визначаються саме станом соціальної культури людей в Україні. Тому
змінитися життя людей в Україні на краще не може інакше, як в результаті
зміни їх соціальної культури, що включає в себе економічну, політичну,
правову, моральну та інші види культури.

Від цього залежить також, чи зможе Україна інтегруватися в сім’ю
європейських держав. Відомо, що епоха Просвітництва принесла в Європу
ідею „царства розуму”, тому що розум є засобом пізнання законів
Матері-Природи, якими мають керуватися люди у своєму житті. З допомогою
цієї ідеї європейські народи позбавилися середньовічного обскурантизму,
котрий проявляється у вигляді свавілля і ілюзій, що є коренем усіляких
соціальних негараздів.

Узгодження життя європейських народів із законами Матері-Природи завдяки
просвітницькій ідеї “царства розуму” і сформувало нову соціальну
культуру, яка не лише сприяла розвитку цих народів, а й стала, на нашу
думку, передумовою інтеграційних процесів у Європі. І це тому, що закони
Матері-Природи є універсальним інтегратором, тобто фактором, який є
“спільним знаменником” життя усіх народів і в усі часи. Зокрема, таку
роль відіграють закони природного права, на основі яких відбувається
інтеграція правових систем країн Європи.

2

4

4

Lа наступну проблему, що постає перед Україною. На наш погляд, сьогодні
в Європі, з одного боку, і в Україні, з другого, переоцінюється роль
процесу європеїзації українського законодавства для інтеграції і
недооцінюється роль процесу європеїзації соціальної, в т.ч. і правової,
культури громадян України.

В забезпеченні соціального порядку, що включає в себе і правопорядок,
правова культура громадян відіграє, на нашу думку, вирішальну роль. Без
неї закони не діють зовсім, або використовуються для різноманітних
зловживань.

В усякому випадку без європеїзації правової культури громадян України
сама по собі європеїзація українського законодавства може мати лише
“паперові” наслідки. В той же час, сучасні концепції європейської
інтеграції не враховують існування такого феномену як європейська
правова культура громадян. Саме завдяки їй норми європейського права
лише і можуть приводитися в дію, а не залишатися “на папері”. Цей
висновок випливає з так званої “культурно-правової концепції
забезпечення соціального порядку” 3. Згідно з цією концепцією правову
державу не можна побудувати лише завдяки політичній волі зверху. її
можуть природним чином утворити так звані “правові громадяни”, тобто
громадяни з належною правовою культурою. А хіба “правова Європа” може
утворитися іншим чином? Будь-які “технології” розбудови правової Європи
без участі в цьому громадян з належною правовою культурою — це
волюнтаризм і утопізм Для участі в цій розбудові громадяни України
повинні мати належну правову культуру. Проте сьогоднішній стан
суспільного життя в Україні свідчить про те, що наші громадян поки що
залишаються заручниками комплексу сваволі та ілюзій, тобто свободи, не
обмеженої соціальною, в т.ч. правовою, культурою.

Саме тому слід зазначити, що розвиток в Україні європейської юридичної
освіти може мати значення лише за умови, що він поєднуватиметься з
розвитком у громадян України європейської правової культури. Без такого
поєднання інтеграція України в європейську спільноту неможлива.

На якій же основі стає можливою “правова Європа”, тобто інтеграція
національних правових систем європейських країн і правових культур їх
громадян в європейську правову культуру?

Відповідно до принципу соціального натуралізму це має бути ідеологія
природного права. Відомий французький вчений — соціолог Е.Дюркгейм
досить переконливо визначив роль цієї ідеології в юридичній освіті і
правовій культурі. Розкриваючи її значення для студентів-правознавців,
він писав: “…Найкращі уми визнають сьогодні необхідність для
студента-правознавця не обмежуватись тлумаченням юридичних текстів. Якщо
насправді він проводить весь свій час у коментуванні текстів, і тому
стосовно кожного закону його єдина турбота -намагатися вгадати, яким міг
бути намір законодавця, у нього з’являється звичка бачити у волі
законодавця єдине джерело права. А це означає приймати букву за дух,
видимість — зареальність. Право утворюється в глибинах суспільства, а
законодавець лише освячує процес, який здійснюється без нього”4 Тому
студентові-правознавцю, що вивчає європейське право, так само як і тому,
що вивчає національне право, треба пізнати закони природного права, аби
у їхньому світлі навчитися правильно застосовувати чинні норми, які він
вивчає. Інакше кажучи, студент-правознавець має пізнати “природні
корені” норм європейського права. “Тоді, — як зазначає Е. Дюркгейм, —
він уже не буде бачити в юридичних формулах щось на кшталт таємничих
висловів оракула, смисл яких він повинен відчути, він зможе зрозуміти
значення цих формул не за наміром певної людини чи асамблеї, а згідно з
самою природою реальності”5

Отже, основоположним принципом європейської юридичної освіти, як і
національної освіти, має бути принцип соціального натуралізму, що
проявляється зокрема в ідеї природного права.

Саме така європейська юридична освіта є одним із найважливіших факторів
формування європейської правової культури у громадян європейських країн
і зокрема України. Зазначаючи, що в сучасному світі не визнається жодний
володар, крім громадської думки, Е. Дюркгейм також писав: “Щоб цей
володар не став нерозумним деспотом, слід його просвіщати, а як це
зробити, якщо не з допомогою науки?” 6

Таким чином, інтеграційною основою європейської правової культури
громадян слід, на нашу думку, визнати ідею природного права як одну із
форм принципу соціального натуралізму.

Принцип соціального натуралізму — це “ключ”, що дає можливість по-новому
вирішувати й інші проблеми, що постають в юридичній науці та
кримінології. Зокрема, це проявляється в наступних тезах:

1. Відповідно до принципу соціального натуралізму, право можна визначити
як інститут забезпечення соціального порядку, заснований на законах
природи, яким надана форма законодавства чи інших нормативно-правових
актів.

2. Найдосконалішим є те законодавство і ті нормативно-правові акти, які
найповніше відображають закони природи і, зокрема, закони природного
права.

3. Виходячи з цього, будь-яке правопорушення, в тому числі і злочин, —
це порушення законів природи, яким надана форма законодавства чи інших
нормативно-правових актів.

4. Будь-яке порушення законів природи є проявом сваволі, а це значить,
що будь-яке правопорушення, в тому числі і злочин, слід розглядати як
прояв людської сваволі.

5. Злочинець — це особа, в якої воля знаходиться в стані сваволі, а
свідомість в стані ілюзій, утворюючи так званий комплекс сваволі і
ілюзій, що проявився у вигляді вчинення злочину. Це саме визначення
стосується і будь-якого правопорушника, тобто особи, що вчиняє
конституційне, адміністративне, цивільне чи будь-яке інше
правопорушення.

6. Зважаючи нате, що міру узгодженості волі людини із законами природи
можна визначити як культуру людини, слід зробити наступний висновок:
найефективнішим засобом протидії людській сваволі, яка проявляється у
вигляді правопорушень і, зокрема, злочинів є культура людей, в тому
числі соціальна культура громадян, яка включає в себе і правову культуру
громадян. Це дає підстави для створення культурно-правової концепції
забезпечення соціального порядку.

7. Основою правової держави і правопорядку слід визнати правову культуру
громадян.

8. Справедливість, — виходячи з принципу соціального натуралізму, —
можна визначити як відповідність проявів волі людей законам природи і,
зокрема, законам природного права.

9. Правова поведінка людей визначається їх правовою культурою, а не
законодавством чи іншими нормативно — правовими актами. Законодавство й
інші нормативно-правові акти є лише засобами для: а) визначення, яка
поведінка є правовою і яка неправовою; і б) соціального реагування на
правову і неправову поведінку людей.

10. Так званий принцип “верховенства права” як норму суспільного життя
можна забезпечити лише при належній правовій культурі громадян.

11. Закони в будь-якому суспільстві “працюють” так, як до цього їх
скеровує соціальна культура громадян.

12. Свобода людини в суспільстві — це незалежність її від будь-чиєї
сваволі, завдяки чому вона має можливість жити за законами природи.

13. Безпека людини в суспільстві — це захищеність її свободи від
будь-яких проявів людської сваволі.

14. Гуманізм в кримінальному праві полягає у врахуванні природи людини
при вирішенні тих чи інших правових проблем, а не в безмежному
пом’якшенні покарання.

15. Критерієм істини в юридичній науці та кримінології має визнаватися
не правова практика, а природні закони соціального життя людей.

16. Прогрес права як засобу забезпечення соціального порядку є
неможливим без пізнання законів природного права. Тому науковцям слід
було б найперше розробляти своєрідний Кодекс законів природного права,
основу якого заклали своїми працями ще творці римського права.

Принцип соціального натуралізму може бути плідним при вирішенні також
ряду інших проблем юриспруденції, кримінології і соціальної практики.

Література

1 Гроций Г. О праве войны и мира. — М., 1956. — С.52.

2 Энциклопедия афоризмов. — М., 2000. — С.190.

3 Див.: Костенко О.М. Культура і закон // Правова держава. 1998. — Вип.
9. — С.130 -136; Костенко О.М. Розвиток кримінального права в незалежній
Україні // Державотворення і право творення в Україні. -К., 2001. —
С.574-576; Костенко О.М. Принцип соціального натуралізму в правознавстві
// Часопис Київського університету права. — № 1. — 2001. — С.19-21.

4 Дюркгейм Э. Соціологія. — М., 1995. — С.196

5 Там само. — С 197.

6 Там само.

Похожие записи