Реферат на тему:

ПРИНЦИПИ СУДОЧИНСТВА

ВІЙСЬКОВОЇ ДЕМОКРАТІЇ

В ЗАПОРІЗЬКІЙ СІЧІ

       Досить тривалий час про елементи української державності
історичного періоду, коли Україна ще не увійшла до складу Російської
імперії, не згадувалося взагалі. Пов’язувалося це з «особливостями»
національної політики як царської Росії, так і Росії більшовицької.
Неможливо взагалі вести мову про державу, якщо вона не має власної
історії. Довести, що Україна була без минулого, намагалися російські
націоналісти і червонобантові інтернаціоналісти.

       На щастя, час зберіг фактичні свідчення самостійного існування
української державності. Деякі з них висвітлюють життєдіяльність і
державний устрій такого феномену, як військова демократія Запорозької
Січі. Саме ці документи дозволяють стверджувати: Запорозька Січ — не
військове поселення «солдатів удачі», позбавлених будь-яких елементів
організації, а реальне спільнота, наділена всіма необхідними атрибутами
державного устрою (органами виконавчої і судової влади, армією,
правовими інститутами, власним прапором, гімном тощо).

       Спробуємо розглянути принципи судочинства, як складову судової
системи Січі — держави запорозьких козаків.

       Велика кількість джерел, у т.ч. й «Інструкція судам» гетьмана Д.
Апостола, свідчить, що судові органи в Україні XVII-XVIII ст. (зокрема,
Запорозької Січі) були колегіальними. До складу суду входила «деяка
кількість чесних персон». Судді зазвичай обиралися населенням
безпосередньо на радах чи призначалися вищою владною структурою.
Вважалося за правильне, що обраний суддя має бути «людиною гідною,
заслуженою, непідозріливою, совісною, грамотною, в правах винахідливою,
із законного подружнього народження, чесного поводження, в словах і
справах постійною, не молодшою 25 і не старшою 75 років» .

       Обраний суддя складав присягу на вірність службі й суду, клявся
розглядати справи по суті без будь-якого упередження, не допускаючи
тяганини та «сприятельства», не ухиляючися від служби, керуючися
законом, а якщо «право мовчало», тобто не регулювало конкретних
відносин, — «совістю, прикладом інших прав християнських і прецедентом»
. У спірних випадках він повинен був віддавати перевагу нормам з
м’якшими санкціями. Суддя обирався для здійснення правосуддя на певній
території, і тому його компетенція поширювалась лише на цей регіон, за
винятком випадків, коли інші особи, за власною ініціативою, зверталися
до даного суду з проханням розглянути їхню справу.

       Під час судового засідання й ухвалення вироку у відповідному
приміщенні мав бути порядок. «Ніхто не мав права до судової хати, не
доповідаючи, вперто тиснутися» . На судовому засіданні обов’язково мав
бути присутній судовий писар, який обирався на тих самих засадах, що й
суддя. Він вів справи судової канцелярії, збирав докази про винуватість
чи невинуватість кожної із позовних сторін, в т.ч. й злочинця, вів
судовий реєстр, писав вироки суду.

       «Розглядати справу без тяганини» , означало, насамперед —
розглядати її в порядку надходження до суду (за винятком особливо
важливих випадків). Суддя міг не з’явитися до суду лише тоді, коли
хворів чи потрапляв у надзвичайну ситуацію, яка перешкоджала прибути на
службу (поширення епідемії, чуми, стан війни, стихійне лихо тощо). Та й
за цих обставин перерва не повинна була тривати більше тижня й
повторюватися більше трьох разів. Причому вимагалося документальних
підтверджень. Навіть тоді, коли суддя перебував у відпустці, він був
зобов’язаний представити своїм колегам достовірне свідчення про це. За
відсутності такого документа суддя підлягав покаранню.

       У XVII ст. судові засідання відбувалися протягом усього року,
тобто і в будні, і в свята. Під час зосередження людей у святкові дні на
базарах та ярмарках деяких з них суд запрошував для участі при вирішенні
справи як свідків та експертів. Проте вже у XVIII ст. у святкові дні й
під час перебування судді у відпустці, судові засідання не проводилися,
за винятком справ екстраординарного характеру.

       Судові установи в країні у XVII-XVIII ст. складали певну
ієрархічну систему. Відповідно до «Інструкції судам» гетьмана Д.
Апостола, потерпілий, який не погоджувався з рішенням вищого суду, міг
звертатися до полкового або генерального суду. Оскаржити рішення
магістрацького суду дозволялося гетьману, його правлячій канцелярії чи
генеральному суду. На рішення судів, заснованих гетьманом Розумовським,
апеляційні скарги мали направлятися до генерального суду, а касаційні —
гетьману. Судовій процедурі цього періоду вже тоді були властиві певні
демократичні принципи, які мали свій подальший розвиток. А саме: принцип
публічності, принцип безпосередності, усності та змагальності. Вони
відображали демократичне зачинання Малоросії, її самобутність,
схильність до свободи й справедливості. На судових засіданнях завжди
було багатолюдно. Причому присутні не були пасивними спостерігачами.
Вони брали активну участь у розгляді справ. Часто складалось враження,
що судить не суд, а сама громадськість, хоча її присутність для суду не
була обов’язковою. Присутні на суді із власної ініціативи могли бути
свідками, експертами, мали право виступати з пропозиціями стосовно видів
і строків покарання, захищати чи звинувачувати підсудного. Нерідко вони
пропонували суду пом’якшити покарання, передати винного на поруки чи
провести додаткове розслідування злочину. Такими ж правами користувалися
й священики, а у XVIII ст. — і шляхетство.

       Суть принципу безпосередності і колегіальності полягала в
усуненні всього того, що стоїть між судом, який ухвалює вирок, і
доказами, явищами та предметами дослідження. Суддя (суд) робив власні
висновки на підставі особистого спостереження, уважно вислуховуючи
підсудного, свідків, які були, напевно, причетні до справи, тобто
отримував інформацію з першоджерел, або знайомився з речовими доказами,
висновками експертизи.

       Зазначимо, що характерною особливістю процедури українського суду
того часу було так зване приватне звинувачення. До одержання скарги від
зацікавленої особи, суд не приступав до розслідування й розгляду справи,
за винятком справ політичного характеру. Звинуваченого дозволялося
заарештувати, якщо були підстави припускати, що він ухилиться від суду.
Арешт могли проводити не лише владні структури, а й приватні особи, які
затримали злочинця на місці злочину. Якщо злочинець чинив опір, його
могли поранити й навіть убити. Коли було затримано лише одного члена
злочинного товариства, він міг утримуватися під вартою не більше шести
місяців, очікуючи арешту співучасників, яких слід було упіймати і
доставити до суду за цей час. Якщо таке було неможливим, до суду
направлявся тільки один затриманий.

       Винного заарештовували лише за обставин, коли він не мав
постійного місця проживання або підозрювався у вчиненні злочину. На
арешт іногороднього необхідно було мати санкцію влади. Особи, які
ухилялися від арешту (втікачі), розшукувалися за розпорядженням суддів і
доставлялися до населеного пункту, де саме було вчинено злочин.

       Застосовувалися й інші запобіжні заходи, зокрема зобов’язання про
прибуття до суду за першою ж його вимогою. Якщо особа, яка підлягала
арешту, втікала, владні структури оприлюднювали інформацію про розшук з
одночасним накладанням арешту на майно втікача. Якщо особа з’явилася до
суду не пізніше трьох місяців з дня оприлюднення інформації про її
розшук, розглядалися причини неявки. Арешт на описане майно скасовувався
за умови, коли причини неявки до суду були поважними. Арешт злочинця
здійснювався шляхом приковування його за шию до гармати, під дзвіницею,
в ямі біля церкви. За більш-менш «легкі» злочини застосовувався домашній
арешт. У місцях позбавлення волі, арешт розрізнявся: «в колодках,
скрипицях, кайданах рук і ніг» (залежно від кваліфікації злочину). За
тяжкі злочини заарештованого утримували в «глибиці», побачення з
близькими заборонялися, видавали лише хліб і воду. Допити часто
проводилися з пристрастю та застосуванням різного роду катувань, інших
видів насильства.

Розглядаючи кримінальні справи, український суд вимагав, щоб докази
винності чи невинності підозрюваного були об’єктивними й очевидними
(свідчення свідків, письмові документи, присяга, щире зізнання).
Дозволялося використовувати й «викривання з допомогою доказів» , тобто
логічних висновків на підставі аналізу всіх доказів. Кожен із свідків
міг свідчити як на користь звинуваченого, так і проти нього. Інакше
кажучи, він міг визнавати досліджувані вчинки злочинними, а міг і не
визнавати їх такими. Показання свідків тоді називалися «свядолом».

       Свідками могли виступати й «свої», і «сторонні», тобто іногородні
люди. Але кожен з них мав бути «гідним віри» та непідозрюваним у
вчиненні протиправних дій. Крім того, вони мали бути «християнами»,
людьми серйозними. Іновірцям дозволялося виступати лише тоді, коли не
було «єдиновірних свідків» і за умови «чесного стану». Не могли бути
свідками також «картярі, п’яниці, психічно ненормальні і вроджені дурні»
. Вік свідка не повинен був перевищувати 70 років, мінімальна межа
неповноліття законом не встановлювалася. Не могли бути свідками також
співучасники злочинів, родичі та друзі звинуваченого.

       Існував інститут відводу свідка за заявою однієї із сторін. Проте
заявляти про відвід необхідно було до початку судової процедури.
Показання свідків давалися за відсутності будь-якої із сторін. Вони
записувалися до актової книги, яка зберігалась у суді. Якщо свідок був
хворим і не міг з’явитися до суду, щоб дати показання — до нього вирушав
спеціальний представник суду, який записував показання та надавав їх
суду. До XVIII ст. таким привілеєм користувалися й так звані «шановані
особи». Показання по справі свідок повинен був давати в обов’язковому
порядку. За відмову від давання показань він притягувався до
відповідальності. Кількість свідків законом не обмежувалась, показання
кожного з них вважалися рівноцінними.

       У XVIII ст., коли почала утверджуватись теорія формальних
доказів, відповідно до якої показання чоловіка вважалися ціннішими за
показання жінки, а показання духовних осіб вагомішими за показання решти
громадян, становище дещо змінилося: показанням почала приділятися
підвищена увага. «Безсовісний» свідок підлягав покаранням: по-перше, він
повинен був відшкодувати всі судові витрати; по-друге, міг бути
заарештованим; по-третє, за неправдиві показання міг бути засудженим.

       Великого значення надавалося письмовим доказам — різного роду
договорам, розпискам, купецьким книгам, заповітам. Якщо письмовий доказ
було втрачено, його дозволялося замінити показанням свідків, копіями
загублених документів чи показанням під присягою. Особливе значення мало
листування між звинуваченим та іншими особами з питань, що безпосередньо
стосувалися справи. Безперечним доказом вважалась присяга, яку давав
звинувачений тоді, як протилежна сторона або свідок від неї
відмовлялись. Щоб присяга була щирою та добре обміркованою, особі
давалося три дні на роздуми, «щоб вчинок не суперечив його совісті». До
присяги допускалися лише «чесні і непідозрювані люди, тверезі,
натщесерце, — в церкві перед святим Євангелієм, у присутності священика
і посланого судом представника» . Тут же мала бути присутньою й сторона,
яка приводила до присяги.

       Якщо було доведено неправдивість присяги, рішення суду
відмінялося, а тому, хто присягнув неправдиво, відрубували два пальці.
Крім того, лжеприсягатель оголошувався «людиною, не гідною віри». Були
випадки, коли винного в неправдивій присязі водили від села до села із
зашморгом на шиї і записували до актової книги як злочинця. Серед усіх
доказів на першому місці за їхнім значенням було добровільне зізнання
винного у вчиненому злочині. Зізнання було «царицею доказів». До
підозрюваних у вчиненні злочину, які вперто заперечували свою вину,
дозволялося застосовувати допити «третього ступеня», тобто катування та
квестію (витончене катування). Для цих тортур (батоги, різки, розпечене
залізо) була розроблена спеціальна процедура, що закінчувалася квестією.
Вона передбачала й винятки. Не повинна була застосовуватися квестія до
важкохворих, шляхтичів, представників духовенства, управителів вищого
рангу, знатних чесних людей, душевнохворих, неповнолітніх осіб і старших
70 років, вагітних жінок. Але ці особи могли піддаватися мукам, якщо
вони звинувачувалися в політичних злочинах і навмисних убивствах та коли
докази їхньої вини були дійсно очевидними й переконливими.

       Принцип загальності був якнайтісніше пов’язаний з інститутом
формального захисту, що надійшов з класичного римського права. В
Малоросії XVII ст. інституту адвокатури не було, оскільки про неї не
згадується в жодному з вивчених джерел. За свідченням Слабченка, її
поява відноситься до середини XVIII ст. Адвокати тоді називалися
«пленіпотентами», «прокураторами». Вони «в чужій справі за дорученням і
замість зацікавленого на суді відстоювали, відповідали і розправлялися».
Як професійні чиновники, вони повинні були давати присягу «вести справу
сумлінно» . На підтвердження того, що адвокат представляє в суді свого
підзахисного, він повинен був представити належно оформлену
домовленість. Та це було обов’язковим у «серйозних справах». У незначних
— достатньо було усної заяви.

       Закон розрізняв дві категорії адвокатів: згідно з договором та
призначених. Призначені адвокати обмежували свою діяльність наданням
юридичних консультацій простому неосвіченому люду. Матеріальної
винагороди за це вони не одержували, але відмовитися від виконання
такого доручення не могли. Адвокати за договором знайомилися зі справою
у повному обсязі, збирали та подавали до суду різні докази, що мали, на
їх розсуд, довести невинність підзахисного, пом’якшити вирок. Не могли
виступати адвокатами судді, члени (працівники) судової канцелярії,
священики (за винятком канонічних справ), особи, підозрювані у вчиненні
злочину, люди з порушеною психікою, євреї, особи іншої віри (винятком
були лише справи одновірців).

       Якщо адвокат погоджувався захищати одну сторону в процесі, а
потім змінював рішення й брався захищати протилежну сторону, йому
«врізували язика». За програну справу через недбале ставлення до своїх
обов’язків адвокат повинен був оплатити судові витрати і, притому, його
віддавали до в’язниці. Неявка адвоката в суд без поважних причин тягла
оплату судових витрат.

       Розглянувши основні принципи судочинства, як складової судової
системи Запорозької Січі, можна дійти таких висновків:

Судочинство Запорозької Січі, ввібравши в себе класичне римське право і
трансформувавши окремі елементи права Великого князівства Литовського і
Росії, по суті залишалось індивідуальним і самобутнім. Його базис —
українське звичаєве право, побудоване на традиціях, звичаях Київської
Русі, відображало національний інтерес запорозького козацтва.

Нормативні документи, що визначали інститут судової влади Запорозької
Січі, певною мірою стали джерелами і прообразом наступної системи
судочинства, зокрема Російської імперії.

Яскраво виявлений жорстокий характер покарань у Запорозькій Січі, їх
публічність сприяли нав’язуванню козацькому середовищу принципу
жорстокої дисциплінованості та покірності, що, у свою чергу, є
прийнятним для всіх військових демократій, але не сприяє розвитку
«цивільного» суспільства.

Відсутність меж у застосуванні правових норм до певної соціальної групи
суспільства (що не було характерним для всіх європейських держав того
часу), принципи змагальності, гласності, наявність інститутів касації та
адвокатури дозволяють говорити про право Запорозької Січі, як про одне з
найдемократичніших і найгуманніших у Західній та Східній Європі того
часу.

ЛІТЕРАТУРА

«Інструкція судам» гетьмана Д. Апостола // Праці по вивченню історії
українського права. № 11, К., 1928. С. 246.

Там же. С. 272.

Там же. С. 273.

Наріжний Н. Судівництво і кара на Запорожжі. К., 1927. С. 75.

Там же. С. 78.

Слабченко М. Соціально-правова організація Січі Запорозької. ВУАН, К.,
1927. С. 26.

Мишецький С. Історія про запорозьких козаків. К., 1927. С. 72.

Наріжний Н. Судівництво і кара на Запорожжі. К., 1927. С. 69.

Там же. С. 78.

Похожие записи