Реферат на тему:

Предмет права соціального забезпечення України

Питання про самостійність права соціального забезпечення як галузі
права вперше було обговорено на міжнародному симпозіумі з соціального
забезпечення у Празі в 1966 році, де чехословацькі вчені Я.Клоушек,
К.Пінц, І.Томеш та В.Вернайнер у своїй доповіді дійшли висновку про
самостійність цієї галузі права. Така позиція була підтримана
радянськими вченими В.С.Андрєєвим, В.В.Караваєвим та А.В.Левшиним. У
подальшому грунтовні наукові дослідження В.С.Андрєєва були опубліковані
у монографіях та підручниках з права соціального забезпечення в СРСР
[1]. Вагомий внесок в теорію цієї галузі права зробили такі вчені, як
Е.І.Астрахан, В.А.Ачаркан, К.С.Батигін, А.Д.Зайкін, М.Л.Захаров,
Р.І.Іванова, В.А.Тарасова, В.Ш.Шайхатдінов та ін. Усі вони наводять
беззаперечні аргументи на користь існування самостійного предмета та
метода права соціального забезпечення. Право соціального забезпечення
визнано самостійною галуззю права у сучасних виданнях учених Російської
Федерації [2] й у зарубіжній літературі провідними фахівцями у цій сфері
– Денні Пітерсом (Льовен, Бельгія), Джос Бергманрм (Тілбург), Ван
Ландендонком (Льовен), Ріхардом Паррі (Едінбург), Берндом Шультом
(Мюнхен), Ганкарло Пероне (Рим) та ін [3].

Разом з тим у юридичній літературі зазначено, що на сьогодні ще немає
загальновизнаного наукового обгрунтування своєрідності предмета і методу
правового регулювання відносин щодо соціального забезпечення громадян
[4, с.144]. Очевидно, проблема полягає у тому, що бракує саме сучасного
обгрунтування такої своєрідності, оскільки система соціального
забезпечення України перебуває у стані ринкового реформування, і
аргументи, спроектовані на соціалістичну систему, не можуть бути
прийнятними.

Серед критеріїв, які визначають галузь права, важливе місце належить
предмету правового регулювання – певній сфері однорідних суспільних
відносин. Така сфера визначається об’єктивною необхідністю, потребами
суспільного життя у їхньому правовому регулюванні. Крім того, професор
С.С.Алексєєв вважає, що основна функція галузей у правовій системі
полягає у тому, щоб стосовно якісно особливого виду суспільних відносин
забезпечити певний юридичний режим правового регулювання [5, с.162], під
яким він розуміє особливу систему правового впливу, яка складається
головно з специфічних прийомів (методів) регулювання, принципів
правового регулювання і наявності самостійної галузі законодавства [6,
с.207-210].

Визначаючи предмет правового регулювання радянського права соціального
забезпечення, автори вдавалися до переліку конкретних видів
соціально-забезпечувальних правовідносин, які виникали на підставі
відповідних правових норм, не знайшовши якогось узагальнюючого
об’єктивного критерію для їхнього уособлення у структурі суспільних
відносин, тим самим віддаючи справу соціального забезпечення цілком у
сферу планово-розподільчого розсуду державних органів [7, с.32, 45 і
далі]. Відтак ознака аліментарності соціальних виплат вважалася однією з
головних в окреслення предмета галузі. Однак у цивілізованому світі
соціальне опікування застосовують як принципову засаду лише для побудови
такої форми соціального забезпечення, як державна соціальна допомога.
Але ця форма має субсидіарний (додатковий) характер. Основною ж формою
соціального забезпечення у країнах із розвинутою соціальною ринковою
економікою виступає соціальне страхування, засноване на активній участі
у фінансуванні соціальних виплат як роботодавців (у певних випадках – це
держава), так і самих працюючих. Спеціально створені у такий спосіб
соціальні страхові фонди є суттєвою гарантією реалізації застрахованими
громадянами їхніх соціально-забезпечувальних прав.

За висновком С.С.Алексеєва, головним у визначенні предмета галузі права
є виявлення “ядра”, саме яке визначає своєрідність юридичного режиму [5,
с.172]. Аналіз вітчизняної та зарубіжної юридичної практики приводить до
висновку, що правовстановлюючим критерієм для віднесення суспільних
відносин до сфери соціального забезпечення виступають соціальні ризики,
які можуть бути визначені як конкретні життєві обставини, в результаті
чого людина втрачає здоров’я та (або) засоби до існування внаслідок
хвороби, втрати роботи за браком попиту на робочу силу, настання
старості, інвалідності, що призводить до позбавлення джерел до
існування; не може власними зусиллями набути їх та не може матеріально
забезпечити і (або) обслуговувати себе та своїх утриманців.

Соціальні ризики як підстава для набуття людиною права на соціальне
забезпечення було встановлено у міжнародних актах, зокрема, у Конвенціях
та Рекомендаціях МОП (№102 про мінімальні норми соціального забезпечення
(1952р.), №117 про основні цілі і норми соціальної політики (1962 р.),
№128 про допомоги у зв’язку з інвалідністю, зі старістю і в разі втрати
годувальника (1967 р.). Так Європейський кодекс соціального забезпечення
(переглянутий) (Рада Європи, 1990 рік) встановлює такий перелік
страхових випадків, які підлягають соціальному забезпеченню державами:
хвороба, безробіття, старість, трудове каліцтво та професійне
захворювання, материнство, інвалідність, смерть годувальника.

Серед соціальних ризиків можна виділити професійні ризики, зумовлені
негативними чинниками виробництва (небезпечні, шкідливі, важкі умови
праці) і непрофесійні, а точніше назвати, загальносоціальні ризики, які
настигають кожну людину не як працівника, а саме як людину – хвороба,
вагітність і пологи, необхідність догляду за малолітніми або хворими
членами родини та ін. Саме соціальні ризики є наріжним каменем
соціального забезпечення.

Соціальні ризики позбавляють людину можливості нормального фізичного
існування, виживання та розвитку. Такий стан зумовлений непрацездатністю
особи. Поняття “непрацездатність” у вітчизняному законодавстві не
визначено, незважаючи на нагальну потребу у цьому, оскільки у
нормативно-правових актах різного рівня цей термін широко
застосовується. У широкому розумінні суб’єктом права на соціальне
забезпечення виступає особа, не здатна до праці (тимчасово або постійно)
з фізіологічних або інших соціально-значущих причин, а відтак позбавлена
можливості власними зусиллями заробляти на життя.

У перші роки радянської влади вчені розробляли теорію соціальних ризиків
[8]. В цих дослідженнях виділяються два напрямки. З одного боку, такі
вчені як В.М.Догадов [9], Н.А.Вігдорчик [10], Н.А.Семашко [11] надто
розширяли соціальне забезпечення і вважали, що воно поширюється на все
населення країни, а не лише на непрацездатних. З іншого – у цей період
автори, очевидно, не могли бути вільними від класової свідомості і
принаймні в опублікованих працях, наголошували на соціальній
незабезпеченості населення капіталістичним способом виробництва. Такі
засади створювали міфічне уявлення, нібито за умов соціалістичного
виробництва можна звести нанівець соціальні ризики. Природно, соціальні
чинники мають вплив на соціальні ризики, особливо це стосується сфери
зайнятості, професійного захворювання і трудового каліцтва, проте сам
факт їхнього існування не залежить від способу виробництва.

Не можна погодитись із трактуванням соціального ризику, даного
О.Е.Мачульською: “Соціальний ризик – це вірогідна подія, яка настає
внаслідок втрати заробітку або іншого трудового доходу, падіння рівня
життя нижче від межі прожиткового мінімуму і така, що з об’єктивних
соціально значущих причин утворює необхідність соціального захисту
населення з боку держави”[12, с.26-27]. Таке визначення свідчить про те,
що автор поміняла місцями причину і наслідок, адже заробіток /доход/
втрачають саме від такої події, наприклад від тимчасової
непрацездатності, а не навпаки. Крім того, О.Е.Мачульська, на наш
погляд, надто широко розуміє поняття соціального ризику, відносячи сюди
і випадок падіння прожиткового мінімуму. Вважаємо, що цей ризик не
входить до числа соціально–забезпечувальних ризиків.
Соціально–забезпечувальний обов’язок держави (в особі відповідних
державних установ) з’являтиметься лише щодо непрацездатної особи, доходи
котрої не досягають прожиткового мінімуму, і яка власними зусиллями не
може заробляти на життя. Від зміни переліку соціальних ризиків, які на
законодавчому рівні визнавалися державою, можна простежити розвиток
соціального забезпечення і оцінити його стан у конкретній державі.

Відповідно до міжнародно-правової практики для забезпечення соціальних
ризиків в Україні впроваджується спеціальний організаційно-правовий
механізм: система загальнообов’язкового державного соціального
страхування і система державної соціальної допомоги. Кожна з них
урегульовує певну групу суспільних відносин. Система
загальнообов’язкового державного соціального страхування являє собою
цілком особливу форму, відмінну від цивільно-правового страхування [13,
с.61-63] і побудовану на принципі справляння страхових внесків лише з
працюючого населення. Інші особи – непрацюючі теж зазнають страхових
ризиків – стають непрацездатними (тимчасово або постійно). Однак той
факт, що такі особи не мають страхового стажу, не брали участі у
загальнообов’язковому соціальному страхуванні, не позбавляє їх права на
соціальне забезпечення. Таке забезпечення надається через державну
соціальну допомогу, яка має характер державної підтримки і розміри таких
соціальних виплат є значно нижчі, ніж аналогічні виплати у рамках
соціального страхування. Отже, залежно від організаційно-правової форми
забезпечення соціальні ризики можуть бути визнані страховими і
нестраховими.

Законодавство про загальнообов’язкове державне соціальне страхування в
Україні представлено згаданими Основами (14 січня 1998 р.), законами:
“Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного
випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили
втрату працездатності (23 вересня 1999 р., набирає чинності з 1 січня
2001 року), “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на
випадок безробіття” (2 березня 2000 р., набирає чинності з 1 січня
2001 р.), “Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування” (26
червня 1997 р.), “Про збір на обов’язкове соціальне страхування” (26
червня 1997р.) та іншими актами. Передбачається прийняття законів щодо
страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами,
зумовленими народженням та похованням, а також щодо медичного
страхування.

Застрахованим особам надаються такі види соціального забезпечення, як
пенсії за віком, у разі інвалідності, втрати годувальника, медична
допомога, забезпечення лікарськими засобами та виробами медичного
призначення, забезпечення оздоровчими заходами, соціальні допомоги у
випадку тимчасової непрацездатності, в разі народження дитини, допомога
по безробіттю, на поховання тощо.

Зазначені виплати та послуги фінансуються із спеціально створених
соціальних страхових фондів: Пенсійного фонду, Фонду
загальнообов’язкового державного соціального страхування України на
випадок безробіття, Фонду соціального страхування від нещасних випадків
та ін.

???????¤?$????)???)?ьного забезпечення. Підкреслимо єдність відносин
щодо сплати страхових внесків особою та її страхувальником–роботодавцем
і подальшою виплатою страхового забезпечення у разі настання страхового
випадку в такої особи.

Важливо звернути увагу на те, що за діючим законодавством певні
категорії осіб отримують соціальне, зокрема пенсійне забезпечення шляхом
прямого фінансування з державного бюджету. Це – державні службовці,
військовослужбовці, особи рядового і начальницького складу органів
внутрішніх справ, судді, прокурори, ветерани війни, особи, які стали
жертвами політичних репресій, тощо. Соціальне забезпечення таких осіб
врегульовано спеціальними законами. Відносини, які виникають з приводу
надання пенсійного та іншого соціального забезпечення таким особам також
становлять предмет права соціального забезпечення. Заслуговує на увагу
як негативний факт те, що у вітчизняному законодавстві немає жодного
переліку таких осіб а також ні єдиних критеріїв щодо визначення розміру
пенсій та допомог. Соціальне забезпечення таких осіб здійснюється на
розсуд держави, що не може бути прийнятним. Вважаємо цілком правильним
звуження цієї сфери соціального забезпечення, оскільки багато зазначених
категорій осіб внесено до проекту Закону “Про загальнообов’язкове
державне пенсійне страхування” як таких, що підлягають соціальному
страхуванню на загальних підставах.

Соціальне страхування не охоплює усі соціальні ризики. Залишається
значна частина таких обставин у житті людини, які мають однакову природу
із страховими соціальними ризиками, проте ступінь їхньої вірогідності в
житті кожної людини не така висока, як у страхових випадках, а тому вони
забезпечуються іншими засобами, з інших джерел. Нестрахові соціальні
ризики можна визначити як складні життєві обставини, не охоплені
соціальним страхуванням, які об’єктивно порушують життєдіяльність
людини, вона не може їх подолати самостійно і які, відповідно до
загальновизнаних принципів та норм міжнародного права, міждержавних угод
і законодавства України, визнаються юридичною підставою для надання
державної соціальної допомоги громадянину та (або) його сім’ї. До таких
обставин належать: інвалідність, неможливість особи самостійно
обслуговувати себе в зв’язку із похилим віком, хворобою, сирітство;
безпритульність, малозабезпеченість, безробіття, брак житла, самотність
тощо.

Законодавством України передбачено умови і порядок надання соціальних
допомог сім’ям з дітьми, малозабезпеченим сім’ям, на поховання,
непрацездатним громадянам з мінімальними доходами тощо. Така допомога
надається з державного та комунального бюджетів на забезпечення
грошовими допомогами, предметами першої необхідності, безоплатними
ліками та виробами медичного призначення, житлово-комунальними
субсидіями, пільгами, стипендіями студентів та учнів, гарячими обідами
дітей-сиріт, забезпеченням житлом осіб, котрі потребують соціального
захисту (ст.47 Конституції України), утримання і обслуговування самотніх
осіб похилого віку, інвалідів, а також утримання дітей у соціальних
закладах інтернатного типу. Суспільні відносини з приводу організації та
надання соціальної допомоги громадянам утворюють другий блок відносин в
складі предмета права соціального забезпечення.

Законодавче врегулювання відносин у сфері надання державної соціальної
допомоги в Україні треба визнати незадовільним. Частина таких відносин
регулюється Законом України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми”,
проте спостерігаються порушення принципу верховенства закону у цій
сфері. 1 червня 2000 року ухвалено Закон “Про державну соціальну
допомогу малозабезпеченим сім’ям”[14, ст.1078]. Є нагальна потреба
прийняти Закон України “Про державну соціальну допомогу” і встановити
єдине регулювання на законодавчому рівні.

Міжнародні нормативні акти серед допомог із соціального забезпечення
передбачають й медичну допомогу. Зокрема, Європейський кодекс
соціального забезпечення (Рада Європи, 1964 р., зміни – 1990 р.)
передбачає у статтях 7, 8, 10 регламентування медичної допомоги і її
обсяг, який надаватиметься у випадку наявності в особи хворобливого
стану. Конституція України та Основи законодавства про охорону здоров’я
передбачають право кожного в Україні на охорону здоров’я, медичну
допомогу та медичне страхування. У державних та комунальних закладах
охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно. А проте в
ринкових умовах необхідно й медичне обслуговування перевести на страхову
основу. В Російській Федерації Законом “Про медичне страхування громадян
в РСФСР” від 28 червня 1991 р. таке страхування впроваджено. В Україні
передбачається прийняття Закону “Про медичне страхування”. Відповідно до
Основ законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне
страхування медичне страхування виступає одним із видів соціального
страхування.

Важливо відзначити значну специфіку медичної допомоги стосовно
соціальної допомоги, – адже вона безпосередньо впливає на здоров’я
людини медичними засобами. Відносини, що виникають з приводу надання
медичної допомоги громадянам медичними працівниками, на нашу думку,
становлять предмет такої галузі права, як медичне право. Що ж до
відносин з приводу медичного страхування, тобто організаційної та
фінансової сторони надання медичної допомоги, то такі відносини, як
видається, входять до предмета права соціального забезпечення. Крім
того, та соціальна допомога, яка має елементи медичного обслуговування,
зокрема забезпечення ліками відповідно до призначення лікаря, масаж,
фізкультурні процедури, і надається соціальними працівниками та
медсестрами (сестринський догляд) у соціальних інтернатних установах і
вдома, відноситься до соціального забезпечення. Така допомога є
медико-соціальною допомогою, а відносини, що виникають з цього приводу,
належать до предмета права соціального забезпечення.

У визначенні предмета права соціального забезпечення велике значення має
питання про суб’єктів соціально-забезпечувальної діяльності. Суб’єктом
права на соціальне забезпечення виступає окрема фізична особа або сім’я
в цілому. Суб’єктами можуть бути громадяни України, іноземці (за
наявності відповідних міжнародних угод), особи без громадянства,
біженці, вимушені переселенці. Одержувачем певного виду соціального
забезпечення може бути лише фізична, а не юридична особа.

Іншим суб’єктом у соціально-забезпечувальних відносинах виступають
державні органи та організації від імені держави. Соціальне забезпечення
має державно-правовий характер, головним зобов’язальним суб’єктом у цій
справі є держава в особі уповноважених нею органів установ, організацій.
Проте головною ознакою нової системи соціального забезпечення ринкового
типу, що впроваджується в Україні, є визнання не лише обов’язку держави
у цій справі, а й самого громадянина та його роботодавця. Крім того,
незалежно від сфери праці особа повинна подбати про свою старість за
молодих років, маючи право звернутися до приватних страхових фондів, щоб
зробити відповідні пенсійні заощадження на додаткову пенсію.

Питання щодо приналежності відносин, які складаються у сфері
недержавного соціального забезпечення, є дискусійними. Суб’єктами, які
надають таке забезпечення, виступають приватні пенсійні фонди,
недержавні соціальні заклади, роботодавці (фізичні та юридичні особи).
Визначення на рівні закону трирівневої системи пенсійного забезпечення,
одним з яких буде недержавне пенсійне забезпечення, спонукає державу
брати під жорсткий контроль діяльність таких фондів. Вважаємо, що ця
група відносин має комплексний характер, вони належать як до предмета
цивільного права, так і предмета права соціального забезпечення.
Цивільно-правові особливості у правовому регулюванні цих відносин
полягають: у додатковому характері недержавного соціального
забезпечення, яке не може замінити собою державного соціального
забезпечення; у незв’язаності такого забезпечення з державними
соціальними стандартами; у договірному характері встановлення прав та
обов’язків сторін, розмірів та видів недержавного соціального
забезпечення; у відсутності державного гарантування реалізації права
громадянина на таке забезпечення. Разом з тим, ця група відносин має
соціально-забезпечувальне спрямування. Це виявляється у тому, що держава
має встановити на законодавчому рівні загальні засади щодо такого
регулювання; має здійснювати контроль і нагляд за діяльністю недержавних
пенсійних фондів й інших соціальних установ та закладів, оскільки вони
беруть участь у свого роду публічній діяльності щодо забезпечення
соціального захисту в державі. А така діяльність – справа державної ваги
і не може цілком перетворитися на приватну справу.

За змістовим критерієм усі відносини в предметі права соціального
забезпечення поділяються на матеріальні, організаційно-розпорядчі,
фінансові, процедурні і процесуальні.

Отже, предметом права соціального забезпечення виступають
соціально-забезпечувальні відносини, що складаються у процесі
матеріального забезпечення, соціального обслуговування та утримання з
боку державних або недержавних, за дозволом і під контролем держави,
установ та закладів соціального захисту фізичних осіб, які зазнали
соціальних ризиків, унаслідок чого не мають засобів до існування і не
можуть самостійними зусиллями заробляти на життя та утримувати
(обслуговувати) себе й своїх утриманців.

Література

Андреев В.С. Социальное обеспечение в СССР (правовые вопросы). – М.,
1971; Андреев В.С. Право социального обеспечения в СССР. – М. – 1980 та
ін.

Мачульская Е.Е. Право социального обеспечения: Учебное пособие для
вузов. – 2-е изд.. переработ. и доп. – М.: Книжный мир, 1999.; Право
социального обеспечения: Учебное пособие / Под ред.К.Н.Гусова. – М.:
Проспект, 1999.; Трудовое и социальное право России: Учебное пособие для
студ. высших учеб. завед / Под ред. Л.Н.Анисимова. – М.: Гуманитар. изд.
центр ВЛАДОС, 1999.

Social Security in Europe. Bruylant,; Brussel. 1991; D.Piters.
Introduction into the Basic Principles of Social Security. Deventer;
Boston, 1993; Prof. Dr. Danny Pieters. Introduction into the Social
Security Law of the Member States of the European Community. Bruylant,
Brussel. 1993; Social Insurance and Social Protection. Geneva, 1997.

Прокопова Т. І. Проблеми соціального страхування та забезпечення в
Україні // Удосконалення трудового законодавства в умовах ринку / Відп.
ред. Н.М.Хуторян. – К.: Ін Юре., 1999.

Алексеев С.С. Структура советского права. – М.: Юрид. л-ра, 1975.

Проблемы теории государства и права: Учебник / Под ред. С.С.Алексеева. –
М.: Юрид. л-ра., 1987.

Иванова Р.И. Правоотношения по социальному обеспечению. – М.: Изд–во
Моск. ун-та, 1986.

Гельфер А.Л. Пролетарская революция и социальное обеспечение трудящихся.
– М, 1919; Чекин А. (Яроцкий В.) Социальное страхование (Введение в
теорию). – М., 1924; Вигдорчик Н.А. Теория и практик социального
страхования. Статистика профессионального травматизма. – Книга Москва,
1925. – (4-е изд.); Забелин Л.В. Теоретические основы социального
страхования. – М., 1926.

Догадов В.М.Социальное страхование. – М., 1926.

Вигдорчик Н.А. Теория и практика социального страхования. – М., 1923.

Семашко Н.А. Право на социальное обеспечение. – М., 1938.

Мачульская Е.Е. Социальный риск как объективная основа социального
обеспечения // Вестник Моск. ун-та. Серия 11. Право. 1999, №1.

Сивак С.М. Пенсійне страхування та пенсійна реформа // Право України. –
1999. – №10.

Офіційний вісник України. – 2000. – №26. – Ст.1078.

Похожие записи