Глава 1 Державне управління і виконавча влада

§ 1. Управління як соціальне явище

Управління є необхідною умовою розвитку суспільства, спільної праці
людей для досягнення певних цілей у відповідних сферах та галузях
діяльності. Ця діяльність здійснюється людьми — суб’єктами управління і
може бути охарактеризована як цілеспрямована сукупність дій, що
забезпечують погодження і координацію спільної праці з мстою досягнення
суспільне значущих цілей та вирішення поставлених завдань.

Різноманітність об’єктів управління дає можливість виділити основні його
види: соціальне, технічне та біологічне.

Соціальне управління — діяльність людей, їх громадських і державних
об’єднань, управління людини людиною, в цілому суспільством.

Технічне управління пов’язане зі створенням людьми, їх об’єднаннями
машин і механізмів, а також «управління ними» з метою полегшення умов
праці.

Біологічне управління спрямоване на використання об’єктивних законів
природи, що відкриваються біологічними науками для створення нових
сортів рослин і порід тварин.

Слід підкреслити, що технічне і біологічне управління здійснюється в
рамках соціального, оскільки всі види управління пов’язані з об’єднанням
зусиль людей для досягнення відповідних цілей. але мають різну
спрямованість (об’єкт).

У теорії управління, в тому числі соціального, часто говориться про
кібернетичне управління, яке набуло значного поширення. Однак
кібернетичне управління пов’язане з усіма наведеними видами управління,
вивчає їх з формальної точки зору. Досягнення кібернетики
використовуються в науці і практиці управління. Це, так би мовити,
процес управління.

Для правильного розуміння управління як соціального явища слід виходити
із змісту управлінської діяльності як функції організованих систем,
створених для забезпечення взаємодії складаючих їх елементів, що
підтримують необхідний режим роботи з метою досягнення поставлених цілей
та завдань внутрішнього і міжсистемного характеру.

Управління має своїми основними елементами суб’єкт та об’єкт (який діє
на засадах самоорганізації), що взаємодіють на різних щаблях ієрархії
шляхом управляючого (керуючого) впливу суб’єкта на об’єкт

Соціальному управлінню притаманні всі названі елементи. Проте слід
ураховувати особливості соціальної сфери, де управлінські зв’язки
реалізуються через відносини людей, що проявляються в організації
суспільного життя. В самому загальному плані соціальне управління,
управління суспільством в цілому можна розуміти як механізм організації
громадських зв’язків, що здійснюються всіма державними органами,
незалежно від конкретного призначення, органами місцевого
самоврядування, а також об’єднаннями громадян. Виходячи із цього
соціальне управління:

по-перше, проявляється через спільну діяльність людей, організує їх для
такої діяльності у відповідні колективи та організаційно оформлює;

по-друге, своїм головним призначенням має упорядкування та врегулювання
спільної діяльності шляхом забезпечення погоджених індивідуальних дій
учасників такої діяльності через вплив на їх поведінку (волю);

по-третє, виступає в ролі регулятора управлінських взаємовідносин, що
виникають між суб’єктом та об’єктом у процесі практичної реалізації
функцій соціального управління;

по-четверте, є владним, оскільки базується на підпорядкуванні волі
учасників управлінських відносин — суб’єкт формує та реалізує волю, а
об’єкт їй підкоряється;

по-п’яте, має особливий механізм реалізації через організаційно
оформлені групи людей, якими виступають органи виконавчої влади
(державного управління), органи місцевого самоврядування та об’єднання
громадян або уповноважені особи цих організацій.

Соціальне управління має специфічне призначення, особливі форми
здійснення та організації суспільних зв’язків. У широкому розумінні, як
вже відзначалося, управлінські завдання та функції реалізують всі
державні органи, незалежно від їх призначення, органи місцевого
самоврядування, об’єднання громадян. У зв’язку з цим прийнято поділяти
соціальне управління на громадське, що здійснюється органами місцевого
самоврядування, об’єднаннями громадян, іншими недержавними
організаціями, та державне, під яким розуміється специфічний вид
державної діяльності — виконавча діяльність, функціонування якої
пов’язане з формуванням особливої правової галузі — адміністративного
права.

Слід також зауважити, що управлінські зв’язки просліджуються і в
діяльності законодавчого органу — Верховної Ради України, судовій та
прокурорській системах, але вони є внутрішніми, організаційно-правовими,
пов’язаними з управлінням своєю системою.

У системі громадського управління особливе місце посідає місцеве
самоврядування, яке є правом територіальної громади — жителів села
(кількох сіл), селища та міста самостійно вирішувати питання місцевого
значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування
здійснюється територіальними громадами як безпосередньо, так і через
органи місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські ради та їх
виконавчі органи).

Об’єднання громадян та інші недержавні організації здійснюють управління
на основі своїх статутів в межах Конституції та законів України.

§ 2. Державне управління

Державне управління обов’язково містить три елементи: прийняття рішення,
його виконання та контроль за реалізацією. Державне управління як
частина державної діяльності має своїм основним призначенням здійснення
виконавчої влади. Державний характер такого управління полягає в тому,
що в його процесі реалізуються завдання, функції та інтереси держави.
Для його здійснення створюються спеціальні органи (встановлюються
посади), які діють в рамках законів та в межах своїх повноважень.

Виконавча діяльність є основним призначенням державного управління і
складає першу, найбільш важливу його сторону. Разом з тим для
безпосереднього управління економікою, соціально-культурним будівництвом
та адміністративно-політичною діяльністю характерною є розпорядча
діяльність, яка становить другу сторону державного управління. Виконавча
і розпорядча діяльність органів виконавчої влади виявляється у
відносинах влади і підпорядкування, наданні суб’єктам, що її здійснюють,
юридично-владних повноважень.

Як самостійній формі державної діяльності державному управлінню
притаманні характерні риси, що випливають із його природи — здіснення
виконавчих і розпорядчих повноважень:

а) загальнодержавний характер, оскільки воно охоплює найбільш важливі
сторони життя держави та суспільства;

б) спрямованість на виконання Конституції та законів України (підзаконна
діяльність);

в) юридично-владний, розпорядчий характер;

г) організаційний зміст, за допомогою якого досягаються регулювання і
координація спільної праці людей;

г) активність і цілеспрямованість, має безпосередніми об’єктами свого
впливу галузі економічного, соціального та адміністративно-політичного
будівництва;

д) безперервне і постійне здійснення.

Змістом державного управління є комплекс функцій, які називаються
4>ункціями управління. Через їх реалізацію суб’єкти виконавчої влади
здійснюють управлінські процеси, досягають поставленої мети. Функція
управління пов’язує в одне ціле запланований результат, практичну
діяльність по виконанню намічених завдань та одержаний результат.
Запланований результат може бути досягнутий лише у разі, коли правильно,
з урахуванням реальних можливостей (забезпечення
матеріально-фінансовими, людськими ресурсами (фахівцями), об’єктивною
інформацією, законодавчою основою тощо) встановлюються управлінські
завдання. Функції державного управління є відносно самостійними
елементами виконавчої державної діяльності, що здійснюється на основі
закону чи іншого правового акта спеціальною системою органів виконавчої
влади притаманними їм методами. Своєю метою функції управління мають
виконання завдань держави та суспільства шляхом владно-організуючої
діяльності в різних процесуальних формах.

Державне управління здійснюється відповідно до принцип і в (засад),
закріплених Конституцією України. В сучасній юридичній літературі
система принципів державного управління, як правило, не розглядається.
Проте слід відмітити, що будь-яка діяльність, а тим більш управлінська,
мас яку-небудь основу. Конституція України дає можливість віднести до
принципів державного управління такі: відповідальності органів
виконавчої влади (посадових осіб) за доручену справу перед людиною і
державою; верховенства права; законності; участі громадян та їх
об’єднань в управлінні; рівноправності громадян в управлінні; гласності.

Принцип відповідальності органів виконавчої влади (посадових осіб) за
доручену справу перед людиною і державою випливає із змісту ст. ст. З,
17, 19 Конституції України та ін. Згідно зі ст. З Конституції держава
відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення
прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Органи виконавчої влади відповідальні перед Президентом України,
підконтрольні і підзвітні Верховній Раді України в межах, передбачених
ст. ст. 85, 87 Конституції України, органам виконавчої влади вищого
рівня, а також районним і обласним радам в межах, встановлених законом.
Рішення вищих органів є обов’язковим для нижчих згідно з розподілом їх
повноважень. Взаємовідносини вищих та нижчих органів виконавчої влади
здійснюються на основі субординації.

Принцип верховенства права в Україні закріплений в ст. 8 Конституції.
Відповідно до нього Конституція України має найвищу юридичну силу, а її
норми є нормами прямої дії. Закони та інші нормативно-правові акти
приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Принцип законності безпосередньо пов’язаний з принципом верховенства
права і з нього випливає, а також базується на положеннях Конституції
України, відповідно до яких Україна є суверенна і незалежна,
демократична, соціальна, правова держава. Органи державної влади та
органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти
лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені
Конституцією та законами України. Законність повинна бути реальною.
Закон став в Україні основним джерелом права, прийнятим відповідно до
Конституції. Реальність законності гарантується в першу чергу обов’язком
державних органів та їх посадових осіб додержуватися її,
відповідальністю перед народом України, а також судовим контролем (в
тому числі з боку Конституційного Суду України), прокурорським наглядом,
контролем з боку спеціально створених органів виконавчої влади
(інспекцій, адміністрацій, комісій, комітетів) та правом громадян на
звернення в державні та громадські органи, в тому числі суд. Відповідно
до ст. 38 Конституції України громадяни мають право брати участь в
управлінні державними справами, всеукраїнському та місцевих
референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади
та органів місцевого самоврядування. У здійсненні функцій державного
управління громадяни беруть участь шляхом об’єднання в політичні партії
та громадські організації. Через такі об’єднання громадяни здійснюють
захист своїх прав і свобод, задовольняють політичні, економічні,
соціальні, культурні та інші інтереси.

Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а
також до служби в органах місцевого самоврядування. Вони мають рівні
конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути
привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних,
релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального
походження, майнового стану, місця проживання, за мовними чи іншими
ознаками. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути
скасовані. Рівноправність громадян України забезпечується в усіх галузях
економічного, політичного, соціального і культурного життя. Обмеження на
участь у державному управлінні встановлюються виключно законом
(засуджені до покарання у вигляді позбавлення волі, недієздатні).

Принцип гласності в державному управлінні пов’язується в першу чергу з
вільним доступом громадян до інформації про діяльність органів
виконавчої влади всіх рівнів, крім відомостей, які є державною таємницею
або іншою захищеною законом таємницею, а також до інформації, що
стосується їх особисто. Кожному гарантується право вільного доступу до
інформації про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів
побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може
бути засекречена (ст. 50 Конституції).

Кожному гарантується право знати свої права і обов’язки. Закони та інші
нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають
бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, а
недоведені є нечинними.

Стаття 32 Конституції гарантує кожному судовий захист права
спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та
права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на
відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням,
зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

§ 3. Сутність виконавчої влади

Відповідно до ст. 6 Конституції державна влада здійснюється на засадах
її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Однак це не свідчить про
відмову від терміна «державне управління» чи «управління державними
справами» (наприклад, ч. 1 ст. 38 Конституції). Термін «державне
управління» широко використовується як у вітчизняній, так і в зарубіжній
літературі та законодавстві. Використання терміна «виконавча влада»
пов’язане передусім з переходом до розподілу єдиної державної влади
(відомою мірою до умовного) на три гілки влади — законодавчу, виконавчу
та судову згідно з функціонально-компетенційною спеціалізацією. Три
гілки єдиної державної влади характеризуються відповідною самостійністю,
кожну уособлюють (персоніфікують) конкретні, відповідні суб’єкти, які її
здійснюють, але зміст їх діяльності спрямований на вирішення, як єдиним
механізмом з внутрішнім розподілом функцій, загальносуспільних завдань.
Сутність виконавчої влади зводиться до такого.

1. Виконавча влада є відносно самостійною гілкою (формою, видом) єдиної
державної влади в Україні — атрибутом державно-владного механізму,
побудованого на засадах поділу влади, і здійснюється поряд з
законодавчою і судовою, тісно з ними взаємодіючи.

2. Виконавча влада є самостійною лише у зв’язку з практичною реалізацією
Конституції, законів України в загальнодержавному та
функціонально-компетенційному масштабі. На неї покладається найбільша
частина загальнодержавних функцій.

3. Виконавча влада має державно-правову природу, наділена владними
повноваженнями, що проявляється в її можливостях впливати на поведінку і
діяльність людей, їх об’єднань, праві і можливостях підкоряти собі волю
інших.

4. Виконавча влада здійснюється на засадах поділу державної влади на
гілки не на всіх рівнях, а лише на вищому, оскільки на місцевому рівні
відсутні законодавчі органи. На рівні району в місті е судові органи, в
той же час відсутні органи виконавчої влади (державного характеру), крім
Києва та Севастополя. Немає їх і на рівні села, селища, міста.
Управління на цьому рівні здійснюється органами місцевого
самоврядування.

5. Виконавча влада не може ототожнюватися з виконавчою діяльністю,
оскільки така діяльність є формою реалізації виконавчої влади, видом
державної діяльності відповідної компетенційної та функціональної
спрямованості.

6. Виконавча влада здійснюється системою спеціально створених суб’єктів
— органами виконавчої влади різних рівнів, які наділені виконавчою
компетенцією, що не властиве органам законодавчої та судової влади.
Через систему цих органів — виконавчої влади — здійснюються державне
управління, виконавча та розпорядча діяльність.

§ 4. Співвідношення виконавчої влади, державного управління та
адміністративного права

Виконавча влада не ототожнюється з державним управлінням, яке
характеризується як вид дсржавно-владної діяльності. Питання про їх
співвідношення постає у зв’язку з тим, що державне управління
розглядається як виконавчо-розпорядча діяльність, яка здійснюється
системою органів виконавчої влади. Слід також відмітити, що зараз із
практики державного будівництва нормотворчої діяльності (змісту
нормативно-правових актів) практично зникли терміни
«виконавчо-розпорядча діяльність» і навіть «державне управління».

При розгляді співвідношення виконавчої влади і державного управління
слід виходити з того, що категорія «виконавча влада» є
політико-правовою, а категорія «державне управління» —
організаційно-правовою. Єдине, що їх об’єднує, це виконавча
спрямованість.

Державне управління за своїм призначенням становить собою вид державної
діяльності, в рамках якої реалізується державна влада. Це повністю
відповідає системі поділу влади, оскільки кожна гілка єдиної державної
влади реалізує повноваження через діяльність відповідних суб’єктів.

Виконавча влада одержує свій реальний характер у діяльності відповідних
ланок державних органів та їх апарату, що дістали назву органів
виконавчої влади, але продовжують здійснювати, як і раніш, управлінську
діяльність і по суті є органами державного управління. Зараз державне
управління здійснюється в рамках єдиної системи державної влади на
засадах поділу влади, тому державне управління, елементами якого є
виконавча та розпорядча діяльність, не може протиставлятися виконавчій
владі, оскільки через нього реалізуються владні повноваження суб’єктів
виконавчої влади. Відповідно всі суб’єкти виконавчої влади є ланками
системи державного управління.

Таким чином, сутність проблеми співвідношення виконавчої влади і
державного управління характеризується низкою чинників, які свідчать про
те, що у деяких випадках вони мають як спільні риси, так і відрізняються
за деякими важливими характеристиками. Так, виконавчу владу та державне
управління здійснюють виконавчі органи. Однак до органів управління
належить також адміністрація державного підприємства чи установи, яка не
є виконавчим органом, бо інакше її слід було б включити до числа
суб’єктів виконавчої влади. та ін. Разом з тим поняття «суб’єкт
виконавчої влади» та «орган виконавчої влади» є тотожними.

Виконавча влада в Україні, відомою мірою в її державно-управлінському
розумінні, відходить від функцій безпосереднього управління, характерних
для переважної більшості держав з суворою централізованою системою
управління та пануванням державної форми власності. Відбуваються
процеси, що свідчать про зменшення функцій державного управління деякими
сферами життя, особливо економікою. На цій підставі проявляються
тенденції до становлення системи державного регулювання, коли
безпосереднє втручання апарату управління в діяльність об’єктів
зменшується, а управлінський вплив пов’язується з самостійністю тих чи
інших структур. Про це свідчить курс на забезпечення реальної
оперативної та господарської самостійності на регіональному та місцевому
рівнях, підприємств і установ. Увага зосереджується на виробленні
економічної політики, розвиткові економіки, стимулюванні підприємництва,
роздержавленні майна та ін. Цс ніскільки не принижує ролі виконавчої
влади в державному управлінні, тим більш, що між державним управлінням
та державним регулюванням принципова відмінність відсутня, оскільки мета
їх одна. Управляючи, органи виконавчої влади здійснюють регулювання, а
регулюючи — управління. Відмінність полягає у ступені впливу керуючого
на керованого та рівні підлеглості або відсутності підлеглості.

Відомо, що жодна держава ще не відмовилася і не відмовиться від
державного управління як з політичних, економічних, так і з соціальних
причин. Державно-управлінська діяльність завжди була і буде необхідною,
але її форми і методи диктуються умовами суспільного життя. Зараз
відбуваються процеси, що свідчать про зменшення прямого управлінського
впливу на деякі сторони суспільного життя, але в такій сфері, як
адміністративно-політична діяльність, загальний обсяг «прямого
управлінського впливу» не зменшується. Одночасно держава все більше і
більше стає на шлях формування сильної виконавчої влади, спроможної
забезпечити необхідний рівень управління суспільними відносинами
(створення відповідно, Конституції України централізованої системи
виконавчої влади в державі, закріплення відносин відповідальності,
підзвітності та підпорядкованості місцевих державних адміністрацій вищим
органам виконавчої влади згідно із Законом України від 9 квітня 1999 p.
«Про місцеві державні адміністрації»’ і т. ін.).

Таким чином, створюється система виконавчої влади, яку складають
державні органи — суб’єкти виконавчої влади, та організаційний механізм
здійснення виконавчої влади як державного управління. При цьому державне
управління слід розглядати ширше, ніж систему виконавчої влади, оскільки
воно здійснюється не тільки органами, що входять до системи виконавчої
влади, а й іншими, які не є органами виконавчої влади (адміністрація
державних підприємств та установ, керівники підприємств, установ та
організацій, що належать до сфери управління міністерств, органи
міністерств та відомств на місцях та ін.). Тісні взаємозв’язки
виконавчої влади та державного управління як різновиду соціального
управління поєднує в одне ціле і таке явище, як адміністративне право,
оскільки його формування як самостійної галузі права традиційно
пов’язується з державним управлінням. Адміністративне право виступає
необхідним і важливим інструментом управління соціальними процесами в
суспільстві. Межі адміністративно-правового регулювання пов’язані з
діяльністю органів виконавчої влади, охоплюють суспільні відносини
управлінського характеру, що складаються у цій сфері державної
діяльності по керівництву економікою, соціальною сферою і культурою,
адміністративною діяльністю. В деяких випадках адміністративно-правове
регулювання поширюється на внутрішньоорганізаційну діяльність інших
державних органів та зовнішньоорганізаційні відносини органів виконавчої
влади з громадянами, недержавними формуваннями (громадськими
організаціями, партіями).

Адміністративне право розглядається як сукупність правових норм, що
регулюють суспільні відносини у сфері державного управління. Його основу
складає адміністративне законодавство, що є складовою частиною
(елементом) всього законодавства України. Під адміністративним
законодавством розуміється система правових актів, в яких знаходять свій
зовнішній прояв адміністративно-правові норми. Воно охоплює не всі
нормативно-правові акти, а лише ті, що відносяться до управлінської
діяльності (виконавчої та розпорядчої).

Зараз у системі адміністративно-правового регулювання основне місце
належить: охороні та забезпеченню прав і свобод громадян; розробці та
реалізації загальнодержавних програм економічного, науково-технічного,
соціального та культурного розвитку; управлінню об’єктами державної
власності відповідно до закону;

вдосконаленню форм та методів державного управління; вирішенню
організаційних проблем державного будівництва (координація та
спрямування роботи органів виконавчої влади, забезпечення
зовнішньоекономічної діяльності, митної справи тощо); вдосконаленню
заходів заохочення та застосування відповідальності в державному
управлінні (в тому числі державних службовців); встановленню і
ефективному втіленню в життя правових та організаційних засад
господарювання (забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності,
стимулювання підприємництва, захист прав власника, охорона прав
споживачів, недопущення недобросовісної конкуренції та ін.);

регулюванню функціонування в межах закону об’єктів недержавної
власності; здійсненню заходів щодо зміцнення законності і порядку.

Отже, згідно з наведеним виконавча влада представлена в механізмі поділу
влади органами виконавчої влади. Державне управління здійснюється в
рамках цієї системи та іншими державними органами, не названими в
Конституції України виконавчими, і знаходить свій прояв у діяльності
різних ланок державного апарату, які за своєю сутністю є органами
державного управління. Основне його призначення — виконавча і розпорядча
діяльність в межах, передбачених адміністративним правом, приписами
(нормами), що складають адміністративне законодавство.

§ 5. Державне управління в умовах проведення в Україні адміністративної
реформи

При здійсненні виконавчої влади відбувається реальне втілення в життя
законів та інших нормативних актів, за допомогою яких держава активно
впливає на суспільні процеси. Адміністративне право органічно пов’язане
з виконавчою владою як важливий інструмент її реалізації та галузь
права, що створює правові засади її функціонування. Через відносини з
органами державного управління (їх посадовими особами) громадяни мають
можливість дійсно скористатися конституційними положеннями про
пріоритетність їх прав і свобод. Адміністративне право є галуззю
публічного права, регулює управлінські відносини в галузі публічної
влади, а саме ті з них, участь в яких беруть громадяни (їх об’єднання),
органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.
Адміністративно-правові норми застосовуються при реалізації делегованих
державою відповідним суб’єктам функцій і повноважень та у
внутрішньо-організаційної діяльності не тільки органів виконавчої влади
та органів місцевого самоврядування, а й усіх державних органів,
адміністрації державних підприємств, установ і організацій. Ефективність
управлінської діяльності якраз і створює необхідні умови для належної
реалізації та захисту прав і свобод громадян, забезпечує виконання
покладених на них обов’язків.

Нова система державного управління, необхідність якої пов’язана з
комплексною перебудовою існуючої в нашій державі управлінської системи
та розбудовою нових, важливих інститутів, має впроваджуватися в межах
адміністративної реформи. Концепція адміністративної реформи (проект),
підготовлена Державною комісією з проведення в Україні адміністративної
реформи, ставить за мету реально поліпшити стан організації виконавчої
влади, зробити її одним із важливих чинників прискорення економічних,
політичних, соціальних державно-правових перетворень. Слід зазначити, що
Концепція стосується не тільки управлінських, а й інших проблем, в ній
також ставиться завдання переосмислення організаційних і правових засад
державного управління, науково-методологічної бази адміністративного
права як галузі публічного права.

На наш погляд, необхідність адміністративної реформи в Україні не
викликає сумнівів, але якщо говорити про адміністративне право і його
реформування, то це стосується його як галузі права, відповідної системи
законодавства і аж ніяк не науки, оскільки суспільне призначення
адміністративного права завжди пов’язувалося з забезпеченням і охороною
прав і свобод громадян та виконанням ними обов’язків у сфері державного
управління, завданнями по організації управління суспільними справами.
Звичайно, на різних етапах розвитку суспільства і держави, правової
системи пріоритети були різними, як і пріоритетність самої виконавчої
влади та органів, що її здійснюють.

У Концепції визначено п’ять напрямів здійснення адміністративної
реформи: 1) створення нової правової бази, що регламентуватиме державне
управління в Україні; 2) формування нових інститутів, організаційних
структур та інструментів здійснення державного управління; 3) кадрове
забезпечення нової системи державного управління; 4) зміцнення та
формування нових фінансово-економічних основ забезпечення системи
державного управління; 5) наукове та інформаційне забезпечення системи
державного управління, формування механізмів наукового інформаційного
моніторингу її функціонування.

Здійснення зазначених напрямів розраховано на відносно тривалий період і
включає до себе три етапи. Перший, підготовчий етап має за мету
розроблення і офіційне схвалення Концепції та Програми здійснення
адміністративної реформи, розв’язання першочергових питань, пов’язаних з
поточним удосконаленням елементів існуючої системи державного
управління. Другий етап пов’язується з запровадженням
організаційно-правових засад реформування ключових елементів системи
державного управління. Третій етап передбачає поглиблення
трансформаційних процесів, формування нових інститутів, організаційних
структур та інструментів державного управління. Заходи щодо
законодавчого, кадрового, наукового та інформаційного забезпечення
реформи, зміцнення та оновлення нових фінансово-економічних основ
державного управління передбачається провести на всіх етапах. Процес
реформування має стосуватися системи органів виконавчої влади (Кабінету
Міністрів України, центральних та інших підвідомчих Кабінету Міністрів
органів виконавчої влади, місцевих органів державної виконавчої влади),
системи місцевого самоврядування та адміністративно-територіального
устрою держави, питань організаційного, кадрового,
фінансово-економічного, інформаційного, наукового забезпечення.
Передбачено створення комплексного механізму організаційного
забезпечення адміністративної реформи, який би охоплював головні
складові адміністративних перетворень. Створення такого механізму мас
важливе значення, адже відомо, що через економічні, соціальні, правові
реформи пройшли всі держави (в крайньому разі Європи) і ефективність їх
проведення забезпечувалася спеціально створюваними організаціями.
Вітчизняній практиці відомі неодноразові реформи, які розпочиналися, але
так і не були доведені до завершення. Однією з причин цього була
відсутність політичної волі та організаційного механізму забезпечення
реформ.

Указом Президента України від 22 липня 1998 р. «Про заходи Щодо
впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні» (зі змінами
і доповненнями) передбачено, що Державна комісія з проведення в Україні
адміністративної реформи продовжуватиме роботу з розроблення
концептуальних положень проведення адміністративної реформи.

Координацію заходів щодо проведення адміністративної реформи покладено
на Прем’єр-міністра України. Контроль за розробленням та реалізацією
пропозицій з питань реформування центральних органів виконавчої влади
здійснює заступник Голови Державної комісії з проведення
адміністративної реформи в Україні, віце-прем’єр-міністр України, а з
питань реформування місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого
самоврядування та державної служби — заступник Голови Державної комісії
з проведення адміністративної реформи в Україні, Глава Адміністрації
Президента України. Відповідно до Указу створені робочі групи з
проведення реформи органів виконавчої влади, органів місцевого
самоврядування та державної служби.

Правову основу адміністративної реформи становлять Конституція та закони
України, які визначають статус центральних і місцевих органів виконавчої
влади, систему адміністративно-територіального устрою та організацію
місцевого самоврядування. Для забезпечення реалізації положень Концепції
адміністративної реформи в Україні передбачено підготовку інших
концепцій та програм, законів України.

На виконання положень Концепції Президентом України прийнято низку
нормативно-правових актів. Серед них особливе місце посідають ті, що
спрямовані на реформування системи та структури центральних органів
виконавчої влади. Це укази Президента України від 15 грудня 1999 р. «Про
систему центральних органів виконавчої влади» та «Про зміни у структурі
центральних органів виконавчої влади».

Перетворення у системі місцевого самоврядування повинні забезпечуватися
Координаційною радою з питань місцевого самоврядування при Президентові
України та Фондом сприяння місцевому самоврядуванню України.

Див.: Офіційний вісник України. 1999. № 18. Ст. 774.

Див.: Концепція адміністративної реформи в Україні. К., 1999.с.8.

Див.: Офіційний вісник України. 1999. № 21. Ст. 943.

Див.: Уряд. кур’єр. 1999. 17 груд.

Похожие записи