Реферат на тему:

Предмет договору. Ціна у договорі. Форма договору

Істотними умовами договору купівлі-продажу є умови про предмет і ціну.
Доки сторони не дійдуть згоди щодо цих двох умов, договір не може
вважатися укладеним, незважаючи на погодження всіх можливих інших умов
(строк, місце, спосіб виконання тощо).

Інші умови також можуть набути значення істотних, якщо щодо них за
заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ст. 153 ЦК).
Наприклад, у разі продажу товарів у кредит з на ступним погашенням
платежів встановлення у договорі строку повернення кредиту набуває
значення істотної умови.

У чинному законодавстві немає переліку того майна, що може становити
предмет договору купівлі-продажу. У ст. 224 ЦК України лише зазначено,
що за цим договором передається майно.

Проте, як відомо, термін «майно» у законодавстві та цивільно-правовій
науці має різні значення. В одних випадках під майном розуміють
індивідуально-визначені або визначені родовими ознаками речі, а також
певні зобов’язальні права, в інших — сукупність прав та обов’язків.

Предметом договору купівлі-продажу можуть бути окремі речі або їх
сукупність (об’єкти природи або створені людиною матеріальні блага), а
також певні зобов’язальні права, пов’язані з можливістю реалізації
зафіксованих у них повноважень на отримання майнових вигод
(зафіксованих, зокрема, у цінних паперах). У сучасних умовах значно
поширився обіг цінних паперів, значення яких за соціалістичної економіки
було мінімальним. За Законом України «Про цінні папери і фондову біржу»
(1991 р.), цінними паперами є грошові документи, що засвідчують право
володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою,
яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату
доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі
грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. За
цим законом цінними паперами, які можуть випускатися і обертатися,
визнаються акції, облігації внутрішніх державних і місцевих позик,
облігації підприємств, казначейські зобов’язання держави, ощадні
сертифікати, векселі та приватизаційні папери. В юридичній літературі
називаються й інші документи, які мають ознаки цінних паперів, а саме:
чеки, акредитиви, ощадні книжки, лотерейні білети, страхові поліси,
накладні, варанти та коносаменти.

Своєрідними цінними паперами є приватизаційні документи— майнові
сертифікати, житлові чеки та земельні бони. Цінні папери можуть бути
іменними або на пред’явника. Якщо цінні папери на пред’явника
обертаються вільно, то іменні цінні папери, якщо інше не передбачено
зазначеним законом або в них самих спеціально не передбачено заборону
обігу, передаються із спеціальним передавальним записом, що засвідчує
перехід прав за цінним папером до іншої особи.

Не кожний цінний папір може бути предметом купівлі-продажу чи іншої
угоди. Так, відповідно до ст. 18 Закону України «Про цінні папери і
фондову біржу» ощадні іменні сертифікати обігу не підлягають, а їх
продаж (відчуження) іншим особам є недійсним.

Чинне законодавство детально регламентує порядок відчуження та придбання
акцій. При цьому важливе значення для такої регламентації має вид акції
(іменні чи на пред’явника, привілейовані чи прості),
організаційно-правова форма акціонерного товариства (відкрите чи
закрите) тощо.

Досить обмеженим є обіг акцій закритих акціонерних товариств. Відповідно
до ст. 25 Закону України «Про господарські товариства» акції закритого
акціонерного товариства (вони можуть бути лише іменними) розподіляються
між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом передплати,
купуватися та продаватися на біржі. Показовою у цьому відношенні є
справа № 57/7, що її розглянув Вищий арбітражний суд України (ВАСУ).

Так, компанія «Р енд Джей Трейдінг Інтернейшнл Інк» (США) заявила позов
до спільного українсько-американського підприємства у формі закритого
акціонерного товариства «Борщагівський хіміко-фармацевтичний завод» (м.
Київ) та науково-виробничого центру у формі товариства з обмеженою
відповідальністю «Борщагівський хіміко-фармацевтичний завод» про
визнання недійсними доповнення до статуту СП ЗАТ «БХФЗ» у частині
збільшення статутного фонду та договору купівлі-продажу 3684 акцій від
15 вересня 1995 р. між СП «БХФЗ» і НВЦ «БХФЗ». Позовні вимоги
мотивувалися порушенням відповідачем чинного законодавства та установчих
документів, якими передбачалося переважне право акціонерів на придбання
додатково випущених акцій.

За рішенням ВАСУ від 14 березня 1996 р. позов цілком обґрунтовано було
задоволене. При цьому в рішенні, зокрема, зазначалося, що відповідно до
закону акції закритого акціонерного товариства розподіляються між
засновниками, акції СП ЗАТ «БХФЗ» не можуть відчужуватися на користь
осіб, які не є його акціонерами, так само як і передаватися створюваним
акціонерами іншим господарським товариствам.

За чинним цивільним законодавством предметом договору купівлі-продажу не
можуть бути боргові зобов’язання, зобов’язання, що виникають із
заподіяння шкоди, та авторські права.

Відносини переуступки чи переходу їх до інших осіб регулюються нормами
інших правових інститутів. Однак нині спостерігається тенденція до
включення в коло предметів договору купівлі-продажу об’єктів цивільних
прав інших цивільно-правових інститутів.

Так, Положенням про патент на право оренди будинків (споруд, приміщень),
затвердженим наказом Фонду державного майна України від 31 січня 1995 р.
передбачено, що володілець патенту на право оренди має право його
продати, подарувати, передати у спадок, заставити, укладати інші угоди,
не заборонені законодавством. Такий підхід закладається і в проекті
нового ЦК України, в статтях якого, зокрема, записано, що предметом
купівлі-продажу може бути також право вимоги, якщо воно не має
особистого характеру і до його продажу застосовуються правила про
відступ від вимоги. Нам вважається, що такий підхід до визначення
предмета договору купівлі-продажу є юридичне некоректним, адже, якщо
суворо додержуватися правової логіки, то необхідно визнати, що предметом
договору купівлі-продажу можуть бути лише ті об’єкти, які відповідно до
законодавства про власність є об’єктами права власності, чого про оренду
не скажеш. Між тим і самі складачі проекту змушені були записати, що
продаж права вимоги має здійснюватися за правилами про відступ, тобто за
правилами іншого правового інституту.

Визначаючи конкретний склад майна, яке може бути предметом
купівлі-продажу, необхідно враховувати динаміку суспільно-економічних
процесів. Як відомо, законодавство СРСР містило ряд обмежень щодо
майнового обігу. З нього повністю виключалися земля, її надра, води та
ліси, оскільки вони становили виключну власність держави і надавалися
лише в користування.

Заборонялася купівля-продаж основних засобів виробництва (будинків,
споруд тощо) соціалістичних державних підприємств; встановлювався
спеціальний порядок переходу їх від одних підприємств до інших.
Громадяни, як правило, не могли набувати за договором купівлі-продажу
засоби виробництва. У зв’язку з проголошеним Україною курсом на
здійснення економічних перетворень ринкової орієнтації ситуація
змінилася. Законом України «Про власність» передбачено рівні умови для
розвитку всіх форм власності (приватної, колективної, державної) та їх
захисту.

Відтепер предметом договору купівлі-продажу може бути будь-яке майно,
визнане законом об’єктом права власності і не вилучене з товарообігу.

30 січня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон Про форми
власності на землю», яким поряд з державною запроваджено колективну та
приватну форми власності на землю. У Земельному кодексі України прямо
передбачена можливість виникнення у громадян права власності за
договорами купівлі-продажу, дарування та обміну (ст. 6). Однак введення
до Земельного кодексу норм про право колективної та приватної власності
на землю поки що не привело до появи нових власників землі і створення
реального ринку землі, а самі норми набули переважно декларативного
характеру. Не дали також відчутних результатів заходи щодо реформування
земельних відносин, передбачені у Декреті Кабінету Міністрів України
«Про приватизацію земельних ділянок» від 26 грудня 1992р.

Певне пожвавлення у реформуванні земельних відносин внесли Укази
Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної
реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада
1994 р. та «Про порядок паювання земель, переданих у колективну
власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 8
серпня 1995 р., які так чи інакше сприяють включенню землі у товарообіг.

Кожна держава має право визначати об’єкти, які з міркувань державної
безпеки або з інших підстав не повинні бути у власності тих чи інших
суб’єктів правовідносин або мають набуватися з додержанням спеціальних
правил. Тому Постановою Верховної Ради України «Про право власності на
окремі види майна» від 17 червня 1991 р.(з наступними змінами та
доповненнями від 22 квітня 1993 р., 15 липня 1994 р., 24 січня 1995 р.)
було затверджено Перелік видів майна, що не може перебувати у власності
громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних
осіб інших держав на території України та Спеціальний порядок набуття
права власності громадянами на окремі види майна, викладений відповідно
у додатках № 1 і № 2. До Переліку входять:

1) зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної
у Додатку № 2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і
боєприпасів до неї, що їх набувають громадські об’єднання з дозволу
органів внутрішніх справ), бойова та спеціальна військова техніка,
ракетно-космічні комплекси;

2) вибухові речовини та засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а
також спеціальні матеріали і обладнання для його виробництва;

3) бойові отруйні речовини;

4) наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за
винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря);

5) протиградові установки;

6) державні еталони одиниць фізичних величин;

7) спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені
засоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавних
форм власності);

8) електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що їх застосовують
правоохоронні органи, крім газових пістолетів і револьверів та патронів
до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Щодо видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття
права власності громадянами, то в Додатку № 2, зокрема, зазначаються:
вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі
види пневматичної зброї; об’єкти, що перебувають на державному обліку як
пам’ятки історії і культури; радіоактивні речовини. Такі види майна
можна придбати лише за наявності відповідного дозволу (органів
внутрішніх справ, Міністерства культури, державних органів з ядерної та
радіаційної безпеки тощо).

У кожній державі встановлюється особливий правовий режим валютних
цінностей. У період існування СРСР валютні цінності, зокрема іноземна
валюта, певні платіжні документи і фондові цінності, певні дорогоцінні
метали та природні дорогоцінні камені, могли бути предметом угод лише в
деяких випадках. У 1976 р. було прийнято Указ Президії Верховної Ради
СРСР «Про операції з валютними цінностями на території СРСР», суть якого
зводилася до фактичної заборони угод з валютними цінностями та суворої
відповідальності за порушення цих правил.

Сьогодні ці заборони частково знято, і валютні цінності можуть бути
предметом купівлі-продажу або інших угод. Учасники цих угод мають
додержуватися спеціальних вимог законодавства України.

Порядок здійснення угод з валютними цінностями визначений Декретом
Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і
валютного контролю» від 19 лютого 1993 р. та деякими іншими
законодавчими актами. За згаданим Декретом до валютних цінностей
належать:

• грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет і в
інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на
території України, а також вилучені з обігу, або такі, що вилучаються з
нього, але підлягають обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу,
кошти на рахунках, у внесках у банківських та інших кредитно-фінансових
установах на території України;

• відповідна іноземна валюта;

• платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до
них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки,
банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові
та банківські документи), виражені в іноземній валюті або монетарних
металах;

• монетарні метали (золото і метали іридієво-платинової групи у
будь-якому вигляді та стані, за винятком ювелірних, промислових і
побутових виробів з цих металів і брухту цих металів).

Особливе місце серед багатьох перелічених видів валютних цінностей
посідає іноземна грошова валюта, яка в одних випадках може бути
платіжним засобом, в інших — предметом купівлі-продажу. Останнє має
місце у випадках продажу (обміну) іноземної грошової валюти за грошову
валюту України і навпаки на Українській міжбанківській валютній біржі
через систему обмінних пунктів. На наш погляд, такі угоди водночас мають
ознаки і договору купівлі-продажу, і договору міни.

Законодавство визначає певні вимоги, яким має відповідати предмет
договору купівлі-продажу. Так, якість проданої речі повинна відповідати
умовам договору, а за відсутності вказівок у договорі — вимогам, які
звичайно ставляться. Під вимогами, які звичайно ставляться, треба
розуміти такі, за додержання яких придбана річ має виконувати своє
функціональне призначення (друкарська машинка — друкувати, телевізор —
давати зображення із звуковим супроводом тощо). Річ, яку продає
торговельна організація, має відповідати стандарту, технічним умовам або
зразкам, встановленим для речей цього роду, якщо інше не випливає з
характеру даного виду купівлі-продажу (ст. 233 ЦК).

Наступною істотною умовою договору купівлі-продажу є ціна — певна
грошова сума, сплачувана покупцем за одержану від продавця річ. Ціна має
бути обов’язково визначена в договорі шляхом досягнення сторонами щодо
цього обопільної згоди. За командно-адміністративної системи
сформувалася політика ціноутворення, яка зводила до мінімуму можливості
сторін самостійно визначати в договорі ціну, оскільки на переважну
більшість видів продукції і товарів ціни встановлювали державні органи у
централізованому порядку. Зокрема передбачалося, що продаж товарів
державними, кооперативними та іншими громадськими організаціями повинен
здійснюватися за встановленими державними цінами, крім випадків,
передбачених законодавством. За погодженням сторін могли встановлювати
ціни у випадках продажу колгоспниками лишків сільгосппродукції, що її не
купує держава, а також продажу громадянами свого майна, якщо інше не
передбачено законодавством.

v

~

 

?

BiG$Kooooooooeeeeeeeeeeeeeeeeeee

?<›|F??oooooooooooooooooooooooooooo ціноутворення сприяв певній стабілізації цін. Однак нерідко встановлені таким чином ціни не відповідали фактичним витратам виробників на виготовлену продукцію, вступали у суперечність із законами товарного виробництва. Такий порядок ціноутворення не спонукав виробників до збільшення кількості товарів, підвищення їхньої якості, він став однією з причин створення дефіциту багатьох видів товарів, розбалансованості відносин між виробниками і споживачами, а також зловживань у сфері розподілу матеріальних благ. В останні роки існування СРСР на підставі урядових рішень державним підприємствам було надано право реалізовувати за договірними і тимчасовими договірними цінами окремі товари народного споживання, впроваджувалася торгівля товарами підвищеного попиту за комерційними цінами, кооперативи дістали право реалізовувати продукцію за домовленістю із споживачами або самостійно, за деякими винятками. Більш радикальні заходи щодо реформування ціноутворення передбачалися у постановах Ради Міністрів СРСР "Про перехід до застосування договірних роздрібних цін на окремі види товарів народного споживання" від 12 листопада 1990 р. і "Про перехід на нову систему оптових цін і тарифів" від 25 жовтня 1990 р., Постанові Кабінету Міністрів СРСР "Про реформу роздрібних цін і соціальний захист населення" від 19 березня 1991 р., постановах Ради Міністрів УРСР "Про нові роздрібні ціни на товари народного споживання і тарифи на послуги, що надаються населенню" і "Про соціальний захист населення у зв'язку з реформою роздрібних цін" від 28 березня 1991 р. Нормативні акти передбачали кілька категорій товарів народного споживання для регулювання цін, а саме: товари, щодо яких не підвищуються діючі державні роздрібні ціни; товари, щодо яких встановлюються нові (підвищені)державні фіксовані роздрібні ціни; товари, щодо яких діють договірні (вільні) роздрібні ціни; товари, що реалізуються населенню за регульованими роздрібними цінами, які мали визначатися введенням граничних рівнів чи розмірів у порядку, встановленому органами ціноутворення. Перелічені та інші заходи щодо реформування ціноутворення не зумовили стабілізацію товарообігу, стабілізацію споживчого ринку, оскільки з економіко-правової точки зору вони далеко не повною мірою відповідали законам суспільних ринкових відносин, міцно зберігаючи принципи соціалістичного ціноутворення. При цьому подібне "реформування" зводилося переважно до чергового адміністративного підвищення цін. Згідно з Декларацією про державний суверенітет України та Законом "Про економічну самостійність України" 3 грудня 1990 р. був прийнятий Закон України "Про ціни і ціноутворення", який фактично започаткував основи самостійної української цінової політики. За цим законом у народному господарстві застосовуються вільні ціни і тарифи, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи, створюються необхідні економічні гаранті"! для виробників; ціни внутрішнього ринку мають бути орієнтовані на рівень світового ринку. Однак втілення цих правильних у принципі положень відбувалося із значними труднощами навіть після проголошення Україною незалежності. Невпинно розвивалися інфляційні процеси в народному господарстві, неконтрольовано зростали ціни, падала платоспроможність населення. З метою подолання цих та інших кризових явищ 23 грудня 1992 р. Кабінет Міністрів України прийняв Постанову "Про регулювання цін" (із змінами від 3 червня 1993 р.). Одночасно з цією самою постановою затверджено Тимчасове положення про державне регулювання цін і тарифів. Відповідно до згаданої постанови встановлено граничні розміри підвищення цін і тарифів на окремі види продукції, товарів і послуг, що мають важливе соціальне значення (наприклад, енергоносії, лікарські засоби та вироби медичного призначення), визначено повноваження органів державної виконавчої влади щодо встановлення цін і тарифів на окремі види продукції, товарів та послуг. У додатках № 1 і № 2 до вищезгаданого Тимчасового положення подано відповідно перелік продукції, товарів та послуг, на які може поширюватися державне регулювання цін і тарифів, і перелік продукції, товарів та послуг, за якими підприємства-виготовлювачі декларують зміни цін і тарифів. Істотний вплив на/формування розміру цін мало запровадження спеціальних торговельних надбавок (націнок). Так, Постановою Кабінету Міністрів України "Про обмеження торговельних і постачальницько-збутових надбавок (націнок)" від 28 червня 1993 р. для всіх суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності, що займаються торговельною та постачальницько-збутовою діяльністю, встановлено граничний рівень надбавки (націнки)реалізації товару (продукції) кінцевому споживачеві незалежно від кількості його перепродажу в розмірі 50 відсотків ціни вітчизняного виготовлювача. Відповідно до Указу Президента України "Про заходи щодо стримування темпів зростання цін" від 3 листопада 1993 р. цей граничний рівень надбавки (націнки) встановлено 55 відсотків, а Ті розмір у межах граничного рівня надано право визначати кожному продавцеві з урахуванням п'ятивідсоткового граничного нормативу рентабельності до товарообороту. За цим Указом підприємствам та організаціям усіх форм власності дозволялося змінювати оптові ціни (тарифи) на продукцію (товари, послуги), як правило, тільки у разі зростання витрат на виробництво, яке не залежить від їхньої господарської діяльності. Політика ціноутворення періоду 1991-1993 рр. була спрямована на поступовий перехід від тотального державного регулювання цін до максимально вільного ціноутворення. У цей період запроваджувалися граничні (фіксовані) ціни, обмеження рівня рентабельності, розміру торговельних і постачальницько-збутових надбавок та обов'язкове декларування цін. Однак перелічені та інші заходи щодо становлення системи ціноутворення не відзначалися послідовністю і стабільністю, зберігали практику державних дотацій на широкий перелік товарів і послуг, а відтак — не сприяли подоланню кризових явищ у країні. 21 жовтня 1994 р. Кабінет Міністрів України прийняв Постанову "Про ціноутворення в умовах реформування економіки", яка фактично ознаменувала зародження нового етапу державної політики цін. Постановою, зокрема, передбачено скоротити обсяги державного регулювання цін і тарифів, обмеживши їх тільки природними та окремими штучними монопольними утвореннями. Започатковано поетапне скорочення державних дотацій на паливо, енергоносії, житлово-комунальні послуги тощо. Все це має сприяти наближенню роздрібних цін і тарифів до реальної вартості. У зв'язку з прийняттям зазначеної постанови значну частину раніше прийнятих нормативних актів щодо формування цін було визнано такими, що втратили чинність. В умовах прискорення ринкових економічних реформ, приватизації державної власності триває процес вдосконалення механізму ціноутворення, який має бути адекватний змісту здійснюваних реформ. Однак з певністю можна передбачити, що домінуючими будуть методи вільного ціноутворення. Отже, за чинним законодавством сторони в договорі купівлі-продажу, які займаються підприємницькою діяльністю, мають право вільно визначати ціну предмета угоди, а в передбаченим законом випадках повинні керуватися державними фіксованими чи регульованими цінами. Абсолютно вільно визначають ціну громадяни, які укладають разові угоди купівлі-продажу, зокрема на речових ринках. Особливий порядок визначення цін передбачений для зовнішньоекономічних угод. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України всіх форм власності при здійсненні експортно-імпортних операцій (у тому числі купівлі-продажу) повинні враховувати так звані індикативні ціни, які встановлюються з метою збільшити надходження валютних коштів, зменшити валютні витрати на закупівлю товарів за імпортом, запобігти демпінгу. Залежно від організаційно-правової форми торгівлі ціни на товари (продукцію) можуть бути оптовими або роздрібними. У роздрібній торговельній мережі їх фіксують у прейскурантах, цінниках тощо. Придбання продукції на підставі державного замовлення здійснюється за закупівельними цінами. Національний банк України визначає закупівельні ціни також на дорогоцінні метали. Звичайно у договорі купівлі-продажу, крім предмета та ціни, сторони можуть встановлювати й інші умови, зокрема порядок розрахунків, доставки товару, строки виконання договору. Договір купівлі-продажу, як і будь-яка інша цивільно-правова угода, має певну форму. У ЦК України немає статті, яка б безпосередньо визначала форму для усіх різновидів договору купівлі-продажу. Однак цей кодекс та Інші законодавчі акти містять норми, в яких обумовлюється особливий порядок оформлення окремих договорів купівлі-продажу. Якщо спеціальними правовими нормами не встановлена форма того чи іншого різновиду договору купівлі-продажу, то спід керуватися загальними правилами цивільного законодавства про форму угод. Тобто договір купівлі-продажу може укладатися в усній чи письмовій (звичайній або нотаріальній) формі, а також шляхом здійснення так званих конклюдентних дій залежно вір умов, передбачених статтями 42 і 43 ЦК України У законодавстві передбачено порівняно небагато випадків, коли потрібно спеціальне оформлення договірних відносин купівлі-продажу. Зокрема, за ст. 227 ЦК України договір купівлі-продажу жилого будинку має бути нотаріально посвідчений, якщо хоч би однією із сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне за собою недійсність договору (ст. 47 ЦК). Такий договір має бути зареєстрований у виконавчому комітеті місцевої ради (місцевій адміністрації). Реєстрація договору купівлі-продажу жилого будинку, яку безпосередньо здійснюють бюро технічної інвентаризації, має переважно адміністративно-правове значення, а Ті відсутність тягне за собою недійсність нотаріально посвідченої угоди купівлі-продажу. Ці дії вчиняються відповідно до Правил державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затверджених наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 13 грудня 1995 р. № 56. Як відомо, об'єктами права власності громадян з недавнього часу можуть бути також квартири. Так, ще Постановою Ради Міністрів СРСР "Про продаж громадянам в особисту власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду" від 2 грудня 1988 р. було вперше за період існування СРСР дозволено громадянам набувати за договором купівлі-продажу в особисту власність квартири у будинках державного і громадського фонду. На такі договори Постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради "Про затвердження Положення про продаж громадянам в особисту власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт" від 19 травня 1989 р.(втратила чинність) було поширено правило про їх нотаріальне посвідчення. Відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" від 19 червня 1992 р. одержання громадянами державного житла в порядку приватизації, безоплатно чи з оплатою, оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення (п. 5 ст. 8). З юридичної точки зору приватизація державного житлового фонду на користь громадян являє собою угоду про відчуження квартир (будинків), кімнат та господарських споруд і приміщень, що прилягають до них, у власність громадян. Така угода навіть у випадках безоплатної передачі житла у визначених законом межах має ознаки договору купівлі-продажу, оскільки особливим засобом платежу тут є приватизаційний папір (житловий чек), який має свою відповідну вартість (статті 3 і 4). І врешті, не може бути будь-яких сумнівів щодо належності таких угод до договорів купівлі-продажу у разі приватизації громадянами надлишків загальної площі квартир (будинків) за кошти. Це підтверджується також п. 8 ст. 8 вищезгаданого закону, в якому записано, що "вартість послуг органів приватизації по оформленню документів на право власності на квартири (будинки) оплачується покупцями за державними розцінками". Визнання передачі громадянам у власність державного житла в порядку приватизації договором купівлі-продажу чи іншою угодою означає, що на приватизаційну угоду мають поширюватися правила цивільного права про визнання угод недійсними, про розірвання договорів тощо, що не завжди враховують державні та судові органи. Так, за протестом прокурора Ватутінського району м. Києва розпорядженням державної адміністрації Ватутінського району було скасовано приватизацію квартири громадянина К. та визнано недійсним свідоцтво про право власності на неї у зв'язку з тим, що її приватизація була здійснена начебто невідомою особою без згоди громадянина К., який проживав у цій квартирі як наймач. Ватутінський районний суд своїм рішенням від 15 жовтня 1997 р. зазначені дії державної адміністрації визнав правомірними. З таким рішенням суду не можна погодитись, адже державна адміністрація фактично привласнила собі функції судового органу. Згідно із ст. 15 Закону України "Про власність" кожному наймачеві жилого приміщення в будинку державного чи громадського фонду та членам його сім'ї було надано право придбати у власність відповідну квартиру або будинок шляхом їх викупу або на інших підставах, передбачених законодавством. Незважаючи на застосування в Законі терміна "викуп", фактично законодавець мав на увазі придбання такого житла на умовах договору купівлі-продажу, для якого необхідне відповідне нотаріальне посвідчення. Нині у зв'язку зі здійсненням в Україні приватизації державного та громадського житлового фонду викуп втратив своє первісне значення. За законами України "Про приватизацію майна державних підприємств" і "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" договори купівлі-продажу державного майна підлягають нотаріальному посвідченню з наступною реєстрацією відповідною місцевою радою. Відповідно до ст. 18 Земельного кодексу України земельні ділянки також можуть бути у приватній або колективній власності. Так, громадянам надаються з державного земельного фонду ділянки у власність для ведення селянського (фермерського) господарства у встановлених межах безоплатно, а понад ці межі — за договором купівлі-продажу із посвідченням у нотаріальному порядку. Однак для укладення такого договору відповідна рада має прийняти рішення з цього питання. Придбання земельних ділянок, що перебувають у колективній або приватній власності, проводиться лише за нотаріально посвідчуваним договором купівлі-продажу. В обох випадках договір купівлі-продажу земельної ділянки і документ про сплату вартості землі є підставою для відведення земельної ділянки в натурі та видачі державного акта на право власності. Слід враховувати, що окремими актами законодавства або продавцем можуть бути передбачені особливі умови та порядок оформлення окремих різновидів договору купівлі-продажу (на біржах, аукціонах, ярмарках, виставках, у зовнішньоекономічній діяльності тощо) або для деяких видів майна (автомобілів, акцій, валюти тощо). Недодержання форм договору купівлі-продажу та інших вимог до його оформлення тягне за собою наслідки, визначені загальними правилами цивільного права, якщо інше не передбачено спеціальним законом.

Похожие записи