РЕФЕРАТ

На тему:

Предмет аграрного права України; його зміст та особливості

Предмет аграрного права — це сукупність однорідних суспільних відносин,
які регулюються нормами цієї галузі права.

Дискусія з питань існування сільськогосподарського (аграрного) права,
яка відбувалася в 70-х рр., була зумовлена начебто відсутністю у нього
власного предмета правового регулювання. Проте при цьому не бралося до
уваги те, що для комплексних галузей права однорідність суспільних
відносин як предмета правового регулювання є відносною. Це пояснюється
тим, що комплексна галузь права охоплює первинні норми інших галузей
права, спеціалізуючи їх відповідно до галузевого об’єкта правової
регламентації та їх суб’єктного складу, і водночас має «власні»
специфічні (здебільшого — інтегровані) норми. Незважаючи на такий
поліструктурний склад норм комплексних, спеціалізованих та інтегрованих
галузей права, яким є аграрне право, воно все ж складає системну цілісну
сукупність правових норм. Остання здебільшого зумовлена специфікою
єдиної сфери виробництва сільськогосподарської продукції. Саме цим
чинником визначається єдина предметно-змістовна спрямованість норм
аграрного права та їх спеціалізований характер. Тому, як зазначає С. С.
Алексссв, комплексні утворення є досить міцною правовою спільністю, що
складається із спеціальних норм1.

Отже, предмет правового регулювання с основою виокремлення аграрного
права в комплексну, спеціалізовану та інтегровану галузь у системі
права.

Комплексність аграрного права означає, що частина його норм — похідні
віл норм основних профільних галузей права: цивільного,
адміністративного, трудового та ін. Тому в системі аграрного права є
норми, які регулюють майнові, трудові, управлінські й інші відносини.

Спеціалізованість аграрного права означає, що норми основних профільних
галузей не механічно переходять до його складу, а зазнають глибокої
аграрної спеціалізації. Внаслідок цього вони стають аграрно-майновими,
аграрно-трудовими, аграрно-управлінськими та ін. Характер спеціалізації
значною мірою зумовлений особливостями правового статусу суб’єктів
аграрних відносин. Так, наприклад, для таких поширених суб’єктів, як
фермерські господарства та сільськогосподарські кооперативи, ці норми
регулюють відповідні членські відносини (майнові, трудові, управлінські
та ін.).

Інтегрованість норм аграрного права означає узагальнене або єдине
правове регулювання відносин різних аграрних суб’єктів. Підставою для
інтегрованого правового регулювання аграрних відносин цих суб’єктів є
те, що всі вони — користувачі земель сільськогосподарського призначення
як основного й незамінного засобу виробництва в процесі здійснення ними
виробничої та пов’язаної з нею іншої діяльності.

До системи аграрного права належать і власні первинні норми, які
регламентують суспільні відносини, комплексний характер котрих лише
генетичне походить від основних профільних галузей, а за своєю суттю
вони є аграрно-правовими. До цієї профільної частини аграрно-правових
норм належать норми, які регулюють відносини з використання земель
сільськогосподарського призначення.

Йдеться про правову регламентацію специфічного виду землекористування —
сільськогосподарську виробничу діяльність із використанням природних
властивостей земель сільськогосподарського призначення (передусім —
ґрунтів) як об’єкта аграрних відносин.

Під час переходу до ринкових відносин істотно розширилось і
урізноманітнилося коло суб’єктів аграрних відносин. Виникли та набрали
розвитку фермерські господарства, сільськогосподарські кооперативи
(виробничі та обслуговуючі), особисті селянські господарства, приватні
аграрні підприємства тощо.

Земельний кодекс (ЗК) закріпив в Україні приватну, комунальну та
державну власність на землю (ст. 78). Він досить чітко врегулював
правовий режим земель сільськогосподарського призначення, які є
природною базою сільськогосподарської виробничої діяльності. Ці землі
мають пріоритетне значення серед інших категорій земель України.

Отже, предмет правового регулювання аграрного права України на сучасному
етапі переходу до ринкових аграрних відносин значно розширився і набув
нового змісту порівняно з періодом становлення сільськогосподарського
(аграрного) права та його функціонування до 90-х рр.

По-перше, якісно нового змісту набули відносини, які й раніше були
предметом аграрного права. Йдеться насамперед про земельні відносини
щодо земель сільськогосподарського призначення, які є базовими в системі
аграрних відносин. Це сталося завдяки ліквідації монополії державної
власності на ці землі та запровадженню приватної власності на них.

По-друге, приватна власність поширилась І на майнові аграрні відносини,
що уможливило виникнення нових суб’єктів аграрних відносин, яких раніше
взагалі не могло бути. Це — фермерські господарства,
сільськогосподарські кооперативи різних видів, особисті селянські
господарства, приватні аграрні підприємства, орендні організації тощо.

Отже, предмет аграрного права увібрав у себе систему якісно оновлених, і
цілком нових суспільних відносин. Проте незмінним для їх юридичної
природи є те, що об’єктом цих суспільних відносин була й лишається
виробнича господарська діяльність на землях сільськогосподарського
призначення. Можна лише стверджувати, що поняття й зміст цієї діяльності
стали ширшими і вагомішими.

Виробнича сільськогосподарська діяльність — це не що інше, як процес
землекористування, який породжує єдиний комплекс земельних і трудових
відносин. Саме вирощування сільськогосподарських культур як процес праці
на землі становить першооснову предмета аграрного права.

Отже, крім безпосередньо земельних відносин (в частині регламентації
правового режиму земель сільськогосподарського призначення), до предмета
аграрного права належать земельно-трудові відносини (їх часто називають
просто трудовими).

Якщо земельне право регулює правовий режим усіх категорій земель, у тому
числі — земель сільськогосподарського призначення, то аграрне право —
лише правовий режим останніх. При цьому норми земельного права є
загальними положеннями, вихідними засадами, які дістають специфічний
вияв у нормах аграрного права, що регулюють господарсько-виробничу
діяльність, пов’язану з раціональним використанням сільськогосподарських
земель різними аграрними суб’єктами. Земельно-трудові відносини
складаються переважно під час використання земель як основного засобу
виробництва сільськогосподарської продукції. Проте іноді це можуть бути
й «відокремлені» земельні або трудові відносини. Що має місце тоді, коли
йдеться про менш характерні, ніж рослинництво, галузі
сільськогосподарської діяльності.

У процесі аграрію-правової спеціалізації норм земельного права для
різних суб’єктів аграрних відносин (особливо — для сільськогосподарських
кооперативів) у сучасних умовах важливу роль відіграють норми локальної
правотворчості, зокрема статути цих аграрних суб’єктів.

Із земельно-трудовими щільно пов’язані й майнові аграрні відносини, в
які вступають різні аграрні суб’єкти. Радикальні зміни відносин
власності під час переходу до ринкової економіки, виникнення приватної
власності не лише на землю, а й на майно (здебільшого через паювання
майна колишніх колективних сільськогосподарських підприємств) істотно
позначилися на характері сучасних аграрних майнових відносин.

Цивільний кодекс (ЦК) закріпив підприємницьку сутність таких аграрних
суб’єктів, як виробничі кооперативи (ст. ст. 163-166).

Господарським кодексом (ГК) деталізовано майнові відносини у виробничих
кооперативах та юридичне зафіксовано існування приватних підприємств,
селянських (фермерських) господарств і орендних підприємств як
підприємницьких структур (ст. ст. 113-115).

Аграрне законодавство України визначає спеціалізацію майнового статусу
сільськогосподарських виробничих та Інших кооперативів, фермерських
господарств, особистих селянських господарств.

Майнові аграрні відносини мають внутрішній і зовнішній характер. І
навіть тоді, коли внутрішні виходять за межі аграрних структур і
розглядаються судами, вони не втрачають своєї первісної юридичної
аграрне-правової природи, оскільки органічно пов’язані з внутрішніми
аграрними відносинами.

До предмета аграрного права належать також організаційні та управлінські
відносини. Вони теж можуть бути як внутрішніми, так і зовнішніми. Слід
зазначити, що суть таких відносин істотно змінилася під час переходу від
адміністративних до ринкових методів господарювання в аграрному секторі
України.

За умов ринкової економіки посилюється значення внутрішніх
організаційно-управлінських відносин, які набирають самостійного
характеру щодо вирішення проблем організації і управлінської діяльності
в усіх структурних формах сільськогосподарського виробництва. При цьому
значно зміцнюються демократичні засади управлінської діяльності, роль
правових актів, особливо статутів фермерських господарств,
сільськогосподарських виробничих і обслуговуючих кооперативів та ін.

Зовнішні організаційно-управлінські відносини у реформованому секторі
аграрної економіки стосовно державного управління ними, переважно теж
істотно змінюються. Проте це не означає цілковитого невтручання
державних органів у зазначену сферу. Йдеться лише про заміну метолів
адміністрування методами всебічної підтримки аграрного підприємництва.

За сучасних умов розвитку соціальної правової держави, визнання людини,
її життя і здоров’я, честі й гідності найвищою соціальною цінністю,
чомусь права селян захищено значно менше, ніж права міського населення.
Зважаючи на це, аграрне право має містити також і комплекс соціальних
аграрних відносин. На жаль, поки що цим відносинам як елементу змісту
сучасного аграрного права приділяється мало уваги, законодавство у цій
сфері перебуває не на належному рівні. Що істотно впливає на стан
виробничої сільськогосподарської діяльності всіх аграрних структур.

Отже, предмет аграрного права України можна визначити як сукупність
комплексних, інтегрованих і спеціалізованих суспільних аграрних
відносин, які за своїм змістом є земельними, трудовими, майновими,
організаційно-управлінськими, а також соціальними; вони функціонують у
процесі здійснення різними аграрними суб’єктами сільськогосподарської
виробничої та пов’язаної з нею іншої діяльності.

Специфічної й органічної єдності предмету аграрного права надають норми,
які регулюють пріоритетний вид землекористування — використання земель
сільськогосподарського призначення (передусім — ґрунтів) як об’єкта
аграрних відносин.

Галузь права традиційно визначається не тільки предметом, а й методами
правового регулювання. Найбільш характерно це для основних профільних і
однорідних за змістом галузей права. Для комплексних галузей цей фактор
менш істотний, але його не можна й цілком відкинути.

Аграрне право як комплексна галузь, що увібрала в себе різні суспільні
відносини, «зцементовані» характером сільськогосподарської виробничої
діяльності під час використання земель сільськогосподарського
призначення, не може мати якогось одного способу і засобу правового
впливу на сферу своїх різноманітних відносин, тобто одного і єдиного
методу правового регулювання. Має йтися про наявність в аграрному праві
елементів методів тих галузей права, певні складові яких у
спеціалізованій формі увійшли до змісту цієї комплексної галузі права.
Але при цьому істотними с профілююче місце і значення аграрно-земельних
відносин у системі аграрного права.

Сучасним аграрним земельним відносинам, що базуються переважно на
засадах приватної земельної власності, і складаються в ході організації
виробництва сільськогосподарської продукції різними аграрними
суб’єктами, замість характерного раніше методу імперативного державного
впливу найбільш відповідним є метод диспозитивного впливу на поведінку
цих суб’єктів, тобто надання їм можливості вільно й самостійно
регулювати свої взаємовідносини у встановлених межах.

Ринкові економічні засади в АПК істотно впливають на активізацію методу
юридичної рівності сторін у майнових аграрних відносинах. Це не зменшує
протекціоністської ролі держави в забезпеченні гарантованості прав
аграрних суб’єктів і надання їм державної допомоги в складних природних
умовах господарювання.

З економічними та демократичними засадами діяльності сучасних аграрних
суб’єктів пов’язане поширення методу локальної про-потворності. Іноді це
означає не так зменшення централізованого правового регулювання, як
наявність прогалин в аграрному законодавстві (наприклад, стосовно
регламентації земельних відносин у сільськогосподарських кооперативах).

Метод поєднання імперативних і рекомендаційних норм у сучасних аграрних
відносинах мас правомірну тенденцію до посилення елементів
рекомендаційності в їх регламентації.

Отже, характерною ознакою сучасної методології аграрного права України є
поєднання державного правового регулювання аграрного сектора економіки з
господарською самостійністю аграрних суб’єктів (переважно як
підприємницьких структур).

Похожие записи