Реферат на тему:

Правовий захист неповнолітніх, які вступили у конфлікт із законом

Адміністративне правопорушення — протиправна винна (умисна чи
необережна) дія чи бездіяльність, що посягає на державний або
громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на
встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено
адміністративну відповідальність.

Злочин — передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння
(дія чи бездіяльність), яке посягає на державний устрій України, її
політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові,
майнові та інші права і свободи громадян, а також інше небезпечне
діяння, яке посягає на правопорядок.

Покарання – захід примусу, що застосовується від імені держави за
вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає у
передбаченому законом позбавленні та обмеженні прав і свобод
засудженого.

Профілактика правопорушень серед неповнолітніх — діяльність органів і
служб у справах неповнолітніх, спеціальних установ для неповнолітніх,
спрямована на виявлення й усунення причин та умов, що сприяють вчиненню
неповнолітніми правопорушень, а також позитивний вплив на поведінку
окремих неповнолітніх на території України, в її окремому регіоні, в
сім’ї, на підприємстві, в установі чи організації незалежно від форм
власності, за місцем проживання.

Юридична відповідальність – це юридичний обов’язок (міра покарання)
правопорушника зазнати примусового, від імені держави (суспільства) на
підставі закону або іншого нормативного акту, позбавлення його певних
соціальних благ чи цінностей (матеріальних, духовних чи особистих), які
йому належали до факту правопорушення, з метою його попередження у
перспективі та відновлення (чи відшкодування) втрачених суб’єктивних
прав на матеріальні й духовні цінності.

Захист прав неповнолітніх, які вступили у конфлікт із законом,
передбачено на міжнародному рівні. Організація Об’єднаних Націй прийняла
ряд документів, безпосередньо присвячених правам дитини й принципам
правосуддя стосовно неповнолітніх.

Міжнародна Конвенція про права дитини (1989 р.).

Стандартні мінімальні правила, які стосуються здійснення правосуддя
стосовно до неповнолітніх (“Пекінські правила”, 1985 р.): затримання
повинне використовуватись тільки як крайня міра; міліція та інший
персонал правоохоронних органів, які мають справу з дітьми, повинні
постійно отримувати спеціалізовану підготовку; необхідно максимально
уникати поміщення підлітка в місця позбавлення волі.

Керівні принципи для політичного захисту серед неповнолітніх (“Керівні
принципи”, прийняті в Ер-Ріяді, 1990 р.): система освіти повинна
відповідати всебічним потребам дітей, особливо в зоні соціального ризику
або таких, які потребують соціального захисту і турботи; офіційне
втручання у поведінку дитини повинно здійснюватися передусім в її
інтересах; необхідно враховувати особливості підліткової поведінки, яка
з віком змінюється; слід максимально уникати вживання таких термінів, як
“дитина з відхиленнями”, “злочинець”, “потенційний злочинець”, оскільки
це створює стійку передумову для небажаної поведінки підлітка; необхідно
активніше залучати суспільство для попередження правопорушень серед
підлітків, а до офіційних репресивних мір звертатись тільки як до
крайньої міри; засоби масової інформації повинні відповідально підходити
до змісту матеріалів, які можуть негативно впливати на поведінку
неповнолітніх.

Правила захисту неповнолітніх, засуджених до позбавлення волі (1990 р.):
тюремне ув’язнення може застосовуватися як крайня міра; до суду з
дитиною слід поводитись як з невинною; умови в місцях позбавлення волі
повинні відповідати всім вимогам охорони здоров’я і людської гідності;
підліток у місцях позбавлення волі повинен не рідше одного разу в місяць
мати право зустрічатися з членами сім’ї і адвокатом, а спілкуватися
поштою і телефоном, у будь-якому разі, два рази в тиждень; місця
ув’язнення повинні інспектуватися людьми, які не відносяться до
адміністрацій цих закладів.

Антисуспільні дії неповнолітніх регулюють такі закони України:
Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2004 року,
Кримінально–процесуальний кодекс України 2004 року, Цивільний кодекс
України від 16 січня 2003 року, Кодекс України про адміністративні
правопорушення від 7 грудня 1984 року, Кримінально-виконавчий кодекс
України від 11 липня 2003 року, Закони України “Про попереднє
ув’язнення” від 30 червня 1993 року, “Про органи і служби у справах
неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 24 січня
1995 року, “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові
незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і
суду” від 1 грудня 1994, «Про правові засади цивільного захисту» від 24
червня 2004 року.

Відповідальність неповнолітніх, їх батьків або осіб, які їх замінюють,
згідно Кодексу України про адміністративні правопорушення має ряд
особливостей.

Адміністративній відповідальності підлягають особи, які на момент
вчинення правопорушення досягли 16 років (ст.12). Інтереси
неповнолітнього, який притягується до адміністративної відповідальності,
згідно до вимог статті 270 мають право представляти його законні
представники – батьки, усиновителі, піклувальники. Законні представники
мають право знайомитися з матеріалами справи, заявляти клопотання, від
імені неповнолітнього виносити скаргу за рішення суду або посадових
осіб, які розглядають справу.

Права неповнолітніх осіб, які притягуються до адміністративної
відповідальності, передбачені в ст.268:

ознайомитися з матеріалами справи про адміністративне правопорушення;

давати пояснення, подавати докази, заяви, клопотання;

виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача;

при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката;

оскаржити постанову по справі.

Справи про адміністративні правопорушення, вчинені особами віком від 16
до 18 років, розглядають судді районних (міських) судів. За Кодексом
України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року
неповнолітні можуть нести відповідальність за такі діяння: ухилення від
медичного огляду; дрібне розкрадання державного або колективного майна;
ухилення від відшкодування заподіяних збитків; порушення доріг,
загальних переїздів, пошкодження телефонів, торгівля з рук, дрібне
хуліганство, розпивання спиртних напоїв у громадських місцях і поява у
нетверезому стані; азартні ігри, ворожіння у громадських місцях;
зайняття проституцією; порушення громадського порядку; свідомо невірний
виклик спецслужб; злісна непокора працівникам міліції та ін.

У протоколі про адміністративне порушення, який є доказом його вчинення
і підставою для притягнення неповнолітнього до адміністративної
відповідальності повинні бути зазначені: дата і місце складання, дані
про посаду того, хто складав, дані про неповнолітнього, прізвища та
адреси свідків (ст.254, 256).

В окремих випадках протокол не складається, а платиться штраф: при
безквитковому проїзді, за перевезення зайвої ручної поклажі, при
порушенні вимог щодо охорони видів рослин і тварин, занесених до
Червової книги України, пожежної безпеки, правил користування засобами
залізничного транспорту, правил безпеки руху на морському та річковому
транспорті та ін. (ст.258).

Справи про адміністративні правопорушення розглядаються у 15-денний
строк з дня отримання судом чи службовою особою протоколу про
адміністративне правопорушення.

Адміністративну відповідальність за правопорушення дітей несуть батьки у
випадках, якщо неповнолітній не досягнув віку, з якого наступає
адміністративна чи кримінальна відповідальність (14 або 16 років). За
ухилення батьків від виконання покладених законом батьківських
обов’язків передбачена адміністративна відповідальність згідно зі
ст.184.

Адміністративне затримання здійснюється, коли: а) неповнолітній
продовжує вчиняти адміністративне правопорушення; б) якщо необхідно
встановити особу неповнолітнього при відсутності відповідних документів;
в) для складання протоколу про адміністративне правопорушення, коли
зробити це на місці вчинення немає можливості; г)необхідно забезпечити
своєчасний розгляд справи і виконання постанови про стягнення за
правопорушення (ст.260).

Про затримання неповнолітнього повідомляють батькам. Адміністративне
затримання може тривати не більше 3 год. Якщо в стані сп’яніння – 3
години з часу витверезіння.

Адміністративні стягнення розподіляються за видами: попередження, штраф,
вилучення або конфіскація предмета, який став об’єктом правопорушення,
виправні роботи. Штраф має бути сплачений неповнолітнім не пізніше 15
днів з дня отримання постанови про його накладання.

Тільки до неповнолітніх застосовується: попросити вибачення у
потерпілого, застереження, догана або сувора догана, передача батькам
або колективу під нагляд (ст.24).

Захист прав неповнолітніх, які вчинили злочин, також має особливий
характер. У ст.40 Конвенції ООН про права дитини зазначається, що
держави-сторони визнають право кожної дитини, яка, як вважається,
порушила кримінальне законодавство, звинувачується або вважається винною
в його порушенні, на таке поводження, що сприяє розвитку в дитини
почуття гідності та значущості, змінює в ній повагу до прав людини й
основних свобод інших та при якому беруться до уваги вік дитини і
сприяння її реінтеграції та виконання нею корисної ролі в суспільстві.

Згідно зі ст. 62 Конституції України: “Особа вважається невинуватою у
вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її
вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним
вироком суду”.

Кримінальній відповідальності підлягають особи, які на момент вчинення
злочину досягли 16 років. Особи, які вчинили злочин у віці від 14 до 16
років, підлягають кримінальній відповідальності за вчинення тяжких
злочинів: вбивство, посягання на життя судді, працівника правоохоронного
органу, умисне заподіяння тілесних ушкоджень, що спричинили до розладу
здоров’я, згвалтування, крадіжки, грабежі, розбійні напади, злісне або
особливо злісне хуліганство, вимагання, незаконне заволодіння
транспортним засобом, умисне знищення державного, колективного або
приватного майна та ін. (ст.22 Кримінального кодексу України).

Особа віком до 18 років може бути затримана, якщо: 1) її застали на
місці вчинення злочину або безпосередньо після його вчинення; 2)
очевидці прямо вкажуть на неповнолітнього, що саме він вчинив злочин; 3)
на підозрюваному або його одежі, при ньому або в його житлі буде
виявлено явні сліди злочину (ст.106 КПК).

Гарантією захисту прав неповнолітніх при розслідуванні вчинених ними
злочинів є те, що попереднє слідство ведеться органами попереднього
слідства. Законодавчо також передбачено, що ніхто не може бути визнаний
винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню
інакше, як за вироком суду і відповідно до закону (ст.15).

Крім загальних обставин, для неповнолітнього мають бути встановлені й
такі: вік, стан здоров’я, характеристика з місця навчання чи праці,
умови життя й виховання, обставини, що негативно впливали на виховання,
наявність дорослих підмовників, що є предметом доказу у справах
неповнолітніх (ст 433 Кримінально-процесуального кодексу України (КПК).

При порушенні Кримінального кодексу неповнолітній може бути затриманим
до 24 год., 3 днів, 10 днів залежно від ступеня вини, умов і тяжкості
вчиненого.

При допиті неповнолітні також мають специфічні права: виклик через
законних представників, проведення допиту в присутності педагога.

Захисник неповнолітнього – учасник кримінального процесу, який
допускається до участі у справі з моменту пред’явлення звинувачем
обвинувачення, а в разі затримання неповнолітнього – з моменту
затримання, але не пізніше 24 год. Має право бути присутнім на допиті, в
суді, вивчати матеріали справи, використовувати всі передбачені законом
засоби захисту з метою з’ясування обставин, що виправдовують
підозрюваного і надання йому необхідної юридичної допомоги (ст.44, 46,
48 КПК).

Права неповнолітніх захищає також законний представник. Це можуть бути
батьки, опікун, піклувальник або представник тих дитячих установ, під
опікою чи піклуванням яких знаходиться неповнолітній. Має право заявити
відводи, клопотання, подавати до суду докази, брати участь у дослідженні
доказів. Перебуває в залі судового засідання протягом усього часу
розгляду справи про злочин неповнолітнього (ст.32,441 КПК).

Запобіжними заходами щодо неповнолітнього є: 1) підписка про невиїзд; 2)
особиста порука; 3) порука колективу; 4) віддання під нагляд батьків; 5)
взяття під варту (ст.149, 436 КПК).

Взяття під варту застосовується у справах про злочини, за яке законом
передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад 1 рік.
Цей захід здійснюється працівниками міліції за рішенням прокурора,
оскільки він дає санкцію на арешт. При застосуванні запобіжного заходу
складається постанова (ст.158 КПК). До неповнолітнього може
застосовуватися такий запобіжний засіб як застава, який полягає у
внесенні на депозит органу попереднього розслідування грошей або
передачі матеріальних цінностей.

Взяття неповнолітнього під варту можливе тоді, коли є підстави згідно з
ст.157, 434 Кримінально-процесуального кодексу України: якщо
неповнолітній переховується; перешкоджає встановленню істини; займається
злочинною діяльністю; з метою забезпечення виконання вироку.

Судовий розгляд справ про злочини неповнолітніх проводиться за
загальними правилами. Але є і важливі особливості, зумовлені
необхідністю додаткових гарантій права підсудного на захист,
забезпечення виховного впливу: по-перше, допускається закритий судовий
розгляд; по-друге, у судове засідання викликаються батьки та інші
законні представники підсудного; по-третє, про час і місце розгляду
справи неповнолітнього суд сповіщає службу і кримінальну міліцію у
справах неповнолітніх, а також педагогів організацій чи установ, в яких
працював чи навчався неповнолітній; по-четверте, суд, вислухавши думку
захисника, підсудного і прокурора, має право своєю ухвалою видалити
неповнолітнього із залу суду на час дослідження обставин, які можуть
негативно вплинути на неповнолітнього (ст. 442,443,444 КПК).

Справи, що стосуються неповнолітніх, розглядаються спеціально
уповноваженими на це суддями (складом суддів). Для здійснення контролю
за виконанням рішень щодо неповнолітніх існує інститут судових
вихователів. Це передбачено ст.6 Закону України “Про органи і служби у
справах неповнолітніх і спеціальні установи для неповнолітніх” від 24
січня 1995 року, Положенням про судових вихователів від 15 листопада
1995 року.

Кримінальна справа щодо неповнолітнього може бути закрита у загальному
порядку та із звільненням від кримінальної відповідальності й
застосуванням примусового заходу виховного характеру (ст.441 КПК
України). Так, примусові заходи виховного характеру застосовуються до
двох категорій неповнолітніх осіб: 1) до тих, що вчинили злочин і справа
надійшла до суду з обвинувальним висновком від прокурора (невелика
суспільна небезпечність); 2) до тих, які вчинили суспільно небезпечні
діяння до досягнення віку, з якого наступає кримінальна відповідальність
(з 11 до 14 років). При розгляді такої кримінальної справи суд виносить
ухвалу про її закриття.

Перелік примусових заходів виховного характеру: зобов’язання публічно
або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; застереження;
передача під нагляд батькам; накладання на неповнолітнього, який
досягнув 15 років і має майно або заробіток, обов’язку відшкодувати
заподіяні збитки; направлення неповнолітнього до спеціального
навчально–виховного закладу соціальної реабілітації до його виправлення
та ін.

Метою покарання є не тільки покарати, а й виховати засудженого
неповнолітнього, запобігти вчиненню нових злочинів. До осіб зазначеної
категорії за вчинення злочинів, ураховуючи їх тяжкість, наслідки
злочинних дій, особу правопорушника, можуть застосовуватися такі види
покарань: 1) позбавлення волі; 2) виправні роботи без позбавлення волі;
3) громадська догана; 4) звільнення від відбування покарання з
випробуванням (ст.23 Кримінального кодексу України). Позбавлення волі
призначається на строк від 3 місяців до 10 років.

Якщо правопорушнику виповнилося 15 років, санкція статті за злочин
дозволяє застосовувати виправні роботи. Це регулюється
Кримінально-виконавчим кодексом від 11 липня 2003 року, а нагляд
здійснює інспекція виправних робіт, служба у справах неповнолітніх.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується на
підставі ст.104 Кримінального кодексу України, тобто, суд може
застосувати покарання без позбавлення волі, якщо прийде до висновку про
його недоцільність. Суд визначає неповнолітньому іспитовий строк від 1
до 2 років, а контроль за його поведінкою здійснюють служба у справах
неповнолітніх, кримінальна міліція у справах неповнолітніх. Можливе
також:

звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного
характеру;

звільнення від кримінальної відповідальності та покарання у зв’язку із
закінченням строків давності;

умовно-дострокове звільнення від відбування покарання.

Для неповнолітніх передбачений правовий захист при направлені,
перебуванні й звільненні з спеціальних установ для неповнолітніх. В
Україні працюють 11 загальноосвітніх шкіл та 3 професійно-технічних
училищ соціальної реабілітації. Відповідно до Конституції України,
Законів України “Про освіту” від 23 травня 1991 року, “Про загальну
середню освіту” від 13 травня 1999 року для засуджених забезпечується
державні освітні стандарти. Професійно-технічна освіта вихованців
здійснюється відповідно до Закону України “Про професійно-технічну
освіту” від 10 лютого 1998 року.

У ст.8 Кримінально-виконавчого кодексу України від 11 липня 2003 року
наголошується, що засуджені мають право:

на отримання інформації про свої права і обов’язки, порядок і умови
виконання та відбування призначеного судом покарання;

на гуманне ставлення до себе і на повагу гідності, властивій людській
особистості;

звертатися відповідно до законодавства з пропозиціями, заявами і
скаргами до адміністрації органів і установ виконання покарань, їх
керівних органів, а також до Уповноваженого Верховної Ради України з
прав людини, суду, органів прокуратури, інших органів державної влади,
органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян;

давати пояснення і вести листування, а також звертатися з пропозиціями,
заявами і скаргами рідною мовою. Відповіді засудженим даються мовою
звернення. У разі відсутності можливості дати відповідь мовою звернення
вона дається українською мовою з перекладом відповіді на мову звернення,
який забезпечується органом або установою виконання покарань;

на охорону здоров’я, що забезпечується системою медико-санітарних і
оздоровчо-профілактичних заходів, а також поєднанням безоплатних і
платних форм медичної допомоги. Засуджені, які мають розлади психіки та
поведінки внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів, психотропних
речовин або їх аналогів чи інших одурманюючих засобів, можуть за їх
письмовою згодою пройти курс лікування від вказаних захворювань;

на соціальне забезпечення, у тому числі й на отримання пенсій,
відповідно до законів України.

Засудженому гарантується право на правову допомогу. Для її одержання
засуджені можуть користуватися послугами адвокатів або інших фахівців у
галузі права, які за законом мають право на надання такої допомоги
особисто чи за дорученням юридичної особи.

Школа соціальної реабілітації діє згідно зі статутом, який розроблений
на основі Положення про цей навчально–виховний заклад і зареєстрований в
установленому законом порядку в управлінні юстиції облдержадміністрації.
У школах неповнолітні утримуються не більше 3 років. При виповненні
засудженому 18 років його переводять до училищ соціальної реабілітації.
До училищ також направляються підлітки за постановою або ухвалою суду.
Перед звільненням неповнолітніх із таких закладів повідомляються служби
у справах неповнолітніх за місцем їх проживання.

Для неповнолітніх існує два види виховно-трудових колоній: загального
(застосовується до правопорушника вперше) і посиленого режиму (якщо
неповнолітній уже був засудженим та вчинив злочин значної ступені
тяжкості). Засуджені, які досягли 18-річного віку, із виховно-трудових
колоній переводяться у виправно-трудові. У випадку зразкової поведінки –
після 20 років.

Правопорушення, за які неповнолітній може бути притягнений до
відповідальності у місцях позбавлення волі, порядок застосування заходів
стягнень передбачені Правилами внутрішнього розпорядку виправно-трудових
установ, ст.67 Кримінально-виконавчого кодексу від 11 липня 2003 року.
Стягнення, які можуть застосовуватися до них: попередження чи догана,
позачергова варта по прибиранню приміщення і території місць позбавлення
волі, одноразове позбавлення можливості відвідати кіно, концерт, брати
участь у спортивних іграх; позбавлення права на одержання чергової
посилки або передачі і заборона на строк до одного місяця купувати
продукти харчування; поміщення в дисциплінарний ізолятор на строк до 10
діб.

Підставами для звільнення неповнолітнього із виховно-трудових колоній є:
1)відбуття призначеного строку; 2)акт амністії; 3)акт помилування; 4)у
зв’язку із хворобою; 5)умовно-дострокове звільнення та інші підстави,
встановлені судом. За 3 місяці до звільнення неповнолітніього інформація
про це направляється до відповідних органів, які контролюють поведінку
осіб даної категорії за місцем проживання. Служби у справах
неповнолітніх, органи місцевого самоврядування, інспекція виправних
робіт, інші суспільні інститути зобов’язані забезпечити
соціально-правовий захист цієї категорії осіб.

Умови ресоціалізації засуджених до позбавлення волі неповнолітніх
передбачено Законом України “Про соціальну адаптацію осіб, які відбували
покарання у виді обмеження волі на певний строк” від 10 липня 2003 року.

Слід зауважити, що неповнолітній має право на відшкодування збитків,
заподіяних незаконними вчинками працівників органів міліції, прокуратури
і суду. Це регулюється Законом України “Про порядок відшкодування шкоди,
завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього
слідства, прокуратури і суду” від 1 грудня 1994 року.

З огляду на вище викладене велике значення слід приділяти профілактиці
правопорушень та злочинів серед неповнолітніх. Закон України “Про органи
і служби в справах неповнолітніх та спеціальні установи для
неповнолітніх” від 24 січня 1995 року свідчить передусім про те, що
спеціальний захист неповнолітнім, забезпечення їхнього нормального
фізичного, розумового і духовного розвитку потребує узгодженої роботи
цілої системи державних органів і служб, які змогли б у взаємодії між
собою вирішувати всі ці питання і запобігати правопорушенням серед цієї
категорії населення.

Профілактика правопорушень здійснюється: службою (комітетом) у справах
неповнолітніх уряду Автономної Республіки Крим, виконавчими комітетами
обласних, міських, районних у містах, районних Рад народних депутатів;
загальноосвітніми школами і професійними училищами соціальної
реабілітації органів освіти; центрами медико-соціальної реабілітації
неповнолітніх органів охорони здоров’я; притулками для неповнолітніх
служб у справах неповнолітніх; судами; кримінальною міліцією у справах
неповнолітніх органів внутрішніх справ; приймальниками-розподільниками
для неповнолітніх органів внутрішніх справ; виховно-трудовими колоніями
Міністерства внутрішніх справ. У здійсненні профілактики правопорушень
серед неповнолітніх беруть участь у межах своєї компетенції інші
державні органи, органи місцевого і регіонального самоврядування,
підприємства, установи й організації, незалежно від форм власності,
окремі громадяни.

Головне місце в профілактиці правопорушень серед неповнолітніх повинні
мати:

заходи з попередження правопорушень, які розробляються на підставі
глибокого і всебічного аналізу з прогнозуванням і контролем за їх
здійсненням;

планування на всіх рівнях, починаючи з державного і закінчуючи місцевими
виконавчими органами і місцевим самоврядуванням;

координація зусиль державних органів, посадових осіб, недержавних
органів і громадських організацій у попередженні злочинності серед
неповнолітніх.

Профілактична діяльність відповідних органів і служб у справах
неповнолітніх здійснюється на принципах: законності; застосування
переважно методів виховання і переконання, що передбачають вжиття
примусових заходів лише після вичерпання всіх інших заходів впливу на
поведінку неповнолітніх; гласності, тобто систематичного інформування
про стан правопорушень серед неповнолітніх, роботу служб у справах
неповнолітніх і спеціальних закладів для неповнолітніх у відкритій
державній статистиці, засобах масової інформації; збереження таємниці
про неповнолітніх, які вчинили правопорушення і до яких застосовувались
заходи індивідуальної профілактики; неприпустимості приниження честі і
гідності неповнолітніх, жорстокого поводження з ними.

Комплексні програми профілактики злочинності у діяльності
навчально-виховних закладів, органів у справах неповнолітніх, інших
правових і суспільних інститутів, як правило, передбачають такі основні
профілактичні заходи: організаційне та правове забезпечення
профілактичних заходів; захист життя, здоров’я, честі і гідності особи,
її майна від злочинних посягань; протидія організованій злочинності та
корупції; зменшення кримінального тиску на економічні відносини;
мінімізація злочинного впливу на неповнолітніх та молодіжне середовище;
запобігання поширенню наркоманії, пияцтва та алкоголізму; протидія
рецедивній злочинності: охорона громадського порядку та безпека
дорожнього руху; запобігання поширенню бродяжництва;
матеріально-технічне і кадрове забезпечення профілактичної роботи.

Соціально-правові та організаційні заходи профілактики забезпечують:
усебічний аналіз стану правопорядку в кожному районі, населеному пункті
та трудовому колективі. З урахуванням факторів, що сприяють загостренню
криміногенної обстановки, а також регіональних та галузевих
особливостей, розробляються комплексні плани, в яких визначаються
скоординовані дії щодо запобігання негативним проявам у середовищі
неповнолітніх [39, 106].

Сучасне законодавство України передбачає відповідальність за заохочення
чи залучення неповнолітніх у протиправну діяльність. Так, у
відповідності до статей Кримінального кодексу України кримінальна
відповідальність передбачена за: “Втягнення неповнолітніх у злочинну
діяльність, у заняття жебрацтвом, азартними іграми” (ст.304), “Схиляння
неповнолітніх до одурманюючих засобів, що не є наркотичними або
психотропними чи їх аналогами” (ст.324) А також згідно зі ст.180 Кодексу
України про адміністративні правопорушення: ”Доведення неповнолітнього
до стану сп’яніння батьками неповнолітнього, особами, що їх замінюють,
або іншими особами”.

Захист прав і законних інтересів дітей-інвалідів

Дитина-інвалід – дитина зі стійким розладом функцій організму,
спричиненим захворюванням, наслідком травм або вродженими вадами
розумового чи фізичного розвитку, що зумовлюють обмеження її нормальної
життєдіяльності та необхідність додаткової соціальної допомоги і
захисту.

У Конвенції ООН про права дитини захист прав дітей-інвалідів
розглядаються статтями 23 і 24. У відповідності до ст. 26 Закону України
“Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 року наголошується: “Держава
сприяє створенню дітям-інвалідам та дітям з вадами розумового або
фізичного розвитку необхідних умов, рівних з іншими громадянами
можливостей для повноцінного життя та розвитку з урахуванням
індивідуальних здібностей та інтересів, гарантує надання їм відповідної
матеріальної допомоги”.

Основними законодавчими актами, які на основі Конституції України
регулюють захист прав інвалідів у державі є Закони України “Про основи
соціальної захищеності інвалідів в Україні”, прийнятий Верховною Радою
21 березня 1991 року, “Про державну соціальну допомогу інвалідам з
дитинства та дітям-інвалідам” від 16 листопада 2001 року, “Про внесення
змін до Закону України “Про охорону дитинства” від 3 лютого 2005 року.

На виконання Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів
в Україні” Кабінет Міністрів прийняв Постанову від 27 січня 1992 року
“Про комплексну програму розв’язання проблеми інвалідності”, Положення
про медико-соціальну експертизу і Положення про індивідуальну програму
реабілітації інвалідів, затверджені Постановою Кабінету Міністрів від 22
лютого 1992 року.

Інвалідність як міра втрати здоров’я визначається шляхом експертного
обстеження в органах медико-соціальної експертизи і підтверджується
виданими цим органом довідкою та індивідуальною програмою реабілітації
згідно зі ст.2 Закону України “Про основи соціальної захищеності
інвалідів в Україні” від 21 вересня 1991 року. У відповідності з
вимогами ст.4 цього закону соціальний захист дітей-інвалідів з боку
держави полягає в наданні грошової допомоги, засобів пересування,
протезування, орієнтації і сприйняття інформації, у встановленні опіки
або стороннього догляду, пристосуванні забудови населених пунктів,
громадського транспорту, засобів комунікаційного зв’язку до особливостей
інвалідів. Порядок призначення і виплати допомоги по догляду за
дитиною-інвалідом передбачається статтями 40-45 Закону України “Про
державну допомогу сім’ям з дітьми” від 21 листопада 1992 року,
Положенням про порядок призначення та виплати державної допомоги сім’ям
з дітьми від 11 березня 1993 року.

Правові норми та пільги передбачені державою для дітей-інвалідів
законодавчими, нормативно-правовими актами. Це висвітлюють наступні
положення.

Право на допомогу по догляду за дитиною-інвалідом має один з непрацюючих
працездатних батьків, що здійснює постійний догляд за дитиною-інвалідом
до досягнення нею 16-річного віку. Право на одержання допомоги надається
також особі, яка замінює батьків, усиновителю, опікуну та піклувальнику.

Навчання дітей-інвалідів здійснюється у нашій державі в загальних і
спеціальних дошкільних і шкільних навчальних закладах. Обдаровані діти
навчаються безоплатно у позашкільних закладах.

Для дітей-інвалідів та інвалідів з дитинства, які потребують опіки і
стороннього догляду, органи управління освітою, за згодою батьків дітей
або осіб, які їх замінюють, забезпечують навчання в загальноосвітніх та
спеціальних загальноосвітніх навчальних закладах за відповідними
навчальними програмами, у тому числі і в домашніх умовах.

Під час навчання пенсія і стипендія інваліду виплачується у повному
розмірі.

Для неповнолітніх цієї категорії існують пільгові умови при користуванні
спортивним інвентарем, відвідуванні культурно-видовищних заходів.

У відповідності до Закону України “Про внесення змін до Закону України
“Про охорону дитинства” від 3 лютого 2005 року діти-інваліди та інваліди
з дитинства, які перебувають у реабілітаційних закладах, закладах та
установах системи охорони здоров’я, системи праці та соціального захисту
населення, мають право на здобуття освіти за індивідуальними навчальними
програмами.

За інших рівних умов переважне право на зарахування до вищих навчальних
закладів І-ІV рівнів акредитації та професійно-технічних навчальних
закладів мають інваліди та діти з малозабезпечених сімей, у яких: обидва
батьки є інвалідами; один з батьків – інвалід, а інший – помер; одинока
матір з числа інвалідів; батько-інвалід, який виховує дитину без матері.

З питання працевлаштування інвалідів Кабінетом Міністрів України
прийнято Постанову “Про організацію робочих місць та працевлаштування
інвалідів” від 3 травня 1995 року. Постановою Кабінет Міністрів
затвердив Положення про робоче місце інваліда і про порядок його
працевлаштування. Існує бронювання місць для таких дітей та надання
права вільного працевлаштування.

Види необхідної матеріальної, соціально-побутової і медичної допомоги
для дітей-інвалідів визначаються органами медико-соціальної експертизи в
індивідуальній програмі реабілітації. Матеріальне, соціально-побутове і
медичне забезпечення інвалідів здійснюється у вигляді грошових виплат
(пенсій, допомоги, одноразових виплат), забезпечення медикаментами,
технічними та іншими засобами, включаючи автомобіль, крісла-коляски,
протезно-ортопедичні вироби, друковані видання зі спеціальним шрифтом,
звукопідсилювальну апаратуру безкоштовно або на пільгових умовах.
Діти-інваліди, які не мають батьків і проживають у державних установах,
після досягнення повноліття мають право на позачергове одержання житла і
матеріальної допомоги на його благоустрій, якщо за висновком
медико-соціальної експертизи вони можуть вести самостійний спосіб життя.

Захист прав дітей, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській
АЕС

Дітям, які постраждали внаслідок стихійного лиха, техногенних аварій,
катастроф, держава забезпечує усебічну підтримку. У порядку,
встановленому законодавством, їм гарантується першочергове і невідкладне
відселення з небезпечної зони, надання кваліфікованої безоплатної
медичної допомоги, пенсійного, соціального та іншого забезпечення,
компенсацій за втрачене або пошкоджене майно та житло, вживаються заходи
щодо сприяння возз’єднанню з членами сім’ї (ст.28 Закону України “Про
охорону дитинства” від 26 квітня 2001 року).

Це передбачено і Законом України “Про статус і соціальний захист
громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 28
лютого 1991 року. Це діти:

евакуйовані із зони відчуження, у тому числі діти, які перебували у
стані внутрішньоутробного розвитку;

проживали на момент аварії чи проживали або постійно навчалися після
аварії не менш одного року в зоні безумовного (обов’язкового)
відселення;

проживали на момент аварії чи прожили або постійно навчалися після
аварії не менше двох років у зоні гарантованого добровільного
відселення;

проживали на момент аварії чи прожили або постійно навчалися після
аварії не менше трьох років у зоні посиленого радіоекологічного
контролю;

народились після 26 квітня 1986 року від батька, який на час настання
вагітності матері мав підстави належати до категорії 1, 2 або 3
постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, або народжені матір’ю,
яка на час настання вагітності чи під час вагітності мала підстави
належати до категорії 1, 2, 3 як постраждалих від Чорнобильської
катастрофи;

хворі на рак щитовидної залози незалежно від дозиметричних показників, а
також хворі на променеву хворобу;

одержали дозу опромінення щитовидної залози внаслідок Чорнобильської
катастрофи, яка перевищує рівні, встановлені Міністерством охорони
здоров’я України (ст.27).

Законодавством України для дітей, які постраждали внаслідок аварії на
Чорнобильській АЕС, визначені пільги та послуги. Законом України “Про
статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок
Чорнобильської катастрофи” від 28 лютого 1991 року для дітей зазначеної
категорії передбачено:

повне державне утримання дітей віком до 8 років шляхом безплатного
виховання (утримання) їх у державних та комунальних дошкільних
навчальних закладах і надання щомісячної грошової допомоги;

виплата допомоги по тимчасовій непрацездатності по догляду за хворою
дитиною віком до 14 років у розмірі 100-відсотків середньої заробітної
плати (доходу);

безкоштовний проїзд на всіх видах транспорту (крім таксі) до місця
лікування, оздоровлення дитині та особі, яка її супроводжує;

безплатне придбання ліків за рецептами лікарів, а також безплатне
позачергове зубопротезування;

щорічне двомісячне оздоровлення;

щомісячна виплата 50% мінімальної заробітної плати незалежно від інших
виплат на кожну дитину шкільного віку, яка евакуйована із зони
відчуження або народилася після 26 квітня 1986 року від батька або (чи)
матері, які зазнали радіоактивного впливу;

безкоштовне харчування учнів середніх загальноосвітніх шкіл,
професійно-технічних закладів освіти, студентів коледжів та технікумів,
розташованих на територіях радіоактивного забруднення, а також дітей,
евакуйованих із зони відчуження, які є інвалідами внаслідок
Чорнобильської катастрофи, і тих, які проживали у зоні безумовного
(обов’язкового) відселення, з моменту аварії до прийняття постанови про
відселення дітей;

забезпечення продуктами харчування потерпілих дітей, які не відвідують
дитячі дошкільні та загальноосвітні навчальні заклади, на суму середньої
вартості харчування у цих закладах, або виплата грошової компенсації
батькам (ст.30).

Дітям, яким встановлено інвалідність, пов’язану з Чорнобильською
катастрофою, надаються додаткові компенсації та пільги, а саме:
безплатне користування всіма видами міського та приміського транспорту;
позачергове обов’язкове забезпечення місцями у дошкільних закладах
освіти незалежно від відомчої підпорядкованості; вступ до державних
вищих закладів освіти, професійно-технічних закладів освіти та на курси
для професійного навчання, забезпечення житлом на час навчання тих, хто
його не має, і гарантованою виплатою підвищеної на 100 відсотків
стипендії; позачергове влаштування у заклади соціального захисту, а
також обслуговування службами соціального захисту вдома, якщо
дитина-інвалід не має близьких родичів, які проживають разом з нею;
надання додаткової житлової площі і т.д.

Лікування дітей, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи,
надання їм необхідної допомоги передбачено в багатьох медичних програмах
нашої держави. Це регулюється Законом України “Про Загальнодержавну
програму подолання наслідків Чорнобильської катастрофи на 2006-1010
роки” від 14 березня 2006 року.

Захист прав і законних інтересів дітей-сиріт і дітей, позбавлених
батьківського піклування.

Дитина-сирота – дитина, в якої померли чи загинули батьки. Діти
вважаються сиротами через втрату з різних причин батьків (фізичні
сироти). За живих батьків, які або позбавляються батьківських прав через
невиконання батьківських функцій, або ж самі відмовляються від своїх
дітей, неповнолітні набувають статусу соціальних сиріт.

Діти, позбавлені батьківського піклування – діти, які залишилися без
піклування батьків у зв’язку з позбавленням їх батьківських прав,
відібранням у батьків без позбавлення батьківських прав, визнанням
батьків безвісно відсутніми або недієздатними, оголошенням їх померлими,
відбуванням покарання в місцях позбавлення волі та перебуванням їх під
вартою на час слідства, розшуком їх органами внутрішніх справ,
пов’язаним з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей
про їх місцезнаходження, тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм
виконувати свої батьківські обов’язки, а також підкинуті діти, діти,
батьки яких невідомі, діти, від яких відмовились батьки, та безпритульні
діти.

Опіка та піклування — правові норми щодо сімейного виховання
неповнолітніх дітей, які залишилися без батьківського піклування,
спрямовані на влаштування та забезпечення належних умов для їх життя та
виховання.

Заклади для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування –
медичні, навчальні, виховні заклади для соціального захисту населення, в
яких проживають діти-сироти та діти, позбавлені батьківського
піклування.

У відповідності до ст.52 Конституції України наголошується, що утримання
та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування
покладається на державу, а в ст. 25 Закону України “Про охорону
дитинства” від 26 квітня 2001 року зазначено: “Діти, які внаслідок
смерті батьків, позбавлення батьків батьківських прав, їх хвороби чи з
інших причин залишилися без батьківського піклування, мають право на
особливий захист і допомогу з боку держави”.

Безпосередньо на місцях дітьми-сиротами займаються органи опіки й
піклування, служби у справах неповнолітніх, які керуються Сімейним
кодексом України від 10 січня 2002 року, Цивільним кодексом від 16 січня
2003 року, Цивільним процесуальним кодексом від 18 березня 2004 року,
Законами України “Про освіту” від 23 травня 1999 року, “Про органи і
служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх”
від 24 січня 1995 року, ”Про забезпечення організаційно-правових умов
соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського
піклування” від 13 січня 2005 року, своїм Положенням. Вони повинні вести
облік дітей-сиріт, встановлювати опіку й піклування над дітьми і їх
майном, здійснювати контроль за діяльністю опікунів, розглядати заяви і
скарги, що стосуються цієї категорії осіб, давати згоду на укладення
угод опікунами.

Підстави для надання допомоги дітям-сиротам залежать від суми, які
одержуються на цих дітей: аліментів, пенсій, допомоги. Вона
призначається місцевою державною адміністрацією при пред’явленні
відповідних документів.

Державні соціальні стандарти та нормативи щодо дітей-сиріт і дітей,
позбавлених батьківського піклування, стосуються:

мінімального матеріального забезпечення, витрат на харчування, одяг і
взуття;

житлового забезпечення на рівні, не нижчому за встановлені у Житловому
кодексі України нормативи;

житлового забезпечення таких дітей після завершення їх виховання і
різних форм влаштування після досягнення ними 18-річного віку за умови,
якщо вони не мають свого житла відповідно до житлових нормативів або
мають житло з характеристиками, нижчими за встановлені житлові
нормативи;

мінімального стандарту щодо забезпечення гарантованого першого робочого
місця, яке не може бути змінено за бажанням роботодавця протягом трьох
років з моменту початку такої роботи. А в разі неможливості надання
робочого місця – встановлення грошової компенсації на цей період, яка
виплачується особі з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених
батьківського піклування, за рахунок коштів державного або місцевого
бюджетів;

разової державної фінансової допомоги при закінченні такими дітьми
навчально-виховного закладу чи при закінченні перебування таких дітей у
різних формах влаштування після досягнення ними 18-річного віку;

щомісячного утримання таких дітей та осіб із їх числа за умови навчання
їх у вищих навчальних закладах до досягнення ними 23-річного віку;

медичного обслуговування;

забезпечення іграшками, що сприяють розвитку, спортивним інвентарем,
газетами і журналами відповідно дитячого, юнацького, загально
пізнавального та виховного спрямування;

забезпечення дитини до надання їй статусу дитини-сироти або дитини,
позбавленої батьківського піклування;

грошового забезпечення батьків-вихователів, прийомних батьків.

Формами влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського
піклування, є: усиновлення, встановлення опіки, піклування, передача до
прийомної сім’ї, дитячих будинків сімейного типу, до закладів для
дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Моральні, етичні, організаційні основи інституту опіки і піклування
розроблені в ст. 244 Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 року.

Встановлення опіки та піклування є формою влаштування дітей-сиріт,
дітей, позбавлених батьківського піклування, в сім’ї громадян України,
які перебувають, переважно, у сімейних, родинних відносинах з цими
дітьми-сиротами або дітьми, позбавленими батьківського піклування, з
метою забезпечення їх виховання, освіти, розвитку і захисту їх прав та
інтересів.

Опіка встановлюється над неповнолітніми, які не досягли 15 років, а
піклування – над дітьми від 15 до 18 років. Опікун і піклувальник
призначаються рішенням міської державної адміністрації за умови
пред’явлення довідки про стан здоров’я, майновий стан, склад сім’ї,
наявність житлової площі. Опікуни та піклувальники мають право
турбуватися про законні інтереси неповнолітнього, укладати угоди, якщо
вони не виходять за межі побутових, розпоряджатися пенсією чи державною
допомогою, переводячи суму майна на ім’я підопічного в ощадкаси. Згідно
зі ст.248 дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право
на проживання у сім’ї опікуна або піклувальника.

Підставами для звільнення опікуна чи піклувальника є: автоматичне
припинення через виповнення дитині 15 чи 18 років, зміна обставин,
неналежне виконання обов’язків опікуном чи піклувальником, а також тоді,
коли між опікуном, піклувальником та дитиною склалися стосунки, які
перешкоджають здійсненню опіки, піклування (ст.250, 251).

Неповнолітні, перебуваючи під опікою і піклуванням, забезпечуються
безплатною шкільною і спортивною формами, при перебуванні у вищих
навчальних закладах – гуртожитком, а при влаштуванні на роботу –
допомогою на суму 7 неоподаткованих мінімальних доходів громадян.

Завданнями, які вирішують навчально-виховні заклади для дітей-сиріт і
дітей, які залишилися без піклування батьків, є: створення умов,
максимально наближених до домашніх, оточення вихованця турботою і
увагою, підготовка до самостійного життя.

Для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків, існують
такі заклади:

дитячі будинки для дітей дошкільного віку;

дитячі будинки для дітей шкільного віку;

дитячі будинки змішаного типу для дітей дошкільного і шкільного віку;

загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, які залишилися
без піклування батьків.

Окрім вище зазначеного, діти цієї категорії позачергово забезпечуються
житлом за місцем постійного проживання.

Перебувають під посиленою соціальною опікою і піклуванням особи із числа
дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, віком від 18
до 23 років, у яких у віці до виповнення повноліття померли або загинули
батьки, та особи, які були віднесені до дітей, позбавлених батьківського
піклування.

Усиновлення дітей розглядають статтями 207-242 Сімейного кодексу України
– прийняття усиновлювачем у свою сім’ю дитини на правах дочки чи сина,
що здійснене на підставі рішення суду. Усиновлення дитини провадиться в
її інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов життя і
оформлене спеціальним юридичним актом про прийняття в сім’ю. Усиновлені
діти звільняються від обов’язків стосовно своїх батьків та їх родичів і
втрачають у зв’язку з цим майнові права.

При Міністерстві освіти і науки України створений Центр по усиновленню
дітей. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 року
затверджено Порядок передачі дітей, які є громадянами України, на
усиновлення громадянами України та іноземним громадянам і здійснення
контролю за умовами їх проживання у сім’ях усиновителів. Центром
здійснюється контроль за умовами проживання дітей у сім’ях усиновителів
згідно вимог міжнародного і національного законодавства.

Слід зазначити, що у травні 1993 року в Нідерландах пройшла ХVІІ сесія
Гаагської конференції з міжнародного приватного права, на якій вироблено
концепцію захисту дітей і співробітництва в галузі міжнародного
усиновлення дітей.

Правовий захист “дітей вулиці”

Безпритульні діти – діти, які були змушені залишити сім’ю чи дитячі
заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця проживання.

Бездомність – соціальне становище людини, зумовлене відсутністю в неї
житлового приміщення (будинку, квартири, кімнати), яке б вона могла
використовувати для проживання і в якому могла бути зареєстрованою.

Профілактика бездомності і безпритульності – система заходів,
спрямованих на усунення правових, соціальних та інших причин виникнення
бездомності і безпритульності, запобігання їм, у тому числі заходів щодо
зниження ризику втрати прав на житлові приміщення і на попередження
виникнення негативних суспільних наслідків, пов’язаних із відсутністю
житла.

Соціальне патрулювання – мобільна форма надання соціальних послуг, що
здійснюється групою фахівців поза межами закладів для бездомних і
безпритульних.

За визначенням Дитячого Фонду Організації Об’єднаних Націй (ЮНІСЕФ), до
“дітей вулиці” належать:

діти, які не спілкуються зі своїми сім’ями, живуть у тимчасових
помешканнях або не мають взагалі постійного житла і кожен раз ночують у
новому місці; їхніми першочерговими потребами є фізіологічне виживання і
пошук житла (безпритульні діти);

діти, які підтримують контакт з сім’єю, але через перенаселення житла,
експлуатацію та різні види насилля проводять більшу частину дня, а іноді
й ночі, на вулиці (бездоглядні діти);

діти – вихованці будинків-інтернатів та притулків, які з різних причин
втекли з них і перебувають на вулиці. Тобто, це діти, які перебувають
під опікою держави [20].

Згідно Конвенції ООН про права дитини для “дітей вулиці” найбільш
актуальним є охорона таких прав:

на захист від насилля, зловживань і приниження (ст.19).

на охорону здоров’я і медичне обслуговування (ст.24);

на пристойний рівень життя (ст.27);

на освіту (ст.28);

на захист від економічної експлуатації (ст.32).

Законом України “Про основи соціального захисту бездомних громадян і
безпритульних дітей” від 2 червня 2005 року передбачені права: на повагу
до їх гідності, охорону здоров’я, соціальний захист, правову допомогу,
звернення із заявами та скаргами до органів державної влади та місцевого
самоврядування, отримання інформації про свої права та обов’язки.

Закладами соціального захисту для безпритульних дітей з метою
тимчасового влаштування й вирішення питання подальшого влаштування є:
притулок для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх, центр
соціально-психологічної реабілітації дітей служби у справах
неповнолітніх та ін.

Указом Президента України “Про затвердження комплексних заходів щодо
профілактики бездоглядності та правопорушень серед дітей, їх соціальної
реабілітації в суспільстві” від 18 березня 1998 року передбачено:

удосконалення нормативно-правової бази запобігання бездоглядності та
правопорушень серед дітей, приведення її у відповідність із сучасними і
міжнародними нормами;

підвищення ефективності діяльності всіх суб’єктів державної системи
соціального і правового захисту щодо розв’язання проблем профілактики
бездоглядності та правопорушень серед дітей, їх соціальної реабілітації
в суспільстві;

створення умов для соціальної психолого-педагогічної, медичної, правової
підтримки і реабілітації дітей з девіантною поведінкою, зокрема шляхом
розширення відповідно до потреб регіонів мережі притулків для
неповнолітніх;

організація теоретичних і методичних досліджень з проблем профілактики
бездоглядності та правопорушень серед дітей, узагальнення досвіду і
впровадження в практику найефективніших методів цієї роботи;

підготовка і підвищення кваліфікації фахівців, які займаються
профілактикою бездоглядності та правопорушень серед дітей.

На вирішення проблем дитячої бездоглядності, створення належних умов для
соціально-психологічної реабілітації дітей, їх фізичного і розумовго
розвитку спрямовані державні програми запобігання дитячій
бездоглядності, завданнями яких виступають:

— підвищення ефективності роботи щодо запобігання дитячій бездоглядності
шляхом удосконалення нормативно-правової бази;

— поліпшення існуючих та пошук нових форм соціальної підтримки
неповнолітніх, які перебувають у складних життєвих ситуаціях;

— виявлення неблагополучних сімей і забезпечення захисту прав дітей, які
виховуються у них;

— удосконалення системи і підвищення ефективності діяльності установ
соціального захисту неповнолітніх;

— розробка науково-методичних основ з проблем дитячої бездоглядності;

— забезпечення підготовки і перепідготовки фахівців соціально-правового
захисту дітей.

Література:

Абетка української політики: Довідник. Вип.5 /Авт.-упоряд.: М.Томенко
(кер.кол.), Л.Бадешко, В.Гребельник та інші.-К: Смолоскип, 2002.-368с.

Аграновская Е.В. Правовая культура и обеспечение прав личности
/Отв.ред.Е.А.Лукашева.-М.: Наука, 1988.-с.21.

Батьків не обирають… (проблеми відповідального батьківства в сучасній
Україні)-К.: А.Л.Д., 1997.-144с.

Безпалько О.В. Соціальна педагогіка в схемах і таблицях. Навчальний
посібник.-К.: Центр навчальної літератури, 2003.-134 с.

Бейсебаев К.М., Попова Г. М. Правовое воспитание несовершеннолетних и
его формы в деятельности горрайорганов внутренних дел. Учебное пособие.
– М., 1983. – 46 с.

Керівні принципи ООН для попередження злочинності серед неповнолітніх
(Ер-Ріадські керівні принципи, 1990)//Програма “Співучасть”, Вип.1-
Дніпропетровськ, 2000р.

Кэрол Белами. Положение детей в мире, 2001 г.-Unicef, Детский фонд ООН,
2002.- 112с.

Конвенція про права дитини.-К.:АТ “Видавництво “Столиця”, 1997.-32с.

Комментарий в «Европейской конвенции о защите прав человека»/Под ред.
Донны Ромиен.-Страстбург:Совет Европы, 1995.

Корнякова Т. Інтереси держави – це і права дітей, права кожного з
громадян // Вісник прокуратури.- 2003.-№2.-с.14-17.

Костенко Н. Криминальный произвол (социопсихология воли и сознание
преступника) .-К.: Наукова думка, 1990.-146с.

Ситуаційний аналіз становища дітей та жінок в Україні//Доповідь
ЮНІСЕФ.-К., 2001.- 64с.

Словарь по социальной педагогике: Учеб.пособие для
студ.высш.учеб.заведений/Авт.-сост.Л.В.Мардахаев — М.:Издательский центр
«Академия», 2002.-368с.

Смагина Л.И., Корнейчик А.С., Петрикевич А.А., Царик И.А. Сто уроков по
правам ребенка.-Минск: “Уныверсыт эцкас”, 1999.

Спеціалізовані установи ООН: (Международные организации систем ООН.
Справочник /Сост.А.А.Татаренко.- М.:Международные отношения,
1990г.-192с.

Становище дітей в світі, 2005 р. –ЮНІСЕФ, 2005 р.

Ушинский К.Д. Избранные педагогические сочинения. Т.1. Вопросы
воспитания.-М., 1953.-326 с.

Фіцула М.М. Правове виховання учнів. Навчально-методичний посібник.
-Тернопіль, 1996.-180с.

Шость Н.В., Козир М.К., Ситник О.М. Енциклопедія сучасного права
неповнолітніх. – К., 1997. –346 с.

Щеглова С.Н. Права детей и дети о правах (Социологический анализ).-М.:
Социум, 1998.-87с.

Юридичний словник / За ред. Б.М.Бабія, Ф.Г.Бурчака, В.М.Корецького,
В.В.Цвєткова. Видання друге, перероблене і доповнене.-К,: 1983.-872с.

Похожие записи