Реферат на тему:

Правовий статус конфіденційної інформації за законодавством України

На початку 21 століття інформаційні відносини набули надзвичайної і,
навіть, вирішальної значущості в системі суспільних відносин. Розширення
сфери використання інформаційно-комунікаційних технологій дозволяє людям
ширше використовувати свій потенціал і реалізовувати свої намагання.

В той же час, нині виникає необхідність глибинного дослідження
інформаційних правовідносин, які будуть визначати подальші напрями
розвитку нормотворчого процесу. Органи державної влади надзвичайно
зацікавлені в унормуванні цієї сфери. В цьому зв(язку не можна не
згадати проект Концепції національної інформаційної політики,
запропонований Державним комітетом інформаційної політики, телебачення і
радіомовлення України, Концепцію реформування законодавства України у
сфері суспільних інформаційних відносин та інші документи. Але їх
відзначає досить великий ступінь декларативності, що не завжди може іти
на користь. В цих документах практично не вирішене питання, пов(язаного
із доступом до державних інформаційних ресурсів. Спробуємо дослідити цю
проблему.

Обов(язковим елементом будь-яких правовідносин, в тому числі і
інформаційних, є його суб(єкти. За загальним правилом, суб(єктами
правовідносин можуь бути фізичні, юридичні особи і держава. Кожен із цих
суб(єктів, вступаючи в інформаційні правовідносини, набуває певні права
і обов(язки, які поряд із іншими елементами складають
інформаційно-правовий статус суб(єкта.

Серед основних елементів інформаційного статусу можна виділити:
наявність у суб(єкта інформації про себе (персональна інформація);
інформація про суб(єкт, яку використовують інші особи; інформація про
інших, яку використовує суб(єкт; інформація, що продукується суб(єктом;
інформація про навколишнє середовище; інформація, що обов(язково
подається до уповноваженого органу та інше.

Інформаційно-правовий статус може бути мінімальним (звичайним) або
розширеним, який існує в тому випадку, коли суб(єкт вступає у специфічні
інформаційні відносини, які складають сферу його професійної діяльності
(наприклад, інформаційно-правовий статус журналіста порівняно із
статусом звичайної особи; статус інформаційного агенства і іншої
юридичної особи). Відповідно по відношенню до всіх суб(єктів правомірне
використання терміну “інформаційна безпека” і “захист інформаційної
цілісності”, що передбачає обмеження доступу до інформаційних ресурсів
суб(єкта.

Але чи можна сказати, що правовий статус усіх суб(єктів інформаційної
діяльності носять рівнозначний характер? Мабуть ні, бо все ж основним
“носієм” інформації, через який вона завжди опосередковується є людина.
І юридична особа і держава можуть мати персональні дані, але ж весь
процес руху інформації у суспільстві опосередковується людиною. Саме
тому інформаційні відносини, опосередковуючись людиною, переважно носять
приватно-правовий характер. Звичайно, це не означає відсутності значного
впливу держави на інформаційні відносини в суспільстві. Але людина, як
першоджерело будь-якої інформації, і її інтереси, все ж переважають
інтереси держави.

Чи має держава “право на приватність”? Мабуть, ні. Держава зацікавлена в
збереженні “своєї” інформації недоступною, але не стільки від своїх
громадян, скільки від інших держав. Відповідно, коли підходити до
інформаційно-правового статусу держави та фізичної чи юридичної особи,
потрібно використовувати різні критерії. Якщо екстраполювати поділ у
цивільному праві юридичних осіб на осіб публічного і приватного права,
то для держави та її органів підходить принцип “дозволено лише те, що
зазначено в законі”, а для фізичних та юридичних осіб “дозволено все, що
законом не заборонене”.

Ця відмінність у підході до статусу має надзвичайно важливий практичний
аспект. Особливо яскраво це проявляється під час визначення статусу
конфіденційної інформації.

Згідно ст. 30 Закону України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 року
конфіденціальна інформація (в нормативних актах, які приймались згодом
використовується більш вдалий термін – “конфіденційна”) — це відомості,
які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих
фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до
передбачених ними умов.

Згідно ч. 2 цієї ж статті громадяни, юридичні особи, які володіють
інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського,
комерційного та іншого характеру, одержаною на власні кошти, або такою,
яка є предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського,
комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом
таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи
належність її до категорії конфіденціальної, та встановлюють для неї
систему (способи) захисту.

27 листопада 1998 р. Постановою Кабінету Міністрів України N 1893 була
затверджена Інструкція про порядок обліку, зберігання і використання
документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які
містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави.

Через введення не зрозумілого терміну “конфіденційна інформація, що є
власністю держави”, який крім того не розтлумачується, Кабінет Міністрів
надав право самим органам (а взагалі, керівникам цих органів) визначати
Переліки конфіденційної інформації, що є власністю держави і якій
надається гриф обмеження доступу «Для службового користування». Ці
переліки не підлягають обов(язковій публікації і не потребують
реєстрації в Міністерстві юстиції, але на їх підставі можна обмежити
право громадян на отримання інформації. Така процедура є нормальною для
комерціних структур, але не для державних органів

Фактично, у діяльності органів влади був застосований принцип
приватно-правового характеру, тобто органи державної влади були
прирівнені до звичайних юридичних осіб. Це могло б не впасти в очі, якби
не декілька фактів.

По-переше і головне, все це зроблено не зважаючі на ч.3 ст. 34
Конституції, де мова іде про обмеження інформаційних прав лише на
підставі закону.

Згідно статті 37 Закон України “Про інфомацію” не підлягають
обов’язковому наданню для ознайомлення за інформаційними запитами
офіційні документи, які містять у собі:

інформацію, визнану у встановленому порядку державною таємницею;

конфіденціальну інформацію;

інформацію про оперативну і слідчу роботу органів прокуратури, МВС, СБУ,
роботу органів дізнання та суду у тих випадках, коли її розголошення
може зашкодити оперативним заходам, розслідуванню чи дізнанню, порушити
право людини на справедливий та об’єктивний судовий розгляд її справи,
створити загрозу життю або здоров’ю будь-якої особи;

інформацію, що стосується особистого життя громадян;

документи, що становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію
(доповідні записки, переписка між підрозділами та інше), якщо вони
пов’язані з розробкою напряму діяльності установи, процесом прийняття
рішень і передують їх прийняттю;

інформацію, що не підлягає розголошенню згідно з іншими законодавчими
або нормативними актами. Установа, до якої звернуто запит, може не
надавати для ознайомлення документ, якщо він містить інформацію, яка не
підлягає розголошенню на підставі нормативного акта іншої державної
установи, а та державна установа, яка розглядає запит, не має права
вирішувати питання щодо її розсекречення;

інформацію фінансових установ, підготовлену для контрольно-фінансових
відомств.

Але ця норма закону, яка крім того не відповідає суспільним реаліям, і
положення, затверджене Постановою Кабінету Міністрів не розглядають
тотожні категорії документів.

По-друге, статус державного органу тим і визначається, що його посадові
особи виконують функції держави, а не задовільняють свої потреби чи
потреби своїх засновників. Коли мова іде про юридичну особу приватного
права, то її інформаційно-правовий статус одразу обмежений колом
інформації, яка не може бути комерційною таємницею, та великою кількістю
категорій інформації, яку збирають про різноманітні аспекти
господарської діяльності уповноважені державні органи (різноманітні види
звітності про господарську, фінансову, кадрову діяльність). В той же
час, процедура отримання інформації про діяльність органів державної
влади невизначена. Статті з 32 до 37 в Законі України “Про інформацію”,
Закон України “Про звернення громадян” які стосуються інформаційного
запиту, низка Указів Президента (наприклад, Указ Президента України “Про
додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів
державної влади” від 1 серпня 2002 року №683), відзначаються великим
ступенем декларатизму і не містять в собі чітких механізмів отримання
інформації. Крім того в пасиві неприйнятий проект Закону України “Про
інформаційну відкритість органів державної влади”, запропонований на
рогляд Верховної Ради України попереднього скликаня народним депутатом
України С.П.Головатим.

Суто з економічної точки зору, діяльність органів влади фінансується за
кошти, отримані з податків, сплачених громадянами. Як можна обмежувати
лише на основі рішення якогось посадовця, право громадянина на отримання
інформації, яка фактично створена на його кошти?

І нарешті, за не надання або надання неправдивої інформації юридичними
особами приватного права та їх просадовими особами існує ціла низка
норм, які передбачають відповідальність за це (об(єктивна сторона
більшості злочинів у сфері господарської діяльності передбачає саме такі
дії). Адміністративна та кримінальна відповідальність посадовців органів
державної влади, лише задекларована, але не знайшла втілення в
законодавчих актах.

За результатами парламентських слухань “Суспільство, ЗМІ, влада: свобода
слова та цензура Україні”, що відбулися 4 грудня 2002 року, Комітет
Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації запропонував
доповнити Кодекс України про адміністративні правопорушення статтею
212-3 “Порушення права на інформацію”, в якому передбачена
відповідальність за неправомірну відмову в наданні інформації,
несвоєчасне або неповне надання інформації, або надання інформацї що не
відповідає дійсності. Але прийнятя цієї попозиції викликає великий
сумнів.

Ніхто не заперечує про необхідність наявності певної категорії
інформації, яка не має статус державної таємниці, але повинна бути
захищена. Але ж не таким шляхом. В Російській Федерації вже давно іде
суперчка про створення такої категорії інформації як службова таємниця,
яка знаходиться за своїм сатусом між державною таємницею і відкритою
інформацією. І цю проблему намагались розв(язати на рівні закону.

Зрозуміло, що статус такої “перехідної” інформації треба обов(язково
визначати. Тут можна використати два різноманітних підходи. Перший
полягає в тому, що вся інформація, яка є у держави визнається відкритою,
за виключенням певної іноформації, категорії якої повинні бути чітко
визначені. Другий підхід може полягати у тому, що в законі повинні бути
чітко визначені категорії інформації, доступ до яких ні при яких
обставинах не може бути обмежений. Зрозуміло, що можуть
використовуватись змішані форми.

В 1967 році у Сполучених Штатах був прийнятий Закон про свободу
інформації. Закон виходить з того, що будь-яка особа, незалежно від
свого громадянства, повинна мати доступ до існуючих відомчих документів
без доведення потреби в них чи зазначення причини такого клопотання.
Тягар доведення у випадку відмови у наданні матеріалу, якого домагається
громадськість, лягає на уряд.

Закон про свободу інформації нараховує дев’ять катеґорій документів, що
не підпадають під вимогу про оприлюднення інформації:

1.Інформація, що “у прямій формі визнана таємною в інтересах
національної оборони та зовнішньої політики відповідно до критеріїв,
встановлених розпорядженням виконавчої влади”

2.Внутрішні кадрові правила й стосунки

3.Матеріали, що є винятками згідно з іншими законоположеннями

4.Комерційні таємниці (виробничі секрети, засекречена технолоґія) та
ділова інформація, що вважаються конфіденційними або такими, що не
підлягають розголошенню

5.Між- та внутрівідомчі службові записки

6.Архівні справи особового складу та медичні архіви

7.Матеріали правоохоронних орґанів

8.Банківська документація

9.Ґеолоґічні й ґеофізичні дані про корисні копалини

Таким чином, законом США визначений порядок отримання інформації від
державних органів, і обмеження у цій сфері.

Трохи інший порядок передбачений законодавством Російської Федерації.

Згідно із ст. 10 Федерального Закону “Про інформацію, інформатизацію та
захист інформації” від 25 січня 1995 року державні інформаційні ресурси
РФ є відкритими та загальнодоступними. Виключення складає документована
інформація, що віднесена законом до категорії обмеженого доступу, яка
поділяється на інформацію, що віднесена до державної таємниці та
конфіденційну.

До інформації з обмеженим доступом не відносяться:

законодавчі та інші нормативні акти, встановлюють правовий статус
органів державної влади, органів місцевого самоврядування, організацій,
громадських організацій а також права, свободи і обов(язки громадян,
порядок їх реалізації;

документи, що містять інформацію про надзвичайні ситуації, демографічну,
метеорологічну, демогрічну, санітарно-епідеміологічну і іншу інформацію,
необхідну для забезпечення безпечного функціонування населених пунктів,
виробничих об(єктів, безпеки громадян і населення вцілому;

документи, що містять інформацію про діяльність органів державної влади,
органів місцевого самоврядування, про використання бюджетних та інших
державних і місцевих ресурсів, про стан економіки і потреби населення,
за виключенням відомостей, що віднесені до державної таємниці;

документи, що накопичуються у відкритих фондах бібліотек і архівів,
інформаційних системах органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, громадських організацій, організацій, що представляють
суспільний інтерес або необхідні для реалізації прав, свобод і
обов(язків громадян.

Указом Президента Російської Федерації від 6 березня 1997 г. № 188
затверджений перелік відомостей конфіденційного характеру. До них
відносяться

Відомості про факти, події та обставини приватного життя громадянина, що
дозволяють ідентифікувати його особу (персоальні данні), за виключенням
відомостей, що підлягають розповсюдженню в засобах масової інформації у
встановлених федераьними законами випадках;

Відомості, що складають таємницю слідства і судочинства

Службові відомості, доступ до яких обмежений органами державної влади у
відповідності з Цивільним кодексом РФ і федеральними законами (службова
таємниця)

Відомості, пов(язані зпрофесійною діяльністю, доступ до яких обмежений у
відповідності з онституцією РФ і федеральними законами (лікарська,
ноаріальна, адвокатська таємниця, таємниця листування, телефонних
розмов, поштових відправлень, телеграфних та інших повідомлень і т.і.)

Відомості, пов(язані з комерційою діяльністю , доступ до яких обмежений
у відповідності до Цивільного кодексу Російської Федерації і
федеральними законами (комерційна таємниця).

Відомості про сутність винаходів, корисних моделей або промислових
зразків до офіційної публікації інформації про них.

Згідно статті 6 Проекту Закону України “Про інформаційну відкритість
органів державної влади та вищих посадових осіб України” не підлягають
оприлюдненню, окрім випадків, визначених Законом, відомості, що
становлять державну, комерційну, банківську та іншу охоронювану законом
таємницю. Не підлягають оприлюдненню відомості, поширення яких може
зашкодити безпеці особи чи нормальній діяльності органу державної влади,
а також відомості, що можуть бути використані для вчинення злочинів.
Перелік таких відомостей встановлюється Кабінетом Міністрів України. Не
підлягають задоволенню прохання громадян та юридичних осіб про надання
інформації, яка потребує спеціальної аналітичної обробки (порівняльні
довідки, таблиці, довідки про процентне співвідношення тощо).

З усього вищенаведеного можна зробити висновок, що статус конфіденційної
інформації, що є власністю держави повинен бути ближчий до державної
таємниці, ніж до конфіденційної інформації юридичних осіб приватного
права. Це особливо важливо у зв(язку із наявністю в новому Кримінальному
кодексі країни статті 330 “Передача або збирання відомостей, що
становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави”.
Знаходження цієї статті у розділі XIV “Злочини у сфері охорони державної
таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та
мобілізації”, а не поряд із статтями, що передбачють відповідальність за
незаконні дії з комерційною таємницею, мабуть теж свідчить на користь
цієї тези.

В такому випадку є потреба створення специфічного “Зводу відмостей, що
віднесені до категорії конфіденційної інформації, яка є власністю
держави”. Такий звід міг би формувати і офіційно публікувати Кабінет
Міністрів України, а вже на підставі цього керівники органів влади могли
б приймати рішення про наявність такої інформації у конретних
документах.

Це міг би зробити своїм Указом Президент України, до того моменту, поки
не буде прийнятий Закон про інформаційну відкритість органів влади.
Такий нормативний акт конче потрібний. Він чітко міг би вирішити ті
проблеми, які нині виникають із доступом до урядової інформації.

Цей закон повинен базуватись на безумовному принципі відкритості
державних інформаційних ресурсів, з деякими обмеженнями, які визначені в
законодавчому порядку. Повинен бути створений чіткий механізм доступу
громадян доінформації, в якому була б передбачена в тому числі і
відповідальність за необгрунтоване ненадання інформації.

Література:

Закон України від 5 квітня 2001 р. «Про внесення змін до деяких
законодавчих актів України стосовно посилення відповідальності за
порушення прав на об’єкти інтелектуальної власності” // ВВР України. –
2001. — №23. – Ст.117.

Бондаренко С. Захист авторського права і суміжних прав у національному
законодавстві // Інтелектуальна власність. 2001. — №9-10. – с.28-31.

Карпухина С.И. Защита интеллектуальной собственности и патентоведение.
М.: Центр экономики и маркетинга, 2002. – 352с.

Птушенко А. Правовая защита интеллектуальной собственности//
Интеллектуальная собственность. Авторское право и смежные права. 2002. —
№2. – с.44-54.

Івченко А.О. Тлумачний словник української мови. Х.: Фоліо, 2000. –
с.147.

Воеводин Л.В. Юридические гарантии конституционных прав и свобод
личности в социалистическом обществе: Учебник. М., 1987. – с.91.

PAGE

Похожие записи