Реферат на тему:

Правовий статус конфіденційної інформації за законодавством України

На початку ХХІ століття інформаційні відносини набули надзвичайної і
навіть вирішальної значущості в системі суспільних відносин. Розширення
сфери використання інформаційно-комунікаційних технологій дозволяє
людині ширше використовувати свій потенціал і реалізовувати свої
намагання.

Разом з тим сьогодні виникає необхідність глибинного дослідження
інформаційних правовідносин, які визначатимуть подальші напрями розвитку
нормотворчого процесу. Органи державної влади надзвичайно зацікавлені в
унормуванні цієї сфери.

В цьому зв’язку не можна не згадати проект Концепції національної
інформаційної політики, запропонований Державним комітетом інформаційної
політики, телебачення і радіомовлення України, Концепцію реформування
законодавства України у сфері суспільних інформаційних відносин та інші
документи. Але їх відзначає досить висока декларативність, що не завжди
може бути корисною. Ці документи практично не вирішують питання,
пов’язаного із доступом до державних інформаційних ресурсів. Спробуємо
дослідити цю проблему.

Обов’язковим елементом будь-яких правовідносин, у тому числі й
інформаційних, є його суб’єкти. За загальним правилом суб’єктами
правовідносин можуть бути фізичні, юридичні особи і держава. Кожен із
цих суб’єктів, вступаючи в інформаційні правовідносини, набуває певні
права і обов’язки, які поряд із іншими елементами складають
інформаційно-правовий статус суб’єкта.

Серед основних елементів інформаційного статусу можна виділити:
наявність у суб’єкта інформації про себе (персональна інформація);
інформацію щодо суб’єкта, яку використовують інші особи; інформацію про
інших, яку використовує суб’єкт; інформацію, що продукується суб’єктом;
інформацію про навколишнє середовище; інформацію, що обов’язково
подається до уповноваженого органу, та інше.

Інформаційно-правовий статус може бути мінімальний (звичайний) або
розширений, який існує в тому разі, якщо суб’єкт вступає у специфічні
інформаційні відносини, які є сферою його професійної діяльності
(наприклад, інформаційно-правовий статус журналіста порівняно зі
статусом звичайної особи; статус інформаційного агентства та іншої
юридичної особи). Відповідно, щодо всіх суб’єктів правомірним є
використання понять «інформаційна безпека» і «захист інформаційної
цілісності», які передбачають обмеження доступу до інформаційних
ресурсів суб’єкта.

Але чи можна сказати, що правові статуси усіх суб’єктів інформаційної
діяльності мають рівнозначний характер? Мабуть ні, бо все ж основним
«носієм» інформації є людина. І юридична особа, і держава можуть мати
персональні дані, але весь процес руху інформації у суспільстві
опосередковується людиною. Саме тому інформаційні відносини переважно
мають приватно-правовий характер. Звичайно, це не означає, що держава не
впливає на інформаційні відносини в суспільстві. Але людина як
першоджерело будь-якої інформації та її інтереси все ж превалюють над
інтересами держави.

Чи має держава «право на приватність»? Мабуть ні. Держава зацікавлена у
збереженні «своєї» інформації недоступною, але не стільки для своїх
громадян, скільки для інших держав. Відповідно, інформаційно-правовий
статус держави та фізичної чи юридичної особи треба розглядати,
використовувати різні критерії. Якщо екстраполювати поділ у цивільному
праві юридичних осіб на осіб публічного і приватного права, то для
держави та її органів підійде принцип «дозволено лише те, що зазначено в
законі», а щодо фізичних та юридичних осіб — «дозволено все, що законом
не заборонено».

Ця відмінність у підході до статусу має надзвичайно важливий практичний
аспект. Особливо яскраво це проявляється під час визначення статусу
конфіденційної інформації.

Відповідно до ст. 30 Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992
року конфіденціальна інформація (в нормативних актах, які приймалися
пізніше, використовується більш вдалий термін — «конфіденційна») — це
відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні
окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням
відповідно до передбачених ними умов.

Згідно з ч. 2 цієї ж статті громадяни, юридичні особи, які володіють
інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського,
комерційного та іншого характеру, одержаною на власні кошти, або такою,
яка є предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського,
комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом
таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи
належність її до категорії конфіденціальної, та встановлюють для неї
систему (способи) захисту.

27 листопада 1998 р. Постановою Кабінету Міністрів України № 1893 була
затверджена Інструкція про порядок обліку, зберігання і використання
документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які
містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави.

Через застосування незрозумілого поняття «конфіденційна інформація, що є
власністю держави», яке, крім того, не розтлумачується, Кабінет
Міністрів надав право самим органам (а взагалі, керівникам цих органів)
визначати переліки конфіденційної інформації, що є власністю держави і
якій надається гриф обмеження доступу «Для службового користування». Ці
переліки не підлягають обов’язковій публікації і не потребують
реєстрації в Міністерстві юстиції, але на їх підставі можна обмежити
право громадян на отримання інформації. Така процедура є нормальною для
комерціних структур, але не для державних органів.

Фактично, у діяльності органів влади було застосовано принцип
приватно-правового характеру, тобто органи державної влади були
прирівнені до звичайних юридичних осіб. Це могло б не впасти в очі, якби
не декілька фактів.

По-перше і головне, все це зроблено, незважаючи на ч. 3 ст. 34
Конституції, де говориться про обмеження інформаційних прав лише на
підставі закону.

Відповідно до статті 37 Закону України «Про інформацію» не підлягають
обов’язковому наданню для ознайомлення за інформаційними запитами
офіційні документи, які містять:

інформацію, визнану у встановленому порядку державною таємницею;

конфіденціальну інформацію;

інформацію про оперативну і слідчу роботу органів прокуратури, МВС, СБУ,
роботу органів дізнання та суду у тих випадках, коли її розголошення
може зашкодити оперативним заходам, розслідуванню чи дізнанню, порушити
право людини на справедливий та об’єктивний судовий розгляд її справи,
створити загрозу життю або здоров’ю будь-якої особи;

інформацію, що стосується особистого життя громадян;

документи, що становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію
(доповідні записки, листування між підрозділами та інше), якщо вони
пов’язані з розробкою напряму діяльності установи, процесом прийняття
рішень і передують їх прийняттю;

інформацію, що не підлягає розголошенню згідно з іншими законодавчими
або нормативними актами. Установа, до якої звернуто запит, може не
надавати для ознайомлення документ, якщо він містить інформацію, яка не
підлягає розголошенню на підставі нормативного акта іншої державної
установи, а та державна установа, яка розглядає запит, не має права
вирішувати питання щодо її розсекречення;

інформацію фінансових установ, підготовлену для контрольно-фінансових
відомств.

Але ця норма закону, яка, крім того, не відповідає суспільним реаліям, і
положення, затверджене Постановою Кабінету Міністрів, не розглядають
тотожні категорії документів.

По-друге, статус державного органу тим і визначається, що його посадові
особи виконують функції держави, а не задовольняють свої потреби чи
потреби своїх засновників. Коли ідеться про юридичну особу приватного
права, то її інформаційно-правовий статус одразу обмежений колом
інформації, яка не може бути комерційною таємницею, та значною кількістю
категорій інформації, яку збирають про різноманітні аспекти
господарської діяльності уповноважені державні органи (різноманітні види
звітності про господарську, фінансову, кадрову діяльність). Однак
процедура отримання інформації про діяльність органів державної влади не
визначена. Статті 32—37 Закону України «Про інформацію», Закон України
«Про звернення громадян», які стосуються інформаційного запиту, низка
указів Президента (наприклад, Указ Президента України «Про додаткові
заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів державної
влади» від 1 серпня 2002 року № 683) відзначаються високим ступенем
декларатизму і не містять чітких механізмів отримання інформації. Крім
того, відхилено проект закону «Про інформаційну відкритість органів
державної влади», запропонований на розгляд Верховної Ради України
попереднього скликання народним депутатом України С. П. Головатим.

Суто з економічної точки зору діяльність органів влади фінансується за
кошти, отримані з податків, сплачених громадянами. Як можна обмежувати
лише на основі рішення якогось посадовця право громадянина на отримання
інформації, яка фактично створена на його кошти?

І нарешті, існує ціла низка норм, які передбачають відповідальність за
ненадання або надання неправдивої інформації юридичними особами
приватного права та їх посадовими особами (об’єктивна сторона більшості
злочинів у сфері господарської діяльності передбачає саме такі дії).
Адміністративна та кримінальна відповідальність посадовців органів
державної влади лише задекларована, але не знайшла втілення в
законодавчих актах.

За результатами парламентських слухань «Суспільство, ЗМІ, влада: свобода
слова та цензура в Україні», що відбулися 4 грудня 2002 року, Комітет
Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації запропонував
доповнити Кодекс України про адміністративні правопорушення статтею 2123
«Порушення права на інформацію», в якому передбачена відповідальність за
неправомірну відмову в наданні інформації, несвоєчасне або неповне
надання інформації, або надання інформації, що не відповідає дійсності.
Але прийняття цієї позиції викликає великий сумнів.

Ніхто не заперечує необхідність наявності певної категорії інформації,
яка не має статусу державної таємниці, але повинна бути захищена, однак,
іншим шляхом. В Російській Федерації вже давно точаться суперечки про
створення такої категорії інформації, як службова таємниця, що
знаходиться за своїм статусом між державною таємницею і відкритою
інформацією. І цю проблему намагалися розв’язати на рівні закону.

Зрозуміло, що статус такої «перехідної» інформації треба обов’язково
визначати. Тут можна використати два різні підходи. Перший полягає в
тому, що вся інформація, яку має держава, визнається відкритою, за
винятком певної інформації, категорія якої повинна бути чітко визначена.
Другий підхід може полягати в тому, що в законі мають бути чітко
визначені категорії інформації, доступ до якої ні за яких обставин не
може бути обмежений. Зрозуміло, що можуть використовуватися змішані
форми.

В 1967 році у Сполучених Штатах було прийнято Закон про свободу
інформації, який говорить, що будь-яка особа, незалежно від свого
громадянства, повинна мати доступ до існуючих відомчих документів без
доведення потреби в них чи зазначення причини такого клопотання. Тягар
доведення у разі відмови у наданні матеріалу, якого домагається
громадськість, лягає на уряд.

Закон про свободу інформації налічує дев’ять категорій документів, що не
підпадають під вимогу про оприлюднення інформації:

1. Інформація, що «у прямій формі визнана таємною в інтересах
національної оборони та зовнішньої політики відповідно до критеріїв,
встановлених розпорядженням виконавчої влади».

2. Внутрішні кадрові правила і стосунки.

3. Матеріали, що є винятками згідно з іншими законоположеннями.

4. Комерційні таємниці (виробничі секрети, засекречена технологія) та
ділова інформація, що вважаються конфіденційними або такими, що не
підлягають розголошенню.

5. Між- та внутрівідомчі службові записки.

6. Архівні справи особового складу та медичні архіви.

7. Матеріали правоохоронних органів.

8. Банківська документація.

9. Геологічні та геофізичні дані про корисні копалини.

Таким чином, законом США визначено порядок отримання інформації від
державних органів і обмеження у цій сфері.

Дещо інший порядок передбачено законодавством Російської Федерації.

Згідно із ст. 10 Федерального Закону «Про інформацію, інформатизацію та
захист інформації» від 25 січня 1995 року державні інформаційні ресурси
РФ є відкритими та загальнодоступними. Виняток становить документована
інформація, яка законом віднесена до категорії обмеженого доступу. Вона
поділяється на інформацію, що віднесена до державної таємниці, та
конфіденційну.

До інформації з обмеженим доступом не належить:

законодавчі та інші нормативні акти, що встановлюють правовий статус
органів державної влади, органів місцевого самоврядування, організацій,
громадських організацій, а також права, свободи і обов’язки громадян,
порядок їх реалізації;

документи, що містять інформацію про надзвичайні ситуації, демографічну,
метеорологічну, санітарно-епідеміологічну та іншу інформацію, необхідну
для забезпечення безпечного функціонування населених пунктів, виробничих
об’єктів, безпеки громадян і населення в цілому;

документи, що містять інформацію про діяльність органів державної влади,
органів місцевого самоврядування, про використання бюджетних та інших
державних і місцевих ресурсів, про стан економіки і потреби населення,
за винятком відомостей, що віднесені до державної таємниці;

документи, що накопичуються у відкритих фондах бібліотек та архівів,
інформаційних системах органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, громадських організацій, організацій, що становлять
суспільний інтерес або необхідні для реалізації прав, свобод і
обов’язків громадян.

Указом Президента Російської Федерації від 6 березня 1997 р. № 188
затверджено перелік відомостей конфіденційного характеру. До них
належать:

Відомості про факти, події та обставини приватного життя громадянина, що
дозволяють ідентифікувати його особу (персональні данні), за винятком
відомостей, що підлягають розповсюдженню в засобах масової інформації у
встановлених федеральними законами випадках.

Відомості, що становлять таємницю слідства і судочинства.

Службові відомості, доступ до яких обмежено органами державної влади
відповідно до Цивільного кодексу РФ і федеральних законів (службова
таємниця).

Відомості, пов’язані з професійною діяльністю, доступ до яких обмежено
відповідно до Конституції РФ і федеральних законів (лікарська,
нотаріальна, адвокатська таємниця, таємниця листування, телефонних
розмов, поштових відправлень, телеграфних та інших повідомлень тощо).

Відомості, пов’язані з комерційною діяльністю, доступ до яких обмежено
відповідно до Цивільного кодексу Російської Федерації і федеральних
законів (комерційна таємниця).

Відомості про сутність винаходів, корисних моделей або промислових
зразків до офіційної публікації інформації про них.

Відповідно до статті 6 проекту закону України «Про інформаційну
відкритість органів державної влади та вищих посадових осіб України» не
підлягають оприлюдненню, окрім випадків, визначених законом: відомості,
що становлять державну, комерційну, банківську та іншу охоронювану
законом таємницю. Не підлягають оприлюдненню відомості, поширення яких
може зашкодити безпеці особи чи нормальній діяльності органу державної
влади, а також відомості, що можуть бути використані для вчинення
злочинів. Перелік таких відомостей встановлюється Кабінетом Міністрів
України. Не підлягають задоволенню прохання громадян та юридичних осіб
про надання інформації, яка потребує спеціальної аналітичної обробки
(порівняльні довідки, таблиці, довідки про процентне співвідношення
тощо).

З усього вищенаведеного можна зробити висновок, що статус конфіденційної
інформації, яка є власністю держави, повинен бути ближчий до державної
таємниці, ніж до конфіденційної інформації юридичних осіб приватного
права. Це особливо важливо у зв’язку із наявністю в новому Кримінальному
кодексі України статті 330 «Передача або збирання відомостей, що
становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави».
Знаходження цієї статті у розділі XIV «Злочини у сфері охорони державної
таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та
мобілізації», а не поряд із статтями, що передбачають відповідальність
за незаконні дії з комерційною таємницею, мабуть, теж свідчить на
користь цієї тези.

В такому випадку є потреба створення специфічного «Зводу відомостей, що
віднесені до категорії конфіденційної інформації, яка є власністю
держави». Такий звід міг би формувати і офіційно публікувати Кабінет
Міністрів України, а вже на підставі цього керівники органів влади могли
б приймати рішення про наявність такої інформації у конкретних
документах.

Це міг би зробити своїм Указом Президент України до того моменту, коли
буде прийнято Закон про інформаційну відкритість органів влади. Такий
нормативний акт конче потрібний. Він чітко міг би вирішити ті проблеми,
які нині виникають із доступом до урядової інформації.

Цей закон повинен базуватися на безумовному принципі відкритості
державних інформаційних ресурсів, але з деякими обмеженнями, визначеними
в законодавчому порядку. Повинен бути створений чіткий механізм доступу
громадян до інформації, де була б передбачена і відповідальність за
необґрунтоване ненадання інформації.

Література

Див.: Друзенко Г. Адаптация к законодательству ЕС // Юридическая
практика. — 2002. — 12 ноября.

Див.: Глазовский Н. Ф. Цели, возможности и механизмы устойчивого
развития на разных уровнях природно-социальных систем // Переход к
устойчивому развитию: Глобальный, региональный и локальный уровень. —
М., 2002. — С. 9.

Головатий М. Обережно — глобалізація // Урядовий кур’єр. — 2002. —
25 вересня.

Лейст О. Э. История правовых и политических учений. — М., 1999. —
С. 619—620.

Див.: Сдасюк Г. В. Императивы концепции устойчивого развития и реалии
глобализации // Переход к устойчивому развитию: Глобальный, региональный
и локальный уровень. — М., 2002. — С. 9.

Похожие записи