Контрольна робота з правознавства.

Правовідносини, Конституція, місцеве самоврядування, поняття «опіка»,
адміністративне стягнення.

1. Що таке правовідносини? Структура правових відносин

2. Дати визначення Конституції як основного закону держави?

3. Принципи місцевого самоврядування?

4. Розкрийте поняття “опіка”, “опікунство”, “шлюб”.

5. Види адміністративного стягнення?

1. Що таке правовідносини? Структура правових відносин

Правовідносини

Життєві відносини між людьми та створеними ними організаціями мають
різні сторони та форми зовнішнього вияву, включають в себе різноманітні
елементи суспільних відносин — не лише правових, а й моральних,
релігійних, політичних, культурних, міжнаціональних та ін. Не всі
суспільні відносини можуть бути охоплені правовим регулюванням.
Правового характеру набувають лише ті суспільні відносини, що є актами
поведінки, які мають соціальну вартість. В юриспруденції правовими
відносинами вважають лише ті, що пов’язані між собою юридичними правами
та обов’язками і охороняються державою. Люди повинні підкорятися
правовим приписам норм права. Відступ від цих норм тягне за собою
владний державний примус з метою добитися від суб’єкта права такої
суспільної поведінки, яка відповідає загальновизнаним правовим нормам.
Учасники правових відносин в юридичній літературі звуться суб’єктами
правовідносин.

Правовідносини включають в себе також об’єкт правовідносин та юридичний
факт.

Суб’єкти правовідносин — це окремі люди, підприємства, установи,
організації і вся держава в цілому, які відповідно до норм права
виступають носіями суб’єктивних юридичних прав та обов’язків. Суб’єктами
правовідносин можуть бути особи правоздатні (тобто носії прав та
обов’язків) та дієздатні (тобто здатні своїми діями реалізувати свої
права та виконувати свої обов’язки). Суб’єктами правовідносин не можуть
бути малолітні діти та психічно хворі особи, не здатні до правильної
оцінки наслідків власних дій, а також організації, що припинили
існування.

Об’єкти правових відносин — це конкретні речі та види власності, з
приводу володіння якими суб’єкти вступають у правові відносини між
собою.

Юридичний факт права — це передбачені законом обставини, з настанням
яких виникають, припиняються або змінюються правові відносини. Такі
життєві обставини поділяють на дві групи — дії, що залежать від волі
суб’єктів правовідносин, та події, що не залежать від їхньої волі
(стихійні явища, народження та природна смерть людини, досягнення нею
повноліття тощо). Законність передбачає поділ дій людей на правомірні
(тобто такі, що відповідають правовим приписам) та неправомірні
(правопорушення). Юридичні факти формулюють гіпотези правових норм. Вони
мають досить велике значення для правового регулювання суспільних
відносин у повсякденному житті.

2. Дати визначення Конституції як основного закону держави?

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ — ОСНОВНИЙ ЗАКОН УКРАЇНИ Поняття та структура
Конституції України

Термін «конституція» походить від латинського, що означає
«установлення», «устрій».

Конституція—це закон, який виражає суверенну волю народу, встановлює
засади конституційного ладу, форму держави, державні символи, основні
права, свободи та обов’язки громадян, основи територіального устрою
держави, систему і принципи організацій діяльності державних органів та
місцевого самоврядування. Інакше кажучи, Конституція встановлює і
закріплює державний і суспільний лад країни, саме за це її називають
Основним Законом.

Нині в Україні діє Конституція, прийнята Верховною Радою України 28
червня 1996 р. Вона відкривається преамбулою, тобто вступною частиною,
яка передує викладові змісту її розділів. Преамбула не містить
конкретних правил, настанов чи приписів, а декларує підстави та цілі
прийняття Конституції. В ній зазначено, що Верховна Рада України від
імені Українського народу — громадян України всіх національностей,
виражаючи суверенну волю народу, приймає цю Конституцію.

У преамбулі йдеться про витоки українського державотворення, його
багатовікову історію, про здійснення українською нацією, усім
Українським народом права на самовизначення, про забезпечення прав і
свобод людини та гідних умов її життя, що в комплексі стало підставами
для прийняття Конституції.

Зазначається також, що Конституція спрямована на зміцнення громадянської
злагоди на землі України, розвиток та зміцнення демократичної,
соціальної, правової держави.

Конституція складається з таких розділів:

І. Загальні засади.

II. Права, свободи та обов’язки людини і громадянина.

III. Вибори. Референдум.

IV. Верховна Рада України.

V. Президент України.

VI. Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади.

VII. Прокуратура.

VIII. Правосуддя.

IX. Територіальний устрій України.

X. Автономна Республіка Крим.

XI. Місцеве самоврядування.

XII. Конституційний Суд України.

XIII. Внесення змін до Конституції України.

XIV. Прикінцеві положення.

XV. Перехідні положення.

Розділи І—XIV об’єднують 161 статтю; розділ XV «Перехідні положення» в
14 пунктах містить приписи, пов’язані з поступовим введенням у дію
окремих положень Конституції України.

Прийняття Конституції України стало найважливішою історичною подією в
житті Українського народу після Акта проголошення незалежності України
24 серпня 1991 р. і схвалення його 1 грудня 1991 р. всенародним
голосуванням. Тим самим було завершено процес становлення України як
суверенної держави, яка має власний Основний Закон.

Характеристика Конституції України. Характеристики конституції, які
відрізняють її від інших нормативних актів, такі:

1. Конституція — Основний Закон держави, тобто документ, який е основою
(фундаментом) національного законодавства, юридичною базою національного
законодавства. Кожна окрема конституційна норма закладає підґрунтя для
прийняття відповідних законів і підзаконних нормативно-правових актів.
Ця властивість юридичне закріплена у ст. 8 Конституції України словами:
«Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі
Конституції України».

2. Конституція — закон, що має найвищу юридичну силу, тобто всі інші
нормативно-правові акти повинні відповідати положенням Конституції (ст.
8 Конституції України). Якщо нормативно-правовий акт або його окрема
норма суперечать Конституції України, вони визнаються недійсними, а
діють конституційні норми. Норми Конституції України визнаються нормами
прямої дії. При цьому звернення до суду і прийняття ним позову щодо
захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина гарантуються.

3. Конституція—закон, що має підвищений ступінь стабільності. Останнє
забезпечується як спеціальною процедурою внесення змін і доповнень до
Основного Закону, відмінною від процедури внесення змін і доповнень до
звичайних законів (розділ XIII Конституції України «Внесення змін до
Конституції України»), так і системою правової охорони Конституції
України (Президент України є гарантом додержання Конституції України,
завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства
Конституції України як Основного Закону на всій території України), що
унеможливлює співіснування в одному правовому полі Конституції України і
правових актів, котрі їй суперечать.

3. Принципи місцевого самоврядування?

МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ

Сучасну правову державу неможливо уявити без ефективно діючої системи
місцевого самоврядування.

Відповідно до Конституції України місцеве самоврядування є правом
територіальної громади — жителів села чи добровільного об’єднання у
сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно
вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів
України.

У ст. 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21
травня 1997 р. сформульовано поняття місцевого самоврядування. Місцеве
самоврядування в Україні — це гарантоване державою право та реальна
здатність територіальної громади — жителів села чи добровільного
об’єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста —
самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого
самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції
і законів України.

Первісним його суб’єктом Конституція України проголошує не
адміністративно-територіальну одиницю, а територіальну громаду як певну
самоорганізацію громадян, об’єднаних за територіальною ознакою з метою
задоволення в межах закону своїх колективних потреб і запитів та захисту
своїх законних прав і інтересів.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку,
встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого
самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.
Формами безпосереднього здійснення територіальними громадами сіл, селищ,
міст своїх самоврядних повноважень є місцеві вибори та місцевий
референдум. Причому рішення, прийняте місцевим референдумом, не потребує
будь-якого затвердження місцевою владою, місцевими органами державної
виконавчої влади, підприємствами, організаціями і установами, а також
громадянами.

До органів місцевого самоврядування належать сільські, селищні, міські
ради, що складаються з депутатів, які обираються на основі загального,
рівного, прямого виборчого права таємним голосуванням. Районні і обласні
ради представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і
міст.

Сільські, селищні та міські ради можуть мати свої виконавчі органи.
Територіальні громади на основі загального, рівного, прямого виборчого
права шляхом таємного голосування обирають строком на чотири роки
відповідно сільського, селищного та міського голову, який очолює
виконавчий орган ради та головує на її засіданнях. Статус голів,
депутатів і виконавчих органів ради та їхні повноваження, порядок
утворення, реорганізації, ліквідації визначаються законом. На рівні
областей і районів передбачається створення не виконавчих органів, а
виконавчого апарату відповідної ради. Голова районної та голова обласної
ради обираються відповідною радою і очолюють виконавчий апарат ради.
Функції виконавчих органів районних і обласних рад, як це випливає із
ст. 118 Конституції України, здійснюють місцеві державні адміністрації.

Особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та
Севастополі визначаються окремими законами. Це пояснюється тим, що ці
міста відповідно до ст. 133 Конституції України мають спеціальний
правовий статус. У цих містах, на відміну від інших міст України
функціонують відповідні державні адміністрації.

Конституція України визначає, що питання організації управління районами
в містах належить до компетенції міських рад.

Одним з елементів системи місцевого самоврядування в Україні є
громадські комітети і ради самоврядування — органи територіальної
самоорганізації населення, які можуть створюватися з дозволу сільських,
селищних та міських рад за ініціативою жителів. Ці ради можуть
створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації
населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.
Таким чином, громадські комітети і ради самоврядування можуть
здійснювати окремі повноваження, які передаються їм відповідними радами,
а також інші повноваження відповідно до статутів, які затверджуються
загальними зборами громадян.

Для того щоб місцеве самоврядування могло ефективно виконувати свої
завдання, йому необхідно мати вагому матеріально-фінансову базу свого
функціонування. Його матеріальною і фінансовою основою згідно з
Конституцією України є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих
бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності
територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також
об’єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних
і обласних рад. Первинними суб’єктами комунальної власності Конституція
України визначає відповідні територіальні громади: населення сіл, селищ,
міст. Комунальна власність цих суб’єктів є різновидом публічної
власності, яка не належить державі. Виходячи з того, що районні і
обласні ради виступають як органи місцевого самоврядування, котрі
представляють спільні інтереси відповідних територіальних громад,
Конституцією України не передбачається утворення комунальної власності
на рівні районів і областей. На цих рівнях передбачається функціонування
об’єктів спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, що
перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом,
приймають рішення, які є обов’язковими для виконання на відповідній
території.

4. Розкрийте поняття “опіка”, “опікунство”, “шлюб”.

Сімейне право — галузь права, норми якого регулюють особисті і майнові
відносини, що випливають із шлюбу і стосуються сім’ї. Завданням
правового регулювання сімейних відносин є зміцнення сім’ї; побудова
сімейних відносин на основі добровільного шлюбного союзу жінки і
чоловіка, вільних від матеріальних розрахунків почуття взаємної любові,
дружби та поважання всіх членів сім’ї; виховання дітей; охорона
інтересів матері і дітей; виховання відповідальності перед сім’єю та ін.

Керуючись цими завданнями, законодавство встановлює взаємні права і
обов’язки членів сім’ї, визначає порядок реалізації цих прав і заходи,
які забезпечують виконання громадянами своїх обов’язків перед сім’єю.

Найважливішими в сім’ї є відносини між батьками і дітьми та відносини
між подружжям. Вихідні положення правового регулювання сімейних відносин
визначені Кодексом про шлюб та сім’ю (КпШС) України, введеним в дію з
01.01.1970 р. Зазначений акт регулює як особисті, так і майнові
відносини, що випливають із шлюбу, визначає завдання сімейно-шлюбного
законодавства, принципи взаємостосунків членів сім’ї між собою та з
іншими особами, регулює порядок, умови одруження і припинення шлюбу,
особисті, майнові права й обов’язки подружжя, батьків та дітей. Окремі
розділи КпШС присвячені питанням опіки і піклування; усиновлення;
порядку застосування норм КпШС до іноземних громадян і осіб без
громадянства та ін.

Разом з КпШС сімейно-шлюбні відносини регулюють й інші
нормативно-правові акти органів державної влади України.

Законодавство України розглядає шлюб як добровільний і рівноправний союз
жінки і чоловіка, що породжує взаємні права і обов’язки, спрямовані на
створення сім’ї. В Україні законодавче визнається тільки шлюб, укладений
у державних органах запису актів громадянського стану. Релігійний обряд
шлюбу так само, як і інші релігійні обряди, не має правового значення і
є особистою справою громадян.

Це правило не стосується здійснених до утворення або відновлення
державних органів реєстрації актів громадянського стану релігійних
обрядів і одержаних на їх посвідчення документів про народження,
укладення шлюбу, розірвання шлюбу і смерть (ст. 6 КпШС України).

Умовами укладення шлюбу є взаємна згода осіб, які одружуються, і
досягнення ними шлюбного віку (для чоловіків — 18, для жінок — 17 років)
(ст. 15, 16 КпШС України). У виняткових випадках ці строки можуть бути
зменшені місцевими органами влади.

Шлюб не може бути укладений між особами, з яких хоча б одна перебуває в
іншому шлюбі, родичами по прямій висхідній чи низхідній лінії,
повнорідними та неповнорідними братами і сестрами, між усиновителями і
усиновленими, а також між особами, з яких хоча б одна визнана судом
недієздатною внаслідок душевної хвороби чи недоумства.

Порядок укладення шлюбу визначений ст. 14 КпШС України, згідно з якою
укладення шлюбу відбувається по закінченні місячного строку після подачі
бажаючими одружитися заяви в державний орган запису актів громадянського
стану (ЗАГС). В окремих випадках зазначений строк може бути скорочений.

Порядок припинення та розірвання шлюбу визначений гл. 7 КпШС України.
Шлюб припиняється внаслідок смерті або оголошення в судовому порядку
померлим одного з подружжя, а також шляхом розлучення.

Розлучення здійснюється в судовому порядку, а за відсутності у подружжя
неповнолітніх дітей та спорів з питань, пов’язаних з розлученням, може
здійснюватися в органах ЗАГСу, тобто в спрощеному порядку. В органах
ЗАГСу також здійснюється розлучення з особами, визнаними безвісно
відсутніми (безвісно відсутнім визнається в судовому порядку громадянин,
якщо протягом одного року в місці його постійного проживання відсутні
відомості про місце його перебування), недієздатними внаслідок душевної
хвороби або недоумства або засудженими на строк не менше трьох років.
Якщо в цих випадках виникають майнові та інші передбачені законом спори,
то справа має вирішуватися судом.

Від розлучення слід відрізняти визнання шлюбу недійсним. Останнє
здійснюється лише в судовому порядку, якщо з’ясовано фіктивність шлюбу
або порушені умови чи не враховані заборони, передбачені законодавством.
Визнання шлюбу недійсним повертає подружжя у попередній стан і на
відміну від розлучення припиняє всі взаємні права і обов’язки (при
розлученні зберігається право на проживання за попередньою адресою, в
певних випадках право на матеріальну допомогу від колишнього чоловіка
(дружини) та деякі інші права).

Особи, які вступають до шлюбу, мають право за своїм бажанням що
реєстрації шлюбу укласти шлюбний контракт, який набуває чинності з
моменту реєстрації шлюбу. Шлюбний контракт укладається за місцем
реєстрації шлюбу і має бути в обов’язковому порядку нотаріально
засвідчений.

У шлюбному контракті визначаються майнові права та обов’язки подружжя,
зокрема питання, пов’язані з правом власності на рухоме або нерухоме
майно як придбане до шлюбу, гак і під час шлюбу, на майно, одержане в
дар чи успадковане одним із членів подружжя, пов’язані з утриманням
подружжя та ін. У шлюбному контракті можуть вирішуватися питання про
порядок погашення боргів за рахунок спільного чи роздільного майна,
передбачатися майнові, моральні чи особисті зобов’язання.

Умови шлюбного контракту щодо переходу власності на нерухоме та рухоме
майно, якщо законодавством передбачений спеціальний порядок набуття
цього права, вважаються виконаними лише після належного оформлення.

Умови шлюбного контракту не можуть погіршувати становища подружжя
порівняно з законодавством України.

Законодавством визначено, що кожен із членів подружжя користується в
сім’ї рівними правами та несе рівні обов’язки. Питання виховання дітей
та інші питання життя сім’ї вирішуються спільно. Особисті права подружжя
не мають майнового змісту (вибір прізвища, занять, професії чи місця
проживання). Рівність прав подружжя виявляється в праві вибору кожним із
них виду діяльності відповідно до власних здібностей, побажань та
інтересів.

Окрім особистих прав та обов’язків, подружжя мають рівне право на майно.
Згідно із сімейним законодавством розрізняють майно, що належить кожному
з членів подружжя на праві особистої власності (роздільне майно) (ст. 24
КпШС України), і майно, що належить їм на праві спільної власності (ст.
22 КпШС України). Майно, придбане в шлюбі, є спільною власністю, права
розпоряджатися ним рівною мірою належать кожному з членів подружжя
незалежно від величини їхнього заробітку та участі у суспільному
виробництві.

Подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження
спільним майном (ст. 22 КпШС України), а також зобов’язане підтримувати
одне одного матеріально (ст. 32—35 КпШС України).

Сімейним законодавством передбачені взаємні права та обов’язки дітей і
батьків (розділ III КпШС України), які грунтуються на походженні дітей,
що засвідчується в установленому законом порідку. Походження дитини від
батьків, що перебувають у шлюбі, засвідчується записом про шлюб батьків;
від

батьків, що не перебувають у шлюбі, встановлюється шляхом подання
спільної заяви батьків до органу ЗАГСу.

У випадку народження дитини у батьків, що не перебувають у шлюбі, при
відсутності спільної заяви батьківство може бути встановлено в судовому
порядку за заявою одного з батьків. Діти, народжені в юридичному та
фактичному (зареєстрованому) шлюбі, мають рівні права.

До особистих прав та обов’язків батьків по відношенню до дітей належать
право надати їм своє прізвище, ім’я та по батькові, право та обов’язок
представляти інтереси дітей та нести відповідальність за їхні вчинки. По
досягненні повноліття дітей ці права та обов’язки припиняються. Виняток
становлять випадки, коли повнолітні діти є непрацездатними.

У разі розлучення на утримання неповнолітніх дітей стягується певна
частка заробітку члена колишнього подружжя, що проживає окремо від
сім’ї, залежно від кількості дітей: на одну дитину — чверті; на двох
дітей—третини; на трьох і більше дітей— половини заробітку (доходу)
батьків. Ця частка не може бути меншою за 1/2 неоподатковуваного
мінімуму доходів громадян в місяць на

кожну дитину.

Розмір цих часток і мінімальний розмір аліментів може бути зменшено
судом, якщо у того з батьків, який зобов’язаний платити аліменти, є інші
неповнолітні діти, які при стягненні аліментів у встановленому законом
розмірі виявилися б менш забезпеченими матеріально, ніж діти, які
одержують аліменти, а також у випадках, коли той з батьків, з якого
стягуються аліменти, є інвалідом першої чи другої групи, або коли діти
працюють і мають достатній заробіток, або з інших поважних причин. Суд
вправі зменшити розмір аліментів або звільнити від їх сплати, якщо діти
перебувають на повному утриманні держави або громадської організації.

При стягненні аліментів з батьків на непрацездатних повнолітніх дітей,
які потребують матеріальної допомоги, розмір аліментів визначається у
частковому відношенні до заробітку (доходу), виходячи з матеріального і
сімейного становища особи, з якої стягуються аліменти, і особи, що
одержує їх. Батько і мати мають рівні обов’язки щодо утримання
неповнолітніх та непрацездатних дітей. Дорослі діти, в свою чергу,
повинні піклуватися про своїх батьків та надавати їм допомогу. Утримання
непрацездатних батьків (пенсіонерів, інвалідів 1 та 2 групи) є юридичним
обов’язком їх повнолітніх дітей. Аліменти на утримання батьків
встановлюються у частковому відношенні до заробітку (доходу) виходячи з
матеріального і сімейного становища кожного з дітей і батьків, та з
урахуванням можливості батьків одержувати аліменти один від одного.

У разі, коли батьки мають кілька дітей, а позов пред’явлено до одного
або кількох з них, суд при визначенні розміру аліментів повинен
враховувати обов’язок й інших дітей утримувати батьків. При цьому
сукупний розмір аліментів, що підлягають стягненню з повнолітніх дітей,
не може бути меншим за 1/2 неоподатковуваного мінімуму доходу громадян.

Повнолітні діти, які сплачують аліменти на батьків, можуть залучатися до
участі у додаткових витратах на їхнє утримання, пов’язаних з винятковими
обставинами (тяжка хвороба, оплата праці осіб, що доглядають за
батьками, каліцтво та ін.). Проте діти можуть бути звільнені від
обов’язків щодо утримання батьків і стягнення витрат по догляду за ними
у випадку, коли судом буде встановлено, що батьки ухилялися від
виконання батьківських обов’язків.

Аліменти сплачуються в добровільному порядку особисто особою, яка
зобов’язана платити аліменти, або через власника або уповноважений ним
орган за місцем її роботи чи одержання нею пенсії, стипендії.

Добровільний порядок сплати аліментів не виключає права стягувача
аліментів у будь-який час звернутися з заявою про стягнення аліментів до
суду.

Уповноважені органи державного управління, а в окремих випадках суди, в
процесі своєї юрисдикційної діяльності застосовують у межах законності
заходи адміністративного стягнення.

5. Види адміністративного стягнення?

Адміністративне стягнення — це форма реагування органів державного
управління на порушення певної адміністративно-правової норми у вигляді
застосування до правопорушника адміністративного примусу. Воно
використовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне
порушення, в дусі додержання законів, поваги до правил громадського
співжиття, а також з метою запобігання вчиненню нових правопорушень як
самим правопорушником, так й іншими особами.

Ст. 24 КпАП України встановлює такі види адміністративних стягнень:
попередження; штраф; сплатне вилучення предмета, який став знаряддям
вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення;
конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім
об’єктом адміністративного правопорушення; конфіскація грошей, одержаних
внаслідок вчинення адміністративного правопорушення; позбавлення
спеціального права, наданого громадянинові (права керувати транспортними
засобами, права на полювання); виправні роботи; адміністративний арешт.

Законодавство України передбачає адміністративне видворення за межі
України іноземних громадян і осіб без громадянства за вчинення
адміністративних правопорушень, які грубо порушують правопорядок.

У ч. З ст. 24 КпАП України зазначається, що законодавчими актами України
можуть бути встановлені й інші, крім зазначених у цій статті, види
адміністративних стягнень. За одне адміністративне правопорушення може
бути накладене основне або основне і додаткове стягнення.

Розглянемо суть адміністративних стягнень:

попередження — письмове або в іншій формі офіційне застереження
уповноваженою посадовою особою співробітника про неприпустимість скоєння
ним адміністративних правопорушень;

штраф — майнове стягнення, яке полягає у вилученні у порушника певної
грошової суми на користь держави;

сплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або
безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення — примусове
вилучення цього предмета з метою його реалізації і передачею одержаної
внаслідок цього суми колишньому власникові за відрахуванням витрат на
зазначену реалізацію;

конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення чи безпосереднім
об’єктом адміністративного правопорушення — примусове безоплатне
вилучення цього предмета у власність держави; конфіскованим може бути
лише предмет, який є приватною власністю порушника, якщо інше не
передбачено законодавчими актами;

позбавлення спеціального права, наданого громадянинові — застосовується
на строк до 3 років за грубе порушення чи систематичне порушення порядку
користування цим правом;

виправні роботи — призначаються на строк до 2 місяців з відбуванням їх
за місцем постійної роботи особи, яка вчинила адміністративне
правопорушення, з утриманням до 20 відсотків її заробітку у доход
держави; призначаються районним (міським) судом (суддею);

адміністративний арешт — застосовується лише у виняткових випадках за
окремі види адміністративних правопорушень на строк до 15 діб;
призначається районним (міським) судом (суддею).

Обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність за
адміністративне правопорушення, перелічені відповідно у ст. 34,35 КпАП
України.

Пом’якшуючими відповідальність обставинами визнаються:

1) щире розкаяння винного;

2) відвернення винним шкідливих наслідків правопорушення, добровільне
відшкодування збитків або усунення заподіяної шкоди;

3) вчинення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або
при збігу тяжких особистих чи сімейних обставин;

4) вчинення правопорушення неповнолітнім;

5) вчинення правопорушення вагітною жінкою або жінкою, яка має дитину
віком до одного року.

Цей перелік не вичерпний, відкритий. Орган (посадова особа), який
розглядає справу, може визнати пом’якшуючими й обставини, не передбачені
законом (наприклад, наявність у порушника утриманців, похилий вік,
бездоганну трудову діяльність і т. ін.).

На відміну від пом’якшуючих в ст. 35 КпАП України наведено повний
перелік обставин, що обтяжують відповідальність за адміністративне
правопорушення. До них належать:

1) продовження протиправної поведінки, незважаючи на вимогу
уповноважених на те осіб припинити її;

2) повторне протягом року вчинення однорідного правопорушення, за яке
особу вже було піддано адміністративному стягненню; вчинення
правопорушення особою, яка раніше вчинила злочин;

3) втягнення неповнолітнього в правопорушення;

4) вчинення правопорушення групою осіб;

5) вчинення правопорушення в умовах стихійного лиха або за інших
надзвичайних обставин;

6) вчинення правопорушення в стані сп’яніння.

При накладенні стягнення обставини, що пом’якшують і обтягують
відповідальність, враховуються лише за умови, що вони перебувають за
межами складу правопорушення, тобто не є його складовою частиною. Так,
вчинення дрібного хуліганства в стані сп’яніння обтяжує відповідальність
порушника, а керування транспортним засобом у стані сп’яніння не
обтяжує, тому що ця ознака безпосередньо входить до складу
правопорушення.

Органи (службові особи), уповноважені розглядати справи про
адміністративні правопорушення, визначаються главою 17 КпАП України. До
них належать:

адміністративні комісії при виконавчих комітетах районних, міських,
районних у містах, селищних, сільських рад — розглядають усі справи про
адміністративні правопорушення, за винятком тих, які належать до
компетенції інших органів; створюються відповідною державною
адміністрацією у складі голови, секретаря і членів комісії;

виконавчі комітети селищних та сільських рад — розглядають справи про
порушення громадського порядку, правил торгівлі та інші аналогічні
порушення;

комісії по боротьбі з пияцтвом при виконавчих комітетах районних,
міських, районних у містах рад — розглядають справи про порушення правил
торгівлі спиртними напоями і розпивання спиртних напоїв на виробництві;

районні (міські) суди (судді) — розглядають справи про адміністративні
правопорушення, віднесені до їх компетенції; судді одноособове
розглядають справи про дрібне хуліганство, порушення правил
адміністративного нагляду;

органи внутрішніх справ (ОВС), органи державних інспекцій та інші
уповноважені органи — розглядають справи, віднесені до їх компетенції
законодавством. Так, ОВС розглядають справи про порушення громадського
порядку, прикордонного режиму та інші.

Похожие записи