Правові засади регулювання статусу фізичних осіб у міжнародному
приватному праві

Серед суб’єктів міжнародного приватного права важливе місце у
правовідносинах займають фізичні особи, правовий статус яких може бути
різноманітним. У доктрині, законодавстві, практиці до цих осіб
застосовують поняття «іноземці». Воно вважається широким за змістом і
включає вужчі за значенням поняття: «іноземний громадянин», «особа без
громадянства» (апатрид), «особа з кількома громадянствами» (біпатрид) та
ін. Поняття, що виражаються вказаними термінами, не завжди визначаються
у джерелах права та доктрині держав. Якщо ж вони й містять такі
визначення, то останні не є однаковими.

Кожна держава визначає у власному законодавстві, хто є її громадянином.
Тобто, враховуючи вимоги національного законодавства, можна вирішити
питання про те, яка особа не є громадянином цієї держави. Положення про
визначення громадянства особи закріплені в Європейській конвенції про
громадянство, схваленій Комітетом Міністрів Ради Європи 15 травня 1997
p. та відкритій для підписання з 6 листопада 1997 p. Україна поки що не
підписала цієї Конвенції. Концепція, за якою іноземцем вважається особа,
що не є громадянином цієї держави, превалює у більшості держав. Тому у
них поняття «іноземець» включає поняття: «іноземний громадянин» та
«особа без громадянства».

Сукупність прав, свобод та обов’язків іноземців у державі перебування,
що гарантуються нею, утворюють їхній правовий статус, який у
міжнародному приватному праві часто залежить від: 1) виду правового
зв’язку особи з державою (іноземні особи, особи без громадянства, особи
з кількома громадянствами, біженці та ін.); 2) терміну перебування у
державі (постійно проживають, тимчасово перебувають); 3) мети
перебування у державі (виконання службових обов’язків, підприємницька
діяльність; виконання певної роботи, навчання, підвищення кваліфікації,
стажування, лікування, знаходження у приватних справах тощо); 4)
притаманності особам імунітетів і привілеїв (працівники дипломатичних і
консульських установ).

Статус фізичних осіб у міжнародному приватному праві майже завжди
повністю підпорядковується законодавству держави перебування, тобто
нормам конституцій держав, спеціальним законам про правовий статус
іноземців, іншим нормативним актам. На іноземних громадян може
поширюватись і дія законодавства держави їхнього громадянства, на осіб
без громадянства — законодавство держави їхнього постійного місця
проживання. Статус цих осіб визначається також міжнародними угодами. До
них належать, зокрема, Конвенція про правовий статус біженців від 28
липня 1951 p., Конвенція про правовий статус осіб без громадянства від
28 вересня 1954 p., міжнародні угоди щодо прав та обов’язків фізичних
осіб у конкретних правовідносинах.

Кожна держава, яка приймає іноземців, окрім правових норм повинна
дотримуватися загальних міжнародно-правових принципів, тобто визнаних
усіма державами обов’язкових норм міжнародного права, що їх закріплено:
у Статуті ООН; Загальній декларації прав людини 1946 p.; Міжнародних
пактах про громадянські й політичні права, а також про економічні,
соціальні та культурні права 1966 p.; Підсумковому акті наради в
Гельсінкі 1975 p., деяких інших. Так, принципу безумовної заборони
дискримінації за ознаками раси, національності, громадянства, статі тощо
у відносинах, що належать до міжнародних приватно-правових, прагнуть
дотримуватись усі держави. Особливо важливим є його дотримання у
трудових та шлюбно-сімейних правовідносинах, при здійсненні судочинства.

Крім загальних принципів міжнародного права, кожна держава, що приймає
іноземців, під час визначення їхнього правового статусу зобов’язана
враховувати спеціальні правові принципи. У доктрині визначається різна
їх кількість. До них належить, зокрема, поширення на іноземців
юрисдикції держави перебування. Цей принцип означає, що для іноземців є
обов’язковим правопорядок, установлений державою, в якій вони
знаходяться. Якщо ж іноземець не підпорядковується її юрисдикції, він
може бути висланий за межі цієї держави на виконання рішення, винесеного
відповідно до закону (ст. 13 Міжнародного пакту про громадянські й
політичні права). Норми інших міжнародних актів, а саме ст. 20 Конвенції
про правовий статус осіб без громадянства, ст. 2 Конвенції про правовий
статус біженців зобов’язують іноземців підкорятися юрисдикції держави
перебування. Відповідно до ст. 12 зазначених Конвенцій, особистий статус
апатрида чи біженця визначається за законами країни їх доміцилію чи, за
відсутності такого доміцилію, за законами країни їх проживання.

Іноземці мають право на захист з боку держави, громадянами якої є чи
місце проживання (місцеперебування) у якій вони мають. Це випливає,
зокрема, зі змісту статей 7,8 Загальної декларації прав людини, де
зазначається рівність осіб перед законом та право особи на ефективне
поновлення її порушених прав, наданих їй конституцією чи законом.
Положення статей 3, 6—9, 11—13, 15 Міжнародного пакту про економічні,
соціальні та культурні права детальніше визначають зміст права іноземців
на захист. Цей принцип часто знаходить своє закріплення в національному
законодавстві.

Стаття 16 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права
зазначає, що кожна людина, хоч би де вона перебувала, має право на
визнання п правосуб’єктності. Цей принцип може закріплюватись у
конституціях держав (наприклад, п. 5 ст. 151 Конституції Алжиру) чи в
інших нормативних актах (скажімо, в законах про правовий статус
іноземців). Визнання правосуб’єктності іноземця з боку держави
перебування означає, що він не звільняється від виконання законів цієї
держави. Так, обов’язок сплачувати податки, виконувати майнові
зобов’язання тощо передбачено національним законодавством. Наявність в
іноземців певних зобов’язань стосовно держави перебування проголошено
ст. 29 Загальної декларації прав людини, ст. 2 Конвенції про правовий
статус осіб без громадянства, ст. 2 Конвенції про правовий статус
біженців.

Принцип свободи виїзду іноземця з території держави перебування
закріплений у ст. 13 Загальної декларації прав людини, ст. 12
Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, іншими
міжнародними актами. Він зазначається також у конституціях багатьох
правових систем (приміром, ч. 11 ст. 22 Конституції Японії) та в інших
національних і міжнародних актах1. Проте кожна держава у своєму
законодавстві

Яскравим прикладом щодо свободи пересування, в т. ч. виїзду, є
реалізація Шенгенської угоди. Відповідно до неї в центрі Європи
встановлено безвізовий режим пересування. Сім із п’ятнадцяти
країн—членів Європейського Союзу (далі — ЄС) увійшли до Шенгенської
угоди. Підписали конвенцію також Італія, Греція, Австрія, проте вони й
досі не виконали всіх вимог, а тому й не користуються перевагами
Шенгенського простору. Спостерігачами стали й Данія, Фінляндія, Швеція,
а також Норвегія та Ісландія, котрі не є членами ЄС. Україна в цій
інтеграції участі не бере. В Україні було заплановано завершити перехід
на новий режим, який не відрізнявся б від правил в’їзду до країн
ШенченськоІ угоди до 1 грудня 1999 p.

відповідно до ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські й політичні
права, таких же вимог інших міжнародних документів може встановлювати
обмеження виїзду іноземців із власної території.

Похожие записи