.

Правові засади діяльності чергових частин органів внутрішніх справ у боротьбі з правопорушеннями (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
542 5949
Скачать документ

Реферат на тему:

Правові засади діяльності чергових частин органів внутрішніх справ у
боротьбі з правопорушеннями

У сучасних умовах формування правової держави підвищується потреба в
забезпеченні охорони громадського порядку та громадської безпеки,
оскільки саме за станом порядку на вулицях та в інших громадських місцях
оцінюють стан правопорядку у регіоні і в країні в цілому, визначають
результативність діяльності органів внутрішніх справ, яка, у свою чергу,
багато в чому залежить від належної діяльності чергових частин
міськрайлінорганів.

Щодобово в Україні несе службу близько 10 тис. працівників чергових
частин, в оперативному управлінні яких перебуває понад 9 тис. різних
службових нарядів. Саме чергові частини органів внутрішніх справ є тими
підрозділами, які найчастіше першими отримують інформацію про вчинені
злочини та інші правопорушення, вони ж першими вживають заходів
реагування на такі повідомлення. Чергові частини органів внутрішніх
справ приймають понад 90 % усіх заяв і повідомлень про злочини та інші
правопорушення.

Зміни, які відбуваються останнім часом у нашій державі, обумовлюють
необхідність пошуку нових підходів до удосконалення механізмів
діяльності підрозділів і служб органів внутрішніх справ. У зв’язку з цим
завдання і функції, які виконують чергові частини, визначають їх
особливе становище у системі ОВС.

До чергових частин міськрайлінорганів внутрішніх справ звертається
значна кількість громадян. Своєчасне і правильне реагування працівників
органів внутрішніх справ на заяви, скарги та пропозиції гарантує надійну
охорону прав і законних інтересів громадян, і одночасно сприяє
забезпеченню громадського порядку та громадської безпеки.

Оскільки чергова частина є центром оперативного управління органів
внутрішніх справ, центром використання їх сил і засобів у боротьбі зі
злочинністю, у забезпеченні громадського порядку та громадської безпеки,
особливого значення набуває розвиток і вдосконалення їх діяльності.

Ефективність діяльності чергових частин ОВС при виконанні завдань з
розкриття та розслідування злочинів багато в чому визначається
оптимальністю механізму правового регулювання. Досліджуючи його
фактичний стан і використовуючи методологічні орієнтири необхідно
керуватися наступними концептуальними положеннями.

По-перше, визнанням ролі права, як ефективного засобу забезпечення
цілеспрямованості і впорядкованості будь-якого виду діяльності, що
вимагає системного аналізу всієї сукупності правових актів і норм, що
регулюють питання роботи відповідних суб’єктів правозастосування.
По-друге, необхідністю врахування тієї особливості діяльності, яка
відображає складність відносин його учасників і вимагає регулювання не
якоюсь однією галуззю права, а системою норм різної галузевої
належності. По-третє, дотриманням цільового призначення правового
регулювання до:

а) закріплення й впорядкування панівних суспільних відносин на
конкретному історичному етапі розвитку держави;

б) сприяння розвитку нових, прогресивних суспільних відносин.

Незважаючи на наявність елементів дискусійності у визначеннях і
висновках окремих учених, висунуті ними положення складають надійну
методологічну основу для нашого дослідження, тим більше, що вони мають
законодавче закріплення. У ст. 4 Закону України „Про міліцію” визначено,
що їх правову основу становлять Конституція України, цей Закон, інші
законодавчі акти України, постанови Верховної Ради України, укази
Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні
акти Міністерства внутрішніх справ України, Загальна декларація прав
людини, міжнародні правові норми, ратифіковані у встановленому порядку.

Виходячи із цих концептуальних положень, вважаємо, що доцільно
результати сучасної правової моделі організації діяльності чергових
частин слід викласти на відповідних рівнях правового регулювання.

Конституційний рівень правового регулювання охоплює такі правові
інститути і норми, що становлять вихідні положення для усіх видів
державної діяльності, у тому числі і для розглядуваних суб’єктів. Багато
статей Конституції України [10] тією чи іншою мірою впливають на систему
правової основи правоохоронної функції держави. Зупинимося на наступних
найважливіших положеннях.

У ст. 1 Конституції, де проголошується Україна суверенною і незалежною,
демократичною, соціальною, правовою державою, тим самим закріплюється
обґрунтований юридичною наукою принцип обов’язковості законодавчого
регулювання будь-якої сфери соціальної практики; що поширюється і на
сферу діяльності розглядуваних суб’єктів. Ст. 3 Конституції, закріплюючи
визнання людини, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і
безпеку її прав і свобод як найвищу цінність держави й обов’язки з їх
захисту, тим самим затверджує нові пріоритети в соціальній і правовій
політиці. Звідси випливає необхідність перегляду всієї системи правових
відносин у правоохоронній сфері, що формувалася на інших соціальних
пріоритетах.

У ст. 8 встановлено, що Конституція України має вищу юридичну чинність,
пряму дію і застосовується на всій території України. Звідси випливає,
що прийняті закони й інші правові акти не можуть суперечити Конституції
і не можуть застосовуватися, якщо вони не опубліковані для загального
зведення. Закріплення принципу прямої дії конституційних прав і свобод
людини та громадянина (розділ І „Загальні засади”) підтверджує їх
пріоритетність над іншими (груповими, суспільними, державними)
інтересами, реальну можливість їхнього застосування незалежно від
наявності чи відсутності інших законодавчих актів, що регулюють
відповідні сфери діяльності.

Ч. 2 ст. 22 Конституції України гарантує конституційні права і свободи,
які не можуть бути скасовані, що забезпечує правову основу для
організаційної і функціональної побудови правоохоронної системи держави.
Визначені в другому розділі права на захист своїх інтересів усіма
способами, не забороненими законом, створює реальні можливості активної
участі громадян у реалізації функції з розкриття скоєних злочинів, а
значить і необхідності взаємодії з правоохоронними органами.

Відповідно до ст. 116 Конституції визначаються функціональні завдання і,
частково, компетенція інших суб’єктів. Зокрема, ця стаття покладає на
виконавчу владу, в особі Уряду України, здійснення заходів щодо
забезпечення законності, прав і свобод громадян, охорони власності і
громадського порядку, боротьби зі злочинністю.

Саме ці конституційні положення є вихідними для наступного правового
регулювання питань діяльності суб’єктів правозастосування, зокрема
чергових частин, при розкритті та розслідуванні злочинів.

Законодавчий рівень правового регулювання являє собою систему законів,
що регулюють різноманітні суспільні відносини у сфері боротьби зі
злочинністю і, зокрема, вирішення завдань з розкриття скоєних злочинів.
Його система складає механізм реалізації конституційних норм і включає
багато законів, що опосередковано чи безпосередньо регулюють
досліджувані суспільні відносини.

Кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство, у першу чергу,
визначає правову основу організації роботи суб’єктів правозастосування в
сфері розкриття злочинів. Кримінальне законодавство, кодифіковане у
введеному в дію з 1 вересня 2001 р. Кримінальному кодексі України [11],
має свій власний предмет правового регулювання. Такими є
соціально-шкідливі фактичні відносини, які норми КК визначають як
суспільно небезпечні і кримінально-карані. Відповідно до ст. 11 КК
України – злочином визнаються передбачені цим кодексом суспільно
небезпечні, винні діяння (дія або бездіяльність), вчинені суб’єктом
злочину.

Залежно від характеру і ступеня суспільної небезпеки діяння, передбачені
КК України, поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої
тяжкості, тяжкі злочини та особливо тяжкі злочини (ст. 15 КК України).
Ці класифікаційні ознаки створюють, зокрема, правову основу для
визначення їхньої підслідності і спеціалізації суб’єктів
правозастосування по їх розкриттю. У цілому норми кримінального закону
зосереджені в Особливій частині КК України, є визначальними для
розв’язання організаційних, методичних і тактичних завдань розкриття
конкретних видів злочинів. Саме вони містять об’єкт, предмет і межі
кримінальної поведінки, якими керуються виконавці кримінального закону
при розкритті скоєних діянь, що впливає на механізм їхньої діяльності.

Кримінально-процесуальне законодавство [12], встановлюючи єдиний порядок
провадження у кримінальних справах незалежно від компетенції суб’єктів
правозастосування (суд, прокуратура, слідчі підрозділи, органи дізнання
тощо), конкретизує кримінальний закон у визначенні механізму взаємодії
його учасників у розкритті злочинів. Ст. 4 КПК України закріплює
положення, що встановлений кримінально-процесуальним законодавством
порядок викриття винних у скоєні злочинів є обов’язковим для всіх
суб’єктів правозастосування. Ст. 103 КПК України покладає на ОВС
обов’язок: 1) вживати усіх заходів, необхідних для попередження і
припинення злочинів; 2) здійснювати оперативно-розшукові заходи з метою
виявлення ознак злочину і осіб, що його вчинили. У ст.ст. 114 і 118 КПК
містяться вимоги щодо організації працівниками чергових підрозділів
взаємодії слідчих із оперативними підрозділами, що виконують
оперативно-розшукову функцію боротьби зі злочинністю. Ст. 104 КПК
України визначає підслідність органів дізнання і досудового слідства,
тим самим встановлює об’єкт їхньої функціональної взаємодії, її межі і
відповідальність за виконання.

Найважливішим нормативним актом законодавчого рівня правового
регулювання діяльності чергових частин є Закон України „Про міліцію”
[13], який значно деталізував не тільки норми адміністративного,
кримінального та кримінально-процесуального законодавства про правову
основу організації діяльності чергових частин, а й закріпив правові та
організаційні основи визначення їх функціональних завдань. У ст. 1
Закону встановлено, що міліція – державний озброєний орган виконавчої
влади, що покликаний захищати життя, здоров’я, права і свободи громадян,
власність, природне середовище, інтереси суспільства та держави від
протиправних посягань і наділений правом застосування примусових заходів
до правопорушників.

Відповідно до ст. 7 міліція складається з таких підрозділів: кримінальна
міліція, міліція громадської безпеки, транспортна міліція, державна
автомобільна інспекція, міліція охорони, спеціальна міліція. У ст. 2
Закону визначені основні завдання міліції в попередженні, припиненні і
розкритті вчинених злочинів. Ст.ст. 6, 8, 9 та ін. Закону стимулюють
підрозділи чергових частин на активну взаємодію з іншими підрозділами у
розкритті скоєних злочинів і створюють необхідну правову основу для
цього.

До розглянутого рівня правового регулювання діяльності назначених
галузевих служб ОВС можуть відноситися окремі правові норми і положення
цивільного, адміністративного, господарського законодавства, що
забезпечує правову основу їхньої взаємодії при розкритті злочинів.

Підзаконний рівень правового регулювання діяльності підрозділів чергових
частин включає акти вищих органів законодавчої і виконавчої влади і
відомчу нормативно-правову основу. Укази Президента, постанови Верховної
Ради України і Кабінету Міністрів України мають істотне значення для
правового регулювання організації діяльності чергових частин при
розкритті злочинів. У цих актах значна увага звертається на: реєстрацію
і своєчасне реагування на повідомлення, що надходять до ОВС;
попередження і припинення злочинів і адміністративних правопорушень;
розкриття злочинів по „гарячих слідах”; забезпечення охорони
громадського порядку та громадської безпеки; надання в межах своєї
компетенції допомоги громадянам, посадовим особам, підприємствам,
установам, організаціям і громадським об’єднанням. Причому розширення
завдань на чергову службу ОВС можуть бути здійснені тільки законом.
Окремі нормативні акти присвячені регламентації відносин чергових частин
з іншими підрозділами ОВС та органами державної влади і управління. Зі
змісту норм видно, що спільні завдання підрозділів чергових частин та
інших служб є тією правовою основою, що сприяє організаційному
здійсненню їхньої взаємодії у вирішенні функціональних обов’язків. Однак
ці норми лише визначили спрямованість правової основи взаємних відносин
і не розкривають механізму їх здійснення, як і раніше залишаючи значний
простір для відомчого розсуду і суб’єктивних тлумачень закону.

Розширенню повноважень розглядуваних суб’єктів присвячено підзаконне
відомче та міжвідомче правове регулювання діяльності служб чергових
частин. Незважаючи на принцип, що утвердився в останні роки, видання
законів прямої дії для регулювання найрізноманітніших ділянок суспільних
відносин, цілком реалізувати його у виконанні оперативно-службової
функції організації діяльності та боротьби зі злочинністю поки що
неможливо. По-перше, законотворчий процес завжди відставав і відстає від
суспільних відносин, що динамічно розвиваються. По-друге,
структурно-змістовна характеристика напрямів діяльності чергових частин
мають у своєму складі ряд елементів, що містять службову і державну
таємниці. Звідси виникає соціальна потреба делегувати визначеному колу
суб’єктів правозастосування правовідомчого і міжвідомчого правового
регулювання різноманітних організаційно-тактичних і методичних аспектів
діяльності чергових служб ОВС.

У порядку реалізації своєї нормотворчої функції МВС України видано ряд
нормативних актів, що регулюють питання діяльності чергових служб ОВС.
Найважливішими підзаконними актами, що прямо стосуються досліджуваної
проблеми, є накази МВС України від 18.08.1992 р. № 485 із внесеними
змінами та доповненнями, від 04.10.2003 р. № 1155, від 14.04.2005 р. №
400, від 10.10.2004 р. № 1177 [6–9]. Аналіз змісту цих відомчих актів
показав, що вони в основному визначають організаційні форми та окремі
методичні і тактичні прийоми діяльності таких структурних підрозділів
ОВС, як чергові частини.

Так, у наказі МВС України від 18.08.92 р. № 485 систематизовано основні
положення, що регулюють більшість напрямів діяльності та основні
завдання чергових частин органів внутрішніх справ. Успішне вирішення
великої кількості завдань, виконання яких безпосередньо покладається на
чергові частини ОВС (реєстрація й оперативне реагування на заяви, що
надходять; повідомлення про злочини й події; забезпечення введення
ступенів готовності у міськрайліноргані та ін.) неможливе без
налагодженого механізму збору, обробки та аналізу інформації для
подальшого використання у вирішенні конкретних завдань, пов’язаних із
попередженням і розкриттям злочинів, їх розслідуванням.

Цим же нормативним актом встановлено певну категорію інформації, якою
повинен володіти черговий під час виконання службових обов’язків: про
скоєні злочини на території, що обслуговується; правопорушення та інші
події, злочинців, що розшукуються, осіб, які пропали безвісті тощо; про
певну категорію осіб (щодо яких встановлено адміністративний нагляд,
умовно засуджених, засуджених із відстрочкою виконання вироку та ін.);
про наявні сили й засоби міськрайліноргану; про кількість і категорії
осіб, що утримуються в ІТТ, приймальнику-розподільнику,
спецприймальнику; про громадсько-політичні та спортивно-масові заходи,
що вже проводяться або будуть проводитись та інша інформація.

Таким чином, як показує аналіз нормативного забезпечення діяльності
зазначених структурних підрозділів органів внутрішніх справ, саме
адміністративно-правові норми значною мірою визначають види відносин,
суб’єктів цих відносин, їх права та обов’язки, обставини, що зумовлюють
відповідну поведінку суб’єктів, а також юридичні засоби, які
забезпечують належну поведінку.

Правове забезпечення діяльності чергових частин органів внутрішніх справ
складається з міжнародного і конституційного регулювання окремих
напрямів їх діяльності, законів, указів та розпоряджень Президента
України, постанов Кабінету Міністрів України, відомчих нормативних актів
МВС України, нормативних актів представницьких і виконавчих органів
місцевого самоврядування і внутрішньоорганізаційних
адміністративно-правових актів.

Здійснений аналіз адміністративно-правових актів, що регламентують
діяльність чергових частин органів внутрішніх справ, засвідчив, що у
деяких випадках існує невідповідність відомчих норм нормам
законодавства. У відомчих нормах часом зустрічаються формулювання, що і
за формою, і за змістом суперечать формулюванням, закріпленим у
законодавчих нормативно-правових нормах, що з урахуванням підзаконності
відомчих норм неприпустимо. Підтвердженням цього є визначення
адміністративно-правовими нормами місця чергових частин у системі
органів внутрішніх справ. Чергові частини однаково належать і до міліції
громадської безпеки, і до кримінальної міліції, оскільки є негалузевою,
а міжгалузевою службою оперативного управління силами і засобами органів
внутрішніх справ. У зв’язку із викладеним постає необхідність визначення
конкретного місця чергових частин міськрайлінорганів, їх правового
становища в системі органів внутрішніх справ, що по своїй суті на
сьогодні є одним із важливих напрямів удосконалення їх правового
статусу.

Отже, законодавче регулювання компетенції підрозділів чергових частин у
сфері боротьби із злочинністю ще не досконале, тому ця проблема потребує
постійних наукових досліджень, розробки науково-обґрунтованих
рекомендацій з їх адаптації до нових соціально-економічних, правових і
криміногенних умов функціонування.

Література:

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. –
№ 30. – Ст. 141.

2. Про міліцію: Закон України від 20.12.90 р. // Відомості Верховної
Ради УРСР. – 1991. – № 4. – Ст. 20.

3. Про інформацію: Закон України від 02.10.92 р. // Відомості Верховної
Ради України. – 1992. – № 48. – Ст. 650.

4. Про звернення громадян: Закон України від 02.19.96 р. // Відомості
Верховної Ради України. –1996. – №47. – Ст. 183.

5. Про заходи щодо подальшого вдосконалення діяльності чергової служби
органів внутрішніх справ України: Наказ МВС України від 18.08.1992 р.
№ 485.

6. Про вдосконалення реагування на повідомлення про злочини, інші
правопорушення і події та забезпечення оперативного інформування в ОВС:
Наказ МВС України від 04.10.2003 р. № 1155.

7. Про затвердження Положення про порядок роботи зі зверненнями громадян
і організації їх особистого прийому в системі МВС України: Наказ МВС
України від 10.10.2004 р. № 1177.

8. Про порядок приймання, реєстрації, обліку та розгляду в органах і
підрозділах внутрішніх справ України заяв і повідомлень про злочини, що
вчинені або готуються: Наказ МВС України від 14.04.2004 р. № 400.

9. Про затвердження Настанови про дії органів, підрозділів внутрішніх
справ… вищих навчальних закладів МВС України з ліквідації масових
заворушень: Наказ МВС України від 11.11.2003р. № 1345 ДСК.

10. Про порядок збору, опрацювання та подання оперативної інформації:
Наказ МВС України від 01.06.1992 р. № 325.

11. Малков В.Д. Организация роботи дежурных частей ОВД. – М.,1989.

12. Гижевский В.К. Назначение и организация деятельности дежурной служби
ОВД. – К., 1988.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020