Реферат на тему:
Правові питання застосування підрозділів Збройних Cил України в
миротворчих операціях
На сучасному етапі розвитку суспільства визначилась тенденція
розповсюдження конфліктів неміждержавного характеру. Найбільшими
особливостями таких конфліктів є висока швидкоплинність розвитку
латентної фази та вихід на озброєний рівень розвитку. Вони створюють
велику потенціальну небезпеку для існування миру у сучасному світі.
Одним з факторів урегулювання збройних конфліктів є застосування
військової сили, яка повинна використовуватись лише, відповідно до
міжнародного права, у виняткових випадках та як крайня міра при
ретельному врахуванні всіх обставин. Також необхідно зауважити, що
застосування сили у міжнародному праві можливе і за відсутності самого
збройного конфлікту як такого, у випадках грубого порушення прав людини,
на що вказує М.І. Неліп наводячи приклад подій у Сомалі 1992 року [1 ].
Право застосовувати силу в міжнародному праві за умов відсутності
збройної фази конфлікту при загрозі миру підтверджено також положеннями
статті 39 Статуту Організації Об’єднаних Націй(ООН), де сказано, що Рада
Безпеки визначає існування будь-якої загрози миру, будь-якого порушення
миру або акту агресії та вирішує, які міри потрібно прийняти відповідно
до ст. 41 та 42 для підтримки або відновлення міжнародного миру та
безпеки [2 ]. На рис. 1 показано динаміку росту кількості персоналу, що
залучається до виконання миротворчих завдань і яка відображає тенденцію
розвитку миротворчих операцій.
Україна, усвідомлюючи свою відповідальність за підтримку стабільності у
світі, бере участь у нейтралізації цих конфліктів шляхом відрядження
миротворчого контингенту до зон конфліктів. Станом на 29.08.03 3011
військовослужбовців Збройних Сил України (ЗСУ) беруть участь у 9
миротворчих місіях ( з них 1656 виконують завдання в секторі “Південь –
Центр” польської зони відповідальності в Іраку) [3 ].
Рис. 1. Кількість особового складу, який брав участь у миротворчих
операціях ООН у період 1993–2002 роках по категоріях (дані на грудень
місяць кожного року)
У дослідженнях і публікаціях закордонних та українських авторів окремою
проблемою при вивченні питання застосування національних підрозділів
збройних сил в операціях по підтримці та примушенню до миру
(класифікація дається згідно з такими розробленими західними експертами
поняттями, як ”Peacekeeping” та ”Peace enforcement” [4 ], хоча
українськими науковцями вже зроблено більш детальне розмежування
миротворчих операцій, але воно не виходить за межі західної концепції) у
складі миротворчих контингентів різних міжнародних організацій стає
відповідність національного законодавства міжнародним нормам права. А.В.
Демуренко в статті “Співставлення юридичного оформлення миротворчих
контингентів Росії та деяких країн НАТО” [5 ] наголошує на відсутності
чіткого розуміння правового аспекту взаємодії між військовими
формуваннями в процесі миротворчої діяльності та відсутності уявлення
сторін стосовно специфіки юридичної бази військового співробітництва.
В.С. Нестеров у роботі “Міжнародно-правове положення миротворчих сил
ООН” [6 ] говорить про появу нового міжнародно-правового явища,
пов’язаного з виникненням особливого статусу миротворчих підрозділів,
який не відповідає визначенню комбатантів та не комбатантів, що
встановленовідповідними Гаазькими та Женевськими конвенціями, які
стосуються права війни. Він також зазначає, що міжнародна практика має
новий досвід у проведенні акцій з підтримки або забезпечення миру. Ці
акції на сучасному етапі можуть проводитись не лише у вигляді прямої
участі (ООН), але і від її імені, наприклад під егідою Організації
Північноатлантичного договору (НАТО), що викликає великі протиріччя та
різкі заперечення з боку суспільства.
Участь України у миротворчих операціях розпочалася затвердженням
Верховною Радою України постанови ”Про участь батальйонів Збройних Сил
України в Миротворчих Силах Організації Об’єднаних Націй у зонах
конфліктів на території колишньої Югославії” від 3 липня 1992 року №
2538-ХІІ [7 ]. Основним завданням 240 та 60 окремих батальйонів було
забезпечення конвоїв з вантажем гуманітарної допомоги місцевому
населенню, сприяння припиненню бойових дій та нормалізація ситуації,
патрулювання в зонах відповідальності [8 ]. Політична ситуація в світі
останні роки поставила Україну перед фактом необхідності залучати
підрозділи Збройних Сил для виконання операцій по підтримці та
примушенню до миру, що проводяться різними міжнародними організаціями,
що в свою чергу викликало необхідність розширити підстави для участі
військових у цих операціях. За незначний період у державі були
розроблені та прийняті закони, на основі яких підрозділи Збройних Сил,
відповідно до Конституції України, були використані за межами держави та
виконували місії під егідою ООН, НАТО, Співдружності Незалежних Держав
(СНД), Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ).
Враховуючи об’єктивні фактори можна прогнозувати подальше розширення
співробітництва у військовій сфері між ЗСУ та збройними силами інших
держав на підґрунті спільних миротворчих місій. Політичний курс
керівництва держави на Євроатлантичну інтеграцію, членство у СНД,
зобов’язання перед ООН вимагають від України надавати підрозділи
Збройних Сил, які здатні виконувати різного типу завдання за межами
країни та мають відповідну правову базу, яка б задовольняла вимоги
світового суспільства, стратегічних партнерів України та не суперечила б
Конституції України.
Для забезпечення ефективної участі України в системі світової безпеки
необхідно привести у відповідність законодавчу базу України до вимог
міжнародного права, врахувавши практику держав-учасниць НАТО, СНД, ОБСЄ.
А безпосередньо в процесі військової взаємодії між державами-учасницями
оборонних союзів та Україною необхідно в першу чергу окреслити правові
передумови перебування підрозділів на території інших держав.
Правовою основою діяльності Збройних Сил України є Конституція України,
Закон України “Про Збройні Сили України”, Закон України ”Про оборону
України”, статути Збройних Сил України, інші закони України, акти
Президента України, Кабінету Міністрів України, міжнародні договори
України, що регулюють відносини в оборонній сфері.
Історія існування ЗСУ за період незалежності надає можливість
класифікувати застосування підрозділів ЗС за межами України за
наступними видами:
– у складі миротворчих місій ООН;
– у складі колективних сил по підтримці миру СНД, НАТО, ОБСЄ;
– самостійно при наданні допомоги за міждержавними договорами;
– проведення багатонаціональних навчань у складі сил швидкого реагування
НАТО.
Україна, як член ООН, відповідно до статті 43 Статуту ООН, зобов’язана
надавати в розпорядження Ради Безпеки за її вимогою і за особливою
домовленістю для підтримкимиру та безпеки визначені підрозділи Збройних
Сил, допомогу та необхідні засоби обслуговування, включаючи право
проходу [9 ]. При направленні підрозділів ЗСУ у розпорядження
військового контингенту ООН Україна керується положеннями Статуту ООН, а
порядок надання проходу визначається указами Президента в кожному
конкретному випадку за поданням Ради національної безпеки і оборони
України (“Про допуск підрозділів військово-транспортної авіації збройних
сил ФРН для перельоту через територію України в рамках виконання завдань
міжнародними силами допомоги і безпеки в Афганістані”) [10 ]. Основою
для прийняття такого рішення повинна бути Резолюція Ради Безпеки ООН.
Протиріччя при вирішенні питання участі України в операціях, що
проводяться під керівництвом регіональних організацій, виникають у
зв’язку з тим, що юридично Україна має право залучати свої підрозділи до
участі в них на виконання міжнародних угод (Угода між Україною та
Державою Кувейт [11 ]), в той час навіть, коли ця регіональна
організація не отримала дозвіл та підтримку від Ради Безпеки ООН. Для
того, щоб уникнути двоякості ситуації, необхідно при підписанні та
ратифікації міждержавних угод обговорювати момент відповідності дій
держав при застосуванні військової сили нормам Статуту ООН. Необхідно
також враховувати, що сучасні міжнародні відносини визнають легітимність
операцій, що проводяться, і без згоди Ради Безпеки ООН, а за
домовленістю між сторонами за наявності рекомендацій з боку Генеральної
Асамблеї.
Основним документом, що передбачає можливість застосування підрозділів
ЗСУ у міжнародних операціях по підтримці миру, спільних навчаннях і
заходах програми “Партнерство заради миру” у взаємодії з збройними
силами США є угода між Урядом України та Урядом США щодо реалізації
програм і проектів міжнародної допомоги у військовій сфері [12 ].
Реалізуючи національну політику в сфері національної безпеки, втілюючи
положення Хартії про особливе партнерство між Україною і Організацією
Північноатлантичного Договору, Україною була прийнята Державна програма
співробітництва України з НАТО на 2001–2004 роки [13 ], яка є правовою
основою для допуску підрозділів держав-членів союзу на територію України
та участі підрозділів ЗСУ в миротворчих операціях, що проводяться під
керівництвом НАТО.
Окремим питанням стоїть застосування військових в операціях по підтримці
та примушенню до миру на території Співдружності Незалежних Держав. У
СНД, яка користується правами регіональної організації, вже розроблено
та прийнято комплекс документів, що визначають підстави застосування
національних збройних сил у миротворчих операціях на території
Співдружності. Їх можна поділити на дві основні групи. До першої групи
можна віднести прийнятий у 1993 році Статут СНД [14 ], положення якого
визначають порядок вирішення спорів і конфліктів між державами-членами
Співдружності. Наступна група документів має конкретні питання
формування та діяльності колективних сил по підтримці миру в СНД: Угода
“Про групи військових спостерігачів та Колективні сили по підтримці
миру” [15 ]; протоколи про статус груп військових спостерігачів і
колективних сил по підтримці миру в СНД, про тимчасовий порядок
формування та застосування груп військових спостерігачів (ГВС) та
колективних сил по підтримці миру (КСПМ) у зонах конфліктів між
державами та в державах-учасницях СНД та про комплектування, структуру,
матеріально-технічне та фінансове забезпечення цих сил).Україна на базі
цих документів відряджала військових спостерігачів до Таджикистану
(військові спостерігачі – 3 особи, 1994–2000 р. ), до Грузії (військові
спостерігачі – 5 осіб, 1993 р.), до Придністровського регіону Республіки
Молдова (10 військових спостерігачів 1998 р. [16 ]).
Правові, організаційні та фінансові засади щодо участі України в
міжнародних миротворчих операціях, а також порядок направлення Україною
військового та цивільного персоналу визначається Законом України “Про
участь України в міжнародних миротворчих операціях” [17]. Цей Закон
передбачає право надавати військові підрозділи, ґрунтуючись на
положеннях глави VII Статуту ООН, для участі в миротворчих місіях, що
проводяться під егідою регіональних організацій, ОБСЄ. Закон обмежує
форми діяльності ЗСУ в міжнародних миротворчих операціях, що проводяться
під контролем Ради Безпеки ООН. Підрозділи Збройних Сил України при
виконанні миротворчих місій можуть бути застосовані для врегулювання або
створення умов для врегулювання міждержавних, а також внутрішніх
конфліктів (незалежно від того, чи є цей конфлікт збройним, чи лише може
перейти в фазу збройного протистояння) за згодою сторін конфлікту або з
використанням примусових заходів за рішенням Ради Безпеки ООН, що може
включати, зокрема, спостереження і контроль за дотриманням угод про
припинення вогню та інших ворожих дій, роз’єднання сторін, які
конфліктують, роззброєння і розформування їхніх підрозділів, виконання
інженерних та інших робіт. Необхідно зазначити, що Закон не дає
визначення терміна “операції по підтримці та примушенню до миру”, як він
трактується в Статуті ООН, а обговорює термін “дії та заходи
багатонаціональних сил, що створюються за згодою Ради Безпеки ООН”.
Визначення миротворчих місій у такій формі обмежує повноваження
миротворчого контингенту рішенням Ради Безпеки ООН, що не дозволяє
максимально ефективно використати потенціальні можливості миротворчого
підрозділу для встановлення миру та, в ряді випадків, ставить під
загрозу життя військовослужбовців миротворчих підрозділів.
Необхідно підкреслити, що поняття миротворчих акцій було запозичено з
практики міжнародних відносин і не передбачалось авторами Статуту ООН. У
зв’язку з цим у Статуті немає відмінностей між примусовими та
миротворчими діями. Процес визначення миротворчої діяльності виникав у
практиці міжнародних відносин. Миротворча діяльність була змішана з
примусовим забезпеченням миру, прикладом якого служать події в Конго в
1964 році (ОНЮГ), коли миротворча місія перетворилась в операцію по
примусу до миру шляхом примушення до розв’язання конфлікту. Більш
пізніше визначення миротворчої діяльності полягало в тому, що ці дії
повинні здійснюватись після досягнення необхідного результату на
дипломатичному рівні. Наприклад, застосування військ ООН на Кіпрі в 1964
році (ЮНФІКІП), які були створені згідно з резолюцією № 164 Ради
Безпеки, де одночасно була подана рекомендація Генеральному Секретарю
ООН використовувати свої можливості для мирного вирішення конфлікту. За
згодою сторін передбачалось також розміщення сил ООН на острові.
Закон України “Про порядок направлення підрозділів ЗСУ до інших держав”
[18 ] практично є доповненням або навіть продовженням Закону України
“Про участь України в міжнародних миротворчих операціях”. Фактично, він
дублює попередній Закон, але не обмежує форми та умови застосування
підрозділів ЗСУ за межами держави. Якщо до прийняття цього Закону
підставою для направлення підрозділів для виконання миротворчих місій
була вимога Ради Безпеки ООН або пропозиція України до Ради Безпеки ООН
щодо надання військового контингенту, то на даному етапі підставою може
бути міжнародний договір. Відмінність цих двох документів полягає в
тому, що в останньому невизначено конкретно форми діяльності ЗСУ на
території іншої держави, вирішення цього питання покладається на
міжнародний договір. Позитивним нововведенням є те, що основні витрати
на утримання миротворчого контингенту із складу ЗСУ раніше покладалися
на саму державу, шляхом відрахування визначених сум до ООН, а при
направленні ЗСУ за міжнародним договором вирішення фінансових та інших
матеріально-технічних питань, пов’язаних із забезпеченням перебування
підрозділів, визначається за згодою сторін. Це дозволяє знайти додаткові
кошти на утримання та здійснення бойової підготовки підрозділів ЗСУ. Але
все ж таки основною відмінністю між цими Законами є введення в Закон
України “Про порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до
інших держав” нових завдань, які можуть виконуватися підрозділами ЗСУ –
виконання бойових завдань. Формулювання таких завдань підрозділів
дозволяє застосовувати їх у так званих “зонах національних інтересів”,
термін, який з’явився останнім часом в міжнародному праві, практику
застосування якого ввели США.
Існуюча нормативна база дає право на застосування підрозділів ЗСУ в
миротворчих операціях, що проводяться під егідою різних організацій. Для
підвищення якості взаємосумісництва між підрозділами ЗСУ та ЗС США
передбачається залучення підрозділів ЗСУ до військових навчань і
миротворчих місій НАТО. Миротворчі місії на території СНД теоретично
можуть проводитися самостійно, без мандата ООН, але механізм залучення
підрозділів ЗСУ до виконання цих місій практично не відпрацьований, тому
участь військовослужбовців України обмежується залученням військових
спостерігачів. Нейтральна позиція України вимагає співпраці з різними
організаціями, які керуються досить різними принципами застосування
підрозділів за межами держави. Це вимагає від України видозмінювати своє
законодавство враховуючи особливості національних законодавств цих
держав і призводить до виникнення внутрішніх розбіжностей у нормативних
актах держави. Наступним моментом, який допоміг би вирішити спірні
правові питання при застосуванні підрозділів ЗСУ за межами держави є
передбачення можливості проведення операцій, згоду на які не дає Рада
Безпеки ООН, коли вона не займається цим питанням, але Генеральна
Асамблея дає рекомендацію і підрозділи направляються за домовленістю з
державою-приймачем.
В ідеалі необхідно розробити єдиний документ, який об’єднав би в собі
всі умови, за якими можливе застосування ЗСУ за межами держави,
врахувавши зауваження, які були викладені в даній статті. Межі
застосування цих підрозділів при виконанні завдань повинні визначатися
на рівні національного законодавства тому, що мандат і директиви
об’єднаного командування не завжди чітко визначають повноваження
підрозділів та не можуть оперативно реагувати на кардинальні зміни
обстановки. Аналіз деяких документів надає право наголошувати на тому,
що угоди про статус сил іноді можуть вимагати від військовослужбовців
здійснення дій, повноваження на які не надані їм законами України та
статутами ЗСУ. Тому доцільно вивчити досвід Сухопутних військ США, в
статути яких внесені настанови по порядку дій в операціях в умовах
відсутності війни, які є прямим керівництвом до дій для командирів
підрозділів та військовослужбовців. Рекомендовано доопрацювати пакет
документів з миротворчої діяльності в рамках СНД для отримання
можливості брати участь у вирішенні конфліктних ситуацій не лише на
політичному рівні та на рівні військових спостерігачів.
Література:
1. Неліп М.І., Мережко О.О. Силовий захист прав людини. – К.: Наукова
думка,1999.– С. 134–136.
2. Статут Організації Об’єднаних Націй та Статут Міжнародного Суду. –
К.: Наукова думка, 1998.
3. На войне – как на войне // Аргументы и факты в Украине. – 2003. – №
35.– С. 2.
4. Кривожиха В. Проблеми сучасної миротворчості// Миротворча діяльність
України.– К.: Стилос, 2002. – С. 97–116.
5. Демуренко А.В. Сопоставимость юридического оформления миротворческих
контингентов России и некоторых стран НАТО// Военное право России. –
2002. – № 3. – С. 37–42.
6. Нестеров В.С. Международно-правовое положение миротворческих сил ООН
/ http://www. arhipelag.ru/text/087.htm.
7. Про участь батальйону Збройних Сил України в Миротворчих Силах
Організації Об’єднаних Націй у зонах конфліктів на території колишньої
Югославії: Постанова ВР України від 03.07.92 № 2538-XII.
8. Миротворча діяльність ЗСУ: wysing: // 11/ http:mill. gov. ua
/Mirotv/miritv 1. htm.
9. Основные сведения об ООН. – М.: Междунар. отношения, 1991. –253 с.
10. Про допуск підрозділів військово-транспортної авіації збройних сил
ФРН для перельоту через територію України в рамках виконання завдань
міжнародними силами допомоги і безпеки в Афганістані: Указ Президента
України від 15.03.02 № 241/2002.
11. Про ратифікацію Угоди (у формі обміну листами) між Україною та
Державою Кувейт про надання допомоги 19-и окремим батальйоном
радіаційного, хімічного та біологічного захисту Збройних Сил України в
захисті цивільного населення Держави Кувейт від наслідків можливого
застосування зброї масового ураження на території Держави Кувейт: Закон
України від 20.03.03 № 632-IV.
12. Угода між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки щодо
реалізації програм та проектів міжнародної допомоги у військовій сфері.
Дата підписання: 08.12.99. Дата ратифікації: 02.11.2000.
13. Про Державну програму співробітництва України з Організацією
Північноатлантичного договору (НАТО) на 2001-2004 роки: Указ Президента
України від 27.01.01 № 58/2001.
14. Статут СНД від 08.01.1993.
15. Угода про групи військових спостерігачів і Колективні сили з
підтримання миру в Співдружності Незалежних Держав. Дата підписання:
20.03.92 р. Дата набуття чинності 20.03.92 р.
16. Постанова Кабінету Міністрів України від 23.10. 1998 № 1685.
Розпорядження Кабінету Міністрів України від. 14.03. 1999 № 419-р.
Спільний наказ Міністра оборони України та Міністра закордонних справ
України від 04.08.1999 № 235/130.
17. Про участь України в міжнародних миротворчих операціях: Закон
України від 23.04.1999 № 613- XIV.
18. Про порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших
держав: Закон України від 02.03.2000 № 1518 –III.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
