Контрольна робота

Правові основи фінансового контролю в Україні. Позабюджетні кошти
бюджетних установ, їх види та порядок використання. Правовий статус
банків в Україні

Зміст

1. Вступ

Правові основи фінансового контролю в Україні

Суть і призначення фінансового контролю

Види і методи фінансового контролю

Організація та органи фінансового контролю

Позабюджетні кошти бюджетних установ, їх види та порядок використання

Правовий статус банків в Україні

Висновок

Перелік використаної літератури

Вступ

За нинішніх умов основна увага в державному фінансовому контролі
приділяється вчасності та повноті мобілізації коштів у державні
фінансові ресурси, законності надходжень та видатків у всіх ланках
державної фінансової системи, дотриманню правил обліку і звітності.
Державний фінансовий контроль охоплює не лише процес формування і
виконання Державного бюджету, але й місцевих бюджетів, оскільки державою
повинен здійснюватись контроль при: видачі регіональним і місцевим
бюджетам дотацій (субсидій) і кредитів з Державному бюджету на
фінансування їх поточних та капітальних видатків; санкцію-ваннІ випуску
місцевих позик, гарантованих урядом; реалізації урядових програм.

1. ПРАВОВІ ОСНОВИ ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ В УКРАЇНІ

Суть і призначення фінансового контролю

Своєрідність державних фінансів перехідного періоду їх глибока внутрішня
суперечливість, незавершеність процесів переходу від економіки одного
типу до економіки зовсім іншого типу найрельєфніше проявляються у
фінансовому контролі. Це зумовлено його об’єктивною роллю в реалізації
державної фінансової політики, його складністю і всеохоплюючим
характером. Різними своїми сторонами фінансовий контроль так чи інакше

зачіпає інтереси практично кожного громадянина і всіх без винятку
юридичних осіб.

Фінансовий контроль є однією із завершальних стадій управління
фінансами. Водночас він є необхідною умовою ефективності управління
фінансовими відносинами в цілому. Складність розуміння фінансового
контрою зумовлена складністю самих фінансів. Так само, як фінанси є
основою суспільної діяльності в будь-якій сфері і водночас відображають
її матеріальну результативність, так і фінансовий контроль виступає в
ролі свого роду лакмусового папірця, з допомогою якого зримо
проявляється весь процес руху фінансових ресурсів, починаючи зі стадії
їх формування, що необхідно для початку здійснення діяльності в
будь-якій сфері публічного життя, і завершуючи одержанням фінансових
результатів цієї діяльності.

Особливе місце фінансового контролю в загальній системі контролю як
елемента в системі управління суспільними процесами зумовлюється його
специфікою, що найяскравіше проявляється в контрольній функції самих
фінансів. Об’єктивно властива фінансам здатність виражати специфічну
сторону виробничо-господарської діяльності в будь-якій сфері робить
фінансовий контроль всеохоплюючим і всеосяжним.

Водночас для того щоб з потенційно можливого фінансовий контроль дійсно
став таким і на практиці, завжди необхідно розрізняти базисні і
надбудовні елементи фінансового контролю. Якщо контрольна функція
фінансів є властивістю самих фінансів і виступає базисом
фінансово-контрольних правовідносин, то власне фінансовий контроль є
діяльністю відповідних органів І організацій, що його здійснюють.

Формально об’єктом фінансового контролю є фінансові показники
діяльності, але оскільки вони або регламентують процес формування,
розподілу, перерозподілу і використання фінансових ресурсів, або
відображають результативність їх кругообігу, фактичним об’єктом
фінансового контролю є весь процес виробничо-господарської діяльності.
Саме цим й зумовлюється виключно велика роль фінансового контролю в
системі управління суспільними процесами.

Необхідною умовою ефективності фінансового контролю є система
бухгалтерського обліку, що забезпечує достовірність і повноту
відображення руху вартісних показників підзвітної юридичної чи фізичної
особи. Лише за такої умови результати

фінансового контролю дають можливість для аналізу і об’єктивної оцінки
динаміки фінансових показників і коректування процесу реалізації
фінансової політики держави.

Міра і глибина реалізації суспільством контрольної функції фінансів
багато в чому залежить також від стану фінансової дисципліни в народному
господарстві. Фінансова дисципліна — це одна Із сторін законності. Вона
виражає обов’язковий для всіх юридичних і фізичних осіб порядок ведення
фінансового господарства, дотримання встановлених норм і правил,
виконання фінансових зобов’язань.

Вимоги фінансової дисципліни визначаються, з одного боку, загальними
принципами організації фінансів, з іншого — специфічними умовами
функціонування фінансів в структурних підрозділах матеріального
виробництва і невиробничої сфери. Фінансова дисципліна несумісна з
відомчим чи місницьким підходом по виконання фінансових зобов’язань, не
допускає протиставлення індивідуальних, групових та суспільних
Інтересів. В умовах нинішньої нашої дійсності особливо важко домогтися
цього.

Україна в своєму поступальному розвитку прямує до ринкової економіки і
вже пройшла цим шляхом певний відрізок відстані. Рух України цим шляхом
набув не зворотнього характеру. І хоча відносинам в галузі державних
фінансів України ще дуже властиві перехідні риси, проте за своєю суттю
та основним змістом вони уже набули, особливо із врахуванням тенденцій
та динаміки їх розвитку, класичних ринкових рис.

За нинішніх умов основна увага в державному фінансовому контролі
приділяється вчасності та повноті мобілізації коштів у державні
фінансові ресурси, законності надходжень та видатків у всіх ланках
державної фінансової системи, дотриманню правил обліку і звітності.
Державний фінансовий контроль охоплює не лише процес формування і
виконання Державного бюджету, але й місцевих бюджетів, оскільки державою
повинен здійснюватись контроль при: видачі регіональним і місцевим
бюджетам дотацій (субсидій) і кредитів з Державному бюджету на
фінансування їх поточних та капітальних видатків; санкцію-ваннІ випуску
місцевих позик, гарантованих урядом; реалізації урядових програм.

Повністю виходить за рамки державного фінансового контролю фінансовий
контроль, що здійснюється у сфері діяльності монополій І приватного
підприємництва самими власниками фінансового капіталу чи його окремих
складових. Тут здійснюється найефективніший і найбезкомпромісніший
фінансовий контроль, оскільки від його повсюдності і принциповості
безпосередньо залежить фінансова результативність діяльності самих
власників капіталу. Кінцевою метою підприємницької діяльності в
будь-якій сфері є збагачення, тобто ніщо інше, як зростання первинного
капіталу.

На Цьому рівні в структурі організації фінансового контролю в ринковій
економіці має місце аналогія з внутрівідомчим фінансовим контролем, то
діяв в країнах з адміністративно-командною системою управління при
державній (загальнонародній) формі власності. Однак якщо в ефективності
внутрівідомчого контролю в найбільшій мірі знову ж таки була зацікавлена
держава (узагальнений власник), то в ринковій економіці в ефективності
внутрішнього, класного фінансового контролю зацікавлені безпосередньо
самі власники капіталу.

Самостійною ланкою фінансового контролю є в даний час також професійний
фінансовий контроль — фінансовий контроль незалежних аудиторських служб.
Він здійснюється у випадку і на умовах, передбачених законом, а також на
замовлення власника фінансових ресурсів на умовах платності за надання
послуг методом вільного вибору аудитора. Аудиторська перевірка
спрямована на оцінку достовірності фінансової звітності, глибокий
професійний економічний аналіз фінансової діяльності, оцінку фінансової
надійності фірми, підприємства, банку, страхової організації чи іншої
юридичної особи, що перевіряється, та підготовку відповідного
заключення. Аудитор і аудиторська фірма несуть не тільки моральну, але й
юридичну відповідальність за якість наданих ними послуг.

В контрольно-ревізійній роботі за адміністративно-командної системи
управління фінансовий контроль за діяльністю підприємств був
спрямований, насамперед, на перевірку виконання планів нагромаджень і
платежів в бюджет, виявлення прихованих внутрішніх резервів, контроль за
збереженням і ефективністю використання державних коштів, дотримання
нормативних показників і фінансової дисципліни.

Таким чином, фінансовий контроль ~ це цілеспрямована діяльність
законодавчих і виконавчих органів публічної влади і недержавних
організацій, спрямована на забезпечення законності, фінансової
дисципліни і раціональності в ході мобілізації, розпаді

лу і використання коштів централізованих і децентралізованих грошових
фондів держави з метою найефективнішого соціально-економічного розвитку
усіх суб’єктів фінансових правовідносин.

Фінансовий контроль характерний усім фінансово-правовим інститутам. Тому
поряд із загальними фінансово-правовими нормами, що регулюють
організацію і порядок здійснення фінансового контролю в цілому, є норми,
шо враховують його специфіку в окремих фінансово-правових інститутах.

Основний зміст фінансового контролю у відносинах, що регулюються
фінансовим правом, можна звести до наступного:

— перевірки виконання юридичними і фізичними особами фінансових
зобов’язань перед державою і органами місцевого самоврядування;

— перевірки правильності використання державними і муніципальними
підприємствами, установами і організаціями грошових ресурсів, шо
перебувають у їх господарському віданні чи оперативному управлінні;

— перевірки дотримання правил здійснення фінансових операцій,
розрахунків І зберігання грошових коштів підприємствами, установами і
організаціями на рахунках в кредитних установах;

— виявлення внутрішніх резервів виробництва — можливостей підвищення
продуктивності праці, рентабельності, економії грошових і матеріальних
ресурсів і т.д.;

— попередження і усунення виявлених порушень фінансової дисципліни. У
випадку їх виявлення у встановленому державою порядку притягаються до
відповідальності організації, посадові особи і громадяни, забезпечується
відшкодування матеріальної шкоди державі, організаціям, громадянам.

Ця відповідальність може бути виражена в адміністративних, економічних
або адміністративних і економічних одночасно заходах впливу на
порушників фінансової дисципліни. Економічні засоби впливу проявляються
конкретно через фінансові санкції, які є тими важелями фінансового
механізму, шо істотно сприяють підвищенню ефективності виробництва, його
інтенсифікації, екологічному оздоровленню і т.д.

Проблеми посилення фінансової відповідальності, дієвості фінансового
контролю вимагають, з одною боку, скорочення кількості санкцій, що
застосовуються, а з іншого — підвищення їх результативності. Цьому,
зокрема, покликана сприяти здійснювана нині в Україні реформа
оподаткування.

Специфіка будь-якого контролю як елемента управління — його вторинність.
Контролювати можна тільки те, що уже є наяву. Фінансовий контроль сам по
собі не є інструментом безпосередньої організації фінансової діяльності.
Його призначення полягає в попередженні або усуненні помилок у цій
діяльності, в поліпшенні її самої.

Для ефективного здійснення фінансового контролю необхідні критерії,
своєрідні еталони, з якими в ході контролю порівнюється діяльність, що
перевіряється. Для фінансового контролю такі критерії визначаються
фінансовим законодавством і іншими нормативними актами, що регламентують
фінансову діяльність. Зокрема, такі критерії містяться насамперед в
Конституції України, в Законах України «Про державну податкову службу в
Україні», «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні», «Про
аудиторську діяльність* та в ряді інших, а також в указах Президента
України, постановах Кабінету Міністрів України, наказах та інструкціях
міністерств і відомств, у статутах і положеннях, що регламентують
правове становище і компетенцію державних органів, громадських
організацій, органів місцевого самоврядування і містять в собі правові
норми, які регулюють контрольні повноваження компетентних органів.

Тому іншими словами фінансовий контроль можна визначити як спостереження
фактичного стану показників фінансової діяльності суб’єктів фінансових
правовідносин в порівнянні із заданими показниками.

2. Види і методи фінансового контролю

В залежності від критеріїв, взятих за основу, фінансовий контроль
поділяється на декілька видів. Найчастіше критерієм класифікації
фінансового контролю на вида береться фактор часу проведення контролю і
на цій підставі виділяють попередній фінансовий контроль, поточний
фінансовий контроль і наступний фінансовий контроль. Такі види контролю
притаманні усім контролюючим органам.

Попередній фінансовий контроль здійснюється на етапі розгляду і
прийняття рішень з фінансових питань. Це стосується насамперед процесу
визначення обсягу фінансових ресурсів

держави на плановий період та їх основної частини, що акумулюється в
Державному бюджеті, а також їх розподілу між окремими суспільними
потребами та одержувачами державних фінансових ресурсів.

Попередній фінансовий контроль здійснюється на стадії розробки і
прийняття законів і інших нормативних актів з фінансових питань. З цією
метою здійснюється кваліфікована експертна оцінка фінансових результатів
впровадження того чи іншого рішення, що може бути прийнятим. При цьому
попередній фінансовий контроль на основі глибокого аналізу і розрахунків
фінансових результатів забезпечує об’єктивність оцінки доцільності
прийняття чи неприйняття відповідного рішення, має важливе значення для
профілактики порушень фінансової дисципліни і інших фінансових
правопорушень.

Попередній фінансовий контроль передує витрачанню фінансових ресурсів та
прийняттю будь-яких рішень з фінансових (і не тільки фінансових!)
питань. Він сприяє вибору найдоцільніших рішень, що забезпечують поряд з
найбільшою ефективністю використання фінансових ресурсів в оптимальну
збалансованість вартісних і натурально-речових пропорцій і показників
економічного і соціального розвитку суспільства. З цією метою
перевіряються документи, що повинні бути після цього затверджені і стати
основою для наступної діяльності — проекти бюджетів, фінансових планів і
кошторисів, кредитні і касові заявки і т.д. Як правило, попередній
фінансовий контроль завжди здійснюється вищими органами законодавчої
влади. Хоч об’єктивно він мав би здійснюватись постійно всіма суб’єктами
фінансових правовідносин.

Поточний фінансовий контроль — це контроль за безпосередньою оперативною
фінансовою діяльністю, Інакше кажучи — за власне фінансовим процесом.
Він полягає в систематичній перевірці дотримання фінансової дисципліни,
тобто дотримання вимог фінансових норм і нормативів, насамперед —
неухильного дотримання встановлених показників з обов’язкових платежів
до бюджету і державних позабюджетних фондів. Цей вид фінансового
контролю справляє найбільший вплив на процес формування і використання
фінансових ресурсів у всіх структурах суспільного виробництва. Як
правило, він здійснюється органами безпосереднього управління фінансовою
діяльністю. Хоч й у цьому виді контролю задіяні усі суб’єкти фінансових
правовідносин.

Наступний фінансовий контролі. — не контроль за фінансовими
результатами діяльності. Він проводиться після здійснення фінансових
операцій (виконання фінансових зобов’язань перед державою, одержання і
використання грошових коштів від держави на виплату заробітної плати
працівникам бюджетної сфери та ін.) і, як правило, після завершення
певних етапів діяльності з метою з’ясування її ефективності. Наступний
фінансовий контроль — це база для аналізу й оцінки не лише ефективності
використання фінансових ресурсів, але й ефективності організації
фінансової роботи, застосування контрольних фінансових норм і нормативів
в цілому. Однаково активну участь в цьому виді фінансового контролю
беруть усі суб’єкти фінансово-правових відносин, з тією лише різницею,
що кожен з них здійснює наступний фінансовий контроль на своєму рівні та
в межах наданої йому державою компетенції.

Всі названі види фінансового контролю здійснюються безпосередньо
фінансовими працівниками структур, що займаються виробничо-господарською
та фінансовою діяльністю, а також власниками фінансових ресурсів.
Значення і роль усіх видів фінансового контролю при цьому не змінюються,
лише обмежується сфера застосування його — підприємством, установою,
організацією, фірмою і т.д. Особливістю є й те, що головний акцент при
цьому робиться не на перевірку дотримання фінансової дисципліни, хоч пе
не випускається з поля зору зовсім, а на оборотність фінансових
ресурсів, тобто ефективність їх використання та відображення цього в
обліку і звітності.

На підставі інших критеріїв виділяють обов’язковий та ініціативний
фінансовий контроль. Обов’язковий здійснюється: а) в силу вимог
нормативних актів (наприклад, контроль Рахункової палати Верховної Ради
України за виконанням бюджету по підсумках року, що завершився) і б) за
рішенням компетентних органів держави (наприклад, податкової
адміністрації з метою з’ясування повноти виконання платниками податків
їх фінансових обов’язків перед державою), прокуратури (з мстою
з’ясування дотримання законності в країні), суду (з метою встановлення
істини в ході розгляду конкретної судової справи) і т.д. Ініціативний
фінансовий контроль здійснюється на підставі власних рішень
господарюючих суб’єктів.

Застосовуються к інші підстави класифікації видів фінансового контролю,
наприклад за суб’єктним складом органів.

що здійснюють фінансовий контроль. В цьому випадку фінансовий контроль
поділяється на такі види: 1) фінансовий контроль органів законодавчої
влади і місцевого самоврядування; 2) фінансовий контроль Президента
України; 3) фінансовий контроль органів виконавчої влади загальної
компетенції; 4) фінансовий контроль органів виконавчої влади спеціальної
компетенції; 5) фінансовий контроль фінансово-кредитних органів; 6)
відомчий фінансовий контроль; 7) внутрішньогосподарський фінансовий
контроль; 8) громадський фінансовий контроль; 9) аудиторський фінансовий
контроль.

Фінансовий контроль здійснюється різними методами. Під методом
фінансового контролю розуміють засоби, прийоми і способи його
здійснення. Вони дуже різноманітні і обираються не довільно, а в
залежності від сукупності факторів, насамперед від: 1) суб’єкта
контролю. Тут особливу роль відіграє правовий статус і особливості форм
діяльності органа, їмо здійснює контроль; 2) ви об’єкта контролю, 3) від
мети і завдань, що стоять перед суб’єктом контролю; 4) від підстав
виникнення контрольних правовідносин та ряду інших обставин.

Найчастіше застосовуються наступні методи фінансового контролю —
ревізії, перевірки (документації, стану обліку і звітності, повноти
виконання фінансових зобов’язань і т.д.), заслуховування доповідей,
інформацій посадових осіб про фінансову діяльність на сесіях органів
місцевого самоврядування, засіданнях органів державної виконавчої влади,
інвентаризації і інші. їх проведення, як правило, планується. Також
можуть здійснюватись вони і поза планом, у зв’язку з необхідністю, що
об’єктивно виникла.

Всі методи фінансового контролю конкретизуються в методиках — тобто б
технології (правилах) проведення контролю різними суб’єктами відповідних
об’єктів. Методика вказує конкретні прийоми і засоби дій, орієнтує, як
саме і в якій послідовності починати, здійснювати і закінчувати
перевірку. Для всіх найчастіше вживаних методів фінансового контролю
існують випробувані па практиці методики. Вони розроблені з врахуванням
форм власності, організаційної структури, інших істотних відмінностей
об’єктів, що контролюються.

В Україні у наш час основними метолами фінансового контролю є ревізії й
перевірки. Зміст цих методів визначено законодавцем. Зокрема, в статті 2
Закону України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» віл
26 січня 1993 року встановлено:

«Ревізія — це метод документального контролю за фінансово-господарською
діяльністю підприємства, установи, організації, дотриманням
законодавства з фінансових питань, достовірністю обліку і звітності,
спосіб документального розкриття недоліків, розтрат, привласнень і
крадіжок коштів і матеріальних цінностей, попередження фінансових
зловживань. За результатами ревізії складається акт.

Перевірка — це обстеження і вивчення окремих ділянок
фінансово-господарської діяльності підприємств, установ, організацій чи
їх підрозділів. Результати перевірки оформлюються довідкою чи доповідною
запискою».

Ревізія — це найглибше і найвсебічніше обстеження
фінансово-господарської діяльності підприємства, установи, організації з
метою з’ясування її доцільності та законності. Ревізії здійснюють
практично всі суб’єкти, що контролюють фінансову діяльність. їх
підставою є, як правило, завчасно складений план заходів фінансового
контролю суб’єкта, що цей контроль здійснює. Проте нерідко зустрічаються
й позапланові ревізії, що здійснюються за вимогою компетентних органів у
зв’язку з обставинами, що раніше не були передбачені. Позапланові
ревізії відзначаються раптовим характером і здійснюються з метою
з’ясування окремих питань. Найчастіше позапланові ревізії призначаються
правоохоронними органами.

За змістом ревізії поділяються на фактичні і документальні. В ході
фактичної ревізії перевіряється вся сукупність сторін фінансової
діяльності об’єкта перевірки. Ревізори організовують інвентаризацію
матеріальних цінностей, перевіряють стан матеріальних і речових складів,
підраховують, зважують і виміряють товарно-матеріальні цінності, що
перебувають на складах і в процесі виробництва, перевіряють наявність
грошей, цінних паперів, документи тощо. Документальні ревізії включають
в себе лише перевірку різних фінансових документів, в тому числі
рахунків, платіжних відомостей, ордерів, чеків, звітів, кошторисів і
т.д. В ході їх здійснення з’ясовується наявність необхідних фінансових
документів, якість їх оформлення, ступінь надійності їх обліку і
зберігання. На підставі аналізу

фінансових документів визначається законність і доцільність витрачання
коштів.

За критерієм періоду діяльності, який обслідується, ревізії поділяються
на вибіркові і фронтальні. Вибіркова (часткова) ревізія є перевіркою
фінансової діяльності за якийсь певний проміжок часу. При фронтальній
(повній) ревізії перевіряється вся фінансова діяльність підконтрольного
об’єкта за якісно цільний період часу, наприклад за період з моменту
одержання до повного використання бюджетних коштів університетом в
якомусь конкретному році чи за декілька років підряд.

Повні ревізії, як правило, охоплюють всі сторони фінансово-господарської
діяльності об’єкта перевірки: стан зберігання грошових коштів і
матеріальних цінностей; відповідність їх наявності даним бухгалтерського
обліку; відповідність фактичних витрат бухгалтерським документам;
своєчасність і правильність проведення інвентаризації
товарно-матеріальних цінностей, розрахунків з підприємствами,
установами, організаціями; правильність використання грошових коштів і
матеріальних цінностей; виконання фінансових і господарських планів і
т.д.

За критерієм об’єкту діяльності, що перевіряється, ревізії поділяються
на комплексні, за яких перевіряється фінансова діяльність обраного
об’єкта в різних сферах і, як правило, в них беруть участь ревізори
одночасно декількох перевіряючих органів, а також на тематичні ревізії,
які зводяться до обслідування будь-якої однієї сфери фінансової
діяльності (наприклад, правильності сплати податків та інших
обов’язкових платежів в бюджет та позабюджетні державні централізовані
фонди).

Кожна ревізія повинна бути добре підготовлена. Для її здійснення
призначається склад ревізійної комісії, виробляється програма проведення
ревізії, вивчається необхідне законодавство та інші нормативні акти,
члени комісії знайомляться з висновками попередньої ревізії. Про
проведення ревізії інформується керівник об’єкта перевірки. Строк
ревізії, як правило, не повинен перевищувати ЗО днів.

Ревізії фінансово-господарської діяльності бюджетних установ
здійснюються не рідше одного разу у два роки, а в сфері матеріального
виробництва— не рідше разу на рік.

Результати ревізії оформляються актом ревізії — документом, що має
важливе юридичне значення. Цей акт підписується керівником ревізійної
групи, а також керівником і головним

бухгалтером об’єкта перевірки. За наявності заперечень чи зауважень по
акту ревізії керівник і головний бухгалтер об’єкта перевірки додають до
акту1 ревізії свої зауваження і заперечення. В акті ревізії вказується
мета ревізії, основні результати перевірки, виявлені факти порушень
фінансової дисципліни, а також причини, що зумовили дані порушення та
особи, які їх вчинили, пропонуються заходи по ліквідації виявлених
порушень та міри відповідальності винуватих посадових осіб. В акті
ревізії фіксується лише те, шо фактично встановлено, при цьому кожне
положення повинно бути достатньо аргументованим.

Акт ревізії передається особі (юридичній чи фізичній), яка призначила
ревізію, а також у відповідні — по лінії прямих функціональних зв’язків
суб’єкта та об’єкта перевірки — фінансові органи.

При необхідності може бути складений проміжний акт ревізії. Він також
передається керівнику, що призначив ревізію, для безвідкладного
реагування. Найчастіше це здійснюється при виявленні зловживань чи інших
порушень, за які передбачена кримінальна відповідальність винуватців, а
також порушень, сліди яких можуть бути ліквідовані, наприклад недостача
грошей в касі.

Під час здійснення ревізії ревізор має право: перевіряти всі необхідні
документи, а при виявленні підробок в документах або фіктивних
документів вилучати їх; проводити контрольні заміри виконуваних робіт;
вимагати проведення інвентаризації фондів товарно-матеріальних
цінностей, грошових коштів; опечатувати каси й інші приміщення; вимагати
довідки і копії документів у осіб, підприємств, установ, організацій,
пов’язаних з фінансово-господарськими операціями об’єктів, що
перевіряються; проводити зустрічні перевірки, тобто встановлювати
відповідність документів і даних об’єкта перевірки з документами і
даними, що належать тим підприємствам, установам, організаціям, від яких
одержані чи яким видані грошові кошти і матеріальні цінності; залучати
спеціалістів для визначення кількості і якості продукції, послуг,
виконаних робіт, перевірки фактичних затрат сировини і матеріалів.

Висновки ревізії підлягають розгляду у двохтижневий строк керівником, що
призначив ревізію. На їх підставі визначаються заходи по усуненню
виявлених порушень фінансової дисципліни, відшкодуванню завданої
матеріальної шкоди; розробляються пропозиції по попередженню в
майбутньому порушень фінансової дисципліни; винуватці притягуються до
відповідальності. Керівник установи, що призначила ревізію, зобов’язаний
забезпечити контроль за виконанням рішень, ухвалених на підставі
результатів ревізії.

Посадові особи, з вини яких допущені порушення фінансової дисципліни,
про що вказується в акті ревізії, можуть бути притягнуті до
матеріальної, дисциплінарної чи кримінальної відповідальності, а також
до декількох видів відповідальності одночасно, наприклад, до
матеріальної і дисциплінарної або до матеріальної і кримінальної.

Перевірка як метод фінансового контролю здійснюється з окремих питань
фінансово-господарської діяльності на підставі звітних, балансових і
розходних документів. В ході її проведення виявляються порушення
фінансової дисципліни та намічаються .заходи по усуненню їх негативних
наслідків.

Поряд з ревізіями і перевірками до методів фінансового контролю належать
за фінансовим правом України обстеження, інспекції, спостереження.

Обстеження, як і перевірка, також охоплює окремі сторони діяльності
підприємств, установ, організацій, але на відміну від перевірки
проводиться по значно ширшому колу показників і виявляє фінансовий стан
господарюючих суб’єктів, перспективи їх розвитку, необхідність
реорганізації чи переорієнтації виробництва. В ході обстежень часто
здійснюються опитування, анкетування. Обстеження може здійснюватись за
приписом законодавчих або виконавчих органів і також насамперед
переслідує мету виявлення порушень фінансової дисципліни.

Інспекції — це перевірки стану фінансів, підприємств на місцях, шо
періодично здійснюються суб’єктами — представниками держави в цілому чи
її окремих органів. Вони, як правило, проводяться з метою загального
ознайомлення зі станом справ на місцях та надання оперативної практичної
допомоги.

Спостереження — це такий метод фінансового контролю, який зводиться
переважно до загального ознайомлення із станом фінансової діяльності
бюджетної установи, підприємства, відомства. Спостереження буває
загальним і спеціальним. Як правило, спостереженню передує в часі
застосування інших методів фінансового контролю

3. Організація та органи фінансового контролю

Ефективність фінансового контролю у вирішальній мірі залежить від
правильної його організації та розподілу ролей, компетенції суб’єктів
фінансового контролю. В цій справі уже існує значний досвід. Він
переконує, що система органів, які здійснюють фінансовий контроль, аби
діяти ефективно, не може будуватись довільно, аби як. Вона неминуче
зумовлюється об’єктивними причинами і суспільними традиціями.

Фінансовий контроль є логічним продовженням і завершенням державного
управління фінансами. Тому в країнах з розвинутими громадянським
суспільством і ринковою економікою не придумують довільно яку б то не
було систему органів фінансового контролю — вона все одно виявилася б
нежиттєздатною — а застосовують до завдань фінансового контролю систему
органів державного управління фінансами, яка уже склалася в країні
давно. Ця система лише доповнюється окремими специфічними елементами і в
загальних рисах має наступний вигляд: загальнодержавний фінансовий
контроль; відомчий фінансовий контроль; аудит.

Функції державного фінансового контролю, як правило, розподіляються в
них між вищими органами державної влади одночасно із закладами
управління фінансовою та кредитно-грошовою системою. Конкретні форми
розподілу зумовлюються особливостями політичної системи держави. При
цьому обов’язково враховується принцип розподілу та врівноваження влад.
На найвищому рівні державного фінансового контролю основні контролюючі
функції покладаються на парламенти чи відповідні їх органи. Ними, як
правило, створюються спеціальні комітети чи комісії з питань фінансів,
бюджету, податків і інших питань фінансової політики, на які
покладаються обов’язки контролю за дотриманням норм фінансового
законодавства, за реалізацією фінансової політики органами виконавчої
влади і головним інструментом її реалізації — державним бюджетом. У
федеративних державах парламент здійснює контроль і за дотриманням норм
фінансового законодавства всіма членами федерації. Фінансовий контроль
парламенту насамперед здійснюється в ході розгляду і затвердження
проекту державного бюджету на черговий рік і звіту уряду про його
виконання, а також в ході спеціальних парламентських слухань
найпринциповіших, найгостріших і найскладніших питань фінансової
політики держави, в ході обговорення і прийняття фінансового
законодавства, в ряді інших випадків.

Оперативний державний фінансовий контроль здійснюють міністерство
фінансів і інші державні органи, наділені функціями управління
фінансами, а також спеціальні відомства державного фінансового контролю.

Наприклад, в США чинна система державного фінансового контролю
інкорпорована в державно-правову систему як необхідний елемент
державного регулювання балансу повноважень законодавчої і виконавчої
властей. Взаємодія двох віток державної влади в цій сфері здійснюється з
допомогою як парламентського контролю за діяльністю міністерств і
відомств, так і адміністративного й фінансового контролю президента за
діяльністю його адміністрації.

Провідними фінансовими контролюючими органами США є Головне
контрольно-фінансове управління, що відноситься до гілки законодавчої
влади, та Адміністративно-бюджетне управління, що відноситься до складу
адміністрації президента.

Головне контрольно-ревізійне управління США було створене майже 80 років
тому як незалежний від федеральної адміністрації орган з метою контролю
за правильністю й ефективністю використання бюджетних коштів виконавчими
органами, включаючи й міністерство оборони. Закон США про Головне
контрольно-фінансове управління від 1974 р. значно розширив його
повноваження. Тепер до його функцій відносяться, крім усіх попередніх,
ще й аналіз федеральних програм за методом «затрати-результати».

Головне контрольно-ревізійне управління США має доступ практично до всіх
фінансових документів міністерств і відомств. В його штаті — біля п’яти
тисяч співробітників, більшість з яких працює у Вашингтоні і значно
менша частка їх зайняті в регіональних бюро та зарубіжних
представництвах. За дорученням палат і комісій Конгресу США чи навіть
окремих конгресменів Головне контрольно-ревізійне управління може
здійснювати оцінку результативності державних програм І діяльності
федеральних відомств; проводити спеціальні обстеження і перевірки
обгрунтованості цін на продукцію; фінансово-економічних аспектів
контрактів міністерства оборони. Інспектори Головного
контрольно-фінансового управління перевіряють

також діяльність ревізорів виконавчої влади. В окремих випадках
перевірки здійснюються в координації із слідчими органами міністерства
юстиції та іншими органами, наділеними відповідними повноваженнями.

У Франції виявлення і попередження бюджетно-фінансових зловживань
покладено на Рахункову палату — одну з найстаріших державних установ
країни. Тут Рахункова палата є по суті судовою адміністрацією.
Законодавець відніс до її компетенції здійснення загального контролю за
державними фінансами. Такого ж роду контроль в комунах, департаментах і
регіонах за місцевими державними установами здійснюється регіональними
рахунковими палатами, створеними у 1982 році. Рішення цих палат можуть
бути оскаржені в Рахункову палату Франції.

Рахункова палата Франції контролює фінансову діяльність адміністративних
інститутів, виявляє «їх помилки і прорахунку що завдають шкоди державним
фінансам. Зокрема, вона перевіряє, як саме використовуються кредити,
фонди І цінності, управління якими доручено державним службам та іншим
офіційним юридичним особам, здійснює контроль за різноманітними
установами в сфері соціального забезпечення, рахунками державних
підприємств і їх філій, а також, в окремих випадках, за приватними
юридичними особами з числа тих, що одержують фінансову допомогу держави.

Органами державного фінансового контролю у Франції є також Генеральна
інспекція фінансів і Генеральна Інспекція адміністрації. Перебуваючи в
безпосередньому підпорядкуванні міністра економіки і фінансів,
Генеральна інспекція фінансів виконує функції контролю на місцях за
діяльністю служб міністерства економіки і фінансів. Бона контролює
діяльність всіх призначених державою бухгалтерів та адміністративної
бухгалтерії вторинних розпорядників кредитів, державних підприємств, а
також тих недержавних органів і підприємств, що перебувають під
фінансовим контролем держави. Ця ж установа організовує та здійснює
дослідження економічних і фінансових проблем на замовлення державних
міністерств і відомств, а також за власною ініціативою.

Функцією Генеральної інспекції адміністрації є здійснення вищого
контролю за персоналом, службами, установами і органами, то перебувають
в підпорядкуванні міністерства внутрішніх

справ або під контролем префектів, навіть якщо вони підпадають під
контроль ще якогось іншого державного інспектуючого органу. Інспектори
Генеральної інспекції адміністрації можуть одержувати письмові доручення
від прем’єр-міністра, міністра внутрішніх справ та інших зацікавлених
міністерств, ідо, таким чином, розширює їх компетенцію на персонал,
служби, установи й органи, які перебувають в підпорядкуванні інших
міністерств, крім міністерства внутрішніх справ.

У Великобританії функції контролюючого бюджетно-фінансового органу, що
виступає від імені парламенту, виконує Національне контрольно-ревізійне
управління. Воно було створене у 1983 році у відповідності зі
спеціальним законом замість департаменту з фінансів і ревізії, що
існував до цього. Названий закон зміцнив загально фінансову і
оперативно-господарську незалежність цього органу від уряду і поставив
генерального контролера-ревізора. що очолює його, у більш близькі
стосунки з парламентом у порівнянні з попереднім часом. В даний час
генеральний контролер-ревізор є посадовою особою палати общин.

Державний фінансовий контроль в Російській Федерації здійснюють
Федеральні Збори і їх дві палати — Державна дума і Рада Федерації. Вищим
спеціальним органом державного фінансового контролю тут є Рахункова
палата, яка у своїй діяльності підзвітна Федеральним зборам. Вона
проводить експертизу федерального бюджету, федеральних позабюджетних
фондів І законодавчих актів, контролює виконання державного бюджету та
використання федеральної власності. Особливо слід підкреслити те, що
Рахункова палата Російської Федерації в межах завдань, поставлених перед
нею законодавцем, організаційно та функціонально незалежна.

Контрольні функції в галузі фінансів виконують також комітети й комісії,
що утворюються Радою Федерації та Державною Думою в межах їх
компетенції. Особлива роль серед них належить Комітету з бюджету,
податків, банків і фінансів, що здійснює фінансовий контроль в цій
галузі в нічому.

У відання Державної Ради Федеральних Зборів Російської Федерації
переданий Контрольно-бюджетний комітет, що існував раніше у складі
Верховної Ради Російської Федерації, на підставі Закону Російської
Федерації «Про основи бюджетного устрою і бюджетного процесу».

Комітет діє як незалежний відадміністрації Президента і Уряду Російської
Федерації орган. Крім експертно-аналітичної роботи з фінансових питань,
пов’язаних з доходами і видатками бюджетних коштів, до компетенції
Контрольно-бюджетного комітету відноситься також проведення фінансового
контролю за: виконанням федерального бюджету; дотриманням законності і
підвищенням ефективності витрачання державних коштів, що виділяються на
фінансування бюджетних організацій, сфери матеріального виробництва,
оборони і правоохоронних органів; формуванням доходів і видатків від
зовнішньоекономічної діяльності; використанням позабюджетних фондів.

Контрольно-бюджетний комітет при здійсненні своїх функцій уповноважений
проводити фінансові ревізії, перевірки й обстеження в органах
законодавчої і виконавчої влади, закладах, на підприємствах, в державних
установах, що діють за рубежом; в інших організаціях, що обслуговують
зовнішньоекономічні зв’язки і фінансуються з державного бюджету і в
Центральному банку Російської Федерації з питань організації касового
виконання федерального бюджету, регулювання грошово-кредитних відносин І
емісії. При цьому Контрольно-бюджетний комітет взаємодіє з іншими
комітетами і комісіями Федеральних Зборів Російської Федерації, з іншими
контрольними органами, з правоохоронними органами, а з питань спільного
відання Російської Федерації і її суб’єктів — з їх органами влади.

Таким чином, досвід інших держав в організації державного фінансового
контролю свідчить про те, що цьому аспекту державної фінансової
діяльності приділяється особливо велика увага. Він розглядається
державами як необхідний інструмент підтримання фінансово-господарського
порядку в ринкових умовах. Нашій вітчизняній практиці ще належить
оволодіти багато чим з того, що вже випробувано цивілізованим світом в
сфері державного фінансового контролю.

Система органів державного фінансового контролю в Україні перебуває на
стадії формування. Хоч основні її елементи вже склалися і діють,
вдосконалюючи свою внутрішню структуру та уточнюючи своє місце в
загальнодержавній системі контролю взагалі — як і в інших державах,
фінансовий контроль в Україні здійснюється органами законодавчої влади,
органами виконавчої влади, спеціальними органами державного фінансового
контролю, а також недержавними спеціалізованими організаціями.

Верховна Рада України у відповідності зі статтею 85 Конституції України
здійснює фінансовий контроль в ході розгляду проектів та затвердження
Державного бюджету України і звітів про його виконання, на спеціальних
парламентських слуханнях Кабінету Міністрів України, що іменуються
«днями уряду», в ході експертиз та заслуховувань Програм діяльності
уряду, обговорення і прийняття спеціального фінансового законодавства, у
значній кількості інших форм.

Парламентський контроль за витрачанням державних фінансових ресурсів
органами І установами виконавчої влади здійснюють також всі постійні
комітети Верховної Ради України, кожен в своїй сфері. Крім того, у
Верховній Раді України є два спеціалізовані комітети: Комітет з питань
бюджету і Комітет з питань фінансів і банківської діяльності. Вони
здійснюють безперервний парламентський контроль за станом і рухом
державних фінансів.

Особливими контрольними повноваженнями наділена Рахункова палата
Верховної Ради України. Голова, перший заступник, заступник, головні
контролери і секретар Рахункової палати обираються на сесії Верховної
Ради України таємним голосуванням І вважаються обраними на сім років,
якщо за це проголосувало більшість народних депутатів від
конституційного складу Верховної Ради. Повноваження Рахункової палати
поширюються на Верховну Раду України, органи виконавчої влади,
Національний банк України, Анти монопольний комітет, Фонд державного
майна і інші органи держави, створені у відповідності з чинним
законодавством України.

Рахункова палата має право контролювати місцеві державні адміністрації,
органи місцевого самоврядування, підприємства, банки, господарські
товариства, спілки, асоціації, незалежно від форм власності, якщо вони
одержують, перераховують, використовують кошти Державного бюджету
України або мають частку державної власності у їх статутному фонді чи
використовують об’єкти державної власності або управляють ними.

В процесі реалізації завдань, покладених на Рахункову палату, вона
забезпечує дану систему контролю за виконанням бюджету і позабюджетних
фондів, що передбачає організацію і здійснення оперативного контролю за
виконанням бюджету поточного року.

Рахункова палата має право проведення комплексних ревізій і тематичних
перевірок, аналізувати та з’ясовувати причини порушень бюджетної
дисципліни, готувати на Верховну Раду України пропозиції по їх усуненню
та вдосконаленню бюджетного законодавства. В межах регламенту Рахункової
палати головні контролери — керівники департаментів самостійно вирішують
усі питання організації своєї діяльності і несуть повну відповідальність
за результати своєї роботи.

Контрольні функції Президента України в сфері фінансової діяльності
випливають з його статусу як глави держави і глави виконавчої влади в
Україні. Президент України безпосередньо здійснює свої контрольні
функції, наприклад коли він підписує закони України про регулювання
фінансової діяльності. Водночас необхідно відзначити, що президентська
вітка державного контролю за фінансами в Україні ще остаточно не
сформувалась.

Зокрема, 20 липня 1995 року Президент України підписав Указ «Про
національний аудиторський комітет України». Він створений при Президенті
України. Основне призначення цього комітету полягає в аналізі
ефективності, економічності і правильності використання державних
фінансових ресурсів. Комітет перевіряє головним чином рух бюджетних
коштів на найвищому рівні — Кабінету Міністрів України, окремих
міністерств і відомств. В необхідних випадках контроль Національного
аудиторського комітету України проводиться включно до первинних ланок
бюджетних установ і закладів.

В організаційному плані Комітет складається з декількох функціонально
незалежних один від одного департаментів. Зокрема, перший департамент
Комітету створено на базі Контрольно-ревізійного управління Міністерства
фінансів. Другим департаментом повинен стати департамент аналізу. До
речі, нічого подібного в Україні до цього часу немає. Цей департамент
покликаний займатись аналізом законів, постанов, міждержавних угод.
Причому передбачено піддавати такому аналізу як уже прийняті нормативні
акти, так і проекти законів і постанов. Наприклад, цей Департамент
зобов’язаний робити заключення, які наслідки потягне за собою укладення
тих або інших міждержавних угод. Тобто, образно кажучи, Департамент
аналізу є свого роду внутрішньою «фінансовою прокуратурою». Ще одним
структурним підрозділом Національного аудиторського комітету України є
департамент аудиту і фінансових розслідувань. Він не має вертикальної
структури. Його основне завдання — проведення аудиторських перевірок
всіх без виключення міністерств і відомств. Це особливо важливо для
парламенту і глави держави у випадку, коли виникає питання про
підтвердження правильності витрачання бюджетних коштів. Адже в
цивілізованих державах завжди до документа Міністерства фінансів про
витрачання бюджетних коштів обов’язково додається довідка Національного
аудиторського комітету країни, що підтверджує правильність чи
неправильність витрачання цих коштів. Крім того, в пакеті з цими
документами, як правило, іде довідка про достовірність балансових
рахунків міністерств і відомств.

Кабінет Міністрів України здійснює контроль за державними фінансами в
ході: безпосередньої практичної реалізації фінансової політики України,
державної політики в галузі ціноутворення і оплати праці, складання і
виконання Державного бюджету України і звіту про його виконання,
здійснення загальнодержавних і міждержавних економічних програм,
створення і керівництва діяльністю різних фондів і т.д. Вся щоденна
діяльність Кабінету Міністрів України нерозривно пов’язана з управлінням
державними фінансами, а. значить — і з контролем за їх найбільш
раціональним витрачанням.

В межах своїх повноважень здійснюють відомчий державний контроль за
фінансами міністерства і відомства загальної компетенції з точки зору
управління державними фінансовими ресурсами. Наприклад, Міністерство
освіти України не рідше одного разу в рік перевіряє звіт університету
про витрачання виділених йому на рік бюджетних ресурсів, а також
зароблених університетом в холі своєї діяльності позабюджетних коштів.

На місцях фінансовий контроль здійснюється Верховною Радою і Радою
Міністрів Автономної Республіки Крим, іншими регіональними і місцевими
органами самоврядування при розгляді проектів і затвердженні відповідних
бюджетів і звітів про їх виконання, при внесенні в ці бюджети змін і
корективів

в ході їх виконання, при заслуховуванні інформацій і звітів голів
постійних комісій про витрачання бюджетних ресурсів, керівників інших
органів з питань фінансової діяльності.

Особлива роль в здійсненні державного фінансового контролю належить
спеціалізованим органам державної виконавчої влади по управлінню
фінансами, для яких сама фінансова діяльність є основною. Як уже
відзначалося вище, ці органи створені спеціально для здійснення
фінансового управління і складають собою внутрішньо єдину підсистему
фінансово-кредитних органів.

Ця підсистема органів очолюється Міністерством фінансів України. До неї
входять також Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим,
фінансові управління обласних. Київської і Севастопольської міських
державних адміністрацій, фінансові відділи районних, районних в містах
Києві і Севастополі державних адміністрацій. Вони діють на підставі
відповідних Положень про них.

Міністерство фінансів України є центральним спеціалізованим органом
державної виконавчої влади по управлінню фінансами, а значить — і по
контролю за рухом та витрачанням державних фінансових ресурсів. Воно
здійснює контроль за виконанням державного бюджету, за дотриманням
установами Національного банку і комерційних банків правил касового
виконання державного бюджету по доходах. Крім цього, Міністерство
фінансів України встановлює порядок ведення бухгалтерського обліку і
складення звітності про виконання Державного і місцевих бюджетів,
кошторисів витрат бюджетних установ, встановлює форми обліку і звітності
з касового виконання бюджетів.

Міністерство фінансів України також здійснює контроль за випуском і
обігом цінних паперів, веде загальний реєстр випуску цінних паперів в
Україні, видає дозволи на здійснення діяльності по випуску і обігу
цінних паперів. Міністерство фінансів контролює також зберігання і
ефективність використання закріпленого за підприємствами, установами і
організаціями державного майна.

Регіональні і місцеві фінансові органи контролюють використання коштів,
виділених з вищестоячих бюджетів, ефективність використання коштів,
виділених з позабюджетних фондів місцевих органів самоуправління,
контролюють дотримання вимог законодавства про використання коштів,
виділених на оплату праці, утримання легкових автомобілів і службові
відрядження; перевіряють правильність проведення виплат і компенсацій за
рахунок державного і місцевого бюджетів.

В системі Міністерства фінансів України є також спеціальні контрольні
служби: Державне казначейство України і Державна контрольно-ревізійна
служба в Україні.

Державна Контрольно-ревізійна служба в Україні створена у відповідності
із Законом України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні»
від 26 січня 1993 року і є системою органів державної виконавчої влади.
Щоб уявити міру впливу її на державну фінансову систему, достатньо
сказати, що в Україні в даний час в Контрольно-ревізійній службі працює
біля 14 тис. чоловік, абсолютна більшість з яких — біля 13700 чоловік —
здійснюють свою діяльність безпосередньо на місцях.

Державна Контрольно-ревізійна служба в Україні складається з Головного
контрольно-ревізійного управління І контрольно-ревізійних управлінь в
Автономній Республіці Крим, містах Києві і Севастополі,
контрольно-ревізійних відділень і груп в районах, містах і районах в
містах. Державна Контрольно-ревізійна служба в Україні в своїй
діяльності керується Конституцією України, Законом України «Про державну
контрольно-ревізійну службу в Україні» І іншими законами України,
постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента
України, декретами, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів
України, Положенням про державну контрольно-ревізійну службу в Україні
від 5 липня 1993 року та наказами міністра фінансів.

Головним завданням Контрольно-ревізійної служби в Україні є здійснення
державного контролю за використанням коштів і матеріальних цінностей, їх
зберіганням, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і звітності в
міністерствах, відомствах, державних комітетах, фондах, бюджетних
установах, а також на підприємствах і в організаціях, які одержують
кошти з бюджетів всіх рівнів чи державних валютних фондів.

Витрати на утримання Державної контрольно-ревізійної служби визначаються
Кабінетом Міністрів України та фінансуються з Державного бюджету.

Головне управління Контрольно-ревізійної служби очолює заступник
міністра фінансів — начальник Головного управління Контрольно-ревізійної
служби, який призначається Кабінетом Міністрів України на пропозицію
міністра фінансів України.

Контрольно-ревізійне управління в Автономній Республіці Крим, областях,
містах Києві і Севастополі очолюють начальники, які призначаються
начальником Головного управління Контрольно-ревізійної служби за
погодженням з урядом Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і
Севастопольскою міськими державними адміністраціями. Начальники
контрольно-ревізійних відділень і груп в районах, містах і районах в
містах призначаються начальниками вищестоящих територіальних органів
державної контрольно-ревізійної служби за погодженням їх кандидатур з
начальником Головного управління Контрольно-ревізійної служби.

З метою скоординованого розв’язання питань, віднесених законодавцем до
компетенції Державної контрольно-ревізійної служби, обговорення
найважливіших завдань її діяльності в Головному управлінні Державної
контрольно-ревізійної служби утворюється колегія в складі начальника
Головного управління (голова колегії), його заступників і інших
керівників Державної контрольно-ревізійної служби. Члени колегії
Державної контрольно-ревізійної служби затверджуються наказом міністра
фінансів. Рішення колегії втілюються в життя, як правило, наказами
начальника Головною управління Державної Контрольно-ревізійної служби.

Головне управління Державної контрольно-ревізійної служби,
контрольно-ревізійні управління в Автономній Республіці Крим, областях,
містах Києві і Севастополі є юридичними особами, мають самостійні
кошториси, розрахункові та інші рахунки в банках, печатку із зображенням
Державного гербу України і своїм найменуванням. Вони здійснюють головним
чином наступні функції:

— організовують роботу контрольно-ревізійних підрозділів в Республіці
Крим, областях, містах Києві і Севастополі по проведенню ревізій і
перевірок, обговорюють підсумки документальних ревізій і перевірок і у
випадках, передбачених чинним законодавством, інформують про них органи
законодавчої і виконавчої влади:

— здійснюють ревізії і перевірки фінансової діяльності, стану зберігання
коштів і матеріальних цінностей, достовірності об-

ліку і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах і
інших органах державної виконавчої влади, в державних фондах, в
бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які
одержують кошти з Державного бюджету місцевих бюджетів або державних
валютних фондів;

— перевіряють правильність використання державних коштів на утримання
місцевих органів державної виконавчої влади, установ і організацій, що
діють за кордоном і фінансуються за рахунок державного бюджету;

— проводять ревізії і перевірки повноти оподаткування, правильності
збереження і витрачання валютних коштів;

— здійснюють контроль за усуненням недоліків і порушень виявлених
попередніми ревізіями і перевірками;

— розробляють інструктивні та інші нормативні акти про проведення
ревізій і перевірок;

— здійснюють методичне керівництво і контроль за діяльністю
підпорядкованих контрольно-ревізійних підрозділів, узагальнюють досвід
проведення ревізій і перевірок і розповсюджують його серед
контрольно-ревізійних служб, розробляють пропозиції по вдосконаленню
контролю.

Органи контрольно-ревізійної служби розглядають листи, заяви і скарги
громадян про факти порушення законодавства з фінансових питань.
Звернення, в яких повідомляється про крадіжки, розтрати, недостачі, інші
серйозні правопорушення, негайно передаються ними правоохоронним органам
для оперативного прийняття рішень у відповідності з чинним
законодавством .

Контрольно-ревізійні відділення і групи в районах, містах і районах в
містах виконують в основному такі ж функції.

З метою успішного здійснення своїх функцій Головне контрольно-ревізійне
управління України, контрольно-ревізійне управління в Автономній
Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі,
контрольно-ревізійні відділення і групи в районах, містах і районах в
містах наділені правом:

— проводити ревізії і перевіряти в міністерствах, державних комітетах і
інших органах державної виконавчої влади, державних фондах, на
підприємствах, в установах і організаціях грошові І бухгалтерські
документи, звіти, кошториси і інші документи, шо підтверджують
надходження і витрачання коштів і матеріальних цінностей, здійснювати
перевірку фактичної

наявності цінностей (грошових сум, цінних паперів, сировини, матеріалів,
готової продукції, устаткування тощо);

— вільно входити в склади, сховища, виробничі й інші приміщення з метою
їх обстеження і з’ясування питань, пов’язаних з ревізією чи перевіркою.
Призупиняти на розрахункових та інших рахунках в банках та інших
фінансово-кредитних установах операції у випадках, коли керівництво
об’єкта ревізії чи перевірки перешкоджає працівнику державної
контрольно-ревізійної служби виконувати свої обов’язки;

— залучати на договірних началах кваліфікованих фахівців відповідних
міністерств, державних комітетів, інших органів державної виконавчої
влади, державних фондів, підприємств, установ і організацій для
проведення контрольних обмірів будівельних, монтажних, ремонтних та
інших робіт, контрольних запусків сировини і матеріалів у виробництво,
контрольних аналізів сировини, матеріалів і готової продукції, інших
перевірок з оплатою за рахунок спеціально передбачених на такі цілі
коштів;

— вимагати від керівників об’єктів ревізії чи перевірки проведення
інвентаризації основних фондів, товарно-матеріальних цінностей, грошових
коштів і розрахунків, а в необхідних випадках опечатувати каси і касові
приміщення, склади, архіви, а при виявленні підробок, Інших зловживань
вилучати необхідні документи на строк до завершення ревізії чи
перевірки, складаючи при цьому акт вилучення і копії чи реєстри
вилучених документів;

— одержувати від Національного банку України і його установ,
комерційних банків і інших кредитних установ необхідні відомості, копії
документів, довідки про банківські операції і залишки коштів на рахунок
об’єктів ревізії та перевірок, а від інших підприємств та організацій, в
тому числі недержавної форми власності — довідки і копії документів про
операції і розрахунки з об’єктами, що ревізуються або перевіряються;

— одержувати від службовців і матеріально відповідальних осіб об’єктів
ревізій та перевірок письмові пояснення з питань, що виникають в холі
ревізій і перевірок;

— пред’являти посадовим особам і іншим службовцям об’єктів ревізій та
перевірок вимоги про усунення виявлених порушень законодавства з питань
зберігання і використання державної власності і фінансів,
перераховувати до бюджету

виявлені ревізіями чи перевірками приховані або занижені валютні та інші
платежі, ставити перед відповідними органами питання про призупинення
бюджетного фінансування і кредитування у випадках, коли одержані
підприємством, установою чи організацією кошти і позики використовуються
з порушенням чинного законодавства;

— вилучати в дохід держави кошти, одержані міністерствами, відомствами,
державними комітетами і фондами, підприємствами, установами І
організаціями за незаконними угодами, без передбачених законом підстав і
з порушенням чинного законодавства;

— у випадках, передбачених законодавством, накладати на керівників та
інших службовців підприємств, установ і організацій адміністративні
стягнення;

— застосовувати до підприємств, установ, організацій та інших суб’єктів
підприємницької діяльності фінансові санкції, передбачені пунктом 7
статті 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні».

Державна контрольно-ревізійна служба в ході виконання покладених на неї
функцій взаємодіє з центральними органами державної виконавчої влади І
правоохоронними органами України, органами Автономної Республіки Крим,
місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування,
а також з відповідними органами інших держав.

Службовці Державної контрольно-ревізійної служби України є
представниками органів державної виконавчої влади, їх законні вимоги
обов’язкові для виконання службовцями об’єктів ревізій та перевірок.

Рішення Головного управління Контрольно-ревізійної служби України у
питаннях його статутної діяльності, прийняті в рамках його компетенції,
обов’язкові для виконання центральними і місцевими органами державної
виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, а також
підприємствами, установами і організаціями незалежно від форм їх
власності.

До спеціальних органів державного фінансового контролю належить також
Державна пробірна палата України та підпорядковані їй державні
міжобласні інспекції, а також постійні контролери на підприємствах по
виробництву дорогоцінних металів і обробці алмазів. їх завданням є
здійснення контролю за випробуванням, виробництвом, використанням,
оборотом,

обліком і зберіганням дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння,
виконання операцій із цими цінностями. Пробірному нагляду підлягають всі
суб’єкти підприємництва, незалежно від форм власності, а також
громадяни-підприємці, що здійснюють вищезазначені види діяльності.

Органи державного пробірного нагляду здійснюють випробування,
контрольний аналіз та клеймування ювелірних і інших побутових виробів з
дорогоцінних металів, як вироблених в Україні, так і ввезених з-за
кордону для продажі; роблять арбітражний контрольний аналіз для
визначення вмісту дорогоцінних металів, реєструють підприємства,
установи і організації, а також громадян – підприємців , що здійснюють
операції з дорогоцінним камінням, виконують інші функції.

Службовці органів державного пробірного нагляду наділені правом
проводити ревізії і перевірки на відповідних об’єктах, вимагати
необхідні документи і матеріали, брати пояснення, проводити огляд
приміщень, вилучати необхідні матеріали, робити приписи для усунення
порушень, розглядати справи про адміністративні правопорушення. Вони
зобов’язані передавати матеріали про правопорушення, що мають ознаки
злочинів, правоохоронним органам.

Начальник Державної пробірної палати і начальники державних міжобласних
інспекцій мають право накладати на осіб, що вчинили адміністративні
правопорушення, штрафи. Постанова про накладення ними штрафу передається
в державну податкову інспекцію, яка стягує штраф в безспірному порядку у
випадку відмови порушника виконати припис добровільно.

Значно поліпшити роботу органів та окремих службовців Державної
пробірної палати України допомогло прийняття Закону України «Про
визначення розміру збитків, завданих підприємству, установі, організації
крадіжкою, знищенням (псуванням), недостачею чи втратою дорогоцінних
металів, дорогоцінного каміння і валютних цінностей» від 6 червня 1995
року. В цьому законі дано уточнений з врахуванням новітньої практики
перелік можливої шкоди підприємствам, установам і організаціям
відповідних видів діяльності робітниками, що виконують операції з
дорогоцінностями і валютними цінностями; сформульовані критерії розмірів
шкоди, методика її визначення; передбачені міри правової
відповідальності.

В порівнянні з попередніми нормами права, що були чинними в цій сфері,
новий закон значно пом’якшив кримінальну

та різко посилив матеріальну, адміністративну і дисциплінарну
відповідальність осіб, винних в правопорушеннях. Закон передбачив як
один з видів стягненім з винуватих осіб збільшення відрахувань за їх
рахунок в Державний бюджет України.

Специфічний фінансовий контроль здійснюється також Українською державною
страховою комерційною компанією, що є правонаступником Головного
управління державного страхування України і його органів на місцях.
Правління Укрдержстраху, Кримська автономна республіканська дирекція,
обласні, Київська і Севастопольська міські дирекції, міські і районні
відділення і філії забезпечують дотримання вимог нормативних актів
України про страхування, розвиток страхових послуг, захист прав та
інтересів учасників страхових відносин. Важливе місце в їх функціях
займає попередній контроль, шо здійснюється ними в процесі видачі
ліцензій на страхову діяльність. За результатами поточного і наступного
фінансового контролю вони вправі призупинити, обмежити чинність ліцензії
чи відкликати її, здійснюють облік і контроль страхових, інвестиційних і
комерційних операцій, що проводяться ними. Наприклад, вони перевіряють,
чи правильно і своєчасно перераховуються на рахунки установ
Укрдержстраху суми зборів з обов’язкового страхування пасажирів,
здійснюють інші операції. Декретом Кабінету Міністрів про страхування
від 10 травня 1993 року страхування передано недержавним страхувальним
товариствам різних видів.

Важливе місце в системі органів державного фінансового контролю займає
Національний банк України. Насамперед НБУ здійснює нагляд за діяльністю
комерційних банків, їх відділень, філій, представництв по всій території
України. Цей нагляд спрямований на забезпечення стабільності банківської
системи, захист інтересів вкладників шляхом зменшення ризиків в
діяльності комерційних банків. Зміст нагляду визначається
повноваженнями, встановленими НБ1ДУ Законом України «Про банки і
банківську діяльність».

Система нагляду НБУ спрямована на скорочення зовнішніх і внутрішніх
банківських ризиків. До зовнішніх ризиків відноситься ризик ліквідності
(нездатність банку забезпечити безперебійну оплату своїх зобов’язань
перед клієнтами); валютний ризик (збитки від несприятливої зміни
валютного курсу в умовах наявності відкритої валютної позиції); ризик
облікового процента (збитки від зміни кредитної ставки, що
встановлюється по кредитах НБУ за умови фіксованої кредитної ставки по
наданих кредитах); ризик по цінних паперах (збитки від зміни курсу
цінних паперів, що перебувають в портфелі банку).

В практиці роботи НБУ по нагляду основна увага приділяється зниженню
ризику ліквідності. Валютний ризик незначний у зв’язку з обмеженням
можливостей здійснення комерційними банками валютних операцій за власний
рахунок. Також порівняно невеликий ризик по цінних паперах зумовлений
поки що недостатнім розвитком фінансового ринку в Україні, а низький
рівень ризику облікової ставки — ЇЇ встановленням НБУ на рівні, значно
нижчому від рівня інфляції.

До внутрішніх ризиків відносяться «комерційні ризики», пов’язані з
людським фактором (кваліфікація персоналу і ділові якості керівників,
виконавська дисципліна, якість аудиту і т.д.), а також
«операційно-технічні ризики», що забезпечують внутрішню роботу банку:
системи безпеки, бухгалтерського обліку, матеріально-технічних засобів і
засобів зв’язку і т.д.

На пониження внутрішніх ризиків спрямовані процедури реєстрації банків,
ліцензування, аудиторські перевірки, інспектування діяльності
комерційного банку співробітниками НБУ.

Функцію нагляду здійснює Департамент банківського нагляду НБУ. Операції
з нагляду виконують регіональні управління НБУ у відповідності з
доведеною їм програмою, а також окремими завданнями Департаменту
банківського нагляду.

Комерційні банки зобов’язані щомісячно надавати НБУ наступну звітну
інформацію: баланс з додатком розрахунку економічних нормативів; звіт
про кредитний портфель; звіт про портфель цінних паперів; звіт про
валюту і валютні позиції; звіт про ризик процентної ставки; звіт про
надання і погашення родичами і близькими кредитів банку.

Комерційний банк зобов’язаний також не пізніше п’яти днів після
оформлення висновків місячної чи річної перевірки подати НБУ звіт про
роботу зовнішнього аудиту, а на наступний день після оформлення
відповідного кредитного договору — звіт про «великі» кредити.
Департамент банківського нагляду також вправі вимагати від комерційного
банку надання будь-якої іншої інформації, необхідної для виконання його
обов’язків, навіть якщо вона віднесена до банківської, службової або
комерційної таємниці. Проте ця остання інформація не може бути оголошена
без згоди комерційного банку.

Робота у сфері банківського нагляду диференційована по трьох основних
напрямках: загальний нагляд, інтенсивний нагляд І нагляд високого
ступеня.

Загальний нагляд поширюється на банки, що працюють стабільно, фінансово
благонадійні та дотримуються економічних нормативів, норм чинного
законодавства І вказівок НБУ, мають добру ділову репутацію. Його
здійснюють обласні установи Національного банку України.

Зміст загального нагляду полягає в контролі за дотриманням економічних
нормативів та перевірках Інших звітів, що подаються банками. Інформація
про виявлені порушення подається Правлінню для прийняття відповідних
рішень.

Інтенсивний нагляд поширюється на банки, які періодично порушують
економічні нормативи, а також чинять інші незначні порушення і не
характеризуються фінансовою стабільністю.

Нагляд високого ступеня застосовується по відношенню до банків, які
систематично (два і більше разів у квартал) порушують економічні
нормативи та допускають інші грубі порушення чи мають незадовільний
фінансовий стан.

За статистикою Національного банку України, протягом останнього року
кожен третій комерційний банк мав серйозні фінансові ускладнення і
працював в режимі інтенсивного нагляду з боку НБУ, 21 банк було
реорганізовано, 12 — збанкрутували і ще 17 перебували у стадії закриття.
До 77 комерційних банків України застосовувались санкції, «режим
фінансового оздоровлення був застосований до 13 банків1. Внаслідок такої
ситуації в комерційних банках Національним банком України підготовлено
цілий ряд нових нормативних актів про створення страхових і ризикових
фондів, що дозволить зміцнити платоспроможність комерційних банків
України.

Приймаючи рішення про застосування інтенсивного нагляду і нагляду
високого ступеня, Департамент банківського нагляду НБУ здійснює
інспектування банків, їх відділень, філій, представництв, спрямоване на
з’ясування причин порушень і недоліків в роботі банку. Інспектори НБУ
перевіряють законність операцій, що здійснюються, діяльність
внутрішнього і зовнішнього аудиту, стан обліку, достовірність звітів,
установчих і інших документів. За підсумками інспектування керівництву
банку

направляється інформація, в якій зазначаються причини виявлених
недоліків, оцінюється фінансовий стан банку, його можливості і шляхи
виходу із складної ситуації. Вимоги НБУ обов’язкові для виконання.

На основі одержаної інформації про порушення в діяльності комерційних
банків Національний банк України організовує наради з керівництвом
банків, на яких виявляються причини недоліків та виробляються заходи по
їх усуненню. Про зміст заходів і строки їх реалізації керівництво банку
інформується письмово.

Відповідний комерційний банк зобов’язаний у двохтижпе-вий термін
інформувати НБУ про вжиті заходи по реалізації одержаних приписів. При
неприйнятгі ним дієвих заходів Департамент банківського нагляду
направляє відповідну інформацію голові ради банку. Якщо після цього
становище комерційного банку не поліпшується. Національним банком
України застосовуються санкції у відповідності із Законом України «Про
банки і банківську діяльність», які передбачають: здійснення заходів
фінансового оздоровлення; призначення тимчасової адміністрації по
управлінню банком та період фінансового оздоровлення; стягнення
грошового штрафу в розмірі доходу, одержаного внаслідок неправомірних
дій комерційного банку; підвищення норм обов’язкових резервів;
виключення комерційного банку з Державної книги реєстрації банків.

Тимчасову адміністрацію призначають при невиконанні приписів
Національного банку, наданні недобросовісної інформації чи ненаданні
передбаченої звітності, збитковій діяльності, виникненні інших загроз
інтересам вкладників і кредиторів комерційної» банку, протидії
антимонопольним заходам з боку керівництва комерційного банку.
Тимчасовий адміністратор призначається Правлінням НБУ. Він виконує
обов’язки протягом визначеного строку у відповідності із затвердженою
програмою в межах наданих йому повноважень і може здійснювати як
постійний нагляд, гак і безпосереднє управління поточними справами
банку, не підмінюючи при ньому виконавчі органи комерційного банку.

Тимчасовий адміністратор наділений правом перевіряти канцелярську,
касову, бухгалтерську, звітну та договірну документацію, матеріали
правління, оціночної і ревізійної комісій банку. Він може бути присутнім
на загальних зборах акціонерів

банку, засіданнях правління, оціночної і ревізійної комісій. В
присутності членів правління адміністратор може перевіряти касу,
зберігання інших цінностей банку.

Тимчасовий адміністратор зобов’язаний інформувати Департамент
банківського нагляду і правління комерційного банку, про дії, що
суперечать статуту банку, чинному законодавству, рішенням Правління НБУ.
Він також сповіщає про свою незгоду з діями посадових осіб банку по
наданню позик, оцінці застави, що є забезпеченням кредиту. Але
найголовнішим в його діяльності є пошук законних неконфліктних заходів,
спрямованих на усунення порушень в діяльності комерційного банку та
поліпшення його фінансового стану.

До обов’язків адміністратора належить забезпечення належної реалізації
правовідносин, що стосуються зобов’язань банку. Зокрема, він повинен:

— здійснювати контроль за тим, щоб загальна сума гарантій та
поручительств відносно третіх осіб не перевищувала розміру, визначеного
статутом комерційного банку чи встановленого Національним банком
України;

— перевіряти умови надання позик з метою попередження можливих порушень
встановлених показників ліквідності, без-ресурсного надання кредитів та
надання непередбачених пільг при кредитуванні, дотримання інших норм і
традицій банківської практики;

— брати участь в оцінці майна, що приймається в заставу, перевіряти
дотримання інших умов забезпечення кредиту;

— здійснювати контроль за прийняттям передбачених законодавством
заходів по стягненню простроченої заборгованості, поверненням стягнення
на майно клієнтів-боржників та ін.

Повноваження тимчасового адміністратора припиняються по закінченню
строку, встановленого НБУ, при достроковому поліпшенні фінансового
становища банку, а також у випадку прийняття арбітражним судом до
розгляду справи про припинення діяльності комерційного банку.

Національний банк України здійснює також контроль за догриманням
законодавства про валютне регулювання касових операцій комерційними
банками.

Комерційні банки не мають контрольних повноважень по підношенню до своєї
клієнтури в адміністративному порядку,

їм лише доручається на основі нормативних актів контролювати дотримання
підприємствами, установами і організаціями порядку ведення касових
операцій і дотримання валютного законодавства. Порушення цих правил
тягне за собою застосування фінансових санкцій у вигляді штрафів, шо
перераховуються до бюджету, у розмірі перевищення нормативів
розрахункових операцій або наявності понадлімітного залишку готівки в
касі. У всіх інших випадках комерційні банки здійснюють фінансовий
контроль на цивільно-правовій основі як сторона в договорі.

Окремі міністерства і відомства України здійснюють позавідомчий
державний фінансовий контроль. Так, Міністерство зв’язку України
контролює дотримання правил поштових переказів і пересилки валютних
цінностей через митний кордон України. Державний митний комітет України
здійснює контроль за дотриманням правил переміщення валютних цінностей
через митний кордон України.

Має місце і відомчий фінансовий контроль. Це контроль міністерств, інших
органів державного управління за діяльністю підвідомчих підприємств,
установ, організацій. Його здійснюють функціонально самостійні
структурні контрольно-ревізійні підрозділи (управління, відділи, групи)
міністерств і відомств, підпорядковані безпосередньо керівникам цих
органів. Робота контрольно-ревізійних підрозділів перебуває під
постійним наглядом Міністерства фінансів України. Не рідше одного разу
на рік міністерства та відомства інформують про стан
контрольно-ревізійної роботи Кабінет Міністрів України.

Основними завданнями відомчого контролю є: контроль за виконанням
державних завдань, економічним витрачанням матеріальних і фінансових
ресурсів, зберіганням державної власності, правильністю постановки
бухгалтерського обліку, станом контрольно-ревізійної роботи, боротьба з
приписками, безгосподарністю, марнотратством та надмірностями.

Основними формами відомчого фінансового контролю є ревізії і перевірки.
Ревізії і перевірки фінансово-господарської діяльності призначаються в
кожному окремому випадку керівником відповідного органу. Вони
здійснюються в комерційних організаціях один раз на рік, в інших
організаціях та установах — один раз у два роки. При проведенні ревізій
ревізори зобов’язані спиратися на трудові колективи, брати участь у
виробленні пропозицій по усуненню виявлених порушень.

В рамках відомчого контролю здійснюється повсякденний, систематичний
внутрішньогосподарський фінансовий контроль,

тобто контроль, що здійснюється на конкретних підприємствах, в установах
і організаціях їх керівниками та функціональними структурними
підрозділами (бухгалтерією, фінансовим або фінансово-плановим відділом,
відділами планування та нормування заробітної плати і т.д.).

Контрольні функції в даному випадку — необхідна умова процесу
повсякденної фінансово-господарської діяльності. Найвідповідальніші
функції у повсякденному фінансовому контролі належать головним (старшим)
бухгалтерам підприємств, установ, організацій.

Згідно Положенню про головних (старших) бухгалтерів вони здійснюють
бухгалтерський облік, перевірки, ревізії, контролюють, чи правильно
оформляється прийом і відпуск товарно-матеріальних цінностей,
витрачається фонд заробітної плати, встановлюються посадові оклади,
дотримується штатна, фінансова І касова дисципліна, як проводиться
інвентаризація грошових коштів, товарно-матеріальних цінностей, основних
фондів, розрахункових і платіжних зобов’язань, вилучення у встановлені
терміни дебіторської та погашення кредиторської заборгованості,
дотримання платіжної дисципліни, чи законно списуються з бухгалтерських
балансів недостачі, дебіторські заборгованості та інші витрати.

Головний (старший) бухгалтер несе персональну відповідальність нарівні з
керівником за зміст і правильність оформлення фінансових документів. Він
наділений правом другого підпису документів, що є підставою зарахування
на відповідний рахунок чи витрачання грошей та товарно-матеріальних
цінностей. Кредитні і розрахункові обов’язки без підпису головного
(старшого) бухгалтера недійсні. Головний (старший) бухгалтер не має
права приймати до виконання та оформлення документи по операціях, що
суперечать чинному законодавству. У випадку одержання такого документу
головний (старший) бухгалтер зобов’язаний у письмовий формі звернути
увагу керівника на його незаконність І тільки після повторного
письмового розпорядження керівника виконати його.

В такому випадку всю повноту відповідальності за скоєні дії несе
керівник одноособово. Про таке своє рішення він зобов’язаний терміново
повідомити керівника вищестоящого органу. У випадку з’ясування
незаконних дій посадових осіб

(приписки, використання коштів не за призначенням тощо) головний
бухгалтер зобов’язаний доповісти про це керівникові підприємства,
установи, організації.

Глибокі якісні перетворення у відносинах власності в Україні, поява і
розвиток господарюючих структур, заснованих на недержавній формі
власності, спричинили необхідність появи адекватних органів фінансового
контролю. Це, з одного боку, неодмінна умова успішного функціонування
самих цих господарюючих суб’єктів, з іншого — це відповідає в снігу ряду
причин принципового характеру також інтересам держави. Все це зумовило
появу в Україні аудиторського фінансового контролю. Застосування
аудиторської форми контролю дозволяє поєднувати інтереси держави і
недержавних господарюючих суб’єктів без затрат бюджетних коштів на
контрольну діяльність, що в умовах постійного дефіциту державних
фінансових ресурсів також надзвичайно важливо.

Закон України «Про аудиторську діяльність» було прийнято Верховною Радою
України 22 квітня 1993 року, І він продовжує діяти без Істотних поправок
до нього та змін по даний час1. В цьому законі аудит визначено
законодавцем як перевірка публічної бухгалтерської звітності, обліку,
первинних документів та іншої інформації щодо фінансово-господарської
діяльності суб’єктів господарювання з метою визначення достовірності їх
звітності, обліку, його повноти і відповідності чинному законодавству та
встановленим нормативам.

Аудит здійснюється незалежними особами (аудиторами), аудиторськими
фірмами, які уповноважені суб’єктами господарювання на його проведення.
Аудит може проводитись з ініціативи господарюючих суб’єктів, а також у
випадках, передбачених, чинним законодавством (обов’язковий аудит).
Затрати на проведення аудиту відносяться на собівартість товару
(продукції, послуг).

Аудиторська діяльність включає в себе організаційне та методичне
забезпечення аудиту, практичне виконання аудиторських перевірок (аудит)
і надання інших аудиторських послуг. Аудиторські послуги можуть
надаватися у формі аудиторських перевірок (аудиту) і пов’язаних з ним
експертиз, консультацій з питань бухгалтерського звіту, звітності,
оподаткування, аналізу

фінансово-господарської діяльності та інших видів економіко-правового
забезпечення підприємницької діяльності фізичних і юридичних осіб.
Прибуток (дохід) від аудиторської діяльності оподатковується відповідно
до чинного законодавства.

Більшість аудиторів України об’єднані в аудиторські фірми. Аудиторська
фірма — іде організація, яка має ліцензію на право здійснення
аудиторської діяльності на території України і займається виключно
наданням аудиторських послуг. Аудиторські фірми можуть створюватися на
основі будь-яких форм власності.

Аудиторські фірми представляють аудиторські висновки та інші офіційні
документи. Аудиторський висновок — це офіційний документ, засвідчений
підписом та печаткою аудитора (аудиторської фірми), який складається у
встановленому порядку за наслідками проведення аудиту і містить в собі
висновок стосовно достовірності звітності, повноти і відповідності
чинному законодавству та встановленим нормативам бухгалтерського обліку
фінансово-господарської діяльності.

Законодавець передбачив випадки, коли аудит обов’язковий для:

— підтвердження достовірності та повноти річного балансу І звітності
комерційних банків, фондів, бірж, компаній, підприємств, кооперативів,
товариств та інших господарюючих суб’єктів незалежно від форми власності
та виду діяльності, звітність яких офіційно оприлюднюється, за винятком
установ та організацій, що повністю утримуються за рахунок державного
бюджету і не займаються підприємницькою діяльністю. Обов’язкова
аудиторська перевірка річного балансу і звітності господарюючих
суб’єктів з річним господарським оборотом менш як двісті п’ятдесят
неоподатковуваних мінімумів проводиться один раз на три роки;

— перевірки фінансового стану засновників комерційних банків,
підприємств з іноземними інвестиціями, акціонерних товариств,
холдінгових компаній, інвестиційних фондів, довірчих товариств та інших
фінансових посередників;

— емітентів цінних паперів;

— державних підприємств при здачі в оренду цілісних майнових комплексів,
приватизації, корпоратизації та інших змінах форми власності;

— порушення питання про визнання неплатоспроможним або банкрутом.

Проведення аудиту с обов’язковим також в інших випадках, передбачених
законами України.

Всі господарюючі суб’єкти, для яких законодавством встановлено
обов’язкове проведення аудиту, зобов’язані до 1 грудня поточного року
повідомити відповідним податковим інспекціям про укладення угоди на
аудиторську перевірку.

Крім того, господарюючі суб’єкти, перераховані в першій групі суб’єктів,
для яких проведення аудиту обов’язкове, зобов’язані подати аудиторське
заключення та інші документи публічної бухгалтерської звітності у
відповідну податкову адміністрацію України протягом дев’яти місяців
року, наступного за звітним. Подання аудиторського заключення у
відповідну податкову адміністрацію здійснюється не пізніше десяти днів
після закінчення аудиторської перевірки. У випадку неподання або
невчасного подання аудиторського заключення відповідним податковим
адміністраціям з вини господарюючого суб’єкта до нього застосовуються
адміністративні штрафи та інші фінансові санкції згідно з чинним
законодавством України.

Публічна бухгалтерська звітність у всіх інших випадках повинна бути
перевірена аудитором (аудиторською фірмою) і може оприлюднюватись
протягом року, наступного за звітним. При цьому відповідальність за
дотримання порядку ведення бухгалтерського обліку, визначеного
законодавством України, своєчасне і повне надання бухгалтерської
звітності користувачам І аудиторам покладається на керівника
господарюючого суб’єкта.

Аудиторські перевірки не виключають здійснення державними податковими
адміністраціями контролю за дотриманням податкового законодавства і
виконання контрольних функцій іншими суб’єктами, уповаженими на це
законами України.

Всю повсякденну роботу аудиторських фірм і окремих аудиторів в Україні
контролює Аудиторська палата України. Вона створюється і функціонує як
незалежний, самостійний орган на засадах самоврядування. Повноваження
Аудиторської палати України визначаються Законом України «Про
аудиторську діяльність» та Статутом Аудиторської палати України.
Аудиторська палата України здійснює сертифікацію і ліцензування
суб’єктів, що мають намір займатися аудиторською діяльністю, затверджує
програми підготовки аудиторів, норми і стандарти аудиту, веде Реєстр
аудиторських фірм та аудиторів, які одноособово надають аудиторські
послуги.

Організація діяльності Аудиторської палати України принципово
відрізняється від організації діяльності інших контролюючих фінансових
органів. Так, якщо для всіх інших контролюючих фінансових органів їх
діяльність однозначно і чітко здійснюється лише на підставі приписів
держави, то в Аудиторській палаті України вона самоорганізується на
принципах демократизму і доцільності.

ПОЗАБЮДЖЕТНІ КОШТИ БЮДЖЕТНИХ УСТАНОВ, ЇХ ВИДИ ТА ПОРЯДОК ВИКОРИСТАННЯ

Бюджетні установи, що знаходяться на кошторисно-бюджетному фінансуванні,
можуть поряд з бюджетними коштами можуть мати і власні — позабюджетні.
Позабюджетними коштами є кошти, отримані бюджетними організаціями,
підприємствами, установами поза асигнування, що виділяються їм із
відповідних бюджетів. Положення про позабюджетні кошти установ, шо
знаходяться на державному бюджеті, затверджене Радою Міністрів
Української РСР1, відносить до позабюджетних коштів: а) спеціальні
кошти; б) суми за дорученням; в) депозитні суми.

Депозитні суми — це кошти, що надходять в тимчасове розпорядження
бюджетних організацій і при певних умовах належать до повернення тим,
хто їх вніс або передачі за призначенням. В силу своєї юридичної природи
ці кошти не можуть розглядатися як можливе постійне джерело фінансування
витрат бюджетних закладів.

Сумами за дорученням є кошти, що отримуються бюджетними установами від
інших підприємств, установ та організацій для виконання певних доручень.
Ці грошові кошти по-

винні витрачатися суворо за цільовим призначенням, на яке є вказівка у
дорученні. Суми за дорученням за своєю природою можуть стати додатковим
джерелом фінансування витрат бюджетних установ як різновид цільових
благодійних внесків (пожертвувань), коли доручитель не просто
перераховує такий внесок, але прямо визначає, на яку саме діяльність
установи він хоче направити пожертвувані кошти. Але найбільш вагому
частину власних коштів бюджетних установ складають спеціальні кошти.

Спеціальні кошти — це доходи бюджетних закладів, які отримуються від
реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг або здійснення
іншої діяльності. Для державних (бюджетних) організацій спеціальні кошти
створюються тільки з дозволу Міністерства фінансів України або Кабінету
Міністрів України. Наприклад, у відповідності з Положенням про державний
виший заклад освіти, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України
від від 5 вересня 1996 р. № 1074, встановлено такий перелік додаткових
джерел фінансування:

1) кошти, одержані за навчання, підготовку, підвищення кваліфікації та
перепідготовку кадрів відповідно до укладених договорів;

2) плата за надання додаткових освітніх послуг;

3) кошти, одержані за науково-дослідні роботи (послуги) та інші роботи,
виконані закладом освіти на замовлення підприємств, установ, організацій
та громадян;

4) доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень,
підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень,
споруд, обладнання;

5) дотації місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого
самоврядування;

6) кредити і позички банків, дивіденди від цінних паперів та доходи від
розміщення на депозитних вкладах тимчасово вільних позабюджетних коштів;

7) валютні надходження;

8) добровільні грошові внески, матеріальні цінності, одержані від
підприємств, установ, організацій, окремих громадян, та інші кошти.

Право мати спеціальні кошти надається за умов, якщо відсутня можливість
організувати на началах господарського розрахунку реалізацію продукції,
виконання робіт, надання послуг або здійснення іншої діяльності, а також
якщо видатки, пов’язані іі здійсненням вказаної діяльності, повністю
забезпечуються одержуваними доходами. Міністерство фінансів України
розробило перелік видів спеціальних коштів. Бюджетні установи мають
право відкривати у себе ці встановлені види спеціальних коштів,
планувати їх, викопувати відповідні роботи чи надавати послуги без
додаткового дозволу. Велика кількість видів спеціальних коштів
класифікуються за двома критеріями: галузевого характеру та
загальногосподарського. Спеціальні кошти, які отримані бюджетною
установою за виконання робіт та надання послуг, які збігаються з
основним напрямом діяльності та використовуються на фінансування
основного напряму діяльності, належать до групи спеціальних коштів
галузевого характеру. Наприклад, кошти, отримані від виконання
науково-дослідних робіт у вузах за госпдоговорами ; кошти від надання
медичної стоматологічної допомоги за плату. Таке виконання робіт дає
змогу повніше використати творчий потенціал працівників вузу, підвищити
продуктивність праці співробітників бюджетних установ і, звичайно ж,
підвищити їхню матеріальну зацікавленість.

До спеціальних коштів загальногосподарського характеру належать:
використання автотранспорту, що утримується на госпрозрахунку; утримання
котелень для опалення як власних приміщень, так приміщень сторонніх
організацій за плату, та ін.

Бюджетні установи, що мають спеціальні кошти, включають їх у доходну
частину щорічного єдиного кошторису. Витрачання спеціальних коштів до
затвердження кошторисів забороняється.

За спеціальними коштами встановлена спеціальна звітність по формі № 4 —
про виконання плану по доходах і витратах спеціальних коштів. Дані по
доходах і втратах спеціальних коштів включаються до всіх встановлених
форм звітності у складі єдиного фонду фінансових коштів та його
використання.

Бюджетні установи зобов’язані витрачати спеціальні кошти в межах
затверджених кошторисів та фактичного надходження доходів по кожному
виду спеціальних коштів. Переміщення кошторисних призначень з кошторису
одного виду спеціальних коштів до кошторису іншого виду спеціальних
коштів не допускається. Дія кошторисів спеціальних коштів припиняється
31 грудня. Залишки спеціальних коштів, що утворилися на кінець року на
поточному рахунку, переносяться в доходну частину кошторису відповідного
виду спеціальних коштів наступного року.

Розпорядниками позабюджетних коштів є керівники бюджетних установ, яким
надано право розпоряджатися бюджетними асигнуваннями. Загальне
керівництво організаційною та методичною роботою по позабюджетних коштах
здійснюється Міністерством фінансів України. Зрозуміло, що за часів
ринкових реформ це джерело набуває надзвичайної ваги. З розвитком
ринкових відносин дедалі більше застосовуються договірні відносини у
бюджетній сфері. Сьогодні все частіше бюджетні підприємства, установи та
організації виконують роботу або надають послуги на основі відповідних
цивільно-правових договорів, або ж фінансують проведення своїх заходів
за допомогою укладення договорів про співробітництво з
партнерами-організаціями, що не належать до бюджетної сфери.

3. ПРАВОВИЙ СТАТУС БАНКІВ В УКРАЇНІ

Сучасна українська кредитно-банківська система як система ринкового типу
знаходиться в процесі становлення. За станом на 1 січня 1997 року в
Республіканській книзі реєстрації банків, валютних бірж та інших
фінансово-кредитних установ Національний банк України зареєстрував 229
банків, у тому числі 2 державні (Ощадний і Укрексімбанк) та 14 банків за
участю іноземного капіталу, два з них — 100-відсотковим іноземним
капіталом. Крім того, в Україні функціонує 2510 філій комерційних
банків. Із загальної кількості банків 177 є акціонерними товариствами і
50 — товариствами з обмеженого відповідальністю.

В Україні йде безперервний процес становлення банківської системи.
Протягом минулого року Національним банком України зареєстровано 9 нових
комерційних банків, і -?а цей же період 8 банків виключено з
«Республіканської книги реєстрації банків, валютних бірж та інших
фінансово-кредитних установ».

Банківські системи держав з розвиненою ринковою економікою формувалися
століттями, а наша країна існує трохи більше п’яти років. Законодавство
нестабільне, але якщо не форсувати процес становлення банківської
системи і банківського законодавства, ринкових перетворень не буде.

Комерційні банки України «стають на ноги» і починають боротьбу за
клієнтів, тому надають все більше і більше послуг. Зараз їх нараховують
біля 100 видів.

Найпоширенішими килами послуг є ведення поточних та інших рахунків
клієнтів, кредитування, розрахунки. Велика кількість послуг пов’язана п
зовнішньоекономічною діяльністю: продаж частини валютного виторгу на
УМВБ, купівля валюти, обмінні операції готівкової валюти, інкасація,
обслуговування дорожних чеків та різних видів акредитивів. Банки
обслуговують облігації державної внутрішньої позики.

Наше законодавство забороняє будь-яким юридичним особам, крім банків,
займатися залученням І розміщенням грошових вкладів та кредитів,
здійсненням розрахунків за дорученням клієнтів, банків-кореспондентів та
їх касовим обслуговуванням; веденням рахунків клієнтів і
банків-кореспондентів; купівлею і продажем в Україні і за кордоном
монетарних металів.

Стаття 1 Закону України «Про банки і банківську діяльність» установила
дворівневу банківську систему в Україні, а стаття 2 формулює поняття
банку: «Банки — це установи, функцією яких є кредитування суб’єктів
господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів
підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних
ресурсів, касове та розрахункове обслуговування народного господарства,
виконання валютних та інших банківських операцій».

Перший рівень банківської системи України займає Національний банк
України. Національний банк України є юридичною особою, основну функцію
якої — забезпечення стабільності грошової одиниці — визначила
Конституція України. Повноваження І принципи організації Національного
банку України визначаються законодавством.

Статутний капітал Національного банку України у розмірі 10 мільйонів
гривень є загальнодержавною власністю. Банк функціонує як економічно
самостійна державна установа, здійснює видатки, як правило, за рахунок
своїх доходів. При перевищенні доходів над видатками Банк суми
перевищення відраховує в Державний бюджет.

Відповідно до законодавства Національний банк України:

1) визначає та проводить грошово-кредитну політику па підставі
загальнодержавної програми економічного розвитку, затвердженої Верховною
Радою України;

2) монопольно здійснює емісію національної валюта України та організує
її обіг;

3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і кредитних
установ, організує систему рефінансування;

4) встановлює для банків та інших кредитних установ правила проведення
банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту
інформації та коштів;

5) організує створення та методологічно забезпечує систему
грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики
платіжного балансу;

6) визначає систему, порядок і форми розрахунків, у тому числі між
банками та іншими кредитними установами;

7) визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських
технологій, координує та контролює створення електронних платіжних
засобів, систем розрахунків, автоматизації банківської діяльності та
засобів захисту банківської інформації;

8) здійснює банківське регулювання та нагляд;

9) веде Реєстр банків, їх філій та представництв, валютних бірж і
кредитних установ, здійснює ліцензування банківських та інших операцій у
предбачених законом випадках;

ЗО) складає платіжний баланс і баланс міжнародних інвестицій України,
здійснює їх аналіз та прогнозування;

11) представляє інтереси України в центральних банках інших держав,
міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво
здійснюється на рівні центральних банків;

12) здійснює відповідно до визначених законом повноважень валютне
регулювання, визначає порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті,
організовує і здійснює валютний контроль;

13) забезпечує накопичення, зберігання та здійснення операцій з
золотовалютним резервом;

14) аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних
відносин;

15) організує інкасацію та перевезення банкнот і монет та інших
цінностей;

16) реалізує державну політику з питань захисту державних секретів у
системі Національного банку України.

Керівними органами Національного банку України є Рада Банку та Рада
директорів.

Рада Банку — Конституційний орган. Згідно з статтею 100 Конституції Рада
Національного банку України розробляє основні засади грошово-кредитної
політики та здійснює контроль за її проведенням. Правовий статус Ради
Національного банку України визначається законом.

Рада директорів банку забезпечує реалізацію грошово-кредитної політики,
організує діяльність і здійснює управління нею.

За Конституцією Голова Національного банку України призначається
Верховною Радою за поданням Президента України більшістю від
конституційного складу Верховної Ради України терміном на 4 роки.

На відміну від комерційних банків, для Національного банку одержання
прибутку не є основною метою діяльності.

Національний банк України має особливий правовий статус. Він наділений
владними повноваженнями. Нормативні акти, які видає Національний банк,
обов’язкові для всіх без виключення органів держави і органів місцевого
самоврядування. Значне розгалуження банківської системи дає можливість
комерційним банкам самостійно здійснювати свої повноваження. Комерційні
банки не вилають нормативних актів, приписи яких розповсюджувалися б на
всіх, але самі будують свою діяльність на законодавстві і нормативних
актах Національного банку України. Державне регулювання відносин, що
виникають з діяльності банків, набуває форми обов’язкових приписів, що
містяться у нормах різних галузей права.

Відносини, що виникають з діяльності банків, являють собою синтез
фактичних і юридичних відносин. Юридичним змістом цих відносин є
суб’єктивні юридичні права і обов’язки їх учасників — банків та
клієнтури. З одного боку ці відносини — належна кредитній установі міра
дозволеної поведінки — надання кредитів різних видів і стягнення плати
(%) за них у відповідності з кредитною угодою в межах, дозволених
Національним банком України, а з другого боку — приписана другій стороні
— одержувачу позички і забезпечена можливістю державного примусу
(примусового стягнення, збільшення плати за позичку, реалізацією
належного позичальнику майна і зарахування коштів на погашення боргу)
міра необхідної поведінки (одержання позички і своєчасне повернення її),
якої повинен додержуватися позичальник в інтересах кредитора. Кредитні
відносини в основному є договірними і регулюються, природно, нормами
цивільного права. Однак навряд чи можливо відносини в галузі
кредитування з участю банку відносити тільки до

цивільно-правових. Цивільно-правовий метод регулювання суспільних
відносин характеризується рівністю суб’єктів, їх диспозитивністю та
ініціативою у формуванні і реалізації відносин. У кредитних
правовідносинах чітко визначається ініціативність — бажання суб’єкту
підприємництва одержати позичку в банку па умовах, які виставляє
кредитор, але немає диспозитивності — юридичної свободи (можливості)
позичальника здійснити правосуб’єктність за своїм розсудом.

Банківська позичка надається на підставі угоди, в якій точно фіксується
воля сторін. Одержувач позички — клієнт банка не підпорядкований
кредитору, але їх права неоднакові. У банка-кредитора фактично
знаходяться всі права, а на клієнті лежать обов’язки точного дотримання
приписів кредитора. Виконання умов кредитора гарантоване, бо позичка
видається під забезпечення. У цивільному праві угода виконує і захисну
функцію, оскільки сторони повинні точно дотримуватися умов угоди.
Кредитна угода захищає права кредитора — у випадку неповернення
простроченої заборгованості банк може примусово повернути борі» і
стягнути підвищену плату. А позичальник може тільки відмовитися під
укладення угоди. Рівності сторін у кредитних правовідносинах немає, тому
кредитна угода банка і позичальника є специфічною формою взаємовідносин
комерційного банку і суб’єкта підприємництва.

Відносини, які виникають з діяльності кредитних установ, с однією з форм
соціальних відносин і визначаються волею і свідомістю учасників. Хоча
вони виникають за волевиявленням позичальників і оформлюються кредитною
угодою, але мають владно-організаційну основу. Правила Національного
банку України, які регламентують проведення операцій по рахунках в
кредитних установах, вказують, що вони відкриваються: а) для зберігання
коштів; б) для проведення операцій за розрахунково-грошовими документами
визначеної форми; в) для здійснення контролю за дотриманням чинного
законодавства при утворенні, реорганізації, ліквідації підприємств
будь-якої форми власності і видів діяльності, при відкритті і закритті
рахунків і повсякденного контролю за фінансово-господарською діяльністю
клієнтів — власників рахунків. Причому контроль здійснює комерційний
банк. Державна податкова інспекція, контрольно-ревізійна служба,
органи МВС.

а за діяльністю комерційного банку спостерігає Національний банк
України.

Згідно з інструкцією Національного банку України «Про відкриття рахунків
у національній та іноземній валюті» рахунки в банках відкриваються па
умовах цієї інструкції і угоди на відкриття і обслуговування
банківського рахунку. Відносини, які виникають між установами банків і
власниками рахунків, характеризуються так: 1) сторони (банк і суб’єкт
підприємництва) зобов’язані при дотриманні законних і договірних умов і
вимог вступити в ці відносини; 2) установа перед відкриттям рахунку
суб’єкту підприємництва або установі здійснює контрольні функції,
перевіряючи правосуб’єктність заявника; 3) зміст відносин чітко
регламентовано чинними нормативними актами.

Виникнення відносин з приводу відкриття поточного, бюджетного та інших
рахунків зв’язане з поданням заяви в банк організацією будь-якої форми
власності, але не тому, що вона цього дуже бажає і робить пропозицію
банку вступній у договірні відносини, а тому, що в силу закону вона не
має права тримати кошти понад суми (ліміту), установленої комерційним
банком, в своїй касі. Після подання заяви для відкриття рахунку
організацією кредитна установа перевіряє юридичну особу організації і
наявність документів, необхідних для відкриття рахунку, і після цього
дає згоду на йога відкриття. Права і обов’язки власника рахунку і
кредитної установи визначаються нормативними актами Національного банку
України, а відповідальність за порушення цих актів — Указом Президента
України.

Норми цих актів мають суто імперативний характер, який не дозволяє
сторонам поступати за своїм волевиявленням, і с фінансово-правовими.
Відносини, які врегульовані цими нормами, є фінансово-правовими. Після
відкриття рахунку в банку ні банк, ні його клієнт — власник рахунку не
має права змінювати приписів, які містяться в нормативних актах.

Відкриття рахунку в банку юридичною особою — суб’єктом підприємницької
діяльності є передумовою для виникнення цивільно-правових відносин,
пов’язаних з розрахунками по його основній діяльності, а також дає
можливість бути учасником кредитних відносин з банком. Відносини,
пов’язані з розрахунками між юридичними особами і громадянами,
регулюються інакше, ніж відносини, що виникають з приводу відкриття
рахунку в кредитній установі. Ці відносини відрізняються і методами
правового регулювання (договірні, при рівності сторін) і суб’єктним
складом. В цих відносинах можуть брати участь не два, а три та, як
правило, при іногородніх розрахунках, — чотири суб’єкти. Між поставщиком
і покупцем існують цивільно-правові відносини. Для виконання договірних
умов вони повинні здійснювати взаємні розрахунки за встановленими
правовими формами. Таким чином, при розрахунках через банки виникає
складне коло цивільно-правових (договірних) і фінансово-правових
відносин. Договірні відносини регулюються цивільно-правовими нормами і
вивчаються в курсі цивільного права, фінансово-правові — у курсі
фінансового права.

Фінансово-правові норми визначають порядок утворення і компетенцію
комерційних банків.

Комерційні банки різних видів і форм власності на акціонерних або
пайових засадах створюються відповідно з Законами України «Про банки і
банківську діяльність», «Про господарські товариства», «Про цінні папери
і фондову біржу» та Правилами Національного банку України. Утворювати
банки можуть українські та іноземні юридичні та фізичні особи (не менше
трьох), крім рад органів місцевого самоврядування всіх рівнів, їх
виконавчих органів, державних підприємств, політичних, профспілкових
організацій і об’єднань, партій, громадських фондів.

Не можуть бути засновниками банку особи, яким сул заборонив займатися
певною діяльністю, до закінчення терміну, встановленого вироком. Не
дозволяється бути засновниками особам, що мають непогашену судимість за
крадіжки і хабарництво, вони не можуть також займати керівні посади, що
зв’язані з матеріальною відповідальністю.

Національний банк України встановлює мінімальний розмір статутного фонду
акціонерного банку.

Статутний капітал акціонерного банку може формуватися тільки за рахунок
власних коштів акціонерів. Забороняється збільшувати статутний капітал і
створювати нові банки за рахунок нерозподілених прибутків або коштів
інших фондів.

Частку в статутний капітал можна зробити у національній, вільно
конвертованій валюті, майні і пов’язаних з ним майнових правах. Не можна
робити внески за рахунок бюджетних коштів, кредитних і заставних коштів.

Для формування статутного фонду відкривається тимчасовий рахунок за
місцем знаходження акціонерного банку.

До реєстрації акціонерного банку засновники оголошують підписку на акції
на строк до 6 місяців. На протязі оголошеної підписки на акції повинні
підписатися не менш 60 % акціонерів. Якщо не набирається 60 %, банк
вважається неутвореним. Якщо акції банку розподіляються між
засновниками, то до дня установчих зборів вони повинні внести не менш 50
% номінальної вартості акцій.

В правовій та економічній літературі сформулювалися визначення так
званих «банків банків», які можна називати Центральним (або
національним) банком країни. Вважається, що Центральний банк повинен
бути:

1. Єдиним емісійним центром, який має монопольне право грошової емісії
на території країни, який зберігає і враховує національні золотовалютні
резерви.

2. Банком уряду, зобов’язаним підтримувати державні економічні
програми, здійснювати кредитування дефіциту державного бюджету,
розмішувати державні цінні папери.

3. Органом стабільності національної грошової системи.

4. Кредитувати комерційні банки, коли в них не вистачає коштів.

5. Органом банківського нагляду, який підтримує необхідний рівень
стандартизації і професіоналізму в національній кредитній системі1.

Всім цим ознакам відповідає Національний банк України. Національний банк
України представляє інтереси держави в центральних банках других країн,
міжнародних банках та фінансово-кредитних організаціях.

4. Висновок

Значно поліпшити роботу органів та окремих службовців Державної
пробірної палати України допомогло прийняття Закону України «Про
визначення розміру збитків, завданих підприємству, установі, організації
крадіжкою, знищенням (псуванням), недостачею чи втратою дорогоцінних
металів, дорогоцінного каміння і валютних цінностей» від 6 червня 1995
року. В цьому законі дано уточнений з врахуванням новітньої практики
перелік можливої шкоди підприємствам, установам і організаціям
відповідних видів діяльності робітниками, що виконують операції з
дорогоцінностями і валютними цінностями; сформульовані критерії розмірів
шкоди, методика її визначення; передбачені міри правової
відповідальності.

5. Перелік використаної літератури

1. Фінансове право: підручник / Керівник авторського колективу Л.К.
Воронова. – Видання друге

2. Закон „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в
Україні” № 2998-12 від 05.02.93 р.

3. Постанова кабінету міністрів „Питання державної податкової служби” №
559 від 05.10.92 р.

Похожие записи