Курсова робота

Правове забезпечення екологічної безпеки

Зміст

Вступ

Розділ І

Забезпечення екологічної безпеки як основний напрямок екологічної

політики держави.

а) право екологічної безпеки як комплексна галузь права;

б) поняття екологічної безпеки, її види та принципи.

Розділ ІІ

Правове регулювання екологічної безпеки

а) правові засади національної екологічної безпеки;

б) правові засади транснаціональної екологічної безпеки.

Розділ ІІІ

Відповідальність за порушення екологічної безпеки

а) дисциплінарна відповідальність;

б) адміністративна відповідальність;

в) кримінальна відповідальність;

г) матеріальна відповідальність.

Додатки

Висновки

Список літератури

Вступ

Нинішню економічну ситуацію в Україні можна охарактеризувати як
кризову, що формувалася протягом тривалого періоду через нехтування
об’єктивними законами розвитку і відтворення природно – ресурсного
комплексу України. Відбувалися структурні деформації народного
господарства, за яких перевага надавалася розвитку в Україні сировина
видобутих, найбільше економічно – небезпечних галузей промисловості.

Економіці України притаманна висока питома вага ресурсномістких та
енергоємних технологій, впровадження та нарощення яких здійснювалося
найбільш “дешевим ” способом – без будівництва відповідних очисних
споруд. Це було можливим за відсутності екологічно – діючих правових,
адміністративних та економічних механізмів природокористуванням та без
урахування вимог охорони довкілля. Ці та інші чинники, зокрема, низький
рівень економічної свідомості суспільства привили до значної деградації
довкілля України, надмірного забруднення поверхневих і підземних вод,
повітря і земель, нагромадження у дуже великих кількостях шкідливих, у
тому числі високотоксичних відходів виробництва. Такі процеси тривали
десятиріччями і призвели до різкого погіршення стану здоров’я людей,
зменшення народжуваності та збільшення смертності, а це загрожує
вимиранням і біологічно – генетичною деградацією народу України.

Винятковою особливістю економічного стану України є те, що

економічні гострі локальні ситуації поглиблюються великими
раціональними кризами. Чорнобильська катастрофа з її довготривалими
медико біологічними, економічними і соціальними наслідками спричинила в
Україні ситуацію, яка наближається до рівня глобальної економічної
катастрофи.

Я думаю, що кожен спеціаліст народного господарства, кожна свідома
людина повинна обов’язково мати загальне уявлення про особливості
сучасного економічного стану, а також основні напрямки державної
політики у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та
забезпечення екологічної безпеки.

Екологізація не є абсолютно новою проблемою. Практичне відображення
економічності тісно пов’язано, в першу чергу, з державним регулюванням
процесів природокористування.

Нове в даній проблемі є еквівалентність обміну між державою, природою,
людиною, яка базується на законодавчих, організаційно – технічних
рішеннях. Ця проблема на сучасному етапі є дуже гострою. Вона була
сформована протягом двох століть і нині набула критичного значення.

На мою думку, існує об’єктивна необхідність втручання держави в
природно економічну сферу з метою досягнення збалансованого стану. Я
вважаю, що держава також повинна закласти основи глобального еколого —
економічного партнерства між суб’єктами підприємництва, між іноземними
партнерами на рівні планетарного співробітництва заради виживання і
подальшого розвитку України, а також всієї цивілізації.

Забезпечення екологічної безпеки у сучасних умовах є важливою проблемою
державної економічної політики та невід’ємною умовою сталого
економічного і соціалістичного розвитку України. Очевидно, це зумовлено
значним антропогенним порушенням та техногенною перевантаженістю
території України, негативними екологічними наслідками Чорнобильської
катастрофи, неефективним використанням природних ресурсів,
неконтрольованим ввезенням в Україну економічно небезпечних технологій,
речовин і матеріалів широкомасштабним застосуванням економічно шкідливих
і недосконалих технологій, негативними економічними наслідками
оборонної і військової діяльності та природними катастрофами.

Отже, Україна повинна намагатися відповідним чином реагувати на
суспільні проблеми і підтримувати прогресивні світові ініціативи та
рішення: вступати в різні міжнародні союзи, товариства, підписувати
угоди.

Забезпечення екологічної безпеки як основний напрямок економічної
політики держави.

а) право екологічної безпеки як комплексна галузь права.

До сучасних прогресивних новаційних процесів належить, зокрема,
комплексна галузь екологічного права — право екологічної безпеки.

Категорія «екологічна безпека» логічно увійшла в лексику спеціальної, у
тому числі юридичної, літератури, яка отримала не тільки інституцій, але
й нормативно-правове закріплення в законодавчих і підзаконних актах
загальнорегулятивного й охоронного спрямування, зокрема в Законі України
«Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991
року 1. З прийняттям Конституції України 28 червня 1996 року це поняття
отримало статус конституційного 2.

На сьогоднішній день перед людством стають запитання: що ж підлягає
охороні — навколишнє природне середовище чи навколишнє середовище і в
його межах екологічна безпека? Чи екологічна безпека потребує особливого
правового режиму забезпечення у відповідних правовідносинах? Іншими
словами, це ті матеріальні, духовні та інші блага, які мають для нас
незаперечні споживчі властивості будь-якого призначення (матеріального,
естетичного, духовного, культурного, пізнавального, рекреаційного,
оздоровчо-лікувального тощо), тобто це речові або не речові блага, яких
потребує людина (суспільство) і за допомогою яких вона задовольняє свої
інтереси.

З огляду на це навколишнє природне середовище або «соціалізоване
середовище проживання людини» потребує збереження його якості, охорони,
зокрема за допомогою державно-правових засобів, обмеження непродуманої,
спонтанної і шкідливої людської діяльності, здатної змінити його якісні
та кількісні характеристики. Така охорона передбачає логічну і
послідовну систему заходів, спрямованих на попередження негативної дії
на стан природного навколишнього середовища (шляхом видання дозволів на
викиди і скиди, встановлення лімітів і нормативів оплати, заборони,
обмеження та припинення екологічно шкідливої діяльності, здійснення
інших організаційно-розпорядчих заходів), або корегування зміненого його
якісного стану до рівня, який не призводить до виникнення негативних
процесів у природному середовищі і його негативного впливу на саму
людину та на компоненти біосфери (проведення рекультивації земель,
очищення водних об’єктів, підвищення продуктивності лісів і
рибопродуктивності рибогосподарських водойм тощо).

Навколишнє природне середовище, яке є джерелом підвищеної екологічної
небезпеки, перетворюється внаслідок дії стихійних сил природи або
техногенної руйнівної дії на екологічно небезпечний об’єкт, що вимагає
«ізоляції» від людини і суспільства, інших природних систем і комплексів
шляхом встановлення спеціального правового режиму, який би обмежував або
забороняв взагалі проживання населення, здійснення суспільного і
приватного виробництва, проведення системи заходів щодо ліквідації
джерел небезпеки, встановлення особливого правового статусу постраждалих
громадян.

За таких умов доцільно розробити систему заходів, у тому числі правового
характеру, які були б спрямовані на запобігання виникненню небезпеки для
людини і навколишнього природного середовища від природної стихії,
техногенних аварій і катастроф, на ліквідацію шкідливих наслідків прояву
підвищеного екологічного ризику і небезпеки наслідків, подібних до
аварії на Чорнобильській АЕС, від явищ стихії, необдуманих рішень, які
призводять до спустошення довкілля і виникнення надзвичайних екологічних
ситуацій на Землі.

Отже, об’єктивно наявне нове коло суспільних відносин, які вимагають
всебічного правового регулювання і які за характером виникнення,
складовими елементами не вкладаються у межі відносин стосовно
використання природних ресурсів і охорони навколишнього природного
середовища.

Необгрунтоване заперечення реально існуючих відносин щодо забезпечення
екологічної безпеки гальмує прогрес правового регулювання. Від цього
тільки страждає еколого-правова наука, кодифікація законодавства,
біднішає практика його застосування, а відтак страждає сама людина, яка
позбавлена юридичної можливості захистити суб’єктивне право на
екологічну безпеку. Зазначена суб’єктивна можливість громадян України
вперше в історії еколого-правового регулювання була передбачена Законом
України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня
1991 року (ст. 9). Конституція України конкретизувала його, визнавши
право громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на
відшкодування завданої його порушеннями шкоди (ст. 50).

Екологічна ситуація і реальність — жорстка і очевидна: людина
«виділилась» із природного середовища і формується за притаманними
суспільству і природі закономірностями та законами з відповідними
«відхиленнями», дедалі ускладнюючи свою взаємодію з природним оточенням,
створюючи внаслідок здійснення екологічно шкідливої діяльності чимраз
більші осередки небезпеки місця свого перебування 4.

Значно ускладнився і суто природний вплив на людину, особливо
аномального походження. За таких умов мають діяти законодавчі імперативи
і пріоритети забезпечення не тільки якісного, але й обов’язково
безпечного навколишнього природного середовища для людини, природних
компонентів світу, що її оточує.

Отже, людина стає не тільки суб’єктом відносин існування підвищеного
екологічного ризику, але й об’єктом, який безпосередньо зазнає лиха від
наслідків вияву природної або техногенної небезпеки та вимагає
адекватного правового захисту з боку держави.

У цьому виявляється специфіка відносин щодо забезпечення екологічної
безпеки як складової екологічних правовідносин, що становлять предмет їх
правового регулювання галуззю екологічного права.

Не меншою мірою забезпечення екологічної безпеки пов’язане з охороною
навколишнього природного середовища існування людини в частині
забезпечення його якісного стану. Якість навколишнього природного
середовища — це сукупність його природних та набутих під впливом
антропогенної діяльності властивостей, які відповідають встановленим
екологічним, санітарно-гігієнічним нормативам, що забезпечують умови для
розвитку і відтворення живих організмів, у тому числі життєдіяльності
людини.

Проте якісний рівень довкілля ще не гарантує його безпечного, тобто
ризикованого порогового стану, що оцінюється на рівні нормативів
екологічної безпеки, який може ранжуватися залежно від режиму середовища
життєдіяльності і правосуб’єктності осіб, що зазнають небезпечного
впливу на них екологічно шкідливих, токсичних об’єктів, видів
діяльності. Іншими словами, забезпечення екологічної безпеки
визначається ступенем вияву екологічного ризику і характером потенційно
небезпечної діяльності для навколишнього природного середовища, життя і
здоров’я людини.

Безпечне навколишнє природне середовище не тотожне його стану якості, що
забезпечується у процесі реалізації природоохоронних вимог і охорони
довкілля у межах природоохоронних (середовищеохоронних) правовідносин:
забезпечення режиму охорони об’єктів і територій природно-заповідного
фонду, курортних, лікувально-оздоровчих, рекреаційних зон, інших
природних і природно-антропогенних територій (санітарно-захисних,
охоронних зон, середовища населених пунктів, економічних районів тощо),
екосистем і комплексів, виключної (морської) економічної зони,
континентального шельфу, Азовського і Чорного морів, окремих або групи
природних ресурсів.

Якщо охорона навколишнього природного середовища вимагає, передусім,
дотримання його якісного стану, збереження відповідних якісних
характеристик, то забезпечення екологічної безпеки передбачає оцінювання
екологічного ризику здійснюваної діяльності, дотримання сукупності
вимог, норм і нормативів екологічної безпеки, зафіксованих в
екологічному та інших галузях законодавства.

Сьогодні «забезпечення екологічної безпеки» набуло не тільки власне
еколого-правового, але й загальноюридичного регулятивного й охоронного
значення через характер прояву різних видів екологічно шкідливої
діяльності, джерел і об’єктів походження екологічного.

Розвиток законодавчого та іншого нормативно-правового забезпечення
екологічної безпеки відбувається в міру впорядкування різноманітних
видів діяльності за об’єктами та джерелами екологічної небезпеки —
виробництва, збереження, використання, захоронення та утилізації
отруйних речовин, токсичних відходів, біотехнологій, радіоактивних
відходів і матеріалів, використання атомної енергії, інших екологічно
небезпечних факторів.

Така диференціація правової регламентації екологічно небезпечних видів
діяльності — неодмінний шлях у правовому становленні й розвиткові
правовідносин щодо забезпечення екологічної безпеки.

б) поняття екологічної безпеки, її види та принципи.

Економічна безпека – такий стан навколишнього природного середовища,
при якому забезпечується попередження погіршення екологічного стану та
виникнення небезпеки для здоров’я людей.

Екологічна безпека гарантується громадянам України здійсненням
широкого комплексу взаємопов’язаних політичних, економічних, технічних,
організаційних, державно – правових та інших заходів.

Економічна безпека – це складова глобальної і національної безпеки,
тобто такого стану розвитку суспільних відносин в галузі економії, при
якому системою державно – правових, організаційних, науково –
технічних, економічних та інших соціальних засобів забезпечується
регулювання економічно – небезпечної діяльності, режим використання
природних ресурсів, охорона НПС, безпечного для життя і здоров’я людей,
попередження погіршення економічної обстановки та виникнення небезпеки
для природних систем і населення.

Екологічна безпека має свої види:

І. За територіальними ознаками:

а) глобальна (міжнародна);

б) національна (державна);

в) регіональна;

г) локальна.

ІІ. За способами забезпечення:

а) технічно – економічна (радіоекологічна);

б) соціально — економічна;

в) природна;

г) економічно — екологічна.

ІІІ. За об’єктами охорони:

а) економічна безпека НПС і його компонентів;

б) економічна безпека суспільства і людини.

Суб’єкти правовідносин у галузі економічної безпеки: громадянин
України, фізичні, юридичні особи, держава.

Об’єкти правовідносин: життя і здоров’я людей, безпечне НПС та його
компоненти (природні умови).

Екологічним законодавством визначено основні принципи охорони
навколишнього природного середовища. Це, зокрема: пріоритетність вимог
економічної безпеки її обов’язковість дотримання економічних стандартів;
гарантування економічно безпечного природного середовища для життя і
здоров’я людей; випереджаючий характер з охорони навколишнього
природного середовища; науково обґрунтоване узгодження економічних,
екологічних та соціальних інтересів суспільства; використання природних
ресурсів з урахуванням ступеня антропогенних змін території проживання
населення; прогнозування стану навколишнього середовища й обов’язковість
економічної експертизи; демократизм при ухваленні рішень, що впливають
на стан НПС і формування в населення економічного світогляду; стягування
плати за забруднення навколишнього середовища і погіршення якості
природних ресурсів; компенсація збитків, заподіяних порушення
екологічного законодавства та деякі інші принципові вимоги. Принципи
охорони НПС як основні засади правового регулювання взаємодії
суспільства з природою істотно впливають на визначення екологічної
правосуб’єктності державних органів і громадян країни.

Прийняття в Україні законодавчих і підзаконних актів, орієнтованих на
регулювання правовідносин у сфері екологічної безпеки свідчить про
формування нормативно-правових засад комплексної галузі екологічного
права — права екологічної безпеки як системи правових норм та інших
засобів, які спрямовані на створення правових умов для реалізації
суб’єктивного права громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля
та захист його в разі порушення, а також регулювання відносин щодо
здійснення екологічно небезпечної діяльності з метою запобігання
погіршенню екологічної обстановки, виникненню небезпеки для природних
систем, населення, інтересів держави і юридичних осіб та здійснення
системи заходів у разі виникнення екологічної небезпеки щодо ліквідації
небезпечних наслідків, визначення режиму використання екологічно
небезпечних територій і об’єктів, встановлення особливого статусу осіб,
що постраждали від негативних наслідків природної стихії чи техногенного
впливу, досягнення режиму безпечного існування населення і стану
довкілля на місцевому, регіональному, національному і транснаціональному
рівнях.

Правове регулювання екологічної безпеки

а) правові засади національної екологічної безпеки.

Прояви екологічного ризику для навколишнього природного середовища та
здоров’я людей у різних регіонах України внаслідок природних стихійних
явищ і небезпечних техногенних впливів обумовлюють доцільність активних
творчих дій, вироблення підходів та механізмів щодо його відвернення, а
також здійснення ліквідаційних та реабілітаційних заходів у разі
настання негативних наслідків надзвичайних екологічних ситуацій.

Законодавство стосовно екологічної безпеки України містить значну
кількість унікальних приписів, реалізація яких дозволяє суттєво
знижувати прес вияву екологічної небезпеки. Є всі підстави стверджувати,
що в екологічному законодавстві намітився та активно формується блок
правового регулювання екологічних відносин щодо забезпечення екологічної
безпеки, який спільно з природноресурсним і природоохоронним
законодавством становить єдину правову базу та інтегровану спільність
сучасного екологічного права і законодавства.

Можна без перебільшення констатувати, що практично немає такої сфери
діяльності, нормативне-правове регулювання якої не зачіпало б
забезпечення її з позицій вимог екологічної безпеки, тобто реально у
законотворчому процесі простежується процес екологізації багатьох
галузей законодавства, який тісно пов’язаний із впровадженням у
«тканину» матеріально-правових і процесуально-правових норм і приписів
різних вимог, правил і нормативів екологічної безпеки.

Отже, правові приписи щодо забезпечення екологічної безпеки наповнюють
сьогодні більшість законодавчих і підзаконних актів України і тим самим
справляють комплексний, міжгалузевий, наскрізний, універсальний вплив на
регламентацію різних правовідносин, особливо у частині здійснення
екологічно небезпечної, ризикованої діяльності.

Стратегічними і тактичними заходами гармонійного розвитку виробничого і
природоресурсного потенціалу визначено розв’язання проблем
техногенно-екологічної безпеки шляхом здійснення перебудови техногенного
середовища, технічного переозброєння виробничого комплексу на основі
впровадження новітніх наукових досягнень, енергоресурсозберігальних
технологій, безвідходних та екологічно безпечних технологічних процесів,
проведення класифікації регіонів України за рівнями
техногенно-екологічного навантаження, створення карт таких навантажень,
розроблення методології визначення ступеня екологічного ризику тощо.

Програма дій передбачає заходи, які відповідають основним двом типам
шкідливих впливів техногенного середовища:

а) у режимі нормальної експлуатації через недосконалість техніки та
технології виробництва, переробки відходів;

б) в аварійному режимі, що супроводжується заподіянням значної шкоди
людині та навколишньому середовищу в основних галузях господарювання.

Вирішенню проблем екологічної безпеки мають сприяти: створення і
функціонування державної системи екологічного моніторингу, єдиної
державної системи запобігання аваріям, катастрофам та надзвичайним
ситуаціям і реагування на них, яка б включала належне
організаційно-інституційне, нормативноправове забезпечення,
запровадження єдиного державного контролю за обігом небезпечних
матеріалів, речовин та устаткування, науково-методологічних основ
регулювання та планування техногенно-екологічної безпеки, створення
автоматизованих систем оцінювання ризику і прогнозування надзвичайних
ситуацій, розроблення нормативно-методичного забезпечення системи
запобігання аваріям та подолання їхніх наслідків, інтегрування цієї
системи у міжнародну систему повідомлення та взаємодопомоги у разі
аварії, запровадження екологічного страхування на екологічно небезпечних
виробництвах.

Основними напрямами передбачається забезпечити екологічно безпечне
використання водних та інших природних ресурсів, три етапи їх
реалізації, механізми гарантування, включаючи інституційні,
нормативно-правові, економічні важелі та різні типи природоохоронних
програм.

Особливу роль в Основних напрямах відведено правовому механізмові,
основу якого становить екологічне законодавство, визначаються
перспективи його систематизації та інкорпорації, удосконалення правових
засад управління і контролю в галузі забезпечення екологічної безпеки,
правового стимулювання громадян та їхніх об’єднань щодо здійснення
природоохоронної діяльності, підвищення рівня еколого-правової освіти,
розвитку науки, культури. Кодифікація першочергових актів екологічного
законодавства включає прийняття нових невідкладних актів України,
зокрема закону про зони надзвичайних екологічних ситуацій, закону про
екологічну (природо-техногенну) безпеку. В перспективі намічається
розроблення та прийняття єдиного кодифікованого законодавчого акта —
Екологічного кодексу України тощо.

У комплексі заходів, передбачених основними напрямами, чільно місце
посідає міжнародне співробітництво, розвиток його правової бази, у тому
числі шляхом гармонізації національного екологічного законодавства із
міжнародним правом.

Законодавчі засади забезпечення екологічної безпеки викладені у
Конституції України, прийнятій на п’ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 року, інших актах чинного екологічного та спеціального
законодавства.

Конституція України визнає людину, її життя і здоров’я, честь і
гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю (ст.
3). Цьому обов’язку держави кореспондує право кожного громадянина на
безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої
порушенням цього права шкоди. Водночас кожному гарантується право
вільного доступу до інформації щодо стану довкілля, якості харчових
продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така
інформація не може бути ніким засекречена.

Забезпечення екологічної безпеки є одним із завдань регулювання
екологічних правовідносин поряд з використанням природних ресурсів та
охороною довкілля. Закон закріплює також пріоритет вимог екологічної
безпеки, гарантує екологічно безпечне навколишнє природне середовище для
життя і здоров’я людини як принципи правового регулювання екологічних
правовідносин.

Відповідно до закону забезпечення екологічної безпеки є важливим
напрямом державних, міждержавних, регіональних, місцевих та інших
територіальних екологічних програм. Ці питання є предметом систематичних
комплексних наукових екологічних, у тому числі еколого-правових,
досліджень, і закон передбачає можливість стимулювання цієї діяльності.

Важливим здобутком закону, як уже зазначалося, слід визнати ті норми та
положення, які вперше в історії еколого — правового регулювання
закріпили пакет екологічних прав громадян, серед яких ми відзначаємо і
право на екологічну безпеку та, зокрема, право на безпечне для життя і
здоров’я навколишнє природне середовище (ст. 9). Важливою законодавчою
гарантією реалізації цього права є норма, яка закріплює, що діяльність,
яка перешкоджає здійсненню права громадян на безпечне навколишнє
природне середовище, підлягає припиненню в порядку, встановленому цим
законом та іншими законодавчими актами України.

Можливість припиняти господарську діяльність підприємств, установ,
організацій місцевого підпорядкування у разі порушення цього права
громадян надано місцевим радам (ст. 15), а припинення діяльності
підприємств, установ організацій незалежно від форм власності та
підпорядкування віднесено до компетенції Кабінету Міністрів України (ст.
17).

Порядок та підстави для припинення екологічно небезпечної діяльності
встановлено спеціальним нормативним актом — Порядком обмеження,
тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств,
установ, організації і об’єктів у разі порушення ними законодавства про
охорону навколишнього природного середовища, затвердженим постановою
Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 року [3].

Підставою для припинення діяльності підприємств є систематичне порушення
екологічних нормативів (у тому числі нормативів екологічної безпеки) та
екологічних стандартів, що не можуть бути усунені з технічних,
економічних та інших причин.

Підприємства, установи й організації, діяльність яких пов’язана зі
шкідливим впливом на навколишнє природне середовище, незалежно від часу
введення їх у дію мають бути обладнані спорудами, устаткуванням і
пристроями для очищення викидів і скидів або їх знешкодження, зменшення
впливу шкідливих факторів, а також приладами контролю за кількістю і
складом забруднювальних речовин та за характеристиками шкідливих
факторів.

У проектах господарської та іншої діяльності мають міститися матеріали
оцінювання її впливу на навколишнє природне середовище і здоров’я людей.
Оцінювання здійснюється з урахуванням вимог законодавства про охорону
навколишнього природного середовища, екологічної ємності даної
території, стану навколишнього природного середовища в місці, де
планується розміщення об’єктів, екологічних прогнозів, перспектив
соціально-економічного розвитку регіону, потужності та видів сукупного
впливу шкідливих факторів та об’єктів на навколишнє природне середовище.

Підприємства, установи та організації, які розміщують, проектують,
будують, реконструюють, технічно переозброюють, уводять у дію
підприємства, споруди та інші об’єкти, а також проводять дослідницьку
діяльність, що, за їхньою оцінкою, може негативно вплинути на стан
навколишнього природного середовища, подають Міністерству екології та
природних ресурсів України та його органам на місцях спеціальну заяву
про це.

Відповідно забороняється введення в дію підприємств, споруд та інших
об’єктів, на яких не забезпечено в повному обсязі додержання всіх
екологічних вимог і виконання заходів, передбачених у проектах на
будівництво та реконструкцію (розширення і технічне переоснащення).

Екологічні вимоги у процесі розміщення і розвитку населених пунктів
передбачають, що планування, розміщення, забудова і розвиток населених
пунктів здійснюються за рішенням місцевих рад з урахуванням екологічної
ємності територій, додержанням вимог охорони навколишнього природного
середовища, раціонального використання природних ресурсів та екологічної
безпеки, а в разі розроблення генеральних планів розвитку і розміщення
населених пунктів сільські, селищні, міські ради встановлюють режим
використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного
середовища та екологічної безпеки у приміських та зелених зонах за
погодженням з радами, на території яких вони містяться, відповідно до
законодавства України.

У сучасних умовах дедалі важливішою стає екологічна безпека транспортних
засобів, зокрема, підприємства, установи, організації, що здійснюють
проектування, виробництво, експлуатацію та обслуговування автомобілів,
літаків, суден, інших пересувних засобів, установок та виробництво і
постачання пального, зобов’язані розробляти і впроваджувати комплекс
заходів щодо зниження токсичності та знешкодження шкідливих речовин, які
містяться у викидах та скидах транспортних засобів, переходу на менш
токсичні види енергії й пального, додержання режиму експлуатації
транспортних засобів та інші заходи, спрямовані на запобігання й
зменшення викидів і скидів у навколишнє природне середовище
забруднювальних речовин та дотримання встановлених рівнів фізичних
впливів. Тому виробництво й експлуатація транспортних та інших
пересувних засобів і установок, у викидах та скидах яких вміст
забруднювальних речовин перевищує встановлені нормативи, не
допускається.

Водночас керівники транспортних організацій та власники транспортних
засобів несуть відповідальність за додержання нормативів гранично
допустимих викидів та скидів забруднювальних речовин і гранично
допустимих рівнів фізичних виливів на навколишнє, природне середовище,
встановлених для відповідного типу транспорту.

У разі проведення фундаментальних та прикладних наукових,
науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт обов’язково слід
враховувати вимоги охорони навколишнього природного середовища,
раціонального використання і відтворення природних ресурсів та
забезпечення екологічної безпеки.

Законодавством забороняється впровадження відкритті», винаходів,
застосування нової техніки, імпортного устаткування, технологій і
систем, якщо вони не відповідають вимогам екологічної безпеки.

У разі порушення встановлених вимог така діяльність припиняється
уповноваженими на те державними органами, а винні особи притягуються до
відповідальності згідно з чинним законодавством.

Встановлено також вимоги екологічної безпеки щодо військових, оборонних
об’єктів та військової діяльності, зокрема вимоги

екологічної безпеки для розміщення, проектування, будівництва,
реконструкції, введення в дію та експлуатації об’єктів, щодо обмеження
негативного впливу на навколишнє природне середовище хімічних, фізичних
і біологічних факторів. Ці та інші вимоги, передбачені Законом України
«Про охорону навколишнього природного середовища», іншими законодавчими
актами України, повною мірою поширюються на військові та оборонні
об’єкти, а також об’єкти органів внутрішніх справ і державної безпеки.

Забезпечення екологічної безпеки покладається на відповідних осіб також
під час дислокації військових частин, проведенні військових навчань,
маневрів, переміщенні військ і військової техніки, крім випадків
особливих ситуацій, що оголошуються відповідно до законодавства України.
Державний контроль за додержанням вимог екологічної безпеки щодо
військових, оборонних об’єктів та військової діяльності на території
України здійснюється відповідно до цього закону та інших законодавчих
актів України.

Зазначений закон встановлює також вимоги щодо охорони навколишнього
природного середовища в разі застосування засобів захисту рослин,
мінеральних добрив, нафти і нафтопродуктів, токсичних хімічних речовин
та інших препаратів.

Так, на підприємства, установи, організації та громадян покладається
обов’язок додержуватись правил транспортування, зберігання і
застосування засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних
добрив, нафти і нафтопродуктів, токсичних хімічних речовин та інших
препаратів, з тим щоб не допустити забруднення ними або їхніми
складовими навколишнього природного середовища і продуктів харчування.

У процесі створення нових хімічних препаратів і речовин, інших
потенційно небезпечних для навколишнього природного середовища
субстанцій мають розроблятися та затверджуватися у встановленому
законодавством порядку допустимі рівні вмісту цих речовин у об’єктах
навколишнього природного середовища та продуктах харчування, методи
визначення їх залишкової кількості та утилізації після використання.
Вміст природних і штучних домішок, які можуть негативно впливати на стан
навколишнього природного середовища або здоров’я людей, у таких
препаратах, а також сировині, що використовується для їх виробництва, не
повинен перевищувати допустимих рівнів, встановлених відповідно до
законодавства.

Охоронні вимоги мають забезпечуватися також у процесі виробництва, під
час зберігання, транспортування, використання, знешкодження, захоронення
токсичних та інших небезпечних для навколишнього природного середовища і
здоров’я людей речовин.

Суттєве значення для практики встановлення особливих режимів на
територіях України, що характеризуються природним чи техногенним
походженням і екологічним ризиком, мають норми розділу Закону України»
Про охорону навколишнього природного середовища», в якому йдеться про
надзвичайні екологічні ситуації. Закон передбачає можливість за рішенням
Верховної Ради України оголошувати окремі території зонами надзвичайних
екологічних ситуацій, а саме:

а) зонами екологічної катастрофи;

б) зонами підвищеної екологічної небезпеки;

в) іншими категоріями зон.

Класифікація цих зон, їхні режими та правові наслідки, що випливають із
факту віднесення територій до відповідних категорій, включаючи
встановлення особливого статусу громадян, які мешкали чи тимчасово
перебували у цих зонах, питання надання їм компенсацій і пільг,
визначаються законодавством України, зокрема Законом України «Про зону
надзвичайної екологічної ситуації» від 13 липня 2000 р. № 1908 [4], який
закріплює основні завдання, підстави та порядок оголошення окремої
місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації, особливості зміни її
меж та забезпечення правового режиму, його зміну та припинення, заходи,
що можуть вживатися у цій зоні, та обмеження діяльності, здійснення
екологічного моніторингу, підстави визнання юридичних і фізичних осіб
потерпілими від надзвичайної екологічної ситуації, відшкодування їм
заподіяної шкоди, відповідальності за порушення правового режиму у цій
зоні та акти, які деталізують порядок класифікації надзвичайних
ситуацій.

На виконання цього закону було прийнято один із перших Указів Президента
України «Про оголошення територій у межах населених пунктів Болеславчик,
Мічуріне, Підгір’я, Чаусо-ве-1, Чаусове-2 Первомайського району
Миколаївської області зоною надзвичайної екологічної ситуації» від 31
серпня 2000 р. № 1039 [5], яким передбачається низка заходів у зв’язку з
встановленням особливого правового режиму у зазначених населених
пунктах.

Закон передбачає й інші заходи щодо запобігання аваріям і ліквідації їх
шкідливих екологічних наслідків у процесі проектування й експлуатації
господарських та інших об’єктів, що характеризуються екологічною
небезпекою, зобов’язуючи відповідних власників та уповноважених осіб
розробляти та здійснювати заходи, спрямовані на запобігання аваріям та
ліквідацію їхніх шкідливих наслідків. Він зобов’язує також органи
державного, у тому числі екологічного, контролю проводити систематичні
перевірки стану екологічно небезпечних об’єктів та виконання
попереджувальних заходів і вимог щодо безпечної експлуатації таких
об’єктів. На Мінекоресурсів України покладено обов’язок щодо визначення
переліку екологічно небезпечних об’єктів.

Разом з тим закон припускає можливість настання аварії внаслідок
забруднення довкілля і зобов’язує відповідні підприємства, установи та
організації, що допустили настання екологічної небезпеки, негайно
розпочати ліквідацію негативних наслідків. Водночас відповідні службові
особи або власники екологічно небезпечних підприємств зобов’язуються
повідомляти про аварії і заходи, вжиті для ліквідації її наслідків
органи місцевого самоврядування, органи охорони здоров’я та спеціально
уповноважені органи управління в галузі охорони довкілля,
природокористування і забезпечення екологічної безпеки.

Однак чітких процедур інформування та здійснення інших невідкладних
заходів щодо відвернення екологічного ризику та ліквідації негативних
наслідків на випадок аварій, катастроф, інших надзвичайних екологічних
ситуацій у законі очевидно бракує, що практично створює можливості для
заповнення цих прогалин на рівні підзаконного нормативно — правового
регулювання, яке не становить сьогодні чіткої і збалансованої системи як
на рівні загальнообов’язкових правил, так і щодо врегулювання
повноважень і комплексу практичних дій суб’єктів, які експлуатують
екологічно небезпечні об’єкти, здатні спричиняти аварії чи ускладнювати
природно-стихійні катастрофи.

Відповідно до Закону України «Про екологічну експертизу» від 9 лютого
1995 року [9] метою екологічної експертизи є запобігання негативному
впливу антропогенної діяльності на стан довкілля та здоров’я людей, а
також оцінювання ступеня екологічної небезпеки господарської діяльності
та екологічної ситуації на окремих територіях і об’єктах (ст. 4).

Серед основних завдань екологічної експертизи є визначення ступеня
екологічного ризику і безпеки запланованої чи здійснюваної діяльності,
оцінювання впливу діяльності об’єктів екологічної експертизи на стан
довкілля, здоров’я людей і якість природних ресурсів (ст. 5).

Як основні принципи екологічної експертизи виділяються правова ідея
гарантування безпечного для життя і здоров’я людей довкілля, екологічна
безпека (ст. 6).

Слід зазначити, що Закон «Про екологічну експертизу» за своєю формою,
структурою, змістом та наявними принципами правового регулювання
розроблений на рівні вимог міжнародного права та, зокрема, Директиви
Ради Європи від 27 червня 1985 року № 85/337/ЄЕС про оцінку наслідків
виконання державних та приватних проектів для навколишнього природного
середовища [10], Директиви Ради Європи від 7 червня 1990 року №
90/313/ЄЕС про вільний доступ до інформації про навколишнє середовище
[11].

Значне місце у системі екологічного законодавства, зокрема законодавства
про екологічну безпеку, посідає Закон України «Про відходи» від 5
березня 1998 року [12], який розроблено на рівні сучасних правових
принципів міжнародного права.

Серед головних завдань закону — визначення основних умов, вимог і правил
щодо екологічно безпечного поводження з відходами, запобігання
шкідливому їх впливу на здоров’я людини та навколишнє природне
середовище. Основними принципами державної політики у сфері поводження з
відходами є пріоритетний захист довкілля та здоров’я людини від
негативного впливу відходів.

Проведений аналіз чинного законодавства свідчить про те, що питання
забезпечення екологічної безпеки відображені не тільки в законодавчих
актах власне екологічного, але й іншого законодавства, що регламентує
здійснення різних видів діяльності, які за характером
нормативно-правових приписів, предмета правового регулювання та цільовою
спрямованістю можна класифікувати орієнтовно за такими основними
групами:

а) нормативно-правові приписи, які спрямовані на забезпечення реалізації
права громадян на охорону здоров’я, зокрема на безпечне для життя і
здоров’я навколишнє природне середовище та які містяться у законодавстві
про охорону здоров’я, зокрема в Основах законодавства про охорону
здоров’я від 19 листопада 1992 р. (ст.ст. 6, 26—29) [15], Законі України
«Про забезпечення санітарного і епідемічного благополуччя населення» від
24 лютого 1994 р. (ст.ст. 13—19, 22, 25, 34)[16];

б) нормативно-правові приписи, які визначають статус органів центральної
та місцевої виконавчої влади, спеціалізованих структур у галузі
екологічної, в тому числі техногенно-екологічної, безпеки: Закон України
«Про Раду національної безпеки і оборони України» від 5 березня 1998 р.
№ 183 [17]; Положення про Міністерство екології та природних ресурсів
України, затверджене Указом Президента України від 29 травня 2000 р.
[18]; Положення про Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій
та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи,
затверджене Указом Президента України від 28 жовтня 1996 р. [19];
Положення про Державну комісію з питань техногенно-екологічної безпеки
та надзвичайних ситуацій, затверджене постановою Кабінету Міністрів
України в редакції від 16 лютого 1998 р. [20]; Концепція створення і
діяльності Європейського центру техногенної безпеки (TESEC), схвалена
постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 1996 р.,та ін. [21];

в) нормативно-правові приписи, які встановлюють статус органів місцевого
самоврядування та їхні повноваження в галузі забезпечення екологічної
безпеки: Закон України «Про місцеве самоврядування» від 21 травня 1997
р. (ст.ст. 25, 43 та ін.) [22];

г) нормативно-правові приписи, які містять принципи забезпечення
екологічної безпеки у сфері наукової та науково-технічної політики:
Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність» від 1 грудня
1998 р. (ст. 32) [23];

д) нормативно-правові приписи, які закріплюють вимоги забезпечення
екологічної безпеки у процесі стандартизації і сертифікації продукції,
товарів тощо: Декрет Кабінету Міністрів України «Про стандартизацію і
сертифікацію» від 10 травня 1993 р. (ст.ст. 2, 3, 5) [24];

е) нормативно-правові приписи, спрямовані на регламентування екологічної
безпеки у процесі реалізації продукції, товарів та захисту прав
споживачів: Закон України «Про захист прав споживачів» від 12 травня
1991 р. (ст.ст. 16, 23 та ін.) [25];

є) нормативно-правові приписи, які передбачають вимоги і нормативи
екологічної безпеки у процесі охорони праці: Закон України «Про охорону
праці» від 14 жовтня 1992 р. (ст.ст. 7, 18) [26];

ж) нормативно-правові приписи, які містять вимоги екологічної безпеки у
процесі здійснення підприємницької, іншої економічної діяльності: Закон
України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р. (ст.ст. 25,
26) [27]; Закон України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р.
(ст.ст. 10, 12, 14) [28];

з) нормативно-правові приписи, що регламентують вимоги екологічної
безпеки у процесі реалізації повноважень власника щодо різних видів
майна та об’єктів інтелектуальної власності: Закон України «Про
власність» від 7 лютого 1991 р. (ст.ст. 4, 10) [ 29];

и) нормативно-правові приписи, які встановлюють вимоги екологічної
безпеки при здійсненні інвестиційної, інноваційної, містобудівної та
іншої господарської діяльності: Закон України «Про інвестиційну
діяльність» від 18 вересня 1991 р. (ст.ст. 4, 8) [ЗО]; Закон України
«Про дорожній рух» від ЗО червня 1993 р. (ст. 49) [31]; Повітряний
кодекс України від 4 травня 1993 р. (ст. 54) [32]; Закон України «Про
залізничний транспорт» від 4 липня 1996 р. (ст.ст. 6, 11, 22) [33];
Закон України «Про трубопровідний транспорт» від 15 травня 1996 р.
(ст.ст. 5, 6, 15, 20) та ін. [34];

і) нормативно-правові приписи, які встановлюють комплекс спеціальних
вимог щодо забезпечення екологічної безпеки у разі здійснення діяльності
в аграрному секторі економіки: Закон

України «Про селянське (фермерське) господарство» в редакції від 22
червня 1993 р. (ст. 11) [35];

ї) нормативно-правові приписи, які регламентують забезпечення
екологічних, у тому числі вимог екологічної безпеки у надзвичайних
ситуаціях: Закон України «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16
березня 2000 р. (ст.ст. 1, 3, 4) [36]; Закон України «Про
аварійно-рятувальні служби» від 14 грудня 1999 р. [37];

й) нормативно-правові приписи, які передбачають дотримання вимог
екологічної безпеки у межах територій і зон, на яких запроваджено режим
надзвичайних екологічних ситуацій: Закон України «Про правовий режим
території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок
Чорнобильської катастрофи» від 27 лютого 1991 р. [38];

к) нормативно-правові приписи, які визначають вимоги екологічної безпеки
у процесі здійснення деяких специфічних видів діяльності, що можуть
справляти негативний вплив на стан екологічної ситуації: Закон України
«Про космічну діяльність» від 15 листопада 1996 р. (ст.ст. 8, 9, 21)
[39];

л) нормативно-правові приписи, які спрямовані на попередження настання
екологічної небезпеки у процесі використання ядерної енергії, поводження
з радіоактивними матеріалами і відходами та радіаційний захист
населення: Закон України «Про використання ядерної енергії та радіаційну
безпеку» від 8 лютого 1995 р. [40]; Закон України «Про поводження з
радіоактивними відходами» від 30 червня 1995 р. (ст.ст. З, 8, 13, 17 та
ін.) [41];

м) нормативно-правові приписи, що передбачають систему пільг для
фізичних осіб за здійснення благодійної допомоги, яка надається особам,
постраждалим внаслідок стихійного лиха, аварій, епідемій та епізоотій,
екологічних, техногенних та інших катастроф: Декрет Кабінету Міністрів
України від 26 грудня 1992 р. № 13-92 «Про прибутковий податок з
громадян» (ст.ст. 5, 12) [42];

н) нормативно-правові приписи, які закріплюють вимоги екологічної
безпеки у процесі використання хімічних та інших токсичних, шкідливих і
небезпечних речовин, їх сполук, продуктів біотехнологій, інших
біологічних агентів, а також мінеральних добрив, у тому числі пестицидів
і агрохімікатів: Закон України «Про пестициди і агрохімікати» від 2
березня 1995 р. (ст.ст. З, 4, 6, 7, 8, 9, 13,18,19, 20 та ін.) [43].

За спрямуванням і змістом правових приписів цей закон орієнтований на
безпечне для здоров’я людини і довкілля застосування пестицидів і
агрохімікатів. Пріоритетність збереження здоров’я людини і охорони
навколишнього природного середовища стосовно екологічного ефекту від
застосування пестицидів і агрохімікатів, мінімізація їх використання за
рахунок впровадження екологічно безпечних, технічних методів захисту
рослин, безпечність для здоров’я і довкілля під час їх виробництва,
випробування, застосування — важливі принципи державної політики у цій
сфері та пріоритетні вимоги у процесі їх застосування, проведення
державних випробувань з ними, їх державної реєстрації та технічних
засобів застосування.

Важливо підкреслити, що основні положення та вимоги Закону України «Про
пестициди і агрохімікати» сформульовані на рівні принципів правового
регулювання, закладених в основу Директиви Ради ЄЕС 78/631 від 26 червня
1978 р. про приведення у орієнтовну відповідність законів держав-членів,
стосовно класифікації, пакування та маркування складів небезпечних
речовин (пестицидів) [44]; Директиви Ради ЄС 88/379 від 7 червня 1988
року про приведення в орієнтовну відповідність законів, правил і
адміністративних положень держав-членів стосовно класифікації, пакування
і маркування складів небезпечних речовин [45], а також Директиви Ради ЄС
від 9 грудня 1996 року в частині категорій небезпечних речовин та їх
класифікації [46] на високотоксичні, токсичні речовини, опалювачі,
вибухові речовини, небезпечні для навколишнього середовища, з виділенням
високотоксичних речовин для водних організмів, токсичних для водних
організмів та тих, що мають довгостроковий вплив на водне

середовище тощо.

У цьому аспекті норми зазначеного закону слугують подальшому зближенню
із законодавством Європейського Союзу правового регулювання відносин,
пов’язаних із різними формами використання таких небезпечних речовин,
якими є пестициди й агрохімікати, відвернення їх негативного виливу на
здоров’я людини та навколишнє природне середовище.

Важливе значення мають норми, що закріплюють нормативно-правові вимоги
щодо забезпечення екологічної безпеки у сфері територіальної та
цивільної оборони: Закон України «Про оборону України» в редакції від 5
жовтня 2000 р. № 2020 (ст.ст. 18, 19); Закон України «Про цивільну
оборону» від 3 лютого 1993 р. (преамбула, ст.ст. 1, 2, 12, 17) [47].
Незаперечну практичну спрямованість мають нормативно-правові приписи,
які визначають об’єкти підвищеної екологічної небезпеки та особливості
їх експлуатації, види екологічно небезпечної діяльності тощо [48].

б) правові засади транснаціональної екологічної безпеки.

Забезпечення екологічної безпеки на глобальному рівні здійснюється за
допомогою системи міжнародно-правових норм, зокрема тих, що містяться у
міжнародних конвенціях, угодах та інших правових формах, притаманних
міжнародно-правовому регулюванню відносин у цій сфері.

Провідне місце у цій системі належить Конвенції ООН про транскордонний
вплив промислових аварій, прийнятій 17 березня 1992 року у м. Гельсінкі
[1]. Ця Конвенція застосовується у відносинах щодо попередження
промислових аварій, забезпечення готовності до них та ліквідації
наслідків аварій, які можуть призвести до транскордонного впливу,
включаючи і ті, що спричинені природною стихією, а також у сфері
міжнародного співробітництва стосовно взаємної допомоги, досліджень,
розробок, обміну інформацією та технологіями у цій сфері.

Дія Конвенції не поширюється, зокрема, на випадок ядерних аварій та
надзвичайних ситуацій, пов’язаних із радіоактивним впливом, аварій,
спричинених діяльністю на військових об’єктах, руйнуванням гребель,
аварій на наземному транспорті та внаслідок діяльності у морському
середовищі, розливів у морі нафти, інших шкідливих речовин та випадкових
викидів генетично модифікованих організмів.

Відповідно до Конвенції промислова аварія означає подію, яка виникає
внаслідок неконтрольованих змін у процесі будь-якої діяльності,
пов’язаної з небезпечними речовинами, або під час виробництва,
використання, схову, переміщення, видалення або транспортування.

Конвенція, зокрема, передбачає встановлення міжнародно-правових засад
для обміну інформацією, проведення консультацій та інших спільних
заходів щодо розробки та здійснення без будь-якого необґрунтованого
уповільнення політики і стратегії зниження ризику промислових аварій та
вдосконалення заході в стосовно їх попередження, забезпечення готовності
до них і ліквідації наслідків, включаючи проведення відновлювальних
робіт з урахуванням зусиль, які застосовуються на національному й
міжнародному рівні з метою унеможливлювання їх дублювання.

Важливу роль надає Конвенція процесу прийняття рішень, щодо розміщення
небезпечних об’єктів.

У процесі прийняття рішення щодо розміщення небезпечних об’єктів мають
розглядатися питання стосовно розміщення нових і суттєвої модифікації
вже здійснюваних видів діяльності на безпечній відстані від існуючих
населених пунктів, можливості створення зон безпеки довкола об’єктів, на
яких здійснюється небезпечна діяльність, причому у цьому випадку бажано
більш глибоко вивчати такі заходи, які призводять до збільшення
чисельності населення, що підпадає під загрозу, або посилюють у певний
спосіб рівень ризику.

Стосовно небезпечної діяльності відповідна Сторона Конвенції забезпечує
підготовку і здійснення планів дій у надзвичайних ситуаціях на
промисловій території, включаючи застосування належних заходів з метою
ліквідації наслідків аварії та інших дій щодо попередження та зниження
до мінімуму транскордонних викидів та гарантує іншим заінтересованим
Сторонам надання наявних у неї матеріалів для розробки аналогічних
планів.

Водночас до планів дій у надзвичайних ситуаціях за межами промислових
територій можуть включалися питання розподілу організаційних функцій і
відповідальності стосовно вжиття заходів на випадок надзвичайних подій
та способів досягнення відповідності з планами дій для промислових
територій, способи та процедури для використання рятувальним і медичним
персоналом, методи невідкладного визначення району загроз, заходи щодо
забезпечення швидкого інформування потенційних Сторін Конвенції щодо
впливу промислових аварій та стосовно підтримання зв’язку.

Згідно з Конвенцією про транскордонний вплив промислових аварій
відповідні Сторони мають забезпечувати надання належної інформації
громадськості в районах, які можуть бути охоплені аварією внаслідок
здійснення небезпечної діяльності. Ця інформація спрямовується за
зв’язками, найбільш прийнятними для Сторін, включаючи складові,
визначені в межах дій на випадок надзвичайних ситуацій від небезпечної
діяльності.

Поряд з цим Сторона, що здійснює небезпечну діяльність на місцях, надає
громадськості можливість брати участь у відповідних процедурах з метою
висловлення своїх пропозицій, думок та занепокоєності стосовно заходів
попередження аварій і забезпечення готовності до них та забезпечує, щоб
така можливість була еквівалентною можливості громадськості, що
надається Стороною, яка може потенційно постраждати від наслідків
аварії.

Особливого значення надає Конвенція створенню та функціонуванню системи
повідомлення про промислові аварії. Встановлено, що Сторони забезпечують
створення і експлуатацію узгоджених і ефективних систем повідомлення про
аварії, на відповідних рівнях з метою отримання і передачі повідомлень
щодо промислових аварій, які містять інформацію, необхідну для протидії
транскордонному впливові.

У разі виникнення або необоротної загрози виникнення промислової аварії,
яка здатна створити або створює транскордонний вплив, Сторона її
походження забезпечує невідкладне повідомлення про це через відповідні
системи інформування про промислові аварії. Повідомлення має включати
такі дані:

а) вид і масштаби промислової аварії, пов’язані з нею небезпечні
речовини (якщо про них відомо) та характер її можливого негативного
впливу;

б) час виникнення та чітке місце аварії;

в) інші відомості, необхідні для ефективної ліквідації наслідків аварії.

Конвенція зобов’язує Сторони до співробітництва з метою поліпшення
нагального надання погодженої допомоги, включаючи у разі необхідності
сукупність дій, спрямованих на мінімізацію наслідків і впливу
промислової аварії та надання допомоги загального характеру.

Будь-яка Сторона може просити надання допомоги щодо лікування або
тимчасового переміщення на територію іншої Сторони осіб, що постраждали
від аварії, а також має право в будь-який час після відповідних
консультацій і шляхом повідомлення клопотати про припинення допомоги.

Поряд з викладеним у Конвенції передбачені й інші спеціальні для неї та
класичні (традиційні) для всіх міжнародних конвенцій вимоги, спрямовані
на досягнення мети і завдань попередження виникнення екологічного
ризику, що має транскордонний вплив, та ліквідації наслідків небезпечної
діяльності, що призвело до надзвичайних ситуацій.

Передбачається, зокрема, що кожна із Сторін призначає чи створює один
або декілька компетентних органів і пункт зв’язку для реалізації
Конвенції та інформує протягом трьох місяців кожну Сторону через
компетентний орган як пункт зв’язку про будь-які зміни, що сталися,
забезпечує безперервне функціонування цього пункту і системи
повідомлення про промислові аварії, направлення та отримання запитів про
надання допомоги та прийняття таких пропозицій.

Конвенцією передбачається, що представники Сторін скликають конференцію
Сторін і проводять свої наради на постійних засадах.

Важливе значення у системі забезпечення екологічної безпеки має механізм
правового регулювання, який встановлено Директивою Ради Європейського
Союзу про стримування небезпеки великих аварій, пов’язаних з
небезпечними речовинами, від 9 грудня 1996 року № 96/82/ЄС [4]. Цю
Директиву прийнято з урахуванням практики застосування Директиви Ради
ЄЕС від 24 червня 1982 року № 82/501 про небезпеку великих аварій,
властиву деяким видам промислової діяльності, та подальшої доцільності
врахування факторів ризику, збереження якості навколишнього середовища,
його охорони та захисту людей шляхом здійснення профілактичних заходів і
необхідністю застосування її положень до всіх підприємств (а не до
деяких, як це було передбачено попередньою Директивою № 82/501), в яких
небезпечні речовини присутні в таких великих кількостях, що створюється
небезпека великої аварії, з метою зменшення їх ризику та ризику «ефекту
доміно», забезпечення доступу до інформації, зокрема підготовки
протоколу безпеки, розроблення відповідних планів дій на випадок
надзвичайних ситуацій для людей та довкілля (п.п. 2, 3,11,17,18, 20,
22). Норми Директиви Ради ЄС від 9 грудня 1996 року спрямовані на
відвернення великих (значних) аварій, пов’язаних із небезпечними
речовинами, та обмеження їхніх наслідків для людей і навколишнього
середовища з метою забезпечення послідовним та ефективним способом
високих рівнів захисту в країнах Співтовариства і застосовуються без
будь-якої шкоди Директиві Ради ЄС від 12 червня 1989 року № 89/391 про
заходи, спрямовані на підвищення гігієни і безпеки праці [5]. Згідно з
Директивою Ради ЄС від 9 грудня 1996 року термін «присутність
небезпечних речовин» відображає фактичну чи прогнозовану наявність таких
речовин на підприємстві або присутність таких речовин, які в разі втрати
контролю за виробничим хімічним процесом могли б бути у кількостях,
рівних або таких, що перевищують порогові показники, визначені у
відповідних додатках до Директиви.

Важливо, що зазначена Директива встановлює чітке правило, згідно з яким
держави-члени Співтовариства мають право вимагати від екологічно
небезпечних підприємств складання документа, який би визначав політику
попередження значних аварій та забезпечення його належного виконання.

Важливим елементом системи відвернення великих аварій та обмеження
наслідків цих аварій відповідно до вимог Директиви РЄС від 9 грудня 1996
року визнано політику землекористування шляхом довгострокового
планування використання земель для розміщення нових підприємств,
модифікацій існуючих, розміщення нових споруд, комунікацій та інших
об’єктів поблизу житлових районів, які підвищують ризик великої аварії
та її соціальних наслідків, здійснення ефективного обліку та контролю за
ними, дотримання процедур консультацій з питань ризиків із громадськістю
та державними інституціями з метою забезпечення у процесі прийняття
відповідних рішень вимог безпеки для населення і навколишнього
природного середовища.

Директивою Ради ЄС від 9 грудня 1996 року визначаються юридичні засади
функціонування компетентного органу, відповідального за виконання вимог
цієї Директиви, допоміжні технічні структури, організації та здійснення
системи інспектування і контролю, функціонування системи інформування та
обміну інформацією, порядок заборони технічної експлуатації екологічно
небезпечних підприємств, встановлюються межі конфіденційності
інформації, засади діяльності спеціалізованого Комітету як допоміжного
органу Комісії, особливості здійснення Директиви, її чинності та відміни
Директиви 82/501 ЄС з часу набрання чинності Директиви РЄС від 9 грудня
1996 p., яка набирає сили на 20-й день після її опублікування в
Офіційному журналі Європейського Співтовариства.

Держави-члени Європейського Співтовариства взяли на себе зобов’язання не
погіршувати якість життя людини, зокрема через довкілля, здоров’я та
природу, усвідомлюючи, що людина та власність піддаються особливій
небезпеці внаслідок певної діяльності, та зважаючи на те, що викиди
речовин, які сталися в одній державі, можуть спричинити шкоду іншій
державі, а тому проблеми, пов’язані з такою компенсацією, мають
інтернаціональне походження. Основною метою Конвенції є гарантування
відповідних компенсацій шкоди, якої завдано внаслідок впливу,
небезпечного для довкілля.

Проведений аналіз міжнародно-правового регулювання екологічної безпеки,
що має транскордонний вплив, свідчить про наявність відповідних
механізмів попередження екологічного ризику, ліквідації наслідків
надзвичайних ситуацій, що обумовлює процеси гармонізації екологічного
законодавства України з міжнародними нормами і принципами у сфері
екологічної безпеки.

Відповідальність за порушення екологічного законодавства

а) дисциплінарна відповідальність

Поширення екологічної небезпеки в різних регіонах держави обумовлює
пошук активних і творчих сил та конкретних заходів щодо їх відвернення.
Тому важливе значення в системі протидій реальній екологічній небезпеці
покладається на державно-правовий механізм гарантування екологічної
безпеки, зокрема регулюючими засобами сучасного екологічного
законодавства.

Проведений аналіз нормативно-правового регулювання у цій сфері дозволяє
констатувати, що регламентація відносин щодо забезпечення екологічної
безпеки здійснюється у сучасних умовах за допомогою різних за формою
законодавчих та підзаконних актів.

Я вважаю, що реальна ситуація вимагає дійових процедур та специфічних
функцій щодо забезпечення екологічної безпеки на рівні різних органів
управління у цій сфері з позиції реалізації та захисту права громадян на
екологічну безпеку, регулювання екологічної безпеки у системі
національної безпеки, гарантування безпечності існування народу України
з погляду впливу явищ і факторів природного та техногенного походження,
досягнення виконання нормативно-правових вимог державою та її
інституціями щодо гарантування безпеки від природної стихії, юридичними
та фізичними особами щодо експлуатації, застосування, використання тощо
екологічно небезпечних об’єктів та видів діяльності, виконання вимог
міжнародно-правових принципів і норм.

Отже, логічно, щоб ці та інші питання були конкретизовані у спеціальному
законодавчому акті — законі України про екологічну (природно-техногенну)
безпеку.

В ньому бажано зосередити правові норми, які були б спрямовані на
забезпечення основної мети екологічної політики України — гарантування
екологічної безпеки для життєдіяльності громадян України на
національному, регіональному, місцевому і локальному рівнях; вжиття
належних матеріальних, процедурних, інституційних та інших
забезпечувальних заходів щодо її регулювання та створення
організаційно-юридичних умов для реалізації і захисту природного і
конституційного (юридичного) права людини на безпечне для життя і
здоров’я довкілля.

На мою думку у системі запобігання екологічному ризикові та настанню
екологічної небезпеки особливого значення слід надати державним
програмам забезпечення екологічної безпеки (програмам відвернення та
ліквідації надзвичайних екологічних ситуацій), веденню державного
реєстру (кадастру) екологічно небезпечних територій і об’єктів та
регулюванню екологічно небезпечних видів діяльності.

Важливо регламентувати, що з метою запобігання та локалізації
надзвичайних екологічних ситуацій, зменшення їхнього негативного впливу
на стан довкілля і здоров’я населення відповідно до умов і характеру
екологічної небезпеки техногенного впливу чи прояву стихійних природних
явищ можуть розроблятися відповідно до Державної екологічної політики
національні, регіональні та місцеві (локальні) програми забезпечення
екологічної безпеки чи комплексні програми відвернення та ліквідації
(усунення) надзвичайних екологічних ситуацій.

Ці програми могли б запроваджуватися з урахуванням картографічних даних
небезпечних природних і техногенних впливів та відомостей державного
реєстру (кадастру) екологічно небезпечних територій і об’єктів.

Ефективність такого закону може бути позитивною за умови закріплення
гарантій держави щодо відвернення настання екологічної загрози внаслідок
природної стихії та встановлення зобов’язань юридичних і фізичних осіб,
які експлуатують екологічно небезпечні об’єкти чи здійснюють відповідні
види діяльності, здатні спричинити надзвичайні екологічні ситуації.

З метою запобігання та стримування непередбачуваних викидів, зменшення
їх негативних наслідків і обмеження шкоди для людей і навколишнього
природного середовища, вжиття необхідних заходів для захисту їх від
значних техногенних впливів, забезпечення відновлення територій та
доведення інформації до громадськості, місцевих органів влади і
спеціально уповноважених органів доцільно передбачити у законі
зобов’язання осіб, які експлуатують екологічно небезпечні об’єкти або
здійснюють таку саму діяльність щодо розробки внутрішніх та зовнішніх
планів дій у надзвичайних екологічних ситуаціях із визначенням заходів,
обов’язкових для здійснення у межах їхніх територій та подання
відповідної інформації у встановлені терміни спеціально уповноваженим
органам, а також порядок проведення консультацій із заінтересованою
громадськістю.

Однаковою мірою мають бути розроблені норми, які б врегулювали всю
систему передачі та обміну інформацією з міжнародними організаціями та
державами, що можуть зазнати негативних наслідків від екологічно
небезпечної діяльності, з аналізом причини настання, здійснення
ліквідаційних робіт та заходів щодо відвернення наступних надзвичайних
екологічних ситуацій.

Норми, які б передбачали процедури стандартизації, нормування у галузі
екологічної безпеки, ліцензування здійснення екологічно небезпечних
видів діяльності, паспортизації екологічно небезпечних об’єктів,
сертифікації аналогічної продукції та засобів пакування, здійснення
аудиту такої діяльності, експертизи відповідних об’єктів, екологічно
небезпечних зон та територій, застосування економічних та фінансових
засобів, які б спрямовувалися на відвернення і реагування на аварії і
катастрофи, проведення інспектування та різноманітних форм контролю
(міждержавного, державного, громадського тощо), а також запровадження
інституту страхування за шкоду, заподіяну здійсненням екологічно
небезпечних видів діяльності та відповідальності за екологічний ризик.

Підставою для припинення екологічно небезпечної діяльності підприємств є
систематичне вчинення правопорушень у сфері екологічної безпеки.

Систематичним порушенням нормативів екологічної безпеки та екологічних
стандартів доцільно вважати такі правопорушення, які були допущені два і
більше рази, що були офіційно встановлені органами державного контролю і
нагляду та за які до винних могли застосовуватися або не застосовуватися
заходи державного примусу, в тому числі обмеження та зупинення
екологічно небезпечної діяльності.

На сьогодні накопичено відповідний позитивний та негативний

досвід реалізації превентивної екологічно-правової відповідальності.
Робиться спроба теоретичного дослідження цього правового феномену,
об’єктивного розкриття його юридичної природи, відповідних
правовідносин, у яких він реалізується, що дозволяє більш предметно
окреслити роль цієї відповідальності у системі юридичної
відповідальності взагалі, юридичної відповідальності в екологічному
законодавстві особливо та у забезпеченні реалізації та захисту права
громадян на екологічну безпеку зокрема.

Започаткована правотворча новація становить безперечний
теоретично-практичний інтерес.

На сьогоднішній день на законодавчому рівні немає чіткого визначення про
те, які органи приймають рішення щодо обмеження, зупинення та припинення
екологічно небезпечної діяльності та які органи здійснюють виконання
таких рішень, тобто реального забезпечення застосування превентивних
санкцій.

З огляду на практичні потреби забезпечення права громадян на екологічну
безпеку, підвищення дієвості передбачених санкцій я вважаю за доцільне
спростити механізм їх застосування, передбачивши переважно судовий,
порядок обмеження, зупинення та припинення
екологічно небезпечної діяльності підприємств, установ, організацій за
поданням органів спеціального екологічного контролю Мінекоресурсів
України, органів прокурорського нагляду та за позовами громадян, право
на екологічну безпеку яких порушено, чи громадських об’єднань, інших
правозахисних організацій, які діють в інтересах захисту права громадян
на екологічну безпеку. Це стало б додатковою демократичною гарантією
захисту прав громадян на екологічну безпеку від будь-якої загрози
природного та техногенного походження.

Водночас варто взяти до уваги, що експлуатація екологічно небезпечних
об’єктів, інших джерел екологічної небезпеки у межах

окремих структурних підрозділів або окремого устаткування,
технологічного процесу можуть створювати підвищену загрозу для здоров’я
та життя працівників підприємств, установ, організацій, а також для
довкілля та інших громадян, що мешкають або перебувають у зоні впливу
таких джерел, що потребує оперативного втручання з метою зниження
екологічного ризику для оточуючих

З цією метою було б доцільно надати право виносити постанову про
обмеження експлуатації джерел та об’єктів підвищеної екологічної
небезпеки у межах окремих структурних підрозділів підприємств, установ,
організацій та тимчасове призупинення їх експлуатації органам Державного
екологічного контролю, зокрема Державній екологічній інспекції, з метою
оперативного реагування на порушення вимог екологічної безпеки на певний
термін, скажімо до одного місяця, тобто на час вжиття необхідних
організаційно-технічних, економічних заходів, спрямованих на приведення
їх експлуатації у відповідність до встановлених спеціальними дозволами
вимог.

У разі невиконання застосованих важелів доцільно надати їм право
звертатися до судових органів з вимогою відповідно про обмеження,
зупинення чи припинення екологічно небезпечної діяльності в цілому
підприємства, установи, організації та сприяти органам виконавчої служби
у реалізації відповідних судових рішень.

Отже, сьогодні можна констатувати наявність у чинному законодавстві
значної частини норм, які у сукупності створюють правове підґрунтя для
кваліфікації та застосування превентивної (попереджувальної)
еколого-правової відповідальності за екологічні правопорушення.

Відповідальність за порушення екологічного законодавства.

а) дисциплінарна відповідальність.

Юридична відповідальність у галузі екології – це особливий стан
суспільних екологічних правовідносин, при якому правовими засобами
забезпечується виконання відповідальними особами спеціальних
обов’язкових вимог законодавства в галузі використання природних
ресурсів, охорони НПС, забезпечення екологічної безпеки чи застосування
до винних осіб заходів державно – правового примусу.

Цей вид відповідальності встановлюється за екологічні правопорушення.

Екологічне правопорушення – це винна, протиправна, економічно небезпечна
дія, яка посягає на встановлений порядок використання природних
ресурсів, охорони НПС та порушує екологічні і пов’язані з ними інші
права людини і вимоги економічної безпеки.51

Одним з видів юридичної відповідальності у галузі екології є
дисциплінарна відповідальність.

Що ж слід розуміти під дисциплінарною відповідальністю за екологічні
правопорушення?

Дисциплінарна відповідальність за економічні правопорушення – це
різновид юридичної відповідальності, яка застосовується до винних осіб
за протиправні дії, що порушують екологічні вимоги у процесі невиконання
функціонального обов’язку та інших вимог дисципліни праці, пов’язаних з
використанням природних ресурсів, охорони НПС, забезпечення екологічної
безпеки.

Підставою відповідальності є дисциплінарні поступки в галузі екології
(в галузі використання природних ресурсів, в галузі охорони НПС, в
галузі забезпечення екологічної безпеки)

Умови настання дисциплінарної відповідальності:

протиправність;

наявність вини суб’єкта;

професійна правосуб’єктність у галузі екології;

невиконання чи неналежне виконання екологічних вимог, які складають коло
службових, професійних обов’язків;

Види дисциплінарних стягнень:

догана;

звільнення з посади;

б) адміністративна відповідальність.

Адміністративна відповідальність передбачена Кодексом про
адміністративні порушення України.

Адміністративна відповідальність – це різновид суспільних відносин, у
яких застосовується заходи адміністративного впливу (стягнення) за винні
і протиправні діяння, що порушують встановлений порядок використання
природних ресурсів, охорони НПС, забезпечення екологічної безпеки та
екологічного права громадян52 .

Порушеннями екологічного права громадян є:

І. В галузі природноресурсових відносин:

— порушення вимог загального природокористування;

— перевищення лімітів і нормативів використання природних ресурсів;

— самовільне спеціальне природокористування;

— псування і забруднення сільськогосподарських земель;

— порушення правил використання земель;

— приховування і перекручення даних земельного кадастру;

— несвоєчасне повернення тимчасово зайнятих земель або непреведення їх
у стан придатний для використання за призначенням;

— самовільне відхилення від проектів внутрішньогосподарського
землеустрою;

— порушення правил і вимог проведення робіт по геологічному вивченню
надр;

— пошкодження водогосподарських споруд і пристроїв;

— експлуатація на водних об’єктах водозабірних споруд не забезпечених
рибозахисним обладнанням;

— порушення вимог щодо охорони надр;

— самовільне випалювання сухої рослинності або їх залишків;

— порушення правил охорони поверхневих вод , підземних, територіальних,
внутрішніх, морських;

— порушення порядку здійснення діяльності, спрямовані на штучні зміни
стоку атмосфери і атмосферних явищ тощо.

ІІ. В галузі природоохоронних відносин:

порушення експлуатації природоохоронних об’єктів;

порушення вимог охорони НПС від неконтрольованого шкідливого
біологічного впливу;

порушення правил і норм складування, зберігання, розміщення, утилізації,
ліквідації і застосування відходів;

перевищення нормативів викиді і скидів забруднення речовин у НПС;

здійснення незаконної діяльності, що негативно впливає на погоду і
клімат;

перевищення нормативу вмісту забруднюючих речовин у випадках пересувних
джерел;

порушення строків і порядку внесення платежів за використання природних
ресурсів і за забруднення НПС;

неповідомлення відомостей про здійснення скиду в море забруднюючих
речовин;

невиконання висновків державної екологічної експертизи;

невиконання розпоряджень і приписів органів екологічної експертизи;

порушення порядку інформування про стан НПС і стан захворюваності
населення;

недодержання екологічних вимог під час проектування, розміщення,
будівництва, реконструкції і прийняття в експлуатацію об’єктів або
споруд;

порушення правил застосування, зберігання, знешкодження, ліквідації і
захоронення пестицидів і агрохімікатів, токсичних хімічних речовин та
інших препаратів;

порушення вимог щодо охорони видів тварин, рослин, занесених до Червоної
Книги.

ІІІ. В галузі забезпечення екологічної безпеки:

порушення вимог екологічної безпеки;

невиконання правил і норм у процесі створення виробництва, зберігання,
транспортування, використання, знешкодження, ліквідація, захоронення
мікроорганізмів, вірусів, інших біологічних активних речовин і продуктів
біотехнології;

порушення вимог пожежної безпеки в лісах;

виготовлення, зберігання і реалізація заборонених знарядь добування
тварин.

Види адміністративно – правових стягнень:

— штраф; вилучення об’єктів правопорушення; позбавлення права заняття
спеціальною діяльністю; конфіскація знарядь правопорушення; обмеження,
зупинення, припинення діяльності чи експлуатації об’єктів. 53

Відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення
адміністративні стягнення до винних осіб можуть застосовуватися за такі
порушення вимог, норм та нормативів екологічної безпеки:

невиконання вимог економічної безпеки у процесі впровадження
відкриттів, винаходів, корисних моделей, промислових зразків,
раціоналізаторських пропозицій, нової техніки, технологій і систем,
речовин і матеріалів (ст. 911), за невиконання обов’язків із реєстрації
в судових документах операцій із шкідливими речовинами і сумішами (ст.
62);

пошкодження лісу стічними водами, хімічними речовинами, шкідливими
викидами і покидьками (ст. 72);

порушення вимог пожежної безпеки в лісах (ст. 87);

порушення порядку здійснення викиду забруднювальних речовин в атмосферу
або шкідливого виливу на неї фізичних і біологічних факторів (ст. 78);

порушення порядку здійснення діяльності, спрямованої на штучні зміни
стану атмосфери і атмосферних явищ (ст. 781);

недодержання екологічних вимог під час проектування, розміщення,
будівництва, реконструкції та прийняття в експлуатацію об’єктів або
споруд (ст.791);

уведення в експлуатацію транспортних та інших пересувних засобів з
перевищенням нормативів вмісту забруднювальних речовин у викидах
(ст.80);

експлуатація автомототранспортних та інших пересувних засобів з
перевищенням нормативів вмісту забруднювальних речовин у викидах
(ст.81);

порушення правил складування, зберігання, розміщення, транспортування,
знешкодження, ліквідації та захоронення пестицидів і агрохімікатів,
токсичних хімічних речовин та інших препаратів (ст. 83);

невиконання правил і норм у процесі створення, виробництва, зберігання,
транспортування, використання, знешкодження, ліквідації, захоронення
мікроорганізмів, біологічно активних речовин та інших продуктів
біотехнологій (ст.901);

До таких адміністративних правопорушень можна віднести виробництво,
заготівлю, реалізацію сільськогосподарської продукції, що містить
хімічні препарати понад гранично допустимі рівні концентрації (ст.421)
та заготівлю, переробку або збут радіоактивно забруднених продуктів
харчування чи іншої продукції (ст.422);

в) кримінальна відповідальність.

Кримінальна відповідальність за екологічні злочини – стан розвитку
суспільних відносин, в якому реалізуються засоби кримінально – правового
покарання осіб, винних у здійснені екологічного правопорушення з високим
рівнем екологічного ризику і екологічної безпеки для НПС, природних
ресурсів, життя і здоров’я людей 54 .

Види злочинних діянь у галузі екології відповідно до Кримінального
Кодексу України:

І. В сфері природноресурсових відносин:

— самовільне заняття земельної ділянки (ст.199);

— незаконна порубка лісу (ст.160);

— незаконне видобування корисних копалин (ст.1621);

— незаконне полювання (ст.161);

— незаконне зайняття рибним, тваринним та іншим водним добуваючим
промислом (ст.162);

— жорстоке поводження з тваринами (ст.2071);

ІІ. В сфері охорони НПС і його компонентів:

забруднення водойм і атмосферного повітря (ст.228);

забруднення моря речовинами шкідливими для здоров’я чи для живих
ресурсів моря, або іншими відходами і матеріалами (ст.2281);

знищення і руйнування природних об’єктів (ст.207);

навмисне знищення або суттєве пошкодження лісових масивів шляхом підпалу
(ст.89. ч. 2,3);

проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запасів
(ст.163);

порушення законодавства щодо континентального шельфу України (ст.1631);

ІІІ. В сфері екологічної безпеки:

приховування або перекручення відомостей про стан екологічної обстановки
чи захворювання населення (ст.2271);

заготівля, переробка або збут радіоактивних продуктів харчування іншої
продукції (ст.2272);

порушення правил безпеки гірничих робіт (ст.2272);

розкрадання радіоактивних матеріалів (ст.2283);

незаконне придбання, зберігання, використання, передача або руйнування
радіоактивних матеріалів (ст.2282);

загроза здійснення розкрадання радіоактивних матеріалів або їх
використання (ст.2284);

порушення правил зберігання, використання, обліку, перевезення
радіоактивних матеріалів (ст.2285);

незаконне ввезення на територію України відходів і вторинної сировини.

Суб’єктами кримінальної відповідальності є громадяни і посадові особи.

Покарання за екологічні злочини:

виправні роботи;

кримінальний штраф;

позбавлення волі;

конфіскація незаконно добутого знарядь злочину;

позбавлення права займати відповідні посади 55.

Відповідно до чинного Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 р.
до економічних злочинів у сфері екологічної безпеки, за вчинення яких до
винних осіб можуть застосовуватися кримінальні покарання, доцільно
віднести: порушення правил екологічної безпеки (ст.236);

приховування чи перекручення відомостей про стан екологічної обстановки
чи експлуатація споруд без системи захисту довкілля (ст.253);

забруднення атмосферного повітря (ст.242);

забруднення моря (ст.243);

знищення або пошкодження лісових масивів (ст.245);

порушення законодавства про континентальний шельф (ст.244);

забруднення та псування земель (ст.239);

порушення правил охорони вод (ст.242);

порушення правил охорони надр (ст.240);

До злочинів у сфері громадської та екологічної безпеки можуть бути

також віднесенні:

напад на об’єкти, на яких є предмети, що становлять підвищену небезпеку
для оточення (ст.261);

незаконне ввезення на територію України відходів і вторинної сировини
(ст.268);

викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї, бойових
приладів, вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів або заволодіння
ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем (ст.262);

незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими
речовинами (ст.263);

незаконне поводження з радіоактивними матеріалами (ст.265);

порушення правил поводження з радіоактивними матеріалами (ст.265);

порушення правил поводження з вибуховими, легкозаймистими та іншими
речовинами або радіоактивними матеріалами (ст.267);

погроза вчинити, викрасти або використати радіоактивні матеріали
(ст.266);

незаконне перевезення на повітряному судні вибухових або легкозаймистих
речовин (ст.269);

порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки (ст.270);

Значна частина злочинів, які скоюються у певних сферах суспільної
діяльності, містить ознаки техногенно – економічної безпеки:

порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою
(ст.272);

порушення правил що стосуються безпечного використання промислової
продукції або безпечної експлуатації будівель і споруд (ст.275);

порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту
особам, які керують транспортними засобами (ст.286);

випуск в експлуатацію технічно несправних транспортних засобів або інше
порушення їх експлуатації (ст.287);

порушення правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення
дорожнього руху (ст.288);

порушення правил використання повітряного транспорту (ст.282);

порушення правил повітряних польотів (ст.281);

блокування транспортних підприємств (ст.279);

порушення правил безпеки на вибухонебезпечних підприємствах або у
вибухонебезпечних цехах (ст.273);порушення правил ядерної або
радіаційної безпеки (ст.274);

проведення вибухових робіт із порушенням правил охорони рибних запасів

(ст.250);

Пошкодження об’єктів магістральних газо – та нафтопродуктів (ст.292);

Питання юридичної відповідальності за екологічні правопорушення,

зокрема у сфері екологічної безпеки також регламентуються на рівні
національного законодавства країн – членів ЕС. Наприклад, Кримінальний
кодекс ФРН у розділі 28 “Злочини проти навколишнього середовища”
передбачає застосування кримінальної відповідальності за забруднення вод
(§.324); забруднення грунтів (§.324а); забруднення атмосферного повітря
(§.3251); створення шуму вібрації та неіонізуючого випромінювання
(§.325а); екологічно небезпечне видалення відходів (§.326); недозволену
експлуатацію устаткування (§.327); незаконне поводження з радіоактивними
речовинами та іншими небезпечними речовинами і матеріалами (§.328);
створення небезпеки районам, що потребують особливого захисту (§.329);
особливо тяжкі випадки екологічного кримінального злочину (§.330); та
інше.

Проведений аналіз значної частини законодавчих актів дозволяє говорити
про те, що відносини щодо забезпечення екологічної безпеки в
принциповому плані охопленні правовим регулюванням на рівні основних
пріоритетів – забезпечення права громадян на безпечне для життя і
здоров’я довкілля та гарантування його якісного стану згідно з основними
нормативами екологічної безпеки (ГДК, ГДР, ГДВ).

Законодавство містить не тільки декларації щодо забезпечення
екологічної безпеки , але й закріплює сукупність важелів
праворегулюючого та забезпечувального спрямування.

Нормативно — правові приписи чинного законодавства містять багато
юридичних принципів, які гармонізують із правовим регулюванням
зазначених відносин у країнах – членах Європейського Співтовариства.

Викладене вище відбиває процес активного формування законодавства у
сфері екологічної безпеки і висвітлює напрями для подальшого зближення
принципів правового забезпечення екологічної безпеки в Україні та
країнах ЕС, інших міжнародноправових документів.

г) майнова відповідальність

Майнова відповідальність за екологічні правопорушення (делікти) – це
різновид юридичної відповідальності, яка передбачає виконання обов’язків
фізичних і юридичних осіб щодо компенсації шкоди, заподіяної власником
чи користувачем природних ресурсів, порушення екологічних та інших прав
громадян.

Підставою майнової відповідальності є наявність реальної шкоди
(майнової, моральної).

Умовами майнової відповідальності є протиправність, причинний зв’язок
між заподіяною шкодою і протиправністю, наявність вини заподіячів шкоди,
підвищений екологічний ризик та небезпечна діяльність.

Способи (методи) обчислення шкоди, заподіяної екологічним
правопорушенням:

нормативний;

витратний;

таксовий

розрахунковий;

Порядок відшкодування шкоди:

добровільний;

судовий;

Види майнової відповідальності:

І. Майнова відповідальність за земельні правопорушення;

ІІ. Майнова відповідальність за водні правопорушення;

ІІІ. Майнова відповідальність за фауністичні правопорушення;

IV. Майнова відповідальність за лісо — правопорушення;

V. Майнова відповідальність за гірничі правопорушення;

VІ. Майнова відповідальність за порушення законодавства про атмосферне
повітря;

VІІ. Майнова відповідальність за порушення законодавства про охорону
навколишнього природного середовища;

VІІІ. Майнова відповідальність за порушення законодавства про природно –
заповідний фонд;

ІХ. Майнова відповідальність за порушення законодавства про Червону
книгу;

Х. Майнова відповідальність за порушення вимог і нормативів екологічної
безпеки;

ХІ. Майнова відповідальність за порушення прав громадян на екологічну
безпеку;

ХІІ. Майнова відповідальність за порушення вимог радіаційної і ядерної
безпеки;

ХІІІ. Майнова відповідальність за порушення екологічних прав громадян56
.

Висновки

Попри різні проблеми, все ж таки реалізація принципів збалансованого
розвитку в Україні розпочалася майже одночасно з проголошенням
незалежності. З 1991 року економічні і екологічні реформи в нашій країні
спрямовані на досягнення спочатку компромісу між виробничим і природним
потенціалом, а згодом — на перехід до гармонійного їх співіснування в
інтересах людей. В основу формування нової політики було покладено
базовий принцип, згідно з яким екологічна безпека держави стає важливим
елементом і складовою національної і глобальної безпеки.

Виходячи з цього в Україні розроблені «Основні напрями державної
екологічної політики». Цей документ визначає не лише мету та пріоритетні
завдання охорони довкілля, але й механізми їх реалізації, напрями
гармонізації та інтеграції екологічної політики України в рамках процесу
«Довкілля для Європи» та світовому екологічному процесі. Саме на
підставі цього документу, що поєднує стратегічні цілі з конкретними
завданнями, розробляються програми Уряду в галузі охорони довкілля та
екологічної безпеки. Після утворення цільового Міністерства охорони
навколишнього природного середовища та ядерної безпеки в Україні
сформовано цілісну систему регулювання і управління природокористуванням
та охороною природи, екологічною безпекою, яка, за висновками
міжнародних експертів, відповідає сучасним вимогам. У надзвичайно стислі
терміни розроблено і оформлено правові засади для вирішення екологічних
проблем, впроваджено економічний механізм природокористування, у
відповідності з міжнародними вимогами створюється національна система
стандартів щодо забезпечення екологічної безпеки та природокористування.

Отже, природи стала одним з основних пріоритетів молодої держави,
оскільки збереження біологічного та ландшафтного різноманіття є основою,
яка забезпечує можливість будь-якого природокористування та розвитку
суспільства.

Список літератури

Конституція України. – К . 1996.

Про охорону навколишнього середовища: закон України від 25 червня
1991р.(із наступними змінами і доповненнями) // Відомості Верховної Ради
України. – 1991. — №41. – Ст. 546.

Кодекс України про адміністративні правопорушення від 17.12.1984.
№8073-Х, //Офіційний вісник.-К.; Юрінком Інтер, 2003.

Кримінальний кодекс України від 05.04.2001; Офіційний віснив-К.; Юрінком
Інтер, 2002.

Цивільний кодекс України від 10.01.2003.-К.; Юрінком Інтер. 2003.

Водний кодекс України. –Відомості Верховної Ради України,1995.- №24 –
Ст. 189

Земельний кодекс України. – Офіційний текст. – К.; Кондор, 2005 – С. 136

Кодекс України про надра. – Офіційний текст. – К.; Кондор, 2005- С. 136

Про екологічну експертизу; Закон України від 9 лютого 1995 р. //
Відомості Верховної Ради України. – 1995. -№8. – Ст. 54

Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку; Закон України
від 8 лютого 1995 р. ; // Відомості Верховної Ради України. – 1995. —
№12. – Ст. 81

Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного
і природного характеру; Закон України від 8 червня 2000 р. // Урядовий
кур’єр. – 2000. – 16 серпня.

Про пестициди і агрохімікати; Закон України від 2 червня 1995 р. //
Відомості Верховної Ради України. – 1995. -№14. – Ст. 91

Про природно – заповідний фонд України: Закон України від 16 липня 1992
р. //Відомості Верховної Ради України. – 1992. -№34. – Ст. 502

Про плату за землю: Закон України від 12 вересня 1996 р. // Відомості
Верховної Ради України. – 1996. -№45. – Ст. 238

Про порядок прийняття рішень про розміщення, проектування, будівництво
ядерних установок і об’єктів, призначених для поводження з
радіоактивними відходами, які мають загальнодержавне значення: Закон
України від 08.09.2005 р.- 32861- ІУ// Голос України. — 2005. – 2
жовтня. //Відомості Верховної Ради України. –№51. – Ст. 555.

Про оренду землі: Закон України від 6 жовтня 1998 р. // Урядовий
кур’єр. – 1998. – 28 жовтня.

Про охорону атмосферного повітря: Закон України від 16 жовтня 1992 р.
//Відомості Верховної Ради України. – 1992. -№50. – Ст. 678.

Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали в наслідок
Чорнобильської катастрофи: Закон України від 28 лютого 1991 р. //
Відомості Верховної Ради України. – 1991. -№16. – Ст. 200.

Про тваринний світ: Закон України від 3 березня 1993 р. Відомості
Верховної Ради України. – 1993. -№18. – Ст. 181.

Про форми власності на землю: Закон України від 30.01 1992 р. //
Відомості Верховної Ради України. – 1992. -№18. – Ст. 225.

Положення про головну державну інспекцію за ядерною та радіаційною
безпекою від 10 серпня 1991р. №458. у зв’язку із ліквідацією
держатомнагляду України і створення міністерств охорони навколишнього
середовища та ядерної безпеки згідно Указу Президента від 15 грудня
1994р. вказана інспекція увійшла в структуру цього міністерства на
правах самостійного структурного підрозділу.

Про правовий режим зон санітарної охорони водних об’єктів: Постанова від
18.12.1998р. №2024 // Зібр. законодавства України. Сер. 1-1999. — №3 –
Ст. 120.

Указ Президента України. Про заходи щодо підвищення рівня захисту
населення і території від надзвичайних ситуацій техногенного і
природного характеру від 09.02.2001р. // Голос України. – 2001. – 6
березня.

Концепція (основи державної політики) національної безпеки України.
Схвалена Верховною Радою України 16 січня 1997р. // Голос України. –
1997. -4 лютого.

Медичні вказівки про порядок притягнення до адміністративної
відповідальності порушників законодавства у сфері захисту рослин:
Затверджено наказом Міністерства аграрної політики України від
06.09.2000р. №170 // Юридичний вісник України. – 2000. — №41.

Андрейцев В.І. Правове забезпечення екологічної безпеки: програма
спецкурсу для спеціалістів і магістрів спеціалізації “Земельне і
екологічне право” –К. 1997.

Андрейцев В.І. Право громадян на екологічну небезпеку: превентивні
гарантії реалізації на захист // Право України – 2001. — №212. – С.
15-20.

Андрейцев В.І., Лапечук П.І. Екологічна безпека і її конституційне
забезпечення // Голос України, 1994. 15 квітня.

Барабашова Н. Забезпечення екологічної безпеки: розвиток галузевого
підходу в екологічному законодавстві // Право України – 2001. — №6. –с.
78-79.

Гвоздик П. Відповідальність за екологічну шкоду, заподіяну внаслідок
ядерного інциденту // Підприємництво, господарство і право. – 2005. —
№4.-С.40-52.

Гримайло В. Поняття екологічного злочину: новий кримінальний кодекс
України // Юридичний вісник України. – 2001.-19 грудня.

Гриненко В. Екологія під охороною закону: кримінальна відповідальність
за “Злочини проти довкілля” // Юридичний вісник України. – 2001.3-9
листопада.

Заржицький О. Екологічна безпека в регіоні як об’єкт правового
регулювання // Право України. – 2002.-№5.- С.63-68.

Качинський А.Б. Сучасні проблеми екологічної безпеки України. –
1994.-вип 33-46с.

Корнякова Н. Юридична природа поводження з відходами за законодавством
України.-2004.-№8.-С.107-113.

Костицький В. Екологічна функція держави та економіко – правовий
механізм охорони довкілля // Право України. – 2003.-№1- С. 147-148.

Литвин О. Кримінально – правовий екологічної безпеки // Право України. –
2005.-№2.- С.23-27.

Орлов М. Стан правового і наукового забезпечення стійкого розвитку
України у сфері охорони навколишнього природного середовища // Право
України. – 2005.-№12.- С. 105-108.

Слепченко Т. Організаційно – правові питання забезпечення екологічної
безпеки на виробництві // Право України. – 2002.-№2.- С. 68-72.

Трофанчук Т. система правового забезпечення стандартизації в сфері
охорони довкілля і перспективи її розвитку // Право України. – 2003.-№6-
С. 29-32.

Фурдичко О.І. Законодавче забезпечення охорони і захисту навколишнього
природного середовища в Україні // Вісник аграрної науки. – 2005.-№2- С.
5-8.

Хіміч О. Екологічна безпека як елемент національної безпеки // Право
України. – 2002.-№11.- с. 44-48

1 Відомості ВРУ. – 1991. — №41. – Ст.. 546.

2 Відомості ВРУ. – 1996. — №30. – Ст.. 141.

Качинський А.Б. Сучасні проблеми екологічної безпеки України Нац. ін-т
стратегічних досліджень.-К., 1994. — Вип.33 – С.46

4Екологічне право України. Загальна частина: Навч. Посіб.-Х., 1995. —
№10. – С. 127-128

Андрейцев В.І. Правове забезпечення: Програма спецкурси для
спеціалістів і майстрів спеціалізації. Земельне і екологічне право .-К.,
1997. – С.5,7,8.

ЗУ.”Про охорону навколишнього природного середовища”. // відомості
ВРУ.-1991.-№41.-Ст. 546

Андрейцев В.І. Правове забезпечення екологічної безпеки: програма
спецкурсу для спеціалістів і магістрів спеціалізації “Земельне і
екологічне право“.- К.-1997.-с.5,7,8.

PAGE

PAGE 40

Похожие записи