Р Е Ф Е Р А Т

на тему:

«ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ СЕЛЯНСЬКОГО (ФЕРМЕРСЬКОГО) ГОСПОДАРСТВА»

ПЛАН

Стр.

Загальна характеристика законодавства про селянське

(фермерське) господарство. . . . . 3

Поняття селянського (фермерського) господарства та

його правові ознаки. . . . . 6

Порядок створення селянського (фермерського) господарства

і його державної реєстрації. . . . . 7

Порядок надання земельних ділянок для ведення селянського

(фермерського) господарства. . . . . 8

Майнові відносини у селянському (фермерському) господарстві. . . . .10

Регулювання праці у селянському (фермерському) господарстві. . . . .11

Підстави та порядок припинення діяльності селянського

(фермерського) господарства. . . . .14

1.Загальна характеристика законодавства про селянське (фермерське)
господарство

Правову базу для створення та припинення існування СФГ створює
законодавство, яке можна поділити на три групи:

загальне законодавство, що діє стосовно всіх господарюючих суб’єктів;

галузеве (земельне, аграрне, цивільне, трудове, фінансове та інше)
законодавство, яке закріплює певні однорідні суспільні відносини і
торкається СФГ;

фермерське законодавство, як специфічна спеціалізована, комплексна
галузь законодавства, що лише формується як галузеве утворення і яке
присвячено лише СФГ.

Щодо загального законодавства, то провідна роль у ньому належить
Конституції України. Її прийняття створило досить чіткий правовий
фундамент для розвитку галузевого та спеціального, зокрема, фермерського
законодавства.

У зв’язку з тим, що виникнення СФГ пов’язано насамперед з земельними
відносинами, важливе значення для цього має стаття 14 Конституції, яка
гарантує право власності на землю, а саму землю правомірно оголошує
«основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною
держави». І хоч у самій статті немає терміну «приватна» власність, він,
на нашу думку, презюмується оскільки у статті 14 говориться про те, що
право власності на землю набувається і реалізується громадянами,
юридичними особами та державою «виключно відповідно до закону». Для
земельних відносин таким основним законом є Земельний кодекс України,
який передбачає право громадян України одержати у приватну власність
земельну ділянку перш за все для «ведення селянського (фермерського)
господарства» (ст. 6). Підтвердження зазначенної думки ми знаходимо і в
Статті 41-й Конституції України, яка закріплює норму про те, що «право
приватної власності набувається в порядку, визначеному законом». І хоч
не зовсім досконало (особливо в частині земель запасу), але такий
порядок у законодавстві встановленний (зокрема, щодо паювання земель).

Важливе значення для визначення правового становища СФГ мають
конституційні норми щодо підприємництва (стаття 42). Адже, фермерство є
одним з найяскравіших проявів аграрної підприємницької діяльності, і
вона. згідно з Конституцією, повинна бути під державним захистом (якого
дуже потребує).

Хоч законодавством України проголошено принцип «рівноправності всіх форм
власності» (точніше: суб’єктів усіх форм власності) практично фермери
його реалізувати не можуть у зв’язку з величезною різницею економічної
бази, наприклад, колективних сільскогосподарських підприємств та
селянських (фермерських) господарств. Тому СФГ повинна бути законодавчо
і практично гарантована державна підтримка. На превеликий жаль, у
Конституції не знайшов прямого закріплення генеральний принцип
пріоритетності сільського господарства, притаманний законодавству інших
країн світу. На наш погляд, слід створити конкретний правовий механізм
реалізації для тих. конституційних норм, які можуть вже зараз допомогти
функціонувати фермерським господарствам. Зокрема, стаття 41 Конституції,
яка регламентує базові відносини власності (в тому числі і приватної)
містить норму про те, що «громадяни для задоволення своїх потреб можуть
користуватися об’єктами державної та комунальної власності відповідно до
закону». Отже, закон міг би встановити конкретні форми здійснення цієї
норми для фермерів, які теж є громадянами. Це, наприклад, могло би бути
надання пільгових державних транспортних послуг, торговельних та
складських приміщень для реалізації фермерської сільськогосподарської
продукції .

Стаття 42 Конституції України цілком слушно говорить про те, що держава
забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Для фермерів
це повинно означати створення знову ж таки певних пільгових державних
умов цієї конкурентної підприємницької діяльності, адже ж стартові її
умови, для великого давно існуючого КСГП і маленького щойно створеного
СФГ є дуже різними. Практично це могло б знайти втілення у наданні
фермерам пільгових цільових кредитів, звільнені на більш тривалий термін
(на п’ять років) не лише від сплати земельного, а й інших податків та
державних зборів. Цей принцип законодавче стверджений у більшості країн
світу (зокрема, в США) і дає необхідний економічний та соціальний ефект.
Він знаходить там свою реалізацію через систему стабільної державної
підтримки сільського господарства як зони особливого природного ризику,
дію цільових державних програм підтримки різних видів
сільськогосподарського виробництва, державної дотації діяльності
фермерів тощо. У нас, на превеликий жаль, про пріоритетність села
здебільшого лише говориться (особливо останнім часом), але відсутність
конституційного закріплення цього принципу позначається і на подальшому
його розвитку в поточному законодавстві і на практиці діяльності
органів державної влади та управління всі рівнів, які щороку змушені
приймати конкретні «авральні» заходи для забезпечення весняних посівних,
або осінніх збиральних робіт.

Закон же України «Про пріоритетність соціального розвитку села». який
зараз діє в його редакції від 15 травня 1992 р., є нормативно-правовим
актом не конституційного рівня, а поточного законодавства, а тому
здебільшого встановлює певні конкретні (дуже важливі) пільги для
аграрних суб’єктів і не забезпечує дію принципу пріоритетності села як
загальнодержавного; до того ж і він на практиці майже не виконується
(частково по зазначеній раніше причині).

Важливе значення для правової регламентації відносин у СФГ має Закон
України від 7 лютого 1991 року «Про власність». Закон України від 7
лютого 1991 року «Про підприємництво», закони України про банкрутство,
податки, пенсійне забезпечення тощо.

Розвиток конституційного процесу повинен активізувати прийняття нового
Цивільного кодексу України, який має увібрати до свого змісту значну
частину норм законодавства про власність та підприємництво. При цьому,
на наш погляд повинні бути збереженні всі три форми власності (зокрема в
сільському господарстві) , що дало б можливість рівноправного
конкурентного функціонування суб’єктів приватної, колективної та
державної власності. Фермерство—дуже перспективний напрям аграрної
економіки, але за наших сучасних конкретних умов господарювання він не
зможе ефективно проявити себе швидко, а тому вкрай необхідним є і
всебічний розвиток сільськогосподарських кооперативів різних видів та
форм. Такі кооперативи, засновані на колективній формі власності, є
прадавнею українською ідеєю і мають широкі можливості вписатися і в
сучасну ринкову економіку. А ідея вертикальної кооперації вкрай
актуальна і для СФГ.

Набуття частиною земель товарного характеру (у зв’язку з виникненням
інституту приватної власності на землі) створює підстави для
регламентації їх правового режиму цивільним (а не лише земельним)
законодавством. Проте, землі не є майном у типово цивілістичному
аспекті: вони не створюються працею людини, не мають бухгалтерської
балансової вартості (хоч мають унікальну економічну і екологічну
цінність), а тому Цивільний кодекс мав би виділити їх правовий режим у
відокремлений від типового майна розділ (підрозділ). А загальносуспільна
(а не лише монопольного приватного власника) цінність земель
сільськогосподарського призначення зумовлює необхідність встановлення в
цивільному, земельному та екологічному законодавстві спеціального
правового режиму використання та охорони цих земель (навіть з певним
обмеженням правомочностей власника в інтересах суспільства).

У новому Цивільному кодексі слід передбачити, окрім спільної сумісної
власності членів СФГ, також і можливість приватної власності окремих
членів господарства.

Цивільне законодавство, і у першу чергу Цивільний кодекс України, мають
універсальну сферу дії щодо всіх суб’єктів майнових відносин у частині
загальних положень, принципових засад права власності, зобов’язувального
права, договірних відносин тощо. У той же час, багато з цих положень
повинні знайти спеціалізоване закріплення в спеціальному-фермерському
законодавстві.

У другій групі (галузевого) законодавства домінуючу роль для СФГ має
земельне законодавство. Саме воно створює безпосередні правові умови для
створення селянського (фермерського) господарства і для його
функціонування як землевикористувача. Тому особливе значення тут
відіграє Земельний кодекс України. Так, його ст. 6, встановлюючі право
приватної власності громадян України на землю, перш за все говорить про
те, що це їх право може бути реалізовано для створення СФГ. Порівняно з
іншими суб’єктами земельних відносин ЗК України найбільш детально
регламентує ці відносини саме щодо СФГ. Ст. 50-55 регулюють умови і
порядок надання земель, розміри земельних ділянок для СФГ, інші земельні
питання щодо них. Цим підкреслюється значення фермерства в умовах
реформування земельних відносин.

Важливе значення для СФГ має законодавство щодо плати за землі, про їх
пільги щодо земельного оподаткування. Поширюються на фермерів і
законодавчі акти про охорону навколишнього природного середовища і,
зокрема, відповідний Закон України від 25 червня 1991 року, Лісовий та
Водний кодекси України, Кодекс про надра.

Після одержання земельної ділянки для голови і членів СФГ важливим є
питання про організацію їх праці, а також праці найманих працівників. З
огляду на це їм треба знати деякі положення законодавства про працю.
Слід особливо виділити норми статті 3 кодексу законів про працю, якими
встановлено, що особливості праці членів селянських (фермерських)
господарств «визначаються законодавством та їх статутами». Звідси
випливає значення статутів СФГ, у яких члени господарства повинні
врегулювати як членскі трудові відносини, так і трудові відносини з
найманими працівниками. Всім працюючим у СФГ повинні бути забезпечені
гарантії щодо зайнятості, охорони праці, праці жінок, інвалідів
відповідно до норм законодавства про працю.

На СФГ та його членів поширюються певні положення адміністративного,
фінансового, житлового та інших галузей законодавства.

З окремих галузей законодавства найбільшу причетність до СФГ має аграрне
законодавство. Це комплексна інтегрована галузь законодавства, яка
складає органічну сукупність взаємопов’язаних спеціалізованих до умов
сільського господарства елементів різних галузей законодавства
(земельного, адміністративного, цивільного, трудового, екологічного,
фінансового тощо). Аграрне законодавство регламентує правове становище
всіх суб’єктів аграрних відносин, які функціонують на різних формах
власності. Багато його нормативно-правових актів мають відношення і до
селянських (фермерських) господарств. Зокрема, це- Закон України «Про
колективне сільськьгосподарське підприємство» від 14 лютого 1992 р.
(особливо в частині можливості добровільного виходу з КСГП з метою
створення СФГ та одержання земельного та майнового паїв); — Указ
Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної
реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада
1994 р.; — Указ Президента України «Про заходи щодо реформування
аграрних відносин» від 18 січня 1995 р.; — Указ Президента України «Про
порядок паювання земель, переданих у колективну власність
сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995
р.; — Постанова Кабінету Міністрів України «Про методику грошової оцінки
земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів» від 23
березня 1995 р.; — Постанові Кабінету Міністрів України «Про додаткові
заходи щодо підтримки. розвитку особистих підсобних господарств і
селянських (фермерських) господарств» від 31 травня 1995 р.; Постанова
Кабінету Міністрів України «Про прискорення приватизації майна в
агропромисловому комплексі та спрощення процедури її проведення» від 19
липня 1996 р.; -Закон України «Про особливості приватизації майна в
агропромисловому комплексі» від 10 липня 1996 р. та інші.

Новизна та специфічність селянських (фермерських) господарств як
суб’єктів аграрних відносин сприяли виділенню з загального великого
масиву аграрного законодавства такої його частини як фермерське
законодавство. Це стало з юридичної точки зору особливо відчутним тоді,
коли 20 грудня 1991 року вперше було прийнято спеціальний Закон України
«Про селянське (фермерське) господарство». Як уже зазначалось зараз цей
закон діє в його редакції від 22 червня 1993 року. Чим характерний цей
закон?

Це — кодифікований комплексний нормативно-правовий акт вищої юридичної
сили, який присвячений визначенню правового становища лише одного, але
дуже специфічного суб’єкта аграрних відносин — селянського
(фермерського) господарства України. Закон має як загальні положення (що
характерно для кодифікованого акту), так і спеціальні. Він регламентує
як внутрішні, так і зовнішні відносини СФГ. Провідне місце в законі
належить земельним відносинам, але певною мірою він присвячений і
майновим, трудовим, організаційним, управлінським відносинам, а також
взаємовідносинам СФГ з банківськими установами, страховими органами,
бюджетними організаціями. Йдеться в законі і про основні засади
соціального страхування та пенсійного забезпечення членів господарства
про порядок припинення діяльності СФГ.

Закон про фермерство в Україні прийнятий вперше. Ряд його положень
вимагають вдосконалення. Але. в цілому, він є позитивним за змістом і
його скерованістю на створення і функціонування нового аграрного
товаровиробника в умовах ринкової економіки в особі СФГ.

Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» поширюється
виключно на СФГ і не стосується сільськогосподарської діяльності
громадян, які ведуть особисте підсобне господарство, або займаються
садівництвом, чи городництвом. Окрім цього базового фермерського закону
до третьої групи (спеціально-фермерського) законодавства належать і інші
нормативно-правові акти. До них, зокрема, можна віднести: постанову
Кабінету Міністрів Української РСР «Про розвиток селянських
(фермерських) господарств по виробництву сільськогосподарської продукції
від 20 липня 1991 р., постанову Кабінету Міністрів України «Про деякі
питання розвитку селянських (фермерських) господарств» від 14 березня
1992 р., Положення про Український фонд підтримки селянських
(фермерських) господарств, Методичні рекомендації визначення доходів
членів СФГ, Положення про порядок кредитування господарств тощо.

Законодавство про фермерство має тенденцію до подальшого розвитку,
вдосконалення та узгодження з земельним, цивільним, господарським та
іншими галузями законодавства. Повинні бути ліквідовані деякі
суперечності і в самому законі «Про селянське (фермерське)
господарство».

2.Поняття селянського (фермерського) господарства та його правові ознаки

Відродження українського села і селянства, що є одним із найважливіших
завдань нашої молодої незалежної держави, стало можливим після прийняття
Законів «Про власність», «Про пріоритетність соціального розвитку села
та агропромислового комплексу в народному господарстві», «Про
підприємництво», після вилучення з вітчизняного законодавства положень
про монополію соціалістичного способу господарювання та соціалістичної
власності на засоби виробництва, насамперед — на землю, після політичної
реабілітації селянства, визнання за ним права самостійно господарювати
нарівні з іншими аграрними товаровиробниками.

Особливу роль у цьому процесі відіграв Закон «Про селянське (фермерське)
господарство», прийнятий 20 грудня 1991 р. У цьому акті було
підкреслено, що ним визначаються економічні, соціальні та правові основи
створення і діяльності селянських (фермерських) господарств в Україні,
гарантується право її громадян на добровільне створення цих господарств,
самостійність останніх, їх рівність з іншими формами господарювання в
агропромисловому комплексі, а також рівноправність їх членів із особами,
зайнятими в інших сферах народного господарства.

Саме політична реабілітація селянської самостійності, прийняття з цього
приводу законодавчих актів сприяли збільшенню в Україні кількості
селянських (фермерських) господарств. Так, якщо в 1990 р. не було
жодного такого господарства, то на 1 січня 1992 р. їх налічувалось 2098,
на 1 січня 1993 р. — 14 388, на 1 січня 1995 р. — 31 983 і на 1 січня
1996 р. — 34 687. Протягом 1995 р. ними було вироблено 886 т м’яса
тварин і птиці та 1767 т молока й молочної продукції.

Селянське (фермерське) господарство — це форма організації
сільськогосподарського виробництва громадян. Разом із колективними і
державними сільськогосподарськими підприємствами воно в умовах ринкових
відносин має забезпечувати споживачів продовольством, продуктами
харчування та сільськогосподарською сировиною.

Селянське фермерське господарство — це, як правило, сімейно-трудове
об’єднання мешканців села, життя і побут яких пов’язані з рільництвом,
особистою працею, спрямованою на виробництво товарної маси продуктів
харчування, продовольства і сировини та на одержання доходів, а отже, й
на забезпечення існування цього господарства та добробуту його членів.

З прийняттям 22 червня 1993 р. нової редакції Закону «Про селянське
(фермерське) господарство» воно стало визначатись і як форма
підприємництва громадян України, що виявили бажання виробляти товарну
сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією
(ст. 2).

Селянське (фермерське) господарство характеризується певними ознаками.
Його основу зазвичай становить окрема сім’я, до складу якої входять
подружжя, батьки, діти (однак лише ті, що досягли 16-річного віку) та
інші родичі, котрі об’єднуються для роботи в цьому господарстві; воно
утворюється для виробництва продовольства і сировини рослинного і
тваринного походження; члени цього суб’єкта підприємництва підтримують
між собою трудові зв’язки, беруть особисту участь у веденні господарства
(фактичному господарюванні), тобто існує «інститут правового регулювання
членства в селянському (фермерському) господарстві».

Виробничо-економічні відносини такого господарства з державними,
колективними та іншими підприємствами й організаціями, господарськими
товариствами, окремими громадянами будуються на підставі договорів.
Розрахункові операції провадяться як на безготівковій основі, так і
готівкою.

Держава гарантує додержання і захист майнових та інших прав і законних
інтересів селянського (фермерського) господарства, створює пільгові
умови для кредитування, оподаткування, страхування,
матеріально-технічного забезпечення останнього у період його трирічного
становлення. Втручання в господарську або іншу діяльність цього
господарства з боку державних чи інших органів, а також посадових осіб
не допускається. Збитки, заподіяні господарству неправомірним втручанням
у його діяльність, підлягають відшкодуванню за рахунок винних. Спори про
відшкодування збитків вирішуються загальним, арбітражним або третейським
судом. Проте дане положення не обмежує передбаченого зазначеним Законом
права державних органів здійснювати контроль за діяльністю селянських
(фермерських) господарств.

Рівноправність селянського (фермерського) господарства з іншими
аграрними товаровиробниками дістає вияв, зокрема, в тому, що воно має
право бути засновником або членом асоціацій, консорціумів, корпорацій,
акціонерних товариств, інших об’єднань, кооперативів, спільних
підприємств із виробництва, переробки та реалізації
сільськогосподарської продукції, які обслуговують агропромисловий
комплекс, а також несільськогосподарських підприємств та організацій, в
тому числі за участю іноземних партнерів, брати участь у створенні
комерційних банків або бути їх членом.

Зміст «інституту правового регулювання членства в селянському
(фермерському) господарстві» полягає в обов’язковості особистої трудової
участі всіх його членів у процесі господарювання, в їх праві на участь в
управлінні справами цього господарства, на оплату праці, укладення
договору про спільну діяльність всіх його членів тощо.

3. Порядок створення селянського (фермерського) господарства і його
державної реєстрації

Право на створення селянського (фермерського) господарства має кожний
дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив
відповідне бажання, має документи, що підтверджують його здатність
займатися сільським господарством, та пройшов конкурсний відбір.
Першочергове право на створення такого господарства надається
громадянам, які проживають у сільській місцевості і мають необхідну
кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві.

Селянське (фермерське) господарство створюється виключно на добровільних
засадах.

Конкурсний відбір осіб, які бажають створити таке господарство,
проводить районна (міська) конкурсна комісія, склад якої формує районна
державна адміністрація (виконавчий орган місцевого самоврядування), а
затверджує голова районної (міської, в адміністративному підпорядкуванні
якої є район) Ради народних депутатів

До складу комісії включаються представники районної (міської, в
адміністративному підпорядкуванні якої є район) Ради народних депутатів,
управління сільського господарства та відділу земельних ресурсів
місцевої державної адміністрації, асоціації фермерів, сільської
(селищної) Ради народних депутатів, на території якої передбачається
відведення земельної ділянки для створення селянського (фермерського)
господарства, та інших заінтересованих державних і громадських
організацій.

Земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства
передаються у приватну власність і надаються в користування, в тому
числі на умовах оренди, із земель запасу, а також земель, вилучених
(викуплених) у встановленому порядку.

Безплатно у приватну власність передаються земельні ділянки у межах
середньої земельної частки, що обчислюється в порядку, передбаченому ст.
б Земельного кодексу України. Така передача здійснюється один раз, про
що Радою народних депутатів, яка передає земельну ділянку, робиться
відмітка в паспорті або документі, який його замінює. За плату
передаються земельні ділянки, розмір яких перевищує середню земельну
частку.

У постійне користування для ведення селянського (фермерського)
господарства надаються землі, що перебувають у державній власності, а в
тимчасове — ділянки з земель запасу, а також лісового і водного фондів.

Еродовані та дефляційно небезпечні землі можуть надаватися селянським
(фермерським) господарствам без зміни їх цільового призначення та за
умови додержання вимог ґрунтозахисного рільництва.

Земельні ділянки виділяються, як правило, єдиним масивом із
розташованими на них водними джерелами та лісовими угіддями, по
можливості такі, що розташовані неподалік від доріг, електро- і
радіотелефонних мереж, газо- і водопостачальних систем та інших видів
інженерної інфраструктури.

Землі лісового і водного фондів, що входять до складу угідь селянських
(фермерських) господарств, не можуть передаватись у приватну власність,
за винятком невеликих (до 5 га) ділянок лісів і невеликих (до 3 га)
ділянок водойм і боліт.

Селянське (фермерське) господарство підлягає державній реєстрації в
районній (міській) Раді народних депутатів, що передала земельну ділянку
у приватну власність або надала в користування. За реєстрацію вноситься
плата, розмір якої встановлюється Кабінетом Міністрів України. Для
реєстрації до відповідної Ради народних депутатів подаються заява,
список осіб, які виявили бажання створити селянське (фермерське)
господарство, із зазначенням прізвища, ім’я та по батькові його голови,
документ про внесення плати за реєстрацію.

Після відведення земельної ділянки в натурі та одержання Державного акта
на право приватної власності на землю або на право постійного
користування нею чи договору оренди та державної реєстрації селянське
(фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи. Воно одержує
печатку зі своїм найменуванням і адресою, відкриває розрахунковий та
інші рахунки в банківській установі, вступає в ділові відносини з іншими
підприємствами, установами та організаціями, визнається як самостійний
товаровиробник державними і господарськими органами при плануванні
економічного і соціального розвитку регіону.

Сільська (селищна) Рада народних депутатів заносить дані про склад
господарства та про виділену йому земельну ділянку до спеціальної
погосподарської книги.

Склад селянського (фермерського) господарства може збільшуватись або
зменшуватись у зв’язку з народженням дітей чи вибуттям окремих його
членів. Нові родичі можуть вступати до господарства за згодою всіх його
членів. Кожен член господарства самостійно вирішує питання про вихід із
нього. Дозволу інших членів для цього не потрібно. Членство в
господарстві може бути втрачено окремими працездатними особами в разі,
якщо вони тривалий час без поважних причин не беруть участі у веденні
господарства або не допомагають йому матеріально.

4. Порядок надання земельних ділянок для ведення селянського
(фермерського) господарства

Відповідно до Земельного кодексу України (статті б—8) суб’єктом
земельних відносин є громадянин, який займається веденням селянського
(фермерського) господарства. З урахуванням цього земельні ділянки можуть
передаватись у приватну власність або надаватись у користування постійне
і/чи строкове, в тому числі й на умовах оренди. Правом на одержання
земельної ділянки у власність наділені лише громадяни України. Іноземні
громадяни та особи без громадянства його не мають.

Передача земельних ділянок у приватну власність та надання їх у
користування, в тому числі на умовах оренди, здійснюються сільськими,
селищними, міськими і районними Радами народних депутатів. Орендодавцями
можуть бути також власники землі (колективні сільськогосподарські
підприємства і громадяни).

Передаються у приватну власність або надаються в користування ділянки із
земель запасу, а також земель, вилучених у встановленому порядку. Така
акція щодо земельних ділянок, які перебувають у приватній власності або
користуванні, проводиться лише після їх вилучення (викупу).

Постановою Верховної Ради України від 20 грудня 1991 р. «Про порядок
введення в дію Закону України «Про селянське (фермерське) господарство»
місцевим Радам народних депутатів доручено вирішити питання про
вилучення із земель колгоспів, радгоспів та інших сільськогосподарських
підприємств і організацій диференційовано 7—10 відсотків
сільськогосподарських угідь і про передачу їх до складу земель запасу, а
також забезпечити надання ділянок із земель запасу громадянам, які
бажають організувати селянське (фермерське) господарство.

Заяви громадян про передачу їм земельних ділянок у власність або
користування відповідна Рада народних депутатів розглядає в місячний
строк. При позитивному вирішенні питання вона замовляє за рахунок
Українського державного фонду підтримки селянських (фермерських)
господарств державній землевпорядній організації розроблення проекту їх
відведення. У разі відмови Ради це питання вирішується вищестоящою
Радою, а якщо й вона відмовить, — судом.

Певні особливості мають місце і при відведенні земельних ділянок членам
колективних сільськогосподарських підприємств, які виявили бажання вийти
зі складу останніх і зайнятись веденням селянського (фермерського)
господарства. За рішенням відповідної Ради таким особам передаються у
власність або надаються в користування ділянки із земель запасу, а в
разі їх відсутності — з придатних для сільськогосподарського виробництва
земель зазначених підприємств, але без порушення цілісності інших
господарств. Розмір земельної ділянки в таких випадках визначається на
рівні частки члена колективного сільськогосподарського підприємства.

Для ведення селянського (фермерського) господарства можуть передаватись
у приватну власність або надаватись у користування такі земельні
ділянки, розмір яких перевищує 50 га сільськогосподарських угідь і 100
га всіх земель. Конкретні розміри ділянок у межах цих норм визначають
сільські, селищні, міські, районні Ради народних депутатів. При цьому
враховуються регіональні особливості та можливості обробітку виділених
земель переважно членами селянського (фермерського) господарства. Для
виробничих цілей громадяни мають право додатково орендувати земельні
ділянки, розмір яких може обмежуватись договором оренди або рішенням
відповідної Ради народних депутатів.

З метою збереження цілісності селянського (фермерського) господарства
встановлено (ст. 52 Земельного кодексу України), що земельні ділянки
громадян, які ведуть таке господарство, поділові не підлягають.

Відповідно до ст. 17 Земельного кодексу України власники земельних
ділянок, переданих їм Радами народних депутатів, не можуть протягом
шести років від часу набуття права власності продавати або іншим
способом відчужувати їх. Проте вони можуть успадковуватись або
передаватись Радам на тих же умовах, на яких були одержані. За наявності
поважних причин суд може скоротити зазначений строк за заявою власника.

Згідно зі ст. 8 Земельного кодексу України громадяни, у власності яких є
земельні ділянки, мають право надавати останні в оренду без зміни їх
цільового призначення на строк до трьох років, а в разі тимчасової
непрацездатності, призову на дійсну військову службу до Збройних Сил
України, вступу до навчального закладу — на строк до п’яти років. При
успадкуванні земельних ділянок неповнолітніми допускається їх надання в
оренду під контролем місцевих Рад народних депутатів на строк до
досягнення спадкоємцем повноліття.

Громадянин, який веде селянське (фермерське) господарство на земельній
ділянці, наданій йому в постійне користування, може в разі втрати
працездатності або досягнення пенсійного віку за рішенням відповідної
Ради народних депутатів надати її в тимчасове користування одному з
членів своєї сім’ї, який спільно з ним веде господарство. За відсутності
таких осіб він може передати земельну ділянку в тимчасове користування
іншим членам сім’ї, які не ведуть разом із ним господарства, але бажають
його вести, мають необхідну кваліфікацію і досвід роботи, а також іншим
особам, які беруть участь у веденні цього господарства.

В разі тимчасової втрати працездатності або наявності інших поважних
причин громадянин може надати земельну ділянку зазначеним вище особам у
тимчасове користування на підставі договору.

Використання землі в Україні є платним. Власники земельних ділянок, в
тому числі й фермери, та землекористувачі щорічно сплачують плату за
землю у вигляді земельного податку або орендної плати, розмір якої
визначається з урахуванням якості та місцезнаходження цих ділянок на
підставі кадастрової оцінки земель.

Порядок оподаткування і середні ставки земельного податку та граничні
розміри орендної плати за землю встановлено Законом «Про плату за
землю». В ньому зафіксовані ставки земельного податку з 1 га ріллі та
багаторічних насаджень і ставки податку з 1 га сіножатей і пасовищ по
областях у національній валюті України. Відповідно до цього Закону (ст.
11) новостворювані селянські (фермерські) господарства звільняються від
плати за земельні ділянки протягом трьох років від часу їх передачі у
власність або надання в користування.

Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються
за взаємною домовленістю сторін у договорі оренди. При оренді земель
сільськогосподарського призначення розмір цієї плати не може
перевищувати розміру земельного податку, що збирається за такі самі
землі.

5. Майнові відносини у селянському (фермерському) господарстві

Майнові правовідносини селянського (фермерського) господарства
відрізняються від земельних.

Суб’єктом земельних правовідносин є громадянин, якому земельну ділянку
передано для ведення селянського (фермерського) господарства у власність
або надано в користування, в тому числі й на умовах оренди. Земельні
правовідносини між власником (користувачем) земельної ділянки і членами
селянського (фермерського) господарства здійснюються за викладеними вище
правилами, встановленими Земельним кодексом України.

Суб’єктом же майнових правовідносин відповідно до статей 14 і 15 Закону
«Про селянське (фермерське) господарство» є це господарство як юридична
особа. А якщо господарство складається з однієї особи, таким суб’єктом
може бути і власник (користувач) земельної ділянки одноособове.

За загальними правилами у власності осіб, які ведуть селянське
(фермерське) господарство, крім землі, можуть бути житлові будинки,
квартири, предмети особистого вжитку, домашнього господарства,
продуктивна і робоча худоба, насадження на земельних ділянках, засоби
виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, кошти, акції, інші
цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.
Таке майно належить цим особам за правом спільної власності, якщо інше
не передбачено угодою між ними. У Законі «Про селянське (фермерське)
господарство» підкреслено, що майно такого господарства перебуває під
захистом держави нарівні з іншими формами власності.

Селянське (фермерське) господарство як юридична особа і суб’єкт права
власності користується всіма правами власника майна, передбаченими
Цивільним кодексом України. Володіння, користування і розпорядження
майном здійснюються за взаємною домовленістю між його членами.
Управління майном від імені господарства здійснює його голова, яким,
зазвичай, є громадянин, котрому належить земельна ділянка за правом
приватної власності чи користування, в тому числі й на умовах оренди.

Як колективний власник селянське (фермерське) господарство має право
продавати і передавати підприємствам, організаціям і громадянам,
обмінювати, здавати в оренду, надавати в тимчасове користування майно,
належне йому за правом власності. Це правило стосується земельної
ділянки, якою громадянин, котрому вона належить за правом власності чи
користування, розпоряджається особисто. Своєю чергою, селянське
фермерське господарство має право набувати, брати у тимчасове
користування, в тому числі й на умовах оренди, майно у підприємств,
об’єднань, організацій, інших селянських (фермерських) господарств і
громадян.

Майнові правовідносини селянського (фермерського) господарства
регулюються цивільним законодавством. Майнові спори між його членами
вирішуються судом. При цьому суд керується правилами цивільного
законодавства про спільну сумісну чи спільну часткову власність, а також
правилами, передбаченими Кодексом про шлюб та сім’ю України, що
стосуються відносин між подружжям.

Успадковування землі та майна селянського (фермерського) господарства
здійснюється відповідно до Закону «Про селянське (фермерське)
господарство» (ст. 18) і заповіту в порядку, встановленому цивільним
законодавством. Що ж до земельних ділянок, то при їх успадковуванні слід
виходити з вимог ст. 52 Земельного кодексу України, згідно з якими
земельні ділянки громадян, котрі ведуть селянське (фермерське)
господарство, поділові не підлягають.

За таких обставин у разі смерті громадянина, який вів селянське
(фермерське) господарство, право власності на земельну ділянку
передається одному з його спадкоємців — дієздатному громадянинові
України, який досяг 18-річного віку і виявив бажання виробляти товарну
сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією.
При цьому перевага надається членові господарства — одному з подружжя,
дітей, батьків, родичів, які проживали і вели господарство разом із
громадянином, що помер.

Спори між спадкоємцями, а також між ними та іншими громадянами з питань
переважного права на подальше ведення селянського (фермерського)
господарства вирішуються судом. У разі відмови спадкоємців від ведення
селянського (фермерського) господарства, а також за їх відсутності
питання про подальше використання земельної ділянки вирішується міською
(районною) Радою народних депутатів.

За такими ж правилами, але за участю Рад народних депутатів вирішуються
питання успадкування права користування земельними ділянками, в тому
числі при укладенні договорів їх оренди.

6. Господарська діяльність та трудові відносини селянського
(фермерського) господарства

Як і кожний підприємець, селянське (фермерське) господарство займається
господарською діяльністю самостійно. Головне в ній — виробництво та
реалізація товарної сільськогосподарської продукції з метою одержання
прибутків і розширення виробництва. Виходячи з цього принципу,
господарство самостійно визначає напрями своєї діяльності,
спеціалізацію, організує виробництво, переробку та реалізацію
сільськогосподарської продукції. Воно на власний розсуд підбирає
партнерів по економічних зв’язках і реалізації продукції, в тому числі й
іноземних. Нарівні з сільськогосподарським виробництвом це господарство
може займатися будь-яким іншим видом діяльності, не забороненим
законодавством України. При цьому воно мусить додержувати вимог ст. 40
Земельного кодексу України, згідно з якою власники земельних ділянок і
землекористувачі зобов’язані забезпечувати ефективне використання землі
відповідно до її цільового призначення і проекту внутрігосподарського
землеустрою, підвищувати й родючість, застосовувати природоохоронні
технології виробництва, не допускати погіршення екологічної ситуації,
здійснювати комплекс заходів щодо охорони земельних ділянок.

З метою забезпечення своєї діяльності селянські (фермерські)
господарства можуть набувати матеріально-технічні ресурси в системі
державних постачальницьких організацій, які виділяються цільовим
призначенням для цих господарств за рахунок ресурсів, передбачених для
сільського господарства. В умовах переходу до ринкової економіки дедалі
більше застосовується практика придбання матеріально-технічних ресурсів
через бартерний обмін, вільну купівлю на біржах, у кооперативних і
державних підприємств, приватних осіб.

Селянське (фермерське) господарство може брати технічні засоби в
довгострокову оренду і напрокат.

Ремонт і технічне обслуговування належних господарству тракторів, іншої
сільськогосподарської техніки та устаткування, вантажних автомобілів,
агрохімічне, зоотехнічне і ветеринарне обслуговування здійснюються
агросервісними та іншими підприємствами і організаціями за цінами,
розцінками і тарифами, встановленими для колективних і державних
сільськогосподарських підприємств, а також іншими організаціями і
громадянами за цінами згідно з домовленістю.

Одним з елементів захисту права власності селянського (фермерського)
господарства є його право самостійно розпоряджатися виробленою
продукцією. Господарство може на добровільних засадах укладати з
державними, кооперативними і громадськими організаціями, які здійснюють
заготівлю і переробку сільськогосподарської продукції, договори на
продаж своєї продукції, а також реалізовувати її будь-яким іншим
споживачам і на колгоспному ринку.

Законом «Про селянське (фермерське) господарство» (ст. 21) встановлено,
що продукція, яка продається цим господарством державним організаціям
відповідно до укладених договорів, оплачується за державними
заготівельними або договірними цінами і на умовах, передбачених для
колективних і державних сільськогосподарських підприємств. Ціни на решту
продукції господарство встановлює самостійно. При цьому воно повинно
додержувати існуючих нормативів якості продукції, санітарних та інших
вимог.

Постачання виробленої продукції на експорт, а також розрахунки з
іноземними партнерами здійснюються відповідно до законодавства України.

У разі виробничої потреби селянське (фермерське) господарство має право
залучати до роботи в ньому інших громадян за трудовим договором
(контрактом, угодою). Трудові відносини в господарстві визначаються і
регулюються його членами, а щодо осіб, залучених до роботи за трудовим
договором (контрактом, угодою), — законодавством України про працю.

Доходи селянського (фермерського) господарства формуються за рахунок
виручки від реалізації продукції (робіт, послуг), інших надходжень і
використовуються членами господарства на власний розсуд.

Селянське (фермерське) господарство здійснює облік результатів своєї
роботи за господарський рік, веде звітність. За подання недостовірної
звітності голова господарства несе відповідальність у встановленому
порядку.

Основними працівниками в селянських (фермерських) господарствах повинні
бути члени цього господарства. І лише «у разі виробничої потреби
селянське (фермерське) господарство має право залучати до роботи в ньому
інших громадян за трудовим договором (контрактом, угодою»(п.1 статгі 23
Закону про СФГ) . Таким чином, у господарствах можуть бути дві категорії
його працівників: 1)члени СФГ та 2) не члени СФГ, тобто, так звані
наймані працівники. Окрім того, окремі певні види робіт у СФГ можуть
виконуватись і на цивільно-правових засадах (переважно на засадах
договору підряду) .

Особливий правовий трудовий статус мають працюючи в ньому члени
господарства. Його специфіка насамперед пов’язана з суб’єктним складом
працюючих: отже йдеться про СФГ як про сімейно-трудове об’єднання осіб,
а тому працювати в ньому повинні подружжя, іх батьки, діти та інші
родичі, «які об’єдналися для роботи в цьому господарстві» (п.2 етапі 2
Закону про СФГ). Ці особи, будучі співвласниками майна, що є в
господарстві, мають право самостійно встановлювати свій трудовий режим
за загальною узгодженістю .

Трудові відносини членів СФГ визначаються і регулюються ними самими.
Проте, таке регулювання практично обов’язково повинно бути, і знаходити
свій офіційний вираз воно повинно або в Статуті СФГ, або (поза тим для
великих господарств) і в Правилах внутрішнього (розпорядку селянського
(фермерського) господарства. У цих правових документах слід встановити
весь процес спільної праці, чіткий трудовий режим, періоди відпочинку,
відпусток, заходи заохочення та дисциплінарної відповідальності за
неналежне виконання трудових обов’язків. Звичайно, враховуючи
сімейно-родинний склад членів СФГ і презумпцію їх добрих взаємних
стосунків, їх трудові права та обов’язки повинні розумно поєднуватись і
суміщатись, що теж треба оговорити у зазначених документах .

При регламентації праці в СФГ необхідно всіляко враховувати особливості
сільськогосподарської праці, її сезонний характер, органічний зв’язок з
природними факторами тощо.

Таким чином, на членів селянських (фермерських) господарств не
поширюється законодавство про працю (Кодекс Законів про працю). Проте,
самостійно регламентуючи свій трудовий статус, вони можуть запозичити
ідеї певних норм трудового законодавства .

У різних СФГ певні трудові відносини можуть регламентуватись по різному.
Але, деякі загальні принципи при цьому повинні бути однаковими для всіх
них. Так, наприклад, члени СФГ оплату праці одержують у наслідок
розподілу натуральних і грошових доходів господарства, а не заробітну
щомісячну плату у заздалегідь визначених розмірах .

Оплата праці членів СФГ встановлюється за іх взаємною згодою. Вони
можуть використати її для розширення виробничої бази господарства, або ж
розподілити одержані доходи повністтю або частково пропорційно вкладеної
праці кожним з них .

Наймані працівники можуть брати певну участь в розподілі доходів СФГ
лише за умовою, коли на це є спільна загальна згода всіх членів
господарства і коли це спеціально передбачено окремою угодою (вона ж
встановлює і всі умови такої іх участі ) .

На всіх осіб, залучених до праці в СФГ за трудовим договором
(контрактом, угодою), повністтю поширюється дія законодавства України
про працю.

Контракт є особливою формою трудового договору і є найбільш придатною
для роботи в фермерському господарстві, оскільки він дає більші, ніж
звичайний трудовий договір, можливості для аграрної конкретазапії умов
праці та прояву ініціативи самого працівника . Трудовий договір (у
т.ч. і контракт) укладається у письмовій формі. В них необхідно вказати
на термін дії договору, умови праці та побуту (тривалість робочого дня,
вихідні дні, щорічна оплачувана відпустка, форми оплати праці та її
розміри, харчування тощо). Сторонами в договорі слід вважати СФГ (в
особі його голови) і особу, яка залучається до роботи в господарстві .

Особливістю порядку укладення трудового договору (контракту, угоди) в
селянських (фермерських) господарствах є те, що він підлягає реєстрації
у районній Раді народних депутатів (якщо СФГ є основним місцем роботи
особи, яка наймається на роботу в господарство). Цим забезпечується
певний державний контроль за дотриманням гарантій трудових прав
працівників, а також боротьба з фіктивними трудовими договорами в СФГ .

Районна Рада, зокрема, повинна з’ясувати чи розмір оплати (заробітна
плата) найманих працівників, тривалість іх щорічної відпустки не є
меншим від установленого державою розміру мінімальної заробітної плати і
тривалості мінімальної відпустки .

І члени СФГ, і наймані працівники (якщо це іх основна робота) пвинні
мати трудові книжки. Вони є основним документам, що підтверджує стаж
роботи. До трудової книжки заносяться відомості про роботу, заохочення
та нагороди за успіхи в роботі. Відомості про стягнення до цих книжок не
заносяться. Але, в трудовій книжці робиться запис про звільнення з
роботи з вказівкою на причини цього з посиланням на відповідне
законодавство. Робота в СФГ зараховується до загального трудового стажу
працівника. Згідно з пунктом 4 статті 23 фермерського закону записи про
трудовий стаж повинні підтверджуватись місцевими органами державної
виконавчої влади .

Голова селянського (фермерського) господарства несе відповідальність за
створення безпечних умов праці для всіх тих, хто працює в господарстві (
як членів, так і найманих працівників). Йдеться про забезпечення всіх
вимог техніки безпеки, виробничої гігієни, санітарних правил та пожежних
правил .

Всі трудові спори, тобто розбіжності між суб’єктами трудових відносин,
вирішуються районними судами. Це можуть бути спори як стосовно членів
СФГ, так і найманих працівників. Вони можуть торкатися організації,
дисципліни, оплати праці тощо. Оскільки в цих господарствах немає КТС,
такі спори відразу вирішує суд. Розглядаються вони за заявою певного
незадоволеного працівника господарства .

При вирішенні трудових спорів суди повинні керуватися або нормами
Статуту СФГ та його Правил внутрішнього розпорядку (для членів СФГ), або
нормами Кодексу законів про працю України (для осіб, які працюють в
господарстві на засадах законодавства про працю, тобто для найманих
працівників) .

Як вже зазначалося, окремі види робіт в СФГ можуть виконуватись
громадянами (не членами господарства і не найманими працівниками) на
умовах укладення цивільно-правового договору підряду. Це означає, що цей
громадянин (підрядчик) зобов»язується виконати на свій ризик певну
конкретну роботу на замовлення СФГ, яке зобов’язується прийняти та
оплатити цю роботу. Трудове законодавство на ці відносини не поширюється
.

Селянські (фермерські) господарства повинні здійснювати облік
результатів своєї діяльності за господарський рік та вести звітність.
Йдеться про бухгалтерський облік та необхідність подання державним
органам статистичної звітності. Міністерством сільського господарства і
продовольства України розроблені Методичні рекомендації по організації
обліку в селянських (фермерських) господарствах .

Ведення обліку і звітності господарствами має на меті з’ясування самим
СФГ наслідків своєї діяльності;обгрунтування розрахунку сум
оподаткування прибутку (його Сфг сплачують у порядку, що встановлений
для сільськогосподарських підприємств); уявлення про розміщення грошових
коштів; визначення майнового стану господарства; здійснення самоконтролю
і подальшого прогнозування своєї діяльності. Для цього слід вести «Книгу
обліку селянського (фермерського) господарства». . Веде облік голова
господарства, або, за його дорученням, один з членів СФГ. За подання
недостовірної звітності настає відповідальність .

Члени СФГ, починаючи з 16-річного віку, а також наймані працівники
підлягають державному соціальному страхуванню та пенсійному забезпеченню
нарівні з іншими пррацівниками сільського господарства .

Кадрове і наукове забезпечення селянських фермерських) господарств
(підготовка кадрів) повинні здійснюватись за рахунок державного
(республіканського та місцевих) бюджету. Українського державного фонду
підтримки селянських (фермерських) господарств та власних коштів самих
господарств. Таким же порядком повинно здійснюватись наукове
забезпечення діяльності СФГ проведення наукових досліджень, рекомендацій
тощо) .

7. Підстави та порядок припинення діяльності селянського (фермерського)
господарства

Відповідно до Закону «Про селянське (фермерське) господарство» (ст. 29)
діяльність господарства припиняється в разі:

1) добровільної відмови голови господарства від земельної ділянки,
наданої йому в користування, в тому числі від її оренди, а також при
відчуженні земельної ділянки, що належить йому за правом приватної
власності;

2) прийняття членами господарства рішення про припинення його
діяльності;

3) ведення господарства переважно за рахунок праці найманих працівників;

4) використання землі не за її цільовим призначенням або способами, що
призводять до зниження родючості грунтів, їх хімічного і радіоактивного
забруднення, погіршення екологічної ситуації;

5) несплати земельного податку, а також орендної плати у встановлені
строки;

6) невикористання земельної ділянки для сільськогосподарського
виробництва протягом року від дня її надання;

7) вилучення земельної ділянки у встановленому законом порядку для
державних і громадських потреб;

8) визнання господарства неплатоспроможним (банкрутом);

9) якщо немає жодного члена господарства або спадкоємця, який бажає
продовжити його діяльність.

Рішення про припинення діяльності селянського (фермерського)
господарства приймається районною (міською) Радою народних депутатів, а
в разі його неплатоспроможності (банкрутства) — судом. Спори про
припинення діяльності господарства вирішуються судом.

Вилучення або примусовий викуп у господарства землі у встановленому
порядку для державних і громадських потреб провадиться за його згодою
після виділення йому відповідною Радою народних депутатів рівноцінної
земельної ділянки, будівництва на новому місці організаціями, для яких
відводиться ділянка, житлових, виробничих та інших будівель замість
вилучених і відшкодування в повному обсязі збитків включно з упущеною
вигодою.

Майно господарства, яке припиняє свою діяльність, використовується
насамперед для розрахунків з оплати праці найманих осіб, виконання
зобов’язань перед бюджетом, банком та іншими кредиторами. Решта майна
залишається у спільній власності членів господарства або розподіляється
між ними за домовленістю.

В разі припинення діяльності господарства до закінчення строку надання
йому податкових пільг воно сплачує до місцевого бюджету за весь період
його діяльності суму податку, обчислену в повному розмірі, встановленому
для господарства, за винятком тих випадків, коли земельна ділянка
вилучається у встановленому порядку для державних і громадських потреб;
господарство визнається неплатоспроможним (банкрутом); немає жодного
члена господарства або спадкоємця, який бажав би продовжити його
діяльність.

Література:

Аграрне право України. За ред. Янчука В.З.-К.,Юрінком.,1996.

Титова Н.І. Фермер і закон.-Львів.-1996.

Титова Н.І. Фермерство в Україні. Основні правові засади.Питання та
відповіді.-Львів.-1998.

Законодавство:

Закон України від 22.06.1993р. «Про селянське (фермерське) господарство.

Земельний Кодекс України.

Закон України від 7.02.1991р. «Про власність».

Закон України 7.02.1991р. «Про підприємництво».

Закон України «Про пріоритетність соціального розвитку села і АПК в
народному господарстві».

Закон України від 19.09.1996р. «Про плату за землю».

Постанова Кабінету Міністрів України «Про хід виконання Закону України
«Про селянське (фермерське) господарство та рішень уряду з цього
питання» від 13.01.1993р.

Постанова Кабінету Міністрів України » Про деякі питання розвитку
селянського (фермерського) господарства і кооперативів по виробництву
с/г продукції» від 14.03.92р.

PAGE 1

Похожие записи