Реферат на тему:

Правове становище Галичини у складі Австрії та Австро-угорщини
(1772-1918 рр.)

У 1772 р., згідно з тристоронньою угодою між Прусією, Росією та
Австрією, внаслідок першого поділу Польщі Галичина була на піднесенні у
своєму розвитку. За словами І. Нагаєвського, це був період “освіченого
абсолютизму”, коли Марія-Тереза та її син Йосиф ІІ проводили основні
реформи в державі. Загалом у цей час життя українського народу в Австрії
дещо поліпшилось і склалися належні умови для розвитку порівнюючи з
минулими часами за “польського королівства” (1, с.21(.

Західноєвропейська просвітницька ідеологія стала величезним поштовхом у
напрямі реформування державно-правового і соціально-економічного життя,
що сприяло рецепції державно-правової культури в Галичину, яка була у
складі Австрії.

В Урядових колах столиці Габсбурзької монархії в той час радо зустрічали
галицьких провідників просвітництва.

У своїй абсолютній формі просвітницька доктрина, якої дотримувалися
Марія-Тереза і Йосиф II у проведенні реформ утверджувала такі основні
правничі ідеї: 1) громадянський уряд – як наслідок договору, він має
суто світський характер; 2) для більшості населення урядова влада
вигідна і тому уряд має право вимагати покори; 3) усі народи, їхня
історія, культура, мова, етнічна територія мають невідчужені права на
розвиток; 4) право визначене народом має здійснювати держава; 5) у
міжнародних стосунках природний закон зберігає свою силу. Просвітницька
теорія, згідно з якою австрійська держава проводила реформи,
утверджувала, що істина зосереджена не в його частинах, а в цілому. Ці
міркування приводять нас до головної проблеми, пов’язаної з оцінкою
австрійської державно-правової культури та її рецепції в Галичину.

Чи утверджувалися вищезазначені ідеї в правовій культурі українського
народу Галичини? Чи сприяли вони формуванню національної державницької
ідеї? На ці запитання ми даємо ствердну відповідь: реформування
державно-правової системи в Галичині в складі Австрії мало
модерністський характер і зберігало тісний зв’язок з поняттям
“просвітництво”.

Перші реформи Марії-Терези та Йосифа II були спрямовані на піднесення
української національної культури і народної мови. На першому етапі
державно-правові реформи урівноправили греко-католицьку церкву з
римо-католицькою і поліпшили матеріальні, особливо фінансові, умови
функціонування української церкви.

Загалом можна стверджувати, що державно-правові акти Австрійської
монархії надали Галичині більше свободи і можливостей щодо згуртованості
української нації та її прогресивного розвитку. Якщо буквально їх
розуміти, то вони усунули дуже багато обмежень, встановлених Польщею.
Отож український народ Галичини у складі Австрії визначав свій розвиток
не тільки за духовним покликом, а й в результаті скасування
державно-правових обмежень. Зокрема, підготовці національно-елітних
кадрів сприяло заснування у Відні вищої греко-католицької семінарії, в
якій навчали кандидатів на священнослужителів. У 1783 р. у Львові була
заснована генеральна семінарія, а в 1784 р. створено Львівський
університет.

Цісарський патент від 3 квітня 1817 року надавав “Королівству Галичини і
Володимиреї” з Буковиною так звану Станову Конституцію із своїм власним
становим сеймом. На території Галичини патентом Монарха Австрії від 6
лютого 1792 р. наказано навчати українських дітей рідною, тобто народною
мовою, хоча б двічі на тиждень. Саме у Галичині на цій стадії
державно-правових реформ народ мав життєвий етнічний досвід, який був
законсервований на чистій традиції, а за Польщі подекуди національні
елементи були витіснені з повсякденного життя. Вперше в Галичини у
складі Австрії піднесено буденну національну свідомість до розуміння
національних прав. З культури повсякденного життя українського народу
Галичини витіснялося почуття національної неповноцінності, і з’являється
нове буття історії через впровадження тих чи інших державно-правових
реформ.

Усі зусилля національно-патріотичної, оссобливо греко-католицької
релігійної інтелигенції спрямовувались на розвиток освіти і культури в
Галичині, на формування в українського народу рівня державно-правового
мислення, до пізнання власної історії. За допомогою державно-правових
реформ і зусиль національно-патріотично налаштованих представників
українського народу Галичини у складі Австрії був подоланий старий,
сформований за Польщі, спосіб державницького сприйняття світу, який
позбавляв український народ надії на національне відродження. Важливо
зазначити, що реформи були спрямовані на конкретні дії: спочатку на
національне відродження через освіту і культуру; потім автоматизацію
державно-правових інститутів Галичини; далі – на економічне відродження.
Характерно, що члени галицького станового сейму носили уніформу з гербом
краю (1, с.22(. Навіть такий елемент державності Галичини у складі
Австрії символізував “нову форму” переживання українським народом
історичного часу. Події відродження Галичини в складі Австрії під
впливом державно-правових реформ, які проводив цісарський престол,
відбувалися повільно, суперечливо, проте культивували
національно-державницьку політику. Зрозуміло, що греко-католицьке
духовенство Галичини стояло на сторожі інтересів Габсбурзької монархії.
Водночас на першому етапі греко-католицька еліта була рушійною силою
національного пробудження українського народу. Протягом багатьох років,
будучи під владою Польщі, греко-католицька церква в Галичині була
викреслена з українського національного життя. У складі Австрії
греко-католицька церква стала знову національною, рідною, джерелом
тодішньої національної і державницької культури.

Державно-правові умови Австрії в Галичині на основі греко-католицького
національно-патріотичного руху сприяли розвитку народного руху, який
очолювала світська інтелігенція. Генетичний зв’язок між патерністською
стосовно українського народу Галичини, державно-правовою політикою
Австрії культурним і національним відродженням, а потім і політичним
після революції 1848р. робив державницьку культуру галичан першорідним
знаменом національності.

Просвітницька стратегія проведення державно-правових реформ в Австрії, в
складі якої була Галичина, містила в собі елементи демократії, гуманізму
і правочинності. Незважаючи на численний опір, що чинили представники
польської еліти в адміністративно-територіальних органах влади Галичини
і в представницьких інститутах влади, державно-правові реформи Австрії
піддавали атономізації окремі сфери життя, реконструювали Галичину в
українське національне ціле, хоч і автономізоване суспільство з його
державно-правовою культурою.

Зауважимо, що через рік після приєднання Галичини до Австрії у 1773 р.
цісарським патентом, спрямованим на забезпечення розвитку промисловості,
сільського господарства і торгівлі було запрограмовано ліквідацію
згубної митної політики польської шляхти. Ці митниці перейшли у державну
власність, містились чітко визначені митні тарифи. В інструкції для
першого губернатора Галичини Пергена були вказівки австрійського уряду
надати митні привілеї галицьким фабрикантам та ремісникам, звернути
увагу на торгові шляхи, особливо ті, що зв’язують Галичину з центром
Австрії і торговими центрами Європи. На будівництво доріг були
встановлені мінімальні митні побори. Водночас австрійська влада почала
ліквідацію незаконних митних поборів, які вводила польська
землевласницька шляхта. У 1830 р. розпорядженням австрійського уряду в
Галичині були зменшені розміри митних платежів і вдвічі зменшено мито
для селянських підвод (2, с.6-78(. Губернаторське розпорядження від
1837р. зобов’язувало місцеві органи влади Галичини організувати в
сільських школах навчання агротехнічних прийомів вирощування льону,
конопель, раціональних технологій обробітку льону, конопель і вовни (3,
с.24(.

З огляду на викладене треба визнати, що разом з відродженням
національної культури і освіти, державно-правові акти були спрямовані на
розвиток товарного виробництва і торгівлі.

Державно-правові реформи в Галичині за змістом можна класифікувати за
спрямованістю на певні сфери суспільного життя – ті, що торкалися
відродження національної мови та культури; суспільно-економічних
відносин; удосконалення місцевого державного управління, а після
революції 1848-1849рр. було проведене реформування політико-правового
змісту. Всі державно-правові реформи, що проводилися після революції
1848р. в Австрії були просякнуті принципом індивідуально-корпоративної
свободи в такий спосіб, щоб державно-правові інституції можна було б
підпорядкувати монарху, який начебто репрезентує інтереси всього
поліетнічного суспільства. Політична необхідність примусила монарха
Австрії та його оточення виробити компромісне рішення в боротьбі між
прихильниками централізму в державно-правовому устрої і тих, хто
осмислював принцип національно-автономічного адміністративного і
самоврядного ладу на основі федералізму. Наслідком цього компромісу
стало укладення угоди між Австрією та Угорщиною і прийняття Конституції
21 грудня 1867 року, після чого Австрія перетворилася у дуалістичну
монархію.

?уцій врядування і самоврядування сприяли формуванню такого
державно-правового устрою управління землями Австрії, які сприяли
залученню широких верств. Тут варто зауважити, що після скасування
панщини та деяких феодальних повинностей з 1848 по 1849рр.
розпорядженням Галицького губернатора “Про порядок організації
самоврядування громадян” в селах і містечках почали створюватися
самостійні самоврядні громади. Вже з цього соціально-політично
зумовленого конфлікту та непорозуміння між консервативними і
реформістськими силами Австрійської державницької еліти проростає як
щось не бувале до цього часу розуміння фактичної диференціації
центристських і федеративних течій державного устрою. Як і раніше,
консервативна державницька думка ще раз зробила поступку – дала змогу
федералістам провести низку прогресивних державно-правових реформ в
Галичині у складі Австро-Угорщини.

У 1861 р. разом із Законом “Про імперське представництво” були видані
статути і порядок виборів представницьких органів у коронних землях.
Державно-адміністративний устрій набуває форми “коронних земель”, які
здобули певну земельну автономію з правом формування представницьких
органів, у компетенцію яких входило вирішення питань місцевого значення.
Цей вид політико-правової свободи, яку дістав український народ Галичини
від австрійського уряду, типово федералістичний і він розширив правове
коло діяльності та підніс державно-правову культуру ще на один щабель
цивілізації. Хоча консервативним силам австрійського уряду вдалося
поділитися владними повноваженнями з місцевими
адміністративно-територіальними органами влади і самоврядними
інституціями, суб’єктивна централізація обмежила ліберально-демократичну
тенденцію й потенційно загрожувала федералізму. Розуміючи те, що
революція породила тенденцію демократизації і лібералізації місцевого
державного управління в Галичині, українські національно-патріотичні
сили почали об’єднуватися в громадські та політичні гуртки, організації
й партії і стали переносити державно-правові функції до справжніх носіїв
держави – до українського народу. Національно-земельний федералізм з
його місцевими органами державного управління і сформованими на
демократичній основі місцевими органами самоврядування почали розуміти
політичну свободу як явище, що грунтується на економічній основі, і
полягає в тому, щоб звільнити громадянина від залишків феодальної
залежності, від центральної державної влади, надавши правові основи
громадянам діяти за власною волею і передусім повною мірою користуватися
конституційним правом.

Правова рівність національно-адміністративних земель, які дістали назву
“коронних”, виступає логічним доповненням того типу свободи, який
утверджує рівність громадян перед законом. У державно-правову культуру
українського народу Галичини трансформується культура австрійськового
права, яка дає змогу поступово перенести поняття “держави” з індивідуума
(монарха) і феодально-станового розуміння на український народ краю
“галицька громада” та націю. Недаремно ще “Тимчасовий закон для громад”
1848 року починався словами – “основою вільної держави є громада”. Хоча
самостійними місцевими громадами визнавалися міські або сільські громади
із власними громадськими представництвами і виконавчими органами,
коронний край Галичини мав свій представницький орган та свої виконавчі
його підрозділи. До компетенції органів самоврядування в Галичині в
складі Австро-Угорщини відносили: розвиток промисловості і сільського
господарства, шляхи сполучення, боротьбу з падежом худоби та шкідниками
сільського господарства, піклування про місцеву торгівлю, народну
освіту, охорону здоров’я і правопорядок згідно з чинним законодавством.

Завдяки впровадженню австрійської державно-правової системи в Галичині
правосвідомість та правовідносини набувають демократичного спрямування і
утверджується правова думка, в контексті якої інтерпретація національної
історії набуває принципово нового змісту.

Український народ Галичини тісно поєднує своє минуле й майбутнє в
єднанні з цілим українським народом і практично навчається в мисленні
поєднувати всю історію аж до органічно цілісних державних утворень –
таких як Київська Русь, Козацька держава. Характерною особливістю у
формуванні державно-правової культури української громади в Галичині є
те, що вона акцентує увагу на національній єдності, а не на
стратифікації суспільства. Національно-державницький практикум
зосереджується на минулій історії тією мірою, якою минуле живе в
теперішньому, а правова думка принципово зосереджується на сучасності в
його майбутньому – побудові національної держави. Тут майже не було
місця для пролетарського класового розуміння державно-правової системи,
яка б могла виразитися в диктатурі певного класу. Диктатура певного
класу в побудові державно-правової системи українського народу в
Галичині просто відкидалася.

Тут вже існувала правова держава з конституційною юрисдикцією, яка
виникла внаслідок боротьби за оволодіння тодішньою сучасністю, а ідея
української національної державності народжувалася в лоні демократичної
і ліберальної правової системи виборчого права. Важливо усвідомлювати,
яка з правових позицій українського державотворення брала верх –
національна чи пролетарська. Саме національно-демократична позиція
українського державотворення визначалася державно-правовою культурою
Австро-Угорської держави.

Із всього, що коли-небудь було сказано про місце і роль австрійської
державно-правової культури в розвитку українського
національно-патріотичного державницького руху в Галичині в складі
Австро-Угорщини, найправдивішим і найпереконливішим є той факт, що тут
утверджується демократично-правова культура мислення, яка не відкидає
політичний плюралізм думок, а вважає це здоровою нормою життя нації.
Ніхто з монархів феодальних імперій не зробив стільки для розвитку
державно-правової культури колонізованого народу, для звільнення його
від науцтва і національного занепаду і прилучення до передової на той же
час європейської просвітницької ідеології, як монархічний режим
Австро-Угорщини для українського народу Галичини. Однак ніхто так
яскраво і повно не виразив своїми державно-правовими реформами ідею
“освіченого абсолютизму”.

Звичайно, ми абстрагувалися від тих фактів, які засвідчують про певні
труднощі формування буржуазно-демократичної державно-правової культури в
лоні феодальної монархічної держави.

Ми описали основний провідний національно-державницький імпульс,
прихований за консерватизмом абсолютистської держави Австрії. Тепер слід
визначити існування того теоретичного ядра, яке було покладено в основу
державно-правової культури Австрійської монархії та його прогресуючу
форму, аналіз якої дав би чітке бачення засновника
концептуально-державницьких рис ідейного стратегічного муру на
реформування державно-правової системи в Галичині. Таке ядро існує – це
гуманістична концепція всього просвітництва як науково-теоретичної течії
західноєвропейських країн. Ця течія була вимушеною раціональною
опозицією до існуючого феодально-монархічного державно-правового життя.
В опозиційній науково-просвітницькій течії погляди на державно-правову
систему концентрувалися навколо ідеї природного права, з якого логічно
виводився постулат універсальної законооснованості цієї ідеї для всіх
історичних і соціальних спільнот.

Французська революція безсумнівно показала, що головним чинником, який
викликав в Австрії події 1848-1849рр., став антагонізм між старими
феодальними тенденціями в державно-правовій системі і бюрократичним
раціоналізмом в проведенні австрійською монархією реформ. Ідеї 1789 р.
вимагали, на противагу принципу “освіченого абсолютизму”, будувати
державно-правову систему знизу, а не зверху.

У перші роки після проголошення Австро-Угорщини конституційною монархією
ми бачимо державно-правовий централізм у Галичині, який показав, що може
відбуватися, коли передові державно-правові ідеї, погляди, переконання,
що виросли в більш розвинутих імперіях, переймають соціально-етнічні
спільноти, які усвідомлюють себе нацією з правом мати свою державність.

Національно-державницький імпульс сформувався в Галичині тоді, коли
широко впроваджені конституційні норми і місцеві територіальні органи
самоврядування, були використані українським народом як знаряддя проти
польської шляхти. Щоб зрозуміти цю особливу ситуацію, слід пам’ятати, що
в Галичині в складі Австро-Угорщини польська шляхта була налаштована
відтворити тут, на українських землях, знову польську державність. Проте
за час державно-правових реформ у Галичині сформувалась
національно-патріотична еліта, місце якої в українській спільноті було
як ніколи міцним і органічним.

Український національно-державницький рух у Галичині в складі
Австро-Угорщини, як видно з викладеного, – це явище складне і
багатогранне як за своєю внутрішньою сутністю, так і стосовно впливу
державно-правової культури імперії. Однак у вузлових точках
державно-правовий український рух Галичини має демократичні і
гуманістичні риси.

Література

Dodatek do Gazety Lwowskjej. – 1812.

Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття: – К.:
Укр.тижневик, 1993.

ЦДІА у Львові. – Ф.134 – Оп.2 – Од. зб. 815 – Арк. 6-78.

Похожие записи