МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КУРСОВА РОБОТА

з цивільного права

на тему: «Правове релулювання підприємництва в Україні»

Виконавець: студентка ______________ Кулешова Т.В.

«______» ______________1999р.

Рецензент: ________________________________________

«______»_______________1999р.

Київ-1999

ПЛАН.

TOC \o «1-3» Вступ. PAGEREF _Toc477510508 \h 4

(. Законодавче регулювання діяльності підприємств і підприємництва.
PAGEREF _Toc477510509 \h 5

( 1. Закон України про підприємства від 27.03.91. PAGEREF
_Toc477510510 \h 5

( 2. Закон України про підприємництво. PAGEREF _Toc477510511 \h 10

( 3. Економічна свобода підприємств. PAGEREF _Toc477510512 \h 13

((. Підприємство як основна господарська одиниця макроекономіки.
PAGEREF _Toc477510513 \h 16

( 1. Соціально-економічні й організаційні форми підприємства, його
трудовий колектив. PAGEREF _Toc477510514 \h 16

( 2. Внутрішньогосподарська структура підприємства й оборот його
виробничих фондів. PAGEREF _Toc477510515 \h 19

( 3. Види підприємств і їхній розвиток в умовах ринку. PAGEREF
_Toc477510516 \h 23

(((. Е Економічна свобода підприємств і підприємництво. Управління
підприємством у сучасних умовах. PAGEREF _Toc477510517 \h 26

( 1. Управління підприємством, його господарська, економічна і соціальна
діяльність. PAGEREF _Toc477510518 \h 26

( 2. Адаптація підприємства до ринкових відносин, підприємство і
держава. PAGEREF _Toc477510519 \h 28

( 3. Маркетинг і менеджмент в управлінні підприємством. PAGEREF
_Toc477510520 \h 30

( 4. Економічні проблеми підприємництва PAGEREF _Toc477510521 \h 32

і шляху їхній рішення. PAGEREF _Toc477510522 \h 32

Висновок. PAGEREF _Toc477510523 \h 44

Список використовуваної літератури. PAGEREF _Toc477510524 \h 45

Вступ.

Подолання породжених адміністративно-командними методами керування
негативних явищ у народному господарстві України можливо на основі
реформування відношень власності і регульованої ринкової економіки.

Світовий досвід показує, що формування ринку як форми організації
товарного виробництва відбувалося еволюційним шляхом протягом тривалого
часу при відповідній законодавчій діяльності держави. Перехід нашої
економіки до ринкових відносин має визначені особливості:

— ринкова економіка формується нееволюційним шляхом; робиться спроба
проводити її в процесі радикальних змін суспільного ладу;

— упровадження ринкової економіки проходить без достатньо випробуваних
стосовно наших умов господарювання законодавчо-правових актів і
нормативів;

— держава не підтримує розвиток нових видів підприємств і не обтяжує
себе поміччю діючим підприємствам (особливо малим); на даний момент
практично немає стимулів і пільг для різноманітних підприємств і
підприємництва.

Усвідомлення об’єктивної необхідності переходу до ринкових відносин
обумовлює необхідність створення відповідних передумов, що визначаються
чинністю закону вартості і сприяють реалізації в умовах ринку всіх
чинників ефективного виробництва. Це потребує переосмислення
економічних основ господарювання, оволодіння ринковим механізмом з
урахуванням нашої соціально-економічної дійсності, відсутності ринкової
культури й інфраструктури, необхідної інформації, підготовленості
кадрів, а також того, що ринок ( система досить жорстоких
соціально-економічних відношень.

Одними з найважливіших передумов переходу до ринкової економіки є
розробка відповідної законодавчо-правової основи, організація
рівноправної діяльності різноманітних видів підприємств, підтримка
підприємництва, освоєння ринку на різних рівнях і напрямках.

(. Законодавче регулювання діяльності підприємств і підприємництва.

( 1. Закон України про підприємства від 27.03.91.

Закон України “ПРО підприємства” створює рівні правові умови для
діяльності підприємств незалежно від форм власності на майно й
організаційні форми підприємства. Закон спрямований на забезпечення
самостійності підприємств, визначає їхнього права і відповідальність у
проведенні господарської діяльності, регулює відношення підприємств з
іншими підприємствами й організаціями, органами державного керування.

Підприємство ( основна організаційна одиниця народного господарства
України. Підприємство ( самостійний господарський статутний суб’єкт, що
має права юридичної особи і здійснює виробничу, наукову і комерційну
діяльність із метою одержання відповідного прибутку (прибутку).

Підприємство має самостійний баланс, розрахунковий і інші рахунки в
банках, печатку зі своїм найменуванням, а промислове підприємство (
також товарний знак. Підприємство не має у своєму складі інших
юридичних осіб.

Підприємство здійснює будь-які види господарської діяльності, якщо вони
не заборонені законодавством України і відповідають цілям, передбаченим
статутом підприємства.

Відповідно формам власності можуть діяти підприємства таких видів:

— індивідуальне підприємство, засноване на приватній власності фізичної
особи і винятково його праці;

— сімейне підприємство, засноване на власності і праці громадян України
( членів однієї сім’ї, що мешкають разом;

— приватне підприємство, засноване на власності окремого громадянина
України, із правом наймання робочої сили;

— колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу
підприємства, кооперативу, іншого статутного товариства, суспільної і
релігійної організації;

— державне комунальне підприємство, засноване на власності
адміністративно-територіальних одиниць;

— державне підприємство, засноване на загальнодержавній власності;

— спільне підприємство, засноване на базі об’єднання майна різних
власників (змішана форма власності);

— підприємство, засноване на власності юридичних осіб і громадян інших
держав.

Відповідно обсягам господарського обороту підприємства і чисельності
його робітників (незалежно від форм власності) воно може бути віднесене
до категорії малих підприємств.

До малих підприємств відносяться новостворені і діючі підприємства :

— у промисловості і будівництві ( із чисельністю трудящих до 200
чоловік;

— в інших галузях виробничої сфери ( із чисельністю трудящих до 50
чоловік;

— у науці і науковому обслуговуванні ( із чисельністю трудящих до 100
чоловік;

— у галузях невиробничої сфери ( із чисельністю трудящих до 25 чоловік;

— у роздрібній торгівлі ( із чисельністю трудящих до 15 чоловік.

Підприємство створюється згідно з рішенням власника (власників) майна
або уповноваженого їм (ними) органа, підприємства-фундатора, організації
або рішенням трудового колективу у випадках і порядку, передбачених цим
і іншими законами України.

Підприємство може бути створене в результаті примусового поділу іншого
підприємства відповідно до антимонопольного законодавства України.

Підприємство може бути створене в результаті виходу зі складу діючого
підприємства,, організації одного або декількох структурних підрозділів,
а також на базі структурної одиниці діючих об’єднань відповідно до
рішення їхніх трудових колективів, якщо на це є згода власника або
уповноваженого їм органа.

Підприємство дістає права юридичної особи з дня його державної
реєстрації. Державна реєстрація підприємства здійснюється у виконавчому
комітеті районної, міської Ради народних депутатів по месцезнаходженню
підприємства.

Для державної реєстрації підприємства виконавчому комітету відповідної
Ради народних депутатів подаються заява, рішення засновника про
створення, статут і інші документи.

У випадку відсутності в малого підприємства на момент реєстрації
власного помешкання воно здійснюється по юридичній адресі одного з його
засновників.

Підприємство має право створювати філії, представництва, відділення й
інші відособлені підрозділи з правом відкриття поточних і розрахункових
рахунків.

Підприємство діє на основі статуту. Статут затверджується власником
(власниками) майна, а для державних підприємств ( власником майна при
участі трудового колективу.

У статуті підприємства визначаються власник і найменування підприємства,
його месцезнаходження, предмет і цілі діяльності, його органи
управління, порядок їхній формування, компетенція і повноваження
трудового колективу, порядок утворення майна підприємства, умови
реорганізації і припинення діяльності підприємства.

Майно підприємства складають основні фонди й оборотні кошти, а також
інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі
підприємства.

Джерелами формування майна підприємства є:

— грошові і матеріальні внески засновників;

— прибутки, отримані від реалізації продукції, а також від інших видів
господарської діяльності;

— прибутки від цінних паперів;

— кредити банків і інших кредиторів;

— капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

— надходження від роздержавлення і приватизації власності;

— придбання майна іншого підприємства, організації;

— безкоштовні або добродійні надходження, пожертвування організацій,
підприємств і громадян;

— інші джерела, не заборонені законодавчими актами України.

Підприємство має право на випуск власних цінних паперів і реалізацію їх
юридичним особам і громадянам України й інших держав.

Трудовий колектив підприємства складають усі громадяни, що своєю працею
беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту,
угоди), а також інших форм, що регулюють трудові відношення робітника з
підприємством.

Трудовий колектив підприємства з правом наймання робочої сили:

— розглядає і підтверджує проект колективного договору;

— розглядає і вирішує відповідно до статуту підприємства питання
самоврядування трудового колективу;

— визначає і підтверджує список і порядок надання робітникам
підприємства соціальних пільг;

— бере участь у матеріальному і моральному стимулюванні продуктивної
праці, заохочує винахідницьку і раціоналізаторську діяльність.

Трудовий колектив державного й іншого підприємства, у якому частка
держави у вартості майна складає більше 50 відсотків:

— розглядає разом із засновником зміни і доповнення статуту
підприємства;

— разом із засновником підприємства визначає умовии найма керівника;

— бере участь у рішенні питання про вихід із складу підприємства одного
або декількох структурних підрозділів для створення нового підприємства;

— разом із власником вирішує питання про вступ і вихід підприємства з
об’єднання підприємств;

— приймає рішення про оренду підприємства, створення на основі трудового
колективу органа для переходу на оренду і викупу підприємства.

При частковому викупі підприємства трудовий колектив дістає права
колективного власника.

Колективний договір повинний міститися на всіх підприємствах, що
використовують найоману працю, між власником або уповноваженим їм
органом і трудовим колективом або уповноваженим їм органом і не може
суперечити законодавству України.

Держава гарантує недоторканність прав і законних інтересів підприємства.
Втручання в господарську й іншу діяльність підприємства з боку
державних, суспільних і кооперативних органів, політичних партій і
прямувань не припускається, крім випадків, передбачених законодавством
України.

Збитки (включаючи очікуваний і не отриманий прибуток), принесені
підприємству в результаті виконання директив державних або інших органів
або їхніх службових осіб, що порушили права підприємства, а також
унаслідок неналежного здійснення такими органами або їхніми службовими
особами передбачених законодавством зобов’язань стосовно підприємств,
підлягають відшкодуванню за їхній рахунок. Суперечки про відшкодування
збитків вирішуються судом або арбітражем відповідно їхньої компетенції.

Держава допомагає розвитку ринку, здійснюючи його регулювання за
допомогою економічних законів і стимулів, реалізує антимонопольну
програму, забезпечує соціальну захищеність усіх трудящих. Держава
забезпечує пільгові умови підприємством, що впроваджують прогресивні
технології, створюють нові робітники місця, використовують працю
громадян, що потребують соціального захисту. Державу повинно
стимулювати розвиток малих підприємств в Україні: давати пільги при
оподатковуванні, одержанні державних кредитів, створює фонди помочі
розвитку малих підприємств.

Під комерційною таємницею підприємства розуміються відомості, пов’язані
з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами й
іншою діяльністю підприємства, що не є державною таємницею, але
розголошення (передача, виток) який може принести шкоду його інтересам.

Підприємство зобов’язане:

— охороняти навколишнє середовище від забруднення й інших шкідливих дій;

— відшкодовувати відповідній Раді народних депутатів збитки, нанесені
нераціональним використанням землі й інших природних ресурсів і
забрудненням навколишнього Середовища;

— забезпечувати безпеку виробництва, санітарно-гігієнічні норми і вимоги
по захисті здоров’я його робітників, населення і споживачів продукції.

Контроль за окремими сторонами діяльності підприємства здійснюють
державна податкова інспекція, державні органи, на які покладене
спостереження за безпекою виробництва і праці, протипожежною й
екологічною безпекою.

Ліквідація і реорганізація (з’єднання, роздів, вихід) підприємства
проводяться за рішенням власника і при участі трудового колективу або за
рішенням суду, арбітражу. Підприємство ліквідується також у випадках:

— визнання його банкрутом;

— якщо прийняте рішення про заборону діяльності підприємства через
невиконання умов, установлених законодавством, і в передбачений рішенням
термін не забезпечене виконання цих умов або не змінений вид діяльності;

— якщо рішенням суду будуть визнані недійсними документи і рішення про
створення підприємства.

( 2. Закон України про підприємництво.

Дійсний Закон визначає загальні правові, економічні і соціальні початки
здійснення підприємницької діяльності (підприємництва) громадянами і
юридичними особами на території України, установлює гарантії свободи
підприємництва і його державної підтримки.

Підприємництво ( це самостійна ініціатива, систематична, на власний
ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню
послуг і заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

Суб’єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути:

громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності
або дієздатності;

юридичні особи усіх форм власності, установлених Законом України “ПРО
власність”.

У відношенні юридичних осіб і громадян, для яких підприємницька
діяльність не є основний, що наполяже Закон застосовується до тієї
частини їхньої діяльності, що за своїм характером є підприємницькою.

Дозвіл на здійснення підприємницької діяльності видається Кабінетом
міністрів України або уповноваженим їм органом у термін не більш 30 днів
із дня одержання заяви. Відмова про видачу дозволу видається в той же
термін і є актом письмової форми.

Підприємництво здійснюється на основі таких принципів:

— вільний вибір видів діяльності;

— притягнення на добровільних початках до здійснення підприємницької
діяльності майна і засобів юридичних осіб і громадян;

— самостійне формування програми діяльності і вибір постачальників і
споживачів виробленої продукції, установлення цін відповідно до
законодавства;

— вільне наймання робітників;

— притягнення і використання матеріально-технічних, фінансових,
трудових, природних і інших видів ресурсів, використання яких не
заборонено або не обмежено законодавством;

— вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення
платежів, установлених законодавством;

— самостійне здійснення підприємцем ( юридичною особою
зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем
належної йому частки валютного виторгу за своїм розсудом.

Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності здійснюється по
заявочному принципі протягом не більш 15 днів. Орган, що здійснює
реєстрацію, зобов’язаний протягом цього терміна видати посвідчення про
реєстрацію і подати відомості у відповідну податкову інспекцію й в
органи державної статистики.

Свідчення про державну реєстрацію суб’єкта підприємництва служить
підставою для відкриття рахунків у заснуваннях банків по місцю
реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності або в будь-яких інших
заснуваннях банків за згодою сторін. Банк зобов’язаний відчинити
банківський рахунок і в триденний термін повідомити про це податкову
інспекцію.

Для здійснення підприємницької діяльності підприємець має право містити
з громадянами договори про використання їхньої праці. При висновку
трудового договору підприємець зобов’язаний забезпечити умови й охорону
праці, його оплату не нижче встановленого в державі мінімального
прожиткового рівня, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне
і медичне страхування і соціальне забезпечення відповідно до чинного
законодавства.

Підприємець зобов’язаний не заподіювати збитку навколишньому середовищу,
не порушувати що охороняються законом права й інтереси громадян,
підприємств, установ, організацій і держави.

Діяльність підприємця припиняється:

за власною ініціативою підприємця;

на підставі рішення суду або арбітражного суду у випадках, передбачених
законодавством України;

у випадку витікання терміна дії ліцензії;

по інших підставах, передбаченим законодавчими актами України.

Держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними
організаційних форм підприємницької діяльності, рівного права і створює
рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових,
трудових, інформаційних, природних і інших ресурсів.

Держава законодавчо забезпечує свободу конкуренції між підприємцями,
захищаючи споживачів від проявів недобросовісної конкуренції і
монополізму в будь-яких сферах підприємницької діяльності. Органи
державного управління будують свої відношення з підприємцями,
використовуючи:

— податкову і фінансово-кредитну політику, включаючи встановлення ставок
податків і відсотків по державних кредитах; податкових пільг; цін і
правил ціноутворення; цільових дотацій; валютного курсу; розмірів
економічних санкцій;

— державне майно і систему резервів, ліцензії, концесії, лізинг,
соціальні, екологічні й інші норми і нормативи;

— науково-технічні, економічні і соціальні, державні і регіональні
програми.

( 3. Економічна свобода підприємств.

Нічим не обмежена діяльність підприємства породжує серйозну соціальну
кривду, а часто й екологічну небезпеку. Тому підприємство повинно
виконувати чітко визначені вимоги з боку уряду, споживачів і захисників
навколишнього Середовища. Найбільше передові з закордонних підприємств
реагують на це розробкою соціальних програм із метою присвоєння собі
статусу відповідального члена суспільства. Одночасно підприємства
вживають цілеспрямовані дії, щоб не припустити прийняття законів, що
обмежують підприємницьку свободу. Найважливішим для роботи тих
підприємств, що не хочуть припинити своє існування, є пристосування до
вимог суспільства.

Успіх діяльності підприємства у великій мірі залежить від того, хто і як
регулює і контролює взаємовідносин із регіональним середовищем.
Радянський досвід показав, що повномаштабний контроль діяльності
підприємств з верху є небажаним, оскільки він робить їх неефективними.
Досвід розвитих країн, у свою чергу, показує, що при мінімальному
контролі поверх підприємства створюється більше благ і більш ефективні.
Але із-за того, що національне багатство постійно збільшується, а
розподіл залишається нерівномірним, це збільшення супроводжується
руйнацією політичного , економічного і соціального Середовища,
байдужістю до невідкладних проблем підприємств. Перерахування небажаних
станів підприємства, що не контролюється з боку уряду, зазначено в
таблиці №1.

Традиційними сферами контролю підприємницького поводження з боку
державних органів управління є: продукція, технологія виробництва,
поводження в конкуренції, прибуток, ресурси, право власності й
організація внутріфірмового управління.

Не припускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій
громадян: військових, посадових осіб, органів прокуратури, суду,
державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного
нотаріату, а також органів державної влади й управління, покликаних
здійснювати контроль за діяльністю підприємств.

Особи, котрим суд заборонив займатися визначеною діяльністю, не можуть
бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду
діяльності до закінчення терміну, установленого вироком суду.

Підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати
самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству.
Особливості регулювання окремих видів підприємництва встановлюються
законодавством України.

Діяльність по виготовленню і реалізації наркотичних засобів, військового
зброї і боєприпасів до нього, вибухових речовин може здійснюватися
тільки державними підприємствами, а проведення ломбардних операцій (
також і повними суспільствами.

Без спеціального дозволу (ліцензії), що видається Кабінетом міністрів
України або уповноваженим їм органом не можуть здійснюватися:

— пошук і експлуатація родовищ корисних копалин;

— виробництво і ремонт, реалізація спортивного, охотничого, вогнепальної
зброї і боєприпасів до нього, а також холодної зброї;

— виготовлення і реалізація медикаментів і хімічних речовин;

— виготовлення пива і провина;

— виготовлення спирту, горілочних, лікерних і коньячних виробів;

— виготовлення тютюнових виробів;

— медична практика;

— ветеринарна практика;

— юридична практика;

— створення й утримання ігорних закладів, організація азартних ігор;

— торгівля алкогольними напоями;

— внутрішні і міжнародні перевезення пасажирів і вантажів повітряним,
річковим, морським, залізничним і автомобільним транспортом;

— агентування і фрахтування морського торгового флоту;

— виготовлення цінних паперів і знаків поштової оплати;

— посередницька діяльність із приватизаційними паперами;

— надання послуг по охороні державної, колективної і приватної
власності;

— монтаж, ремонт і профілактичне обслуговування засобів охоронної
сигнализації;

— видобуток, виробництво і використання радіоактивних речовин і джерела
іонізуючого випромінювання, переробка і поховання радіоактивних
відходів;

— видобуток дорогоцінних металів і дорогоцінних каменів, виготовлення і
реалізація виробів із їхнім використанням;

— збір, переробка твердих і рідких відходів виробництв, що містять
дорогоцінні метали і дорогоцінні камені, і їхній брухт;

— виконання авіаційно-хімічних робіт і аерофотознімань;

— проектування, будівництво й експлуатація об’єктів атомної енергетики,
а також надання послуг по їхньому обслуговуванню;

— аудиторська діяльність;

— страхова діяльність;

— виготовлення і реалізація ветеринарних медикаментів і препаратів;

— будівництво і технічне обслуговування загальнодержавних мереж передачі
даних і документального зв’язку;

— будівництво і технічне обслуговування станцій супутникових зв’язків,
що передають;

— міжнародні і міжміські поштові перевезення;

— опрацювання поштової кореспонденції;

— видача і прийом грошових переказів;

— використання радіочастот;

— виробництво і ремонт засобів виміру і контролю;

— виконання топографо-геодезичних, картографічних робіт і кадастрових
зйомок;

— виконання інженерно-пошукових і проектних робіт для об’єктів
енергетики, державного зв’язку, оборонного комплексу, а також для
газопроводів, магістральних трубопроводів, мостів, тунелів,
електростанцій, аеропортів, морських портів, виконуваних на територіях,
схильних дії сейсмічності, а також картообразуванню, підтопленню,
осіданням іншого типу, доробці, оповзам і обвалам.

((. Підприємство як основна господарська одиниця макроекономіки.

( 1. Соціально-економічні й організаційні форми підприємства, його
трудовий колектив.

Підприємство займає центральне місце в народно-господарському комплексі
будь-якої країни. Ця первинна ланка суспільного поділу праці. Саме тут
створюється національний доход. Підприємство виступає як виробник і
забезпечує процес відтворення на основі самооплатності і самостійності.

Від успіху окремих підприємств залежить обсяг утворюваного валового
національного продукту, соціально-економічний розвиток суспільства,
ступінь задоволеності в матеріальних і духовних благах населення країни.

Підприємство як самостійна господарська одиниця володіє правами
юридичної особи, тобто воно має право вільного розпорядження майном,
одержувати кредит, входити в договірні відношення з іншими
підприємствами. Воно має вільний розрахунковий рахунок у банку, де
знаходяться кошти, що використовуються для розрахунків з іншими
підприємствами, на зарплату.

Прийнято вважати, що оптимальними є такі розміри, що забезпечують
найбільше сприятливі умови для використання досягнень науки і техніки
при мінімальних витратах виробництва і при цьому досягається ефективне
виробництво високоякісної продукції.

Підприємство являє собою таку форму організації господарства, при котрій
індивідуальний споживач і виробник взаємодіють за допомогою ринку з
метою рішення трьох основних економічних проблем: що, як і для кого
робити.

При цьому ніхто з підприємців і організацій свідомо рішенням цієї тріади
економічних проблем не зайнятий (кожний вирішує в стихії ринку на
індивідуальному рівні).

У ринковій системі усе має ціну. Різноманітні види людської праці також
мають ціну ( рівень зарплати, тариф на послуги. Ринкова економіка для
неосознаної координації людей і підприємств через систему цін і ринків.
Якщо узяти всі різноманітні ринки, то одержимо широку систему, що
стихійно забезпечує рівновагу цін і виробництва шляхом проб і помилок.

По засобах узгодження між покупцями і продавцями (попиту і пропозиції)
на кожному з цих ринків ринкова економіка вирішує одночасно всі три
проблеми:

1) що робити? ( визначається кожнодневне голосуванням за допомогою
грошей (шляхом вибору покупцем товару і його покупки);

2) як робити? ( визначається конкуренцією між виробниками (кожний
ринеться використовувати новітні технології, виграти цінову конкуренцію
і збільшити прибуток, знизити витрати виробництва);

3) для кого робити? ( визначається співвідношенням попиту і пропозиції
на ринках, чинниками виробництва (робоча сила і засоби виробництва).

Ці ринки визначають рівень зарплати, ренти, відсотка і прибутку, тобто
джерела, із яких укладаються прибутки . Виробник установлює свої ціни,
переміщуючи свій капітал у галузі з високим прибутком і залишаючи
нерентабельне виробництво товару. Все це і визначає, що робити.
Прибуток тут ( вирішальний чинник функціонування ринкового господарства.

Відповідно до форм власності на Україні можуть діяти підприємства таких
видів:

1) індивідуальні, засновані на особистій власності і на його праці (без
наймання);

2) сімейні, засновані на власності і праці громадян однієї сім’ї, що
мешкають спільно;

3) приватне підприємство, засноване на власності окремого громадянина з
правом наймання робочої сили;

4) колективне, засноване на власності трудового колективу, кооперативу
або іншого статутного суспільства;

5) державне або комунальне, засноване на власності
адміністративно-територіальних одиниць;

6) державне підприємство, засноване на республіканської
(загальнодержавної) власності;

7) спільне, засноване на базі об’єднання майна різних форм власності
(змішана форма власності).

У залежності від обсягів виробництва, кількості робітників підприємство
може бути малим, середнім, значним. Малі підприємства ( чисельністю до
200 працюючих (у промисловості і будівництві), до 50 чоловік (У інших
галузях виробничої сфери), до 100 чоловік (у науці), до 25 чоловік
(невиробнича сфера), до 15 чоловік (роздрібна торгівля).

Підприємства мають право об’єднувати свою виробничу, наукову і
комерційну діяльність і створювати такі об’єднання:

!) асоціація ( договірне об’єднання, створене з метою постійної
координації господарської діяльності; асоціація не має права втручатися
у виробничу діяльність любого з її учасників;

2) корпорація ( договірне об’єднання на основі сполучення виробничих,
наукових і комерційних інтересів із делегуванням окремих повноважень,
центральним регулюванням діяльності кожного з учасників;

3) консорціум ( тимчасове статутне об’єднання промислового і
банківського капіталу для досягнення загальної цілі;

4) концерн ( статутне об’єднання підприємств промисловості, наукових
організацій, транспорту, банків, торгівлі й ін. на основі повної
залежності від одного або групи підприємців.

Кожне підприємство для рішення задач, пов’язаних із виробництвом і
реалізацією товарів і наданням послуг, повинно бути укомплектовано
визначеною кількістю людей, спроможних виконувати ці роботи. Зайняті
суспільною працею на підприємстві робітники, інженери і службовці
утворять трудові колективи цих підприємств. У політико-економічному
розумінні трудовий колектив ( це сукупний робітник підприємства й
одночасно суб’єкт економічних відношень, що здійснює загальну діяльність
у державних, колективних, кооперативних, приватних підприємствах,
спрямовану на задоволення як особистих, так і колективних, суспільних
потреб.

Трудовий колектив є складною організаційною і соціально-економічною
структурою, у якій входять робітники цехів, бригад і інших підрозділів
підприємства. Для координації, узгодженості між ними створюється
відповідна система управління.

Перехід від командно-адміністративної системи управління до економічних
методів на всіх рівнях потребує широкої демократизації всієї системи
господарської діяльності, здійснення управління через інтереси, всебічну
активізацію робітників ( членів трудового колективу. Тому велике
значення має впровадження на підприємстві самоврядування.

Ідея самоврядування трудових колективів пов’язана з необхідністю
демократизувати систему управління виробничим процесом на підприємстві.
Поки трудовий колектив не має достатніх повноважень власника, він лише
виступає в ролі хазяїна, не будучи їм реально. І він не стане їм, поки
не будуть анульовані всі акти, що закріплюють відчуженість робітника від
засобів виробництва.

( 2. Внутрішньогосподарська структура підприємства й оборот його
виробничих фондів.

Головна задача підприємства ( задовольняти в будь-чим суспільної потреби
даного регіону, одержуючи при цьому прибуток, за рахунок котрої і
задовольняються соціальні й економічні інтереси даного колективу і
власника майна підприємства.

Кожне підприємство, фірма, об’єднання незалежно від форм власності діє
на основі господарського (комерційного) розрахунку. Принципи
госпрозрахунку:

1) самофінансування;

2) самозабеспечення;

3) матеріальна зацікавленість;

4) економічна відповідальність;

5) свобода господарської діяльності;

6) конкуренція між товаровиробниками, контроль за їхньою господарською
діяльністю.

Комерційний розрахунок ( це економічна категорія товарного виробництва,
що відбиває складну систему економічних відношень, що виникають у
процесі використання засобів виробництва, реалізації продукції, при
розподілі і використанні отриманого доходу, прибутку.

Перехід до ринкових відносин господарювання загострює проблему пошуку
шляхів підвищення стабільності роботи підприємств. Найбільше важливим
що стабілізує й одночасно з цим мало вивченим чинником є створення
внутрішньогосподарської (щодо підприємства) інфраструктури, що
відповідає сучасним вимогам, що висуваються до умов і характеру праці,
взаємозв’язку інтересів окремих робітників і колективів,
соціально-психологічній обстановці. Недостатнє поділення уваги цим
вимогам як при створенні нових, так і в процесі організації
функціонування діючих підприємств призводить до того, що оснащення
підприємств високопродуктивним устаткуванням часто характеризується
низькою економічною ефективністю.

Аналіз досвіду роботи розквітаючих фірм у розвитих країнах призводить до
висновка, що їх стабільно високі результати визначаються забезпеченням
взаємодії технологічних, організаційних і соціальних елементів
виробництва, що досягається завдяки реалізації нової концепції розвитку
економіки. Основу цієї концепції складає орієнтація управління на
людину, на відміну від застосовуваних довгий час методів, при яких
головними об’єктами управління були комплекси машин і технологічні
процеси.

Інтеграція технологічних, організаційних і соціальних процесів
досягається шляхом створення внутрішньогосподарської соціальної
інфраструктури, основу якої складає набір чинників, що формуються в
результаті виконання комплексу соціальних вимог. По своїй економічній
природі структура підприємства являє собою складову частину виробничих
сил суспільства, що виконує функції забезпечення умов ефективного
розвитку даної виробничої системи.

З метою забезпечення ефективного функціонування об’єктивних і
суб’єктивних чинників виробництва (засобів виробництва і робочої сили)
дві складові частини внутрішньогосподарської структури підприємства
варто розглядати окремо: власне виробничу (покликану забезпечити умови
для нормального функціонування об’єктивних чинників) і соціальну.
Остання являє собою частина засобів виробництва, умов праці і побуту,
спроможних забезпечити раціональну організацію трудової діяльності,
підвищення фахового рівня робітників, охорону і зміцнення їхнього
здоров’я, задоволеність працею і його результатами, можливість працювати
з повною віддачею.

Як відомо, у будь-якому процесі виробництва незалежно від його
суспільної форми беруть участь матеріальні й особисті чинники
виробництва ( засоби виробництва і люди.

З матеріально-технічної сторони виробничі фонди підприємства
характеризуються визначеною структурою. Так, виробничі фонди
розділяються на продуктивні і фонди обертання, на основні й оборотні
фонди, на грошову, продуктивну і товарну частини, а основні фонди ( на
активну і пасивну частини і т.д. Матеріально-технічна структура
підприємства різноманітна в залежності від галузі, технічного прогресу і
є важливим показником розвитку продуктивних сил суспільства.

Соціально-економічна природа підприємства визначається формою власності
на виробничі фонди. Власність може бути державною, комунальною,
приватною, колективною, змішаною, акціонерною. Виходячи з цього,
виробничими фондами варто вважати речовинні й особисті чинники
виробництва, що знаходяться у власності або розпорядженні підприємства і
служать матеріальною основою його виробничої діяльності.

Виробничі фонди знаходяться в постійному прямуванні. Вони проходять три
стадії, змінюють три форми ( грошову, продуктивну і товарну ( і в кожній
із них виконують відповідну функцію.

Перша стадія кругообігу лежить у перетворенні грошових фондів у
продуктивні, тобто в засоби виробництва і виробничий персонал. Ця
стадія лежить у купівлі засобів виробництва і найманні робітників і
відбувається на ринку.

Друга стадія кругообігу виробничих фондів лежить у перетворенні
продуктивних фондів у готову продукцію, товар. Ця стадія відбувається в
сфері виробництва. На стадії кругообігу виробничі фонди функціонують у
продуктивній формі, тобто у виді засобів виробництва і виробників.

Третя стадія кругообігу виробничих фондів лежить у перетворенні товару в
гроші. Вона відбувається в сфері обслуговування. На третин стадії
продуктивні фонди переходять у форму товару. Від товару, купленого на
першій стадії, цей товар відрізняється як своєю натуральною формою, так
і вартістю, тому що він включає, крім вартості робочої сили і вартості
витрачених засобів виробництва, ще і додаткову вартість.

Кругообігом виробничих фондів називається їхнє прямування, у процесі
якого вони проходять три стадії, три форми й у кожної їх них виконують
відповідну функцію.

Структура виробничих фондів на підприємстві.

( 3. Види підприємств і їхній розвиток в умовах ринку.

У Україні в процесі роздержавлення економіки найважливішою
соціально-економічною ціллю є передача значної частини державної
власності трудовим колективам. Це основний шлях подолання відчуженості
трудящих від власності на засоби виробництва і результатів праці, від
самого процесу праці, від управління виробництвом, від економічної влади
і т.д.

Законами України визначені три основних види підприємств: державне,
колективне й індивідуальне. При цьому остання група має можливість
створення індивідуального, сімейного і приватного підприємства.

Якщо більш широко роздивитися дане питання, то можна виділити такі види
підприємств:

1. Орендні і колективні.

Оренда ( первинний механізм роздержавлення власності, засіб утворення і
множення колективної власності.

Відповідно до договору держава може передавати на 10-15 років в оренду
за відповідну плату в тимчасове користування і володіння трудовому
колективу підприємства, виробничі фонди й оборотні кошти. У орендному
підприємстві засновником його стає трудовий колектив, що реєструється як
організація орендарів, тобто як самостійна юридична особа.

Оренда ( різновид господарського розрахунку, при цьому орендар
підприємства має право самостійно розподіляти господарський
розрахунковий прибуток, використовувати його на розвиток виробництва,
соціальні потреби й оплату праці за своїм розсудом (оренда ( форма
господарювання, а не вид власності). Оренда ( це фіксована арендодавцем
розмір, установлений плата орендарем на визначений період.

Орендний колектив ринеться покращувати і розвивати виробництво. Він має
більше самостійності в порівнянні з орендним підприємством.

2. Акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю.

У соціально орієнтованій ринковій економіці акціонерна власність може
виконувати такі функції:

— вона дозволяє розширювати джерела накопичення за рахунок коштів
населення шляхом купівлі-продажу акцій;

— акціонерне підприємництво сприяє демократизації управлінням
підприємством, сприяє створенню матеріально-технічної бази, посиленню
зацікавленості працюючих у кращому використанні засобів виробництва,
робітника часу;

— усуває диспропорцію в економіці між попитом і пропозицією, між групою
А и В;

— більш ефективно регулюється кількість грошей, а також ця форма сприяє
розвитку товорно-грошових відношень.

На Україні існують такі види акціонерних товариств: акціонерні
товариства відкритого типу, де акції поширюються шляхом відкритої
підписки, тобто шляхом купівлі-продажу на біржі; акціонерні товариства
закритого типу, акції яких поширюються лише серед своїх засновників.

Акція ( головний атрибут акціонерного товариства. Це цінний папір без
установленого терміна обертання, що підтверджує пайову участь (пайовий
внесок) акціонера в статутному фонді акціонерного суспільства, що
підтверджує членство в ньому і право на одержання прибутку у виді
дивідендів. Акція надає право на участь у поділі майна при ліквідації
товариства.

Види акцій: іменні, на пред’явника, привілейовані, прості. Якщо акція
іменна, то в книгу реєстрації акцій повинні бути внесені відомості про
кожну іменні акції: власник, час придбання, кількість таких акцій у
кожного акціонера.

При реєстрації акцій на пред’явника в книгу заносяться лише відомості
про їхню загальну кількість.

На відміну від простий, привілейована акція дає її власнику переважне
право на одержання дивідендів, а також на пріоритетну участь у розподілі
майна акціонерного суспільства у випадку його ліквідації. Власники
привілейованих акцій не беруть участь в управлінні акціонерним
суспільством.

Дивіденди акціонерного суспільства виплачуються тільки за підсумками
року за рахунок прибутку, що залишається після сплати податків і
відсотків за банківський кредит.

Недоліки акціонерних товариств:

1) мільйони дрібних акціонерів терплять банкрутство, особливо під час
економічних криз;

2) акціонерні компанії можуть здійснювати різноманітні фінансові
шахрайства на фондових біржах.

3. Договірні товариства.

Їх створюють юридичні і фізичні особи, коли вони шукають вигоду в
спільній діяльності на ринку, проте не бажають утрачати своєї
самостійності.

4. Товариства з обмеженою відповідальністю.

Це замкнуті товариства, що створюються об’єднанням пайових внесків. Тут
акції не випускаються, дивіденди не встановлюються, а прибуток
розподіляється пропорційно до внесків засновників, що відповідають по
зобов’язаннях підприємства лише розміром вкладеного капіталу. Саме це
робить цю форму підприємства привабливої і зручної.

До початку реєстрації товариства кожний засновник повинний внести не
менше 30% свого внеску на банківський рахунок. Тільки після цього воно
реєструється у виконкомі народних депутатів по місцю його перебування.

(((. Е Економічна свобода підприємств і підприємництво. Управління
підприємством у сучасних умовах.

( 1. Управління підприємством, його господарська, економічна і
соціальна діяльність.

Для здійснення виробничо-господарських і соціальних функцій підприємства
створюється адміністративний апарат. Кількість підрозділів,
організаційна структура підприємства, штати залежать від специфіки
виробництва і визначаються самим підприємством.

Основним принципом управління державними підприємствами був і
залишається принцип демократичного централізму. Сутність його містить в
об’єднанні централізованого управління з наданням їм визначеної
самостійності. При умовах командно-адміністративної системи мала місце
зайва централізація в управлінні, а самостійність підприємства була
обмежена і носила фіктивний характер.

Важливим принципом управління є єдине керівництво, тобто
підпорядкованість керівнику всіх підрозділів підприємства, усіх членів
трудового колективу. Це означає також, що керівник підприємства або
відповідного підрозділу особисто керує, організовує і відповідає за
ефективну діяльність підприємства і його трудового колективу. Таке
керівництво здійснюється їм через своїх заступників і начальників
відповідних підрозділів підприємства (відділ кадрів, планово-економічні,
юридичний відділи, бухгалтерія, канцелярія), що функціонально
підпорядковуються тільки директору підприємства.

Від якості керівних кадрів значною мірою залежить ефективна робота
підприємства. Саме від керівника, його економічної і технічної
поінформованості, уміння управляти колективом залежить успіх діяльності
підприємства.

Управління ( це владні відношення, і утримання їх визначається
характером власності. У рамках своєї власності і прав власник-хазяїн
самий визначає методи і систему управління. Він є монополістом стосовно
управління своєю власністю. Якщо ж підприємство державне, то відповідні
функції управління здійснює держава через своїх уповноважених
керівників. А колектив при цьому є лише організованою сукупністю
найоманих робітників, що частково, за бажанням власника в більшій або
меншій мірі можуть бути допущені до управління виробництвом.

Якщо власником підприємства є трудовий колектив, акціонерне товариство,
кооператив, то керівники таких підприємств обираються. Вищим керівним
органом таких підприємств є загальні збори власників майна. Виконавчі
функції по управлінню колективним підприємством здійснює правління.

Правління підприємства обирається власниками майна на загальних зборах
таємним голосуванням на альтернативній основі. З свого складу правління
обирає голови і його заступників або їхня роль виконують по черзі всі
члени правління.

На всіх підприємствах, де використовується найомана праця, містить
колективний договір між власником і трудовим колективом. Цим договором
регулюються продуктивні, трудові й економічні відношення трудового
колективу з адміністрацією підприємства, питання охорони праці,
соціального розвитку, участі робітників у використанні прибутку
підприємства й ін.

Трудовий колектив розглядає і підтверджує проект колективного договору,
вирішує відповідно до статуту підприємства питання самоврядування
трудового колективу, визначає і підтверджує перелік і порядок надання
робітникам підприємства соціальних пільг.

На всіх підприємствах показником фінансового результату господарської
діяльності є прибуток. Порядок використання прибутку визначається
власником підприємства або уповноваженим їм органом відповідно до
статуту підприємства.

Державний вплив на вибір напрямків і обсягів використання прибутку
(прибутку) здійснюється через податки, податкові пільги, а також
економічні санкції відповідно до законодавства України.

Підприємство самостійно визначає фонд оплати праці без обмеження його
збільшення з боку державних органів. Мінімальний розмір оплати праці не
може бути нижче прожиткового мінімуму, що встановлюється законодавчими
актами України. Підприємства можуть використовувати тарифні ставки,
посадові оклади як орієнтири для диференціації оплати праці в залежності
від професії, кваліфікації робітників, складності й умов виконуваних
ними робіт і послуг.

Підприємство самостійно здійснює матеріально-технічне забезпечення
власного виробництва і капітального будівництва через систему прямих
угод (контрактів) або через товарні біржі й інші посередницькі
організації України.

Підприємство реалізує свою продукцію, майно по цінах і тарифам, що
встановлюються самостійно або на договірній основі, а у випадках,
передбачених законодавчими актами України,( по державних цінах і
тарифам. У розрахунках із закордонними партнерами застосовуються
контрактні ціни, що формуються відповідно до умов і цін світового ринку.
На продукцію підприємств, що займають монопольне положення на ринку
товарів, що визначають масштаб цін в економіці і соціальній захищеності
населення, припускається державне регулювання згідно з Законом України
“ПРО ціни і ціноутворення”. При цьому державне ціни повинні враховувати
середнйоотраслеву собівартість продукції і забезпечувати мінімальний
рівень рентабельності продукції, на якій вони поширюються.

Питання соціального розвитку, включаючи поліпшення умов праці, життя,
здоров’я, гарантії обов’язкового медичного страхування, страхування
членів трудового колективу і їхніх сімей, вирішуються трудовим
колективом при участі власника відповідно до статуту підприємства,
колективному договорові і законодавчим актам України.

( 2. Адаптація підприємства до ринкових відносин, підприємство і
держава.

Розвиток економіки на сучасному етапі, неминучість і необхідність
перехідного періоду від однієї системи господарювання до інший,
трансформації адміністративної системи і механізмів управління в ринкові
ставлять перед підприємствами проблеми адаптації до нових умов. Від
їхнього рішення залежать виживання підприємств, гнучкість їхній
реагування на зміни зовнішніх причин, на чинники нестабільності і
непевності, що властиві теперішньому перехідному періоду.

Тому необхідно роздивитися основні проблеми, що стоять перед
підприємництвом в умовах переходу до ринкових відносин, і побудувати для
їхнього рішення механізми адаптації, що дозволять шляхом узгодження
цілей підприємства, інтересів власника, різних груп і категорій трудящих
шляхом створення відповідних моделей і методів перебудови і розвитку
систем підприємства забезпечити місце в ринковому середовищі й ефективне
в ньому функціонування.

Насамперед необхідно поставити завдання створення таких перетворень, що
б мали природний, органічно їм властивий характер здійснення, а по-друге
( теоретично сформульований (на рівні підприємства) загальний
методологічний підхід до викорінювання застійних явищ в економіці, що
лежить в основі дезинтегрованності управління і виробництва,
диференціації форм власності. Визначена сутність цього підходу, що
враховує монополізм виробників, що існують, сформовані ще до перехідного
періоду, особливості системи управління і господарювання, наявність
фактично поки ще єдиної ( державної ( форми власності, і містить у
поділі дуже великих підприємств, процесів виробництва й управління й
одночасного переходу до змішаного формам власності.

Вихідною позицією в мотивації перебудови і розвитку систем підприємства
є те, що кожна група і категорія трудящих повинна мати інтерес для
досягнення цілком визначених конкретних цілей, що у сукупності
забезпечують ефективне функціонування підприємства в умовах переходу до
ринкових відносин і на довгострокову перспективу при стабільній
економічній ситуації. При цьому необхідно роздивитися загальні елементи
мотивації, що відносять до всіх групам і категоріям трудящих, і
спеціальні, що поширюються на окремі групи і категорії.

Ефективність роботи підприємства, усіх його систем і механізмів багато в
чому визначається зовнішніми чинниками, що діють на мікроуровні.
Необхідно роздивитися два блоки питань із цієї сфери, що тісно пов’язані
з механізмами адаптації підприємства,( управління якістю продукції,
роздержавленням і приватизацією, а також шляху і методи їхній
удосконалення з метою створення для підприємств середовища найбільшого
сприяння.

Особливо важливим стає питання використання нової функції управління для
промислових підприємств ( прогнозування. Заслуговує вивчення розроблена
система, що прогнозує, і прогнозні моделі технічно-організаційного
розвитку, а також методологія і методика моделювання взаємозалежної
стратегії розвитку технічно-організаційної й організаційно-економічної
системи підприємства.

Основними питаннями, що зажадають рішення в процесі перебудови
організаційно-економічної системи підприємства , є:

— визначення моделі управління власністю підприємства і його структурних
підрозділів;

— утворення системи урахування витрат і результатів роботи;

— управління внутріфірмовим ціноутворенням і поділом результатів
господарювання.

( 3. Маркетинг і менеджмент в управлінні підприємством.

При умовах формування планомірної ринкової економіки підвищуються вимоги
до управління. Це обумовлено підвищеною складністю як виробництва
продукції, так і її реалізації. Якщо у виробництві товарів беруть
участь десятки, сотні, а те і більше спеціалізованих підприємств, то
виникає необхідність раціонального рішення великої кількості
повсякденних практичних проблем, пов’язаних із забезпеченням
підприємства кваліфікованою робочою силою, сировиною, матеріалами,
вигідними ринками збуту зробленої продукції. Без спеціальних знань
вирішити це широке коло проблем неможливо. З’являється особлива, щодо
відособлена сфера управлінської діяльності ( менеджмент. У колишньому
СРСР менеджмент розглядався як одна з різновидів буржуазної теорії і
практики, що мають ціллю виправдати і забезпечити подальший розвиток
капіталізму.

Найбільше повно утримання менеджменту розкривається в його функціях:

1. Стратегічне управлінське планування. Служба стратегічного планування
комплектується з висококваліфікованих спеціалістів і займається
проблемою перспективного розвитку підприємства з урахуванням досягнень
НТП, змін у кон’юнктурі ринку й інших чинників, що можуть уплинути на
виробництво і реалізацію продукції підприємства.

2. Функція організації управління підприємством. Ця робота спрямована
на пошуки найбільше раціональної системи управління підприємством, на
підвищення ефективності всіх управлінських ланк і в цілому всієї
системи.

3. Координаційна функція. Її завдання ( забезпечити органічну
інтеграцію всіх підрозділів, спрямований на продуктивне використання
ресурсного потенціалу підприємства з метою одержання максимального
прибутку.

4. Функція управління людьми, турбота про їхній фаховий ріст, створення
умов і стимулів для найбільше повного використання потенційних
можливостей робітників. Ця функція покладається на кадрову службу
підприємства. Впровадження системи менеджменту призвело до появи
особливого прошарка людей, основною діяльністю яких є управління. Їх
називають менеджерами.

До останнього часу теорії управління в Україні не приділялося належної
уваги. Командно-адміністративній системі це не було потрібно, кадри
управління в нас виходили з партійно-державної номенклатури. Такий
підхід до командного господарського корпуса заподіяв велику шкоду
виробництву і став однієї з причин кризи в економіці. Тепер у зв’язку з
переходом до ринкової економіки, створенням колективних, акціонерних
підприємств виникнула гостра необхідність у менеджерах.

Ще однієї із систем управління підприємством є маркетинг. Маркетинг
передбачає ретельний аналіз процесів, що відбуваються на ринку, для
прийняття господарських рішень: що робити, у якій кількості, для кого,
по якій ціні продавати і т.д. при умовах, коли пропозиція товарів
перевищує попит на них, важливо знайти нові можливості для розширення
виробництва і збуту зроблених товарів. Маркетинг перетворився в науку
вивчення ринку, шляхів стимулювання попиту на продукцію, що робить
підприємство.

Поява маркетингу обумовлено об’єктивними потребами високорозвиненої
бесдефицитной економіки. Необхідність маркетингу чувствуется при умовах
насиченості ринку товарами, коли виробництво вже не може розвиватися без
знання попиту на конкретний вид продукції.

Основним завданням стратегічного маркетингу є пошук так називаної
ринкової “ніша”, під яким мають через можливість збуту продукції з
визначеними функціональними і споживчими особливостями в рамках
конкретного ринкового сегмента, тобто продукції, призначеної для
конкретних груп споживачів, що дає підприємству істотні переваги в
порівнянні з конкурентами (сегмент ( визначена частина продажу
відповідного товару в загальній структурі товарообміну).

У процесі розробки стратегії маркетингу вирішуються три головних
завдання:

1. Здійснюється вибір сегмента ринку, у рамках якого буде діяти
підприємство.

2. Визначаються основні засоби і методи, що забезпечують високу
конкурентноздатність продукції підприємства.

3. Визначаються оптимальні терміни діяльності підприємства на даному
ринку, виходячи з прогнозування перспективного прогнозування попиту.

Вивчення досвіду маркетингу має важливе значення для економіки України,
хоча на перший погляд може показатися, що при умовах кризи він не
потрібний. Насправді навіть за таких умов досвід країн із розвитою
ринковою економікою у вивченні попиту населення і методів його
задоволення важливий як зараз, так і в майбутньому. У сучасній
економіці підприємства змушені займатися маркетингом. Змушує їх це
робити конкуренція, боротьба за виживання.

( 4. Економічні проблеми підприємництва

і шляху їхній рішення.

У ході нового етапу економічної реформи, що почався, в Україні особо
важливим стає вишукування додаткових резервів підвищення ефективності
господарського механізму, прийняття кардинальних заходів для створення
умов для виходу країни з кризової ситуації. Пошук же найбільше
прийнятних для України методів оздоровлення економіки в першу чергу
призводить до необхідності звернутися до світового досвіду рішення цих
проблем.

Серед цілого ряду різноманітних чинників економічного росту найбільше
значним вважають умілу реалізацію підприємницького потенціалу громадян
країни, ефективне використання в економічному механізмі самостійної
господарської ініціативи людини, визнання підприємництва незамінною
силою господарської динаміки, конкурентноздатності і суспільного
процвітання.

Для активізації зусиль у цьому напрямку і більш повного розуміння всього
комплексу наявних проблем насамперед необхідно зупинитися на
теоретичному аспекті проблеми підприємництва. Незважаючи на велику
кількість робіт із даної теми, дотепер чіткого, заснованого на науковій
теорії, однозначного визначення поняття підприємництва ще не склалося.
Існуючі на сьогодні концепції характеризують підприємництво в трьох
напрямках:

1) доступність різноманітних видів ресурсів і можливість ними
розпоряджатися з метою одержання прибутку при постійній наявності
чинника ризику і непевності кінцевого результату діяльності;

2) ефективне управління й організація виробничого процесу з постійним і
широким використанням нововведень;

3) особливе новаторське, творче поводження суб’єкта, що хазяює, його
підприємливість, що є рушійною силою економічного процесу.

Основне ж умова можливості існування підприємництва вчені і практики
бачать у створенні конкурентного середовища і надання економічної
свободи суб’єкту господарювання. Вже таке розуміння суті проблеми
дозволяє пояснити важливу особливість розвитку сучасної світової
економіки ( усе більш зростаючу роль малого бізнесу. Його якісними
критеріями є:

— переваження приватної власності на засоби виробництва;

— юридична й економічна незалежність у прийнятті рішень;

— спрощена система управління;

— фахова взаемозамінність робітників;

— особиста участь власника в управлінні підприємством;

— ініціативний, пошуковий характер діяльності.

Неважко зауважити, що принципи діяльності цих фірм близькі
характеристиці підприємництва. Дійсно, практично повсюдно відбувається
ототожнення підприємництва з малим бізнесом, широке використання у
вітчизняній науці і практику терміна “мале підприємництво”.

Очевидна і причина цього явища ( широке поширення підприємництва в
сферах малого бізнесу. Саме цей сектор економіки подає найбільше
ефективну систему добору талановитих і заповзятливих людей, дозволяє
створювати необхідну атмосферу конкуренції, сприяє швидкому рішенню
цілого ряду проблем, що не можуть бути дозволені більш значними
господарськими структурами.

Конкуренція ( ця основна умова, при якому працюють ринкові механізми, що
генерують цінові сигнали, що породжують стимули, що формують ринковий
достаток, розмаїтість асортименту і висока якість товарів і послуг.

Україні, як і іншим країнам із перехідною економікою, у спадщину від
радянської державно-монополістичної системи дісталася сукупність
відношень між підприємствами, не сумісна з конкурентним середовищем. У
системі, заснованої на загальному огосударствлении власності і
сверхцентрализации, значно переважали значні і найбільші підприємства.
У колишньому СРСР підприємства з чисельністю працюючих понад 1000 чел.
робили майже 3/4 усієї промислової продукції, концентрували 80% основних
промислово-виробничих фондів, споживали більш 90% всієї
електроенергії. Такий рівень концентрації був адекватний
планово-директивній системі, теорія і практика якої виходила з уявлення
про економіку як єдиному комплексі. Малою кількістю значних підприємств
зручно управляти, установлювати їм планові завдання і нормативи,
розподіляти між ними ресурси, призначати і зміщати керівників і т.д.

Монополізм планово-директивної системи ( це, головним чином, відомчий
монополізм, природа якого, по суті, не пов’язана з розмірами підприємств
і їхньої кількості. Тим часом, руйнація відомчого монополізму саме по
собі аж ніяк не формує конкурентного Середовища, оскільки в більшої
частини галузей залишається високий рівень концентрації виробництва,
тобто переваження невеличкої кількості значних підприємств.
Відбувається лише деякий зсув у структурі монополізму ( монополізм
відомчий вітесняется монополізмом підприємств. По своїх негативних
наслідках останній нітрохи не краще відомчого монополізму. Навпроти,
якщо відомчий монополізм лишає деякі можливості контролю над надмірними
“апетитами” підприємства-монополістів, то монополізм підприємств у його
чистому виді породжує ціновий беспредел, створює можливість “притиснути
до стінки” покупців у змісті асортименту продукції і її якості,
відкладати на невизначений час технологічне відновлення виробництва.

Звичайно, конкурентне середовище може бути створена і при цих умовах на
основі лібералізації зв’язків із зовнішнім ринком, зокрема за рахунок
ослаблення митних обмежень для закордонних товарів, що надходять на
внутрішній ринок, з одночасним посиленням контролю за їхньою якістю.
Але такий шлях формування конкурентного середовища при найглибшій
економічній кризі надзвичайно небезпечний. Створена в такий спосіб
конкурентне середовище спроможне лише підсилити дію сил, що руйнують
національну економіку. Не можна не враховувати, що товари, вироблені на
більшої частини українських підприємств, у порівнянні з товарами
світового ринку неконкурентноспроможні. Більшість українських
підприємств цієї конкуренції не витримає, що може збільшити і без того
їхній скрутний стан.

Існує думка, що рішення даної проблеми лежить у технологічному
відновленні виробництва, що повинно зробити продукцію підприємств
конкурентноспроможної. Проте і це рішення рекомендується сумнівним
насамперед через умови його виконання. Інфляція, що галопує, робить
инновацию малоймовірної, оскільки нормальна підприємницька діяльність не
спроможна дати необхідні засоби для інвестицій. Сумнівно також
одержання засобів для цієї цілі ззовні, оскільки умови тієї ж інфляції і
нестабільності економіки України змушують інвесторів шукати такі
помешкання капіталу, що спроможні давати негайну віддачу, тим часом як
вкладення у виробництво завжди сполучені зі значним періодом часу і
ризиком.

Але навіть якщо значним підприємствам і вдасться обновити технологію, у
багатьох випадках вони приречені залишатися неконкурентноспроможними на
світовому ринку. Це обумовлено не в останню чергу особливостями їхньої
структури, що склалася в умовах командно-адміністративної системи.

Підприємства (у першу чергу значні, але не тільки вони) створювалися за
принципом максимально замкнутого комплексу підрозділів. Це диктувалося
реальними умовами діяльності підприємств і було узаконено нормативними
актами, що регулюють їхні типові структури. Склад підрозділів основного
виробництва формувався таким чином, щоб зводити до мінімуму залежність
підприємств від постачальників. На кожному підприємстві створювалася
широка номенклатура підрозділів допоміжного й обслуговуючих виробництв.
Апарат управління, як правило, уключав численні відділи, групи, бюро,
лабораторії.

Такий підхід до формування структури підприємств диктувався не тільки
прагненням максимально обмежити зв’язку через міжвідомчі бар’єри, але і
тим, що оплата послуг сторонніх організацій, як правило, обходилася
дорожче в порівнянні з витратами на утримання своїх відповідних
підрозділів. Крім того, такому підходові до формування структури
підприємств сприяв і прийнятий порядок оплати праці керівників у
залежності від категорії підприємств.

На цю структурну особливість “традиційних” підприємств ринкова економіка
відреагувала визначеними тенденціями. Протягом останнього років у
країнах із сучасною ринковою економікою проглядається чітке прагнення
підприємств дистанціюватися від багатьох функцій, що виконувалися раніше
їхніми внутрішніми підрозділами, у першу чергу такими, що відрізнялися
пульсуючими навантаженнями. Саме за рахунок цього чинника скорочується
число промислових гігантів і , водночас, зростає кількість малих
підприємств. Всупереч теоретичній догмі про невідворотність процесу
концентрації виробництва, середні розміри підприємств виявляють явну
тенденцію до зменшення.

Цей процес робить ринкову економіку більш динамичной, мобільної,
сприйнятливої до инновациям, підвищує її спроможність оперативно
реагувати на ринковий попит і його зміни. Частина підприємницького
ризику, що росте водночас, переноситься на малі підприємства, а робота
значних підприємств, що залишаються фундаментом ринкової економіки і її
експортного потенціалу, стає більш стійкої. Особо слід зазначити, що
розвиток малого підприємництва супроводжується розширенням конкурентного
Середовища, вторгненням конкуренції в сфери, що раніш були подані
внеконкурентніми відношеннями внутрішніх підрозділів підприємств.

Звичайно, характеризуючи зростання ролі малих підприємств у ринковій
економіці, варто враховувати не тільки їхнє значення у всій
інфраструктурі підприємств, але і соціальну сторону процесу, зокрема,
роль малих підприємств як чинника зміни структури власності, як
регулятора зайнятості населення і взагалі як буферної зони ринкової
економіки, спроможної пом’якшувати наслідки структурних зсувів, що
відбуваються в ній.

Можуть бути названі різноманітні варіанти процесу утворення мережі малих
підприємств, що виконують функції формування інфраструктури у всій
сукупності підприємств. Насамперед, малі підприємства можуть
створюватися шляхом відбруньковування підрозділів, від є виділення з
більш значного підприємства з наданням їм відповідних прав (юридичної
особи, відкриття розрахункового рахунку, самостійного балансу і т.п.).
При цьому мале підприємство одержує можливість самостійно формувати
портфель замовлень, що ставить його прибутки в пряма залежність від
результатів власної діяльності. Проте на цьому шляху неминучі численні
проблеми і трудності. Зокрема, вони пов’язані з формуванням власності
на майно малих підприємств, із матеріально-технічним забезпеченням
виробництва і , отже, розподілом і використанням його прибутків. Ці
проблеми не зникають і в тому випадку, якщо створення малих підприємств
здійснюється на основі передача майна в оренду.

Створення малих підприємств шляхом їхній відбруньковування від більш
значних може бути пов’язане з акціонуванням ( наприклад, шляхом надання
підрозділам форм невеличких акціонерних компаній, акції яких можуть
поширюватися як серед трудового колективу підприємства (значного і
малих), так і через вільний продаж. Але при будь-яких варіантах
відбруньковування залишається головна проблема. Одержуючи самостійність
із рук значного підприємства, малі підприємства стають незалежними
суб’єктами ринкових відносин. Тому неминуче виникає питання, наскільки
ці знову утворені суб’єкти виробничої діяльності спроможні надійно і
якісно виконувати свої функції як елементи інфраструктури інших
підприємств, у тому числі стосовно тих, від яких вони відокремилися, а
також ( у що обійдуться їхня продукція і послуги підприємствам, що
залишили без відповідних підрозділів.

Відзначена вище проблема виникає через той, що самий по собі засіб
створення малих підприємств на основі дезинтегрованності більш значних
не спроможний створити конкурентне середовище і, отже, механізми, що
роблять вплив на діяльність малих підприємств, якість їхньої продукції і
послуг, а також на ціни їхньої реалізації. Саме це пояснює невдачі
багатьох спроб формування малих підприємств на зазначеній основі. Були
випадки, коли виділення зі складу значних підприємств ряду малих не
тільки не принесло успіху, але і стало додатковим чинником скорочення
випуску продукції, зниження її конкурентноздатності.

Правильні висновки підказує досвід значних компаній у країнах із
розвитою сучасною ринковою економікою. Відомо, наприклад, що
підприємства такої найбільшої компанії, як “Дженерал моторс”,
обслуговують 32 тис. постачальників, що утворять її інфраструктуру (в
основному у виді малих підприємств). Продукцію компанії реалізують 11
тис. самостійних ділерів, що діють у багатьох країнах. Такі ж дані
можуть бути приведені по компаніях Японії ( електронним, автомобільним,
будівельним і іншим. Характерною рисою таких систем є мобільність
складу і структури малих підприємств. Значна їхня частина існує лише
нетривалий час, а потім зникає або змінює рід діяльності. Водночас
виникають нові малі підприємства, що пропонують свою продукцію і
послуги. А в результаті системи, що включають значні, середні і малі
підприємства, функціонують стійко й у відповідності з ринковою
кон’юнктурою, що укладається.

З викладеного випливає висновок, що на основі одного лише отпочковівания
не можна створити системи, що оптимально сполучать підприємства різних
розмірів і різноманітних функцій. Одним із найважливіших умов виходу
України на рівень конкурентноздатності з підприємствами дальнього
зарубіжжя є створення найбільше сприятливих умов для формування такої
маси малих підприємств, що у своїй сукупності спроможні виконувати
функції інфраструктури на конкурентній основі.

Це повинніо бути малі підприємства із широким діапазоном соціальної
орієнтації, розмірів і роду діяльності. Це можуть бути підприємства з
мінімальною чисельністю найоманих робітників і без найоманих робітників
узагалі ( сімейні підприємства. Малі підприємства можуть
спеціалізуватися на виготовленні щодо нескладних елементах виробів,
склад і номенклатура яких змінюються відповідно до вимог ринку.
Необхідно Україні також підприємства, що на договірній основі здійснюють
технічне обслуговування і ремонти устаткування, обчислювальної техніки,
приладів і апаратури.

Вся ця велика зона малого бізнесу повинна бути такий, щоб усі
підприємства, і в першу чергу значні і середні, мали можливість вибору
постачальників і партнерів, продукція і послуги яких відрізняються
високою якістю, надійністю і стабільними цінами, стверджуючи тим самим
переваги даної системи в порівнянні з поруч підприємств замкнутого
комплексу, що дісталися в спадщину від командно-адміністративної
системи. Природно, створення такої мережі малого бізнесу потребує
визначених матеріально-технічних, фінансово-кредитних і організаційних
передумов.

Надання процесу створення малих підприємств масового характеру веде до
виникнення зони малого бізнесу, спроможної успішно входити в
інфраструктуру підприємств. Тим часом, в Україні цей процес
зштовхується з багатьма трудностями і проблемами.

За останні роки, зокрема, тут відбулися в цілому сприятливої зміни в
механізмі створення нових підприємств, у тому числі малих. Значно
спрощений порядок проходження документів, пов’язаних з одержанням
дозволів на підприємницьку діяльність. Це призвело до істотного
скорочення необхідних для цього термінів. Якщо раніш були потрібні
численні візи посадових осіб, що затягувало час оформлення документів на
багато тижнів і навіть місяці, те тепер цей час скоротився до декількох
днів, а граничні терміни оформлення практично обмежені лише частотою
засідань комісій виконавчих органів влади, що дають остаточне рішення.
Правда, слід зазначити завищену трудність і складність заповнення
необхідних документів. Але ця трудність легко переборна, оскільки
виникнули фірма, за порівняно невеличку плату берущие оформлення, що на
себе весь процес.

При всім цьому, проте, залишаються численні чинники, що перешкоджають
розвитку малого підприємництва як особливої буферної зони ринкової
економіки. Причому в першу чергу це відносить до сфери виробництва і
тієї її частини, що спроможна виконувати функції інфраструктури
підприємств. Цілком недостатня інтенсивність цього процесу. Водночас у
його напрямках спостерігаються явні деформації, що не відповідають
потребам формування сучасної ринкової економіки.

Діючий порядок створення підприємств носить (як і колись) дозвільний
характер. У законодавчих актах перераховані види діяльності, щодо яких
дозволено створювати підприємства. У результаті, якщо той або інший вид
діяльності не передбачений у переліку дозволених, тобто він є
неординарним, апарат виконавчих органів влади одержує широкі можливості
для необгрунтованих заборон. Тим часом, сутності ринкової економіки
відповідає така форма нормативних актів, коли перераховуються заборонені
види діяльності.

Створенню нових підприємств, у тому числі і малих, перешкоджає практика
стягування зборів, пов’язаних з оформленням документів і дозволів.
Плата за дозволу носить різноманітний характер. Необхідно сплачувати як
за дозвіл займатися підприємницькою діяльністю взагалі, так і за право
займатися кожним видом діяльності особо. Всі ці внески в остаточному
підсумку збільшують витрати підприємств, скорочують їхні прибутки і
прибуток.

Особо слід зазначити, що на шляху розвитку підприємництва в Україні
коштує діючий порядок оподатковування підприємств. Формально відповідно
до цього порядку податком оподатковується лише прибуток підприємств.
Причому розмір податку складає 30%, що відповідає прийнятому в ринковій
економіці уявленню про оптимальний рівень оподатковувань прибутку. Але
це ( лише оманна видимість. Підприємства зобов’язані включати у свої
витрати відрахування в різноманітні фонди (їх п’ять), що, по суті, є
частиною доданої вартості. Тим самим рівень витрат істотно завішается,
а прибуток відповідно скорочується.

Такий порядок оподатковування містить у собі глибоке внутрішнє
протиріччя. Воно припускає відсутність конкурентного середовища,
монопольне положення суб’єктів ринкової економіки, їхню спроможність
установлювати ціни на витратній основі, тобто, по суті,( поява
непрацюючих механізмів ринкового ціноутворення. Якби ті ж підприємства
діяли в нормальних ринкових умовах, у яких ціни встановлюються не на
витратній основі, а як рівноважні ціни механізму ринкової конкуренції,
те напевно велика частина підприємств стала б збиткової, утратила б
головний мотив і основу своєї діяльності ( прибуток. У реальних
економічних умовах України монопольне завищення цін не стільки розоряє
діючі підприємства, скільки перешкоджає створенню нових і, що особливо
істотно, неминуче веде до скорочення виробництва через невідповідність
купівельної спроможності населення рівням цін.

Прийнята в Україні система оподатковування прибутку і що включаються у
витрати відрахувань не тільки гальмує розвиток підприємництва, але і
деформує його напрямки. Вільний капітал явно уникає сфери виробництва
товарів і послуг, де необхідні щодо значні початкові капітальні
вкладення з проблематичними перспективами окупності. Він кинеться
головним чином у торгово-посередницьку діяльність. Показательно, що в
цю же сферу переважно кинулася і зареєстрована індивідуальна трудова
діяльність, значна частина якої має у своїй основі вояжі так називаних
“човників”.

У сучасній ринковій економіці податкові важелі рахуються найбільше
ефективним інструментом її регулювання. У Україні ж ці важелі, по суті,
практично не використовуються ні для розвитку підприємництва, ні для
регулювання його напрямків. В даний час нові підприємства, у тому числі
малі, не одержують прав на податкові пільги. Відсутня диференціація
рівня податків із прибутку і розміру відрахувань у залежності від видів
і напрямків підприємницької діяльності, а також від використання
прибутку. Немає знижок із податків, якщо прибуток використовується для
створення нових робочих місць, технологічного відновлення виробництва і
т.д. (відзначимо, що ці й інші податкові пільги були скасовані на
початку 1995 р.). Відсутня така форма державної підтримки малих
підприємств, як пільгові умови їхній кредитування (наприклад, шляхом
забезпечення державних гарантій банкам, що надають кредити на створення
підприємств і розвиток підприємницької діяльності).

Широкий, і притім регульований процес розвитку підприємництва, особливо
в сфері малого бізнесу, стає можливим у його синхронному зв’язку з
виходом національної економіки з кризового стана на основі приборкання
інфляції і вступу стабільної національної грошової одиниці. Лише на
такій основі розвиток підприємництва здатне зупинити падіння виробництва
і валового національного продукту, домогтися їхні стабілізації, а потім
і росту.

Масове підприємництво потребує підготування людей, спроможних до цього
роду діяльності. Така задача повинна вирішуватися на всіх рівнях
утворення і навчання. Повинна формуватися і законодавча база, що
регулює відношення, пов’язані зі створенням і функціонуванням малого
бізнесу, що забезпечує його захист від монопольних структур, сваволі
чиновників і рекету.

У свою чергу, утворювана на державному рівні програма повинна бути
заснована на науково розроблених концептуальних побудовах розвитку
підприємництва в окремих сферах і областях економіки. Тільки такий
підхід може допомогти уникнути значних помилок у процесі створення
системи підтримки малого бізнесу, гарантувати послідовність її
формування і забезпечити практичну реалізацію всіх її елементів.

Світовий досвід розвитку малих підприємницьких структур указує на те, що
найбільша їхня ефективність досягається в умовах існування приватної
форми власності. Формування її правової бази в Україні повинно
передбачати ряд мір:

— удосконалювання законодавчих актів, що регламентують масову
приватизацію;

— установлення довгострокової перспективи розвитку приватного
підприємництва, твердження права спадкування і продажу власності;

— надання надійних політико-адміністративних гарантій від неправомірних
зазіхань на власність із боку держави, інших фізичних і юридичних осіб.

Особливу увагу необхідно звернути на той факт, що в нормативних актах по
регулюванню підприємництва існує деяка непевність у розумінні термінів
“мале підприємство”, “мале підприємництво”, “малий бізнес”, недостатнє
розмежування організаційної, організаційно-правової й
організаційно-економічної форм господарської діяльності. У світовій
практика переважна більшість малих підприємств ( це юридично і финансово
самостійні, незалежні, невеличкі по чисельності зайнятих фірми,
засновані на приватній власності одного або декількох громадян, що
безпосередньо управляють і працюють на своєму підприємстві. Тільки
зазначені якості дозволяють відносити такі форми до малого бизнесу і
дають їм право на значну підтримку з боку держави.

Головною проблемою для малого підприємства є трудності з фінансуванням.
Відсутність достатнього капіталу в більшості населення, складність,
невігодность, а іноді і неможливість одержання позикових засобів
гальмують розвиток малого бізнесу. Задача держави ( створити
передумови, що стимулюють вкладення інвестицій і підприємницької енергії
в даний сектор економіки.

Таблица №1

Небажані стани Причини

Недостатнє задоволення потреб споживачів Монопольні ціни,
фальсифікація продукції, нав’язування невигідних покупцю товарів

Слабка конкуренція Ріст заради самого росту, прагнення до зберігання
свій значимості, опір нововведенням, концентрація олигополистического
типу

Порушення норм соціального поводження Примусове усунення конкуренції,
змова щодо цін, підкуп, політичний вплив, нечесність

Шкідливі побічні соціальні явища Несправедливий розподіл прибутків,
забруднення навколишнього середовища, порушення економічного балансу,
виснаження природних ресурсів, надмірна експлуатація робітників

Втручання в національну політику Перенос інтересів приватного бізнесу
на зовнішню політику, міжнаціональні конфлікти

Ігнорування потреб держави і товариства Дороге житло, суспільний
транспорт, охорона здоров’я, зниження прибутків

Економічний ріст суперечить національним цілям. Зсув соціальних
цінностей Ігнорування трудової етики, натискування на соціальну
інфраструктуру, соціальне забезпечення, насичення споживчого ринку,
переорієнтування на якісні характеристики рівня життя

Зміна ідеології Заборона приватної власності, національне планування,
национализаация промисловості, вимоги перерозподілу прибутків

Висновок.

Серед множини завдань, що слід вирішити Україні при виході з економічної
кризи, центральне місце займають стабілізація і збільшення виробництва,
нормалізація товарно-грошових відношень. Шляху стабілізації і зростання
ефективності економіки нашої країни містять у її переході до нового
стана ( демократизації і ринкових відносин, що підтверджуються
багаторічним досвідом розвитих країн світу. Але перехід від
централізованої системи господарювання до ринкових відносин виявився
набагато складніше, чим рекомендувалося. Новосформированній і ще
незрілий апарат (законодавчий і виконавчий) державної влади не зумів
своєчасно сформувати політичну й економічну моделі формування нового
демократичного товариства, механізм переходу до ринкових відносин.

Вироблені на підприємствах України товари йдуть як на внутрішній, так і
на зовнішній ринок, а валютний виторг від їхньої реалізації зарубежом не
потрапляє в країну. Так, у 1992 році українські підприємства поставили
Росії товари на суму біля 900 млрд. руб., а на їхні рахунки в банках
України не надійшло жодного рубля. Це суперечить законам ринку і може
бути полагоджено, якщо зовнішньоекономічна діяльність підприємств буде
регулюватися державою.

Серед цілого ряду різноманітних чинників економічного росту України
найбільше значним є вміла реалізація підприємницького потенціалу
громадян країни, ефективне використання в економічному механізмі
самостійної господарської ініціативи людини, визнання підприємництва
незамінною силою господарської динаміки, конкурентноздатності і
суспільного процвітання.

Становится очевидним, що головна роль у формуванні сприятливого
середовища для розвитку підприємництва і малого бізнесу належить
державі. Малі підприємства об’єктивно по своїй природі, особливо на
першому етапі свого розвитку, знаходяться в гірших конкурентних умовах
на ринку в порівнянні з більш значними й об’єктивно потребують
відповідної підтримки. Тому створення розгорнутої і всебічної системи
державної підтримки малого підприємництва є найважливішою умовою його
успішного розвитку. Найбільша ефективність такої системи може бути
досягнута тільки на основі комплексної державної програми розвитку
малого бізнесу, що враховує всі аспекти і сторони успішного
функціонування малих підприємств у різноманітних сферах діяльності.

Список використовуваної літератури.

Р.Заботина “Внутрішньогосподарська інфраструктура підприємств” //
“Економіка України”, №3 1994 р.

В.Еременко, Б. Хальзев “Робоче місце і ринок праці” // “Економіка
України”, №6 1995 р.

Я.Баранов “Підприємство в системі регіонального управління” //
“Економіка України”, №10 1994 р.

Валентин Вернодубенко “Малі підприємства” // “Київський вісник”, 26
квітня 1995 р.

Л.Потьомкін “Організація нормування й оплати праці на підприємствах в
умовах переходу до ринкової економіки” // “Економіка України”, №12
1994 р.

Н.Гончарова “Адаптація підприємства до ринкових відносин” //
“Економіка України”, №12 1994 р.

“Механізм управління підприємством” // “Економіка України”, №12 1993 р.

Сергій Рожков “Підприємництво сьогодні і завтра” // “Комерсант України”,
№6 1995 р.

“Управління якістю як чинник конкурентноздатності” // “Економіка
України”, №1 1996 р.

В.Карсекин “Мале підприємництво: проблеми і перспективи” // “Економіка
України”, №10 1995 р.

С.Мочерній “Основи економічної теорії”, Тернопіль, 1993 р., тема №7

В.Абрамов “Підприємства, малий бізнес і ринкова конкуренція” //
“Економіка України”, №11 1995 р.

Цивільний кодекс України, Київ, 1992 р.

О.Рудченко “Оцінка процесів перетворення власності в промисловості
України” // “Економіка України”, №9 1994 р.

Закон України “ПРО підприємства”

Закон України “ПРО підприємництво” // “Відомост Верховної Ради УРСР”,
1991 р., №14

О.Ковальов “Регулювання відношень власності в Україні й ефективність
функціонування орендних підприємств” // “Економіка України”, №4 1995
р.

PAGE

PAGE 46

PAGE

Производственные фонды предприятия

Оборотные фонды

Оборотные средства

Основные фонды

Фонды обращения

Похожие записи