Курсова робота

Правове регулювання усиновлення в Україні

Зміст

Вступ

Поняття та значення
усиновлення………………………………………………….

Умови
усиновлення…………………………………………………….
…………………

2.1. Облік дітей, які можуть бути
усиновлені………………………………….

2.2. Облік осіб, які бажають усиновити
дитину………………………………

Порядок
усиновлення…………………………………………………….
……………..

Правові наслідки
усиновлення…………………………………………………….

Визначення усиновлення недійсним. Правові наслідки визначення

умов
недійсними……………………………………………………..
……………………

Скасування усиновлення. Правові
наслідки………………………………….

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Сирітство — це соціальне явище, поява якого обумовлена наявністю в
суспільстві дітей, батьки яких померли, а також дітей, які залишилися
без піклування батьків у результаті позбавлення останніх батьківських
прав або визнання їх в установленому порядку недієздатними, безвісно
відсутніми.

Згідно з Конституцією України «утримання і виховання дітей-сиріт та
дітей позбавлених батьківського піклування, покладається yа державу»
(стаття 52).

Сирота — дитина, що тимчасово чи постійно перебуває поза сімейним
оточенням внаслідок втрати батьків, а також дитина, яка не може з певних
причин чи з власних інтересів залишатися в сімейному оточенні і потребує
захисту та допомоги з боку держави.

Усиновлення (удочеріння) — є оформлене спеціальним юридичним актом
прийняття в сім’ю неповнолітньої дитини на правах сина або дочки (стаття
101 Кодексу України про шлюб та сім’ю).

Усиновителем може бути кожен повнолітній дієздатний громадянин. Між
усиновителем і усиновленою дитиною повинна бути різниця у віці не менше
15 років. За наявності поважних причин цю різницю може бути скорочено
під час розгляду заяви про усиновлення. У разі усиновлення дітей
родичами різниця у віці між усиновителями та усиновленими до уваги не
береться.

Не можуть бути усиновителями дієздатні особи:

1) позбавлені батьківських прав;

2) які подали завідомо неправдиві документи щодо усиновлення;

3) які бажають оформити усиновлення з метою отримання матеріальної чи
іншої вигоди;

4) які вже були усиновителями, і якщо з їх вини усиновлення було
скасовано або визнано недійсним;

які перебувають па обліку у психоневрологічних та наркологічних
диспансерах або лікуються в зазначених установах;

6) які на час усиновлення не мають постійного заробітку або інших
установлених законом доходів.

Усиновлення є найкращою формою влаштування долі дитини-сироти і досі
єдиною, в результаті якої дитина вибуває з системи державної опіки та
піклування, позбуваючись статусу дитини-сироти чи такої, що лишилася без
батьківського піклування.

Опіка і піклування встановлюються для виховання неповнолітніх дітей,
які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьківських прав, хвороби
батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, а
також для захисту особистих і майнових прав та інтересів цих дітей.
Опіка встановлюється над дітьми, які не досягли п’ятнадцяти років;
піклування віком від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років.

Спільним для усиновлення і опіки є те, що вони покликані гарантувати
створення сприятливих умов життєзабезпечення дитини. З метою
повноцінного розвитку дитини при встановленні опіки правовий зв’язок
дитини з біологічними батьками та близькими родичами не припиняється. Ця
обставина значно спрощує умови передачі дитини під опіку, робить таку
форму влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського
піклування, більш доступною для створення оптимальних умов виховання у
сім’ї.

Опікуни, як правило, обираються із осіб, близьких підопічному. Такий
підхід має історично сформовані традиції та виважений характер,
розрахований на збереження дитиною наявних родинних зв’язків. Причому
для встановлення опіки необхідна згода опікуна. Ця вимога носить суто
педагогічний аспект, оскільки виключає можливість примусового
встановлення опікунських обов’язків і підтверджує виваженість рішення та
прийняття зобов’язань щодо виховання дитини.

Завдання опіки над дитиною формулюються як право та обов’язок опікуна
виховувати підопічного, піклуватися про його здоров’я, фізичний,
духовний і моральний розвиток, навчання, готувати до праці, здійснювати
захист його прав

та інтересів. При визначенні особи опікуна враховується не тільки його
бажання, а й готовність та спроможність здійснювати відповідні обов’язки
у процесі соціального виховання дитини-сироти. Як і при усиновленні,
встановлено ряд обмежень щодо осіб, які не можуть призначатися опікунами
(піклувальниками). Зазначені особливості встановлення опіки (піклування)
пов’язані із необхідністю виконувати основне завдання опіки — створити
найбільш сприятливі умови сімейного життєзабезпечення дитини, яка через
певні причини позбавлена можливості виховуватися у власній родині.

1. Поняття та значення усиновлення

У ст. 20 Конвенції про права дитини зазначено, що дитина, яка тимчасово
або постійно позбавлена сімейного оточення або яка у її найвищих
інтересах не може бути залишена у такому оточенні, має право на
особистий захист і допомогу з боку держави.

Відповідно до ч. З ст. 52 Конституції утримання та виховання
дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається
на державу. В Україні для надання допомоги таким дітям створено систему
державних дитячих закладів, у яких вони перебувають на повному
державному забезпеченні до досягнення повноліття. До таких закладів
належать дитячі будинки для дітей дошкільного віку, дитячі будинки для
дітей шкільного віку, дитячі будинки змішаного типу, а також
загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт та дітей, позбавлених
батьківського піклування.

Крім того, важливою формою виховання та піклування про таких дітей є
прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу, утворювані за рішенням
місцевих органів державної влади. Метою створення дитячих будинків
сімейного типу є посилення державної допомоги дітям-сиротам та дітям,
позбавленим батьківського піклування, забезпечення якнайповнішого
поєднання суспільних та сімейних форм виховання (див.: Положення про
дитячий будинок сімейного типу, затверджене постановою Кабінету
Міністрів України від 26 квітня 2002 р. № 564; Положення про прийомну
сім’ю, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня
2002 р. № 565).

Особливе місце серед форм постійного влаштування дітей, позбавлених
батьківського піклування, посідає усиновлення. Це оптимальна форма
влаштування дітей-сиріт та покинутих дітей, оскільки в результаті
усиновлення, як правило, для дитини створюються такі умови виховання, що
наближаються до умов у рідній сім’ї, а часом і значно кращі. Це
пов’язано з тим, що усиновлення рідко буває випадковим. Як правило, це
добре зважене рішення, в якому втілюються мрії й бажання самотніх осіб,
які не мають рідних дітей.

Усиновлення є однією з форм сімейного виховання дітей, яке можливе
тоді, коли їх батьки або один з них померли, невідомі чи позбавлені
батьківських прав, визнані у судовому порядку недієздатними, безвісно
відсутніми або оголошені померлими чи з інших поважних причин не можуть
виховувати своїх дітей.

Згідно з ч. 1 ст. 207 СК усиновленням є здійснюване на підставі рішення
суду прийняття усиновлювачем у свою сім ю особи на правах дочки чи сина.
Це юридичний акт, в результаті вчинення якого між усиновлювачем і його
родичами, з одного боку, та усиновленою особою — з другого виникають
такі самі права й обов’язки, як й між батьками та дітьми, іншими
родичами за походженням.

З наведеного визначення випливає, що усиновлення треоа розуміти як
юридичний факт, який породжує встановлення нового правового зв’язку,
насамперед між усиновлювачем і усиновленим, а також між усиновленим і
родичами усиновлювача. Оскільки в результаті усиновлення дитина з
юридичної точки зору набуває нових батьків і родичів, то за загальним
правилом акт усиновлення припиняє правовий зв’язок дитини з її батьками
та іншими родичами. Таким чином, усиновлення — це одночасно і
правоутворюючий, і правоприпиняючий факт.

Треба звернути увагу на те, що у законодавстві (див., наприклад, ч. 1
ст. 226 і частини 3-5 ст. 232 СЮ і в літературі з питань теорії
сімейного права під усиновленням іноді розуміють правовідношення, яке
виникає між усиновлювачем і усиновленим на підставі рішення суду про
усиновлення, що набрало чинності3. Крім того, термін «усиновлення’
вживається для позначення інституту сімейного права, то яізляє собою
сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов’язані з
усиновленням, і визначає порядок його здійснення і скасування, а також
права й обов’язки учасників зазначеного правовідношення.

Норми, які регулюють відносини, пов’язані з усиновленням, містяться у
гл. 18 СК, у гл. 35-А ЦПК, в Законі України «Про охорону дитинства», у
Конвенції про права дитини, у Конвенції про захист дітей і
співробітництво в галузі міждержавного усиновлення від 29 травня 1993
р., у Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних,
сімейних . та кримінальних справах (між країнами СНД), у міжнародних
договорах України про надання правової допомоги у цивільних, сімейних і
кримінальних справах, у Порядку ведення обліку дітей, які можуть бути
усиновлені, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за
дотриманням прав дітей після усиновлення, затвердженому постановою
Кабінету Міністрів України від 28 серпня 2003 р. № 1377 (далі — Порядок
ведення обліку дітей), у Положенні про Центр по усиновленню дітей при
Міністерстві освіти і науки України, затвердженому наказом цього
міністерства від 30 березня 1996 р. № 98, у Переліку захворювань, які
дають право на усиновлення хворих дітей без дотримання строків їх
перебування на обліку в Центрі з усиновлення дітей при Міністерстві
освіти і науки України, затвердженому наказом Міністерства охорони
здоров’я України від 21 січня 2002 р. № 16, та в інших
нормативно-правових актах.

Усиновлення — це юридичний акт, внаслідок вчинення якого відносини між
дитиною та її усиновлювачем і його родичами встановлюються не на певний
строк, як, наприклад, при встановленні над дитиною опіки та піклування,
а назавжди. Тому закон надає дуже важливого значення юридичному
оформленню усиновлення, закріплюючи правило, відповідно до якого воно
має здійснюватись не тільки за заявою особи, яка бажає усиновити дитину,
а й на підставі рішення суду.

Таким чином, нині адміністративний порядок усиновлення замінений
судовим. Безумовно, цей порядок кращий. Адже рішення про усиновлення
мають настільки важливе значення для дітей, їх усиновлювачів і батьків,
що вони повинні прийматися з додержанням усіх процесуальних гарантій. А
це може забезпечити лише судовий процес.

Запровадження судового порядку усиновлення пояснюється й тим, що
оскільки метою цього юридичного акту є охорона інтересів дітей, він
повинен контролюватись державою. У зв’язку з необхідністю вирішення під
час усиновлення складних питань цивільне процесуальне законодавство
регламентує судовий розгляд і вирішення пов’язаних з ним справ у порядку
окремого провадження за заявою особи, яка бажає усиновити дитину (гл.
35-А ЦПК).

Усиновлення на підставі рішення суду охоплює такі випадки: 1)
усиновлення в Україні її громадянами дитини, яка також є громадянином
України; 2) усиновлення в Україні її громадянами повнолітньої особи, яка
також є громадянином України; 3) усиновлення в Україні іноземцями та
особами без громадянства дитини, яка є громадянином України; 4)
усиновлення в Україні дитини, яка є іноземкою і проживає на території
нашої держави, громадянами України або іноземцями та особами без
громадянства.

Усиновлення громадянином України дитини, яка є її громадянином, але
проживає за межами нашої держави, здійснюється в консульській установі
або дипломатичному представництві України. Якщо усиновлювач не є
громадянином України, для усиновлення дитини, яка є громадянином
України, потрібен дозвіл Центру з усиновлення дітей. Усиновлення
іноземцем дитини, яка є громадянином України, здійснене у відповідних
органах держави, на території якої проживає дитина, є дійсним за умови
попереднього одержання дозволу Центру з усиновлення дітей (ст. 282 СК).

Інститут усиновлення покликаний забезпечити нормальне сімейне життя і
виховання дітям, які не мають батьків або позбавлені батьківського
піклування з інших причин. Згідно з ч. 2 ст. 207 СК воно провадиться у
найвищих інтересах дитини для забезпечення стабільних та гармонійних
умов її життя. Причому законодавство не встановлює обмежень щодо
усиновлення дітей за ознаками раси, національності, ставлення до
релігії.

Норми сімейного законодавства, які визначають умови і судовий порядок
усиновлення, спрямовані на те, щоб у результаті його здійснення дитина
опинилася в сім’ї, де мають бути створені усі необхідні для її
повноцінного розвитку умови. Водночас усиновлення відповідає й інтересам
усиновлювачів. Адже воно дає можливість людям, які не мають своїх дітей,
задовольнити природне почуття батьківської любові й створити повноцінну
сім’ю.

Тому усиновлення провадиться лише у тих випадках, коли суд
переконається в тому, що громадяни України та іноземці, які бажають бути
усиновлювачами, виявляють свідоме прагнення виховувати дітей і
піклуватися про них. Усиновлення, яке не відповідає інтересам дитини,
може бути визнане недійсним або скасоване за рішенням суду (статті
236—239 СК; п. 27 Порядку ведення обліку дітей).

2. Умови усиновлення

Під умовами усиновлення треба розуміти встановлені сімейним
законодавством України вимоги, додержання яких є обоє яз-ковим під час
здійснення цього юридичного акту. Нормативне закріплення умов
усиновлення пояснюється його сутністю, що передбачає спрямованість цих
умов на забезпечення того, щоб у результаті усиновлення дитині, в силу
певних причин позбавленій батьківського піклування, були створені
належні умови для виховання в сім’ї.

Як правило, усиновлюються діти раннього віку, що відповідає їх
інтересам і сутності інституту усиновлення. Щоб усиновлення відповідало
своєму призначенню, воно повинно провадитись виключно в інтересах
дитини. Це перша умова усиновлення.

Під інтересами дитини треба розуміти забезпечення умов, необхідних для
її повноцінного фізичного, психічного і духовного розвитку, що є
неодмінним атрибутом належного сімейного виховання. Врахування інтересів
дитини передбачає й необхідність визначення способів забезпечення цих
умов1.

У статтях 208—210 СК наведено перелік осіб, які можуть бути
усиновленими. Головним же є те, що відповідно до ч. 1 ст. 208 СК
усиновленою може бути дитина. І це є другою умовою усиновлення.

Як вже зазначалось, згідно зі ст. 6 СК правовий статус дитини має особа
до досягнення нею повноліття. Дитина, яка не досягла 14 років,
вважається малолітньою. Неповнолітньою є дитина віком від 14 до 18
років.

Отже, відповідно до закону усиновлювати можна лише малолітніх і
неповнолітніх дітей. Ця вимога виходить з того, що усиновлення таких
дітей відповідає їх інтересам, оскільки вони найбільше відчувають
потребу у батьківській турботі та увазі. Особи, які досягли повноліття,
як правило, не можуть бути усиновлені, оскільки згідно зі ст. 34 ЦК вони
мають повну цивільну дієздатність. Тому батьківські права та обов’язки
щодо них припиняються.

Однак у ч. 2 ст. 208 СК вперше у сімейному законодавстві України
закріплено положення, згідно з яким у виняткових випадках суд може
постановити рішення про усиновлення повнолітньої особи, яка не має
матері, батька або позбавлена їх піклування. Таким чином, повнолітня
особа може бути усиновлена лише за двох умов: 1) якщо вона є сиротою; 2)
якщо вона позбавлена батьківською піклування. Усиновленою не може бути
особа, батьки якої померли після досягнення нею повноліття, але за свого
життя належним чином виконували батьківські обов’язки.

Наявність у повнолітньої особи шіасних дітей не є перешкодою до її
усиновлення. Крім того, закон не встановлює максимального віку особи,
яка може бути усиновленою. Отже, не виключено, що нею може бути особа
піком понад 30 років1. Вирішуючи питання про усиновлення повнолітньої
особи, суд бере до уваги сімейний стан усиновлювача, зокрема відсутність
у нього своїх дітей, та інші обставини, що мають істотне значення (ч. 2
ст. 208 СК).

Особливі правила встановлені законом для усиновлення дитини, яку не
забрали з пологового будинку або яку було знайдено. У нормах сімейного
законодавства не визначений мінімальний вік дитини, яка може бути
усиновлена. Проте у ч. 1 ст. 209 СК закріплено правило, відповідно до
якого дитина, покинута в пологовому будинку, іншому закладі охорони
здоров’я або яку відмовилися забрати з них батьки, інші родичі, може
бути усиновлена після досягнення нею двомісячного віку. А згідно з ч. 2
цієї статті дитина, яку було підкинуто чи знайдено, може бути усиновлена
після спливу двох місяців з часу її знайдення.

Відповідно до п. З Порядку ведення обліку дітей діти, покинуті у
пологовому будинку, іншому закладі охорони здоров’я, або яких
відмовилися забрати батьки чи інші родичі, та підкинуті чи знайдені діти
влаштовуються до дитячого закладу на підставі акта, складеного
адміністрацією цього закладу у присутності представника органу
внутрішніх справ або органом внутрішніх справ за формою, затвердженою
Міністерством охорони здоров’я та Міністерством внутрішніх справ
України, а також на підставі рішення районної, районної у містах Києві
та Севастополі державної адміністрації, виконавчого комітету міської,
районної у місті ради за місцезнаходженням пологового будинку, іншого
закладу охорони здоров’я.

Крім того, у сімейному законодавстві України регламентовано порядок
усиновлення братів та сестер. Так, згідно з ч. 1 ст. 210 СК якщо на
обліку для можливого усиновлення перебувають рідні брати та сестри, вони
не можуть бути роз’єднані при їх усиновленні. Це положення закріплене з
метою недопущення розриву родинних зв’язків. Водночас за наявності
обставин, що мають істотне значення, суд за згодою органу опіки та
піклування може постановити рішення про усиновлення когось із зазначених
осіб або про усиновлення їх різними особами.

Обставинами, що мають істотне значення, суд може визнати, зокрема,
непоінформованість братів і сестер про своє споріднення, їх окреме
проживання і виховання до усиновлення, неможливість їх спільного
проживання і виховання за станом здоров’я тощо. При цьому суд має
враховувати, що усиновлення рідних братів і сестер однією або різними
особами провадиться в їх інтересах для забезпечення стабільних і
гармонійних умов життя цих осіб.

До осіб, які можуть бути усиновлювачами, закон (ст. 211 СК) пред’являє
певні вимоги. Це третя умова усиновлення. Насамперед усиновлювачами
можуть бути повнолітні дієздатні громадяни України та іноземці, здатні
забезпечити виховання усиновлених дітей. За жодних обставин не можуть
бути усиновлювачами особи, які не досягли повноліття. Не можуть бути
усиновлювачами й неповнолітні дружина, чоловік, яким знижено шлюбний вік
у порядку, передбаченому ч. 2 ст. 23 СК.

Певні вимоги висуваються й до віку усиновлювача. Останній має бути
старшим за дитину, яку він бажає усиновити, не менш як на 15 років. У
разі усиновлення повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою,
ніж 18 років (ч 2 ст. 211 СК).

Уявляється, що закріплення у законі такої різниці у віці усиновлювача
та усиновлюваного пояснюється тим, що вона, як правило, існує при
біологічному походженні дитини від батьків. Закон не встановлює жодних
винятків з цих правил.

Оскільки усиновлення є однією з форм сімейного виховання,
усиновлювачами насамперед можуть бути дружина і чоловік, тобто подружжя.
Закріплюючи таке правило, законодавець виходив з того, що нормальні
умови для виховання дитини можуть бути створені лише у повній сім’ї.

Усиновлювачами не можуть бути особи однієї статі (наприклад, сестри,
брати). Особи, які не перебувають у шлюбі між собою, не можуть усиновити
одну й ту саму дитину. Однак якщо вони проживають однією сім’єю, суд
може постановити рішення про усиновлення ними дитини.

Відповідно до ч. 5 ст. 211 СК якщо дитина має лише матір, вона не може
бути усиновлена чоловіком, з яким її мати не перебуває у шлюбі, а у
разі, коли дитина має лише батька, вона не може бути усиновлена жінкою,
з якою він не перебуває у шлюбі. Проте якщо такі особи проживають однією
сім’єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини.

Уявляється, що така вказівка закону є цілком виправданою, оскільки
фактичне подружжя також с повною сім’єю у правовому і соціологічному
значеннях, яка може забезпечити дитині таке ж виховання, що й сім’я, яка
складається з осіб, які перебувають у зареєстрованому шлюбі.

Закон (ч. 6 ст. 211 СК) не виключає можливості усиновлення дитини одним
чоловіком або однією жінкою, якщо вона має лише матір або лише батька,
які у зв’язку з усиновленням втрачають правовий зв’язок з дитиною.
Кількість дітей, яких може усиновити один усиновлювач, не обмежується.

У ст. 213 СК міститься перелік осіб, яким законом надається переважне
право на усиновлення дитини за наявності кількох осіб, які виявили
бажання усиновити її. Насамперед таке право має громадянин України,
незалежно від того, проживає він на території нашої держави чи за її
межами, в сім’ї якого виховується дитина, наприклад, її фактичний
вихователь. До зазначених осіб закон відносить і одного з подружжя, який
бажає усиновити дитину другого з них, яка проживає в його сім’ї.

Особам, котрі виявили бажання усиновити двох або більше дітей, які є
братами чи сестрами, закон надає переважне право на усиновлення тому, що
внаслідок цього діти залишаються проживати в одній сім’ї й між ними
зберігаються родинні зв’язки.

Переважне перед іншими особами право на усиновлення дитини має також
особа, яка є її родичем. При цьому ступінь споріднення значення не має.
Отже, такими родичами можуть бути як родичі прямої лінії споріднення,
так й інші родичі.

У ч. 2 ст. 213 СК зазначено, що переважне право на усиновлення дитини
має подружжя. Це пояснюється тим, що усиновлення є однією з форм
сімейного виховання, а нормальні умови для цього можуть бути забезпечені
насамперед у повній сім’ї. А це відповідає інтересам як дитини, так і
усиновлювача. В окремих випадках дітей, які є громадянами України, у
нашій державі можуть усиновлювати іноземці. Це здійснюється на загальних
підставах, встановлених гл. 18 СК (ч. 1 ст. 283 СК).

У ст. 212 СК міститься перелік осіб, які не можуть бути усиновлювачами.
Насамперед це особи, визнані судом недієздатними на підставі ст. 39 ЦК,
тобто ті, які внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не
здатні усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними; особи з
обмеженою

повинна формуватися вільно, без стороннього протиправного тиску на неї.
Так, якщо батьки дали згоду на усиновлення їх дітей внаслідок погрози,
насильства, обману, введення їх в оману тощо, усиновлення має бути
визнане судом недійсним згідно з ч. 1 ст. 236 СК.

Частина 2 ст. 217 СК закріплює положення про те, що згода батьків на
усиновлення дитини повинна бути безумовною. Отже, даючи таку згоду,
батьки не можуть висувати відкладні, скасувальні або будь-які інші
умови. У цій же частині зазначеної статті наголошено на тому, що угода
про надання усиновлювачем плати за згоду на усиновлення дитини батькам,
опікунам або іншим особам, з якими вона проживає, є нікчемною. Звідси
випливає, що згода батьків на усиновлення дитини не повинна бути
обумовлена одержанням ними певного зустрічного задоволення за угодою,
наприклад, винагороди тощо, оскільки акт усиновлення є безоплатним. Крім
того, відповідно до ст. 216 СК посередницька, комерційна діяльність щодо
усиновлення дітей, передачі їх під опіку, піклування чи на виховання у
сім’ї громадян України, іноземців або осіб без громадянства
забороняється.

З метою уникнення спорів з приводу того, чи давали насправді батьки
згоду на усиновлення їх дитини, у ч. 5 ст. 217 СК закріплене положення
про те, що така згода має бути письмовою і засвідчуватись нотаріусом.

Батьки можуть давати згоду на усиновлення дитини конкретною відомою їм
особою (особами), якщо усиновлювачами є подружжя. Крім того, вони мають
право давати згоду на усиновлення дитини без зазначення імені
усиновлювача. У такому разі останнього обирає орган опіки та піклування
або Центр з усиновлення дітей з числа осіб, які виявили бажання
усиновити дитину.

Виявлення батьками згоди на усиновлення їх дитини не має безвідкличного
характеру. Вони можуть відкликати свою згоду на усиновлення до набрання
чинності відповідним рішенням суду.

У п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування
судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України» звернено увагу
судів на те, що батьки, які дали згоду на усиновлення їх дітей (якщо
вона була потрібна), мають викликатися у судове засідання в тому разі,
коли наявність цієї згоди викликає сумнів або коли вони подали заяву про
її відкликання.

У ст. 219 СК встановлені винятки з загального правила ст. 217 СК про
необхідність згоди батьків на усиновлення їх дітей. Уявляється, що
цілком слушною є вказівка, що усиновлення дитини може бути проведене без
згоди її батьків, якщо вони невідомі. Адже за таких умов жодних
відомостей про батьків не мають керівники закладів, у яких перебувають
діти, які можуть бути усиновлені, службові особи органів опіки та
піклування, котрі, як правило, володіють інформацією про дітей,
позбавлених батьківського піклування, а також державних органів, які
здійснюють облік таких дітей, і суди при розгляді справ про усиновлення.

У тих випадках, коли батьки з підстав, закріплених у ст. 43 ЦК, визнані
судом безвісно відсутніми, одержати від них згоду на усиновлення
неможливо, оскільки вони позбавлені можливості реагувати на це. Якщо
лише один із батьків визнаний судом безвісно відсутнім, згода на
усиновлення може бути виявлена лише другим з батьків дитини, яка
усиновлюється.

Усиновлення дитини може бути проведено без згоди її батьків, якщо вони
у судовому порядку визнані недієздатними. Адже такі особи самі
потребують опіки і, звісно, не можуть виховувати дітей. Вони не в змозі
виявити свою полю, оскільки не усвідомлюють своїх дій і не можуть ними
керувати, у зв’язку з чим над ними й встановлюється опіка.

Треба мати на увазі, що під час вчинення цивільно-правових правочинів
волю недієздатної особи виражає її опікун, який, однак, не може
здійснювати прана, нерозривно пов’язані з особою їх носія. Водночас
уявляється, що не можна позбавляти дитину хворих батька, матері,
визнаних у судовому порядку недієздатними, можливості бути усиновленою.

Якщо лише один із батьків визнаний судом недієздатним з підстав,
закріплених у ст. 39 ЦК, згода на усиновлення дитини має бути одержана
від того з батьків, хто є дієздатним. Коли ж на момент усиновлення
дитини дієздатність її батьків або одного з них внаслідок видужання або
значного поліпшення психічного стану поновлена судом згідно з ч. З ст.
260 ЦПК, при одержанні їх, його згоди на усиновлення треба керуватися
правилами ст. 217 СК.

Від матері, батька, дієздатність яких обмежена судом з підстав,
встановлених ст. 36 ЦК, якщо вони не позбавлені батьківських прав, треба
одержувати згоду на усиновлення їх дітей. Це пов’язано з тим, що такі
особи обмежуються лише у можливості самостійно здійснювати свої майнові
права, що випливають із цивільних, сімейних, трудових та інших
правовідносин.

Відповідно до ст. 166 СК батьки, позбавлені батьківських прав,
втрачають усі права, пов’язані з фактом їх споріднення з дитиною, щодо
якої вони позбавлені цих прав. Під батьківськими правами, яких можуть
бути позбавлені батьки, треба розуміти надані їм до повноліття дитини
права на її виховання, представництво і захист її інтересів,
витребування дитини від інших осіб, які тримають її у себе, тощо. Якщо
лише один із батьків дитини позбавлений батьківських прав, згоду на її
усиновлення може давати лише той з них, хто не позбавлений цих прав. У
разі поновлення на момент усиновлення дитини батьківських прав її
батьків або одного з них усиновлення дитини має здійснюватись із
додержанням вимог ст. 217 СК.

Усиновлення дитини може бути проведене без згоди її батьків, якщо судом
буде встановлено, що вони понад шість місяців не проживають разом з
дитиною і без поважних причин не беруть участі в її вихованні та
утриманні. Цей факт може бути підтверджений письмовими доказами (актами,
листами тощо), а також показаннями свідків (п. ЗО постанови Пленуму
Верховного Суду України «Про застосування судами деяких норм Кодексу про
шлюб та сім’ю України»).

Таким чином, закон виходить з того, що якщо батьки не виконують своїх
обов’язків щодо виховання й утримання дітей, вони не мають права
розраховувати на захист своїх батьківських прав. При цьому йдеться і про
ті випадки, коли діти не проживають спільно з батьками, а виховуються
родичами та іншими особами або перебувають у державних дитячих закладах
понад шість місяців, а батьки не виявляють щодо них батьківської турботи
і піклування (не відвідують дітей, не листуються з ними, не надають
коштів на їх утримання), хоч мають реальну можливість робити це. Така
поведінка батьків свідчить про те, що їм байдужі інтереси дітей. Тому
можливі заперечення з боку таких батьків проти усиновлення їх дітей
треба розглядати як зловживання батьківськими правами.

Водночас якщо батьки з поважних причин (через хворобу, перебування у
тривалому відрядженні тощо) не беруть участі у вихованні своєї дитини,
її усиновлення не може бути проведене без їх згоди.

Як випливає зі змісту п. 1 ч. 1 ст. 219 СК, відсутність будь-яких
відомостей про батьків або родичів є підставою для усиновлення без їх
згоди дітей, покинутих у пологовому будинку, іншому закладі охорони
здоров’я, а також підкинутих і знайдених дітей, зокрема під час
стихійного лиха, у районі бойових дій, а також за інших надзвичайних
обставин. На усиновлення дитини, над якою встановлено опіку або
піклування, а також дитини, над батьками якої встановлено опіку або
піклування, потрібна письмова згода опікуна або піклувальника незалежно
від згоди батьків. Якщо опікун або піклувальник не дав згоди на
усиновлення дитини, така згода може бути дана органом опіки та
піклування. Усиновлення дитини може бути проведене без згоди її опікуна,
піклувальника або органу опіки та піклування, якщо суд встановить, що це
відповідає інтересам дитини (ст. 221 СК).

Відповідно до ст. 245 СК якщо дитина постійно проживає у дитячому
закладі або закладі охорони здоров’я, функції опікуна та піклувальника
щодо неї покладаються на адміністрацію цього закладу. На усиновлення
дитини, яка перебуває у закладі охорони здоров’я або навчальному закладі
і не має батьків, необхідна письмова згода цього закладу (ч. 1 ст. 222
СК), оскільки останній під час здійснення покладених на нього функцій
опікуна чи піклувальника повністю замінює батьків, зокрема й у питаннях,
пов’язаних із усиновленням дитини.

Водночас заклад охорони здоров’я або навчальний заклад, у якому
перебуває дитина, позбавлена батьківського піклування, може й не дати
згоди на її усиновлення. У такому разі з огляду на вказівку ч. 2 ст. 207
СК про те, що усиновлення дитини повинне провадитись у її найвищих
інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя, суд
може постановити рішення про усиновлення дитини і без згоди закладу
охорони здоров’я або навчального закладу.

П’ятою умовою усиновлення дитини є її згода на це. Усиновлення
настільки серйозно впливає на долю дитини, що її згода увійти у сім’ю
усиновлювача набуває першорядного значення.

Усиновлення є серйозною подією в житті дитини ще й тому, що воно, як
правило, спричиняє розрив внутрішньосімейних, звичних для неї зв’язків
не лише особистого, а й майнового характеру. Саме тому сімейне
законодавство надає винятково важливого значення судженням дитини про
усиновлення, які набувають правового значення.

Згода дитини на її усиновлення дається у формі, яка відповідає її
вікові (ч. 1 ст. 218 СК). Закон не встановлює мінімального віку, з
досягненням якого він пов’язує настання такого ступеня зрілості дитини,
коли її думка набуває правового значення. Тому думка дитини щодо її
усиновлення має бути виявлена з того моменту, коли дитина в змозі
висловити і сформулювати її.

Крім того, закон не встановлює форми вияву згоди дитини на її
усиновлення. Ця згода може діставати вияв у висновку органу опіки та
піклування про доцільність усиновлення і відповідність його інтересам
дитини, що подається до суду, який розглядає справу про усиновлення.
Думку дитини може виявляти й суд у разі залучення останньої до участі у
справі як заінтересованої особи.

Відсутність згоди дитини має розглядатися судом як серйозна перешкода
до її усиновлення. Закон надає волі дитини вирішального значення. Адже,
як зазначалося, без згоди дитини на її усиновлення останнє неможливе.
Виняток із цього правила становлять випадки, передбачені частинами 3 і 4
ст. 218 СК (якщо дитина у зв’язку з віком або станом здоров’я не
усвідомлює факту усиновлення; якщо вона проживає в сім’ї усиновлювачів і
вважає їх своїми батьками).

Постановлення судом рішення про усиновлення дитини всупереч її бажанню
можливе лише у тому разі, коли суд дійде твердого переконання, що
заперечення дитини не мають серйозного обґрунтування, пов’язані виключно
з її малолітством і не є перешкодою до налагодження нормальних відносин
між нею й усиновлювачем.

Шостою умовою усиновлення дитини є згода другого з подружжя. Оскільки,
як вже зазначалось, усиновлення є однією з форм сімейного виховання,
бажано, щоб воно здійснювалось обома з подружжя, що й має місце у
переважній більшості випадків. Проте якщо один із подружжя не бажає бути
усиновлювачем дитини (або не є її батьком, матір’ю), це не може бути
перешкодою до її усиновлення другим з них за умови дачі першим із
подружжя нотаріально засвідченої письмової згоди на усиновлення дитини
другим з них.

Закріплюючи таке правило, законодавець виходив з визнання неможливості
забезпечення нормальних умов проживання дитини у сім’ї тоді, коли один
із подружжя заперечує проти її усиновлення другим з них. Отже, якщо один
із подружжя заперечує проти усиновлення дитини другим з них, воно не
допускається.

Закон передбачає письмову нотаріальну форму вияву згоди того з
подружжя, хто не бажає бути усиновлювачем дитини, на її усиновлення
другим з них (ч. 1 ст. 220 СК). Уявляється, що це положення значною
мірою спрямоване на забезпечення інтересів дитини і того з подружжя, хто
бажає усиновити її. Адже відповідно до закону відсутність такої згоди
може бути підставою для визнання усиновлення дитини за рішенням суду
недійсним (ч. 4 ст. 236 СК). За наявності згоди доведення факту її дачі
другим із подружжя (або відсутності такого факту) у процесі судового
розгляду справи про визнання усиновлення недійсним значно спрощується.

Усиновлення, здійснене одним із подружжя за нотаріально засвідченою
письмовою згодою другого з них, який не бажає бути усиновлювачем дитини,
породжує батьківські права та обов’язки лише для того з подружжя, хто є
усиновлювачем. За цієї умови той з подружжя, хто не схотів бути
усиновлювачем дитини, усиновленої його дружиною або чоловіком, с
вітчимом чи мачухою.

Згідно з ч. 2 ст. 220 СК усиновлення дитини може бути проведене без
згоди другого з подружжя, якщо він визнаний судом у встановленому
законом порядку (відповідно до норм гл. 35 ЦПК) безвісно відсутнім,
оскільки при цьому його згоду на усиновлення одержати неможливо.

Встановлення судом того, що дружина і чоловік припинили сімейні
правовідносини і понад рік не проживають спільно, а також того, що місце
проживання другого з подружжя невідоме, недостатньо. Необхідно, щоб
другий з подружжя у встановленому законом порядку був визнаний судом
безвісно відсутнім.

Водночас згідно з ч. 1 ст. 119 СК іа заявою подружжя або позовом одного
з них суд може постановити рішення про встановлення для подружжя режиму
окремого проживання у разі неможливості чи небажання дружини і (або)
чоловіка проживати спільно.

За загальним правилом встановлення режиму окремого проживання не
припиняє тих визначених сімейним законодавством прав та обов’язків
дружини, чоловіка, які вони мали до того, а також прав і обов’язків,
закріплених у шлюбному договорі (ч. 1 ст. 120 СК). Однак одним із
правових наслідків встановлення зазначеного режиму є поява у одного з
подружжя можливості усиновлення дитини без згоди другого з них (п. З ч.
2 ст. 120 СК).

Згідно з ч. 2 ст. 220 СК згода другого з подружжя на усиновлення дитини
не потрібна, якщо він визнаний судом недієздатним. Це пояснюється тим,
що особи, визнані судом у встановленому законом порядку (відповідно до
норм гл. 34 ЦПК) недієздатними внаслідок хронічного, стійкого психічного
розладу, не здатні виявляти свою волю, оскільки вони не усвідомлюють
значення своїх дій та (або) не можуть керувати ними. Саме тому над ними
встановлюється опіка.

Усиновлення дитини може бути проведене без згоди другого з подружжя
також за наявності інших обставин, що мають істотне значення (зокрема
якщо дружина або чоловік позбавлені батьківських прав і ці права не
поновлені, коли дитина перебуває на обліку або на лікуванні у
психоневрологічному чи наркологічному диспансері, зловживає спиртними
напоями або наркотичними засобами тощо).

На підтвердження того, що другий з подружжя визнаний у встановленому
законом порядку безвісно відсутнім або недієздатним, а також
встановлення судом для чоловіка і дружини режиму окремого проживання
повинна подаватися копія відповідного рішення суду, що набрало чинності.

2.1. Облік дітей, які можуть бути усиновлені

Щоб забезпечити рівні умови усиновлювачам і усиновленим, а також
контроль за усиновленням, облік дітей, які підлягають усиновленню, та
осіб, які бажають їх усиновити, ведеться окремо.

Правила обліку дітей, які залишились без батьківського піклування і
можуть бути усиновлені, а також осіб, які бажають усиновити дитину,
встановлені статтями 214 і 215 СК, а також Порядком ведення обліку
дітей.

Обов’язок надавати первинну інформацію про дітей, які залишилися без
батьківського піклування і можуть бути усиновлені, покладається
насамперед на керівників закладів, у яких перебувають такі діти, а також
на службових осіб органів опіки та піклування, які мають відомості про
них. Це пояснюється тим, що, як правило, цим особам раніше за інших стає
відомо про ті обставини, за яких діти залишилися без батьківського
піклування і можуть бути усиновлені, взяті під опіку або піклування
(наприклад, у разі смерті батьків, позбавлення їх батьківських прав,
відмови батьків забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу
охорони здоров’я тощо).

Керівники закладів, у яких перебувають діти, позбавлені батьківського
піклування, а також службові особи органів опіки та піклування протягом
семи днів після одержання відомостей про таких дітей надсилають письмове
повідомлення про них до відділу освіти районної, районної у містах Києві
та Севастополі державної адміністрації, виконавчого комітету, міської,
районної у місті ради (далі — відділ освіти) за місцем проживання
дитини, а у разі, коли воно не визначене, — за місцем її перебування.

Відділ освіти протягом семи днів після надходження повідомлення
заносить дані про дитину до Книги первинного обліку дітей, позбавлених
батьківського піклування (далі — первинний облік).

Якщо протягом місяця після взяття дитини на первинний облік не
виявилося осіб, які бажають її усиновити або взяти під опіку чи
піклування, відділ освіти за місцем проживання дитини, а у разі, коли
місце проживання дитини не визначене, — за місцем її перебування,
складає анкету дитини у трьох примірниках, які засвідчуються органом, що
прийняв рішення про влаштування дитини до дитячого закладу. Два
примірники анкети передаються відповідно до Міністерства освіти
Автономної Республіки Крим, Головного управління освіти і науки
Київської міської державної адміністрації, управління освіти і науки
обласної, Севастопольської міської державної адміністрації. За наявності
у дитини, взятої на первинний облік, малолітніх та неповнолітніх братів
або сестер у правому верхньому куті першої сторінки анкети
проставляється штамп «Має братів (сестер)».

Міністерство освіти Автономної Республіки Крим, Головне управління
освіти і науки Київської міської державної адміністрації, управління
освіти і науки обласної, Севастопольської міської державної
адміністрації на піде гані одержаних анкет протягом п’яти робочих днів
бере дітей, які можуть бути усиновлені, на регіональний облік, а якщо
протягом місяця перебування дитини на цьому обліку не виявилося осіб,
які бажають усиновити або взяти її під опіку чи піклування, передає один
примірник анкети, засвідчений Головою (заступником) Ради міністрів
Автономної Республіки Крим, головою (заступником) обласної, Київської та
Севастопольської міської державної адміністрації до Центру з усиновлення
дітей. Центр з усиновлення дітей протягом п’яти робочих днів на підставі
одержаних анкет бере дітей, які можуть бути усиновлені, на
централізований облік.

У разі зміни правового статусу дитини, яка перебуває на
централізованому обліку (поновлення батьківських прав, усиновлення
тощо), відділ освіти за місцем перебування (проживання) дитини протягом
семи робочих днів повідомляє про це одночасно відділ освіти, де дитина
перебуває на первинному обліку, відповідно Міністерство освіти
Автономної Республіки Крим, Головне управління освіти і науки Київської
міської державної адміністрації, управління освіти і науки обласної,
Севастопольської міської державної адміністрації та Центр з усиновлення
дітей.

Відділ освіти за місцем перебування (проживання) дитини після
закінчення річного строку перебування дитини на первинному обліку
протягом семи робочих днів надсилає до Центру з усиновлення дітей
уточнену інформацію про правовий статус, місцеперебування (проживання)
дитини і висновок про стан її здоров’я, фізичний та розумовий розвиток.

Зазначені правила передбачені законом насамперед для забезпечення
надійного захисту інтересів дітей, які залишилися без батьківського
піклування і можуть бути усиновлені. їх мета — зробити інформацію про
таких дітей доступнішою для осіб, які бажають усиновити їх або взяти під
свою опіку чи піклування.

Діти знімаються з первинного, регіонального та централізованого обліку
у разі: 1) поновлення батьківських прав; 2) усиновлення; 3) встановлення
опіки або піклування, якщо відсутня згода опікуна чи піклувальника на
усиновлення дитини; 4) смерті.

Відповідно до ч. 4 ст. 214 СК керівники закладів, у яких перебувають
діти, а також інші службові особи за невиконання вимог, передбачених
частинами 1—3 цієї статті, подання недостовірних відомостей, а також за
дії, пов’язані з приховуванням дитини від усиновлення, можуть бути
притягнуті до дисциплінарної, адміністративної, цивільно-правової та
кримінальної відповідальності.

2.2. Облік осіб, які бажають усиновити дитину

Згідно зі ст. 215 СК облік осіб, які бажають усиновити дитину, ведеться
відділами та управліннями районних, районних у містах Києві та
Севастополі державних адміністрацій, виконавчих комітетів міських,
районних у містах рад, на які покладається безпосереднє ведення справ
щодо опіки та піклування, Міністерством освіти Автономної Республіки
Крим, відповідними управліннями освіти обласних, Київської та
Севастопольської міських державних адміністрацій, а також Центром з
усиновлення дітей у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Облік іноземців та осіб без громадянства, які бажають усиновити дітей,
ведеться виключно Центром з усиновлення дітей.

Особами, які бажають усиновити дитину, яка є громадянином України,
можуть бути громадяни нашої держави незалежно від місця їх проживання,
іноземці й особи без громадянства.

Громадяни України, які бажають усиновити дитину, звертаються з
письмовою заявою до відділу освіти за місцем проживання, а ті, які
проживають за межами нашої держави, — до Центру з усиновлення дітей. До
неї додаються такі документи: 1) довідка про заробітну плату або копія
декларації про доходи, засвідчена у встановленому законом порядку; 2)
копія Свідоцтва про шлюб, якщо заявники перебувають у шлюбі; 3) висновок
про стан здоров’я кожного заявника; 4) нотаріально засвідчена письмова
згода на усиновлення другого з подружжя (у разі усиновлення дитини одним
із них), якщо інше не передбачене законодавством; 5) довідка про
наявність або відсутність судимості, видана органом внутрішніх справ за
місцем проживання.

Відділ освіти протягом десяти робочих днів після одержання від громадян
України заяви про бажання усиновити дитину складає акт про обстеження їх
житлово-побутових умов, розглядає питання про можливість усиновлення
дитини і готує відповідний висновок. У разі прийняття позитивного
рішення відділ бере на облік цих осіб із занесенням даних про них до
Книги обліку кандидатів в усиновлювачі. За бажанням заявників їм
видається висновок разом з документами, на підставі яких вони можуть
звернутися до Міністерства освіти Автономної Республіки Крим, Головного
управління освіти і науки Київської міської державної адміністрації,
управління освіти і науки обласної, Севастопольської міської державної
адміністрації, будь-якого відділу освіти або Центру з усиновлення дітей,
де їм мають бути роз’яснені умови усиновлення, права та обов’язки, що
виникають у зв’язку зі здійсненням цього акту.

Зазначені вище органи надають кандидатам в усиновлювачі — громадянам
України інформацію про дітей, які перебувають на первинному,
регіональному та централізованому обліку, і видають направлення до
відповідного дитячого закладу для знайомства та встановлення контакту з
дитиною за формою, затвердженою Центром і усиновлення дітей. Громадяни,
які не змогли встановити контакт з дитиною, можуть звернутися до
Міністерства освіти Автономної Республіки Крим, Головного управління
освіти і науки Київської міської державної адміністрації, управління
освіти і науки обласної, Севастопольської міської державної
адміністрації, будь-якого відділу освіти або Центру з усиновлення дітей
для одержання повторного направлення.

l

0 e h

&

зяти и на облік у відповідній консульській установі або дипломатичному
представництві України (із зазначенням в якій саме установі,
представництві) та подавати цій установі представництву періодичний звіт
(не менше ніж один раз на рік) про умови проживання та виховання дитини,
а також надавати можливість її представникові спілкуватися з дитиною.

Зазначені документи іноземців легалізуються (за винятком копії паспорта
або іншого документа, що підтверджує особу) у відповідній закордонній
дипломатичній установі України, якщо інше не передбачене міжнародними
договорами України і подаються разом з їх перекладом на українську мову
Центру з усиновлення дітей. Термін дії документів, пов’язаних з
усиновленням, — один рік від дня їх видачі, якщо інше не передбачене
законодавством країни, в якій вони видані.

Центр з усиновлення дітей протягом 20 робочих днів розглядає заяви
громадян України, які проживають за її межами та іноземців. У разі
прийняття позитивного рішення він ставить їх на облік як кандидатів в
усиновлювачі із занесенням даних про них до Книги обліку кандидатів в
усиновлювачі. Дата приїзду особи, яка бажає усиновити дитину, для
ознайомлення з інформацією, що міститься у централізованому банку даних
про дітей, які можуть бути усиновлені, погоджується з Центром з
усиновлення дітей. У разі відмови у взятті на облік заявнику
надсилається аргументована відповідь у письмовій формі разом з поданими
ним документами.

Центр з усиновлення дітей надає іноземцям — кандидатам в усиновлювачі
інформацію про дитину, яка перебуває на централізованому обліку понад
рік, якщо інше не передбачене законодавством України, і видає
направлення до районної, районної У містах Києві та Севастополі
державної адміністрації виконавчого комітету міської, районної у місті
ради для організації знайомства та встановлення контакту з дитиною за
формою, що затверджується Центром з усиновлення дітей. Строк дії
направлення — десять робочих днів від дня видачі.

Разом з направленням іноземцям повертаються їх документи, прошнуровані,
опечатані та посвідчені підписом керівника Центру з усиновлення дітей,
із зазначенням номера, під яким кандидат в усиновлювачі перебуває на
обліку в Центрі.

Якщо кандидату в усиновлювачі не вдасться встановити контакт з
конкретною дитиною, районна, районна у містах Києві та Севастополі
державні адміністрації, виконавчий комітет міської, районної у місті
ради письмово повідомляє про це Центр з усиновлення дітей.

Кандидати в усиновлювачі — громадяни України, які проживають за її
межами, та іноземці, які не змогли встановити контакт з дитиною, можуть
звертатися до Центру з усиновлення дітей для одержання повторного
направлення.

Після встановлення контакту з дитиною зазначені кандидати в
усиновлювачі звертаються до відділу освіти за місцем перебування
(проживання) дитини з заявою про бажання усиновити її. Заява складається
українською мовою. У ній зазначаються прізвище, ім’я, по батькові, місце
проживання кандидата в усиновлювачі, а також прізвище, ім’я, по
батькові, вік, місцеперебування (проживання) дитини.

Керівник дитячого закладу, в якому перебуває дитина, або особа, в якої
вона проживає, за запитом відділу освіти, до якого звернулися кандидати
в усиновлювачі з заявою про бажання усиновити конкретну дитину, подає
такі документи: 1) Свідоцтво про народження дитини; 2) Свідоцтво про
смерть батьків дитини або копію рішення суду про позбавлення їх
батьківських прав чи визнання недієздатними; 3) нотаріально засвідчену
згоду батьків, опікуна або піклувальника дитини на її усиновлення; 4)
згоду дитячого закладу, в якому перебуває дитина, на її усиновлення; 5)
документи, які підтверджують, що батьки понад шість місяців без поважних
причин не проживають з дитиною, не виявляють щодо неї батьківської
турботи та піклування, не виховують і не утримують її; 6) висновок про
стан здоров’я, фізичний та розумовий розвиток дитини; 7) довідку
керівника дитячого закладу про факт особистого знайомства кандидата в
усиновлювачі з дитиною і встановлення контакту між ними.

Відділ освіти за місцем перебування (проживання) дитини на підставі
заяви кандидата в усиновлювачі та зазначених вище документів протягом
десяти робочих днів готує громадянам України висновок про доцільність
усиновлення та відповідність його інтересам дитини для подання до суду,
а іноземцям — для подання до Центру з усиновлення дітей.

Висновок про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам
дитини, яка усиновлюється іноземцем, засвідчується керівником
(заступником керівника) районної, районної у містах Києві та Севастополі
державної адміністрації, виконавчого комітету міської, районної у місті
ради за місцем перебування (проживання) дитини. У ньому зазначаються
країна проживання кандидатів в усиновлювачі, найменування й адреса
органу, який видав висновок про їх можливість бути усиновлювачами,
номер, під яким кандидати в усиновлювачі перебувають на обліку в Центрі
з усиновлення дітей, та правові підстави для усиновлення дитини. До
висновку додаються копії документів, наданих за запитом Центру з
усиновлення дітей.

Після одержання висновку про доцільність усиновлення та відповідність
його інтересам дитини іноземці звертаються до Центру з усиновлення дітей
з письмовою заявою про надання згоди на усиновлення дитини. Центр на
підставі зазначених документів протягом п’яти робочих днів розглядає це
питання, готує висновок і видає його кандидату в усиновлювачі для
подання до суду. У разі відмови у наданні згоди на усиновлення дитини
Центр надає заявнику обгрунтовану відповідь у письмовій формі.

Для одержання згоди Центру з усиновлення дітей на усиновлення дитини,
яка є громадянином України, але проживає за її межами, іноземці подають
(через відповідну консульську установу або дипломатичне представництво
України чи безпосередньо до Центру) зазначені вище необхідні для
усиновлення дитини документи, а також висновок відповідної консульської
установи або дипломатичного представництва України про доцільність
усиновлення та відповідність його інтересам дитини.

У разі усиновлення одним із подружжя дитини другого з них ця особа
звертається до відділу освіти за місцем проживання дитини з відповідною
заявою. До неї додаються зазначені вище документи, а також Свідоцтво про
народження дитини, Свідоцтво про смерть одного з батьків або копія
рішення суду про позбавлення батьків батьківських прав чи визнання їх
недієздатними та згода матері, батька на усиновлення, засвідчена
нотаріусом.

Іноземці у такому випадку подають також: 1) висновок компетентного
органу країни проживання, що підтверджує їх можливість бути
усиновлювачами, із зазначенням житлово-побутових умов, біографічних
даних, складу сім’ї, наявності власних дітей та інших відомостей. Якщо
висновок видано недержавним органом і до нього додається копія ліцензії
на здійснення цим органом діяльності, пов’язаної з усиновленням дітей;
2) дозвіл компетентного органу країни проживання на в’їзд і постійне
проживання усиновленої дитини; 3) копію паспорта або іншого документа,
що посвідчує особу.

Кандидат в усиновлювачі має право: 1) ознайомлюватися з особовою
справою дитини, яка може бути усиновлена; 2) провадити додаткове медичне
обстеження такої дитини у державному або комунальному закладі охорони
здоров’я у присутності представника дитячого закладу.

Кандидат в усиновлювачі знімається з обліку у разі: 1) усиновлення
дитини; 2) закінчення строку дії документів, пов’язаних з усиновленням;
3) подання ним відповідної письмової заяви тощо.

3. Порядок усиновлення

Згідно з п. 2-1 ст. 254 ЦПК справи про усиновлення дітей, які
проживають на території України, громадянами нашої держави, іноземцями
та особами без громадянства належать до справ, що розглядаються судом у
порядку окремого провадження. Порядок розгляду і вирішення судами таких
справ визначається статтями 265-1—265-5 ЦПК. Ці справи підсудні місцевим
судам за місцем проживання усиновлюваної дитини або за місцем проживання
заявника (заявників), тобто мас місце альтернативна підсудність.

З письмовою заявою про усиновлення до суду може звернутися повнолітній
дієздатний громадянин, не позбавлений батьківських прав. Відповідно до
вимог ст. 265-2 ЦПК заява про усиновлення має містити: 1) назву суду, до
якого вона подається; 2) прізвище, ім’я, по батькові, вік дитини, яка
усиновлюється, місце її проживання; 3) клопотання про зміну прізвища,
імені, по батькові, дати, місця народження дитини і запису заявника
(заявників) її батьком, матір’ю; 4) підтвердження його поінформованості
про стан її здоров’я. До заяви обов’язково додається висновок органу
опіки та піклування (відповідного відділу освіти) про доцільність
усиновлення і відповідність його інтересам дитини, а у разі усиновлення
дитини одним із подружжя — також письмова згода на її усиновлення
другого з них. Іноземці додають до заяви також дозвіл Центру з
усиновлення дітей.

При поданні до суду заяви сплачується державне мито у розмірі 0,5
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (підпункт «є» п. 1 ст. З
Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито»). Подання заяви
про усиновлення через представника не допускається.

Правило, згідно з яким особа, яка бажає усиновити дитину і звернулася
до суду з відповідною заявою, має право відкликати її у будь-який час,
але до набрання чинності рішенням суду про усиновлення (ч. 2 ст. 223
СК), відповідає принципу диспозитивності цивільного судочинства.

У процесі підготовки справи до судового розгляду суддя вирішує питання
про участь у ньому як заінтересованих осіб представників органу опіки та
піклування, а при вирішенні справи, порушеної за заявою громадянина
України, який проживає за її межами, або іноземця, — Центру з
усиновлення дітей.

Заінтересованість органів опіки та піклування у вирішенні зазначених
справ обумовлена їх обов’язком подавати до суду висновок про доцільність
усиновлення та відповідність його інтересам дитини, а Центру з
усиновлення дітей — тим, що він дає згоду на усиновлення дітей, які
проживають на території України, громадянами нашої держави, які
проживають за її межами, та іноземцями і здійснює контроль за виконанням
усиновлювачем своїх обов’язків, а також за умовами проживання та
виховання усиновлених дітей.

Заінтересованими особами є й дитина і повнолітня особа, про усиновлення
яких просить заявник. Це пояснюється тим, що судове рішення у справі
породжує виникнення взаємних прав та обов’язків усиновленої дитини або
повнолітньої особи та усиновлювача. Захищати інтереси дитини у суді
мають її законні представники та інші особи, які виконують ці функції
(ст. 154 СК; ст. 101 ЦПК).

Головною у діяльності суду є перевірка законності підстав для
усиновлення (ч. З ст. 265-4 ЦПК). Суд має встановити факти, з наявністю
або відсутністю яких закон пов’язує право заявника на усиновлення.
Заявник повинен подати, зокрема: 1) висновок відповідного компетентного
органу за місцем його проживання про те, що він може бути усиновлювачем;
2) медичні довідки про стан його здоров’я та здоров’я дитини, яку він
бажає усиновити; 3) довідку про заробіток та інші доходи; 4) копію
Свідоцтва про шлюб (для осіб, які перебувають у шлюбі); 5) копії
паспортів цих осіб, відомості про їх житлово-побутові умови.
Заявники-іноземці, крім зазначених документів, подають також дозвіл
компетентного органу країни проживання на в’їзд і постійне проживання
усиновленої дитини, нотаріально засвідчене зобов’язання надавати
представникам консульської установи чи дипломатичного представництва
України за кордоном інформацію про усиновлену дитину та можливість
спілкування з нею (ст. 265-3 ЦПК).

Справи про усиновлення розглядаються за обов’язкової участі заявника
(заявників) та заінтересованих осіб, яких суд визнає за необхідне
викликати у судове засідання.

З метою додержання таємниці усиновлення відповідно до ч. 2 ст. 10 ЦПК
за вмотивованою ухвалою суду допускається розгляд справ у закритому
судовому засіданні. При цьому судове рішення не проголошується публічно,
а повідомляється лише особам, які беруть участь у справі.

З урахуванням важливості правових наслідків набрання чинності рішенням
про усиновлення дитини у ч. 1 ст. 224 СК закріплено положення про те, що
суд, постановляючи таке рішення, повинен враховувати обставини, що мають
істотне значення, а саме:

стан здоров’я та матеріальне становище особи, яка бажає усиновити
дитину, її сімейний стан та умови проживання, ставлення до виховання
дитини;

мотиви, на підставі яких особа бажає усиновити дитину;

мотиви небажання другого з подружжя бути усиновлювачем, якщо лише один
з них подав заяву про усиновлення;

взаємовідповідність особи, яка бажає усиновити дитину, та дитини, а
також те, як довго ця особа опікується дитиною;

особу дитини та стан її здоров’я;

ставлення дитини до особи, яка бажає її усиновити.

При додержанні всіх умов усиновлення дитини, встановлених СК, а також
коли суд дійде висновку, що усиновлення відповідатиме інтересам дитини і
що особа, яка бажає її усиновити, здатна виховувати дитину і забезпечити
їй стабільні та гармонійні умови життя, він постановляє рішення, яким
оголошує зазначену особу усиновлювачем дитини (ч. 2 ст. 224 СК). Суд не
може відмовити особі в усиновленні на тій підставі, що вона вже має або
може народити дитину (ч. З ст. 224 СК).

Згідно з ч. 4 ст. 224 СК при усиновленні повнолітньої особи суд,
постановляючи відповідне рішення, має враховувати мотиви, на підставі
яких особи бажають усиновлення, можливість їх спільного проживання, їх
сімейний стан та стан здоров’я, а також інші обставини, що мають істотне
значення.

Відповідно до ст. 265-5 ЦПК за результатами розгляду заяви про
усиновлення дитини суд постановляє рішення, яке має відповідати вимогам,
що ставляться до кожного судового рішення як акту правосуддя, які
закріплені у статтях 202, 203, 209-212 і 231 ЦПК.

У разі задоволення заяви про усиновлення суд у резолютивній частині
свого рішення констатує факт усиновлення дитини заявником (заявниками).
За його клопотанням у ній також фіксується зміна імені, прізвища, по
батькові, дати і місця народження дитини і запис усиновлювачів її
батьками. Якщо рішення суду не оскаржене заінтересованими особами в
апеляційному порядку і прокурор не вніс на нього апеляційне подання,
воно набирає чинності після закінчення одного місяця від дня його
проголошення. З цього моменту усиновлення вважається здійсненим (ч. 1
ст. 225 СК) і настають його правові наслідки, передбачені ст. 232 СК.
Таким чином, з моменту набрання рішенням суду про усиновлення чинності
воно має як право-утворююче, так і правоприпиняюче значення.

На підставі правила п. 4 ч. 1 ст. 218 ЦПК суд може приступити до
негайного виконання постановленого ним рішення, якщо затримка його
виконання суперечитиме інтересам дитини. Усиновлювач зобов’язаний
особисто забрати дитину з місця її перебування (проживання) після
пред’явлення йому копії рішення суду про усиновлення.

Після набрання рішенням суду про усиновлення чинності його копія
надсилається до органу РАЦСу за місцем постановлення рішення для
внесення змін до актового запису про народження усиновленої дитини, а
при вирішенні справ про усиновлення дітей іноземцями — також до Центру з
усиновлення дітей. За бажанням усиновлювача орган РАЦСу видає на
підставі рішення суду Свідоцтво про усиновлення, зразок якого затверджує
Кабінет Міністрів України (ч. 2 ст. 225 СК).

Згідно з ч. 1 ст. 235 СК орган опіки та піклування здійснює нагляд за
додержанням прав дітей, які усиновлені і проживають в Україні (ч. 1 ст.
235 СК). Відділ освіти за місцем проживання усиновлювача щороку протягом
перших трьох років після усиновлення дитини перевіряє умови її
проживання та виховання. За результатами перевірки складається звіт, в
якому зазначаються відомості про стан здоров’я, фізичний та розумовий
розвиток дитини, стосунки у сім’ї. Перевірка провадиться зі збереженням
таємниці усиновлення.

Якщо буде виявлено порушення прав дитини, відділ освіти протягом місяця
вживає заходів до його усунення, а у разі потреби звертається з
клопотанням до суду про скасування усиновлення (п. 27 Порядку ведення
обліку дітей). Нагляд за додержанням прав дитини, яка усиновлена,
здійснюється до досягнення нею повноліття (ч. 2 ст. 235 СК).

4. Правові наслідки усиновлення

Усиновлення породжує такі ж юридичні наслідки, що й народження дитини,
оскільки усиновлена дитина прирівнюється до рідної. Правові наслідки
усиновлення передбачені статтями 232 і 234 СК.

Як відомо, факт усиновлення має правоприпиняюче значення, яке дістає
вияв у тому, що з моменту здійснення усиновлення припиняються особисті
немайнові та майнові права і обов’язки між батьками та особою, яка
усиновлена, а також між нею та іншими її родичами за походженням (ч. 1
ст. 232 СК).

Повністю припиняються сімейні зв’язки у тому разі, коли дитина
усиновлюється подружжям. Якщо ж вона усиновлюється однією особою,
збереження або припинення її правового зв’язку з одним із батьків
залежить від конкретних обставин. Коли, наприклад, дитина, у якої є
мати, усиновлюється жінкою, збереження прав та обов’язків між дитиною і
матір’ю виключається1. Однак за бажанням батька можливе збереження
особистих і майнових прав та обов’язків між ним і дитиною. Якщо ж
усиновлення здійснюється чоловіком, за бажанням матері можуть
зберігатися зазначені права та обов’язки між дитиною і нею. Подібні
ситуації найчастіше виникають при укладенні нового шлюбу ТІР із батьків,
з ким проживає дитина. У такому разі вона може бути усиновлена вітчимом
або мачухою.

Відповідно до ч. 2 ст. 232 СК при усиновленні дитини за бажанням її
родичів за походженням може бути збережено правовий зв’язок між ними та
дитиною. Однак ці родичі можуть подати до суду заяву про збереження
зазначеного зв’язку, якщо:

1) шлюб між батьками дитини припинений внаслідок смерті одного з них
або один з її батьків визнаний недієздатним;

другий з батьків вступив у повторний шлюб і його дружина, чоловік у
цьому шлюбі бажають усиновити дитину;

3) родичами дитини за походженням є її баба, дід з боку того з батьків,
хто помер або визнаний недієздатним, а також рідні брати і сестри.

Суд розглядає зазначену заяву одночасно з заявою про усиновлення і
задовольняє її лише за умови, якщо це відповідатиме інтересам дитини.
Заінтересовані особи, які звертаються до суду з заявою про збереження
правового зв’язку між ними й дитиною, яка усиновлюється, мають право
згідно зі ст. 265-4 ЦПК брати участь у розгляді справи про усиновлення.

Як вже зазначалось, усиновлення належить не тільки до правоприпиняючих,
а й до правоутворюючих юридичних фактів. Воно утворює систему
сімейно-правових відносин. До них належать насамперед відносини, що
виникають між усиновлювачами й усиновленими, оскільки ці особи
наділяються правами та обов’язками, що є однаковими з тими, які існують
між батьками та дітьми. Крім того, усиновлені та родичі усиновлю-вача
набувають стосовно одне одного тих же прав і обов’язків, які існують між
кровними родичами, зокрема батьки усиновлювача юридично прирівнюються до
діда й баби усиновленого, а його рідні діти набувають щодо нього прав та
обов’язків братів і сестер.

Такий же правовий зв’язок виникає між дітьми різних батьків, якщо вони
усиновлені одними й тими самими особами. Крім того, з появою в
усиновленого дітей, внуків між ними та усиновлювачем, а також його
родичами виникає правовий зв’язок, однаковий за правами та обов’язками з
кровноспорід-неним зв’язком.

Згідно з частинами 4 і 5 ст. 23*2 СК між усиновлювачем і усиновленим
виникають усі особисті немайнові та майнові права та обов’язки, які
існують між батьками й дітьми. Так, усиновлювачі повинні піклуватися про
здоров’я дитини, її фізичний, духовний і моральний розвиток,
забезпечувати здобуття нею повної загальної середньої освіти, готувати
її до самостійного життя тощо. Право усиновленої дитини на одержання
належного виховання від усиновлювача забезпечується системою державного
контролю, що встановлена законом.

Відповідно до ст. 154 СК усиновлювачі, як і батьки, мають право на
самозахист усиновленої дитини, повнолітньої усиновленої особи. Вони
вправі звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого
самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів
усиновленої дитини як її законні представники без спеціальних на те
повноважень, зокрема й тоді, коли згідно з законом вона сама має право
звертатися за таким захистом.

Усиновлювачам належить також переважне перед іншими особами право на
проживання малолітньої усиновленої дитини з ними. Вони мають право
вимагати відібрання цієї дитини від будь-якої особи, яка тримає її у
себе не на підставі закону або рішення суду.

Стаття 234 СК з метою забезпечення інтересів дитини як виняток із
встановленого ч. 1 ст. 232 СК правила про втрату усиновленою дитиною
прав щодо своїх батьків та інших родичів за походженням передбачає
збереження деяких її прав, які виникли у цієї дитини до її усиновлення.
Відповідно до неї усиновлена дитина зберігає права на пенсію, інші
соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв’язку з втратою
годувальника, які вона мала до усиновлення.

Зазначена стаття, зокрема, відтворює положення ч. 2 ст. 40 Закону
України від 5 листопада 1991 р. «Про пенсійне забезпечення» про те, що
неповнолітні діти, які мають право на пенсію у зв’язку з втратою
годувальника, зберігають його і при їх усиновленні, причому незалежно
від того, чи була їм призначена пенсія і чи одержували вони її фактично.
Треба, щоб це право виникло у цих дітей до їх усиновлення. Оформлення,
призначення і виплата пенсії можуть здійснюватись і після постановлення
судом рішення про усиновлення та набрання ним чинності.

Однаковою мірою це стосується і права дитини на інші соціальні виплати.
Так, усиновлена дитина зберігає право на державну соціальну допомогу за
наявності умов, передбачених ст. 1 Закону України «Про державну
соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам». Цей Закон
гарантує згідно з Конституцією додержання права інвалідів з дитинства та
дітей-інвалідів на матеріальне забезпечення за рахунок коштів державного
бюджету України та їх соціальну захищеність шляхом надання державної
допомоги на рівні прожиткового мінімуму.

Усиновлена дитина також зберігає прано на відшкодування шкоди у зв’язку
з втратою годувальника. Відповідно до ч. 1 ст. 1200 ЦК у разі смерті
потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які
були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання
від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його
смерті. Шкода відшкодовується до досягнення дитиною 18 років (учню,
студенту — до закінчення навчання, але не більш як до досягнення ним 23
років).

Дитині, яка втратила годувальника, шкода відшкодовується у повному
обсязі без урахування пенсії, призначеної їй внаслідок втрати
годувальника, та інших доходів. Тому якщо дитина, яка втратила
годувальника, згодом була усиновлена, вона зберігає право не тільки на
пенсію у зв’язку з втратою годувальника, а й на відшкодування заподіяної
цим шкоди.

5.Визнання усиновлення недійсним. Правові наслідки визнання усиновлення
недійсним

Усиновлення породжує важливі юридичні наслідки, оскільки і в
усиновлювача, і в усиновленої особи виникають взаємні особисті немайнові
та майнові права й обов’язки. У зв’язку з цим припинення правовідносин,
пов’язаних з усиновленням, може в окремих випадках істотно ущемляти
інтереси як усиновлених, так і усиновлювачів.

З метою охорони суб’єктивних прав та інтересів усиновленої особи та
усиновлювача ч. 1 ст. 236 СК встановлює правило, згідно з яким лише суд
може визнати усиновлення недійсним. Право на звернення до суду з позовом
про скасування усиновлення чи визнання його недійсним мають батьки,
усиновлювач, опікун, піклувальник, орган опіки та піклування, прокурор,
а також усиновлена дитина, яка досягла 14 років (ст. 240 СК).

У п. 31 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування
судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України» наголошено на
тому, що при вирішенні спорів, пов’язаних з усиновленням, треба
відрізняти підстави й порядок визнання останнього недійсним від підстав
і порядку його скасування.

Уявляється, що при цьому треба керуватися обґрунтованими положеннями,
викладеними у літературі з теорії сімейного права. Відповідно до них під
визнанням усиновлення недійсним необхідно розуміти позбавлення юридичної
чинності акту усиновлення з моменту його вчинення, якщо він суперечить
принциповим (основним) вимогам чинного законодавства, а під його
скасуванням — припинення правовідносин, що виникають із факту
усиновлення, на майбутнє, оскільки цього прямо або у кінцевому підсумку
вимагають інтереси усиновленої дитини.

Підстави визнання судом усиновлення недійсним можна поділити на:
підстави обов’язкового (визначені частинами 1 і 2 ст. 236 СК) і
факультативного (необов’язкового, але можливого) визнання усиновлення
недійсним (встановлені частинами 3—5 цієї статті).

Згідно з правилами статей 217 і 218 СК умовами усиновлення є згода на
нього дитини та її батьків. Тому якщо усиновлення було проведене без їх
згоди у тих випадках, коли така згода потрібна, суд повинен визнавати
його недійсним. Усиновлення має визнаватися недійсним, якщо усиновлювач
не бажав настання прав та обов’язків, що виникають у результаті його
здійснення (ч. 2 ст. 236 СК). Це так зване фіктивне усиновлення — тобто
таке, яке хоч формально і відповідає усім вимогам закону, але
здійснюється про людське око, не для встановлення передбачених сімейним
законодавством правовідносин, пов’язаних з усиновленням.

Як правило, таке усиновлення використовується для незаконного набуття
усиновлювачем певних суб’єктивних прав (наприклад, на житлову площу,
одержання соціальної допомоги тощо). Водночас треба мати на увазі, що
для визнання усиновлення недійсним через його фіктивність важливо, щоб
вона існувала на день розгляду справи в суді. Якщо ж фіктивне
усиновлення перетворилось на реальне і це підтверджено вагомими доказами
(дитина проживає у сім’ї усиновлювача, виховується разом з його дітьми
тощо), немає підстав визнавати його недійсним.

Таким чином, для визнання усиновлення недійсним із зазначеної підстави
треба, щоб його фіктивність була встановлена судом при розгляді та
вирішенні справи за відповідним позовом.

Згідно з ч. З ст. 236 СК усиновлення може бути визнане недійсним за
рішенням суду, якщо воно було проведене на підставі підроблених
документів. Підробка може полягати як у виготовленні фальшивого
документа, на підставі якого було прийняте рішення суду про
усиновлення, так і у внесенні до акта обстеження житлово-побутових умов
особи, яка бажає усиновити дитину, до довідок про стан здоров’я
усиновлювачів або усиновлених, до письмової згоди батьків на усиновлення
та до інших документів завідомо неправдивих відомостей1. Підробленим
може вважатися й документ, зміст якого змінено шляхом підчисток,
внесення до нього виправлень тощо.

Відповідно до ч. 4 ст. 236 СК усиновлення може бути визнане недійсним
також у р;пі відсутності згоди на нього осіб, зазначених у статтях
220—222 цього Кодексу (другого з подружжя, опікуна, піклувальника,
закладу охорони здоров’я або навчального закладу).

Якщо одним із подружжя усиновлена дитина другого з них, усиновлення
може бути визнане недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що
на момент усиновлення другий з подружжя не мав наміру продовжувати з
усиновлювачем шлюбні відносини (ч. 5 ст. 236 СК).

Правові наслідки визнання усиновлення недійсним закріплені у ст. 237
СК. Найважливішим із них є анулювання усиновлення, визнаного недійсним,
з моменту його здійснення.

Отже, рішення суду про визнання усиновлення недійсним, що набрало
чинності, повністю анулює акт усиновлення та породжувані ним суб’єктивні
права й обов’язки, які виникають у зв’язку з усиновленням і
встановлюються законом для усиновлювача, його родичів та усиновленої
дитини. Водночас при цьому відновлюються права та обов’язки між дитиною,
її батьками та іншими родичами за походженням. Відновлюються також
прізвище, ім’я та по батькові дитини, які вона мала до усиновлення.
Однак за бажанням дитини вона має право надалі іменуватися прізвищем,
ім’ям та по батькові, які вона одержала у зв’язку з усиновленням.

Треба звернути увагу й на те, що у разі визнання усиновлення недійсним
припиняються не тільки особисті немайнові та майнові суб’єктивні права й
обов’язки, встановлені сімейним законодавством, а й суб’єктивні права та
обов’язки, визначені житловим законодавством. Так, усиновлювач і його
родичі, які вселилися у житлове приміщення, що належить усиновленій
дитині, як члени її сім’ї і у зв’язку з цим набули право на користування
ним (ст. 65 ЖК), у разі визнання усиновлення недійсним втрачають його.

Водночас зі змісту ст. 237 СК не випливає, що у разі визнання
усиновлення недійсним кошти, витрачені усиновлювачем на утримання дитини
до моменту набрання чинності відповідним рішенням суду, мають
відшкодовуватись. Отже, вони не підлягають відшкодуванню.

Згідно з ч. 4 ст. 237 СК у разі визнання усиновлення недійсним дитина,
яка не досягла 14 років, за бажанням її батьків або інших родичів
передається їм. Однак зробити це можна не завжди (наприклад, якщо ці
особи померли, невідомі, визнані судом недієздатними або обмежені у
дієздатності, позбавлені батьківських прав, не мають постійного місця
проживання тощо). Тому, розглядаючи позов про визнання усиновлення
недійсним, суд у кожному конкретному випадку має вирішувати питання про
можливість передачі цієї дитини її батькам або іншим родичам. Якщо буде
встановлена наявність обставин, що свідчать про неможливість передачі
дитини її батькам або іншим родичам, суд повинен приймати рішення про
передачу такої дитини на опікування органові опіки та піклування.

У разі визнання усиновлення недійсним, як вже зазначалося, анулюються
взаємні суб’єктивні права та обов’язки, що виникли у зв’язку зі
здійсненням цього акту. Однак із цього загального положення законом
передбачений один дуже важливий виняток, який полягає у тому, що
обов’язок колишнього усиновлювача щодо утримання дитини не підлягає
безумовному припиненню. Якщо дитина, яка не досягла 14 років, за
бажанням її батьків або інших родичів передається їм, то, як правило,
аліменти з особи, яка була її усиновлювачем, не повинні стягуватися.
Однак суд з урахуванням конкретних обставин може постановити рішення про
стягнення аліментів на дитину з цієї особи на строк не більш як два роки
за наявності обставин, що мають юридичне значення, а саме: якщо дитина
не має батьків або вони не мають змоги утримувати її, а колишній
усиновлювач може надавати матеріальну допомогу.

Зазначені умови утворюють юридичний склад, необхідний для виникнення у
дитини, усиновлення якої визнане за рішенням суду недійсним,
суб’єктивного права на одержання аліментів від колишнього усиновлювача.
Якщо суд встановить відсутність хоча б однієї з зазначених умов,
аліментний обов’язок не повинен виникати. Якщо ж він виникає, то за
рішенням суду має бути припинений до закінчення строку, на який його
було встановлено.

Оскільки закон (ч. 6 ст. 237 СК) не пов’язує аліментний обов’язок
колишнього усиновлювача з його працездатністю, сплата аліментів на
дитину, усиновлення якої визнане за рішенням суду недійсним, може бути
покладена судом і на непрацездатну особу, якщо її матеріальне становище
дозволяє робити це.

Одним із важливих правових наслідків визнання усиновлення недійсним є
необхідність поновлення актового запису про народження дитини, яка була
усиновлена. Відповідно до п. 2.12 Положення про порядок зміни,
доповнення, поновлення й анулювання актових записів цивільного стану на
підставі рішення суду про визнання усиновлення недійсним вноситься
виправлення до актового запису про народження усиновленої дитини і
поновлюються відомості, записані до її усиновлення. Про це має бути
зазначено у рішенні суду після набрання чинності цим рішенням. Суд у
місячний строк зобов’язаний надіслати його копію до органу РАЦСу за
місцем реєстрації народження дитини (ст. 241 СК).

6. Скасування усиновлення. Правові наслідки

Скасування усиновлення, як і визнання його недійсним, провадиться
виключно за рішенням суду. У ч. 1 ст. 238 СК визначені його підстави.
Однак на відміну від підстав визнання усиновлення недійсним їх не можна
обмежити чітко визначеними рамками. Закон виходить насамперед з того, що
усиновлення скасовується, якщо воно суперечить інтересам дитини, не
забезпечує їй сімейного виховання.

Усиновлення має бути визнане таким, що суперечить інтересам дитини, не
забезпечує їй сімейного виховання, якщо суд встановить, що усиновлювач
ухиляється від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини; жорстоко
поводиться з нею; є хронічним алкоголіком або наркоманом; вдається до
будь-яких видів експлуатації дитини, примушує її до жебракування і
бродяжництва; засуджений за вчинення умисного злочину щодо дитини. Крім
того, усиновлення може бути скасоване й за відсутності протиправної
поведінки усиновлювача.

У літературі з теорії сімейного права слушно наголошується на тому, що
усиновлення дитини завжди пов’язане з певним ризиком. Адже найчастіше на
усиновлення передаються діти з неблагополучних сімей. У зв’язку з цим
дуже високою є імовірність прояву у неї спадкових захворювань,
недоумства, наслідків алкоголізму батьків та інших факторів, що вплинули
на розвиток дитини у період вагітності її матері або у ранньому
дитинстві.

Непоодинокими є випадки, коли усиновлювачі через кілька років виявляють
у дитини одне з таких захворювань. Іноді воно є настільки серйозним, що
не залишає найменшої надії на розумовий розвиток дитини. При цьому
виникає моральна дилема. Безперечно, аморально відмовлятися від хворих
дітей і вимагати скасування усиновлення. У багатьох випадках
уси-новлювачі прив’язуються до таких дітей, виховують їх як справжні
батьки. Однак не можна забувати й про те, що біологічний зв’язок і
заснований на ньому батьківський інстинкт, який становить основу
батьківських відносин, при усиновленні відсутній або, принаймні,
виявляється меншою мірою. У деяких випадках усиновлювачі не в змозі
продовжувати стосунки з хворою дитиною.

Дуже складним є питання про те, якою мірою суд має брати до уваги їх
почуття. Річ у тім, що збереження усиновлення і залишення дитини у сім’ї
усиновлювача майже завжди відповзає її інтересам. Однак не можна не
рахуватися і з інтересами усиновлювача.

На думку деяких авторів, якщо усиновлювач надає переконливі докази
того, що продовжувати жити з усиновленим для щОго нестерпно, усиновлення
має бути скасоване. З урахуванням таких поглядів у ч. 1 ст. 239 СК
зазначено, що усиновлення може бути скасоване за рішенням суду, якщо
дитина страждає недоумством, на психічну або іншу тяжку невиліковну
хворобу, про що усиновлювач не знав і не міг знати на час Усиновлення, а
також якщо між усиновлювачем і дитиною складися, незалежно від волі
усиновлювача, стосунки, які унеможливлюють їх спільне проживання і
виконання усиновлю-вачем своїх батьківських обов’язків.

Оскільки норми сімейного законодавства допускають у виняткових випадках
усиновлення повнолітньої особи (ч. 2 ст. 208 СК), допустимим є і його
скасування. Суд може скасувати усиновлення такої особи за взаємною
згодою усиновлювача й усиновленого або на вимогу одного з них, якщо
сімейні відносини між ними не склалися (ч. З ст. 238 СК). Обставини, що
свідчать про це, є підставами для скасування усиновлення. Такими
обставинами судом можуть бути визнані, зокрема, зловживання спиртними
напоями або наркотичними засобами, створення умов, неможливих для
спільного проживання, факти насильства щодо усиновлювача, усиновленого
чи інших членів сім’ї тощо.

Справи про скасування усиновлення повнолітньої особи, порушені на
вимогу усиновлювача або усиновленого, суд має розглядати за правилами,
встановленими цивільно-процесуальним законодавством для справ окремого
провадження. Згідно з ч. 4 ст. 238 СК усиновлення скасовується від дня
набрання чинності рішенням суду.

У ст. 239 СК передбачені правові наслідки скасування усиновлення. За
загальним правилом усиновлення припиняється з моменту набрання чинності
відповідним рішенням суду. З цього моменту права та обов’язки, що
виникли у зв’язку з усиновленням між дитиною та усиновлювачем і його
родичами, припиняються на майбутнє. Водночас відновлюються права та
обов’язки між дитиною та її батьками, іншими родичами за походженням.

У разі скасування усиновлення дитина може бути передана за бажанням
батьків або інших родичів їм. Однак це може бути здійснене не у всіх
випадках. Зокрема, якщо батьки або інші родичі дитини невідомі,
оголошені померлими, визнані судом недієздатними чи обмежені у
дієздатності, позбавлені батьківських прав, а також у деяких інших
випадках суд визнає, що така передача суперечитиме інтересам дитини.

У зв’язку з викладеним, як і при вирішенні питання про визнання
усиновлення недійсним, суд має встановити, що краще — передати дитину
батькам або іншим її родичам чи органу опіки та піклування. Закріплення
у ч. 4 ст. 239 СК правила, відповідно до якого у разі скасування
усиновлення за рішенням суду через те, що воно суперечить інтересам
дитини, не забезпечує їй сімейного виховання, якщо дитина не передається
батькам, за нею зберігається право на проживання у житловому приміщенні,
в якому вона проживала після усиновлення, спрямоване на реалізацію
закріпленого у ст. 47 Конституції права громадян на житло.

Важливим правовим наслідком скасування усиновлення є право усиновленої
дитини на поновлення актового запису про її народження у тому разі, якщо
вона не бажає надалі іменуватися прізвищем, ім’ям та по батькові,
одержаними нею у зв’язку з усиновленням. Згідно з п. 2.12 Положення про
порядок зміни, доповнення, поновлення й анулювання актових записів
цивільного стану на підставі рішення суду про скасування усиновлення
вноситься виправлення до актового запису про народження усиновленої
дитини і поновлюються відомості, записані до її усиновлення, про що має
бути зазначено у рішенні суду. Після набрання чинності рішенням суду про
скасування усиновлення суд у місячний строк зобов’язаний надіслати його
копію до органу РАЦСу за місцем реєстрації народження дитини.

Як вже зазначалося, при скасуванні усиновлення взаємні права та
обов’язки, що виникли у зв’язку з цим між усиновленою особою та
усиновлювачем, припиняються на майбутнє. Однак із цього загального
положення законом передбачений один дуже важливий виняток, який полягає
у тому, що аліментний обов’язок колишнього усиновлювача не підлягає
безумовному припиненню. Обов’язок колишнього усиновлювача утримувати
дитину, усиновлення якої скасоване судом, оскільки воно суперечило
інтересам дитини, не забезпечувало їй сімейного виховання, і яка за
бажанням батьків була передана їм, не повинен зберігатися. Суд у такому
разі не має права зобов’язувати колишнього усиновлювача сплачувати кошти
на утримання дитини, оскільки її батьки повинні виконувати свої
батьківські обов’язки, у тому числі й обов’язок, пов’язаний з утриманням
дитини.

У разі скасування усиновлення з підстави, зазначеної у п. 1 ч. 1 ст.
238 СК (якщо усиновлення суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй
сімейного виховання), коли дитина не передається батькам, суд може
постановити рішення про стягнення аліментів на неї з особи, яка була її
усиновлювачем, але лише за умови, що останній може надавати матеріальну
допомогу. Стягнення аліментів на дитину у такому разі має провадитись
судом за правилами, встановленими ст. 269 СК для стягнення аліментів з
осіб, у сім’ї яких вона виховувалась.

7. Позбавлення усиновлювача батьківських прав

Позбавлення батьківських прав є заходом сімейно-правової
відповідальності, яка настає при винній поведінці батьків або одного з
них на підставах і в порядку, передбачених законом. Усиновлювач може
бути позбавлений батьківських прав лише у судовому порядку. Для
застосування такої правової санкції необхідно, щоб він на підставі
рішення суду про усиновлення був записаний у Книзі реєстрації народжень
матір’ю, батьком усиновленої ним дитини (ч. 1 ст. 242 СК). Крім того,
усиновлювач може бути позбавлений батьківських прав лише за наявності
однієї з передбачених ст. 164 СК підстав. При цьому настають наслідки,
передбачені ст. 166 СК.

Законодавець встановлює важливе правило, згідно з яким у разі смерті
усиновлювача, позбавленого батьківських прав, дитина дістає право на
спадкування на загальних підставах (ч. 2 ст. 242 СК). Відповідно до ч. 1
ст. 1260 ЦК у разі спадкування за законом усиновлений та його нащадки, з
одного боку, та усиновлювач і його родичі — з другого, прирівнюються до
родичів за походженням. Усиновлений та його нащадки не спад-кують за
законом після смерті батьків усиновленого, інших його родичів за
походженням по висхідній лінії. Батьки усиновленого та інші його родичі
за походженням по висхідній

лінії не спадкують за законом після смерті усиновленого та його
нащадків. Які за рішенням суду про усиновлення збережений правовий
зв’язок між усиновленим та його бабою, дідом, братом і сестрою за
походженням, у разі смерті його баби, діда за походженням усиновлений
має право на спадкування за правом представлення, а у разі смерті його
брата, сестри за походженням — на спадкування як спадкоємець другої
черги. У разі смерті усиновленого його баба, дід, брат, сестра за
походженням, з якими був збережений правовий зв’язок, спадкують на
загальних підставах.

Усиновлювач, позбавлений батьківських прав, має право на звернення до
суду з позовом про їх поновлення. Суд перевіряє, наскільки змінилася
поведінка цієї особи, а також обставини, що були підставою для
позбавлення її батьківських прав, і постановляє рішення згідно з
інтересами дитини.

Батьківські права усиновлювача можуть поновлюватись відповідно до
правил, встановлених ст. 169 СК. Водночас згідно з законом поновлення
батьківських прав неможливе, якщо дитина була усиновлена і усиновлення
не скасоване або не визнане недійсним судом (ч. 2 ст. 169 СК), а також
якщо на час розгляду справи судом дитина досягла повноліття (ч. З ст.
169 СК).

Позбавлення усиновлювача батьківських прав здійснюється з метою захисту
інтересів дитини. Тому в літературі зазначається, що саме з урахуванням
цих інтересів можна виділити кілька ознак інститутів позбавлення
усиновлювача батьківських прав і скасування усиновлення: 1) у разі
позбавлення батьківських прав є можливість їх поновлення. Суд не може
скасувати усиновлення, а потім знову постановити рішення про нього; 2)
при позбавленні батьківських прав дитина може бути залишена у квартирі
усиновлювача, а він — виселений з неї. У разі скасування усиновлення
такі наслідки неможливі; 3) позбавлення батьківських прав не виключає
усиновленої дитини з числа спадкоємців за законом. Скасування
усиновлення цього не передбачає; 4) позбавлення батьківських прав не
розриває правового зв’язку між усиновлювачем і дитиною. Такий зв’язок
припиняється у разі скасування усиновлення. Тому з усиновлювача,
позбавленого батьківських прав, аліменти можуть стягуватись у всіх
випадках; 5) при позбавленні батьківських прав дитина залишається у
сімейному середовищі усиновлювача і таким чином має шанс на піклування з
боку «законних» діда, баби й на аліменти від них. При скасуванні
усиновлення дитина, як правило, повертається в нікуди.

Висновок.

В Україні переважаючою формою утримання дітей-сиріт та дітей,
позбавлених батьківського піклування, є усиновлення. Усиновлення
(удочеріння) є оформлене спеціальним юридичним актом прийняття в сім’ю
неповнолітньої дитини на правах сина чи дочки. Законодавчо процедура
усиновлення регламентується Кодексом про шлюб та сім’ю України і
Порядком передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення
громадянам України та іноземним громадянам і здійснення контролю за
умовами проживання у сім’ях усиновителів, затвердженим постановою
Кабінету Міністрів України у 1996 році.

Усиновлення здійснюється виключно в інтересах дитини, якщо єдиний або
обидва її батьки: померли, невідомі, позбавлені батьківських прав,
визнані в судовому порядку недієздатними, безвісно відсутніми чи
оголошені померлими, дали згоду на усиновлення в письмовій формі, понад
шість місяців не проживають разом з дитиною та без поважних причин не
беруть участі в її вихованні та утриманні, не виявляють щодо дитини
батьківської уваги і турботи. Підкинуті (залишені) діти можуть бути
передані на усиновлення у разі наявності відповідного акта, складеного
органами внутрішніх справ у встановленому порядку. Хворі діти можуть
бути усиновлені, якщо за характером (перебігом) захворювання вони не
потребують постійного (довічного) перебування і лікування в
спеціалізованих лікувально-профілактичних закладах. Всі діти,
пропоновані для удочеріння/усиновлення, повинні бути детально оглянуті
всіма медичними фахівцями в цілях виключення відповідної профільної
патології, зокрема оглянуті і обстежені генетиком. При цьому повинні
бути враховані всі відомі дані про дитину і її батьків.

Психологічні дослідження рівня та особливостей інтелектуального розвитку
дітей, які виховуються поза родиною, свідчать, що рівень розвитку уваги
й пам’яті не має істотних відхилень від середньостатистичної норми.

Однак дослідження виявляють слабко сформовану картину світу, підвищену
ситуативність, яка у пізнавальній сфері виявляється у нездатності
вирішувати завдання, що вимагають внутрішніх операцій, не спираючись на
практичні дії, зниження розвитку абстрактно-логічного мислення, особливо
у дітей середнього шкільного віку. Значно знижене і вербально-логічне
мислення.

Основними причинами зниження інтелектуального розвитку вихованців
загальноосвітніх інтернатних закладів є впливи середовища, педагогічна
занедбаність, а не спадкові фактори, анатомофізіологічне порушення
діяльності центральної нервової системи. Однією з причин є відсутність
якісного, змістовного спілкування з дорослими, яке адекватно б впливало
на дітей, що виховуються в дитячому будинку.

Особливість прийомної сім’ї перед існуючими формами сімейного виховання
дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, проявляється
в забезпеченні соціального супроводу такої родини, яка передбачає
надання допомоги соціальним працівником прийомній сім’ї на всіх етапах
її функціонування. Соціальний працівник є довіреною особою прийомних
батьків, надійним партнером у вирішенні щоденних проблем і питань. Поряд
із функцією підтримки прийомних батьків, прийомних дітей і родини в
цілому соціальний супровід передбачає контроль за умовами розвитку і
виховання дитини, виявлення недоліків і проблемних моментів. Але
контроль з боку соціального працівника спрямований не тільки на
висвітлення негараздів у прийомній родині, перше і основне його завдання
— виявлення проблеми і вироблення методик та підходів, що допоможуть
забезпечити нормальні умови розвитку прийомної дитини.

Досвід створення прийомних сімей в Україні засвідчує, що формування
альтернативних форм опіки над дітьми-сиротами є закономірним явищем, що
стимулюється вимогами розвитку нашого суспільства.

Література:

Зілковська, Людмила Михайлівна Правове регулювання усиновлення в
Україні: Спец.:12.00.03; Автореф. дис канд. юрид. наук.- К., 2002.- 20с.

Похожие записи