Реферат на тему:

Правове регулювання міжнародного науково-технічного співробітництва

Розвиток науки як чинник ш економічного піднесення

Наука — це сфера людської діяльності, функція якої полягає у створенні
та теоретичній систематизації об’єктивних знань про дійсність. Як
відомо, наука є однією з форм суспільної свідомості. Безпосередня мета
науки полягає в описі, поясненні та передбаченні процесів і явищ
дійсності, що є предметом її вивчення. Наука поділяється на природничі,
суспільні, гуманітарні та технічні галузі.

Зародилася наука ще у стародавньому світі у зв’язку з потребами
практики. Як система наука почала формуватись у XVI—XVII ст. і у процесі
історичного розвитку перетворилась на соціальний інститут надзвичайного
значення, що істотно впливає на всі сфери життя суспільства і його
культуру в цілому.

За підрахунками, починаючи з XVI ст. обсяг наукової діяльності
збільшувався вдвічі протягом кожних 10-15 років (показниками тут
беруться кількість відкриттів, обсяг наукової інформації, кількість
наукових працівників тощо).

У розвитку науки почергово відбуваються екстенсивні та інтенсивні
періоди — науково-технічні революції. Вони зумовлюють зміну структури
науки, принципів її пізнання, категорій і методів, а також форм її
організацій.

Науці притаманне поєднання процесів її інтеграції і диференціації,
розвитку фундаментальних і прикладних досліджень.

Науково-технічна революція вважається докорінним перетворенням
виробничих сил на основі трансформації науки у провідний чинник розвитку
суспільного виробництва. Широко відомий постулат про те, що наука
перетворилася на безпосередню продуктивну силу.

Розпочалася НТР у середині 30-х років (на думку деяких фахівців, у 50-х
роках) під впливом величезної взаємодії науки з технікою і виробництвом,
що сприяло різкому прискоренню науково-технічного прогресу. У свою
чергу, це істотно вплинуло на всі сфери суспільного життя, висунуло
підвищені вимоги до рівня освіти, кваліфікації, культури,
організованості та відповідальності працівників усіх рівнів.

Науково-технічним прогресом вважається спільний поступальний розвиток
науки і техніки. Перший його етап припав на XVII—XVIIІ ст. Тоді
мануфактурне виробництво, потреби торгівлі та мореплавства висунули
вимогу про теоретичне і експериментальне розв’язання низки практичних
завдань. Другий етап науково-технічного прогресу розпочався наприкінці
XVIII ст. Тоді наука і техніка взаємно стимулювали свій розвиток.
Траплялося, що на окремих напрямках техніка випереджала науку і потім
«підтягувала» її до свого рівня, і на-в п а к и .

Сучасний етап науково-технічного прогресу — це не що інше, як НТР, яка
охоплює промисловість, сільське господарство, зв’язок, медицину, освіту
й побут.

Аналіз чинників, що впливають на темпи економічного розвитку, свідчить
про те, що збільшення обсягу суспільного виробництва нерозривно
пов’язане з використанням результатів науково-дослідних робіт і
підвищенням рівня загальної та професійної освіти кадрів.

Нові знання реалізуються на практиці у створенні нових конструкцій
машин, підвищенні кваліфікації робочої сили, раціональних
організаційно-маркетингових рішеннях. Збільшення обсягу знань дає змогу
досягти реальної економії при використанні матеріальних ресурсів,
знижувати фондо- та матеріаломісткість виробництва тощо. Англійський
філософ Ф. Бекон справедливо зазначав: «Ми можемо стільки, скільки
знаємо».

Особливу економічну роль знання відіграють тоді, коли досягаються
поліпшення економіки засобами виробництва і високий рівень
фондоозброєності праці.

В окремих країнах світу витрати на наукові дослідження є домірними з
капіталовкладеннями, а то й перевищують їх.

Витрати на дослідження дають можливість інтенсивно оновлювати
номенклатуру виробництва, різко скорочувати терміни масового освоєння
новинок, підвищують технічний рівень виробництва і сприяють зміцненню
конкурентних позицій відповідних країн.

Значення та правове регулювання міжнародного науково-технічного
співробітництва

Міжнародне науково-технічне співробітництво — одна з форм міжнародної
економічної співпраці, що охоплює торгівлю ліцензіями, спільні наукові
розробки, реалізацію великих технічних проектів, будівництво підприємств
та інших об’єктів, геологорозвідувальні роботи, підготовку національних
кадрів, обмін загальною науково-технічною інформацією тощо.

Перспективні напрямки світового науково-технічного прогресу формуються у
процесі розвитку інтеграційних науково-технічних зв’язків між економічно
розвиненими країнами. Цьому, зокрема, сприяє встановлення прямих
науково-виробничих зв’язків між фірмами, що посідають провідні місця у
розвитку відповідних напрямків світового науково-технічного прогресу.

Спільні науково-технічні програми реалізуються у межах міжнародних
організацій та інтеграційних об’єднань. Основні напрямки цих досліджень
— інформатика, телекомунікації, енергетика, біо- та
електронно-обчислювальна робототехніка, нові матеріали та ін.

У межах діяльності колишньої РЕВ науково-технічне співробітництво
розглядалось як складова багатостороннього співробітництва. Воно
організовувалось комітетом РЕВ з науково-технічного співробітництва і
здійснювалось шляхом систематичних взаємних консультацій з основних
питань науково-технічної політики; координації державних планів
країн-членів РЕВ з наукових і технічних проблем, що становили взаємний
інтерес; розробки науково-технічних прогнозів на 10-15 років; спільного
планування та здійснення заінтересованими сторонами проектів у сфері
важливих наукових і технічних проблем; співробітництва у сфері
науково-технічної інформації та підготовки наукових кадрів; забезпечення
наукових досліджень апаратурою, матеріалами, приладами; надання допомоги
країнам РЕВ, які перебувають на нижчому рівні щодо техніки та економіки.

Основними формами науково-технічного співробітництва були координація,
кооперація і спільне виконання наукових розробок. З метою ефективного
проведення спільних наукових і технічних досліджень створювались
міжнародні інститути, організації, координаційні центри, лабораторії.

На 41-му позачерговому засіданні сесії РЕВ (1985 p.) було прийнято
Комплексну програму науково-технічного прогресу країн-членів РЕВ 2000
року». У ній визначено п’ять пріоритетних напрямків співробітництва:
електронізація народного господарства; комплексна автоматизація; атомна
енергетика; розробка нових матеріалів і технологій їх виробництва та
обробки; біотехнологія. Програма стала основою для розробки узгодженої,
а в окремих випадках спільної науково-технічної політики країн-членів
РЕВ. Основною ланкою були головні організації — координатори проблем.
Вони мали право укладати господарські договори і контракти, здійснювати
взаємне передання результатів робіт.

У сучасному світі наукові дослідження виконують переважно організації та
підрозділи, які займаються цим видом діяльності професійно.

Сукупність науково-дослідних і дослідно-конструкторських організацій
стала специфічною галуззю економіки, що продукує відкриття, винаходи та
інші об’єкти так званої промислової власності.

Міждержавне співробітництво в галузі науки і техніки — така сама
об’єктивна реальність, як промислове та сільськогосподарське
співробітництво. Наука і техніка розвиваються під впливом чинників
міжнародного поділу праці.

Той факт, що різні країни світу беруть участь у міжнародному
науково-технічному співробітництві, є доказом його економічної та
політичної доцільності.

Проте зазначимо, що регулювання міжнародного науково-технічного
співробітництва на універсальному (глобальному) рівні поширене значно
менше, ніж в інших сферах.

До міжнародно-правових актів у сфері міжнародно-правового регулювання
науково-технічного співробітництва належать такі:

• Статут Міжнародного союзу електрозв’язку (від 22.12.92).

• Конвенція Міжнародного союзу електрозв’язку (від 22.12.92).

• Статут Міжнародного агентства з атомної енергії (за станом на
28.12.89).

• Конвенція про допомогу у випадку ядерної аварії або радіаційної
аварійної ситуації (від 26.09.86).

• Конвенція про оперативне повідомлення у випадку ядерної аварії (від
26.09.86).

Отже, міжнародно-правове забезпечення співробітництва держав світу у
сфері науки і техніки потребує подальшого опрацювання.

У 1963 р. у Женеві відбулась перша конференція 00Н з питань застосування
досягнень науки і техніки в інтересах країн, що розвиваються. Друга
конференція 00Н з питань розвитку науки і техніки відбулась у Відні в
1973 р. На ній було схвалено Програму дій щодо використання досягнень
науки і техніки для економічного розвитку країн світу (особливо тих, що
розвиваються).

Спираючись на рекомендації зазначеної конференції, 34-та сесія
Генеральної Асамблеї ООН у грудні 1979 р. заснувала Міжурядовий комітет
з розвитку науки і техніки. Основними його функціями є такі:

• надання допомоги Генеральній Асамблеї в розробці директивних принципів
для погодження політики органів, організацій і підрозділів 00Н з питань
науково-технічної діяльності;

• виявлення першочергових завдань для оперативного планування розвитку
науки і техніки на національному, субрегіональному, регіональному,
міжрегіональному та глобальному рівнях;

• упровадження заходів, пов’язаних із виявленням та оцінюванням нових
науково-технічних досягнень, які можуть позитивно вплинути на
науково-технічний потенціал країн, що розвиваються;

• сприяння оптимальному залученню ресурсів і здійснення керівництва
системою фінансування науки і техніки 00Н.

Допоміжним органом зазначеного Міжурядового комітету є Консультативний
комітет з питань розвитку науки і техніки, який було створено у липні
1980 р. Економічною і соціальною радою ООН. Цей комітет, як видно з його
назви, надає консультативні послуги Міжурядовому комітету, Генеральній
Асамблеї, ЕКОСОР та іншим міжурядовим організаціям.

У межах Секретаріату ООН Генеральною Асамблеєю було створено Центр з
питань розвитку науки і техніки.

Питаннями розв’язання проблем науково-технічного прогресу займаються
також регіональні міжнародні організації, що мають статус
спеціалізованих агенцій ООН. Провідну роль серед них відіграє
Організація об’єднаних націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО).
До неї входять понад 160 держав-членів. Основна її мета — сприяти миру
та безпеці у світі шляхом надання допомоги країнам у міжнародному
співробітництві у сфері освіти, науки, культури, інформації.

Згідно з існуючою класифікацією Організація об’єднаних націй з питань
освіти, науки і культури належить до спеціалізованих закладів ООН
культурно-гуманітарного характеру. З огляду на це в темі 5 про неї
відсутня окрема довідка. Діяльність цієї організації широко відома, а
інформацію про неї можна знайти в багатьох джерелах.

Важливу роль у світовому розвитку науки і техніки відіграє Всесвітня
організація інтелектуальної власності (ВОІВ) (World Intellectual
Property Organization — WIPO). Вона, як і щойно розглядувана, є
асоційованою агенцією 00Н культурно-гуманітарного характеру. Діяльність
її дуже близька до сфери інтересів міжнародного економічного права. Це,
зокрема, зазначається і в Угоді ТРІПС (див. тему 7).

Окремі багатосторонні договори, хоча й торкаються галузей міжнародного
публічного права, але стосуються більшою мірою питання розвитку науки і
техніки в контексті міжнародного економічного права. Прикладом є Договір
про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного
простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла (1966 p.). Цей договір
забороняє державам привласнювати космос, але не забороняє привласнювати
його ресурси. Проголошено свободу наукових досліджень космічного
простору. У Договорі містяться й інші принципові положення, які тут не
розглядатимуться.

Космосу стосуються такі документи:

• Угода про врятування космонавтів, повернення космонавтів і об’єктів,
запущених у космос (1967 p.);

• Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну
космічними об’єктами (1971 p.);

• Конвенція про реєстрацію об’єктів, які запускаються в космічний
простір (1974 р.).

Правовою основою міжнародного співробітництва у сфері науки і техніки у
Світовому океані є Конвенція 00Н з морського права (1982 p.). Вона,
зокрема, регулює питання мореплавства, польотів над океанами і морями,
розвідки і експлуатації ресурсів, охорони довкілля, рибальства тощо.

Звернемо увагу на аспект, який ще, на жаль, не висвітлюється нашим
законодавцем — узгодження науково-технічної діяльності з
ан-тимонопольним законодавством.

У Брюсселі 19 грудня 1984 р. було прийнято Правило Комісії Європейського
Співтовариства про застосування статті 85/3 Римського договору до
категорії угод з науково-дослідницької та дослідно-конструкторської
роботи (НДДКР) (research and development — R&D дослідження та розвиток)
[19, 158-163].

Це Правило мало попередника. Рада Європейського Співтовариства 20 грудня
1971 р. прийняла Правило № 2821/71, відповідно до якого конкурентне
законодавство Спільного ринку не поширювалось на такі контракти між
підприємствами:

• щодо застосування стандартів і типів;

• щодо здійснення НДДКР, пов’язаних з питаннями продуктів, технологічних
процесів до стадії промислового застосування та використання
результатів, включаючи положення про права на промислову власність
(простіше кажучи, патентів) і конфіденційну технічну інформацію;

• щодо спеціалізації, у тому числі угод про її досягнення.

У Правилі 1971 р. ішлося про те, що будь-які угоди з НДДКР є законними з
точки зору конкурентного законодавства. Через 13 років європейський
законодавець змушений був задуматись.

У ст. 1 Правила 1971 р. зафіксовано, що конкурентне законодавство не
поширюється на угоди між підприємствами щодо окремих питань:

• про спільні НДДКР, пов’язані із продуктами або технологічними
процесами і суспільним використанням результатів цих НДДКР;

• про спільне використання результатів НДДКР, пов’язаних з продуктами та
процесами, які стосуються раніше укладених угод між цими ж
підприємствами;

• про спільні НДДКР, пов’язані з продуктами та технологічними процесами,
за винятком спільного використання відповідних результатів, якщо таке
використання підпадає під дію конкурентного законодавства.

Спільне використання може стосуватись поліпшень, одержаних у межах
спільних НДДКР, але застосованих з метою, що не є природним наслідком
саме цих НДДКР. Таке використання може здійснюватись шляхом ліцензування
прав на промислову власність, організації спільного виробництва та
спеціалізації.

Зазначені угоди не одержують індульгенцію на порушення антимонопольного
законодавства. Немає такої індульгенції і тоді, коли угоди між
підприємствами про непроведения НДДКР у певній галузі погіршують їх
конкурентне становище стосовно третіх осіб.

Спільні НДДКР можуть виконуватись спільною командою, організацією чи
підприємством, спільним дорученням третій особі, шляхом спеціалізації
сторін.

Правило № 418/85 рясніє “червоними прапорцями”, тобто формулюваннями
умов, за яких надається індульгенція про неза-стосування конкурентного
законодавства. Зафіксовано, які саме умови договорів не вважаються
такими, що суперечать антимонопольному законодавству. У спеціальній
статті Правила перелічено умови договорів, що є неприйнятними з точки
зору конкурентного законодавства.

Список використаної літератури:

Большой энциклопедический словарь / Гл. ред. А. М. Прохоров. — М.:БСЭ,
1998.

Вельяминов Г. М. Основы международного экономического права. — М.: ТЕИС,
1994.

Дахно I. I. Антимонопольне право. — К.: Четверта хвиля, 1998.

Дахно И. И. Патентно-лицензионная работа. — К.: Блиц-информ, 1996.

Дахно И. И. Патентоведение. — Харьков: Ксилон, 1997.

Действующее международное право. — М.: Изд-во Моск. независимого ин-та
междунар. права, 1996. — Т. 1—3.

Додонов В. Н., Панов В. П., Румянцев О. Г. Международное право:
Словарь-справочник. — М.: ИНФРА-М, 1997.

Международное право: Учебник / Под ред. Г. Н. Тункина. — М.: Юрид. лит.,
1994.

Международное частное право: Действующие нормативные акты. — М.:

Изд-во ин-та междунар. права и экономики, 1997.

Международное частное право // Сб. документов. — М.: Изд-во «БЕК», 1997.

Опришко В. Ф. Міжнародне економічне право. — К.: Либідь, 1995.

Основы права Европейского Союза: Учеб. пособие / Под ред. С. Ю.
Каш-кина. — М.: Белые альвы, 1997.

Панов В. П. Международное право: Учеб. материалы. — М.: ИНФРА-М, 1997.

Тынель А., Функ Я., Хвалей В. Курс международного торгового права. —
Минск: Амалфея, 1999.

Шлеплер Х.-А. Международные экономические организации: Справочник. — М.:
Междунар. отношения, 1999.

Шумилов В. М. Международное экономическое право. — М.:
Издат.-кон-салтинг. фирма «Де-Ка», 1999.

Business Guide to the Uruguay Round. — Geneva: ITC/CS, 1995.

Chuan J. С Т. Law of International Trade. — London: Sweet & Maxwell,
1998.

Competition law of the European communities. Rules applicable to
undertakings. — Brussels, 1990. — Vol. 1.

Contemporary business low principles and cases / R. C. Hoeber et al. — 3
ed. — N. Y.: Mac Grow Hill book company, 1986.

Oxford Paperback Encyclopedia. — London: Oxford Univ. Press, 1998.

Trebilcock Michael J., Howse Robert. The Regulation of International
Trade. — London: Routledge, 1997.

Похожие записи