РЕФЕРАТ

на тему:

Правове регулювання міжнародно-транспортних перевезень

ПЛАН

Вступ

1. Основи міжнародно-правового регулювання залізничного транспорту

2. Регулювання міжнародних авіаційних перевезень

3. Правове регулювання перевезень автомобільних транспортом

4. Регулювання морських міжнародних перевезень

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Економічні відносини між державами та їх юридичними й фізичними особами
без застосування транспорту неможливі. Конвенції та інші
міжнародно-правові акти у сфері транспорту створюють уніфіковане право і
зменшують застосування до перевезень колізійних норм.

Транспорт є основною сполучною ланкою між продавцем і покупцем. Мета
транспортування — своєчасна доставка вантажу в належному стані в
кінцевий пункт призначення. Перевезення, незалежно від виду транспорту,
може істотно впливати на зміну кінцевої вартості товару. Тому важливо
забезпечувати перевезення безпечним маршрутом, із кращим сервісним
обслуговуванням і за найменших витрат. Це обумовлює необхідність тісного
контакту між покупцем і відповідальним за перевезення.

Міжнародне транспортне право — це система принципів і норм, що регулюють
правовідносини, які виникають між суб’єктами міжнародного права у
зв’язку з використанням транспортних засобів у процесі міжнародного
економічного співробітництва.

Коротко розглянемо джерела права щодо кожного з найважливіших
міжнародних транспортних засобів.

1. Основи міжнародно-правового

регулювання залізничного транспорту

Першу залізницю було введено в дію в Європі (Англія) в 1825 р. Коли
залізничні національні мережі з’єднались і потяги розпочали перетинати
державні кордони, постала потреба в міжнародно-правовому регулюванні
залізничних перевезень.

У 1890 р. у Берні дев’ять європейських держав (у тому числі й Росія)
уклали дві конвенції — про залізничні перевезення вантажів (КІМ, фр. —
СІМ) і про залізничні перевезення пасажирів (КІВ, фр. — CIV).

У 1966 р. як додаток до останньої було укладено Угоду про
відповідальність залізниць при перевезенні пасажирів. На конференції з
перегляду Бернських конвенцій, що відбулась у 1980 p., було прийнято
Угоду про міжнародні залізничні перевезення (КОТІФ) (Convention relative
aux transports intemationaux ferroviares — COTIF) та додатки до неї — А
і В. Додаток А стосувався умов перевезення пасажирів і був відомий як
Єдині правила Міжнародної пасажирської конвенції (КІВ), додаток В —
Єдині правила Міжнародної вантажної конвенції (КІМ).

Бернські конвенції 1890 р. зберігали чинність до 1985 р. Нині правову
основу міжнародних залізничних перевезень становить КОТІФ і зазначені
додатки. Зауважимо, що КОТІФ є об’єднаним текстом зазначених двох
Бернських конвенцій.

У КОТІФ беруть участь майже 40 країн Європи, Азії та Північної Америки.

Угода КОТІФ і додатки А та В регулюють загальні принципи міжнародних
залізничних перевезень. Якщо виникає непередбачува-на цими угодою і
додатками ситуація, то застосовується право дер-жав-учасниць конвенцій.
Додаток б застосовується лише до перевезень залізницями, перелік яких
визначений учасниками Угоди про міжнародний залізничний транспорт. Плата
за перевезення визначається міжнародними і національними тарифами.
Передбачені також максимально сприйнятні терміни доставки вантажів.

Перевезення вважається можливим за наявності звичайних засобів
перевезень і якщо їм не перешкоджають обставини, яких залізниця не може
уникнути чи усунути. Компетентні органи мають право припинити рух,
заборонити чи обмежити приймання окремих вантажів до перевезень, якщо
цього потребують суспільні інтереси чи умови виробничої діяльності.
Угода КОТІФ передбачає відповідальність перевізника, встановлює порядок
висування претензій і позовну давність, визначає товаросупровідні
документи.

Країни соціалістичного табору у 1950 р. уклали свою Угоду у сфері
залізничного транспорту. Угода 1950 р. про міжнародне вантажне
сполучення зберігає чинність. У ній беруть участь Росія, окремі країни
Східної Європи, Монголія, Китай, Північна Корея, В’єтнам. Угода діє в
редакції 1992 р. Згідно з Угодою про міжнародне вантажне сполучення та
Міжнародним транзитним тарифом можливе перевезення вантажів у країни
Західної Європи та з них.

Радянський Союз не був учасником Бернських конвенцій та КОТІФ, але його
правова база у сфері залізничного транспорту враховувала їх норми.

Країни світу укладають двосторонні угоди про пасажирське і вантажне
сполучення зі своїми сусідами. Ці угоди втілюють загальноприйняту
практику перевезень і спираються на правила Бернських конвенцій.

Усі суб’єкти колишнього СРСР уклали Угоду про розподіл інвентарних
парків вантажних вагонів і контейнерів колишнього Міністерства шляхів
сполучень СРСР та їх подальше спільне використання (22.01.93) й Угоду
про спільне використання вантажних вагонів і контейнерів (12.03.93).
Дванадцять країн СНД 9 вересня 1994 р. уклали Угоду про співробітництво
у сфері технічного переоснащення та поновлення залізничного рухомого
складу.

Конвенцію про статус і міжнародне облаштування залізниць було укладено в
Женеві 9 грудня 1923 р. Вона містить уніфіковані норми стосовно
організаційних питань міжнародного залізничного сполучення.

У 1950 р. соціалістичні країни Європи та Азії уклали також Угоду про
міжнародне залізничне пасажирське сполучення. На відміну від Угоди про
міжнародне вантажне сполучення вона передбачала змішане
залізнично-морське сполучення.

Перевезення вантажів у прямому залізничному сполученні між Україною та
державами, які не є учасниками Угоди про міжнародне вантажне сполучення,
здійснюється на основі дво- та багатосторонніх договорів. Для перевезень
вантажів у міждержавному сполученні між суб’єктами колишнього СРСР
застосовується Статут Залізниць СРСР і Правила перевезення вантажів.
Рішення про це було прийняте 19-20 жовтня 1992 р. на нараді керівників
центральних органів залізниць.

Перевезення пасажирів і вантажу відбувається відповідно до Тимчасової
угоди країн СНД від 12.03.93.

Штаб-квартира Організації міжнародних залізничних перевезень розташована
в Берні (Швейцарія).

2. Регулювання міжнародних авіаційних перевезень

Літак американських братів Райт здійнявся в небо в 1903 р. — і авіація
розпочала настільки нестримно розвиватися, що вже через чверть століття
після цієї події постала потреба укласти перший багатосторонній
міждержавний договір. У Варшаві 12 жовтня 1929 р. було підписано
Конвенцію з уніфікації окремих правил міжнародних повітряних перевезень.
Варшавську конвенцію було доповнено Гаазьким протоколом 1955 p., а потім
конвенцією, укладеною у Гвадалахарі в 1961 р. Ця конвенція стосувалася
уніфікації окремих правил міжнародних перевезень повітряним транспортом,
що здійснюються особами, які не є перевізниками згідно з договором.

Варшавську конвенцію суттєво змінили Гватемальський протокол 1971 р. і
Монреальські протоколи 1975 р. Для України є чинним Гаазький протокол.
Понад 100 держав світу є учасниками Варшавської конвенції. Більшість з
них ратифікували також Гаазький протокол. Радянський Союз був учасником
Варшавської конвенції з 1934 p., a Гаазького протоколу — з 1957 р.

Адміністративні питання повітряного транспорту регламентуються Чиказькою
конвенцією про міжнародну цивільну авіацію від 7 грудня 1944 р. Ця
конвенція належить до компетенції Міжнародної організації цивільної
авіації (ІКАО).

Авіакомпанії, які об’єднані в Міжнародну асоціацію повітряного
транспорту (ІАТА), керуються Умовами перевезення, складеними ІАТА. Ці
умови друкуються на зворотних сторінках міжнародного авіаквитка.

Варшавська та Чиказька конвенції найбільшою мірою стосуються
міжнародного економічного права, хоча міжнародного авіатранспорту
стосуються й інші, зокрема Гаазька конвенція про боротьбу з незаконним
захопленням повітряних суден (1970 р.) і Монреальська конвенція про
боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної
авіації (1971 p.).

3. Правове регулювання перевезень автомобільних транспортом

Автомобільний транспорт з’явився наприкінці XIX ст. Женевська конвенція
Про договір міжнародного перевезення вантажів (КМР) (Convention relative
au contract de transport international des merchandises par rout — CMR)
вважається основною у сфері автомобільного транспорту. її було укладено
19 травня 1956 р. Водночас у Берні відбулась конференція з Конвенції з
міжнародного перевезення вантажів залізничним транспортом (КІМ). До
зазначеної Женевської конвенції першими увійшли країни Західної та
Центральної Європи. Радянський Союз приєднався до Женевської конвенції у
1983 p., і від 1 серпня 1986 р. міжнародні перевезення вантажів
радянським автомобільним транспортом регулювалися цією конвенцією.

Женевська конвенція 1956 p. є чинною і для України. Ця Конвенція
поширюється на перевезення вантажів автомобільним транспортом між двома
державами, якщо принаймні одна з них є учасницею Конвенції. Такий прийом
сприяє поширенню сфери застосування уніфікованого режиму перевезень,
встановленого Женевською конвенцією. Норми останньої мають імперативний
характер.

Досі відсутня глобальна міжнародна конвенція, яка б регламентувала
міжнародні перевезення людей; тому вони здійснюються на основі
двосторонніх угод. Щоправда, країни СНД 9 жовтня 1997 р. уклали
Конвенцію про міжнародні автомобільні перевезення пасажирів і багажу.

Перелічимо основні джерела міжнародного автотранспортного права:

• Митна конвенція про міжнародне перевезення вантажів із застосуванням
книжки міжнародного дорожнього перевезення. Укладено в 1959 р. Діє в
редакції 1975 р.

• Конвенція про дорожній рух (1968 р.) і Протокол про дорожні знаки та
сигнали від 19.09.49 (у редакції 1968 p.). Встановили правила дорожнього
руху.

• Митна конвенція про міжнародні перевезення вантажів. Укладено в 1959
р. Діє в редакції 1978 р.

• Європейська угода про роботу екіпажів транспортних засобів, що
виконують міжнародні автомобільні перевезення, від 01.07.70.

• Конвенція про договір з міжнародного перевезення пасажирів і вантажів
від 01.03.73 та Протокол до неї від 05.07.78.

• Митна конвенція про тимчасове вивезення дорожніх засобів перевезення,
що використовуються з комерційною метою, від 18.05.56.

• Міжнародна конвенція про узгодження умов здійснення контролю вантажів
на кордоні від 21.10.82.

• Європейська угода про міжнародне перевезення небезпечних вантажів від
30.09.75.

Міжнародний союз автомобільного транспорту (ІРУ, фр. — IRU) є
недержавною організацією. Він відіграє велику роль у створенні
міжнародно-правової бази, що регламентує автомобільний транспорт.

4. Регулювання морських міжнародних перевезень

та внутрішніх водойм

Морський транспорт використовується в міжнародному сполученні з давніх
часів, але лише у XX ст. з’явились універсальні конвенції економічного
характеру. Поступово в міжнародному судноплавстві склалися дві форми
організації перевезень — лінійна (регулярна) та трампова (нерегулярна).
Міжнародне лінійне перевезення почало оформлюватись коносаментом, який
видавався морським перевізником вантажовідправнику в момент передавання
вантажу перевізнику.

У 1924 р. у Брюсселі було укладено дві Конвенції:

• про уніфікацію принципів, що стосуються коносаментів;

• про уніфікацію принципів, що стосуються обмеження відповідальності
власників морських суден.

Перша Конвенція відома ще як Гаазькі правила (діє з 2 червня 1931 p.).
Конвенцію було доповнено Брюссельськими протоколами від 23.02.68 і
21.02.79, відомими як Правила Візбі. У доповненому варіанті розглядувану
конвенцію називають Гаазько-Візбзькими правилами.

Новий варіант другої Конвенції 1924 р. було прийнято в 1957 р. Потім
Конвенцію було доповнено Брюссельським протоколом від 23.02.79.

Радянський Союз не був учасником Брюссельської конвенції про коносамент,
але її основні норми використовував, зокрема, у Кодексі торговельного
мореплавства СРСР (1968 p.).

У березні 1978 р. на конференції в Гамбурзі було прийнято Конвенцію ООН
про морське перевезення вантажів. Вона замінила першу Брюссельську
конвенцію 1924 р. Конвенція ООН 1978 p. (її ще називають Гамбурзькі
правила) має ширшу сферу дії (зокрема, поширюється на перевезення тварин
і палубних вантажів), передбачає низку нововведень. Наприклад, у ній
відсутнє правило про звільнення морського перевізника від
відповідальності через навігаційну помилку; підвищено умови
відповідальності за збереження вантажу; детально регламентовано порядок
пред’явлення претензій заявнику тощо. Гамбурзькі правила на відміну від
Гаазьких містять норми і про юрисдикцію, і про арбітраж.

Конвенція ООН про морське перевезення вантажів набрала чинності 11
листопада 1992 р. після ратифікації її 20 державами. Використовують її
також окремі держави, які формально не є учасницями Конвенції.

Поки що більшість морських держав світу користуються Брюссельськими
конвенціями 1924 р. з відповідними змінами та доповненнями. Ці конвенції
більшою мірою вигідні судновласникам і перевізникам й меншою —
контрагентам та іншим заінтересованим особам.

Більшість морських ліній експлуатується великими судновласницькими
компаніями, які утворюють групи, що мають назву «лінійні конференції».

З ініціативи країн, що розвиваються, під егідою 00Н було укладено
Конвенцію про Кодекс поведінки лінійних конференцій. Ця Конвенція
спрямована на викорінення дискримінаційних елементів у діяльності
зазначених конференцій і досягнення балансу інтересів перевізників і
вантажовласників. У СРСР ця Конвенція діє з жовтня 1983 р.

Міжнародного економічного права стосуються також два акти:

• Афінська конвенція про перевезення морем пасажирів і їх багажу від
13.12.74.

• Лондонська конвенція про обмеження відповідальності за претензіями на
певні ділянки моря від 19.11.76.

Важливе значення має також Конвенція 00Н з морського права (1982 p.),
оскільки стосується питань, пов’язаних із судноплавством.

Міжнародний транспорт внутрішніх водойм. Цей вид транспорту називають ще
річковим. Таке поняття є звуженим, оскільки для міжнародного сполучення
використовуються не лише річки, а й озера та канали. Такі транспортні
засоби людство використовує давно. Згадаймо, що Дніпром пролягав шлях «з
варяг у греки».

Міжнародними вважаються річки, що протікають територією двох або більше
держав та використання яких є предметом міжнародно-правових
взаємовідносин відповідних держав. Річки використовують не лише для
судноплавства, а й для рибальства, зрошення тощо. Міжнародними річками є
Дунай, Рейн, Амазонка, Нігер, Конго та ін. Відповідно до умов
міжнародних договорів міжнародні річки відкриті для вільного
судноплавства. Для міжнародного судноплавства використовують, наприклад,
окремі озера в Африці та Великі озера в Північній Америці.

Правовий режим Дунаю визначений Белградською конвенцією про режим
судноплавства цією річкою (1948 р.). Для контролю за дотриманням умов
Белградської конвенції створено спеціальну Дунайську комісію. Стосовно
Дунаю укладено низку угод, що визначають загальні умови перевезення
вантажів, буксирування суден, тарифи тощо.

Судна, що використовують Дунай, мають дотримуватись санітарних, митних
та інших правил, встановлених відповідними придунайськими країнами. Такі
правила не повинні штучно перешкоджати вільному судноплавству.

Міжнародно-правовий режим міжнародних річок визначають відповідні
узбережні держави. Вони укладають угоди про судноплавство та інше
ненавігаційне використання. В угодах часто беруть участь і неузбережні
держави. Серед міжнародних річок є й така категорія, як прикордонні.
Вони поділяють території кількох держав і не завжди відкриті для
міжнародного судноплавства.

У Женеві 15 березня 1960 р. було укладено Конвенцію про уніфікацію
окремих принципів щодо відповідальності при зіткненні річкових суден.
Цей акт можна вважати єдиною універсальною конвенцією, бо інші
визначають правовий режим конкретного водного об’єкта. Відомо, що
розробляється конвенція про міжнародні перевезення річковими суднами.

Поштові перевезення та транзит. Всесвітня поштова конвенція та додатки
до неї регулюють питання щодо перевезення поштових вантажів у
міжнародному сполученні. Конвенцію було затверджено у Вашингтоні в 1989
р. на XIX Конгресі Всесвітнього поштового союзу.

Перевезення вантажів територією двох чи більше держав є транзитом, що
регулюється Барселонською конвенцією про свободу транзиту (1921 p.).
Положення Барселонської конвенції мають загальний характер і стосуються
всіх видів транспорту. Насправді Конвенція стосується лише річкового
транспорту, оскільки в цій сфері не застосовуються інші
міжнародно-правові акти з питань перевезення. Щодо інших видів
транспорту міжнародні конвенції торкаються й питань транзиту.

Висновки

Отже, регулювання міжнародних транспортних перевезень відбувається на
різних рівнях. Одним з провідних напрямків регулювання мжінародних
транспортних перевезень – правове регулювання. Кожний з міжнародного
виду транспортів дотримується тих чи інших міжнародних договорів та
конвенцій, які регулюють в тій чи іншій мірі міжнародні транспортні
перевезення, також існують міжнародні організації, які розробляють
політику регулювання міжнародних транспортних відносин.

У 1890 р. у Берні дев’ять європейських держав (у тому числі й Росія)
уклали дві конвенції — про залізничні перевезення вантажів (КІМ, фр. —
СІМ) і про залізничні перевезення пасажирів (КІВ, фр. — CIV).

Бернські конвенції 1890 р. зберігали чинність до 1985 р. Нині правову
основу міжнародних залізничних перевезень становить КОТІФ і зазначені
додатки. Зауважимо, що КОТІФ є об’єднаним текстом зазначених двох
Бернських конвенцій.

У КОТІФ беруть участь майже 40 країн Європи, Азії та Північної Америки.

Адміністративні питання повітряного транспорту регламентуються Чиказькою
конвенцією про міжнародну цивільну авіацію від 7 грудня 1944 р. Ця
конвенція належить до компетенції Міжнародної організації цивільної
авіації (ІКАО).

Женевська конвенція Про договір міжнародного перевезення вантажів (КМР)
(Convention relative au contract de transport international des
merchandises par rout — CMR) вважається основною у сфері автомобільного
транспорту. її було укладено 19 травня 1956 р.Женевська конвенція 1956
p. є чинною і для України. Ця Конвенція поширюється на перевезення
вантажів автомобільним транспортом між двома державами, якщо принаймні
одна з них є учасницею Конвенції. Такий прийом сприяє поширенню сфери
застосування уніфікованого режиму перевезень, встановленого Женевською
конвенцією. Норми останньої мають імперативний характер.

Конвенція ООН про морське перевезення вантажів набрала чинності 11
листопада 1992 р. після ратифікації її 20 державами. Використовують її
також окремі держави, які формально не є учасницями Конвенції.

Список використаної літератури

Большой энциклопедический словарь / Гл. ред. А. М. Прохоров. — М.:БСЭ,
1998.

Вельяминов Г. М. Основы международного экономического права. — М.: ТЕИС,
1994.

Дахно I. I. Антимонопольне право. — К.: Четверта хвиля, 1998.

Дахно И. И. Патентно-лицензионная работа. — К.: Блиц-информ, 1996.

Дахно И. И. Патентоведение. — Харьков: Ксилон, 1997.

Действующее международное право. — М.: Изд-во Моск. независимого ин-та
междунар. права, 1996. — Т. 1—3.

Додонов В. Н., Панов В. П., Румянцев О. Г. Международное право:
Словарь-справочник. — М.: ИНФРА-М, 1997.

Международное право: Учебник / Под ред. Г. Н. Тункина. — М.: Юрид. лит.,
1994.

Международное частное право: Действующие нормативные акты. — М.:

Изд-во ин-та междунар. права и экономики, 1997.

Международное частное право // Сб. документов. — М.: Изд-во «БЕК», 1997.

Опришко В. Ф. Міжнародне економічне право. — К.: Либідь, 1995.

Основы права Европейского Союза: Учеб. пособие / Под ред. С. Ю.
Каш-кина. — М.: Белые альвы, 1997.

Панов В. П. Международное право: Учеб. материалы. — М.: ИНФРА-М, 1997.

Тынель А., Функ Я., Хвалей В. Курс международного торгового права. —
Минск: Амалфея, 1999.

Шлеплер Х.-А. Международные экономические организации: Справочник. — М.:
Междунар. отношения, 1999.

Шумилов В. М. Международное экономическое право. — М.:
Издат.-кон-салтинг. фирма «Де-Ка», 1999.

PAGE

PAGE 13

Похожие записи