Реферат на тему:

Правове регулювання доступу до інформації в Україні

Отримання документованих або публічно оголошених відомостей про події та
явища, що відбуваються в суспільстві, державі та навколишньому
природному середовищі, є засобом участі фізичних та юридичних осіб у
суспільних і державних справах. Саме тому суспільні відносини, що
виникають з приводу одержання інформації, потребують правового
регулювання. Особливо важливою є правова регламентація
об’єктно-суб’єктного складу відносин з приводу доступу до інформації в
умовах формування демократичної, правової держави в Україні, найвищою
соціальною цінністю якої визнається людина. Підвищують актуальність
питання правового регулювання доступу до інформації процеси розвитку
інформаційних технологій, формування інформаційного суспільства.

У науці інформаційного права провідні дослідники аналізують питання
змісту та ознак поняття «право на інформацію», практичної реалізації
суб’єктивних інформаційних прав різними категоріями суб’єктів тощо. У
своїх наукових працях зазначені і суміжні питання розкривають такі
науковці: В. М. Брижко, М. С. Демкова, Р. А. Калюжний, Д. В. Колобанов,
Л. В. Кузенко, Є. В. Петров, В. С. Цимбалюк, М. Я. Швець та інші.
Питання доступу до різних видів інформації розглянено в аналітичних
роботах певних громадсько-політичних об’єднань [11, 12]. У них здійснено
аналіз матеріалів, які стосуються проблем правового регулювання доступу
до публічної інформації, результати моніторингів за дотриманням
центральними органами державної влади права громадян на одержання
інформації на основі процедури інформаційного запиту та за
функціонуванням веб-сторінок центральних органів державної влади, а
також запровадження в Україні електронного урядування. Загальними
завданнями статті визначаємо:

1) проаналізувати чинні норми вітчизняного права, які регламентують
доступ до інформації;

2) розробити визначення поняття «доступ до інформації»;

3) визначити об’єктно-суб’єктний склад правовідносин, що виникають з
приводу реалізації доступу до інформації.

Першими країнами, у яких нормативно закріплено право на інформацію, були
скандинавські країни: Швеція (конституційний Закон про свободу преси
прийнято в 1766 р.), а потім через два століття Фінляндія (Закон 1951
р.). У 1966 р. був прийнятий Закон США про свободу інформації, у якому
представлено нові інтерпретації і нові легітимні форми захисту свободи
інформації. У 1970 р. аналогічні закони прийняті в Данії і Норвегії, у
1973 р. — в Австрії, у 1978 р. — у Франції і Нідерландах, 1982 р. — в
Австралії, Новій Зеландії і Канаді, у 1990 р. — в Італії, у 1992 р. — в
Угорщині, у 1993 р. — у Португалії, у 1994 р. — у Бельгії, у 1997 р. — в
Ірландії і Таїланді, у 1998 р. — в Кореї й Ізраїлі, а 1999 р. — у
Чеській Республіці і Японії, у 2001 р. — у Польщі [13, с. 68].

У нашій державі загальні засади реалізації права особи на доступ до
інформації в усіх сферах суспільного і державного життя України
закріплює Закон України «Про інформацію» [1], забезпечує ж громадянам
України можливість для участі в управлінні державними і громадськими
справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і
місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно
від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та
відновлення їх у разі порушення Закон України «Про звернення громадян»
[2].

Основним засобом доступу до інформації Закон України «Про інформацію»
визначає інформаційний запит [1, ст. 32]. Предметом інформаційного
запиту Закон встановлює офіційні документи, письмову або усну інформацію
про діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади
України, їх посадових осіб з певних питань. Тобто відомості про
діяльність недержавних установ та організацій прямо не визнаються
предметом інформаційного запиту. Складається враження, що відкрита
інформація про діяльність недержавних інституцій не може надаватися за
запитом. Однак, схожі документи та інформація не внесені до переліку
таких, що не підлягають наданню для ознайомлення за запитами [1, ст.
37].

Опосередковано можливість отримати відомості учасникам інформаційних
відносин (громадянам, юридичним особам або державі в особі її органів
[1, ст. 42]) передбачена ст. 43 Закону України «Про інформацію», де
зазначено, що «кожний учасник інформаційних відносин для забезпечення
його прав, свобод і законних інтересів має право на одержання інформації
про… те, що стосується його особисто» [1, ст. 43, абз. 2]. Крім того,
можливість вільного одержання відомостей, необхідних громадянам України,
юридичним особам і державним органам для реалізації ними своїх прав,
свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій, закріплено в
ст. 9 Закону України «Про інформацію» [1, ст. 9, абз. 1]. Отже, цілком
логічним було б розширення предмету інформаційного запиту, визначеного в
Законі України «Про інформацію» через зміни редакції абзацу 3 ст. 32
цього Закону на таку: «Під запитом щодо надання письмової або усної
інформації в цьому Законі розуміється звернення з вимогою надати
письмову або усну інформацію про діяльність органів законодавчої,
виконавчої та судової влади України, підприємств, установ і організацій
незалежно від форм власності, їх посадових осіб з певних питань».

Відповідно до чинного законодавства України право на доступ до
інформації гарантується:

обов’язком органів державної влади, а також органів місцевого і
регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті
рішення;

створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або
систем;

забезпеченням державою однакових прав і можливостей доступу до
інформації всім учасникам інформаційних відносин;

контролем держави за режимом доступу до інформації з метою забезпечення
додержання вимог законодавства про інформацію всіма державними органами,
підприємствами, установами та організаціями, недопущення
необґрунтованого віднесення відомостей до категорії інформації з
обмеженим доступом;

забороною обмеження права на одержання відкритої інформації;

встановленням відповідальності за порушення законодавства про
інформацію, зокрема за необґрунтовану відмову від надання відповідної
інформації; надання інформації, що не відповідає дійсності; несвоєчасне
надання інформації; навмисне приховування інформації тощо.

Проблематика юридичної відповідальності за порушення законодавства про
доступ до інформації може бути предметом окремого дослідження.
Зазначимо, що сьогодні районні, районні у місті, міські чи міськрайонні
суди (судді) повноважні розглядати справи про притягнення до
адміністративної відповідальності осіб, винних у порушенні права на
інформацію [5, ст. 212–3, 221].

Перейдемо до розкриття змісту поняття «доступ до інформації». Це поняття
використовується в чинному законодавстві України, однак визначення його
не розкрито. Натомість Закон України «Про захист інформації в
автоматизованих системах» встановлює, що «доступ до інформації в системі
— отримання користувачем можливості обробляти інформацію в системі» [4,
ст. 1].

Закон України «Про інформацію» дає визначення поняття «режим доступу до
інформації — це передбачений правовими нормами порядок одержання,
використання, поширення і зберігання інформації» [1, ст. 28].

Закон України «Про державну таємницю» закріплює визначення поняття
«доступ до державної таємниці — надання повноважною посадовою особою
дозволу громадянину на ознайомлення з конкретною секретною інформацією
та провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею, або
ознайомлення з конкретною секретною інформацією та провадження
діяльності, пов’язаної з державною таємницею, цією посадовою особою
відповідно до її службових повноважень» [3, ст. 1].

Законодавство України при використанні термінів, суміжних до поняття
«доступ до інформації», містить конструкції «отримання можливості
обробляти інформацію», «порядок одержання, використання, поширення і
зберігання інформації», «надання дозволу на ознайомлення з інформацією».
Саме зазначені конструкції доцільно використати при формуванні
визначення поняття «доступ до інформації».

Декілька слів про погляди науковців на природу доступу до інформації. Є.
В. Петров у межах вузького підходу до тлумачення права на інформацію
ототожнює останнє з правом на одержання (доступ) до інформації і
визначає як відносне право [8]. Варто погодитись з позицією, що
суб’єктивне право на доступ до інформації є відносним правом, оскільки
такому праву одного суб’єкта інформаційних відносин відповідає юридичний
обов’язок іншого суб’єкта в межах і порядку, визначених законодавством
України, задовольнити потребу запитувача (користувача; особи, яка
потребує інформації тощо).

Деякі дослідники розрізняють активне і пасивне право на доступ до
інформації [10, с. 51–56]. Активне право на доступ до інформації
відкриває можливість безпосереднього ознайомлення з інформацією органів
виконавчої влади. До процедури активного доступу до інформації органів
виконавчої влади дослідники Центру політико-правових реформ зараховують
такі форми доступу:

1) направлення громадянами запиту до органів виконавчої влади про
надання інформації;

2) відвідування відкритих робочих засідань органів влади;

3) доступ до відкритих архівів офіційної інформації органів виконавчої
влади [10, с. 51].

За способом забезпечення громадян інформацією дослідники виділяють такі
форми пасивного доступу: поширення інформації в засобах масової
інформації, випуск спеціалізованих брошур і збірників, розміщення
інформації в Інтернеті, розміщення інформації на стендах офіційної
інформації в приміщеннях, де розташовані органи виконавчої влади [10, с.
56].

Поняття «доступ до інформації» можна трактувати в суб’єктивному та
об’єктивному розумінні.

Доступ до інформації є складовою суб’єктивного права на інформацію, яке
передбачає можливість для учасників інформаційних відносин вільно
одержати, використовувати, поширювати та зберігати відомості, необхідні
для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення
завдань і функцій. Саме це становить зміст доступу до інформації.

Отже, зважаючи на викладене вище, доступ до інформації у суб’єктивному
розумінні — це гарантована державою можливість фізичних, юридичних осіб
і держави (державних органів) вільно одержувати відомості, необхідні їм
для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення
завдань і функцій, що не порушує права, свободи і законних інтересів
інших громадян, прав та інтересів юридичних осіб.

В об’єктивному розумінні доступ до інформації — це сукупність правових
норм, що регламентують суспільні інформаційні відносини щодо одержання
їх учасниками відомостей, необхідних для реалізації своїх прав, свобод і
законних інтересів, здійснення завдань і функцій.

У розробленому визначенні поняття «доступ до інформації» закріплено
такий суб’єктний склад доступу до інформації:

1) громадяни, зокрема іноземці та особи без громадянства, а також
громадськість (див., наприклад, ст. 30 Закону України «Про інформацію»);

2) юридичні особи;

3) держава в особі її державних органів, зокрема іноземні держави.

Зазначимо, що для певних суб’єктів інформаційних відносин встановлюються
додаткові юридичні гарантії реалізації доступу до інформації. Наприклад,
переважним правом на одержання інформації користуються громадяни, яким
ця інформація необхідна для виконання своїх професійних обов’язків, а
кожна особа має право на ознайомлення з інформацією, зібраною про неї.

Реалізація суб’єктами інформаційних відносин доступу до інформації
пов’язана з одержанням будь-яких відомостей, необхідних для реалізації
своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.
Тобто об’єктом доступу може бути будь-який вид інформації як такої,
зокрема інформація з обмеженим доступом. Остання може бути об’єктом
доступу за умови відповідності суб’єкта та підстав одержання такої
інформації встановленим законодавством України вимогам, або ж у випадку,
наприклад, коли вона є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом
громадського інтересу і якщо право суб’єкта інформаційних відносин знати
цю інформацію переважає право власника інформації з обмеженим доступом
на її захист [1, ст. 30, абз. 11]. Зазначимо також, що об’єктом доступу
(одержання) інформації можуть бути не лише відомості про діяльність
органів влади та місцевого самоврядування, а будь-які відомості, зокрема
про фізичну особу (за наявності її згоди або у виняткових, передбачених
законом випадках), про діяльність недержавних установ та організацій
тощо.

Питання вдосконалення правового регулювання суспільних відносин, що
виникають з приводу доступу до інформації, є актуальними. Це пов’язане
не лише з розвитком демократичних перетворень у державі та активністю
вітчизняних і зарубіжних громадсько-політичних інституцій у дослідженні
зазначеної проблематики, а й з конкретними недоліками чинних норм
вітчизняного права.

Безумовно, законодавство України з регламентації доступу до інформації
потребує змін. Однак такі зміни мають ґрунтуватися на результатах
фундаментальних наукових досліджень відповідних суспільних відносин, що
складаються в Україні. Слід зрозуміти зміст поняття «доступ до
інформації», правильно визначити суб’єктів доступу, а також види,
категорії інформації, до яких можливий доступ, та процедуру одержання
інформації.

Перспективними дослідженнями в цьому напрямі вважаємо виявлення меж
правового регулювання відносин, що виникають з приводу одержання
(надання) інформації, а також розкриття правових процедур доступу до
різних видів інформації різних категорій суб’єктів. Ґрунтовних наукових
досліджень потребують питання щодо обмеження доступу до інформації.

Література

Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року // Відомості
Верховної Ради України, 1992. — № 48 від 01.12.92.

Закон України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 року (зі
змінами, внесеними Законом № 2384-IV від 20 січня 2005 року) //
Відомості Верховної Ради України, 1996. — № 47. — С. 256.

Закон України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 року //
Відомості Верховної Ради, 1994. — № 16. — С. 93.

Закон України «Про захист інформації в автоматизованих системах» від 5
липня 1994 року // Відомості Верховної Ради, 1994. — № 31. — С. 286.

Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року
// Єдиний державний реєстр нормативно-правових актів N 8376/1999.

Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч./ За заг.
ред. Я. М. Шевченко. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. — Ч.
1.

Демкова М. С. Проблеми доступу до публічної інформації // сайт Центру
політико-правових реформ // www.cppr.info.

Петров Є. В. Інформація як об’єкт цивільно-правових відносин: Автореф.
дис… канд. юрид. наук: 12.00.03 / Національний університет внутрішніх
справ. — Х., 2003.

Вступ до інформаційної культури та інформаційного права / За ред. М. Я.
Швеця та Р. А. Калюжного. — Ужгород: ІВА, 2003.

Похожие записи