ДИПЛОМНА РОБОТА

на тему:

Правове регулювання діяльності підприємств з іноземними інвестиціями

ВСТУП……………………………………………………………………………. .3

Розділ 1 .Загальні положення правового регулювання підприємств з
іноземними інвестиціями :

1.1. Інвестиційний клімат в Україні…………………………………………..9

1.2. Законодавство та принципи регулювання діяльності П І
І……………22

1.3. Роль і місце П І І в економіці держави…………………………………35

Розділ 2. Державне регулювання діяльності П І І :

2.1. Роль вище стоящіх органів по управлінню П І І………………….…….49

2.2. Спільні підприємства та регулювання їх
діяльність……………….……53

Розділ 3.Юридична відповідальність за порушення законодавства:

3.1. Адміністративна відповідальність…………………………………….….76

3.2. Майнова
відповідальність………………………………………………..
……………….85

3.3. Кримінальна відповідальність…………………………………….………88

ВИСНОВОК………………………………………………………………………..90

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ
ДЖЕРЕЛ……………………………………………………….94

ДОДАТОК………………………………………………………..
………………………………………..99

ВСТУП

На сучасному етапі розвитку наша країна внаслідок трансформаційних
процесів у минулому та теперішньому переживає період нестабільності та
встановлення ( вже протягом двох десятиліть ) економічної, правової та
соціальних структур. Будь які зміни подібного характеру не проходять без
значних затрат ресурсів, а зміни в масштабі цілої країни потребують
залучення капіталів колосального масштабу. Нажаль, наша економіка не
може забезпечити достатній рівень інвестування. Внутрішні інвестиції
гальмуються нерозвинутістю вітчизняного фондового ринку, а також станом
банківської системи України. В результаті цього, питання залучення
інвестиційних ресурсів з-за кордону в українські підприємства є досить
актуальною вже протягом довготривалого періоду часу. Незважаючи на це,
ситуація з зовнішніми капіталовкладеннями теж складається не кращим
чином – внаслідок не найсприятливішого інвестиційного клімату та
нестабільністю законодавства. Хоча спостерігаєть тенденція до збільшення
об’ємів зовнішніх інвестиційних потоків, все одно країна відчуває їх
нестачу.

Зараз ситуація, з точки зору експертів, повертається на краще.

Україні на сьогоднішній день необхідно в цілому 80-100 млрд. доларів
іноземних інвестицій, заявляє голова інвестиційної ради Українського
національного комітету Міжнародної торгівельної палати (УНК МТП)
Володимир Коляденко.

Актуальність теми державного регулювання діяльності підприємств з
іноземними інвестиціями полягає в тому, що на підприємства в які будуть
інвестовані «старі європейські гроші» буде покладено завдання по
обєднанню ресурсів двох та більше країн, обміну досвіду, зв язків.
Створення підприємств з іноземними інвестиціями в Україні на сьогодні є
позитивним, оскільки такіі підприємства дають значні інвестиції та нові
технології управління, стимулюють процес виробництва в Україні
конкурентоспроможної продукції, полегшують її вихід на міжнародні ринки.

Метою моєї роботи є формування системи теоретичних знань та практичних
навичок у сфері державного регулювання діяльності ПІІ.

Предметом є заходи та дії держави, її політика яка стосується
діяльність ПІІ.

Завданням даної теми є моніторинг діяльності підприємств з іноземними
інвестиціями, дослідження законодавчої бази щодо них та прогнозування
дій іноземних інвесторів у найближчому майбутньому. Для України, як
держави з перехідною економікою важливо розглядати залучення іноземних
інвестицій у контексті структурних змін і економічного зростання.
Офіційно визначеними пріоритетними завданнями, які покликані розв’язати
підприємства з іноземними інвестиціями, є: структурна реформа економіки;
технологічне оновлення виробництва; виробництво товарів широкого
споживання.

Але в цій темі існує одна проблема вже досить довгий час, а саме: що
цілі інвесторів, які з’являються на вітчизняному ринку, приходять у
суперечність з внутрішньою економічною програмою розвитку. Так, у
структурі господарства їх, насамперед, цікавлять сировина, метал,
вугілля, продукти хімічної промисловості тощо. Їх інтерес викликають
підприємства, що мають певні технологічні переваги і перспективу
розвитку, а також науково-технічний потенціал. Інакше кажучи, увагу
іноземців привернула саме можливість спрощеного дешевого доступу до
українських сировинного ринку, науково-технологічної бази і
кваліфікованої робочої сили. Якщо Україна прагне дістати через ПІІ
доступ до сучасних технологій, то західні фірми реалізують технології,
які вже пройшли половину свого життєвого циклу і на світових ринках не є
конкурентними. Невибагливість споживачів українського ринку надає
застарілим і не прибутковим на західному ринку товарам можливість
продовжити своє життя. Отже, конкурентоспроможні світові корпорації
орієнтуються на глобальні експортні стратегії, а не на розвиток
вітчизняного виробництва товарів в Україні.

Крім того, високий інвестиційний ризик в Україні, події останніх років
(помаранчева революція, розпуск парламента), зумовлють незначну довіру
західних підприємців. Ті ж з іноземних інвесторів, хто вже прийшов на її
внутрішній ринок, не поспішають вирішувати проблеми і завдання своїх
українських партнерів.

Всього, починаючи з 1991 року, за його словами, в Україну було
інвестовано 21 млрд. доларів.

Голова інвестради УНК МТП підкреслив, що старі європейські гроші готові
прийти в Україну, але поки вони знаходяться в очікуванні». За словами
Коляденка, значний приплив інвестицій може відбутися тільки за умови
послідовності в діях уряду, встановлення балансу між галузями влади і
створення стратегії розвитку держави на 15 років.

Коляденко зазначив, що на запитання, що залучає інвесторів до України,
більшість інвесторів відповідають: «земля і люди». Основними інвесторами
в країну є Німеччина, Кіпр, Австрія і Британські Віржинські острови.

Коляденко повідомив також, що сума відтоку капіталу з України за 15
років склала 12,9 млрд. доларів.

«Таким чином, на кожні три інвестованих долари — один вивозиться», —
сказав він, додавши, що підрахувати кількість грошей, які вивозяться,
набагато складніше, ніж відстежити розмір інвестицій.

Обсяг інвестицій на душу населення в Україні за 15 років незалежності
складає 350 доларів. У Росії цей показник складає 798 доларів, у Польщі
— 2 тис. доларів, у Німеччині — 8 тис. доларів.

За даними Держкомстату, загальний обсяг прямих іноземних інвестицій
(ПІІ) в Україну до 1 січня 2007 р., починаючи з 1991 р. досяг 21,186
млрд. доларів, що складає 454,6 долари на кожного жителя країни.

Надходження приватних іноземних прямих інвестицій в країну з перехідною
економікою частково компенсує дефіцит внутрішніх джерел інвестування.
Воно дає змогу в деяких обсягах отримувати устаткування і технології без
зростання зовнішньої державної заборгованості, збільшувати зайнятість
населення та надходження до бюджету тощо.

Світовий досвід показує, що коли надходження приватного іноземного
капіталу недостатньо регулюється державою, то воно не сприятиме
вирішенню галузевих та регіональних структурних проблем в руслі
визначених нею пріоритетів. Іноді це навіть призводить до ущемлення
інтересів вітчизняних виробників, створює нездорову диференціацію в
оплаті аналогічної праці. Тому практично в усьому світі іноземне
інвестування в тій чи іншій формі регламентується. І хоча в багатьох
країнах (в тому числі і в Україні) для закордонного капіталу
встановлюється національний режим, держава регулює його приплив,
заохочуючи його вкладання в одні галузі економіки та обмежуючи – в інші
шляхом застосування антимонопольного законодавства та іншими способами.

Існує ряд негативних обставин, що істотно стримують іноземних інвесторів
при вкладанні капіталів. До них належать слабка конвертованість
національної грошової одиниці, низька платоспроможність підприємств і
практикування ними бартеру, повільні темпи приватизації, нерозвиненість
фондового ринку, корупції та злочинності в економіці, низька купівельна
спроможність населення, відсутність вітчизняного реального виробничого
інвестування, вивезення національного капіталу за кордон, відсутність
права приватної власності на землю.

Інвестиційна діяльність, як внутрішня, так і зовнішня, характеризується
конкретно вираженим регіональним аспектом, тобто вона спирається на
маркетинг (або діагностику) території, нові регіональні форми та об’єкти
цієї діяльності, а також на переваги малого бізнесу.

Нові соціально-економічні умови, що виникають у зв’язку з переходом до
ринкової моделі функціонування господарства, визначають і нові підходи
до оцінювання інвестиційного потенціалу регіонів, висувають завдання
аналізу, моніторингу і пошуку шляхів вирішення проблем, пов’язаних з
інвестиційною діяльністю на цій території. Кризовий стан економіки
України, фактичне припинення фінансування з державного бюджету поставили
регіони перед необхідністю виживання, вони реально можуть розраховувати
на свій продуктивний потенціал, на розвиток механізму реалізації цього
потенціалу з залученням капіталу внутрішніх і зовнішніх інвесторів.
Отже, територію слід розглядати як своєрідний «товар» — об’єкт ринкових
відносин, з яким місцеві органи влади («продавець») виходять на ринок
інвестицій. Іншими суб’єктами («покупцями») території є її жителі, як
потенційні інвестори (місцеві та зі сторони), державні органи обласного
чи центрального рівня.

Виходячи зі специфіки маркетингу, місцеві органи влади створюють імідж
своїх територій як місця життєдіяльності та об’єкта вигідного вкладання
капіталу. Головний акцент при цьому робиться на перевагах не тільки
природних, економічних, соціальних, екологічних, культурних і політичних
елементів, а й на результатах людської діяльності. Всі ці елементи
можуть бути об’єктами вкладання капіталу інвесторів, об’єктами
купівлі-продажу, але тільки в своїй сукупності вони визначають ціну
території як товару.

Різнопланова інвестиційна діяльність є вагомим чинником
високоефективного соціально-економічного розвитку регіону. Через це
завдання інвестиційної діяльності зводиться до максимального
забезпечення працездатності регіональних чинників, а саме: основних
виробничих фондів; оборотних засобів підприємств; трудових ресурсів;
соціальної сфери; виробничої інфраструктури; природних ресурсів.

І як маленький підсумок вище сказаного я хочу ще раз наголосити на
важливості розгляду питань такого типу в контексті співвідношеня
залечених коштів іншими державами на душу населення в них та в Україні.

Загальні положення правового регулювання підприємств з іноземними
інвестиціями :

1.1. Інвестиційний клімат в Україні

Сьогодні перед Україною постала вкрай складна двоєдина задача —
визначення пріоритетів розвитку і побудова ефективної інвестиційної
моделі, здатної забезпечити фінансування модернізації і нарощування
виробничих потужностей.

За оцінками експертів,як було зазначено вище, для нормального розвитку
економіки України потрібно додаткових інвестицій від 80 до 100 млрд дол.
США. За обсягами іноземних інвестиційна душу населення Україна уступає
навіть Албанії і Казахстану. За даними американської асоціації Economist
Group, за рівнем інвестиційної привабливості Україна знаходиться в
сьомому десятку країн. Відповідно до офіційної статистики, щорічний
приріст інвестованого іноземного капіталу в країнускладає близько 15%,
але це без обліку грошей, що вивозяться нерезидентами з України

Згідно з оцінкою спеціалістів Європейського Центру досліджень,
підприємницький ризик інвестицій в Україну становить 80 %. Саме він
зумовлює незначний потік прямих інвестицій[42.c-348]

Існує цілий комплекс факторів, що впливають на ухвалення рішення про
інвестування: політикоекономічні, соціальні, ефективність виробництва,
можливість доступу на інші ринки й ін. Рішення щодо інвестування
приймають, орієнтуючись на прогноз майбутніх результатів. Інвестора
цікавить рівень дохідності, але також має значення гарантованість
запланованої дохідності, впевненість у тому, що в ході реалізації
проекту не виникнуть невраховані,

“позапланові” негативні щодо капіталу події. Цей бік
інвестуваннявідбиває поняття ризику [60.c-94]

Для сучасної господарської системи країни характерні певніекономічні
коливання: від стрімких темпів зростання — до їх суттєвого уповільнення.
Але основна ознака сьогодення — це невідповідність стану реальної
соціальноекономічної ситуаціїзначним темпам економічного зростання.
Майже всі сфери національної економіки відчувають наслідки минулих
кризових явищ. Абсолютні обсяги виробництва продукції начебто й
зростають, але це дивним чином чомусь не позначається на споживчому
ринку і на ринку інвестицій. Все ще не вдається стабілізувати інфляційні
процеси. Споживчий ринок, в основному,заповнений імпортом. Існують і
інші диспропорції, які підсилюються суспільнополітичною нестабільністю.
Більшість стабілізаційних програм, запропонованих вітчизняними
вченимиекономістами, базуються на застосуванні економічних методів
регулювання в країнах Заходу без врахування умов господарювання,
характерних для України. Такий підхід призводить до недооцінки
необхідності тривалого перехідного періоду до ринку. У пропонованих
програмах не враховується досвід країн, економіка яких ґрунтується на
синтезі «плану і ринку». Як свідчить досвід розвинених країн,
стабілізація економіки значною мірою залежить від кардинальної зміни
інвестиційної політики, модифікації функцій інвесторів і інших учасників
інвестиційного процесу, принципів їхньої діяльності. Інвестиційна
активність виникає тільки при стабільних грошовій і фінансовій системах.
Спад інвестиційної активності, що мав місце в 1992 р., не вдалося
повністю подолати ще й сьогодні. Безперечно, поточні і довгострокові
інтереси економічної реформи в Україні вима гають більш зваженої й
обґрунтованої інвестиційної політики як у державній, так і в приватній
господарських системах. Інвестиційна політика України останніх років в
більшій мірі спрямована на досягнення бездефіцитного бюджету за рахунок
різкого скорочення централізованих інвестицій, насамперед, у базові
галузі економіки. Очевидно, що якщо в найближчі два три роки така
тенденція інвестиційної активності збережеться, то поряд із застарілою
матеріальнотехнічною базою галузей важкої промисловості різко
погіршиться ситуація і на споживчому ринку.

Ефективна інвестиційна політика повинна охоплювати як державні
інвестиції, так і створення сприятливого інвестиційного клімату для
приватних інвесторів. М. Богуславський розрізняє державні інвестиції та
приватні.[44.c-68] Під державними інвестиціями він розуміє позики,
кредити, які одна держава чи група держав надають іншій державі.
Погіршення умов для інвестування, майже повна втрата керованості
інвестиційним комплексом негативно позначаються на структурній
перебудові народного господарства. Відомо, що саме така перебудова
здатна захистити переважні умови для розвитку сільського господарства,
легкої і харчової промисловості, які є сьогодні найбільш
ринкоорієнтовані і здатні забезпечити нормалізацію споживчого ринку,
закласти базу длястабілізації економіки на макрорівні. В даний час
інвестування головним чином спрямоване на розширення і модернізацію
діючих виробництв і майже минає не тільки нове будівництво, але й
продовження будівництва розпочатих виробничих об’єктів. До того ж слід
мати на увазі, що найближчим часом приватизація торкнетьсяй об’єктів
незавершеного будівництва. Подібна відтворювальна структура інвестицій
допоможе вирішити на якийсь обмежений час проблему стабілізації
економіки, але істотно не вплине на формування нового науковотехнічного
і технологічного базису для довгострокового і соціального зростання
української економіки. Державне регулювання умов інвестиційної
діяльності є комплек-

сом сфер впливу на поведінку інвесторів за рахунок:

· податкової системи;

· амортизаційної політики, у тому числі методів прискорення амор-

тизації основних фондів;

· державних норм (наприклад, екологічних) і стандартів;

· антимонопольного законодавства;

· визначення умов користування землею, водою та іншими при-

родними ресурсами;

· забезпечення макроекономічної стабільності;

· стабільності та розвитку фінансово-кредитної системи, сприят-

ливих умов для користування позиковими коштами;

· розвитку інфраструктури фондового ринку[60.c-23]

Курс на активні структурні перетворення вимагає урахування реального
стану справ в економіці. Звернемо увагу тільки на одну вкрай болючу
проблему, яка сьогодні набула граничної гостроти. Це галузі
військовопромислового комплексу, для яких держава залишається головним
інвестором. І ослаблення інвестиційної активності в цьому важливому
секторі народного господарства загрожує не тільки великими матеріальними
втратами, але й посиленням соціальної напруженості в країні; майже
набуває ознак загрози економічній і національній безпеці країни. Отже,
розбудова ринкових відносин повинна докорінно змінити інвестиційну
політику держави з метою посилення її впливу на інвестиційний процес за
допомогою фінансовокредитних важелів, тобто за допомогою податків,
податкових пільг, норм прискореної амортизації і її індексації,
дисконтної ставки банківського відсотка, субсидій з бюджету життєво
важливим галузям народного господарства. Ринкова економіка
характеризується тим, що усі ланки функціонують у ринковому середовищі,
на принципах дії закону вартості. Однак самі ринкові відносини
регулюються державними органами. Між стихійними ринковими механізмами і
державним регулюванням існує зворотний зв’язок. У ринковійекономіці
зберігається достатній державний сектор, але й ефективно працює значна
недержавна сфера комерційної діяльності. Дворівневу структуру має і
будівельний комплекс, який представлений мережею державних підрядних
будівельномонтажних і ремонтнобудівельних організацій а також
комерційними структурами — будівельними кооперативами, орендними
підприємствами, акціонерними товариствами. Державний сектор,
підкоряючись адміністративним методам управління, також входить у єдину
ринкову систему і залежить від її стану. Саме в рамках ринкових відносин
інвестиційна політика держави сполучає свій вплив на інвестиційний
процес з ринковими регуляторами. Головним об’єктом регулювання
виступають інвестиції. Вони є базою для застосування інших вартісних
категорій грошей, фінансів, кредиту, прибутку (доходу), цін, що
відбивають відтворення основних фондів і оборотних коштів. Інвестиції
виражають усі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються
в об’єкти підприємницького й іншого видів діяльності, у результаті якої
формується прибуток (дохід) чи досягається соціальний ефект.

Такими цінностями є:

1) рухоме і нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування й інші
матеріальні цінності);

2) кошти, цільові банківські вклади, кредити, акції й інші цінні папери;

3) майнові права, які випливають з авторського права, ліцензії,
«ноухау», досвід й інші інтелектуальні цінності. «Ноухау» — сукупність
технічних, технологічних, комерційних й інших знань, оформлених у
вигляді технічної документації, нави чок і виробничого досвіду,
необхідних для організації виробництва, але не запатентованих.
Розрізняють «ноухау» науковотехнічного, управлінського і фінансового
характеру;

4) права користування землею і іншими природними ресурсами, а також інші
майнові права. Для того щоб створити ефективну систему залучення
іноземних інвестицій, насамперед потрібно сформувати відповідну
законодавчу базу.

Наявність суперечностей і невизначеності окремих важливих питань
законодавства зумовлює необхідність внесення змін до Закону України “Про
власність” і до Земельного кодексу України стосовно визначення майнових
прав іноземних інвесторів. Потрібно на державно-правовому рівні уточнити
питання про концесії (визначення можливостей отриман-

ня прибутку іноземними інвесторами від розвідування, розробки,
видобування та експлуатації природних ресурсів). Потребує як
найретельнішого обгрунтування система валютного регулювання[43.c-367]

Способи набуття права власності на землю юридичними особами та гарантії
захисту цих прав передбачені Земельним кодексом України від 25 жовтня
2001 року № 2768-III (надалі – ЗК України). Слід зазначити, що ЗК
України диференціює способи та можливості набуття права власності на
землю залежно від категорії земель, їх правового режиму та статусу
юридичної особи-набувача (іноземна вона чи українська).

Відповідно до ч. 4 ст. 22 ЗК України землі сільськогосподарського
призначення взагалі не можуть передаватися у власність іноземним
юридичним особам.

Земельні ділянки несільськогосподарського призначення можуть
передаватися у власність як українських, так і іноземних юридичних осіб
при дотриманні певних умов. [61.]

Відомо, що інвестиції у відтворенні основних фондів здійснюються у формі
капітальних вкладень. Слід зазначити, що до 1991 р. поняття інвестицій
підмінювалося терміном «капітальні вкладення», яке характеризує
діяльність замовників (інвесторів). Капітальні вкладення розглядалися в
двох аспектах:

як економічна категорія; як процес, пов’язаний з рухом грошових
ресурсів. Капітальні вкладення як економічна категорія це — система
грошових відносин, пов’язаних з рухом вартості, авансованої в
довгостроковому порядку в основні фонди від моменту виділення коштів до
моменту їхнього відшкодування.

Головним об’єктом вивчення виступали капітальні вкладення як процес руху
вартості, авансованої в розширене відтворення основних фондів. Основна
увага приділялася вивченню структури джерел фінансування капітальних
вкладень, договірним відносинам замовників і підрядчиків, ролі банків як
установ, що здійснюють фінансування і кредитування капітальних вкладень.
Суттєвим кроком вперед варто вважати включення до складу капітальних
витрат на формування оборотних коштів підприємств новобудов.
Капітальність оборотних коштів характеризується їхнім наданням
новобудовам один раз на весь період функціонування підприємства. Ми
звернули увагу на дану відому ситуацію з метою показати певну
унікальність національного інвестиційного середовища, яке містить у собі
і наслідки минулої економічної структури, і проблеми, викликані ринковим
реформуванням, і накопичені нові проблеми в цьому процесі. Дуже часто в
процесі оцінки надійності інвестиційного клімату використовують кредитні
рейтинги й економічні індекси. Тут наші позиції далеко не ідеальні. Так,
у 2002 р. Україна в сфері макроекономічної конкурентоздатності, за
оцінками — Всесвітнього економічного форуму, виявилася на 69 му місці
серед 80 країн, а за індексом економічної свободи, розрахованому
Heritage Foundation, зайняла 137е місце.

Не слід також забувати, що чим менше імідж країни відповідає чеканням
інвестора, тим нижче оцінюється інвестиційний клімат і тим на більші
уступки і пільги повинна йти держава для залучення капіталів. І навпаки,
поліпшення інвестиційного клімату дозволяє державі послідовно знижувати
пільги, вирів нюючи їх до міжнародних стандартів, і створюючи
конкурентний інвестиційний ринок. Така привабливість є ключовою умовою
залучення зовнішніх інвестицій в економіку держави, регіону, галузі чи
окремого підприємства.

У зв’язку з цим найважливішою проблемою державного регулювання на даному
етапі є поліпшення і стабілізація інвестиційного клімату як країни в
цілому, так і окремих регіонів. На наш погляд, нам необхідно створити
національну систему критеріїв оцінки регіонів (областей, міст і т. п.),
у тому числі для визначення ефективності роботи місцевих органів влади
по формуванню інвестиційного середовища і залученню інвестицій. Для
цього, у першу чергу, необхідно проаналізувати дві основні групи
факторів — інвестиційний потенціал та інвестиційний ризик. Інвестиційний
потенціал — це показник кількісний, який враховує основні
макроекономічні характеристики, насиченість території факторами
виробництва (природними ресурсами, робочою силою, основними фондами,
інфраструктурою і т. п.),споживчий попит населення й інші показники.

Сукупний інвестиційний потенціал регіону включає наступні складові:
ресурсносировинну, розраховану на основі середньозваженої забезпеченості
території регіону балансовими запасами основних видів природних
ресурсів; виробничу і дуже важливу споживчу (сукупну купівельну
спроможність населення регіону).

Інвестиційний ризик — це характеристика вірогідна і якісна, він оцінює
імовірність втрати інвестицій і доходу від них. Можна виділити наступні
фактори ризику: політичний, економічний, соціальний, кримінальний,
екологічний, фінансовий, законодавчий.

До цих об’єктивних факторів слід додати кілька характерних для України
потенційних причин ризику, серед яких можуть бути: різкова зміна
законодавства, необов’язковість і безвідповідальність партнерів, нечесна
конкуренція, зв’язки менеджерів з криміналітетом[60.c-96]

На основі аналізу й обліку всіх перерахованих вище показників і
формується як рейтинг інвестиційної привабливості регіонів, так і
рейтинг зусиль їхніх керівників з поліпшення інвестиційного клімату.

В економіку з усіма ознаками кризової будь-який розсудливий інвестор
просто побоїться вкладати кошти через велику ймовірність їх втрати.
Затягнувшийся процес приватизації, основна роль державної форми
власності, велика ступінь бюрократизації економіки ( що на 20%, за
матеріалами західної преси, збільшують інвестиційні витрати ), все це
доводить позначку ризикованості інвестиційних проектів до 80% [ 15.с-10
].

Ризиком в економічній літературі називають небезпеку втрат, які
витікають з тієї чи іншої господарської операції і пов’язані з
невизначеністю ситуації.

Ризиковим підприємництвом назтвають, в свою чергу, підприємництво, що
засноване в наукоємних сферах і займається створенням та розповсюдженням
нових технологій [43.c-104].

Ризики можуть бути двох видів:

1) диверсифіковані ;

2) недиверсифіковані.

До перших належать ризики, загрозу яких можна усунути шляхом
диверсифікації — випуск декількох видів нової продукції, наявність
резервних джерел постачання ресурсів тощо [38.c-36].

Оцінка інвестиційних ризиків, у свою чергу, дає базу для розробки
програм регулювання інвестиційного клімату. Як свідчать аналітики,
інвестиційний клімат України визначають наступні інвестиційні фактории.
Лібералізація і дерегулювання підприємницької діяльності.Стабільність і
передбачуваність правового поля. Необхідно погодити існуючі, розробити і
прийняти нові закони, які б встановлювали єдині правила гри для компаній
усіх форм власності.Корпоративне і державне управління. Цей напрямок
включає комплекс заходів щодо врегулювання корпоративних прав,
діяльності державної адміністрації і приватизації державної
власності.Інвестиційна привабливість країни визначається системою
факторів, які доцільно класифікувати таким чином: загальні, галузеві,
територіальні, індивідуальні.[41.c – 37]

Лібералізація зовнішньої торгівлі і руху іноземного капіталу. Цей
інвестиційний фактор містить у собі комплекс заходів щодо стимулювання
вільного переміщення товарів, послуг і капіталів між державами.

Розвиток фінансового сектора. Стан фінансового сектора має ключове
значення для інвесторів. Тому робота в зазначеному напрямку є найбільш
важливою для поліпшення інвестиційного клімату і вимагає проведення
таких заходів: впорядкування процедури пільгового надання кредитів;
розширення автономії Національного банку; оздоровлення банківського
сектора шляхом вдосконалення контролю за банківською діяльністю для
підвищення довіри інвесторів; стимулювання конкуренції у фінансовому
секторі шляхом розширення діяльності іноземних банків і т. ін. І вимагає
негайного вирішення вже банальна проблема — виплата й відшкодування ПДВ.

Зниження рівня корупції. Необхідно створити таку систему відносин
органів влади і бізнесу, яка б мінімізувала можливості зловживання
державних чиновників і забезпечила послідовність у виконанні прийнятих
законів і постанов, полегшила одержання дозволів, ліцензій і санкцій.
Для цього необхідно провести комплекс заходів щодо «профілактики»
корупції; ввести жорсткі покарання за корупцію і піддавати гласності
факти чиновницького хабарництва; забезпечити суспільну підтримку програм
боротьби з корупцією, інформуючи громадян про їхні права. Зниження
політичного ризику. Політична стабільність і незалежність економічних
пріоритетів від змін в органах влади булла і залишається одним з
найважливіших позитивних факторів при ухваленні інвестиційного рішення.
В Україні саме цей фактор суттєво погіршує інвестиційний клімат. Надто
часті зміни у керівництві виконавчої влади, сьогорічні вибори Президента
країни не тільки стримують інвесторів, а просто лякають їх. Необхідно
вжити певних організаційних заходів щодо створення єдиної цілісної
системи державного управління інвестиційними процесами, яка б залучала
відповідні структури для роботи з іноземними інвести-

ціями, механізми реалізації державної політики залучення капіталу,
координації діяльності з міжнародними організаціями, проведення
експертиз найважливіших проектів та їх конкурсний відбір. Такою
структурою може бути спеціалізована державна компанія України з
іноземних інвес-

тицій. У постанові Верховної Ради України «Про порядок уведення в дію
Закону України “Про режим іноземного інвестування”» порушується питання
створення національного агентства сприяння іноземним інвестиціям в
Україні. У структурі такої системи доцільно створити
інформаційно-аналітичний банк даних з питань іноземного інвестування,
який міститиме інформацію про підприємства та проекти, що потребують
інвестицій, про інвесторів, спонсорів, виконавців проектів і проведення
міжнародних тендерів. [42.c-367]

Імідж і програми економічного розвитку країни. Довгострокові цілі по
залученню зовнішніх інвестицій вимагають постійних зусиль по формуванню
привабливого іміджу країни.

Формування інвестиційних стимулів. Мета дій у цьому напрямку — створення
інвестиційних стимулів, аналогічних стимулам торгових партнерів країни.

При цьому необхідно уникати вибіркового стимулювання, що може привести
до перекручувань і неефективного розподілу ресурсів. Основні заходи в
цьому напрямку: установити ставки оподатковування на рівні, аналогічному
рівню сусідніх країн чи країнконкурентів; скасувати спеціальні
інвестиційні пільги і привілеї, спрямовані на вибіркову підтримку
окремих галузей,компаній чи регіонів.Сьогодні в Україні залученням
інвестицій займається дуже багато установ, приватних структур,
організацій, окремих суб’єктів як на державному, так і на регіональному
рівнях. Відсутність у більшості учасників інвестиційного процесу досвіду
залучення і управління інвестиціями, їхні неузгоджені дії і відсутність
заставних механізмів призводить до неефективної роботи в цьому напрямку.
Вважаємо, що сьогодні процес залучення інвестицій в економіку України
повинен координуватися на державному чи, як мінімум, муніципальному
рівні. Основну увагу варто приділити підготовці фахівців і розробці
інвестиційних проектів за однаковими вимогами.

Зазначені обставини, безумовно, повинні враховуватися державою для
вибору методів впливу на процеси переливу капіталів,виходячи з
народногосподарських інтересів. В умовах формування фінансового ринку
держава як інвестор, позичальник, регулятор і гарант грошових операцій
повинна активно сполучати адміністративні важелі управління економікою з
безпосередньо ринковими методами регулювання макроекономічних процесів.

Запропоновані заходи, безперечно, не вирішать всіх проблем із залученням
інвестицій в національну економіку, але їх можна розглядати, як такі, що
суттєво вплинуть на поліпшення інвестиційного клімату.

1.2. Законодавство та принципи регулювання діяльності П І І

Законодавство яке регулює діяльність ПІІ було модифіковано з
радянського в національне законодавство України про інвестиційну
діяльність та законодавство про іноземні інвестиції. Невдовзі після
проголошення незалежності України були прийнятті дуже ліберальні закони
про інвестиційну діяльність (1991), іноземні інвестиції (1991- 1992),
про загальні засади створення та функціонування спеціальних (вільних)
економічних зон (1992). Потім почався період відмови від ліберальної
політики ( Декрет 1993 р. та закон 1996 р. про режим іноземного
інвестування) майже до повної відмови від пільг для структур, створених
іноземними інвесторами ( Закон від 17. 02. 2000 р. із змінами 2002 р.).
Відносно не довга історія законодавства України про іноземне
інвестування – історія непослідовності та не стабільності. Разом з тим,
спеціальне законодавство про іноземні інвестиції буде існувати в
Україні, як мінімум увесь перехідний період в економіці паралельно з
загальним інвестиційним законодавством.

Слід зазначити і нову тенденцію до встановлення пільг для
інвесторів у пріоритетних напрямах без диференціації для іноземних
інвесторів.

Переваги іноземних інвестицій над іншими видами економічної допомоги
незаперечні. Вони виступають додатковим джерелом інвестування у
вітчизняне виробництво, його модернізацію, розробку та запровадження
нових технологій (не збільшуючи при цьому зовнішнього боргу країни, а
навіть сприяючи отриманню коштів для його погашення), а також завдяки
виробничій та науково-технічній кооперації забезпечують інтеграцію
вітчизняної економіки у світову.

Правовий режим іноземного інвестування в Україні регулюється
національним законодавством України та міжнародними договорами України,
що після їх схвалення Верховною Радою України імплементуються у
національне законодавство.[40.c — 83]

Національне законодавство, що визначає правовий режим іноземного
інвестування, базується на нормативних актах господарського
законодавства. До них відносяться: Конституція України, зокрема її
положення щодо забезпечення державою соціальної орієнтації економіки
України та гарантування захисту прав усіх суб’єктів, в т. ч. права
власності (ч. 4 ст. 13), права приватної власності (ст. 41), права
громадян на підприємницьку діяльність (ст. 42) та ін.;

Закон України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. щодо створення
державою рівних умов усіх форм власності та гарантій їх захисту;

Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок” від 23 січня 2006 р.
щодо порядку випуску та обігу цінних паперів в Україні;

Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 р.
щодо загальних засад здійснення інвестиційної діяльності в Україні
незалежно від її суб’єктів;

Закон України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. щодо
основних засад створення та діяльності цих товариств;

Закон України «Про дію міжнародних договорів на території України» від
10 грудня 1991 р. щодо умов і порядку дії таких договорів в Україні;

Закон України «Про оренду державного та комунального майна» від 14
березня 1995 р. щодо порядку надання в оренду майнових комплексів
державних і комунальних підприємств;

Закон України «Про промислово-фінансові групи в Україні» від 21
листопада 1995 р, щодо порядку створення та функціонування
транснаціональних промислово-фінансових груп в Україні;

Закон України «Про приватизацію державного майна» від 19 лютого 1997 р.
щодо права іноземних суб’єктів господарювання виступати в ролі покупців
у процесі приватизації та порядку набуття ними права власності на
об’єкти приватизації, щодо повноважень органів приватизації (Фонду
державного майна, його регіональних відділень та представництв)
виступати з боку держави засновниками підприємств зі змішаною формою
власності;

Закон України «Про лізинг» від 16 грудня 1997р. щодо порядку
здійснення лізингових операцій в Україні та інші закони;

Декрет Кабінету Міністрів України «Про впорядкування діяльності
суб’єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних
підприємств» від 31 грудня 1992 р. щодо особливості створення та
діяльності спільних підприємств, в яких беруть участь державні суб’єкти
господарювання;

Указ Президента України «Про інвестиційні фонди та інвестиційні
компанії» від 19 лютого 1994 р. щодо порядку створення та діяльності
інвестиційних фондів та інвестиційних компаній;

інші нормативні акти, що регулюють основні засади здійснення
господарської діяльності в Україні.

Розділ інвестиційного законодавства що визначає режим іноземного
інвестування містить нормативні акти, в тій чи іншій мірі спеціально
присвячені цьому питанню. До них належать:

Закон України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня
1996 р. , що визначає особливості режиму іноземного інвестування на
території України (як уже згадувалося, це третій з моменту набуття
Україною незалежності нормативний акт, що регулює пов’язані з іноземним
інвестуванням питання; першим нормативним актом такого характеру був
Закон України «Про іноземні інвестиції» від 18 вересня 1991 р., дію
якого було призупинено Декретом Кабінету Міністрів України «Про режим
іноземного інвестування» від 20 травня 1993 р., що діяв до набуття
чинності однойменним Законом від 19 березня 1996 р.);

Закон України “Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної
діяльності технологічних парків” від 17.02.2000 р.;

Закон України “Про інститути сумісного інвестування” від 04.07.2002 р.;

Закон України “Про інноваційну діяльність” від 16.01.2003 р.;

Закон України “Про пріоритетні напрямки інноваційної діяльності в
Україні” від 16.03.2004 р.;

Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 1 квітня 1991 р.,
який визначає іноземне інвестування як різновид зовнішньоекономічної
діяльності та встановлює особливості, принципи та форми здійснення
останньої;

Закон України «Про загальні засади створення і функціонування
спеціальних (вільних) економічних зон» від 13 жовтня 1992 р., що
визначає правові засади створення та функціонування таких зон;

Митний кодекс України від 12 грудня 2004 р., що визначає порядок
обкладення митом валютних та майнових цінностей, які ввозяться в
Україну, в т. ч. товари, що ввозяться іноземним інвестором для
реалізації чи власного споживання;

Закон України «Про операції з давальницькою сировиною в
зовнішньоекономічних відносинах» від 15 вересня 1995 р., що визначає
особливості здійснення таких операцій на території України;

Указ Президента України «Про утворення Національного агентства України з
реконструкції та розвитку» від 2 червня 1996 р., який передбачив
створення такого агентства та визначив його функції (формування та
реалізація державної політики щодо залучення та використання кредитів,
грантів, міжнародної технічної та гуманітарної допомоги, іноземних
інвестицій);

Указ Президента України «Про Консультативну раду з питань іноземних
інвестицій в Україні» від 11 травня 1997 р;

Указ Президента України «Питання Палати незалежних експертів з питань
іноземних інвестицій» від 14 травня 1997 р.;

Указ Президента України «Про Положення про Національне агентство України
з питань розвитку та Європейської інтеграції» від 23 квітня 1998 р.,
відповідно до якого це агентство має здійснювати міжвідомчу координацію
з питань міжгалузевого економічного та соціального співробітництва
України з Європейським Співтовариством, брати участь у формуванні та
реалізації державної політики у сфері взаємодії з міжнародними
фінансовими організаціями з метою залучення кредитів, міжнародної
технічної допомоги та іноземних інвестицій;

Указ Президента України «Про деякі питання іноземного інвестування» від
7 липня 1998 р.;

Указ Президента України “Про додаткові заходи щодо залучення іноземних
інвестицій в економіку України” від 07.07.2003 р. № 580/2003;

Постанова Кабінету Міністрів України «Про Концепцію створення
спеціальних (вільних) економічних зон в Україні» від 14 березня 1994 р.
№ 1672; такі зони створюються законами України (наприклад, закони «Про
спеціальний режим інвестиційної діяльності у Закарпатській області» від
24,12.1998 р„ та «Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим
інвестиційної діяльності в Донецькій області» або Указом Президента
України, який видається відповідно до Перехідних положень Конституції
України (наприклад, Указ Президента України «Про спеціальну економічну
зону «Славутич» від 18.06.1998 р. № 657);

«Положення про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій»,
затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1996 р.;

Постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок видачі, обліку і
погашення векселів, виданих під час ввезення в Україну майна як внеску
іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними
інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну
інвестиційну діяльність, та сплати ввізного мита у разі відчуження цього
майна» від 7 серпня 1996 р.;

Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про
порядок державної реєстрації договорів (контрактів) про спільну
інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора» від 30 січня
1997 р. № 112;

Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження програми розвитку
інвестиційної діяльності на 2002 – 2010 роки” від 28.12.2001 р. № 1801;

Наказ Фонду державного майна України «Про затвердження Положення про
порядок здійснення підготовки до приватизації та продажу часток (паїв,
акцій), що належать державі в майні підприємств з іноземними
інвестиціями та господарських товариств» від 22 серпня 1997 р. № 913;

Слід приділити увагу також офіційним роз’ясненням Конституційного
Суду України наприклад, Рішення від 14.03.2002 р. № 3 – уп/2002 відносно
тлумачення деяких інвестиційних законів, а також скеровуючим
роз’ясненням вищих судових інстанцій, наприклад, Вищого господарчого
Суду України, відомчим роз’ясненням Державної податкової адміністрації
України, Державної митної служби України, Адміністрації Президента
України та інших.

Також дуже важливим правовим джерелом є міжнародні договори, заключені
Україною з багатьма країнами, передусім це двосторонні договори про
сприяння та захист інвестицій, чи про усунення подвійного оподаткування.
Менше багатосторонніх договорів за участю України. Слід мати на увазі
також, що деякі договори заключні Українською РСР та СРСР, продовжують
діяти шляхом правонаступництва України.[38.c – 205]

Деяку роль відіграють рекомендаційні акти міжнародних організацій,
особливо економічних.

Також значним є м’яке право – міжнародні торгівельні звичаї та інші
правила які застосовуються в міжнародній правовій практиці, що не
закріпленні у вигляді зобов’язуючих норм.

Потреба української економіки в іноземних інвестиціях нажаль і зараз
набагато більша, ніж їх фактичне вкладення. Причин такого становища
чимало. Значну роль у залученні Іноземних інвестицій в Україні відіграє
якість правового регулювання іноземних інвестицій та його стабільність
що нажаль поки що не відповідає цим вимогам, хоч попри все об’єм
інвестицій зростає, особливо це помітно в останній час.

Процес інтернаціоналізації сучасного світового господарства вимагає
нового рівня багатобічних економічних взаємин, тому використання різних
аспектів і форм зовнішньоекономічної діяльності для підприємств і
організацій знаходить усе більш широке застосування.

Нині суб’єкти всіх форм власності займаються зовнішньоекономічною
діяльністю далі — (ЗЕД). Основним нормативним актом, що регулює цю
діяльність, є Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16
квітня 1991 р. У ньому закріплені основні принципи зовнішньоекономічної
діяльності, її види, він визначає суб’єктів ЗЕД, встановлює основи
правового й економічного регулювання зовнішньоекономічних зв’язків,
спеціальні правові режими, юридичну відповідальність. У ньому
сформульовані принципи оподатковування, митного регулювання, страхування
зовнішньоекономічних операцій, методи захисту прав і законних інтересів
держави й інших суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності в Україні.

Зовнішньоекономічна діяльність — діяльність суб’єктів господарської
діяльності України й іноземних суб’єктів господарської діяльності,
побудована на взаєминах між ними, що має місце як на території України,
так і за її межами.[35.c–110]

Зовнішньоекономічною діяльністю суб’єктів господарювання є господарська
діяльність, яка в процесі її здійснення потребує перетинання митного
кордону України майном, зазначеним у Господарського кодексу, та/або
робочою силою.

Зовнішньоекономічна діяльність провадиться на принципах свободи її
суб’єктів добровільно вступати у зовнішньоекономічні відносини,
здійснювати їх у будь-яких формах, не заборонених законом, та рівності
перед законом усіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Загальні умови та порядок здійснення зовнішньоекономічної діяльності
суб’єктами господарювання визначаються Господарським кодексом, законом
про зовнішньоекономічну діяльність та іншими нормативно-правовими
актами.

Суб’єкти господарської діяльності України й іноземні суб’єкти
господарської діяльності при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності
керуються такими принципами:

• принцип суверенітету народу України в здійсненні зовнішньоекономічної
діяльності, що полягає: у виключному праві народу України самостійно і
незалежно здійснювати зовнішньоекономічну діяльність на території
України, керуючись законами; обов’язку України неухильно виконувати всі
договори і зобов’язання в сфері міжнародних економічних відносин;

• принцип свободи зовнішньоекономічного підприємництва, який полягає в
праві суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності добровільно вступати в
зовнішньоекономічні зв’язки і здійснювати її в будь-яких формах, що не
заборонені чинними законами України;

• принцип юридичної рівності і недискримінації, який полягає в рівності
перед законом усіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності і забороні
будь-яких, крім передбачених

законодавством, дій держави, результатом яких є обмеження прав і
дискримінація суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності;

• принцип верховенства закону, що полягає в регулюванні
зовнішньоекономічної діяльності лише законами України;

принцип захисту інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності,
який полягає в тому, що Україна як держава забезпечує рівний захист
інтересів усіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності й іноземних
суб’єктів господарської діяльності на її території і за межами згідно із
законами України і нормами міжнародного права;

• принцип еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу при ввозі і
вивозі товарів. Принцип еквівалентності передбачає обмін товарами,
збалансований за видом і за вартістю. Одним з негативних наслідків
порушення принципу еквівалентності в зовнішньоекономічній діяльності, що
виражаються в демпінгових постачаннях, є те, що до України з боку
іноземних держав і міжнародних економічних організацій застосовуються
антидемпінгові заходи.

На основі загального поняття зовнішньоекономічної діяльності визначимо
більш детально коло учасників, які безпосередньо можуть виступати як
суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності. До них відносяться:

• фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни й особи без
громадянства, які володіють цивільною правоздатністю і дієздатністю
згідно із законами України і які постійно проживають на території
України;

• юридичні особи, зареєстровані в Україні і які мають постійне
місцезнаходження на території України, у тому числі юридичні особи,
майно або капітал яких знаходиться цілком у власності іноземних
суб’єктів господарської діяльності;

• об’єднання фізичних і юридичних осіб, що не є юридичними особами
згідно із законами України, але які мають постійне місце перебування на
території України і яким цивільно-правовими законами України не
заборонено здійснювати господарську діяльність;

• структурні одиниці іноземних суб’єктів господарської діяльності, що не
є юридичними особами згідно з українськими законами (філії, відділення
тощо), але які мають постійне місцезнаходження на території України;

• спільні підприємства за участю суб’єктів господарської діяльності
України й іноземних суб’єктів господарської діяльності, зареєстровані як
такі в Україні і які мають постійне місце перебування на території
України;

• інші суб’єкти господарської діяльності, передбачені законами України.

До іноземних суб’єктів господарської діяльності в Україні відносяться
суб’єкти господарської діяльності, що мають постійне місцезнаходження
(офіційно зареєстроване місцезнаходження органу управління даного
суб’єкта) або постійне місце проживання (проживання на території держави
не менше 1 року при відсутності постійного місця проживання на території
іншої держави) за межами України.

Усі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають рівні права на
здійснення всіх її видів, прямо не заборонених законами України,
незалежно від форм власності й інших ознак.

Юридичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність
згідно з їх статутними документами з моменту придбання ними статусу
юридичної особи.

Основна мета юридичної особи інвестора – одержати прибуток за
розрахунковий переіод. Розмір прибутку визначається у вигляді відсотка
від інвестиційних витрат, що називаються прибутковістю інвестицій або
рівнем прибутковості.[41.c-179] —

Усі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності України можуть відкривати
свої представництва на території інших держав згідно із законами цих
держав.

Іноземні суб’єкти господарської діяльності, що здійснюють ЗЕД на
території України, мають право на відкриття своїх представництв на
території України. Реєстрацію цих представництв здійснює Міністерство
економіки України протягом 60 робочих днів із дня подачі іноземним
суб’єктом господарської діяльності документів на реєстрацію. За
реєстрацію з них стягується плата в розмірі, установленому Кабінетом
Міністрів України. У випадку відмови в реєстрації представництва,
іноземний суб’єкт господарської діяльності може оскаржити відмову в
судових органах України.

Для іноземних суб’єктів господарської діяльності на території України
згідно із Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність»
установлюються такі правові режими:

• національний режим, що означає, що іноземні суб’єкти господарської
діяльності мають обсяг прав і зобов’язань не менший, ніж суб’єкти
господарської діяльності України. Національний режим застосовується до
усіх видів господарської діяльності іноземних суб’єктів цієї діяльності,
пов’язаної з їх інвестиціями на території України, а також до
експортно-імпортних операцій іноземних суб’єктів господарської
діяльності тих країн, що входять разом з Україною в економічні союзи;

• режим найбільшого сприяння, що означає, що іноземні суб’єкти
господарської діяльності мають права, преференції і пільги в області
пошлин, податків, зборів, якими користується іноземний суб’єкт
господарської діяльності будь-якої іншої країни (виняток становить
спеціальний режим);

• спеціальний режим, що застосовується до територій спеціальних
економічних зон, а також до територій митних союзів, у які входить
Україна, і у випадку встановлення будь-якого спеціального режиму згідно
з міжнародними договорами за участю України.

Відповідно до Господарського кодексу України, суб’єктами
зовнішньоекономічної діяльності є:

• суб’єкти господарювання, зазначені в пунктах 1, 2 частини другої
статті 55 Господарського кодексу;

• підрозділи (структурні одиниці) іноземних суб’єктів господарювання, що
не є юридичними особами за законодавством України (філії, відділення
тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України і
зареєстровані в порядку, встановленому законом.

У зовнішньоекономічній діяльності можуть брати участь також
зовнішньоекономічні організації, що мають статус юридичної особи,
утворені в Україні відповідно до закону органами державної влади або
органами місцевого самоврядування.

Держава гарантує однаковий захист усіх суб’єктів зовнішньоекономічної
діяльності.

Роль і місце П І І в економіці держави

Найбільш поширеними організаційно-правовими формами підприємницької
діяльності для іноземних інвесторів є:

Приватне підприємство, що повністю належить інвестору,

Представництво, дочірнє підприємство або філія іноземної компанії в
Україні,

Договір про спільну діяльність (залучення українським підприємством
іноземного капіталу для виконання окремих проектів),

Викуп іноземним інвестором пакету акцій відкритого акціонерного
товариства,

Товариство з обмеженою відповідальністю з частковою участю у статутному
фонді товариства.

Різке нарощування присутності іноземного капіталу в економіці України,
яке мало місце протягом 2005 р., актуалізувало проблеми впливу
підприємств з іноземним капіталом на якість зовнішньоторговельного
обороту України та реалізацію позитивного потенціалу вітчизняної
економіки в міжнародному співробітництві. Перед державою стоїть завдання
спрямувати іноземні інвестиції на вирішення питання включення
вітчизняного виробничого та науково-технічного комплексів у міжнародні
коопераційні ланцюги, що дозволить ефективно використати існуючі та
перспективні конкурентні переваги.

Аналіз тенденцій розвитку підприємств з прямими іноземними інвестиціями
(ПІІ) в Україні у середньостроковій ретроспективі дозволив визначити
низку наступних особливостей:

1. Посилився вплив підприємств з іноземним капіталом на
зовнішньоторговельну динаміку. За останні п’ять років підприємства з ПІІ
майже в 2,4 разу збільшили свій внесок у формування загальних обсягів
зовнішньої торгівлі товарами та послугами. Якщо у 2001 р. на них
припадало 33,2 млрд. дол. зовнішньоторговельного обороту товарів та
послуг, то за підсумками 2006 р. — вже 78,7 млрд. дол. Частка продукції
таких підприємств у загальному обсязі експорту зросла з 13,1 % у 2001 р.
до 31,3 % у 2006 р., в імпорті — відповідно з 13,1 % до 27,1%. Протягом
2005 р. зростання було особливо помітним. Обсяги експорту підприємств з
ПІІ зросли у порівнянні з 2005 р. на 3,6 млрд. дол., а обсяги імпорту —
майже на 2,9 млрд. дол.

Таке активне зростання значною мірою пояснюється реакцією імпортерів та
експортерів на низку кроків, реалізованих владою у 2005 р. Зокрема,
йдеться про суттєве просування у підготовці до вступу у СОТ та отриманні
статусу країни з ринковою економікою, більш рішучі дії щодо легалізації
зовнішньоторговельних потоків тощо, що активізувало зовнішньоекономічну
діяльність.

2. Зросла присутність іноземного капіталу у базових експортоорієнтованих
галузях. Протягом 2006 р. найбільші обсяги ПІІ залучено у сфери, які
забезпечують переважну частку українського експорту: металургію (31,1 %
річного приросту ПІІ), хімічну та добувну промисловість (10,5%).

3. Зберігається можливість прояву монопольної поведінки підприємств з
іноземним капіталом на окремих сегментах ринку, пов’язаних з
експортно-імпортними потоками. Зокрема, це стосується складових
енергетичного сектору, пов’язаних з імпортом мінерального палива,
продуктів нафтопереробки та постачанням таких товарів як на внутрішній,
так і на зовнішні ринки. Володіння блокувальними виробничими
потужностям, зокрема, для переробки нафти, дозволяє іноземним власникам
більш широко використовувати кон’юнктурні зміни на внутрішньому та
зовнішньому ринках всупереч інтересам держави. Так, становище на ринку
світлих нафтопродуктів у 2005 р. найбільшою мірою залежало саме від
цінової політики підприємств-імпортерів.

4. Підприємства з іноземним капіталом домінують у торгівлі з
європейськими країнами. За підсумком 2006 р. майже 40% обсягів товарного
експорту до країн розширеного ЄС формуються підприємствами з ПІІ, а для
деяких з них (Австрія, Данія, Ірландія, Латвія) цей рівень перевищує
65-70 %. Тенденція посилюється щодо товарного імпорту з ЄС — в
середньому 46,5 % імпорту припадає на підприємства з ПІІ, а для головних
торговельних партнерів ця частка становить: з Німеччини — 49 %, Австрії
— 52 %, Чехії — 54 %, Польщі — 48 %, Швеції — 75 %, Франції — 39 %.

5. Зростає роль підприємств з ПІІ у формуванні позитивного сальдо
зовнішньої товарної торгівлі. Так, якщо у 2000 р. сальдо товарної
торгівлі підприємств з ПІІ було від’ємним, то протягом 2001-2003 рр. цей
показник перевищував загальний обсяг позитивного сальдо зовнішньої
торгівлі України, а у 2005 р., при загальному від’ємному сальдо
товарного обороту, він сягнув рекордного рівня в 2,2 млрд. дол.

6. Зберігається низька активність підприємств з іноземним капіталом у
формуванні експорту з високою часткою доданої вартості України. Слабкою
є активність іноземного інвестування у машинобудування (обсяги ПІІ в
машинобудування в 2,8 разу менші, ніж у оптову торгівлю, в 1,5 разу
менші ніж у фінансову діяльність, в 1,3 разу — ніж в операції з
нерухомістю), що може розглядатися як один із чинників зменшення частки
продукції машинобудування у структурі експорту до країн, торгівля з
якими найбільшою мірою забезпечується підприємствами з іноземним
капіталом (наприклад, до країн Європи експорт такої продукції у 2005 р.
зменшився майже вдвічі порівняно з попереднім роком).

Аналіз зазначених тенденцій та умов функціонування підприємств з
іноземним капіталом в Україні дозволяє констатувати нереалізованість
потенціалу міжнародної кооперації вітчизняної економіки у виробничій
сфері. Це гальмує темпи інтеграції вітчизняних виробників у міжнародний
поділ праці та обмежує їхню присутність на товарних ринках країн —
торговельних партнерів.

Нарощування товарного імпорту та експорту підприємствами з іноземним
капіталом забезпечується здебільшого шляхом використання вітчизняних
сировини, трудових ресурсів та виробничих потужностей для обслуговування
проміжних ланцюгів виробництва високотехнологічної продукції. Цьому
сприяють відсутність реальних кроків щодо розробки сучасних
технологічних циклів виробництва готової продукції, повільність
структурних змін в економіці, низькі внутрішнє інвестування та
капіталізація підприємств промисловості. При цьому активно
експлуатуються сформовані з участю іноземного капіталу мережі оптового
та роздрібного збуту, високий рівень прибутковості яких стимулює
нарощування імпорту готової продукції.

Крім того, іноземні інвестори активно використовують недосконалість
правової бази та слабкість фінансових можливостей вітчизняних виробників
для їх залучення у міжнародну кооперацію на непаритетних умовах. Пасивна
позиція держави часто веде до неповного виконання приватизаційних
зобов’язань; ігнорування національних інтересів у соціальній,
екологічній та інших сферах. [45]

Загалом, тенденції глобального та внутрішнього економічного розвитку
обумовлюватимуть у середньостроковій перспективі зростання ролі
підприємств з ПІІ у формуванні зовнішньої торгівлі України. Вже у
найближчі роки на такі підприємства припадатиме близько 40-45 % експорту
з України та близько 35-40 % імпорту.

В той же час, збереження недосконалості внутрішнього конкурентного
середовища та організаційна, технологічна і фінансова слабкість
більшості національних виробників формують вагомі виклики забезпеченню
сталої та збалансованої зовнішньоторговельної діяльності в Україні з
боку іноземних інвесторів. Серед таких викликів:

— нарощування підприємствами з іноземними інвестиціями імпортної
товарної експансії, в тому числі — технічно застарілого обладнання та
технологій, що загрожує консервацією технологічного відставання
вітчизняних виробників, гальмує розробку власних технологій та
обладнання;

— обмеження виходу та закріплення вітчизняних експортерів на зовнішніх
товарних ринках, пов’язані з конкурентним протистоянням компаній, що
створюють філіали та дочірні підприємства на території України,
поширенням їхніх збутових та сервісних мереж;

— монополізація потужними інвесторами окремих галузей економіки,
особливо базових та високоліквідних (енергетика, зв’язок, інформаційні
технології тощо), що знижує спроможність держави впливати на умови
формування попиту і пропозиції на внутрішньому ринку;

— поширення спекулятивних мотивів вкладання та виведення іноземного
капіталу з ринку, в тому числі — вкладеного в контрольні пакети акцій
українських підприємств, що підвищуватиме ризики внутрішньої фінансової
та валютної стабільності.[50]

Зростання рівня відкритості та інтегрованості економіки України у
світову господарську систему підвищуватиме як переваги, так і ризики,
пов’язані з конкурентними діями підприємств з ПІІ. Тому стратегія
України у цій сфері має будуватися на основі сприяння поширенню
позитивного впливу підприємств з ПІІ на якість зовнішньої торгівлі та
нівелювання існуючих та ймовірних негативних ефектів.

За таких умов пріоритетними завданнями державної політики щодо
підприємств з іноземним капіталом мають стати:

— перехід від торговельно-посередницького співробітництва у формуванні
структури зовнішньоторговельного обороту України до розвитку виробничої
кооперації на інноваційній основі. Це дозволить запобігти випереджаючому
зростанню імпорту готової продукції внаслідок інвестування у розміщення
на території України збутових мереж зарубіжних корпорацій. Головний
акцент має бути зроблений на стимулюванні створення нових технологічно
та екологічно перспективних виробництв;

— ефективна протидія недобросовісній поведінці підприємств з ПІІ та
потенційних інвесторів, зокрема — спекулятивному характеру інвестиційної
діяльності, зволіканням з технологічною модернізацією виробництва на
придбаних підприємствах, спробам недобросовісної конкуренції з іншими
українськими компаніями на внутрішньому чи зовнішніх ринках, лобіюванню
преференційних умов, які погіршують конкурентні можливості вітчизняних
виробників тощо;

— регламентація критичного рівня проникнення іноземного капіталу у
стратегічні сектори економіки, обмеження впливу іноземних інвесторів у
цих секторах та закріплення за національним капіталом базового рівня у
формуванні зовнішньоторговельних потоків. Це, зокрема, стосується
нафтового, газового та енергетичного комплексу в т.ч. атомної
енергетики, ОПК, фармацевтичної промисловості, транспорту і зв’язку,
сільського господарства та харчової промисловості. [49]

Зазначене актуалізує потребу розробки та впровадження державної
концепції залучення іноземного капіталу в Україну де мають бути
визначенні механізми регулювання діяльності підприємств з ПІІ. Ключовими
заходами, що потребують реалізації вже у найближчій перспективі, мають
стати:

— перегляд чинної законодавчої бази, що регламентує умови функціонування
на внутрішньому ринку України національних підприємств та підприємств з
іноземним капіталом з метою встановлення їм рівних конкурентних умов,
реалізація виваженої державної політики надання преференцій при
здійсненні зовнішньої торгівлі. Критеріями для надання преференцій
підприємствам з ПІІ мають бути: обсяги інвестування та реінвестування у
виробництва, які не мають аналогів в Україні; частка продукції, що
реалізується на зовнішніх ринках; рівень доданої вартості у ціні
продукції, що експортується; наукомісткість експортованої продукції
тощо;

— впровадження сучасних форм міжнародного консорціумного фінансування
стратегічних інвестиційних проектів, насамперед — у сферах високих
технологій та розвитку енергетичної, інформаційної, транспортної
інфраструктури. Цьому сприятиме розвиток фондового ринку, кредитних,
інвестиційних фондів та інших фінансових інститутів;

— узгодження та координація інституційних інструментів реалізації
державної політики, спрямованої на розвиток потенціалу функціонування
іноземного капіталу на внутрішньому ринку. Важливо забезпечити належний
інформаційний та правовий супровід підприємств з ПІІ на теренах України,
та всебічно, із залученням потенціалу громадських об’єднань підприємців,
сприяти налагодженню кооперації між підприємствами з ПІІ та іншими
українськими компаніями;

— поширення інформації щодо існуючого в Україні та її регіонах
науково-технологічного і кадрового потенціалу, державна підтримка
програм обміну з іншими країнами науково-технічними досягненнями на
комерційних засадах з метою залучення в Україну виробництв інноваційної
продукції вищих технологічних укладів;

— удосконалення державних механізмів регулювання ціноутворення у
зовнішньоекономічній сфері та на внутрішньому ринку. Особлива увага має
приділятися контролю над трансфертним ціноутворенням у транснаціональних
корпораціях, контролю правильності визначення митної вартості
експортно-імпортних потоків, обмеженням можливостей фіктивного експорту
та імпорту з метою мінімізації податкових зобов’язань перед українським
бюджетом.

З одного боку — Росія, з іншого — Європа. З усіх боків України —
капітали, що в рази перевищують наші і що постійно рухаються у пошуках
найприбутковіших об’єктів для інвестування. Саме тому сподівання
вітчизняних підприємств спрямовані саме до іноземних інвестицій. На
своїх інвесторів поки що розраховувати не доводиться.

Обсяги іноземного інвестування з року в рік збільшуються, переважно
через постійний розвиток міжнародних виробництв та глобалізацію
інвестиційних потоків. Проте такі вже закони ринку, що частка
інвестицій, спрямованих у країни з розвиненою стабільною економікою, у
декілька разів перевищує інвестиції у країни з нестабільним розвитком та
перехідною економікою. До останніх можна віднести й Україну.

Однак величезний ринок з дешевою робочою силою та порівняно невисокою
конкуренцією завжди обіцяв величезні прибутки, привертаючи увагу
інвесторів, і як тільки економічні та політичні ризики стають для них
прийнятними, вони з готовністю вкладають сюди гроші. Останні тенденції
такі, що бажаючих інвестувати у наші вітчизняні підприємства значно
побільшало.

Основними нормативно-правовими актами, що регулюють правовідносини у
галузі інвестування, є Закони України “Про інвестиційну діяльність”,
“Про режим іноземного інвестування”, “Про угоди про розподіл продукції”,
“Про загальні засади створення та функціонування спеціальних (вільних)
економічних зон”.

Підприємством з іноземними інвестиціями вважається підприємство
(організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене
відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція у статутному
фонді якого, за його наявності, становить не менше 10%. Підприємство
набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями із дня
зарахування іноземної інвестиції на його баланс.

Іноземне інвестування може здійснюватися в різних формах залежно від
типу інвестора, його мети та ступеня ризику, на який він готовий.
Найпоширенішими формами залучення іноземного капіталу в Україні є:

• створення спільних підприємств;

• заснування дочірніх підприємств чи створення філій;

• укладання ліцензійних угод з вітчизняними фірмами;

• придбання неконтрольних пакетів акцій підприємств-емітентів;

• придбання контрольних пакетів акцій підприємств-емітентів;

• договори про спільну діяльність (залучення українським підприємством
іноземного капіталу для реалізації спільних проектів).

В основі діяльності спільних підприємств лежить спільне управління
компанією. Спільні підприємства утворюються з метою зменшення стартових
інвестиційних витрат. Іноземні інвестори з різних країн можуть створити
СП в третій країні з метою зменшення стартових витрат. Спільні
підприємства дають змогу інвесторам підвищити конкурентоспроможність та
зайняти більшу нішу на місцевому ринку з меншим підприємницьким ризиком,
ніж за прямої купівлі місцевої фірми на аукціоні або створення
дочірнього підприємства (філії). Однак, як засвічує практика, у процесі
роботи між партнерами рано чи пізно виникають непорозуміння – в цьому
недолік СП: механізм вирішення суперечок тут складніший, ніж, приміром,
у акціонерного товариства.

Створення власних дочірніх підприємств (філій) як варіант вкладання
капіталу є найбільш ризикованим і пов‘язаним із найбільшими
зобов‘язаннями з боку іноземного інвестора. Такий варіант, як правило,
застосовується в країні, на ринках якої можна досягти найбільшого
потенціалу для отримання прибутку (доходу). Як правило, компанія
фінансує дочірнє підприємство, поки воно не починає окуповуватись.

Ліцензійну угоду місцева фірма укладає здебільшого з відповідною
транснаціональною корпорацією. Укладення ліцензійної угоди передбачає
передачу прав останньої на використання нової технології місцевому
підприємству, яке бере на себе відповідальність за маркетинг і
виробництво певної продукції. Така угода дає іноземному інвестору
можливість виходити на ринок з мінімальним ризиком.[49]

Придбання акцій – найпоширеніший спосіб інвестування. Великі інвестори
намагаються контролювати ті підприємства, в які вкладають кошти, купуючи
контрольні пакети акцій (50%+1 акція), що дає змогу ухвалювати рішення,
або ж, принаймні, блокуючі (25%+1 акція), що дає змогу ці рішення
заблоковувати.

З іншого боку, власники підприємств, що хочуть отримати додаткові
інвестиції та не зацікавлені втрачати контроль, намагаються не продавати
контрольні пакети або «розпорошувати» їх між дрібними інвесторами.
Відтак, найбільші шанси на купівлю прибуткового підприємства в іноземних
інвесторів з’являються під час приватизації державних підприємств. Іноді
для отримання контролю також застосовується скуповування акцій у дрібних
акціонерів компаній. Проте це лише у випадку, коли із власниками не
вдалося домовитись про ціну. Найчастіше у таких операціях з’являються
посередники – фонди з управління активами, що консолідують капітали та
вкладають їх у найбільш вигідні проекти (підприємства,
галузі).[39.c-186]

Укладення договору про спільну діяльність передбачає зобов‘язання з боку
сторін спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної
мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися
на основі об‘єднання вкладів учасників. При цьому вкладом учасника
вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно),
в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання,
навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв‘язки.

Слід також зазначити, що на зміст установчих документів підприємства з
іноземними інвестиціями та порядок його державної реєстрації поширюються
загальні вимоги, встановлені Цивільним і Господарським кодексами України
для юридичних осіб та іншими нормативно-правовими актами чинного
законодавства України, за винятком випадків, встановлених спеціальним
законодавством.[41.c- 130]

Законодавством України вводиться обмеження у вигляді максимальної частки
іноземних інвестицій у статутних фондах ряду юридичних осіб, серед яких:

страховики — не більше 49% (Закон України «Про страхування»);

організації-розповсюджувачі видавничої продукції — не більше 30% (Закон
України «Про видавничу справу»);

підприємства зв’язку — не більше 49%, та мовлення — не більше 30%, в
іншому разі їх створення і діяльність забороняється (Закон України «Про
зв’язок»);

телерадіоорганізації — не більше 30% (Закон України «Про телебачення і
радіомовлення»).

Іноземні інвестиції підлягають державній реєстрації, порядок і умови
якої визначені постановою Кабінету Міністрів України “Про затвердження
Положення про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій”.
Державна реєстрація іноземних інвестицій здійснюється Урядом Автономної
Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими
державними адміністраціями протягом трьох робочих днів після фактичного
їх внесення у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.
Незареєстровані іноземні інвестиції не дають права на одержання прав та
гарантій, передбачених Законом України “Про режим іноземного
інвестування”.

• Іноземні інвестиції в Україні не підлягають націоналізації.

• Державні органи не мають права реквізувати іноземні інвестиції.

• Іноземні інвестори мають право на відшкодування збитків.

• У разі припинення інвестиційної діяльності іноземному інвестору
гарантується повернення його інвестицій.

• Держава гарантує безперешкодний і негайний переказ за кордон всіх
отриманих прибутків.

• Іноземним інвесторам в Україні надаються рівні умови діяльності з
вітчизняними інвесторами.

• Іноземні інвестори можуть здійснювати інвестиції в Україну у вигляді
будь-яких ціннoстей.

• Іноземні інвестиції можуть вкладатися в будь-які об‘єкти, інвестування
в які не забороненo законами України.

При цьому іноземні інвестиції можуть здійснюватися як у формі
національної чи іноземної конвертованої НБУ валюти, так і у формі
рухомого чи нерухомого майна та пов‘язаних з ним майнових прав; акцій,
облігацій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав, грошових
вимог та права на вимоги виконання договірних зобов‘язань; будь-яких
прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті
підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або
міжнародними торговельними звичаями, а також підтверджена експертною
оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські
права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для
товарів і послуг, ноу-хау тощо; прав на здійснення господарської
діяльності, включаючи права на користування надрами та використання
природних ресурсів; інших цінностей відповідно до законодавства України.

Значною пільгою для іноземних інвестицій є те, що майно, яке ввозиться в
Україну як внесок іноземного інвестора до статутного фонду підприємств з
іноземними інвестиціями (крім товарів для реалізації або власного
споживання), звільняється від обкладення митом .

Проте, не все так однозначно та позитивно, як хотілося б. Іноземне
інвестування серед низки переваг має і певні недоліки, головним серед
яких, мабуть, є часткова або повна втрата контролю над підприємством з
боку українського учасника. З цієї причини вбачається прийнятним
інвестиційне співробітництво на підставі договору про спільну
діяльність, який не передбачає створення юридичної особи. Інакше кажучи,
якщо існує загроза отримання іноземним інвестором монопольного становища
в тій чи іншій галузі економіки, то безпечніше обмежитися укладенням
договору про спільну діяльність без створення юридичної особи з метою
об’єднання капіталів для реалізації конкретних проектів.

Проте, якщо проблема монополізації більшою мірою стосується суб’єктів
великого бізнесу, то “вливання іноземного капіталу” в малі та середні
підприємства може, навпаки, підтримати й окремий бізнес, і економіку
загалом. В Україні боротьба за іноземні інвестиції вже неодноразово
ставала підставою для «відкриття» бізнесу, легалізації заробітних плат
та реформування підприємств відповідно до стандартів інвесторів.

Державне регулювання діяльності П І І :

2.1. Роль вище стоящіх органів по управлінню П І І

Державне регулювання діяльності П І І передбачено у Господарському
кодексі України, яке спрямовується на захист економічних інтересів
України, прав і законних інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної
діяльності, створення рівних умов для розвитку усіх видів підприємництва
у сфері зовнішньоекономічних відносин та використання суб’єктами
зовнішньоекономічної діяльності доходів та інвестицій, заохочення
конкуренції і обмеження монополізму суб’єктів господарювання у сфері
зовнішньоекономічної діяльності.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування не мають права
втручатися в оперативну діяльність суб’єктів зовнішньоекономічної
діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Перелік та повноваження органів державної влади, що здійснюють
регулювання зовнішньоекономічної діяльності, а також форми її державного
регулювання та контролю визначаються Господарським кодексом, законом про
зовнішньоекономічну діяльність, іншими законами.

Структура і система державного регулювання зовнішньоекономічної
діяльності на своїй території Україна формує самостійно.

Державне регулювання забезпечує: захист економічних інтересів України і
законних інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності; створення
рівних можливостей для суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності
розвивати усі види підприємницької діяльності і всі напрямки
використання доходів і здійснення інвестицій; заохочення конкуренції і
ліквідацію монополізму в сфері зовнішньоекономічної
діяльності.[47.c-37-40]

Закон «Про зовнішньоекономічну діяльність» визначає наступні органи,
наділені повноваженнями регулювання вище зазначеної діяльності: Верховна
Рада України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України,
Міністерство економіки України, Державне управління митного контролю
України.

Верховна Рада України — вищий орган, що здійснює державне регулювання
зовнішньоекономічною діяльністю. Йому належать наступні функції в цій
сфері:

• прийняття, зміна й анулювання законів;

• затвердження головних напрямків зовнішньоекономічної політики України;

• розгляд, затвердження і зміна структури органів державного регулювання
зовнішньоекономічної діяльності;

• укладання міжнародних договорів України;

• затвердження нормативів обов’язкового розподілу валютного виторгу
державі і радам народних депутатів України, ставок і умов
оподатковування, митного тарифу, митних зборів і процедур України при
здійсненні зовнішньоекономічної діяльності;

• установлення спеціальних режимів в Україні;

• затвердження списку товарів, експорт й імпорт яких підлягає
ліцензуванню або забороні. Кабінет Міністрів України:

• вживає заходів щодо здійснення зовнішньоекономічної політики України;

• здійснює координацію діяльності міністерств, державних комітетів і
відомств з регулюваннюя зовнішньоекономічної діяльності; координує
торговельні представництва України в іноземних державах;

• приймає нормативні акти з питань зовнішньоекономічної діяльності у
випадках, передбачених законами України;

• проводить переговори й укладає міжурядові договори України;

• згідно зі своєю компетенцією, визначеною законами України, вносить на
розгляд Верховної Ради пропозиції про систему міністерств, державних
комітетів і відомств — органів оперативного державного регулювання
зовнішньоекономічної діяльності, повноваження яких не можуть бути вище
повноважень Кабінету Міністрів України;

• здійснює заходи щодо забезпечення раціонального використання засобів
Державного валютного банку України.

Національний банк України:

• здійснює збереження і використання золотовалютного резерву й інших
державних цінностей, які забезпечують платоспроможність України;

• представляє інтереси України у відносинах з центральними банками інших
держав, міжнародними банками й іншими фінансово-кредитними установами,
укладає відповідні міжбанківські угоди;

• регулює курс національної валюти до грошових одиниць інших держав;

• здійснює облік і розрахунки по наданих і отриманих державних судах і
кредитам, проводить операції з централізованими валютними ресурсами, які
виділяються з державного валютного фонду України в розпорядження
Національного Банку України.

Міністерство економіки України:

• забезпечує проведення єдиної зовнішньоекономічної політики при
здійсненні суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності виходу на
зовнішній ринок, координацію їх зовнішньоекономічної діяльності;

• забезпечує контроль за дотриманням суб’єктами зовнішньоекономічної
діяльності законодавства України і міжнародних договорів України;

• здійснює заходи щодо нетарифного регулювання зовнішньоекономічної
діяльності.

Державне управління митного контролю України

здійснює митний контроль в Україні.

Органи місцевого самоврядування. Згідно з Законом «Про
зовнішньоекономічну діяльність» органами місцевого управління
зовнішньоекономічної діяльності є місцеві ради народних депутатів
України, їх виконавчий і розпорядницький органи; територіальні
підрозділи органів державного регулювання зовнішньоекономічної
діяльності України.

Компетенція місцевих рад народних депутатів України, їх виконавчих і
розпорядницьких органів визначається Законом України «Про
зовнішньоекономічну діяльність» і Законом України «Про місцеве
самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. У Законі «Про місцеве
самоврядування в Україні» визначено, що до компетенції виконавчих
органів сільських, селищних, міських рад належить:

• укладання і забезпечення виконання договорів з іноземними партнерами
на придбання і реалізацію продукції, виконання робіт і надання послуг;

• сприяння зовнішньоекономічним зв’язкам підприємств, установ і
організацій, розташованих на відповідній території, незалежно від форм
власності;

• сприяння і створення на підставі законодавства спільних з іноземними
партнерами підприємств виробничої і соціальної інфраструктури й інших
обсягів залучення іноземних інвестицій для створення робочих місць;

• організація і контроль прикордонної і прибережної торгівлі;

• створення умов на відповідній території в рамках реалізації
міжнародних зобов’язань України.

2.2. Спільні підприємства та регулювання їх діяльність

Важливим напрямком регулювання зовнішньоекономічних відносин є політика
щодо іноземного капіталу й участі країни в міжнародному бізнесі. У
теорії і практиці міжнародного бізнесу розрізняють такі головні його
форми: експорт, спільне підприємництво різних видів, пряме 100%
інвестування.

Спільне підприємництво — це діяльність, яка ґрунтується на
співробітництві з іноземними підприємствами, організаціями або
підприємцями і на спільному розподілі прибутків і ризиків від її
здійснення. Підприємством з іноземними інвестиціями вважається таке, у
статутному фонді якого не менше 10 % вкладень припадає на долю
іноземного інвестора [37c.-35]Типовими видами спільного підприємництва є
ліцензування, управління за контрактом, спільне підприємство, пряме 100%
інвестування.

На сучасному етапі розвитку з усіх видів спільного підприємництва
основним джерелом надходження іноземних інвестицій в нашій країні
виступають спільні підприємства. Створення сприятливого інвестиційного
клімату в державі, галузі, регіоні або в окремій фірмі зв’язане з чітким
регулюванням інвестиційної діяльності.

Залучення в широких масштабах іноземних інвестицій в українську
економіку переслідує довготривалі стратегічні цілі створення
цивілізованого, соціально орієнтованого суспільства, що характеризується
високою якістю життя населення, в основі якого лежить економіка, що
передбачає не тільки спільне ефективне функціонування різних форм
власності, але і інтернаціоналізацію ринку товарів, робочої сили і
капіталу.

Суб’єктами інвестиційної діяльності є інвестори, замовники, виконавці
робіт, користувачі об’єктів інвестиційної діяльності, а так само
постачальники, юридичні особи ( банківські, страхові і посередницькі
організації, інвестиційні біржі) і інші учасники інвестиційного
процесу.[38.c-93]

Об’єктами інвестиційної діяльності в Україні є основні фонди, що
модернізуються, що створюються і оборотні кошти у всіх галузях і сферах
народного господарства, цінні папери, цільові грошові внески,
науково-технічна продукція, інші об’єкти власності, а так само майнові
права і права на інтелектуальну власність. Забороняється інвестування в
об’єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам
екологічних, санітарно-гігієнічних і інших норм, встановлених
законодавством, діючим на території України .

Підвищення інвестиційної активності нині має стати ключовою проблемою
інвестиційної політики як окремої фірми так і держави вцілому. Таке
підвищення потребує створення певних передумов: зниження рівня (темпів)
інфляції;

стабілізації національної валюти; вдосконалення системи оподаткування;
збільшення заощаджень населення; стабільності протягом тривалого часу
основних законодавчо-нормативних актів, що регулюють різні аспекти
інвестиційної діяльності.

Держава повинна активно здійснювати заходи щодо стимулювання приватних
інвестицій, включаючи спеціально створювані інвестиційно-фінансові
інституції. Для України важливий досвід і аналізів найбільш важливих
факторів, що впливають на процес залучення прямямих іноземних інвестицій
в економіку Польщі.[41.c-117]

Активна інвестиційна діяльність завжди е важливою ознакою динамічного
розвитку підприємництва і позитивно впливає на зростання його
соціально-економічної ефективності. Зараз правова система України
складається з низки законів та інших нормативних актів, котрі мають
регулювати весь комплекс питань інвестиційної діяльності фірм. З них
варто назвати закони “Про інвестиційну діяльність”, “Про державну
програму заохочення іноземних інвестицій в Україні”, “Про цінні папери і
фондову біржу”, Декрет Кабінету Міністрів України “Про режим іноземного
інвестування”.

Існуюча законодавча система нашої країни визначає статус фірм
(інвесторів) — суб’єктів інвестиційної діяльності, які приймають
рішення про вкладання власних і позичкових майнових та інтелектуальних
цінностей в об’єкти інвестування. Усі фірми незалежно від форми
власності та господарювання мають певні права на отримання прибутку.

Одним з пунктів з метою стимулювання розвитку спільного інвестування у
законі України “Про інвестиційну діяльність” є дозвіл здійснювати
інвестиційну діяльність у формі спільного інвестування коштів і
цінностей громадянами і юридичними особами України та іноземних держав.

Згідно з чинним законодавством усі міжнародні розрахунки, пов язаніі з
експортом та імпортом товарів, здійснюються резидентами України лише
через уповноважені банки, тобто такі, що мають ліцензію НБУ на
здійснення валютних операцій.[39.с-15-20]

За характером участі в інвестуванні всі інвестиції поділяються на прямі
і непрямі, причому прямі інвестиції — це вкладення капіталу в певні
об’єкти інвестором самостійно (без допомоги фінансових посередників),
непрямі — відповідно, інвестування за допомогою покупки цінних паперів
та інших видів інвестування, що потребують допомоги посередників.

За формою власності інвестиційних ресурсів звичайно розрізняють
приватні, державні, іноземні та спільні інвестиції. Приватні інвестиції
— вкладення коштів, здійснюване громадянами, а також фірмами недержавних
форм власності. Іноземні інвестиції— це всі види цінностей, що
вкладаються іноземними інвесторами в об’єкти інвестиційної діяльності.

Іноземні інвестиції можуть надходити у слідуючих формах:

— іноземна валюта, що визнається конвертованою НБУ;

— валюта України при реінвестиціях в об’єкт первинного інвестування чи в
будь-які інші об’єкти інвестування відповідно до чинного законодавства
України;

— будь-яке рухоме та нерухоме майно та пов’язані з ним майнові права;

— акції, облігації, інші види цінних паперів, а також корпоративні
права;

— будь-які права інтелектуальної власності, вартість яких у
конвертованій валюті підтверджена згідно з законами країн-інвесторів та
експертною оцінкою в Україні;

— права на здійснення господарської діяльності, включаючи право на
використання надр і природних ресурсів.

Зрозуміло, що не усі вищеназвані форми інвестицій мають широке
застосування. практика свідчить, що найбльш прийнятними і поширеними у
сучасних умовах є вільноконвертована валюта і рухоме та нерухоме майно.

Іноземними інвесторами закон “Про режим іноземного інвестування”
визнаються:

— юридичні особи, що створені по законодавству іншому, ніж законодавство
України;

— фізичні особи, що не мають постійного місця проживання на території
України;

— іноземні держави, міжнародні державні та недержавні організації; —
інші іноземні суб’єкти господарської діяльності, які визнаються діючим
законодавством України.

Інвесторам надано право володіти, користуватись і розпоряджатися
об’єктами і результатами інвестування, включаючи реінвестиції і торгові
операції на території України.

Поряд з правами фірм-інвесторів чинне законодавство передбачає певні
їхні обов’язки. Зокрема, інвестор повинен: подавати до фінансових
органів декларацію про обсяги і джерела здійснюваних ним інвестицій;
отримати необхідний дозвіл державних органів і спеціальних служб на
капітальне будівництво; мати висновки (результати) обов’язкової
експертизи інвестиційних проектів стосовно дотримання технологічних,
санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних і архітектурних вимог;
придбати ліцензію на виконання спеціальних видів робіт.

Окрім того, суб’єкти інвестиційної діяльності зобов’язані: дотримувати
державних норм і стандартів; подавати своєчасно відповідним органам
бухгалтерську і статистичну звітність; не допускати недобросовісної
конкуренції; виконувати вимоги антимонопольного регулювання.

Прийняття законів та інших нормативних актів, що регулюють інвестиційну
діяльність, належить до найважливіших умов інвестиційної політики.
Законодавчі акти цієї політики регулюють інвестиційну діяльність
суб’єктів підприємництва в різних організаційно-економічних формах :

1. Регулювання об ‘єктів і сфер інвестування визначає загальні вимоги до
їх вибору і формує найбільш пріоритетні напрямки вкладання капіталу.

. Ніхто не може обмежувати права інвесторів щодо вибору об’єктів
інвестування за винятком випадків, передбачених законодавством (об’єкти,
створення і використання яких не відповідає санітарно-гігієнічним,
екологічним та іншим нормам).

Відповідно до державної програми залучення іноземного капіталу
пріоритетними сферами інвестування визнані підприємства
агропромислового, лісопромислового, паливно-енергетичного і
металургійного комплексів; машинобудування, легкої, медичної
промисловості.Інвестиційна привабливість регіонів може змінюватися як у
часі так і в просторі.[41.c-45]

2. Податкове регулювання інвестиційної діяльності забезпечує спрямування
інвестицій у пріоритетні сфери економіки встановленням відповідних
податкових ставок і пільг. Зокрема основна ставка податку на прибуток
різних підприємств і організацій коливається у значному діапазоні і
завдяки цьому є дійовим регулятором потоку інвестицій в окремі сфери
діяльності. Для фірм з іноземними інвестиціями встановлені додаткові
пільги щодо оподаткування збіль шенням п’ятирічного періоду звільнення
від податку на прибуток залежно від розміру іноземної інвестиції: на
один рік для інвестицій від 500 тисяч до 5 мільйонів; на три роки — від
5 до 50 мільйонів; на п’ять років — понад 50 мільйонів доларів США.

3. Регулювання інвестиційної діяльності здійсненням відповідної
амортизаційної політики вже практично започатковано. Стосовно окремих
галузей економіки, елементів основних фондів і видів устаткування
дозволено користуватися нормами прискореної амортизації. Оскільки
амортизаційні відрахування з вартості основних фондів і нематеріальних
активів відносяться на собівартість продукції, то використання норм
прискореної амортизації дозволяє, з одного боку, зменшити базу
оподаткування отриманого прибутку, а з іншого — у більшому обсязі
формувати кошти амортизаційного фонду підприємства, які потім можуть
бути спрямовані на нове інвестування.

4. Регулювання участі інвесторів у приватизації здійснюється згідно з
чинним законодавством України (“Про приватизацію майна державних
підприємств”, “Про приватизаційні папери”), яке гарантує іноземним
інвесторам право брати участь у приватизації окремих підприємств і
об’єктів незавершеного будівництва, стати акціонером. Приваблюватиме і
надання права власності на земельну ділянку, де розміщено об’єкт
інвестування з іноземним капіталом і статусом юридичної особи України.

При цьому доцільно наголосити, що прискорення приватизації дозволяє
істотно активізувати інвестиційну діяльність. Як показує досвід, чим
більше країна просунулась шляхом приватизації, тим охочіше іноземні
інвестори вкладають капітал у різні інвестиційні проекти.[40.c-39]

5. Регулювання фінансових інвестицій на відміну від реальних має певні
особливості. Правову основу цього регулювання становлять закони України
“Про цінні папери та фондову біржу”, “Про господарські товариства”. Указ
Президента “Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії”. Ці та інші
нормативні акти визначають положення відносно монопольної ситуації в
країні: компанії не мають права придбати понад 5 % цінних паперів одного
емітента; інвестувати понад 10 % власних цінних паперів (за винятком
облігацій внутрішньої державної позики, скарбничих зобов’язань та інших
цінних паперів, отримання доходів від ютрих гарантує уряд України);
тримати в цінних паперах менше 70 % активів; купувати інвестиційні
сертифікати інших подібних фондів і компаній, що є фінансовими
посередниками.

6. Експертиза інвестиційних проектівє обов’язковою в Україні для
об’єктів, що реалізуються за рахунок бюджетних і позабюджетних коштів.
До того ж, в основах грошово-кредитної політики НБУ та уряду чітко
вказано, що крім конкурсної основи відбору інвестиційних проектів, 50%
необхідних коштів отримувачі бюджетних коштів повинні отримувати з
позабюджетних джерел[37с.-32]

Інвестиції за рахунок інших джерел підлягають державній експертизі щодо
дотримання екологічних та санітарно-гігієнічних вимог. Особливі вимоги
ставляться до експертизи іноземних інвестицій. Такі інвестиційні проекти
повинні:

а) забезпечувати впровадження ресурсозберігаючих і екологічно
безпечних технологій;

б) сприяти створенню нових робочих місць на підприємствах;

в) орієнтувати на зниження енерговитрат і раціональне використання
сировинної бази України;

г) бути конкурентоспроможними на міжнародному ринку.

Експертизу таких проектів здійснює Агентство міжнародного
співробітництва та інвестицій (АМСІ), спираючись на висновки створюваної
цією самою організацією незалежної експертної комісії.

7. Регулювання умов здійснення інвестицій за межі держави покладено на
Національний банк України. Відповідно до чинних нормативних актів
існують певні правила (умови) надання індивідуальних ліцензій на
здійснення резидентами інвестицій за кордоном. Зокрема:

1) резиденти (постійно функціонуючі представники) можуть здійснювати
підприємницьку діяльність, створивши за кордоном фірми (філії), що
повністю належать вітчизняним інвесторам; придбавши нерухоме та рухоме
майно, цінні папери тощо;

2) інвестиції за кордоном здійснюються резидентами виключно за рахунок
власних коштів; використання для цього позичкових коштів заборонено;

3) усі види грошових інвестицій за кордон мають здійснюватися лише у
безготівковій формі і тільки через кореспондентські рахунки
вповноважених банків у банках країн інвестування;

4) усі надходження в іноземній валюті (прибуток, дивіденди) від
інвестиційної діяльності за кордоном мають бути зараховані на валютні
рахунки резидентів

8. Забезпечення захисту інвестицій здійснюється державними органами
управління економікою України у різних формах. Передовсім держава
гарантує такий захист усім інвесторам (інституціональ-ним та
індивідуальним). Останні мають однаковий правовий режим інвестиційної
діяльності. Законодавство передбачає умови і порядок вивезення вкладених
цінностей і результатів інвестування (прибутку). Приватні інвестиції не
можуть бути безкоштовно націоналізовані чи реквізовані. У передбачених
чинним законодавством випадках це може зробити держава з відшкодуванням
у повному обсязі всіх збитків, зв’язаних з припиненням інвестиційної
діяльності, включаючи втрачений зиск і моральні втрати.

Перехід України до ринкової економіки зумовлює необхідність створення
механізму, який би стимулював науково-рехнічну діяльність та допомагав
би впроваджувати в життя принципи інноваційної політики. До таких
принципів слід віднести:

— по-перше, орієнтацію на довгострокові та середньострокові цикли
інноваційних процесів;

— по-друге, орієнтація на високотехнологічні виробництва;

— по-третє, орієнтація на впровадження інноваційних процесів на
підприємствах та доведення їх до кінцевого результату ( із споживанням в
нашій країні )

Лише мізерна частка підприємств має можливість провадити нові розробки
та оновлювати виробничі потужності. Це пояснюється обмеженістю
інвестиційних коштів. Інноваційний процес в розвинутих країнах — це те,
що поєднує науку, техніку, економіку, підприємництво, управління,
охоплює весь комплекс відносин виробництва, обміну, споживання. З усіх
інновацій лише 10% закінчується успіхом. [41.c-149]

Ефективність проведення інноваційно-інвестиційних процесів на макрорівні
залежить від умов макросередовища, а точніше, від
інвестиційно-інноваційного клімату країни. У ринковій економіці
інвестиційним кліматом називають сукупність політичних,
соціально-економічних, фінансових, соціокультурних,
організаційно-правових і географічних чинників, властивих тій або іншій
країні, залучаючих або відштовхуючих інвесторів. Ранжування країн по
індексу інвестиційного клімату або зворотному йому показнику індексу
ризику служить узагальнюючим показником інвестиційної привабливості
країни, “барометром” для іноземних інвесторів.

В Україні, на жаль, досі відсутня своя система оцінки інвестиційного
клімату країни і її окремих регіонів. Іноземні інвестори орієнтуються на
оцінки численних консалтінгових фірм, що регулярно відстежують
інвестиційний клімат в багатьох країнах світу, в тому числі і в Україні.
Однак оцінки інвестиційного клімату, що даються зарубіжними експертами
на їх регулярних засіданнях, що проводяться поза Україною і без участі
українських експертів, представляються мало достовірними, а можливо, і
упередженими. За даними “Сентрал юроніен економік рев’ю” Україна
знаходиться на 15-му місці ( з 25 ) серед країн з перехідною економікою
за ступенню привабливості. Хоча зараз можна казати про поліпшення
ситуації внаслідок недавнього обвалу української економіки і, як
результат, повернення уваги іноземних інвесторів до сусідньої, більш
стабільної України. Важко визначити в таких дослідженнях долю похибки,
тим більше, що деякі наші власні дослідники, аналізуючи стан української
економіки приходять до невтішних висновків.

Прийняття рішень про розробку і впровадження новацій, про створення СП є
функцією конкретних фірм як первинних суб’єктів ринкових відносин. По
своїй суті, інвестиційно-інноваційна діяльність носить мікроекономічний
характер [№44.с-12]. В результаті цього, державна політика при всьому
її вагомому впливі має вторинні риси.

Стан економічної системи визначається слідуючими параметрами:

1) об’єм, склад та структура попиту;

2) об’єм, склад та структура ресурсів, що використовуються;

3) система способів трансформації ресурсів у предмети, вже готові до
споживання.

Для забезпечення найефективнішого використання інвестицій в інноваційних
процесах слід намагатися досягти максимальної ефективності при
проходженні кожного параметру. Основним недоліком нашого інноваційного
процесу була відсутність орієнтації на споживича. При створенні СП
іноземні партнери можуть допомогти усунути цей недолік. В західній
практиці стало звичним потреби споживачів ставити на перше місце. В
результаті цього висувається цілий ряд факторів, тенденції яких треба
відслідковувати для стабільного зростання фірми.

Зазначимо, що під стратегією прийнято розуміти комплексну програму дій
(заходів), яка забезпечує здійснення місії (генеральної мети) фірми і
досягнення її множинних цілей. При цьому стратегія завжди є
багато-об’єктною. Зокрема, об’єктами стратегії можуть бути продукція,
капітал, максимізація прибутку, поведінка на ринку,
конкурентоспроможність, технологія та інші елементи ринкової системи
господарювання [ №37, с. 53 ].

В українському законодавстві існує кілька визначень підприємств, що
використовують іноземний капітал. Це – спільні підприємства, що
базуються на спільному капіталі українських та іноземних суб’єктів
господарської діяльності. Таке визначення містить Закон України “Про
зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 р. № 959-XII, який
передбачає участі у спільному підприємстві не суб’єктів господарської
діяльності. А до них належать, зокрема, фізичні особи-громадяни України
та іноземні громадяни, не зареєстровані як підприємці. Дійсно, на
початку 1991 р., коли ще не існувало законів про приватизацію, про
господарчі товариства, про цінні папери, важко було уявити звичайних
громадян як реальних інвесторів.

Інше визначення є більш широким. Отже, підприємство, що використовує
іноземний капітал, є підприємство з іноземними інвестиціями (далі –
ПІІ), яким відповідно до Закону України “Про режим іноземного
інвестування” від 19 березня 1996 р. № 93/96-ВР (далі – Закон № 93/96),
може бути створене згідно із законодавством України підприємство
(організація) будь-якої організаційно-правової форми, іноземна
інвестиція у статутному фонді якого складає не менш ніж 10 %. При цьому
до числа іноземних інвесторів належать не тільки юридичні особи,
зареєстровані в інших державах, а й фізичні особи-іноземці, які не мають
постійного місця проживання на території України. На останню обставину
необхідно звернути особливу увагу: якщо іноземний громадянин має
постійне місце проживання в Україні (тобто мешкає на її території більш
ніж 183 дні протягом календарного року), то він не може діяти як
іноземний інвестор.

Підприємство одержує статус ПІІ з дня зарахування іноземної інвестиції
на баланс. Для одержання прав, пільг та гарантій, наданих згідно із
Законом № 93/96, іноземну інвестицію необхідно зареєструвати протягом
трьох днів з моменту її фактичного одержання в місцевих органах влади
відповідно до Положення про порядок державної реєстрації іноземних
інвестицій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7
серпня 1996 р. № 928.

Для здійснення інвестиційної діяльності іноземні інвестори можуть:

створювати цілком приналежні їм підприємства й філії або придбати вже
діючі підприємства;

брати часткову участь у підприємствах, які створюються разом з
українськими юридичними й фізичними особами, або здобувати частку діючих
підприємства.

Найчастіше ПІІ реєструються у формі господарчих товариств різних видів –
акціонерних, з обмеженою відповідальністю та ін. Їх створення,
діяльність і ліквідація багато в чому регулюються в загальноприйнятому
порядку. Відмінності ж пов’язані насамперед з операціями з обліку
іноземних інвестицій, – їхнім одержанням, реєстрацією, виплатою доходу,
оподаткуванням та поверненням. Тому при ліквідації ПІІ цим питанням
необхідно приділити особливу увагу.

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді:

іноземної валюти, що відповідно до постанови правління НБУ від 20 липня
1999 р. № 356 має належати до 1 групи Класифікатора іноземних валют;

валюти України – при реінвестиціях в об’єкт первинного інвестування або
в будь-які інші об’єкти інвестування в Україні після оподаткування;

будь-якого рухомого й нерухомого майна та пов’язаних з ним майнових
прав. Майно, що ввозиться як внесок у статутний фонд ПІІ (крім товарів
для реалізації і власного споживання), звільняється від обкладання
митом;

акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав,
виражених у конвертованій валюті;

грошових вимог і права на вимогу виконання договірних зобов’язань, що
гарантовані першокласними банками й мають вартість у конвертованій
валюті, підтверджену відповідно до законів країни інвестора або
міжнародних торговельних порядків;

будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій
валюті підтверджена відповідно до законів країни інвестора або
міжнародних торговельних порядків, а також підтверджена експертною
оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські
права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для
товарів і послуг, ноу-хау тощо;

прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на
користування надрами й використання природних ресурсів, наданих
відповідно до законодавства або договорів, вартість яких у конвертованій
валюті підтверджена відповідно до законів країни інвестора або
міжнародних торговельних порядків; інших цінностей відповідно до
законодавства України.

Як бачите, вимоги до оцінки більшості видів іноземних інвестицій є
набагато жорсткішими, ніж до вітчизняного. Але, з іншого боку, при
ліквідації ПІІ це значно спрощує рішення конфліктних питань розділу
майна. Адже у випадку завищення або заниження оцінки внесеного майна
інвестору при ліквідації доведеться віддавати кошти саме в цьому, явно
несправедливому розмірі. Особливістю ПІІ є те, що внески в його
статутний фонд оцінюються не тільки у валюті України, а й обов’язково в
іноземній конвертованій валюті за домовленістю сторін на основі цін
міжнародних ринків або ринку України. Для документального підтвердження
цих цін можна використовувати дані фондових і товарних бірж, митних
органів, прайс-листи тощо. При реінвестиціях прибутку або доходу,
отриманих у результаті здійснення іноземних інвестицій, перерахунок
інвестиційних сум проводиться за курсом НБУ на день фактичного
здійснення реінвестицій. [35.c-183]

Незалежно від того, в якій формі – грошовій (у вигляді іноземної валюти
або валюти України у випадку реінвестування) або майновій – іноземний
інвестор здійснював внески, він є власником частки, вираженої в
іноземній валюті, і саме в цьому вигляді має право її повернути, якщо
інше не передбачено установчими документами товариства. Тому порядок
його ліквідації та повернення внесків учасникам бажано продумати й
зафіксувати в установчих документах вже в момент створення ПІІ.

Згідно зі ст. 11 Закону України № 93/96, у випадку припинення
інвестиційної діяльності іноземний інвестор має право на повернення
своїх інвестицій. Так, вони мають бути повернені не пізніше 6 місяців із
дня припинення інвестиційної діяльності у натуральній формі або у валюті
інвестування у сумі фактичного внеску (з урахуванням можливого зменшення
статутного фонду) без сплати мита, а також доходів від цих інвестицій у
грошовій або товарній формі за реальною ринковою вартістю на момент
припинення інвестиційної діяльності, якщо інше не встановлено
законодавством або міжнародними договорами України.

У випадку ліквідації ПІІ іноземний інвестор протягом наступних 6 місяців
з моменту опублікування інформації про ліквідацію товариства може
одержати, як і інші учасники:

або всю суму внеску й додатково суму прибутку, пропорційну його частці,
якщо ПІІ працювало успішно;

тільки суму внеску, якщо прибутку не виявилося;

суму, меншу, ніж сума внеску, якщо підприємство працювало збитково;

нічого, якщо підприємство виявилося банкрутом і сума його зобов’язань
перевищила суму власного капіталу.

Два останніх варіанти пов’язані з тим фактом, що всі учасники товариства
несуть відповідальність у межах їхніх внесків. При поверненні іноземної
інвестиції враховує можливість зменшення статутного фонду. В найгіршому
випадку інвестор втрачає свою інвестицію, але додаткових коштів на
погашення боргів товариства (якщо це не товариство з додатковою або
повною відповідальністю) з нього не вимагатимуть. [42.c-50]

Розрахунки з учасниками – один з останніх етапів ліквідації ПІІ. А
починається процес ліквідації з ухвалення рішення про це власниками на
загальних зборах. Вони створюють ліквідаційну комісію, функції якої
можуть бути покладені на орган управління підприємством. Ліквідаційна
комісія:

розміщає в офіційній пресі за місцезнаходженням підприємства публікацію
про його ліквідацію, а також про порядок і термін заяви кредиторами
претензій;

проводить обов’язкову інвентаризацію майна;

виявляє дебіторів і кредиторів, звіряє з ними розміри й дійсність
заборгованостей;

складає ліквідаційний баланс.

Єдиним документом, в якому уточнюються терміни подачі та складання
ліквідаційного балансу, є Інструкція про порядок обліку платників
податків, затверджена наказом ГНАУ від 19 лютого 1998 р. № 80.
Ліквідаційний баланс має бути складений у формі річного звіту на дату
ухвалення рішення про ліквідацію. Якщо, наприклад, загальні збори, що
прийняли рішення про ліквідацію ПІІ, відбулися 12 червня, то звітність
має складатися за період з 1 січня по 12 червня включно. Часу на
складання звіту вділяється зовсім небагато. Його необхідно представити
для перевірки в податковий орган протягом 10 днів із дня подачі заяви за
ф. 8-ОПП, яка, в свою чергу, подається протягом трьох днів після
ухвалення рішення про ліквідацію. Тобто, в нашому прикладі – до 26
червня. Хоча, звичайно, ще протягом двох місяців з моменту опублікування
повідомлення про ліквідацію кредитори мають право на заявлення
претензій. Та й інвентаризація вимагає часу. Стаття 111 нового
Цивільного кодексу України, що набрав чинності з 1 січня 2004 р., цілком
розумно передбачає складання двох ліквідаційних балансів:

проміжного, який має містити відомості про склад майна ліквідованої
юридичної особи, перелік пред’явлених кредиторами вимог, а також
результати їхнього розгляду;

остаточного – після завершення розрахунків із кредиторами.

Протягом місяця після одержання заяви за. № 8-ОПП орган податкової
служби приймає рішення про проведення документальної перевірки
ліквідованого платника податків. І тільки після перевірки та з’ясування
відсутності в нього податкової заборгованості на адресу органу, що
реєструє, надсилається довідка про зняття з обліку платника податків за
ф. № 12-ОПП.

Крім цього, ліквідаційна комісія має:

організувати аудиторську перевірку, яка має підтвердити вірогідність і
повноту ліквідаційного балансу. Звільняються від цього тільки товариства
з річним господарським обігом менш ніж 250 неоподатковуваних податком
мінімумів доходів громадян;

закрити рахунки в установах банків, у тому числі валютні;

здати до архіву документи, що підлягають тривалому збереженню. Це, як
мінімум, документи пов’язані з оплатою праці працівників;

здати печатки і штампи органові внутрішніх справ.

Але найскладнішим завданням для ліквідаційної комісії є, безперечно,
підготовка відомостей про остаточний розподіл коштів і майна між
власниками. Їм має дістатися те, що залишилося після розрахунків зі
всіма іншими кредиторами:

з працівниками з оплати праці;

з бюджетом за податками;

з банками за кредитами;

з постачальниками та іншими кредиторами.

Розмір коштів, що повертаються власникам, визначається на підставі даних
ліквідаційного балансу. Якщо підсумок першого розділу пасиву балансу
“Власний капітал” більше, ніж величина статутного капіталу, що належать
до цього ж розділу, то власники не тільки повертають свої інвестиції, а
й одержують доход від їхнього використання. Інакше повернути вони
зможуть менше, ніж вони вклали.

Повертати належним інвесторам засоби можна не тільки в грошовій, а й у
натуральній формі за умови, що інвестор згоден з цим, і його згода
зафіксована документально – або в статуті, або в протоколі зборів, які
приймають рішення про ліквідацію підприємства. Разом з тим це не
означає, наприклад, що для повного розрахунку досить віддати інвесторові
зношене протягом ряду років устаткування, яке він вніс у заводському
упакуванні. В цьому випадку необхідно визначити й доплатити різницю між
вартістю частки іноземного інвестора та залишковою вартістю
устаткування. При цьому не обов’язково спиратися тільки на дані
попереднього фінансового обліку, в якому знос нерідко відображається
формально. Можна залучити професійних оцінювачів для визначення
справедливої вартості активів, що повертаються, або здійснити переоцінку
самостійно за рішенням загальних зборів і відобразити ці зміни у
фінансовій звітності. Слід зазначити, що стандарти бухгалтерського
обліку не забороняють проведення переоцінки практично всіх активів
протягом усієї діяльності підприємства. Основні вимоги при цьому –
дотримання єдиної облікової політики й чітке документальне оформлення.
Якщо на підприємстві із самого початку діяльності був розроблений і
застосовувався на практиці порядок переоцінки активів, то при ліквідації
виникатиме набагато менше проблем і з визначенням реальної величини
власного капіталу, і з розрахунками з інвесторами, здійснюваними в
натуральному вигляді – основними коштами, нематеріальними активами,
товарами, матеріалами та цінними паперами.

Іноземний інвестор може виявити бажання повернути свою інвестицію в
натуральному вигляді, але чи завжди це можливо?

Як приклад розглянемо цілком ймовірну ситуацію. Статутний фонд ПІІ
складає 550000 грн. або 100000 дол. США з урахуванням курсу НБУ
5,5 грн./1 дол. США. Іноземний інвестор вніс устаткування на суму 220000
грн. або 40000 дол. США Його частка складає 40 %. В установчих
документах було передбачено, що при ліквідації ПІІ іноземному інвестору
повертається це устаткування. Залишкова вартість устаткування за даними
обліку складає 185500 грн. За даними ліквідаційного балансу після
розрахунків з усіма кредиторами між учасниками необхідно розподілити
кошти, що залишилися, на суму 318000 грн., у тому числі вартість
устаткування. Курс НБУ на цей момент становить 5,3 грн./1дол. США. [53]

Іноземному інвесторові необхідно повернути його внесок у розмірі 127200
грн. (318000 х 40%) або 24000 дол. США (127200 : 5,3). Якщо віддати
устаткування іноземному інвесторові, то він одержить більше, ніж йому
належить, оскільки вартість устаткування на момент розділу складає
185500 грн. або 35000 дол. США. Тому необхідно прийняти рішення:

або він погоджується компенсувати іншим учасникам різницю в розмірі
58300 грн. або 11000 дол. США.;

або відмовляється від одержання внеску в натуральному вигляді, дає згоду
на реалізацію устаткування і повернення належної йому частки в грошовому
вигляді.

В цьому випадку слід пам’ятати, що при реалізації основних засобів,
внесених як іноземна інвестиція, до закінчення 3-річного терміну з
моменту їхнього ввозу підприємство має сплатити мито.

На практиці можуть траплятися і більш складні ситуації.

Для безперешкодної репатріації іноземним інвестором інвестиції, що йому
повертається, необхідно зняти її з реєстрації, повідомивши про це
відповідний орган. При цій умові майно вивозиться без обкладання митом,
іноземна валюта здобувається емітентом і переводиться колишньому
інвесторові-нерезидентові на законних підставах.

Крім того, необхідно визначитися з оподаткуванням кошт, що повертаються
інвесторам.

Щодо суми самої іноземної інвестиції, то при її поверненні в результаті
ліквідації ПІІ податкових проблем практично не виникає. Згідно з
пп. 4.2.12 ст. 4 Закону про прибуток, до складу валових доходів не
включаються кошти або майно, що повертаються власникові корпоративних
прав після повної чи остаточної ліквідації юридичної особи-емітента, але
не вище номінальної вартості акцій (часток, паїв). А от з оподаткуванням
доходів від цих інвестицій (у випадку їхнього одержання) доведеться
розібратися. Тут має значення:

ким є кожен іноземний інвестор – фізичною чи юридичною особою;

яким чинном отримані – безпосередньо, через посередника або постійне
представництво;

у якій формі виплачуються доходи – грошовій чи товарній;

чи існує угода про запобігання подвійного оподаткування з державою
інвестора-нерезидента.

Якщо інвестор є нерезидентом-юридичною особою і здійснює свою діяльність
через постійне представництво, то її результати обкладаються податком у
загальному порядку. А в нашому випадку цей порядок сформульований у
пп. 7.8.9 ст. 7 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”
(далі – Закон про прибуток) у такий спосіб:

“…у разі коли під час розподілу ліквідаційною комісією коштів чи майна
платника податку, що ліквідується, власник корпоративних прав отримує
кошти або майно, сума (для майна – звичайна вартість) яких відрізняється
від суми витрат, понесених таким платником на придбання таких
корпоративних прав, то сума такого перевищення включається до складу
валових доходів такого платника податку, а від’ємна сума включається до
складу його валових витрат. При цьому такий розподіл не вважається
виплатою дивідендів”.

Таким чином, постійне представництво або сплатить із суми отриманих
доходів 30 % податку на прибуток, або зменшить загальну по
представництву суму оподатковуваного прибутку.

Згідно з пп. 13.2 ст. 13 Закону про прибуток, якщо резидент або постійне
представництво здійснюють на користь нерезидента або вповноваженої ним
особи будь-яку виплату з доходу з джерелом його походження з України,
отриманого таким нерезидентом від проведення господарської діяльності (в
тому числі на рахунки нерезидента, що ведуться в гривнях), то вони
зобов’язані утримувати податок з таких доходів за ставкою в розмірі 15 %
від їх суми і за їх рахунок зі сплатою в бюджет при такій виплаті, якщо
інше не передбачено нормами чинних міжнародних угод. [42.c-361]

Міжнародні угоди про запобігання подвійного оподаткування укладаються з
кожною державою окремо, і багато ПІІ вже зіштовхувалися з ними при
визначенні порядку оподаткування дивідендів, виплачуваних іноземним
інвесторам. Але ми вже говорили, що виплата доходу при ліквідації не
належить до дивідендів. У більшості угод ці суми чітко не визначені.
Навряд чи їх можна вважати результатом відчуження майна. А якщо вони
включені до розділу “Інші доходи”, то їх оподаткування здійснюється, як
правило, в країні резиденції, і в такому випадку резиденту України або
постійному представництву не потрібно застосовувати 15%-вий податок.
Втім, податкові органи можуть з цим і не погодитися. Якщо підприємство
все ж таки змушене заплатити 15 %-ний податок, то варто заздалегідь
подумати про виплату наявних сум нерозподіленого прибутку у вигляді,
наприклад, дивідендів, якщо за міжнародною згодою ставка їхнього
оподаткування є невисокою або нульовою. Крім того, в цьому випадку варто
уточнити порядок оподатковування подібних доходів у країні резиденції
іноземного інвестора.

Тепер перейдемо до фізичних осіб. Іноземними інвесторами є іноземці, які
не мають постійного місця проживання в Україні, тобто проживають на її
території в цілому менш ніж 183 днів протягом календарного року. Порядок
оподаткування доходів, одержуваних цією категорією громадян із джерел в
Україні, встановлений ст. 15 Декрету КМУ “Про прибутковий податок з
громадян”: податок утримується в джерела виплати доходів за ставкою 20 %
без виключення з доходу неоподатковуваного мінімуму та пільг. Але й тут
існує застереження: якщо інше не передбачене міжнародними договорами з
усунення подвійного оподаткування доходів громадян. Згадуване раніше
поняття “Інші доходи” в цих договорах стосується як юридичних, так і
фізичних осіб. Таким чином, оподаткування доходів від інвестицій
нерезидентів-фізичних осіб може бути здійснено (залежно від умов
конкретної угоди) також тільки в країні їхнього постійного проживання. У
випадку цілком можливої незгоди з цим податкової інспекції питання
доведеться вирішувати на більш високому рівні.

Отже, ми розглянули порядок ліквідації підприємства за власним бажанням.
Але існують і інші варіанти:

ліквідація в зв’язку з банкрутством;

ліквідація в результаті реорганізації – злиття або приєднання.

У випадку банкрутства ліквідацію ПІІ проводить ліквідатор, призначений
господарським судом, у такому самому порядку, як і для українських
підприємств. У результаті іноземний інвестор поряд з іншими власниками
втратить право на повернення своїх інвестицій.

При реорганізації необхідно вирішити чи буде нове підприємство ПІІ чи
ні. Якщо в результаті злиття питома вага іноземної інвестиції у
статутному фонді нового підприємства виявиться меншою ніж 10 %, то для
набуття статусу ПІІ воно має залучити інших іноземних інвесторів або
змінити розмір статутного капіталу. Крім того, необхідно здійснити
перереєстрацію іноземної інвестиції.

3.Юридична відповідальність за порушення законодавства:

3.1. Адміністративна відповідальність

Юридична відповідальність, за визначенням, наданим у новітній
українській Юридичній енциклопедії – це вид соціальної відповідальності,
сутність якої полягає у застосуванні до правопорушників передбачених
законом санкцій, що забезпечуються у примусовому порядку державою За
В.Лазаревим юридична відповідальність – це передбачена санкцією правової
норми міра державного примусу, в якій висловлюється державний осуд
винного в правопорушенні суб’єкта і яка полягає в понесенні ним
негативних наслідків і обмежень особистого, майнового або
організаційного характеру а у спеціально-юридичному значенні – реакція
держави на здійснене правопорушення .

Залишаючи в цьому випадку осторонь відповідальність, передбачену для
фізичних осіб за порушення валютного законодавства Кримінальним кодексом
України та Кодексом України про адміністративні правопорушення, в цій
статті ми спробуємо проаналізувати відповідні норми основоположного акту
валютного законодавства — Декрету Кабінету Міністрів України «Про
систему валютного регулювання і валютного контролю» №15-93 від 19.02.93
(далі за текстом — «Декрет»).

Пунктом 1 ст.16 Декрету передбачено, що “незаконні скуповування, продаж,
обмін чи використання валютних цінностей як засобу платежу або як
застави, тобто вчинення цих дій без відповідного дозволу (ліцензії),
якщо відповідно до цього Декрету та інших актів валютного законодавства,
наявність такого дозволу (ліцензії) є обов’язковою, тягнуть за собою
адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з чинним
законодавством України”. В пункті 2 цієї ж статті йдеться про “міри
відповідальності /фінансові санкції/.”

Правова природа цих санкцій була і залишається дотепер дискусійною. На
думку окремих фахівців подібні «фінансові санкції» (зокрема, вказані в
п.2 ст.16 Декрету) є окремим відом відповідальності – фінансовою .

В інших випадках переконливе доведення “близькості” (на нашу думку —
повної тотожності) відносин у сфері валютного регулювання до
адміністративно-правових супроводжується несподіваним висновком про
необхідність “розроблення інституту фінансової відповідальності як
окремого виду юридичної відповідальності” і наголошується, що “на
сьогодні у правовій науці серйозно постало і потребує негайного
вирішення питання уніфікації та теоретичного осмислення відповідальності
за порушення норм фінансового права взагалі та приписів валютного
законодавства зокрема”. На наше переконання насправді нагальною потребою
є не теоретична розробка інституту “фінансової відповідальності”, а
чітке і однозначне законодавче закріплення адміністративно-правової
природи “фінансових санкцій”, зокрема тих, що передбачені у п.2 ст.16
Декрету. “Фінансові санкції”, “економічні санкції” є нічим іншим, як
адміністративною відповідальністю і інші її визначення – це некоректне
використання конституційної термінології, що, за словами судді
Верховного суду України М.Гусака, свідчить про низький рівень правової
культури нормотворця . Якщо погодитись з висновком, що фінансові санкції
виступають не як різновид адміністративної відповідальності, а як
самостійний вид, то слід також зробити й інший логічний висновок, що
така відповідальність застосовуватися не повинна, оскільки суперечить
Конституції

Дійсно, в п.22 частини першої ст.92 Конституції України сказано, що
виключно законами України визначаються засади цивільно-правової
відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або
дисциплінарними правопорушення, та відповідальність за них.

З наведеного можна зробити два висновки:

1) існування інших видів відповідальності, що не передбачені Основним
законом – Конституцією, неможливе;

2) відповідальність за дисциплінарні вчинки, адміністративні
правопорушення, діяння, які є злочинами, та засади цивільно-правової
відповідальності не можуть бути визначені будь-якими, крім законів,
актами

Особливо наголосимо, що хоча Конституційний Суд України у своєму рішенні
№7р/п-2001 від 30.05.01 не зміг чітко заявити, що юридичну
відповідальність жодного виду не може бути встановлено підзаконним
актом, однак ця аксіома однозначно міститься безпосередньо у ст.19
Конституції: “органи державної влади…їх посадові особи зобов’язані діяти
лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені
Конституцією та законами України”, тобто – і щодо застосування
відповідальності.

Як зазначалося вище, пунктом 1 ст.16 Декрету встановлено, що за
“незаконні скуповування, продаж, обмін чи використання валютних
цінностей як засобу платежу або як застави, тобто вчинення цих дій без
відповідного дозволу (ліцензії)” застосовується:

а) кримінальна відповідальність,

б) адміністративна відповідальність.

Тобто – винятково ці два види відповідальності.

При цьому, по-перше, відповідно до КК України, юридичні особи не можуть
бути суб’єктом кримінальної відповідальності. По-друге, аналізуючи п.2
ст.16 Декрету, знаходимо в ньому конкретні міри відповідальності за
вчинення валютних операцій без ліцензій, тобто саме за те, про що
йдеться у пункті 1 цієї статті. З цього випливає, насамперед, що ці
санкції є адміністративно-правовими. Логічно екстраполюючи цей висновок
на інші випадки застосування санкцій за п.2 ст.16, доходимо висновку про
адміністративно-правовий характер всіх “фінансових санкцій”,
передбачених п.2 ст.16 Декрету, котрі, відтак, лише в цьому разі є
законними.

Безпосередньо пов’язаним з визначенням правової природи передбачених
Декретом санкцій є питання про строки притягнення до відповідальності за
порушення валютного законодавства. У вищезгаданому рішенні №7/рп-2001
від 30.05.01 у справі за конституційним зверненням Всеукраїнського
акціонерного банку (ВАбанку) Конституційний суд України, ухилившись
фактично від відповіді на питання, чи є перелік видів відповідальності у
ст.92 Конституції, виключним, наголосив, що передбачені ст.38 КУпАП
строки “не застосовуються у випадках притягнення юридичних осіб до
відповідальності за порушення валютного чи податкового законодавства”
(на таку ж позицію став і ВАСУ в роз’ясненні №02-5/35 від 26.01.00).
Разом з цим таке рішення Суду (вельми спірне з нашої точки зору) не
унеможливлювало застосування передбачених ст.38 КУпАП за аналогією
закону, позаяк ні Декрет, ні закони України прямо не встановлюють
терміни притягнення юридичних осіб до адміністративної відповідальності.
На сьогодні ж, на нашу думку, при застосуванні мір адміністративної
відповідальності, передбачених п.2 ст.16 Декрету (“фінансових санкцій”),
слід застосовувати за аналогією строк (1095 календарних днів),
визначений у п.15.2.1. ст.15 Закону України “Про порядок погашення
зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими
фондами” від 21.12.00.

Підстави застосування адміністративної відповідальності (“фінансових
санкцій”) і міри такої відповідальності, можна, виходячи з п.2 ст.16
Декрету і відповідних норм Положення про валютний контроль (постанова
Правління Національного банку України №49 від 08.02.00), тобто
доповнюючи відсилочні норми Декрету відповідними нормами Положення і,
водночас, читаючи текст Положення у суворій відповідності до Декрету,
подати у вигляді наступної таблиці:

Підстави відповідальності Міри відповідальності

Здійснення комерційними банками без дозволу НБУ операцій з валютними
цінностями (що не потребують індивідуальної ліцензії) Штраф у сумі,
еквівалентній сумі /вартості/ зазначених валютних цінностей,
перерахованій у валюту України за курсом НБУ*

Здійснення операцій з валютними цінностями, що потребують індивідуальних
ліцензій НБУ, без одержання індивідуальних ліцензій Штраф у сумі,
еквівалентній сумі зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту
України за курсом НБУ на день здійснення таких операцій.

Торгівля іноземною валютою банками та іншими кредитно-фінансовими
установами без одержання ліцензії НБУ та /або з порушенням порядку й
умов торгівлі валютними цінностями на МВРУ, встановлених НБУ Штраф у
сумі, еквівалентній сумі /вартості/ зазначених валютних цінностей,
перерахованій у валюту України за курсом НБУ на день здійснення таких
операцій*

Нездійснення уповноваженими банками функцій агента валютного контролю в
частині запобігання проведенню резидентами і нерезидентами через ці
банки незаконних валютних операцій Штраф у розмірі 25% від суми
(вартості) валютних операцій, здійсненних через ці банки з порушенням
законодавства. У разі використання в розрахунках іноземної валюти штраф
сплачується у валюті України за обмінним курсом НБУ на день складання
відповідного протоколу порушення валютного законодавства.

Нездійснення уповноваженими банками функцій агента валютного контролю в
части ні своєчасного інформування у випадках та в порядку, встановленому
законодавством, відповідних державних органів про порушення резидентами
і нерезидентами законодавства, пов’язаного з проведенням ними валютних
операцій Штраф у розмірі 5% від суми (вартості) валютних операцій, про
які уповноважений банк мав проінформувати відповідні державні органи.

Здійснення розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах
торговельного обороту без участі уповноваженого банку

(Прим. Незважаючи на п.2.6. Положення про валютний контроль, виходячи з
абзацу шостого п.2 ст.16 Декрету, на його підставі застосовується
відповідальність виключно за розрахунки без участі банків, тоді як
відповідальність за використання гривні в розрахунках (крім розрахунків
з резидентами країн СНД і Балтії), настає на підставі абзацу третього
п.2 ст.16 Декрету). Штраф у розмірі, еквівалентному сумі валютних
цінностей, що використовувалися при розрахунках, перерахованій у валюту
України за курсом НБУ на день здійснення таких операцій.

Невиконання резидентами вимог щодо порядку та строків декларування
валютних цінностей та іншого майна

Прим. Неподання або несвоєчасне подання резидентами України декларації
за відсутності валютних цінностей та майна за межами України не тягне за
собою застосування санкцій. — штраф у розмірі 1 НМДГ за кожний день
порушення строків декларування;

— штраф у розмірі 20 НМДГ за порушення порядку декларування (тобто
подання недостовірної інформації або перекручення даних, що
відображаються у декларації, якщо такі дії свідчать про приховування
резидентами валютних цінностей та майна, що знаходяться за межами
України).

Несвоєчасне подання, приховування або перекручення резидентами і
нерезидентами встановленої НБУ за погодженням з Міністерством статистики
України звітності про їх валютні операції Штраф у розмірі 20 НМДГ.

Додаток №1 Підстави застосування адміністративної
відповідальності та міри відповідальності.

Щодо порушників — комерційних банків Національний банк України у
Положенні про валютний контроль ввів «добровільне обмеження» — розмір
штрафів, що застосовуються до них на підставі п.2 ст.16 Декрету, не може
перевищувати одного відсотка зареєстрованого статутного фонду
банку-порушника.

Позаяк згідно з законодавством отримувачем коштів за надходженнями до
державного бюджету є Державне казначейство України, то суми штрафів за
порушення валютного законодавства зараховуються на відповідний рахунок
Держказначейства (лист НБУ №28-311/4524 від 21.11.01).

Окремо слід наголосити на наступному.

Будь-яку юридичну відповідальність в Україні може бути встановлено
виключно законами України (п.22 частини першої ст.92 Конституції
України); органи державної влади і їх посадові особи здійснюють свої
повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів
України (частина друга ст.6, частина друга ст.19 Конституції України).

Відповідно до вищевикладеного – юридичну відповідальність не може бути
встановлено підзаконними нормативними актами, у т.ч. Указами Президента
України (зокрема – виданими свого часу на підставі Перехідних положень
Конституції), а вирішеність цього питання Декретом взагалі не давала
підстав для прийняття з цього приводу Указу.

Частиною дев’ятою п.2 ст.16 Декрету (“квазізаконодавчого” акту) прямо і
однозначно встановлено, що “санкції, передбачені цим пунктом,
застосовуються Національним банком України”. Водночас такі повноваження
цілком відсутні у Законі України «Про державну податкову службу в
Україні» від 04.12.90.

Враховуючи викладене:

а) не підлягає застосуванню ст.2 Указу Президента України №734/99 “Про
врегулювання порядку одержання резидентами кредитів, позик в іноземній
валюті та застосування санкцій за порушення валютного законодавства”
щодо встановлення відповідальності за одержання таких кредитів та позик
без реєстрації договорів (в чому ми повністю погоджуємося з суддею ВСУ
М.Гусаком );

б) незважаючи на положення згаданого Указу, правом застосовувати (у
порядку, про який йдеться нижче) передбачену п.2 ст.16 Декрету
відповідальність має виключно, незалежно від суб’єктів відповідальності,
лише Нацбанк, а “Порядок застосування штрафних санкцій за порушення
валютного законодавства” (затверджений наказом Державної податкової
адміністрації України №542 від 04.10.99) є, попри думку податківців,
незаконним і мусить бути негайно скасований або визнаний недійсним. Як
зазначає В.Мамутов, відносини суб’єктів господарювання з Державною
податковою адміністрацією України не повинні регулюватися самою
податковою адміністрацією: вона не

може бути і законодавцем і суддею.

3.2. Майнова відповідальність

За відсутності ліцензії на здійснення разової валютної операції кожний з
учасників цієї операції порушуватиме Декрет і до кожного з них мають
застосовуватися санкції, незалежно від причин відсутності ліцензії і від
того, що згідно з умовами договору обов’язок отримати ліцензію може бути
покладено на котрусь зі сторін (у цьому ми погоджуємось з думкою ДПА,
викладеною в листах №1099/6/22-2315 від 07.03.01 та №4394/6/2316 від
02.07.01). В останньому випадку така сторона може нести відповідальність
перед іншими сторонами угоди.

У контексті аналізу юридичної відповідальності за порушення валютного
законодавства буде доречним побічно торкнутися кількох практичних питань
застосування передбачених ст.37 Закону України «Про зовнішньоекономічну
діяльність» від 16.04.90 спеціальних санкцій – тимчасового зупинення ЗЕД
та режиму індивідуального ліцензування.

Майнова відповідальність у зовнішньоекономічній діяльності базується на
загальних засадах цивільно-правової відповідальності, підставою якої є
склад цивільного правопорушення.[33.c-112-118]

Згідно з п.3.1. Положення про порядок застосування до суб’єктів
зовнішньоекономічної діяльності України та іноземних суб’єктів
господарської діяльності спеціальних санкцій, передбачених ст.37 Закону
України «Про зовнішньоекономічну діяльність» тимчасове зупинення
зовнішньоекономічної діяльності щодо її українських суб’єктів та
іноземних суб’єктів господарської діяльності означає позбавлення права
займатися всіма видами ЗЕД, за винятком завершення розрахунків за
зовнішньоекономічними операціями, за якими стороною (сторонами) вже були
(до застосування санкції) перераховані кошти або відправлено продукцію.
Для завершення таких операцій українському суб’єкту необхідно отримати
індивідуальну ліцензію.

За п.2.1. та 2.2. Положення у разі застосування індивідуального режиму
ліцензування підставою для здійснення зовнішньоекономічних операцій є
ліцензія.

При цьому п.1.7. Положення визначено, що “окремою зовнішньоекономічною
операцією є комплекс дій,…що…включає в себе закінчену разову передачу
товару (виконання робіт, надання послуг) та закінчені розрахунки
(грошові, товарні та в інших формах) за цю разову конкретну передачу
товару (виконання робіт, надання послуг)”.

Спільною постановою Кабінету Міністрів України і Національного банку
України №1968 від 12.12.98 “Про посилення контролю за проведенням
розрахунків резидентів і нерезидентів за зовнішньоекономічними
операціями” визначено, що:

— “в разі застосування на певний період до резидента…тимчасового
зупинення зовнішньоекономічної діяльності комерційні банки…не приймають
у цей період від нього доручень на перерахування валютних цінностей на
користь нерезидентів”;

— “перерахування валютних цінностей з рахунків резидентів на користь
нерезидентів…у разі застосування хоча б до одного з них на певний
період…індивідуального режиму ліцензування здійснюється уповноваженими
банками в цей період тільки за наявності у резидентів разової
(індивідуальної) ліцензії”.

Навіть абстрагуючись тут і від питання доцільності існування таких
санкцій взагалі, і від того, що і в цьому разі йдеться про регулювання
ЗЕД, на порушення Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність», не
законами, а підзаконними актами, не можна не помітити, що
неврегульованими залишаються кілька аспектів практичного застосування
санкцій:

а) постановою КМУ та НБУ не передбачено можливості прийняття платіжних
доручень від резидента, до якого застосовано санкцію у вигляді зупинення
ЗЕД, в разі отримання ним ліцензії на завершення вже розпочатої
операції, як то обумовлено Положенням;

б) не визначено, як мають діяти уповноважені банки при надходженні
валютних коштів до резидентів, щодо яких застосовані санкції або від
нерезидентів, до яких застосовані санкції (за роз’ясненням НБУ, що,
однак, не має нормативної сили (лист №13-111/948-1807 від 12.03.02)
“виручка резидента за експортною операцією, яка надійшла від нерезидента
після застосування до цього резидента та/або цього
нерезидента…індивідуального режиму ліцензування…, зараховується на
рахунок резидента у загальному порядку, якщо продукція (роботи, послуги,
права інтелектуальної власності) була експортована резидентом до
застосування зазначеної санкції. В іншому випадку наявність разової
індивідуальної ліцензії для проведення такої валютної операції є
обов’язковою”.), а саме:

— зараховувати кошти на поточний рахунок клієнта (як того вимагає
здоровий глузд і економічна доцільність),

— блокувати кошти до вирішення клієнтом питання про зняття санкцій (на
певний час або на весь період дії санкцій);

— негайно повертати кошти відповідному нерезиденту (що, мабуть, найкраще
відповідає змісту санкцій але протирічить сенсу валютного
регулювання).Ці питання мають бути вирішені на законодавчому рівні –
шляхом внесеннявідповідних змін до Закону України «Про
зовнішньоекономічну діяльність» або у сподіваному новому Законі України
“Про валютне регулювання”.

Кримінальна відповідальність

За Законом «Про зовнішньоекономічну діяльність» кримінальна
відповідальність у зовнішньоекономічній діяльності запроваджується лише
у випадках, передбачених кримінальним законодавством України.

Кримінальний кодекс України містить декілька статей, що визначають
випадки застосування кримінальної відповідальності за злочини скоєні П
І І у сфері валютного контролю. Злочином є умисне ухилення службових
осіб підприємств, установ та організацій , від повернення у передбачені
законом терміни виручки в від реалізації на експорт товарів або інших
матеріальних цінностей, отриманих від цієї виручки, товарів або інших
матеріальних цінностей (ст. 207). Кримінальна відповідальність
передбачена за незаконне, з порушенням встановленого законом порядку,
відкриття або використання на території України валютних рахунків, (ст.
208) вчинене службовою особою підприємства, установи або організації за
її дорученням іншою особою і тягне за собою покарання у вигляді штрафу
від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або
виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк
від двох до чотирьох років, з конфіскацією валютних цінностей, що
знаходяться на зазначених вище рахунках, а якщо ті самі дії, вчинені
повторно, або за попередньою змовою групою осіб, — караються
позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років з позбавленням права
обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох
років та з конфіскацією валютних цінностей, що знаходяться на зазначених
вище рахунках.

Слід зважити на те, що Законом України від 3 квітня 2003 року №668-4
«Про внесення змін до статті 333 Кримінального кодексу України» прийнято
нову редакцію цієї статті, яка передбачає кримінальну відповідальність
за порушення порядку здійснення міжнародних передач товарів, що
підлягають державному експортному контролю. [54]

Важливо врахувати, що ЗУ від 20 лютого 2003р. №549-4 «Про державний
контроль за міжнародними передачами товарів військового призначення та
подвійного використання» докладно визначає віди порушень вимог
законодавства в галузі державного експортного контролю та засоби
відповідальності за їх скоєння, а також шляхи запобігання цим
правопорушенням.Закон передбачає накладення на суб єктів – штраф
спеціально уповноваженим органом виконавчої влади з питань державного
експортного контролю – Держекспортконтролем. Так, за укладаня зовнішньо
економічних договорів стосовно міжнародних передач будь-яких товарів або
участь у їх виконанні в будь-якій інший спосіб, ніж передбачено цим
законом, якщо суб єкту ЗЕД стало відомо , що такі товари можуть бути
використані іноземною державою або іноземним суб єктом господарської
діяльності з метою створення зброї масового знищення чи засобів її
доставки, — штраф у розмірі 150 % вартості товарів, які були об єктом
відповідної міжнародної передачі.[36.c-127]

Крім накладення штрафу, Держекспортконтролем може скасовувати або
зупиняти дію відповідного дозволу, висновку чи міжнародного імпортного
сертифіката, який він надав такому суб єкту ЗЕД, або скасовувати його
реєстрацію в цьому органі як суб акта здіснення міжнародних передач
товарів.

ВИСНОВОК

Аналіз надходження іноземних інвестицій в Україну свідчить, що на
сьогодні ця молода незалежна держава ще не створила належної бази для
залучення капіталів з-за кордону. Тому найважливішими умовами залучення
ПІІ є стабілізація макроекономічного середовища, а також удосконалення
законів і нормативних актів. Але, водночас, дані питання не можуть бути
розв’язані без загальної соціально-економічної стабілізації в країні.

Найістотнішою перешкодою для діяльності іноземних інвесторів в Україні є
недосконалість відповідного законодавства.

Так, наприклад, недоліком Закону України «Про режим іноземного
інвестування» є перехрещення двох названих підходів до формування
правової бази. Більшість статей цього Закону містять формулювання
«згідно з чинним законодавством» без конкретних посилань. У зазначеному
Законі відсутні будь-які конкретні положення щодо найважливіших об’єктів
регулювання, пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери й
територій, що заплутує розв’язання проблем пільгового режиму
інвестування, а також положення про кваліфікаційний мінімум іноземної
інвестиції, які, на мій погляд, були б необхідні для системи іноземного
інвестування. У ст. 1 розділу 1 Закону визначається тільки частка
іноземної інвестиції у статутному фонді підприємства з іноземними
інвестиціями (щонайменше 10 %).

Спроби вдосконалення нормативних актів згідно з цілями України, а також
мотивації іноземних партнерів зумовили часті зміни в українському
законодавстві. До останнього часу не запропоновано жодного законодавчого
акта, який би був достатньо відпрацьованим, універсальним. Ускладнює
ситуацію і практика коригування нормативних актів під час їх руху від
верхніх рівнів управління до нижніх. Це пов’язано з тим, що закони і
постанови мають нерідко декларативний характер. Тому органи управління
нижчих рівнів трактують їх на свій розсуд.

До головних факторів, що стримують формування економічного середовища,
сприятливого для залучення ПІІ, можна віднести також і невизначеність
пріоритетів ринкового трансформування економіки та повільність процесів
приватизації.

Проблеми соціально-психологічного характеру в залученні ПІІ пов’язані з
відсутністю ринкового менталітету у вітчизняних бізнесменів, що
проявляється у їх нездатності самостійно приймати відповідальні рішення,
швидко орієнтуватись у мінливому економічному середовищі.

Залученню ПІІ перешкоджають нерозвинутість комунікаційних засобів,
незабезпеченість повною, надійною нормативно-правовою та комерційною
інформацією.

Тому для стимулювання залучення ПІІ та усунення негативних тенденцій в
економіці України доцільно здійснити ряд заходів, спираючись на
принципи:

стабільності основних законодавчих актів щодо умов іноземного
інвестування;

диференційованого підходу до податкових та інших пільг для іноземних
інвесторів – з урахуванням обсягів і форм інвестування, а також
пріоритетів у розвитку економіки України;

надійності, доступності та оперативності організаційного та
інформаційного забезпечення залучення іноземних інвестицій.

Політика України як молодої незалежної держави щодо активізації процесу
залучення ПІІ, перш за все, пов’язана з ринковим соціально-економічним
трансформуванням суспільства. Отже, створення загальнополітичних,
правових та інституціональних умов, сприятливих для інвестування, є
одночасно як передумовою, так і результатом успішних реформ у нашій
державі.

Говорячи про іноземні інвестиції треба враховувати світовий досвід, який
показує, що найбільших успіхів у залученні іноземних інвестицій
досягають ті країни, які, по-перше, ставлять таку мету, як пріоритетну в
своїй економіці, по-друге, використовують при цьому можливо більший
набір заходів. Головне тут:

створення привабливого інвестиційного клімату;

створення міжнародного образу країни як такої, що надає інвестору кращі,
ніж інші країни, можливості.

Підводячи підсумок, необхідно сказати, що загалом
інвестиційно-підприємницький клімат України є складним. Залучаючи до
країни іноземний капітал, не слід забувати, що з нинішньої кризи Україну
виведуть лише власні зусилля. Не варто надавати підприємствам з
іноземними інвестиціями податкові пільги, яких не мають українські,
зайняті у тій же сфері діяльності. Як показав досвід, такий захід майже
не впливає на інвестиційну активність іноземного капіталу, але
призводить до виникнення на місці колишніх вітчизняних виробництв
підприємств з формальною іноземною участю, які претендують на пільгове
оподаткування.

Необхідно намагатися створити сприятливий інвестиційний клімат не тільки
для іноземних інвесторів, але й для вітчизняних. І мова не про те, щоб
надати їм гроші на здійснення інвестицій. Українському приватному
капіталу також потрібні гарантії від примусових вилучень і свавілля
влади, система страхування від некомерційних ризиків, а також стабільні
умови роботи при здійсненні довгострокових капіталовкладень.

Нинішня ситуація в Україні підтверджує ту відому істину, що коли назріла
потреба у загальних змінах, тоді часткові перетворення зовсім нічого не
дають, а то й ведуть до негативних результатів. Пожвавлення економічної,
у тому числі інвестиційної та інноваційної, діяльності і поліпшення на
цій основі соціальних умов можливе тільки шляхом рішучих, комплексних,
швидких, прозорих і послідовних ринкових реформ, які (як показує досвід
інших країн, що реально здійснюють такі реформи) вивільнять
підприємницьку ініціативу, створять конкурентне середовище й нададуть
економіці стимули ефективного розвитку.

Нині Україна, безумовно, є державою, яка залучає іноземний капітал на
свою територію. Виходячи з тенденцій, що склалися, доходимо висновку:
вона залишиться такою ще тривалий час. Тому особливої актуальності
набуває очевидна потреба в створенні кодифікованого правового документа,
який буде регулювати інвестиційні відносини в окремих галузях
господарства та бізнесу. Тобто нормативно-правового акту який буде
враховувати позитивний міжнародно-правовий досвід на основі здійснення
процесів імплементації та адаптації міжнародного права у національну
правову систему України.

Але нажаль питання про створення такого нормативно-правового акту ще
навіть не порушується в парламенті, про нього говорять лише фахівці
цієї галузі. Все це означає, що прийняття такого акту найближчим часом
не передбачене, а значить і вирішення багатьох проблем правового
регулювання іноземних інвестицій також.

Такі основні риси має правове регулювання інвестиційної діяльності
на сьогодні, що наштовхує на думку про те, що Україна нажаль ще
продовжує бути для іноземних інвесторів, країною в яку вкладати
інвестиції ризиковано. Найближчим часом ситуація поліпшиться але лише
стосовно окремих форм інвестування, що значно не вплине на загальний
інвестиційний клімат нашої країни.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1 . Конституція України від 28.06.1996 року. № 254к/96 – ВР.

2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435- IV.ї

3. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 12 січня 2006
року N 3322-IV

4 . Кримінальний кодекс України вiд 05.04.2001 № 2341-III

5. Господарській кодекс України від 16.01.2003 р. № 436-IV.

6 .Закон України “Про господарські товариства” від 19.09.91 р.
№1576-ХІІ.

7. Закон України “Про власність” від 07.02.1991 р. №697-ХІІ.

8. Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16.04.1991 р.
№959-ХІІ.

9 .Закон України «Про режим іноземного інвестування» від 19.03.1996 р. 
№93/96-ВР.

10. Закон України “Про інвестиційну діяльність” від 18.09.1991 р.
№1560-ХІІ.

11. Закон України “Про захист іноземних інвестицій в Україні” від
10.09.1991 р. №1540а-ХІІ.

12. Закон України “Про дію міжнародних договорів на території України”
від 10.12.1991 р. №1953-ХІІ.

13. Закон України “Про міжнародні договори України” від 22.12.1993 р.
№3767-ХІІ.

14. Закон України “Про промислово-фінансові групи в Україні” від
21.11.1995 р.№ 437/95- ВР.

15. Закон України “Про цінні папери і фондову біржу”. від 18 червня
1991 р. N 1201-XII

16. Закон України “Про інноваційну діяльність” від 4.07.2002 р. № 40-IV.

17. Закон України ”Про усунення дискримінації в оподатковуванні
суб’єктів підприємницької діяльності, створених із використанням майна і
засобів вітчизняного походження” від 17.01.2000р. № 1457-III.

18. Закон України “Про податок на додану вартість” від 3 квітня 1997 р.
№ 168/97-ВР.

19. Закон України “Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб`єктів
підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів
вітчизняного походження” від 17 лютого 2000 р. №. 1457-III.

20. Закон України “Про загальні принципи створення і функціонування
спеціальних (вільних) економічних зон”  від 13.10.92 р.  №2673-ХІІ.

21. Закон України “Про концесії” від 16.07. 1999 року № 997-XIV.

22. Закон України «Про операції з давальницькою сировиною в
зовнішньоекономічних відносинах» від 15.09.1995 р. № 397/95-ВР.

23. Закон України «Про внесення змін до деяких законів України з метою
усунення випадків ухилення окремих підприємств, створених за участю
іноземних інвесторів, від сплати податків, зборів (обов’язкових
платежів)» від 20.12.2001 р. № 745-XI.

24. Постанова Кабінету Міністрів України «Про Програму розвитку
інвестиційної діяльності на 2002–2010 роки» від 28 грудня 2001 р. №1801.

25. Постанова Кабінету Міністрів України «Про підсумки
соціально-економічного розвитку України у 2005 році та заходи щодо
поліпшення економічної ситуації» від 13.03.2006 р. № 273.

26. Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання
і валютного контролю» від 19.02 1993 р. № 15-93.

27. Положення «Про державну реєстрацію іноземних інвестицій»,
затверджене постановою КМУ від 07.08.1996 р. №928.

28. Положення «Про порядок державної реєстрації договорів (контрактів)
про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора»,
затверджене постановою КМУ від 30.01.1997 р. №112.

29. Порядок ведення податкового обліку та складання податкової звітності
результатів спільної діяльності на території України без створення
юридичної особи, затверджене наказом ДПАУ від 11.07.1997 №234,

30. Положення “Про порядок здійснення в грошовій формі іноземних
інвестицій в Україну та повернення іноземному інвестору його інвестицій,
а також репатріації прибутків, доходів інших коштів, одержаних від
інвестиційної діяльності в Україні”, затверджене постановою Правління
НБУ від 14.10.2004 р. №482.

31. Конвенція “Про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами
та іноземними особами” від 18.05.1965 року, ратифікована Законом України
“Про ратифікацію Конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів
між державами та іноземними особами” від 16.03.2000 року. №1547-ІІІ.

32. Конвенція “Про заснування багатостороннього агентства по гарантіям
інвестицій”, від 11.10.1985 року, ратифікована Законом України “Про
ратифікацію Конвенції про заснування багатостороннього агентства по
гарантіям інвестицій” від 17.02.2000 року. №1567-ХІ.

33. Дзера О.В. Зобов язальне право: навч.посібник – К:Хрінком
інтер.-1998

34. Вінник О. М. Інвестиційне право: Навчальний посібник. — К.: Атіка,
2002.

35. Вишняков А. К. Регулювання зовнішньоекономічної діяльності в
Україні: Навчальний посібник. – Х.: ТОВ «Одисей», 2005.

36. Коломацька С.П. – Зовнішньоекономічна діяльність в Україні: правове
регулювання та гарантії здійснення. Навчальний посібник. – К.: ВД
Професіонал, 2004

37. Методические указания по оценке эффективности и их для
финансирования, М. Информэлектро -1991 г

38. Саніахметова Н. А. Господарське право: Учбовий посібник. – Х.:
«Одисей», 2005.

39. КравченкоЛ., Шапошніков О. Валютне регулювання і валютний контроль В
Україні: Навч. посіб. – К:КНТЕУ-2001.

40. Шишка Р. Б. Інвестиційне право України: Учбовий посібник. – Х.:
«Еспада», 2001.

41. Гуткевич С.О. – Інвестування: теорія і практика: Навч. Посіб. – К:
2006

42. Федоренко В.Г. Інвестознавство: Підручник. – К.: МАУП, 2002.

43. Цай. Т.М. и др. Конкуренция и управление рисками на предприятиях в
условиях рынка. / Т.Н. Цай, М. Аланс. 1997

44. Дронов Д Микроекономика инноваций. / Бизнес-информ. / 1995, №45

45. Бондарєв Тимур — Іноземні інвестиції в Україні – законодавче
регулювання // Юридичний журнал Юстініан. – 2004. — №20(32).

46. Віноградова Г. – Іноземне позикове інвестування в Україні: стан і
перспективи розвитку законодавчого регулювання // Право України. –
2000.№1.

47. Дідківський М.І. – Зовнішньоекономічна діяльність підприємства:
Навч.посіб.-К: Знання, 2006

48. Гоптаренко Юлія — Правові засади побудови інноваційно-інвестиційної
моделі в Україні // Юридичний журнал Юстініан. – №6/2004.

49. Дозорець Ольга — Деякі практичні аспекти здійснення іноземного
інвестування в Україні // Юридичний журнал Юстініан. – 2004. — №20(32).

50. Іщенко Г. — Відкриття інвестиційної мапи транспорту і зв’язку
//»Урядовий кур’єр» – 2006. — № 3.

51. Міщенко Іван — Оксамитова революція в юриспруденції. Визначення
підсудності в справах з іноземним елементом господарськими судами
України // Юридичний журнал Юстініан. – №4/2004.

52. В. Потапенко. Инновационное надувательство. Государство вновь
пытается обмануть инвесторов // Юридична практика. -№ 52, 2001.

53. Козлов С. — Інвестиційна парадигма української економіки, або як
звабити капітал на законних підставах // Юридичний журнал Юстініан. –
2004. — №20(32).

54. Урядовий кур єр.-2003. — 78

55. Серемак О. – Правове регулювання іноземних інвестицій у спеціальних
(вільних) економічних зонах // Право України. – 2000. — № 10.

56. Сташевський С. – Надра – наше багатство // «Урядовий кур’єр» —
№4/2006.

57. Чепіжко В. – Збочена практика // «Урядовий кур’єр» — №3/2006.

58. Шумський П., Табалюк Г. – Форми захисту інтересів інвесторів //
Право України. – 2000. — № 7.

59. Євграфов Павло — Судова система перебуває в полоні стереотипів //
Юридичний журнал Юстініан. – №4/2005.

60. Щукін Б.М. Інвестування –курс лекцій: Київ: МАУП — 2004

61. Саврук Софія — Окремі аспекти законодавчого регулювання набуття
права власності на землю іноземнимим юридичними особоми // Юридичний
журнал Юстиніан — №4/2007

ДОДАТОК

№1 Підстави застосування адміністративної відповідальності та міри
відповідальності.

Підстави відповідальності Міри відповідальності

Здійснення комерційними банками без дозволу НБУ операцій з валютними
цінностями (що не потребують індивідуальної ліцензії) Штраф у сумі,
еквівалентній сумі /вартості/ зазначених валютних цінностей,
перерахованій у валюту України за курсом НБУ*

Здійснення операцій з валютними цінностями, що потребують індивідуальних
ліцензій НБУ, без одержання індивідуальних ліцензій Штраф у сумі,
еквівалентній сумі зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту
України за курсом НБУ на день здійснення таких операцій.

Торгівля іноземною валютою банками та іншими кредитно-фінансовими
установами без одержання ліцензії НБУ та /або з порушенням порядку й
умов торгівлі валютними цінностями на МВРУ, встановлених НБУ Штраф у
сумі, еквівалентній сумі /вартості/ зазначених валютних цінностей,
перерахованій у валюту України за курсом НБУ на день здійснення таких
операцій*

Нездійснення уповноваженими банками функцій агента валютного контролю в
частині запобігання проведенню резидентами і нерезидентами через ці
банки незаконних валютних операцій Штраф у розмірі 25% від суми
(вартості) валютних операцій, здійсненних через ці банки з порушенням
законодавства. У разі використання в розрахунках іноземної валюти штраф
сплачується у валюті України за обмінним курсом НБУ на день складання
відповідного протоколу порушення валютного законодавства.

Нездійснення уповноваженими банками функцій агента валютного контролю в
части ні своєчасного інформування у випадках та в порядку, встановленому
законодавством, відповідних державних органів про порушення резидентами
і нерезидентами законодавства, пов’язаного з проведенням ними валютних
операцій Штраф у розмірі 5% від суми (вартості) валютних операцій, про
які уповноважений банк мав проінформувати відповідні державні органи.

Здійснення розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах
торговельного обороту без участі уповноваженого банку

(Прим. Незважаючи на п.2.6. Положення про валютний контроль, виходячи з
абзацу шостого п.2 ст.16 Декрету, на його підставі застосовується
відповідальність виключно за розрахунки без участі банків, тоді як
відповідальність за використання гривні в розрахунках (крім розрахунків
з резидентами країн СНД і Балтії), настає на підставі абзацу третього
п.2 ст.16 Декрету). Штраф у розмірі, еквівалентному сумі валютних
цінностей, що використовувалися при розрахунках, перерахованій у валюту
України за курсом НБУ на день здійснення таких операцій.

Невиконання резидентами вимог щодо порядку та строків декларування
валютних цінностей та іншого майна

Прим. Неподання або несвоєчасне подання резидентами України декларації
за відсутності валютних цінностей та майна за межами України не тягне за
собою застосування санкцій. — штраф у розмірі 1 НМДГ за кожний день
порушення строків декларування;

— штраф у розмірі 20 НМДГ за порушення порядку декларування (тобто
подання недостовірної інформації або перекручення даних, що
відображаються у декларації, якщо такі дії свідчать про приховування
резидентами валютних цінностей та майна, що знаходяться за межами
України).

Несвоєчасне подання, приховування або перекручення резидентами і
нерезидентами встановленої НБУ за погодженням з Міністерством статистики
України звітності про їх валютні операції Штраф у розмірі 20 НМДГ.

PAGE

PAGE 93

Похожие записи