.

Правова регламентація діяльності європейського союзу у сфері зовнішньої політики (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
502 6479
Скачать документ

Реферат на тему:

Правова регламентація діяльності європейського союзу у сфері зовнішньої
політики

На сучасному етапі розвитку міжнародних відносин Європейський Союз
(ЄС), як унікальне політико-правове явище, починає все активніше
реалізовувати свою зовнішньополітичну функцію, при тому, що економічний
аспект діяльності ЄС тривалий час був пріоритетом для його
держав-членів.

Сучасний стан розширення Європейського Союзу, наближення його кордонів
до України, зумовив особливий інтерес, з позиції теорії і практики, до
дослідження правових форм і механізмів його співпраці з третіми
країнами, тобто, країнами, які не є повноправними членами ЄС, особливо,
в контексті прийняття Європейським Союзом своєї нової концепції
„сусідства” по відношенню до прилеглих держав.

У зв’язку із реалізацією Україною стратегічної мети своєї зовнішньої
політики – повноправного членства в ЄС, особливого значення набуває
розробка концептуальних засад договірно-правового врегулювання відносин
співробітництва з Європейським Союзом, в тому числі, із врахуванням
змін, передбачених новим Договором про Конституцію для Європи.

Окремі питання зовнішньої політики ЄС вже досліджувались у вітчизняній
правовій літературі. На теренах Європейського Союзу і інших країн,
звичайно, їм приділяється набагато більше уваги. Серед зарубіжних
вчених, які займаються згаданою проблематикою можна назвати Ентіна М.Л.,
Луканіна Д.Б., Зонову Т.В., Кашкіна С.Ю., Арнольда Р., Мак Голдріка Д.,
Татама А. та ін. Серед вітчизняних дослідників, до питань правового
регулювання зовнішніх зносин ЄС у своїх працях звертались Муравйов В.І.,
Заблоцька Л.Г., Баймуратов М., Дмитрієв А.І., Опришко В.Ф., Петров Р.Ф.,
Посельський В. та ін. Проте, комплексно правовий механізм зовнішньої
політики Європейського Союзу в Україні не досліджувався.

Тому, в даній публікації ми спробуємо через призму змін, які
відбуваються в організації і діяльності Європейського Союзу, в цілому,
дослідити і спрогнозувати перспективи розвитку правових інструментів, за
допомогою яких ЄС реалізує свою зовнішньополітичну функцію. Окремо також
розглянемо діяльність інституційного механізму ЄС, щодо прийняття
правових актів у сфері зовнішньої політики, із врахування змін,
передбачених Договором про Конституцію для Європи, хоча він ще і не
набув чинності.

Д.В. Луканін вірно зазначає, що система зовнішніх зносин Європейського
Союзу „складається із двох основних блоків: по-перше, власне
представництво на міжнародній арені у всьому різноманітті форм його
впливу – від торгово-економічного співробітництва з країнами-членами і
кандидатами, третіми країнами і міжнародними організаціями і до рівня
дипломатичних представництв; по-друге, взаємодія в рамках спільної
зовнішньої політики і політики безпеки, яка є специфічною сферою
регулювання взаємовідносин виключно країн-членів” [1, с. 66].

На думку В. Посельського, ЄС, згідно установчих договорів, може
формально брати на себе міжнародні зобов’язання в шести галузях:
торговельна політика, асоціативне партнерство, валютна сфера, наукові
дослідження та технологічний розвиток, навколишнє середовище, допомога
країнам, що розвиваються, а в цілому „Суд ЄС визнав за спільнотою право
зовнішньої дії у всіх сферах, де це випливає з її внутрішніх нормативних
повноважень (принцип відповідності компетенцій) або навіть поза ними”
[2, с. 110].

Таким чином, в силу обмеженого обсягу публікації, ми розглянемо лише
деякі елементи системи правового регулювання зовнішніх зносин ЄС, які на
нашу думку представляють найбільший науковий і практичний інтерес.

На сучасному етапі двостороннього співробітництва між Україною та ЄС,
велике значення має правове регулювання торговельної політики ЄС,
зокрема, в її зовнішньому контексті.

Торговельні угоди укладаються в рамках спільної торговельної політики
ЄС, яка базується на єдиних принципах, „щодо змін тарифних ставок,
укладення тарифних і торговельних угод, досягнення уніфікації заходів з
лібералізації експортної політики та заходів по захисту торгівлі…”
(ч. 1 ст. 133 Договору про заснування Європейського Співтовариства) [5].
Частиною 3 цієї статті передбачено порядок укладення цих торговельних
угод, зокрема „якщо виникає необхідність у переговорах про укладення
угод з однією чи більше державами або міжнародними організаціями,
Комісія робить рекомендації Раді, яка доручає Комісії розпочати
необхідні переговори. Комісія проводить ці переговори, консультуючись зі
спеціальним комітетом, який призначається Радою з метою допомогти
Комісії у цій справі і діє в рамках тих директив, які Рада може
визначити для нього”.

Фактично, повноваження передбачені ст. 133 Договору про заснування
Європейського Співтовариства справді охоплюють досить широку сферу
правовідносин, включаючи питання допомоги країнам, що розвиваються.
Оскільки дана сфера відноситься до виключної компетенції І опори ЄС,
тобто Європейських Співтовариств, відповідно держави-члени не вправі
укладати міжнародні договори з цього кола питань.

Стосовно укладення ЄС угод про асоціацію (а встановлення саме такого
типу відносин Європейського Союзу з Україною зараз активно
обговорюється), то згідно із ст. 310 Договору про заснування
Європейського Співтовариства, „Рада ЄС може укладати з державами чи
міжнародними організаціями угоди про створення асоціацій, які
передбачають взаємні права та обов’язки, спільні дії та особливі
процедури співробітництва”. Враховуючи подібність угод про асоціацію і
угод про партнерство і співробітництво (Угода про партнерство і
співробітництво між Європейськими Співтовариствами їх державами-членами
та Україною 1994 р., яка набула чинності 1 березня 1998 р. на даний
момент є основною правовою базою врегулювання відносин між ними), можна
стверджувати, що можливість укладення угоди про відносини асоціації ЄС з
Україною є швидше політичним, а не правовим питанням, хоча, звичайно,
залежить і від виконання нашою державою положень діючої Угоди про
партнерство і співробітництво та ряду інших внутрішньо- та
зовнішньодержавних чинників.

Щодо іншої складової зовнішньої політики Європейського Союзу, то Спільна
зовнішня політика і політика безпеки ЄС становлять його окрему, другу
„опору”, яка зараз особливо активно розвивається, перетворюючись в
самостійний і важливий компонент діяльності організації.

Договір про Європейський Союз досить загально формулює сферу спільної
зовнішньої політики і політики безпеки (СЗППБ). Згідно із ч. 1 ст. 11
Договору „Союз визначає і здійснює спільну зовнішню політику і політику
безпеки, керуючись при цьому наступними цілями: захист спільних
цінностей, основних інтересів, незалежності та цілісності Союзу
відповідно до статутних принципів Організації Об’єднаних Націй;
зміцнення безпеки Союзу всіма можливими способами; забезпечення миру та
зміцнення міжнародної безпеки відповідно до принципів Статуту
Організації Об’єднаних Націй, Гельсінського Заключного Акту та цілей
Паризької Хартії, включаючи й ті, що стосуються зовнішніх кордонів;
сприяння міжнародному співробітництву; розвиток і консолідація
демократії і законності, визначення основних прав і свобод людини” [6].

Вірною є думка, що „спільна зовнішня політика і політика безпеки займає
двояке положення в Європейському Союзі. З одного боку, СЗППБ – окрема
сфера діяльності Союзу, в рамках якої він наділяється спеціальною
компетенцією. З іншого боку, це один із структурних компонентів даної
організації – друга опора Європейського Союзу” [4, с. 180].

Безпосередньо в сферу СЗППБ входять будь-які питання міжнародних,
зовнішніх відносин, які не охоплюються зовнішньою компетенцією
Європейських Співтовариств, тобто, в першу чергу, підтримання
міжнародного миру і безпеки, з поступовим формуванням спільної оборонної
політики держав-членів ЄС.

В ч. 2 ст. 11 Договору про Європейський Союз передбачено, що
держави-члени повинні активно і відкрито підтримувати зовнішню політику
і політику безпеки Союзу на засадах лояльності та солідарності
(взаємодопомоги). Тобто, „держави-члени мають працювати спільно,
зміцнюючи та розвиваючи взаємну політичну солідарність. Вони повинні
утриматись від будь-яких дій, що суперечать інтересам Союзу або здатні
ослабити його ефективність як єдиної сили в міжнародних відносинах”.
(п. 2 ч. 2 ст. 11 Договору про Європейський Союз).

Lтивних актів обов’язкового характеру і „являють собою ту сферу, в якій
держави-члени координують зовнішньополітичну активність шляхом
напрацювання спільної позиції і, яка потім дозволяє їм виступити єдиним
фронтом в міжнародних організаціях чи на міжнародних конференціях”
[2, с. 74].

Конкретні правові інструменти досягнення основних цілей у сфері СЗППБ
передбачено у ст. 12 Договору про Європейський Союз. Зокрема, до таких
інструментів відносяться: „– визначення принципів і основних напрямків
спільної зовнішньої політики і політики безпеки; – визначення спільних
стратегій; – узгодження спільних дій; – узгодження спільних позицій; –
зміцнення систематичного співробітництва між державами-членами в
політичній сфері”.

Для формування зовнішньополітичної стратегії співпраці України з
Європейським Союзом, важливо чітко уяснити правову природу і практичні
можливості застосування цих інструментів СЗППБ, які становлять особливий
інтерес і з позиції теорії міжнародного права.

Згідно із ч. 1 ст. 13 Договору про Європейський Союз, „Європейська Рада
визначає принципи і загальні напрямки спільної зовнішньої політики та
політики безпеки, включаючи питання захисту”. Тобто, принципи і основні
напрямки, як і інші рішення Європейської Ради, не є за своєю правовою
природою нормативними чи індивідуальними актами, але здатні здійснювати
серйозний вплив на діяльність інститутів і держав-членів Союзу, і є,
свого роду, „програмою зовнішньої політики, яка визначає загальний курс
в міжнародних справах Європейського Союзу, в цілому, і кожної
держави-члена, зокрема. У відповідності із принципами і основними
напрямками повинні прийматися конкретні зовнішньополітичні демарші, які
здійснюються органами Союзу і всіх держав-членів” [4, с. 182].

Приймаючи „спільні стратегії”, як особливу категорію рішень в рамках
СЗППБ, яка запроваджена Амстердамським договором, Європейський Союз з
метою вирішення конкретних завдань міжнародного характеру „визначає
завдання, тривалість і засоби, які повинні надаватися Союзом і
державами-членами”. (п. 2 ч. 2 ст. 13 Договору про Європейський Союз).

Згідно із п. 1 цієї ж статті, „Європейська Рада вирішує питання спільної
стратегії здійснюваної Союзом у регіонах, де держави-члени мають важливі
спільні інтереси”. У зв’язку з цим варто згадати прийняття Європейським
Союзом в грудні 1999 р. Спільної Стратегії щодо України, що може
свідчити про зацікавленість з боку ЄС до нашої держави, як до особливого
партнера, про підтвердження певних політичних пріоритетів Європейського
Союзу та його держав-членів [9].

Щодо узгодження спільних позицій, як особливого інструменту СЗППБ, то
вони приймаються Радою ЄС для визначення підходів Європейського Союзу до
вирішення окремих предметних або регіональних питань, при цьому,
держави-члени повинні узгоджувати свою національну політику із спільними
позиціями (ст. 15 Договору про Європейський Союз). Для прикладу, можна
навести спільну позицію від 28 листопада 1994 р. „Про цілі і пріоритети
Європейського Союзу по відношенню до України”, у якій основними цілями
названі розвиток ефективного політичного співробітництва з Україною;
підтримка демократичних перетворень в Україні шляхом надання
консультацій з реформування законодавства і допомоги для заснування
демократичних інституцій та шляхом налагодження контактів між Україною
та європейськими структурами [10].

Проф. С.Ю. Кашкін найбільш сильною і дієвою формою реалізації спільної
зовнішньої політики і політики безпеки ЄС вважає спільні дії (акції),
оскільки вони передбачають не тільки ставлення Європейського Союзу до
тієї чи іншої зовнішньополітичної проблеми, а й застосовують конкретні
практичні дії, як, наприклад, надсилання дипломатичних чи спостережних
місій в треті країни, застосування санкцій тощо [3, с. 323-324].

Згідно із ч. 1 ст. 14 Договору про Європейський Союз, рішення про те, що
певне питання може чи повинно бути предметом спільних дій держав-членів
приймає Рада Європейського Союзу. „Концепція спільних дій передбачає, що
держави-члени беруть на себе зобов’язання відносно позицій, які вони
виробляють, і напрямків діяльності” (ч. 3 ст. 14 Договору про
Європейський Союз).

Звичайно, ст. 12 Договору про Європейський Союз не дає вичерпного
переліку правових засобів реалізації спільної зовнішньої політики і
політики безпеки ЄС. У тому числі, важливим інструментом СЗППБ
виступають міжнародні договори, укладені у відповідній сфері. Беручи до
уваги, що на даний момент, Європейський Союз, на відміну від
Європейських Співтовариств, не наділений в повному обсязі міжнародною
правосуб’єктністю, проте, у цій сфері ЄС отримав повноваження укладати
договори від свого імені. У ст. 24 Договору про Європейський Союз
зазначено, що Рада ЄС у разі необхідності укладення угоди з певними
державами чи міжнародними організаціями…, може уповноважити головуючу
державу-члена, що спирається на допомогу Комісії, розпочати і вести
переговори з цією метою”.

Варто також зазначити, що на практиці застосовуються і інші інструменти
СЗППБ ЄС, зокрема, заяви, декларації, ухвали, тощо, які порівняно із
вищезазначеними, мають, в основному, політичний характер, проте, теж
часто використовуються органами ЄС для врегулювання відносин в сфері
спільної зовнішньої політики і безпеки [8].

Договором про Конституцію для Європи, який був підписаний 29 жовтня
2004 року, проте, ще не набув чинності у зв’язку із необхідністю його
ратифікації 25 державами-членами ЄС, передбачено певні зміни в системі
інструментів СЗППБ. Зокрема, ст. ІІІ-194 та ч. 3 ст. ІІІ-195 Договору
передбачено, що інструментами СЗППБ ЄС визнаються: європейські рішення
щодо стратегічних інтересів та цілей Союзу, європейські рішення щодо
визначення загальних засад, європейські рішення про дії Союзу, про
позиції Союзу, про реалізацію дій та позицій, а також про зміцнення
систематичної співпраці держав-членів при здійсненні політики [7].
Тобто, ми бачимо, що приводячи в Договорі про Конституцію для Європи
акти СЗППБ у відповідність із загальною системою актів Європейського
Союзу, держави-члени, в принципі, не змінили їх змістовних аспектів, що
були передбачені попередніми установчими договорами.

Таким чином, можна зауважити, що правовий механізм зовнішньої політики
Європейського Союзу (хоча ми і розглянули лише окремі його елементи)
перебуває в постійному розвитку. Навіть положення Договору про
Конституцію для Європи не можуть передбачити остаточного варіанту
розвитку, як самого Європейського Союзу так і правових інструментів
реалізації його зовнішньої політики. У цьому випадку лише можна
стверджувати, що на відміну від сфери компетенції І опори ЄС –
Європейських Співтовариств, у сфері зовнішньополітичній держави-члени
неохоче відмовляються від принципу міждержавного співробітництва на
користь наднаціонального начала, не бажаючи поступатися значним обсягом
своїх суверенних прав приймати самостійно рішення у цій сфері.

Європейський Союз, безумовно, залишається основним пріоритетом і
орієнтиром для України на міжнародній арені, тому, із врахуванням
загострення загальної політичної ситуації на європейському континенті і
у світі, в цілому, необхідно розробляти нашу зовнішньополітичну доктрину
співпраці з ЄС в контексті існуючих правових процедур, при безумовному
забезпеченні національних інтересів.

Література

Луканин Д.Б. Механизм внешней политики Европейских Сообществ и
Европейского Союза // Конституционно-правовой механизм внешней политики.
– М., 2004.

Посельський В. Європейський Союз. Інституційні основи Європейської
інтеграції. – К., 2002.

Право Европейского Союза: документы и комментарии // Под. ред.
проф. Кашкина С.Ю. – М., 1999.

Право Европейского Союза.Учебник // Под. ред проф. Кашкина С.Ю. – М.,
2004.

Договір про заснування Європейського Співтовариства // Європейський
Союз. Консолідовані договори. – К., 1999.

Договір про Європейський Союз // Європейський Союз. Консолідовані
договори. – К., 1999.

Договір про Конституцію для Європи // Конституційні акти Європейського
Союзу. – К., 2004.

Совместное заявление от 16 декабря 1999 г. «Принципы признания новых
государств в Восточной Европе и в Советском Союзе» // Документы,
касающиеся сотрудничества между ЕС и Россией. – М., 1994.

OJ. – 1999. – L. 331

OJ. – 1994. – L. 313

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020