Правова культура юриста (реферат)

РЕФЕРАТ

на тему:

“Правова культура юриста”

П Л А Н

1. ВСТУП

2. ЩО СЛІД РОЗУМІТИ ПІД ПРАВОВОЮ КУЛЬТУРОЮ ЮРИСТА?

3. РОБОТА НАД ПІДВИЩЕННЯМ ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ

4. ВИСНОВКИ

5. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ЛІТЕРАТУРНИХ ДЖЕРЕЛ

1. ВСТУП

Юриста-професіонала відрізняють від інших людей глибокі знання права,
які умовно можна поділити на такі види: а) фундаментальні, що дають
розуміння внутрішніх закономірностей держави і права, охоплюють усі
важливі юридичні поняття і категорії; б) спеціалізовані – конкретні
юридичні знання, що використовуються для потреб різних видів юридичної
діяльності: складання юридичних документів, виконання відповідних дій і
операцій, застосування певних засобів та певної методики в процесі
розв’язання юридичних справ.

Людина формується як особистість у процесі соціальної практики. Юридична
освіта — перший крок до утвердження себе як особистості в галузі
реалізації права. Юридична освіта повинна забезпечити знання і розуміння
мови і технічної майстерності, необхідних для практикуючого
співробітника органу внутрішніх справ, включаючи розуміння правових і
етичних обов’язків, прав і основних свобод людини, визнаних
законодавством країни і міжнародним правом.

Слід звернути увагу на систему деонтологічних вимог (грец. деон —
належне), які висуваються до юриста у галузі культури:

— морально-етична (засвоєння гуманістичних принципів моралі, уміння ними
керуватися на практиці);

— політична (знання політичної стратегії та тактики держави, провідних
політичних партій і рухів, уміння користуватися інструментарієм
політичної діяльності і бути політичне активним);

— психологічна (знання психічного складу особи, уміння користуватися
психодіагностикою у ході вирішення юридичної справи);

— естетична (виражається в службовому етикеті, мові спілкування,
зовнішньому вигляді юриста, естетичному вигляді оформлюваних ним
документах та ін.).

Вони доповнюють його правову культуру і створюють кодекс його
професійної поведінки, стрижнем якої є внутрішнє веління службового
обов’язку.

Правова культура співробітників органів внутрішніх справ визначається не
тільки науковими знаннями про сутність, характер і взаємодію правових
явиш взагалі, механізм правового регулювання, правове полі держави, його
окремі напрямки. Вона передбачає й критичне творче осмислення правових
норм, законів, правових явищ з погляду їх гуманістичного, демократичного
і морального змісту.

Необхідність виконання юристами своїх професійних повноважень,
громадянського обов’язку ставить перед ними особливо високі вимоги до
особистих якостей, наявності правової культури. Охорона прав і законних
інтересів громадян, безкомпромісна боротьба з правопорушеннями,
висококваліфіковане розв’язання різноманітних юридичних проблем – є
змістом повсякденної діяльності юристів і разом з тим являється їх
професійним обов’язком.

2. ЩО СЛІД РОЗУМІТИ

ПІД ПРАВОВОЮ КУЛЬТУРОЮ ЮРИСТА?

Правова культура юриста вбачається в критичному творчому осмисленні
правових норм, законів, правових явищ з погляду їх гуманістичного,
демократичного і морального змісту.

Професійна культура юриста припускає:

1) знання законодавства і можливостей юридичної науки;

2) переконаність у необхідності і соціальній корисності законів і
підзаконних актів;

3) уміння користуватися правовим інструментарієм — законами та іншими
правовими актами в повсякденній діяльності, вдаватися до використання
всіх досягнень юридичної науки і практики при прийнятті і оформленні
рішень.

Професіоналізм і справедливість торжествують у юридичній практиці лише
тоді, коли юрист як служитель закону чесно виконує свій
морально-правовий обов’язок, постійно підвищує свою майстерність,
опановує досягнення теоретичної та практичної юриспруденції.

Разом з тим кожна юридична професія має свою специфіку, що обумовлює й
особливості правової культури різних її представників (суддів,
прокурорських працівників, співробітників органів внутрішніх справ,
юрисконсультів, адвокатів і т.д.).

Причому рівень професійної культури, наприклад співробітників міліції, є
різним. Відмінності спостерігаються в правовій культурі рядового і
начальницького складу, офіцерів різних підрозділів міліції:
кримінальної, громадської безпеки, транспортної, державної автомобільної
інспекції, охорони, спеціальної міліції.

Професійна культура працівників автомобільної інспекції відрізняється
від аналогічної культури співробітників підрозділу кримінальної міліції
і т.д. Тут проявляється загальна закономірність: рівень професійної
культури співробітників міліції, як правило, тим вище, чим ближче вони
до діяльності, здійснюваної у сфері права. Правова культура повинна
характеризуватися більшою зрілістю і професіоналізмом.

Виділяючи три види правової культури, слід пам’ятати, що в реальному
житті вони тісно взаємозалежні: правова культура як соціальне явище
єдина; правова культура суспільства не існує поза правовою культурою
його членів (особи, групи); вона с умовою, формою і результатом
культурно-правової діяльності громадян та їх професійних груп.

3. РОБОТА НАД ПІДВИЩЕННЯМ ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ

Характерною ознакою відданості юриста своїй справі, професійної зрілості
є загострене почуття справедливості. Для юриста це, насамперед, означає
небайдужість до біди, нещастя інших людей, у тому числі і до таких, які
через збіг складних життєвих обставин самі опинилися серед
правопорушників. На відміну від інших громадян, юрист, саме завдяки
своєму професійному хисту, спроможний не обмежуватися роллю
спостерігача, а активно й ефективно домагатися відновлення порушених
прав, встановлення справедливості.

Зробити це – його професійний і громадянський обов’язок. Всупереч
відомому прислів’ю “людині властиво помилятися”, юрист, як і лікар, не
має права на помилку. Адже вона занадто дорого обходиться людині і
суспільству в цілому. Її ціною іноді можуть бути тяжкі наслідки – втрата
волі, здоров’я і навіть життя. Звичайно, ніхто не застрахований від
прийняття хибних рішень, але у тому і полягає особливість юридичної
діяльності, щоб “метод спроб та помилок” був для неї неприйнятний. У
першу чергу юрист має глибоко усвідомлювати, що свою місію він виконує
будучи наділений високою довірою суспільства і держави, а тому його
висока порядність, чесність, безкорисливість, об’єктивність, вдумливий
підхід до кожної деталі справи, постійне прагнення до самовдосконалення
повинні бути невід’ємними рисами його натури.

Тому, рішення з будь-якої юридичної справи має бути глибоко виваженим,
всебічно обміркованим, що і є головною передумовою його непогрішимості.
Специфічною рисою діяльності юриста є повсякденне зіткнення з
найрізноманітнішими життєвими ситуаціями, юридичними казусами, які
мають деякі спільні ознаки і у той же час часто істотно відрізняються.
Досвідченим юристам добре відомо, що на практиці фактично не буває
цілком ідентичних справ, випадків, абсолютно тотожних ситуацій, а відтак
не може бути і стереотипів для їх вирішення. У професії юриста має місце
нагальна потреба у творчому підході до встановлення істини у кожній
конкретній справі, постійний пошук, можливість миттєво орієнтуватися у
ситуації, готовність до прийняття нестандартних у межах закону рішень.

Складність юридичних проблем, що має розв’язувати юрист, багатогранність
юридичної діяльності, її своєрідний характер зумовлює наявність
професійно-правового мислення у працівників цієї категорії. У теорії
професійне юридичне мислення визначається, як система інформаційної
насиченості, що складається у особи установками професійного
призначення. Професійне мислення юриста має базуватися на виключно
високій нормативній культурі, яка виражається у непохитній переконаності
у непорушності, органічній єдності букви і духу закону, вірі у кінцеву
непереборність ідей права і справедливості.

Професійне мислення юриста включає в себе такі важливі складові
елементи, як універсалізм і ерудованість. Справжнім професіоналом може
стати лише людина з високим інтелектом, стійкими
психологічними якостями.

Таким чином, юрист – це професіонал, який має фундаментальні та
спеціальні правові знання, глибоко переконаний у винятковому
призначенні права і законності для суспільства, кваліфіковано
користується юридичним інструментарієм при розв’язанні юридичних
проблем в ім’я захисту прав і законних інтересів громадян.

Для загальної характеристики професії юриста необхідно визначити ряд
ознак, які дозволять висвітлити те особливе, що відрізняє її від інших
професій. В попередньому матеріалі ми вже відмічали, що юридична
діяльність багато в чому за своїми ознаками відповідає вимогам
організаційно-управлінської, творчої роботи. При цьому юридичну професію
можна охарактеризувати такими рисами.

Юридичну роботу здійснюють на сьогоднішній день тисячі уповноважених на
те спеціалістів (прокурори, адвокати, судді, слідчі…), які виконують
значну кількість юридичне значущих дій, вирішують щоденно десятки та
сотні тисяч юридичних справ. Це не просто величезна армія спеціалістів,
це окрема сфера соціальної діяльності, в якій вирішуються життєво
важливі інтереси, задовольняються потреби. Всеосяжний характер та
значущість цієї сфери для суспільства передбачають наявність значної
кількості спеціальностей в межах юридичної професії. Це відповідно
створює широкі можливості для реалізації своїх здібностей та творчого
потенціалу багатьох суб’єктів.

З іншої точки зору, юридичну роботу виконують не всі, хто бажає, а лише
уповноважені особи, які володіють відповідними знаннями та навичками.
Враховуючи недостатню кількість в нашій країні кваліфікованих
спеціалістів-юристів, постійно зростаючу роль права та юридичної
процедури, враховуючи престиж юридичної роботи та юридичного навчання,
можна стверджувати про елітний характер юридичної професії.

Від поради або рішення юриста багато в чому залежить доля людини,
благополуччя сім’ї, її майновий стан, економічний розвиток суспільства.
При цьому, помилки в роботі юриста – це пряма загроза суспільним
інтересам, які охороняються правом. За свої помилки кожний юрист несе
особисту відповідальність. Однак слід зробити акцент на відповідальності
позитивній, яка полягає у відповідальному, свідомому ставленні до своєї
роботи, що забезпечує її високу якість.

Юридична діяльність дуже часто відбувається на стику протилежних
інтересів в умовах протидії або відкритої боротьби: позивач –
відповідач, обвинувачений -потерпілий, правопорушник – співробітник
правоохоронного органу тощо. Наявність подібних суперечностей у
професійній діяльності юристів обумовлено протилежністю індивідуальних
потреб та інтересів. Тому у більшості випадків юридична діяльність
здійснюється на основі компромісу із суспільством та його
представниками.

Всяка кваліфікована роботи вимагає від свого виконавця наявності
певного рівня інтелекту (професійних знань, оціночних критеріїв,
почуттів, професійного етикету). Однак, щодо роботи юриста, слід
сказати, що це в більшості випадків інтелектуальна робота. В ході
вирішення юридичної справи юристу доводиться застосовувати загальні
вимоги правової норми до конкретної життєвої ситуації шляхом прийняття
відповідного рішення. Це передбачає необхідність прогнозування
подальшого розвитку подій, моделювання можливих ситуацій, визначення
засобів для їх попередження, що свідчить про інтелектуальну напруженість
юридичної роботи. При цьому, слід відзначити, що окремі юридичне значущі
дії в професійній діяльності юриста вимагають від нього не лише
інтелекту, а ще й значної фізичної підготовки.

Поряд з принципами самостійності, індивідуальної відповідальності,
процесуальної незалежності робота юристів багато в чому має колективний
характер. Значна кількість рішень приймаються не від імені конкретного
виконавця, а від імені органу держави або всієї держави, що вказує на
колективність його вироблення, прийняття та забезпечення реалізації.
Наприклад, рішення суду базується на результатах колективної праці
багатьох учасників процесу (слідство, адвокати, прокуратура, оперативні
служби, свідки, експерти). Слід сказати і про системну єдність юридичних
установ в цілому, які можуть виконувати свої функції лише у тісному
контакті та взаємодії.

З розвитком сучасного суспільства, здійсненням великих перетворень у
різноманітних сферах людської діяльності, як соціальній, економічній,
політичній, духовній, природно відбуваються і певні зміни у
юриспруденції, самому характері юридичної діяльності, спеціалізації
правової роботи.

По-перше, помітно зростає значення і престижність юридичної діяльності,
праці юристів. Все більшого суспільного визнання ця діяльність набуває
на різних рівнях державно-політичної системи соціального середовища, як
одного з найважливіших факторів суспільного прогресу.

По-друге, проблеми побудови правової держави, забезпечення
охорони прав і законних інтересів людини, громадянина, імплементації
норм міжнародного права у внутрішнє законодавство України ставить перед
юридичною громадою нові, у певній мірі складні завдання щодо
удосконалення форм і методів роботи в цьому напряму.

По-третє, оновлення економіки, створення нових видів, форм економічної
діяльності потребують внесення істотних коректив, новацій, як у зміст
правового регулювання економічних відносин, практику використання
відповідних форм і методів, так і в існуючий зараз “набір” юридичних
спеціальностей, а то і формування нових юридичних спеціальностей,
пов’язаних, наприклад, із застосуванням норм комерційного,
господарського права тощо.

4. ВИСНОВКИ

З вищесказаного можна зробити наступні узагальнення: професійна культура
юриста припускає знання законодавства і можливостей юридичної науки;
переконаність у необхідності і соціальній корисності законів і
підзаконних актів; уміння користуватися правовим інструментарієм —
законами та іншими правовими актами в повсякденній діяльності, вдаватися
до використання всіх досягнень юридичної науки і практики при прийнятті
і оформленні рішень. Професіоналізм і справедливість торжествують у
юридичній практиці лише тоді, коли юрист як служитель закону чесно
виконує свій морально-правовий обов’язок, постійно підвищує свою
майстерність, опановує досягнення теоретичної та практичної
юриспруденції.

5. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ЛІТЕРАТУРНИХ ДЖЕРЕЛ

Гусарєв С.Д., Карпов О.М. Юридична деонтологія: Навч. посібник. – Київ,
1998.

Професійна етика юриста. – К., 2001.

Словник-довідник юриста. – К., 2002.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Правова культура юриста

У процесі суспільного розвитку первинне поняття права поступово набуває
філософського змісту. Це свідчить про світоглядну цінність права,
оскільки право – це цілісна наука про людський світ. Звичайно, первинне
правове поле вміщує у собі як закономірні, стабільні норми, так і
випадкові, тимчасові. Тому з погляду сучасної синергетики як науки про
самоорганізуючі випадкові процеси, розвиток права відображає складну
динаміку суспільного розвитку.

Упродовж віків право було продуктом та інструментом держави, мало
примусовий, насильницький, навіть каральний характер.

Здебільшого правове поле переважно було однополюсним, що вказує на
порушення гармонії. З метою встановлення необхідного природного балансу
на терен і законодавства влада вдавалася до підсилення насильницької
ролі права. Ці дії були (і є нині) штучними, вимушеними, підпорядковані
захисту власних інтересів можновладців. Проте, призначення позитивного
права полягає в іншому.

Як відомо, людина від природи вільна, наділена певними природними
правами, які необхідні для життєдіяльності. Тому правопорядок було
врегульовано у тих державах (в різні епохи), де право ставало засобом
безпеки життєдіяльності і свободи волевиявлення, захищало від свавілля
не-правових, шкідливих та небезпечних законів. У чому ж криється
суперечливість підготовки законів?

Створення норми повинно відображати максимальний захист сумарних прав і
свобод громадян шляхом використання здобутків всіх видів культури даного
суспільства. Наприклад, як забезпечити свободу сучасному вітчизняному
товаровиробникові в Україні? Захистити його від невиправданих, кабальних
податків? Чи враховані при цьому національні культурні традиції, чи не є
це перестрахуванням у захисті державної влади, чи не є це прямим
шкідництвом, навмисним порушенням гармонії правового поля?

У процесі прийняття законів не враховуються, як правило, потреби духу та
душі, тобто невиправдано відкидаються здобутки духовності. Релігія вчить
людину розпоряджатись своїм життям, а дух (тобто людські уявлення,
мислення та внутрішні імперативи) є рушійна сила будь-якої людської
активності. Це означає, що закони, позбавлені духовних ознак, приречені
на знецінення, недієвість. Тому доцільно розглядати нормативізм у такому
порядку: природні, моральні та позитивні. Наразі позитивні (матеріальні
й процесуальні) норми мають прямо відповідати духовним та абсолютно
моральним.

Серед прибічників природного права немає одностайності в цьому
розумінні. Існують думки, що зміст природного права полягає або в правах
людини, або в правосвідомості у суспільних відносинах, нормах моралі,
або у законах природи і т. ін. Не заперечуючи цих тверджень, все ж
перевагу треба віддати розумінню природного права, як сукупності прав
людини, народу, нації та інших суб’єктів суспільного

життя.

Обґрунтуванням створення правових норм (позитивного права) займається
філософія права. Безумовно, сутність права можна розкрити лише з
філософських позицій. У сучасних умовах в підґрунтя позитивного права
повинен бути покладений юридичний натуралізм, головною ідеєю якого є
права людини. Тобто філософія стверджує, що право похідне від індивіда.
Справжнє джерело права не існує поза людиною. Істотною помилкою було
бездумне сповідування юридичного позитивізму у радянський період, що
призвело до деформації філософських основ у юриспруденції. Лише справді
філософське сприйняття життєвих відносин здатне привести до мети, коли
тісно взаємопов’язане духовне й світське.

Правове регулювання суспільних відносин тим ефективніше, чим точніше
виражає політичні, економічні, духовні умови, процеси, потреби розвитку
суспільства. Тобто йдеться про соціологію права. Соціологія права
досліджує соціальні фактори, які взаємодіють з правовими явищами, а
також механізми такої взаємодії і фактичні відносини людей досліджує
соціологія права. Групуючи і організуючи первинну інформацію про них,
соціологія допомагає кожній соціальній галузі чітко визначити предмет її
власного аналізу, застерігає фахівців від зловживань логікою, від
захоплення категоріальною стороною спеціального аналізу. Соціологічний
підхід спеціалісти вважають інколи незручним, оскільки здобуті на його
основі факти далеко не завжди вкладаються у наявні, логічні схеми й
конструкції [77, с. 15]. Проте соціологічний підхід необхідний і має
практичну вартість.

Проблеми філософії й соціології права в радянський час вважалися
другорядними, не пов’язані з юридичною практикою. Тому домінувала
позитивістська концепція, зорієнтована на розв’язання проблем
правозастосовчої практики. У центрі уваги такої концепції була не людина
з її природними правами й свободами, не гарантії її правової захищеності
від всесилля державної влади, а система юридичних норм, встановлених
державою.

Філософський аналіз сутності права вміщує й соціологічні методи, які
відображають елементи політології, економіки та культурології права.
Цього вимагає політичний і економічний стан суспільства, який є основою
державної політики. Зрозуміти сутність політики й економіки дозволяє
філософія, а також культурологія. Але політологія, економіка,
культурологія покликані формувати право, його норми. Тобто, зрозумівши
суть явища, треба переходити до збереження цілісності його врегулювання.
В цьому – головний зміст здобутків людини у процесі опанування права,
які назвемо правовою культурою людини, яка є частиною професійної
культури юриста.

Більшість дослідників вважають, що правову культуру доцільно розглядати
окремо – для суспільства, професійної групи, індивіда, між якими існує
тісний зв’язок. При цьому вони наголошують на суттєвій відмінності між
поняттями «юридична культура» та «правова культура».

Розглянемо правову культуру юриста як суб’єкта права у

: двох полях – вищому й елементарному. Вище правове поле -суто
індивідуальне для кожного правника. Воно є духовним орієнтиром
формування правової культури юриста в елементарному полі, де діють норми
позитивного права. Нехтування вищим правовим полем призводить до
неправильного формування правової культури у сфері позитивного права.
Саме тому найчастіше відбуваються правові деформації у юридичній
практиці.

Правову культуру юрист не повинен використовувати як інструмент
маніпулювання правовими нормами. Це може

: завдати шкоди розвитку державної системи. Правова культура юриста
відображає як позитивне, так і природне право, співвідношення між цими
феноменами культури, стиль і культуру праці, ставлення до громадян,
захист їхніх законних інтересів тощо. Його правова культура діє
синергетичне (співдружньо), відображаючи рівень, умови існування тих чи
інших суспільств, етапи розвитку цивілізації. При цьому сліпе
імпортування чужої культури ні в якому разі недопустиме.

Оскільки право виступає культурним феноменом, будучи частиною
загальнолюдської культури, то правова культура становить цілісний
правовий космос, що охоплює усі правові сфери суспільного життя. Суть
культури саме і полягає у сприянні впорядкованості суспільного розвитку.
Виходячи з цього, правову культуру називають «другою природою»,
підкреслюючи, що остання не є механічною добудовою до основної, «першої
природи», а становить культурну трансформацію, культуризацію і
культивацію всієї (єдиної) природи окремих людей і народів. Отже, право
– це не культурний плід на дикому дереві, а плід окультуреного дерева
[103,с.43].

Правова культура юриста — це ступінь духовно-філософського осмислення
духу природного і змісту позитивного права, коеволюції всіх його джерел
у співвідношенні частини й цілого, раціональної власної професійної
діяльності та уміле утримання (регулювання) фахової гармонії у правовому
полі.

Аналіз компонентів правової культури сучасного правни-ка потребує
поєднання традицій філософії права й герменевтики. Йдеться не про тексти
юридичних законів, а дефініції, визначення принципів, функцій та їхньої
ролі у формуванні професійної культури юриста. Не менш важливо
здійснювати аналіз правової культури у контексті онтології, гносеології,
аксіології, логіки, феноменології права, що є також основою філософії
права.

У даному випадку критеріями компонентів правової культури є:

а) за змістом – правова коеволюція, знання джерел позитивного права і
правової культури;

б) за суб’єктивною стороною – почуттєве і раціональне;

в) за об’єктивною стороною – гармонійність юридичної практики.

Коеволюція – це зв’язок з природою, космосом, без чого існування людини
неможливе. По суті людина – лише мікрочастинка природи, а не її володар.
Юристові важливо правильно налагодити свій коеволюційний зв’язок, уміти
бачити правові явища у природі, розуміти й оцінювати їх. Професія юриста
своєрідно виявляє погляд на світ крізь призму права. Це породжує так
звану правову коеволюцію, яка суттєво впливає на формування правової
свідомості.

Однак, згідно з філософською антропологією від юриста вимагаються певні
зусилля, напрацювання та здобутки в організації професійного буття.
Тобто, закономірно актуалізується культура його правової коеволюції.

Заглиблюючись у суть правової коеволюції, індивід має змогу сильніше
відчути логічну природу права, хоча синергетика доводить, що категорія
хаосу у суспільних відносинах є закономірною й необхідною. Це своєрідний
вияв принципу плюралізму у суспільному розвитку. І якщо насильно
втручатись у цей «впорядкований хаос», то позитивного результату не
чекати. Тому намагання держави створити досконале позитивне право – це
проблема безперспективна. Дослідники права вважають, що існуюче природне
право само потребує адекватного державного узаконення.

Зміст правової культури сучасного юриста, полягає саме в культурі
правової коеволюції, розуміння природності права. Така правова культура
характеризується природною (а не позитивною) правосвідомістю, що виявляє
вищу цінність професійної діяльності юриста.

Складовим елементом культури правника є знання джерел позитивного права
і правової культури, що пояснюється онтологією права. Право існує не
тільки у формах правової норми, правових відносин, правосвідомості, а у
тих формах, у яких й застосовується принцип формальної рівності.

Щодо джерела позитивного права і правової культури, то воно є своєрідним
«місцем зустрічі» духовності і моралі. Іншими словами, правова культура
юриста по-особливому акумулює почуття інших осіб, які формують право.
Однак почуття законодавця дещо догматичні. Не виключено, що юрист
сприймає позитивне право як догму, висловлену групою людей. Розв’язання
даної проблеми вбачаємо у розумінні (осмисленні) духу права, а не його
букви.

Відтак, є підстави стверджувати, що джерелом позитивного права і
правової культури юриста є дух права, причому саме природного права, яке
в ході історії частково має письмове закріплення. Адже повністю дух
права перевести у дух законів неможливо. Та й дух законів ще не
відображає цілісності духу права. Головне полягає у морально-правовій
реальності, похідної від людини, її духовного творчого потенціалу.
Правова культура юриста залежить від тих, хто творить право. Тому
розв’язання проблеми зумовлюється все-таки природним правом, тим, що
становить собою дух права.

Лише природне право здатне формувати правову культуру як реальну
свободу, об’єктивну справедливість, формальну рівність.

Хоча правова культура юриста безпосередньо зумовлена позитивним правом,
однак її джерелом є природні закони, вимоги суспільного життя. Кожен
правник може обирати для себе джерело власної правової культури, що
відповідно чинить вплив на якість, ступінь правової культури. Проте
недоцільно вважати єдиним джерелом правової культури юриста правову
догму, оскільки в цьому випадку матимемо юридичний позитивізм правової
культури, який не завжди дає ефективні результати.

Для духовно-філософського осмислення змісту позитивного права необхідне
й розуміння юристом таких філософських категорій як частина і ціле у
правовій культурі.

Правова культура юриста виявляється як частина щодо правової культури
суспільства (як цілого). Проте це зовсім не означає, що правова культура
суспільства складається із суми правових культур всіх членів
суспільства. Провідним тут є дух правової культури, джерела якого
становлять духовні норми.

Якщо виходити з того, що правова культура юриста – це смислова
цілісність, то частинами виступатимуть окремі дії юриста та його
невикористаний потенціал. Це означає, що правоохоронцеві важливо
усвідомити власні вияви частин правової культури, зрозуміти, що осягнути
правове буття можна за умови усвідомлення цілісності правової культури.
Але таке усвідомлення передбачає правильність вибору методів правового
пізнання. Одним із таких методів є самоорганізація юриста.

Частина у правовій культурі може характеризуватися однією або декількома
культурами. Юрист може вважати цю частину другорядною, малозначущою.
Проте з філософського погляду, частини у цілому однаково важливі. У
випадку, коли не повністю використовуються здобутки інших культур,
деформується власне правова культура як ціле. Такий синергетичний
різновид правової культури вимагає збереження цілого, його стабілізації,
спрямованості у русло природно-духовного права.

Таким чином, правова культура, її ідеї, духовні цінності стають для
юриста відправною точкою вдосконалення його професійної майстерності (за
умов сприйняття правової культури як цілого) або деформації правової
діяльності (коли порушується взаємозв’язок цілого і частини, та
ігнорується значення частини).

Правова культура функціонує як єдність чуттєвого і раціонального у
професійній діяльності юриста. Тобто чуттєве і раціональне визначає
зміст і рівень правової культури юриста. Так, правове почуття є
результатом правової свідомості або її дією, зовнішньою оболонкою.
Адекватну правову орієнтацію юриста відмічає взаємозумовленість
чуттєвого та раціонального.

Раціональність права – це критерій, який дозволяє сформувати такі
системи права, які були б самодостатніми і забезпечували функціонування
суспільства на засадах правового почуття та правопорядку. Так чи інакше,
раціональність залежить від правової культури.

У правовій культурі юриста чуттєве і раціональне взаємодіють. Це
пов’язане із формуванням поваги до права (позитивного), духовності і
моральної відповідальності.

По-перше, у юриста повага до права виявляється тоді, коли він усвідомлює
його цінність. А перетворити позитивне право у цінність вдається не
кожному законодавцю. Тому юристові доводиться зорієнтувати власні знання
права та навички на справедливе розв’язання практичної правової
проблеми, обрати раціональне рішення.

По-друге, повага до права ще не означає пріоритет раціональності над
чуттєвим у діяльності юриста. Тут головну роль відіграють совість
юриста, його особистісні духовно-моральні якості.

Важливим критерієм поваги до права виступає насамперед не правова, а
більше моральна відповідальність.

Визначення правової культури буде неповним, якщо не розглянути її
принципів, які становлять вихідні концептуальні засади професіоналізму
юриста.

Основними принципами правової культури правника є: правовий історизм,
загальнолюдські правові цінності, «національність» права, верховенство
правової культури, безпека правової життєдіяльності, соціально-правова
реабілітація, правовий менеджмент.

??=? особливо важливий у формуванні професіоналізму юриста, оскільки
правові явища на різних історичних етапах оцінюються по-різному. Це
зумовлює зміну духовного світу юриста, що приводить до різного розуміння
й призначення права. Адже в кожну історичну добу відбувається певна
конкретизація правової культури, формується певне бачення ефективності
правового регулювання суспільних відносин, незважаючи навіть на
системність і наступність права. Зрозуміло, що історична відкритість
правової культури може безпосередньо впливати (як негативно, так і
позитивно) на об’єктивність правових рішень. Важливо при цьому зрозуміти
сутність самої історичної доби, виявити закономірності розвитку правової
культури. Ці закономірності мають враховуватись правником у професійній
діяльності. Крім того, правовий історизм орієнтує спеціаліста на
професійне сприйняття світового культурно-правового простору.
Усвідомлення світового значення правової культури є ефективним засобом
правового регулювання суспільних відносин.

Активний вплив на правову культуру юриста чинять правові цінності. У
тоталітарних суспільствах загальнолюдські правові вартості не знайшли
свого застосування. У радянський час юристи були позбавлені права.
Світові правові системи пішли далеко вперед, а в Україні все ще
виявляється юридичний позитивізм, який гальмує утвердження
загальноосвітніх правових цінностей. Ще часто юридична практика маневрує
правовими нормами, що негативно впливає на загальний стан правопорядку.
Відтак правова культура формується на основі визнаних загальнолюдських
правових цінностях, доведених наукою й перевірених практикою.

Що стосується «національності» права, то провідну функцію в ній
виконують національно-правові традиції, згідно з якими право відповідає
духові нації, відображає її менталітет. Становлення професіоналізму
юриста ґрунтується на пізнанні правового явища через національну
культуру. Юрист передусім повинен бути знавцем свого національного
права, незважаючи на те, що правові норми, як правило,
інтернаціоналізуються. Соціокультурність правових явищ відображає
національні інтереси, а, отже, згідно з цим формується професіоналізм
юриста.

У суспільстві поряд з верховенством права має існувати також
верховенство правової культури суспільства. Це можливо за умови
поширення духу правової культури, яке здійснює держава. Досягти такого
стану суспільства вдається не кожній державі. Але там, де існує
верховенство правової культури, відповідно формується і професійне
почуття юриста.

Безпека правової життєдіяльності юриста як умови його професіоналізму
полягає у виробленні поваги до життя і здоров’я людини, які, безперечно,
становлять найвищу соціальну цінність. Правова культура орієнтує
правоохоронця на духовний вимір людського буття правовими нормами, отже,
на відповідну організацію соціально-правового захисту населення. Йдеться
про правове виховання, профілактичну роботу, яку повинні здійснювати
кваліфіковані юристи з високою правовою культурою. Принцип безпеки
правової життєдіяльності спрямований на громадян і на особу юриста.

Безпека, як така, полягає у дотриманні юристом правового почуття,
недопущенні ним самим порушень, встановленого правопорядку та правового
режиму. Гарантом безпеки правової життєдіяльності виступають насамперед
такі чинники як професіоналізм правника, його правовий вплив на громадян
та духовні параметри юридичних дій.

Професіоналізм юриста вміщує такий принцип, як соціально-правова
реабілітація, то^то відновлення попереднього правового стану або
здійснення перевиховання. У суспільствах з низьким рівнем
цивілізованості побутує хибна думка, що місця позбавлення волі – це
головний засіб перевиховання правопорушників. Проте соціально-правова
реабілітація полягає не тільки в позбавленні волі, а й у тому, щоб через
правову культуру суспільства впливати на свідомість осіб, схильних до
правопорушень. Головну роль у цьому процесі покликані зіграти працівники
судових та правоохоронних органів. Роз’яснюючи суть природного права,
спираючись на нього, юрист може допомогти правопорушникові виправитися.
Безперечно, це стає можливим за умови, коли правоохоронець володіє
високою правовою культурою.

Професіоналізм правника буде успішним за умови злагодженої діяльності
юридичних установ. Тому принцип правового менеджменту можна розглядати
як такий, що має локальний характер. У нього виражені два аспекти
науковий та синергетичний, проте не останню роль відіграє економічний
аспект правової культури (матеріально-побутові умови, належне фінансове
забезпечення тощо).

На порозі XXI ст. юристу важливо спрямувати правову культуру на
розв’язання глобальних суспільних проблем -побудови правової держави
України, утвердження верховенства права.

Правова культура має такі риси, які вирізняють:

• підвищення якості права та його сутності;

• удосконалення пошуку істини в позитивному праві;

• соціальне активна професійна поведінка юриста;

• забезпечення дії свободи волевиявлення;

” сприяння об’єктивному розв’язанню юридичних конфліктів;

• запобігання діям правового свавілля;

” збереження і примноження культурної цінності права;

” недопущення правових аномалій;

” сприяння набуттю державою правокультурних ознак;

• всебічний розвиток фольклорного права;

” виховання законослухняності у громадян.

Зокрема, така риса правової культури юриста, як підви-іцення якості
пізнання юристом сутності права, має першочергове значення. Методами
пізнання сутності права, як відомо, є індукція, дедукція, юридична
абстракція. Високий рівень правової культури, майстерність юриста дають
змогу виявити системність у позитивному праві, виділити його структурні
елементи, зіставивши їх з нормами природного права, врегулювати можливу
невідповідність між ними із власними правовими почуттями. Підвищення
якості права сприяє глибшому усвідомленню призначення права, пізнанню
його сутності.

Удосконалення пошуків істини у позитивному праві – суперечливий і
відповідальний процес. Це, по суті, завдання філософії права, як
методологічної основи дослідження професійної культури юриста. Йдеться
про те, що у позитивному праві знайти істину можна, звернувшись до
філософсько-гуманістичних підвалин національного розвитку. Приймаючи
правове рішення, юрист може припуститися великої помилки, якщо
керуватиметься лише буквою закону, нехтуючи національним духом права. У
цьому випадку він може не побачити об’єктивної істини у праві,
вдаватиметься до такого правового інструментарію, який не схвалюється
суспільством. Тому становлення професіоналізму юриста – це процес
постійного формування філософсько-методологічних основ права.

Виховання соціальна активного кваліфікованого правни-ка органічно
пов’язане з формами діяльності (реалізації права). Виділяють чотири
форми діяльності: дотримання, виконання, використання, застосування [50,
с. 50]. Правова культура включає всі ці форми, причому у кожній з них
своя специфіка, свій підхід. Проте для правової культури важливою є не
лише правомірна професійна поведінка, тут потрібна ще й соціальна
активність юриста. Адже пасивна правомірність аж ніяк не визначає
культури професійних дій. Правоохоронець у ролі пасивного виконавця чи
спостерігача часто завдає шкоди суспільству, а іноді навіть стає на шлях
правопорушення.

Правова культура юриста забезпечує дію його свобідної волі, яка дана
йому від природи. Воля до свободи є абсолютною й фундаментальною основою
людських прав, порушення яких стає руйнацією справедливості як
природного феномену [115, с. 39]. Зрозуміло, що воля як психічна
категорія має межу свого вияву чи розвитку, тобто вольовий характер
юриста може не мати прикладної дії. Оскільки воля може бути скерована не
тільки на добро, а й на зло, то її потрібно регулювати. Якщо правник
володіє високим рівнем правової культури, то це гарантує його волі
свободу, оскільки сама культура вже контролює його дії. Тоді дія свободи
волевиявлення юриста спрямована на творчість у професійній діяльності,
нестандартне розв’язання правових проблем, що має велике суспільне
значення.

Правова культура юриста сприяє об ‘єктивному розв я-занню юридичних
конфліктів, які доволі часто трапляються у професійній діяльності. Під
юридичним конфліктом розуміють суперечливість права, певне протиборство
суб’єктів права у зв’язку із застосуванням, порушенням чи тлумаченням
правових норм. Йдеться про піднесення рівня культури правового
спілкування між різними суб’єктами права. Наразі важливим є не змагання
«інтелектів», а насамперед об’єктивність реалізації права. Важливо дійти
консенсусу з метою утвердження справедливості.

Як протидія правовому свавіллю виступає висока правова культура юриста,
а також законодавця. Юрист, трансфор-муючи досконалі правотворчі дії
законодавця, покликаний засобами правової культури стабілізувати правову
ситуацію. Під правовим свавіллям розуміється передусім прийняття
законів, які суперечать один одному, або скасування нормативно-правових
актів, а потім їх «реабілітація» тощо. Така послідовність негативно
позначається на стані правової культури як юристів, так і загалом
держави.

Правова культура юриста, безумовно, спрямована на збереження і
примноження культурної цінності права. Адже творча діяльність,
духовно-інтелектуальні здібності юриста сприяють розвитку існуючої
правової системи. Зрозуміло, тут не обійтись без здобутків інших видів
культур, діалогу між ними. Потрібні юридична творчість, широкий діапазон
знань, універсальна спільна творчість, оскільки перебування тільки на
позиціях юридичного позитивізму означає деформацію правової культури.
Культурна цінність права полягає передусім у постійному «окультуренні
права», насиченні його новим культурним змістом, культурними
тенденціями.

Отже, принцип діалогу культур віддзеркалює правову культуру юриста,
використання національних і світових культурних традицій з метою
демократизації правовідносин між різними народами, піднесення рівня
правової ерудиції у національних питаннях.

Висока правова культура юриста виключає правові аномалії— відхилення
позитивного права від норми, від природного права. Як правило, це
правові норми «вчорашнього дня», які відстають від життя. Гальмом у
правовій діяльності є також певні прогалини у законодавстві, які
створюють своєрідний вакуум у правовому регулюванні. Його покликані
заповнити дух права, правова культура суб’єкта прав, отже, високий
професіоналізм правоохоронців.

Саме професійна юридична практика чинить ефективний вплив на утвердження
правокультурних ознаку державі, на розвиток власне правової держави. Під
впливом східної культури український народ поступово втрачав свою
індивідуальність, зневірювався у можливості правовим шляхом будувати
своє життя. Проте під впливом відродження правової культури та
національно-правового почуття відбувається духовне оновлення
правокультурних рис українського суспільства. Це створює передумови
піднесення рівня юридичної діяльності, підвищення юридичної
компетентності, викорінення правового нігілізму, удосконалення правового
виховання громадян.

Необхідну для суспільства функцію правової культури виконує «фольклорне»
право, яке вважають традиційною сукупністю зобов’язань і заборон, які
усно передаються суспільством і санкціоновані ним.

Проте видається можливим, що в кожної нації існує неписане право, воно
частково збігається зі звичаєвим, національним (народним), життєвим
правом. У слов’ян, як і в інших народів, спочатку існувало звичаєве,
усне право. Звичаї виникли у процесі співжиття первісних людей, ввійшли
у їхній побут, свідомість, регулювали поведінку. Відчутний вплив на
розвиток права у Київській Русі мало християнство. Шляхом рецепції у
Київській Русі поширилося візантійське право. Проте його вплив на
інститути Київської Русі був мінімальний.

Однак «фольклорне» право має особливості. По суті, це усно узаконений
фольклор нації. У професійній діяльності юрист повинен керуватися
традиціями звичаєвого права (оскільки воно є виявом національної
культури), використовуючи їх у практиці правового виховання громадян.
«Фольклорне» право вбирає у себе пережитки минулого і своєрідне народне
право, що узгоджується із державним правопорядком. Тому у «фольклорному»
праві основним компонентом є юридичний фольклор, який захищає звичаї,
традиції, звичаї «старого» права від порушень установлених правових
норм.

Йдеться про старі правові порядки в нових, більш цивілізованих умовах.
Адже не кожен звичай можна віднести до народного, правового та й
фольклорного.

«Фольклорне» право позитивно впливає на виховання законослухняності
громадян. Законослухняність є результатом правового виховання, коли
громадяни усвідомлюють свої вчинки, знають про можливе правове
покарання. Законослухняною поведінка є тоді, коли громадяни правильно
розуміють право як реалізацію свободи, відчувають дію духу права.

Отже, динаміку української правової культури наприкінці XX ст.
характеризує активне формування національної правової системи. Нині у
правовому полі склалася така ситуація, при якій правовий диктат вже
немислимий, а до свободи волевиявлення за сучасних умов громадяни ще не
готові. Професійна юридична практика має сприяти тому, щоб громадяни
повністю відчули дієвість Справедливості як храму Права, розуміли
глибинну сутність позитивного права, високе покликання права,
спрямованого на їх захист.

Таким чином, справжня правова культура юриста може набути прогресивного
розвитку тільки на засадах діалогу культур. Відтак, актуалізується
значення інформаційного забезпечення професійної діяльності юриста.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Статут Організації Об’єднаних націй від 26 червня 1945 р. //
Действующее международное право.- М., 1996.- Т. 1.- С. 7—33.

2. Загальна Декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. // Права
людини: Основні міжнародно-правові документи- К., 1989.-С.9-14.

3. Статут Міжнародного суду від 26 червня 1945 р. // Действующее
международное право.-М., 1996.-Т. 1.-С. 797-810.

4. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права від 16
грудня 1966 р. // Права людини: Основні міжнародно-правові
документи.-К., 1989.-С. 15-27.

5. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня
1966 р. // Права людини: Основні міжнародно-правові документи- К., 1989-
С. 28^9.

6. Конвенція проти катувань та інших жорстоких нелюдських або
принижуючих гідність видів поводження і покарання від 10. грудня 1984р.
// Права людини: Основні міжнародно-правові документи- К., 1989-
С.97-112.

7. Статут Ради Європи від 5 травня 1945 р. // Действующее международное
право.-М., 1996.-Т. 1.-С. 707-717.

8. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4
листопада 1950 р- М., 1996- С. 108-123.

9. Європейська культурна конвенція від 19 грудня 1954р.// Україна в
міжнародно-правових відносинах.- К., 1997.- Кн. 2:

Правова охорона культурних цінностей- С. 295-298.

10. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 р. //
Відомості Верховної Ради України [далі – ВВРУ.- С. С.].- № 3.-Ст.141.

11. Основи законодавства України про культуру: Закон України від 14
лютого 1992р.//ВВРУ.-№21.-Ст.294.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter