З дисципліни:

Основи права

На тему:

“ Правова держава, її ознаки “

Студента групи ЗКН-31

Кантемира Євгена
Володимировича

Перевірив:

Уграк Віктор
Васильович

Коломия 2001

Вступ

Кінець другого тисячоліття характеризується ідеологічним і духовним
розкріпаченням людства , здійснюваний шляхом утвердження гідності кожної
особи , нації , а також політично плюралізму як найвищих суспільних
цінностей.

Останнім часом на різних рівнях і з різних приводів часто вживають
терміни “ демократична держава“ і “правова держава“. При цьому одні
виходять з бажання підкреслити , що , проголосивши себе суверенною і
незалежною , Україна стала й демократичною правовою державою , а інші –
з прагнення довести , що побудова такої держави є справою більш
віддаленої перспективи.

Насамперед дамо коротке тлумачення терміна “ правова держава “ .Це
поняття з’явилося в 19 столітті , коли внаслідок Великої Французької
революції 1789 року монархічний , абсолютистський режим було замінено
режимом законності , що стало подією не лише дяля Франції , а й для
усього людства.З цього моменту практично розпочався поділ влади
,народилася ідея правової держави. До того ж часу влада правителя над
підданними була безмежною .Про це , зокрема , свідчить й відома формула
Людовіка 14 : “Держава – це я “.

Взагалі ж , як ідея , концепція , теорія , а потім і практика поняття
правової держави бере свій початок ще з античних часів . Воно виникло як
контрбаланс автократії та свавіллю. Ще Платон зазначав , що він
передбачає близьку загибель держави , де закон не має сили і перебуває у
чиїсь владі. Панування ж закону над владарями – це шлях рятування
держави. Цю ж ідею поділяв і розвинув Арістотель , який зазначав , що
там , де немає влади закону , немає місця для жодної форми державного
режиму і що закон має панувати над усім.

З часом подібні ідеї дістали розвиток у працях Ш.Монтеск’є , Дж.Локка ,
І.Канта та інших філософів. І.Кант сформулював філософські основи теорії
правової держави ; суть цієї концепції зводиться до кількох основних
положень. “ Кожний громадянин повинен бути паном сам собі “. “ Чого
народ не може вирішити відносно себе , того і законодавець не може
вирішити відносно народу “ . В цих положеннях йдеться по суті про
юридичне закріплення прав і свобод людини. Ш.Монтеск’є обгрунтував в
своєму творі “ Про дух законів “ головний стрижень законності – відому
формулу поділу влади . Він вважав , що в державі існують три гілки влади
– законодавча , виконавча і юридична . Політична свобода може мати місце
лише в тих державах , де ці гілки не сконцентровані в одних руках.

З 18 століття ідея правової держави становить головну гарантію прав і
свобод громадян . Філософська , а потім і юридична доктрина про “
Природні і невід’ємні права людини “ ( як зазначено в статті 2
програмного документа Великої Французької революції – Декларації прав
людини і громадянина ) являє собою головне джерело принципів правової
держави. Особливо стисло обриси останньої були представлені у німецькій
доктрині другої половини 19 століття.

Принципи, на яких грунтується правова держава , найбільш повно
охарактеризовані в політології. У теоретико- методологічному плані вони
являють собою найважливішу частину концепції правової держави.Практичне
значення концепції правової держави зумовлюється тим ,що вона
концентрує, втілює прогресивні здобутки людства у державно-правовій
сфері. Концепція правової держави дає відправні гуманістичні орієнтири
для вдосконалення і розвитку сучасної демократичної держави ;спрямовує
відповідним чином основні напрямки діяльності різноманітних державних
органів. Цією концепцією можуть послуговуватися громадяни як
ідеологічним джерелом своїх очікувань і сподівань стосовно держави , для
обгрунтування своїх побажань , рекомендацій , вимог щодо її політики .
До поняття і концепції правової держави звертаються і у таких ситуаціях
:

-при організації політичних партій , інших громадських об’єднань , при
формулюванні їхніх політичних вимог , розробці програмних документів ;

-при проведенні публічних політичних акцій- виборів , мітингів ,
демонстрацій , заснуванні друкованих органів тощо ;

-при виданні та застосуванні законів .

Приоритетна роль в концепції правової держави належить принципу
верховенства закону в усіх сферах життєдіяльності держави і суспільства
.

Зміст цього принципу охоплює дві сторони . Перша полягає в тому , що
дозволено все , що не заборонено законом . Дія цієї сторони насамперед
поширюється на відносини держави з особою , яка стає найвищою цінністю .
Ці відносини мають визначатися тенденцією до самообмеження влади держави
над особою , пріоритетом її інтересів перед усіма іншими цінностями .

Друга сторона верховенства закону полягає в тому , що в правовій державі
найвищим принципом є безумовне підкорення усього і всіх закону .
Логічним продовженням цієї мети стає принцип , згідно з яким держава ,
її органи і посадові особи зобов’язані діяти у повній відповідності з
законом . Відступ від приписів закону має тягнути за собою як визнання
нечинними правових рішень або вчинених дій , так і персональну
відповідальність винних у цьому , застосування юридичних санкцій .

Для правової держави характерна кардинальна зміна відносин між нею і
особою , громадянином . Зміст цього принципу охоплює такі складові :
непорушність прав і свобод людини , широка система їх гарантій ,
соціально-правова захищеність особи , усіх її цінностей , реальність
судового захисту прав та інтересів людини .

Отже , найголовнішою рисою правової держави є справжнє забезпечення
верховенства закону . Ні державний орган , ні офіційна особа , ні
організація , ні людина не звільняються від обов’язку підкорятися закону
. Громадяни несуть відповідальність перед державою , а державна влада –
перед громадянами . Права громадян надійно захищені від будь-якого
свавілля влади та її представників . Тільки держава , яка здатна
максимальною мірою реалізувати задачу захисту прав людини і зробити це
своєю основною функцією, може називатися правовою . Отже , правова
держава – це держава , в якій юридичними засобами реально забезпечується
максимальне здійснення , охорона і захист основних прав людини . Саме
така держава є одним з найвизначніших загально-людських
політико-юридичних ідеалів .

Концепція правової держави спирається також на теоретичне розрізнення
права і закону . Існують два типи праворозуміння – позитивістський , або
легістський , і непозитивістський , або юридичний . Позитивісти вважають
, що правом є будь-які закони , адміністративні акти , судові рішення і
взагалі будь-які накази державної влади незалежно від їх змісту . Така
позиція називається ототожненням права і закону . Мається на увазі закон
в широкому розумінні – будь-який владний акт , виданий компетентним
органом влади з дотриманням встановленої процедури , тобто акт ,
правильний за формою .

Протилежний тип праворозуміння – юридичний — містить в собі різні
напрями правової думки , в яких наводиться розрізнення права і закона ,
пояснюється пріорітет права над законом . Право істинне не тому , що
воно записано в законі і існує в офіційній формі , а через свій зміст .
Закони повинні бути правовими , містити правові норми , але насправді
закони можуть бути і неправовими . З давніх часів в розумінні людей та в
різних теоріях існує представлення про справедливе природнє право , яке
передує законові . Одні вважають , що природнє право іде від Бога або
витікає з природи людини , природи речей , інші – що воно міститься в
об’єктивних дозаконотворчих і позазаконотворчих суспільних відносинах .
Природнє право , тобто сукупність дозаконотворчих і позазаконотворчих
принципів , норм , потреб і закономірностей , називають по-різному :
ідея права , природні права людини і , нарешті , просто право .

Легісти не признають ніякого природнього права і взагалі ніякого права
поза законом . Вони визнають закон правом незалежно від того , як
оцінюється його зміст з моральної , етичної , релігійної ,
теоретико-пізнавальної або якоїсь іншої позиції . Але якщо вважати , що
право являє собою лише ті норми , які записані в законі , то виходить
,що право- це виключно продукт діяльності державного законодавця . Саме
він , законодавець , робить норми правовими . Інакше кажучи , право – це
те , що хоче законодавець ,влада. Але в такому випадку , що таке
свавілля і чим воно відрізніється від права?

Існує лібертарна концепція розрізнення права і закону , яка пояснює , що
право – особливий соціальний регулятор , який діє поряд з моральними ,
етичними , релігійними , політичними та іншими соціальними нормами . За
своєю суттю право – історично обумовлена форма , загальна і рівна міра
свободи . Правові норми і вимоги описують свободу людей , ступінь ,
кількість їх свободи . Тому вони повинні формулюватися в законі ,
закріплюватися його силою , оберігатися державою . Закон повинен служити
свободі , праву . Держава і її закони необхідні для права . Але якщо
закони не захищають свободи , якщо влада встановлює їх свавільно , то
такі закони не є правовими , правом . Сутність права – свобода , а не
насилля . Примус в суспільстві необхідний заради захисту прав від
порушень , а не для придушення свободи . І закони є правом не тому , що
це формально коректні акти , а тому , що вони містять правовий зміст ,
гарантують свободу людей . Звідси , верховенство , або господство ,
права передбачає державу , яка дає потрібні гарантії свободи , безпеки і
власності , гарантії від свавілля , зокрема , публічно-владного .

Розмірковування про правову державу неможливі з позиції легістського
праворозуміння . Позитивісти не визнають природні і невід’ємні права
людини і говорять лише про даровані основні права і свободи громадян .
Тому для них поняття правової держави виявляється безглуздним : влада ,
що дарує права , не може бути обмежена ціми правами .

На думку кандидата юридичних наук , старшого наукового співробітника
Інституту держави і права РАН Четверніна В.О. ідеальна правова держава –
це держава ліберальна , або “ держава – нічний сторож “ . Її
протилежність – авторитарна , або поліцейська , держава .

В будь-якому ліберальному варіанті розрізняються дві відносно самостійні
сфери суспільного життя – держава і громадянське суспільство . Останнє
являє собою сферу вільної активності , в якій людина виступає як
автономний індивід , що переслідує свої автономні цілі і інтереси . У
відносинах суб’єктів громадянського суспільства діє принцип : “ що не
заборонено правом – дозволено “ . В ідеалі ліберальна держава може лише
мінімально втручатися в сферу громадянського суспільства , наприклад в
економіку , — в разі порушення правових заборон .

Ідеальна поліцейська держава , навпаки , повинна максимально
контролювати вільну соціальну активність громадян – регулювати ,
ліцензувати, квотувати , а також “ допомагати “ громадянському
суспільству вирішувати його проблеми . Поліцейська держава обмежує права
і свободи людини законами , прийнятими з міркувань спільного блага ,
економічної доцільності , моралі , соціальної справедливості , боротьби
з злочинністю , охорони державної таємниці , державної безпеки тощо .

Насправді , як зазначає далі Четвернін , не існує ні ідеальної правової
(ліберальної) , ні ідеальної поліцейської держави (остання перетворилась
би в тоталітарну , що знищує всілякі прояви свободи ) . Реальні держави
або ближче до правової , або до поліцейської .

Виходячи з усього вище сказаного , зрозуміло , що суттєвою рисою
правової демократичної держави , покликаної виконати свою
загально-людську місію , є безумовність свободи особи . Здається ,
нарешті людство повністю усвідомило актуальність положень Загальної
декларації прав людини про те , що ігнорування і нехтування правами
людини призвели до актів варварства , які збуджують людську свідомість ,
і що визнання гідності , притаманної всім членам дюдської сім’ї , їх
рівних і невід’ємних прав становить основу свободи , справедливості та
миру на землі .

Така зміна позиції відображає мудру переоцінку ролі та місця людини в
суспільстві , визнання її права на життя , свободу і пошуки щастя як
природного і невід’ємного .

Важливо , щоб права і свободи людини були не тільки проголошені , а й
надіцно захищені . Паризька Хартія для нової Європи ( 1991 рік ) ,
визначаючи обов’язки держав і урядів щодо прав людини , встановила , що
їх захист і підтримка є найголовнішим обов’язком урядів , додержання цих
прав – це істотна гарантія недопущення зловживань владою , основа
свободи , справедливості та миру .

Досвід засвідчив , що демократична правова держава може бути створена на
основі принципу відокремлення державної законодавчої влади від
виконавчої та судової . З точки зору логіки правової держави перевага
має віддаватися законодавчій владі , оскільки саме вона формулює
стандарти права та юридичні норми життя держави і суспільства , визначає
основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики .

Однак зверхність заканодавчої влади не має абсолютного характеру .
Законодавець обмежений правовими конституційними принципами , а також
правами людини . До того ж він перебуває під контролем народу (
демократичні вибори , проведені народом ) . Правова держава передбачає й
суворий контроль за конституційністю законів , здійснюваний спеціальним
органом — Конституційним Судом , який має забезпечувати реалізацію
принципу поділу влади .

Вимоги до виконавчої влади добре відомі . Її функціонування має
грунтуватися на законі й обмежуватись законом . Ця влада не має права
присвоювати собі повноваження , не передбачені законом , і вимагати від
громадян виконання обов’язків , не закріплених у законі .

Гальмом на шляху прагнення до зловживань і ексцесів , що часто
виявляється виконавчою владою , є безумовне забезпечення права громадян
звертатися зі скаргами на її дії до юридичних інстанцій . Інакше
зловживання з боку виконавчої влади , залишаючись безкарними ,
відкриватимуть шлях до тиранії .

У неухильному забезпеченні вказаного права полягає одне з найвищих
призначень третьої , судової влади . А щоб виконати таку місію , судові
установи повинні бути незалежними . На цьому постулаті грунтується одна
з основних гарантій забезпечення прав і свобод громадян – існування
правової держави . Необхідність же додержання принципу поділу влади є
першочерговою й основною умовою забезпечення незалежності судової владжи
у правовії державі . Без цього судова інстанція обов’язково буде
відчувати тиск з боку інших двох гілок влади . А без її незалежності не
може бути й мови про зверхність права .

Такий зв’язок випливає з ролі арбітра , яку судова інстанція відіграє в
суспільстві . Існування такої ролі визначається тим , що судова влада не
тільки застосовує закони , а й активно , у різних формах бере участь у
їх створенні . До того ж вона часто вдається до їх інтерпретації ,
грунтуючи свої рішення на дусі закону , а не тільки на його букві . Тому
незалежність дозволяє судовій владі вирішувати деякі справи , виходячи
зі змісту , смислу закону , якщо законодавцем ті або інші правові
відносини не врегульовані .

Однак головне полягає в тому , щоб судова інстанція не перетворилась на
інструмент реакції та зловживань .

Враховуючи все вище сказане можна чітко визначити ознаки правової
держави , які , до речі , можна розділити на дві групи :
соціально-змістовні і формальні . Причому обидві групи настільки тісно
пов’язані між собою , що утворюють певну цілісність , розчленувати яку
можна у чистому вигляді лише теоретично , в абстракції .

Отже , соціально-змістовними ознаками правової держави є:

Закріплення в Конституції та інших законах основних прав людини;

Верховенство права і правових законів над підзаконними нормативними
актами , політичною і фізичною силою держави і її органів;

Панування у суспільному і державному житті законів , які виражають волю
більшості або всього населення країни , втілюючи при цьому основні
загальнолюдські цінності та ідеали;

Урегулювання відносин між особою і державою на основі
загально-дозволеного підходу , принципу “ громадянину дозволено робити
все,

що не заборонено законом , а державі і її чиновникам – лише те , що
дозволено;

Взаємоповага і взаємовідповідальність особи і держави;

Притаманна усім громадянам висока культура права, зокрема їх обізнаність
з життєво необхідними юридичними законами , а також уміння і навички їх
використання у практичному житті .

Формальні ознаки правової держави:

Чіткий розподіл функціональних повноважень між певними

спеціалізованими системами її органів – законодавчої , виконавчої ,

судової на основі підпорядкуванню саме закону як волевиявленню

народу або вищого представницького органу державної влади;

Юридичне закріплення основних прав і свобод людини , юридична
захищеність особи;

Високозначуще становище у суспільстві і державному житті судових органів
як , у певному розумінні , вирішальної , найбільш надійної юридичної
гарантії прав людини;

Неухильне і повсюдне виконання законів і підзаконних актів усіма
учасниками суспільного життя , насамперед державними та громадськими
органами .

Наша держава , Україна , теж встала на цей тернистий шлях формування
правової демократичної держави . В зв’язку з цим перед нею постає
комплекс проблем пов’язаних із необхідністю теоретичноі розробки й
практичного вирішення невідкладних завдань щодо формування суспільства .

Важливим критерієм якості теоретичного підгрунття реформ у
політико-правовій галузі є дієвість зв’язку між потребами сьогодення і
станом науки , яка має бути здатною не лише механічно відбивати
емпіричні реалії , а й робити прогнози і в цьому певною мірою
“випереджати “ дійсність . Оскільки програма побудови правової держави
розрахована на майбутнє , а майбутнє в основному визначається минулим ,
то підходи до створення української моделі правової держави , визначення
шляхів до її утвердження треба шукати в минулому і сучасному стані
національних державно-правових структур і країни в цілому .

Світовий досвід практичного розв’язання проблем , пов’язанихіз
державно-правовим будівництвом , показує , що не існує якогось єдиного ,
усталеного , класичного зразка правової держави . Натомість функціонують
її історично посталі – національні чи регіональні – моделі. Але ,
незважаючи на цю обставину , аналіз умов діяльності та механізму
функціонування абстрактної моделі корисний тим , що він подає
узагальнену ідеально-типову конструкцію , з якою доцільно зіставляти
реалії державного буття , визначаючи відмінність між бажаним та реально
досягнутим , причини розбіжностей та шляхи їх усунення . До того ж ,
порівняльно-юридичний метод відкриває широкі можливості для порівняння
на теоретичному рівні реального державно-правового статусу різних країн
у межах одного історичногоперіоду .

Таким чином , об’єктивно між теоретичною моделлю правової держави і
реально діючими державно-правовими механізмами існують певні суттєві
відмінності . Важливим корелятом між теоретичною моделлю та її реальним
прототипом є людський чинник у багатьох його вимірах ( притаманна
кожному соціуму ментальність , рівень правосвідомості , історичні
традиції тощо ) .

Поряд із національно-історичними особливостями , змінами темпів розвитку
не в останню чергу при створенні правової держави в Україні має
враховуватися й одна загально-соціологічна закономірність , визначена
І.С. Нарським : “ сукупні результати діяльності людей не збігаються , і
при тому суттєво , по-перше , з їх сподіваннями і , по-друге, з деякими
“вищими цілями “ історичного процесу або взагалі магістральною лінією
розвитку історії “. Згодом ідея невідповідності отриманих результатів
поставленим цілям , ідеалам була розвинута Гегелем у цілісну
історіософську концепцію , головна теза якої полягає в тому , що “ в
загальній історії дії людей призводять певною мірою взагалі не до тих
наслідків, яких вони прагнули і на які вони розраховували , а до
результатів несподіваних і небажаних “.

У практиці соціалістичного будівництва в СРСР ця думка здобула блискуче
підтвердження , проявившись у кричущій невідповідності цілей ,
проголошених Будівничими нового суспільства , і засобів , обраних ними
для досягнення цих цілей Ю Тенденцію ціннісного розходження мети і
засобів її досягнення у практиці більшовизму помітив один із перших
послідовних критиків марксистської теорії М.Бердяєв, який вважав
неприпустимим нехтування правами і свободами людини як одного із
принципів правової держави в ім’я примарного “ світлого майбутнього “.

Щоб уникнути повторення пройденого , слід дотримуватися щонайменше двох
важливих засад:

-визначення мети , ідеалу суспільного і державно-правового розвитку ,
його деталізація мають бути виваженими і вільними від утопічної
творчості;

-узгодження та досягення гармонії феноменологічної й конструктивної
парадигм державно-правового розвитку.

Для розробки стратегії виходу з кризи і повноцінного розвитку дуже
важливо також правильно оцінювати свій і чужий досвід виживання і
поступу. Одні пропонують нам забути про свій досвід і цілком покладатися
на досвід інших країн. Інші наголошують на досвіді розвитку нашої
країни. Треті пропонують взагалі відкинути наше минуле і сміливо
експерементувати із сучасним і майбутнім.Кожна з цих позицій має свої
плюси і мінуси. Останнім часом висловлювалися численні і багато в чому
слушні зауваження з приводу того , що в наших умовах західні моделі не
діють. Справді, механічна трансплантація будь-якої теорії не
непідготовлений для цього грунт в якісно інші соціально-історичні умови
неминуче призводить , як засвідчує історія , або до органічного
відтворенням суспільством чужої для нього теорії , або до насильницького
її впровадження “ згори “.

З огляду на це побудова правової держави в Україні повинна визначатися
в першу чергу тенденціями її власного поступу, рівнем “готовності “ як
суспільства , так і кожного громадянина до цих змін. Варті пильної уваги
слова К.Маркса про те , що теорія втілюється в кожному народові лише
настільки, наскільки вона є здійсненням його потреб.Отже, задля втілення
якоїсь теорії необхідно , щоб її ідеями перейнялися широкі кола
громадськості. Щоб правова держава стала дійсністю в Україні , варто
цілеспрямовано й наполегливо прайювати над правовою освітою , розвитком
правової культури населення , не забувати власні здобутки в цій галузі й
ознайомитися із зарубіжним досвідом, прищеплюючи все корисне й
повновартісне.

Висновок

Отже, нині ми стоїмо біля витоків процесу створення правової держави ,
для якої головним є захист особи, свободи і прав людини, у тому числі
національних меншин,додержання законів і державності.Характер цієї
держави мають визначати такі принципи:

верховенство закону в усіх сферах соціального життя;

обов’язковість закону для всіх державних органів,громадських
організацій,офіційних осіб і громадян;

захист і гарантії свободи особи, її прав , інтересів, честі й гідності;

взаємна відповідальність особи і держави;

контроль і ефективний нагляд держави за додержанням законів та інших
нормативних актів.

Здійснення усіх накреслених заходів,спрямованих на побудову правової
держави , стане для цивілізованого світу ще одним доказом прагнення
України до втілення в життя принципів гуманізму і демократії , найвищою
метою якої є забезпечення прав і свобод людини, основою нашої
державності.

Використана література:

Рабінович. Основи загальної теорії права та держави. К.,1994

Котюк В.О. Основи держави і права. К.,Вентурі, 1995

Молдаван В.В. Основи держави і права. К.,Юмана, 1996

Лінецький С. Ідея правової держави в сучасній Україні : проблема
досвіду.\\ Нова політика.1996 №5

Димитров Ю. Правова держава: перспектива чи сьогоднішній день. \\ Право
України. 1995 №5-6

Четвернин В.А. Понятие и термин “ правовое государство “.\\ США:
экономика, политика, идеология.1996 №8

Зміст

Вступ …………………………………………………. с. 2

Історія становлення поняття

“ правова держава “ ………………………………….. с. 2

Поняття концепції правової

держави і її застосування ……………………………. с. 3

Принцип верховенства закону ……………………… с. 4

Два типи праворозуміння ……………………………. с. 5

Ідеальна правова держава

та її протилежність …………………………………… с. 7

Безумовність свободи особи ………………………… с. 8

Принцип поділу влади ……………………………….. с. 8

Соціально-змістовні ознаки

правової держави ……………………………………. . с. 10

Формальні ознаки

правової держави …………………………………….. с. 10

Підходи до створення

правової держави в Україні …………………………. с. 11

Висновок ……………………………………………… с. 14

Використана література ……………………………… с. 16

PAGE

PAGE 17

PAGE 1

PAGE 17

Похожие записи