Реферат на тему:

ПРАВОПОРУШЕННЯ І ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

У біду падають, як у прірву, раптом, але в злочин сходять по щаблях.

А. А. Бестужев-Марлинський

1. Поняття, причини та види правопорушень

Преса, радіо й телебачення щодня повідомляють громадськість про факти
тих чи інших зловживань, про різного роду події чи вчинки людей, які
істотно зачіпають права інших осіб і обурюють усе суспільство. Та
журналісти, як правило, оцінюють такі події чи вчинки виходячи з
морально-етичних позицій, з міркувань суспільної користі чи, навпаки,
шкоди для суспільства і дуже рідко намагаються дати таким подіям правову
оцінку. Загалом це правильно —питання про те, наскільки та чи інша
поведінка людини узгоджується з приписами права, мають вирішувати
юристи, а не журналісти. Всякий учинок, який порушує встановлені і
схвалені суспільством правила, завдає шкоди іншим людям, є викликом
суспільству; отож людина, яка знехтувала інтересами суспільства, не має
морального права нарікати на те, що й держава у відповідь на таку
поведінку вживатиме до неї примусові заходи, які іноді можуть бути
досить жорсткими.

Для права поведінка людини, хоч би як її оцінювали з моральної чи
практичної точки зору, може або узгоджуватися з положеннями чинного
законодавства або ж порушувати їх. У першому випадку перед нами
правомірна поведінка, у другому — правопорушення. Отже, правопорушеннями
називають такі вчинки людей, якими порушуються приписи діючого права,
передусім положення Конституції і законів України. Великий німецький
філософ Гегель називав правопорушення неправом і вважав його проявом
«абсолютного зла».

Люди здебільшого дотримуються приписів права, однак правопорушення
вчинюються досить часто, а їх загальна кількість є настільки значною, що
це викликає зрозумілу тривогу громадян. Тому важливим питанням є
встановлення та усунення причин правопорушень.

Історія свідчить, що правопорушення трапляються в усіх країнах і
суспільствах незалежно від їхнього державного устрою та суспільного
ладу, і цілковито їх викорінити ще нікому не вдавалося. Щоправда, для
кожної епохи характерні свої особливі уявлення про правопорушення. У XVI
ст. торгівля наркотичними засобами, які на той час уже почали з’являтися
в Європі, не вважалася протизаконною, а от щонайменші сумніви стосовно
догматів панівної католицької релігії розглядались як страшний злочин і
каралися в основному спаленням «безбожників, чаклунів та єретиків».
Сьогодні ситуація докорінно змінилася: релігійні переконання є приватною
справою особи, в яку право майже не втручається, а от торгівля
наркотиками всюди вважається одним із найтяжчих злочинів і карається
тривалим позбавленням волі, а у деяких країнах —навіть смертною карою.

Питання про причини правопорушень завжди було й залишається складним.
Глобальною причиною всіх правопорушень є соціальні суперечності (їх
можна назвати «хворобами суспільства»), які завжди існують у
суспільстві. Вони призводять до того, що інтереси окремих соціальних
груп, іноді окремих осіб приходять у суперечність із загальними
інтересами, а тому соціальні схильності, моральні уявлення й спрямування
діяльності цих людей різко відрізняються від вимог існуючого права, а
звідси виникає схильність до їх порушення.

Що стосується окремих правопорушень, то їх вчинення може бути викликане
різними, іноді не залежними одна від одної причинами: це можуть бути
причини економічного характеру (наприклад, неможливість знайти роботу і
легальний заробіток); соціальні причини (зокрема, недоліки виховної та
освітньої роботи); обставини сімейного характеру або ж інші особливості
середовища, в якому живе потенційний правопорушник, причини особистого
характеру (наприклад, схильність до алкоголю чи вживання наркотиків)
тощо.

Іноді причиною правопорушень виступає і недосконалість чинного
законодавства — наприклад, надмірні ставки оподаткування юридичних осіб
змушують їхніх керівників шукати шляхи ухилення від сплати податків,
оскільки без цього виробнича чи комерційна діяльність підприємства буде
просто неможливою. У цьому випадку, звичайно ж, необхідно усунути
подібну причину — за наявності більш оптимальних податків буде менше
тих, хто ухилятиметься від їх сплати.

Вчені-кримінологи протягом тривалого часу (ще з кінця XIX ст., коли
відомий італійський кримінолог Чезаре Ломброзо висловив думку, що той,
хто вчинює злочини, є злочинцем від народження) намагаються знайти
відповідь на питання, чи існує зв’язок між генетичними особливостями
людини і схильністю до вчинення правопорушень; однак переконливих
доказів, які б підтверджували чи спростовували такий зв’язок, поки що
немає.

Правопорушення, як правило, зумовлюється не якоюсь однією окремою
причиною, а відразу багатьма. Виявлення цих причин і вжиття заходів до
їх усунення є одним із завдань діяльності правоохоронних органів і
посадових осіб держави, слідчого, який розслідує справу про вчинення
злочину. Проте завдання цілковито усунути всі причини правопорушень має
утопічний вигляд: адже для цього потрібно усунути всі суперечності, які
існують у суспільстві. Подібні спроби вже робилися, зокрема на початку
нашого століття, однак успіху не досягли. Отже, завдання держави полягає
в тому, щоб звести причини, які викликають правопорушення, до
якнайнижчого можливого рівня, що дасть суспільству змогу здійснювати
ефективний контроль над протиправними діями, і передусім над
злочинністю.

Традиційно вирізняють такі види правопорушень:

1) дисциплінарні правопорушення, які на практиці є порушеннями трудових
чи службових обов’язків (у законодавстві ці правопорушення Іноді
називають дисциплінарними проступками);

2) майнові (цивільні) правопорушення, які можуть бути або невиконанням
чи неналежним виконанням зобов’язань, або ж заподіянням шкоди;

3) адміністративні правопорушення, які називають також
адміністративними проступками;

4) кримінальні правопорушення, які є найтяжчими за своїм характером
і в законодавстві називаються злочинами.

2. Цілі, види та підстави юридичної відповідальності

З точки зору права правопорушення є проявом сваволі, нехтуванням тими
правилами, які схвалені і встановлені державою для підтримання
соціального порядку та забезпечення прав громадян. З соціальної точки
зору правопорушення завжди є вчинком, який завдає шкоди інтересам
окремих громадян чи юридичних осіб, а нерідко — й інтересам усього
суспільства. Тому держава має не тільки здійснювати роботу щодо усунення
причин та умов правопорушень, а й протидіяти правопорушенням,
переслідувати порушників, притягати їх до відповідальності.

Вчинення особою правопорушення є підставою для того, щоб притягти її до
встановленої нормами права відповідальності.

Однак самого лише факту вчинення особою дії чи бездіяльності, якою
порушуються приписи права, недостатньо. Майже завжди необхідною є і вина
особи у протиправному вчинку. Відповідальність без вини закон допускає
лише у виняткових випадках: наприклад цивільно-правова відповідальність
власників за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки.

Вина у вчиненні правопорушення може бути умисною або необережною. Умисна
вина (умисел) має місце в тому разі, коли особа прямо хоче вчинити
протиправні дії і досягти тих шкідливих наслідків, які виникають від
таких дій. З необережною виною (необережністю) правопорушення вважається
вчиненим у тих випадках, коли особа не бажала настання шкідливих
наслідків, але через свою легковажність чи недбалість повелася таким
чином, що ці наслідки наступили і були результатом її дії чи
бездіяльності.

Окрім цього, для законного притягнення особи до відповідальності
необхідно, щоб той, хто вчинив протиправні дії, вважався згідно з правом
належним суб’єктом для даного виду правопорушень. Вимоги щодо
особи—суб’єкта правопорушень встановлюються тими законодавчими актами,
якими передбачена відповідальність за правопорушення; головною з цих
вимог є досягнення відповідного віку (16, 18, а в окремих випадках 15
або й 14 років). Для організацій-порушників основною вимогою є наявність
статусу юридичної особи.

Звичайною реакцією держави на правопорушення є застосування до винного
заходів відповідальності. Цілями юридичної відповідальності залежно від
характеру вчиненого правопорушення і розміру заподіяної ним шкоди можуть
бути:

компенсація потерпілому (в тому числі і державі) його втрат, включаючи і
моральну шкоду;

позбавлення винного на деякий час можливості вчиняти нові
правопорушення;

превенція (попередження), тобто вплив на винного та інших осіб,
внаслідок якого в них відпало б бажання вчиняти нові правопорушення;

ресоціалізація, тобто створення винному можливостей для пристосування до
нормального життя в суспільстві без порушення встановлених правил
поведінки;

кара (відплата) за вчинене — таку мету відповідальність має лише у
виняткових випадках, коли вчинено найтяжчі за наслідками і особливо
нетерпимі суспільством правопорушення.

Під юридичною відповідальністю звичайно розуміють визначені правом
несприятливі наслідки, які настають для конкретної особи у зв’язку з
вчиненням нею правопорушення.

Застосування заходів відповідальності завжди несе з собою серйозні
обмеження особистих чи майнових прав винної особи. Вони є справедливими:
користуватися всією повнотою прав і свобод може лише той, хто при цьому
не зневажає встановлених суспільством правил поведінки і не посягає на
права інших осіб. Відповідальність водночас не може мати своєю метою
приниження людської гідності винного чи заподіяння йому фізичних
страждань.

Основні види відповідальності аналогічні видам правопорушень. Отже, цими
видами є:

1) дисциплінарна відповідальність, яка настає у формі різних
дисциплінарних стягнень;

2) майнова (інша назва — цивільно-правова) відповідальність у вигляді
відшкодування завданої шкоди, відшкодування збитків або ж штрафу, пені
чи неустойки;

3) адміністративна відповідальність — у формі адміністративних стягнень
щодо громадян і фінансових та інших адміністративних санкцій щодо
юридичних осіб;

4) кримінальна відповідальність, конкретним проявом якої є
кримінальне покарання.

Особливим видом майнової відповідальності є матеріальна відповідальність
у трудовому праві, яка має риси одночасно і майнової і (меншою мірою)
адміністративної відповідальності. Крім цього, в юридичній літературі
нерідко трапляються твердження про наявність інших видів юридичної
відповідальності, та вони є поки що лише науковими гіпотезами.

• Одним з найтяжчих злочинів є політичне вбивство «на замовлення». В
історії людства їх жертвами стало чимало відомих діячів, смерть яких
призводила нерідко до наслідків, що виходили далеко за межі однієї
країни.

У 44 р. до н.е. політичні противники вбили Юлія Цезаря прямо у
приміщенні римського сенату.

Вбивство австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда у Сараєво у 1914р.
призвело до початку першої світової війни.

Жертвами вбивць стали американські президенти А. Лінкольн у 1865 р. і
Дж. Кенеді у 1963 p., єгипетський президент А. Садат у 1981 p.,
прем’єр-міністри Індії Індіра Ганді у 1984 р. і Раджив Ганді у 1991 р.
та десятки інших відомих політичних діячів.

3. Конституційні основи юридичної відповідальності особи

Конституція України містить декілька положень про відповідальність
особи, які мають принциповий характер. Щоправда, слід пам’ятати, що ці
норми стосуються лише індивідуума (людини і громадянина). Питання
відповідальності юридичних осіб Конституція України прямо не зачіпає.

Однією з найголовніших конституційних норм про відповідальність є ст. 61
Основного Закону, яка закріплює особистий характер відповідальності та
заборону двічі притягати до відповідальності одного виду за одне й те
саме правопорушення.

Особистий характер відповідальності означає, що особа відповідає лише за
свою власну поведінку, на неї не може бути покладена відповідальність за
дії інших осіб і, аналогічно, інші особи не повинні відповідати за її
вчинки. Однак батьки можуть нести відповідальність у разі вчинення
їхніми неповнолітніми дітьми протиправних дій не за самі ці дії, а за
нехтування своїми обов’язками щодо виховання дітей та контролю за їхньою
поведінкою.

Заборона притягати двічі до відповідальності одного виду за одне й те
саме правопорушення означає, зокрема, що ніхто не може бути двічі
покараний за один і той самий злочин (латинське «non bis in idem»).
Проте допускається притягнення за одне правопорушення до кількох різних
видів відповідальності: наприклад водій, який через свою неуважність
порушив правила дорожнього руху і пошкодив інший автомобіль, у разі
відсутності в нього страхування таких випадків буде змушений
відшкодовувати власнику пошкодженого транспорту вартість ремонту
(цивільно-правова відповідальність) і за це саме порушення може бути
позбавлений прав водія на певний строк (адміністративна
відповідальність).

У ст. 62 Конституції України викладено фундаментальний принцип
кримінальної відповідальності, який діє в усіх цивілізованих країнах і
має назву «презумпція невинуватості». Цей принцип полягає ось у чому:
особа, попри всі підозри, які виникають щодо неї, вважається невинуватою
у вчиненні злочину, поки відповідні державні органи не доведуть її вину
перед судом, а суд, визнавши вину доведеною, не винесе цій особі
обвинувального вироку. Обов’язок доводити вину лежить на державних
органах, особа має право, але не зобов’язана доводити свою
невинуватість. Недоведення вини особи у вчиненні злочину прирівнюється
до доведення її невинуватості, і людина у цьому разі вважається цілком
реабілітованою, очищеною від висунутого проти неї обвинувачення.
Обвинувачення не може будуватися на припущеннях, а всі сумніви, що
виникають у слідчого, прокурора чи суду і які у процесі розслідування чи
судового розгляду не вдається усунути, повинні тлумачитися на користь
обвинуваченого.

Виходячи з пріоритету загальнолюдських моральних цінностей перед
інтересами боротьби зі злочинністю, Конституція України (ст. 63)
встановлює, що особа може відмовитися давати свідчення (пояснення) щодо
себе, своїх близьких родичів чи членів сім 7. Це означає, що за таку
відмову людина не буде нести відповідальність.

Ст. 58 Конституції України встановлює ще одне важливе правило
—відповідальність за правопорушення має базуватися виключно на законі.
Ніхто не може нести відповідальність за дію чи бездіяльність, які в
момент їх вчинення не були передбачені тим чи іншим законом як
правопорушення.

Конституція України містить і декілька положень, які стосуються
особливостей окремих видів відповідальності. Зокрема, конфіскація майна
громадянина може застосовуватися лише судом і тільки на основі положень
закону (ст. 41). Особи, засуджені судом до будь-якого покарання,
залишаються громадянами й користуються всіма правами людини за винятком
тих обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду (ст. 63).

Декілька норм Основного Закону встановлюють окремі вимоги до процедури
притягнення особи до відповідальності. Зокрема, тримання громадянина під
вартою після його затримання за підозрою у вчиненні злочину може тривати
не більш як 72 години, після чого подальше ув’язнення можливе лише за
рішенням суду. Тривале утримання людини в ув’язненні за обвинуваченням у
вчиненні злочину (арешт) може здійснюватися лише на основі закону та за
мотивованим рішенням суду (ст. 29). Так само за рішенням суду має
здійснюватися проникнення в житло для проведення там обшуку, огляду,
інших дій, які проводяться під час попереднього розслідування (ст. 30).
Слід, однак, пам’ятати, що протягом кількох років після прийняття
Конституції України зберігатиметься порядок, за яким санкцію на арешт
дає прокурор.

Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист (ст. 63),
що означає: у разі відсутності в особи коштів на оплату захисника праця
адвоката має бути оплачена державою.

У разі скасування вироку як неправосудного і виправдання засудженої
людини їй має бути відшкодована матеріальна і моральна шкода, яка
виникла внаслідок незаконного засудження (ст. 62).

4. Необхідна оборона та інші обставини, що включають юридичну
відповідальність

Правопорушення завжди залежить від волі особи. Це означає, що
в конкретній ситуації у людини є вибір: або поводитися
протиправне, або обрати поведінку, яка є лояльною щодо права. Тому винна
особа буде відповідати за свої свідомо вчинені дії незалежно від того,
які причини призвели до даного правопорушення.

Та якщо людина була позбавлена можливості вибору і діяла під тиском
непереборної сили або ж під впливом насильства чи небезпечних для неї
погроз з боку інших людей, то її дії, як правило, не визнаються
правопорушенням — порушниками закону в таких випадках є ті, хто вдався
до насильства чи погроз. Зокрема, не несе відповідальності касир, який
під дулом пістолета віддав грабіжникам гроші, що знаходилися в касі;
відповідальність повинні нести самі нападники.

Наведений приклад є одним із тих випадків, коли особа не несе і в
принципі не повинна нести відповідальності за свої дії. Законодавство
передбачає ще декілька обставин, за наявності яких дії, котрими завдано
шкоди, не вважаються правопорушенням и.

Не є правопорушенням заподіяння шкоди без вини, яке у праві називають
казусом. Подібна ситуація виникає тоді, коли особа не передбачала і не
могла передбачити тих шкідливих наслідків, які сталися від її дій. Саме
в зв’язку з відсутністю вини не несе відповідальності водій, який
задавив пішохода, якщо встановлено, що пішохід сам несподівано вискочив
на проїжджу частину вулиці прямо під колеса автомобіля: адже подібної
поведінки водій не може передбачити. Не буде відповідати й мисливець,
який стріляв у кабана, але промахнувся, і куля потрапила в людину, якої
мисливець не бачив і про присутність якої поблизу не міг знати чи
догадуватися.

Для певних ситуацій закон прямо визнає заподіяння шкоди правомірною
дією, за яку особа не несе відповідальності. Такою ситуацією є передусім
необхідна оборона.

Правила щодо необхідної оборони встановлено Кримінальним кодексом
України та Кодексом України про адміністративні правопорушення. Згідно з
цими правилами громадянин має право вжити заходів для оборони себе,
інших осіб, суспільних і державних інтересів від протиправного посягання
і при цьому заподіяти нападникові шкоду. Якщо вжиті для оборони заходи
не були явно невідповідними порівняно з характером і небезпечністю
нападу, особа, яка оборонялася, не може бути притягнена до будь-якої
відповідальності. Однак слід пам’ятати, що оборона допускається лише
проти нападу, який не закінчився; заподіяння шкоди порушникові, котрий
явно припинив напад, не допускається.

Заходи оборони мають бути такими, щоб забезпечити відбиття нападу. Але
закон не дозволяє «надмірної» оборони. Зокрема, не буде правомірним
застосування рушниці для відбиття нападу й заподіяння нападнику смерті,
якщо він намагався тільки вдарити потерпілого, не користувався
якими-небудь небезпечними для життя чи здоров’я предметами і міг бути
знешкоджений без застосування зброї. Однак за перевищення меж необхідної
оборони особа, яка оборонялася, буде нести відповідальність лише у
випадках смерті нападника чи заподіяння тяжкої шкоди для його здоров’я.

Закон визначає ситуації, коли допускаються будь-які засоби оборони: це
оборона від нападу групи осіб або озброєної особи та від протиправного
насильницького вторгнення в житло чи інше приміщення. У цих випадках
особа, що оборонялася, не підлягає відповідальності, хоч би якою була
заподіяна нападникам шкода.

До необхідної оборони прирівнюється ситуація затримання злочинця
потерпілим чи іншими особами безпосередньо після вчинення злочину. Дії
осіб, які затримували злочинця, вважатимуться вчиненими в стані
необхідної оборони, якщо вони були необхідними для затримання і
відповідними серйозності вчиненого злочину та обставинам, які виникли
під час затримання.

Не є правопорушенням також дії, вчинені особою в стані крайньої
необхідності для відвернення серйозної небезпеки за умов, що цій
небезпеці не можна було запобігти іншими засобами і якщо заподіяна шкода
є меншою, ніж та, якої вдалось уникнути. Ситуації крайньої необхідності
досить часто виникають під час дорожнього руху; наприклад, якщо водій
звернув з траси і пошкодив інший автомобіль для того, щоб не задавити
дитину, яка несподівано опинилася перед його автомобілем.

У деяких випадках не несе кримінальної відповідальності й особа, яка
виконувала наказ, відданий її начальником (керівником) у межах його
повноважень. Проте слід пам’ятати, що ст. 60 Конституції України прямо
вимагає від громадянина не виконувати накази, які є явно злочинними,
наприклад наказ стріляти у беззбройних людей, які мирно себе поводять.
За виконання подібних наказів виконавець підлягає відповідальності так
само, як і той, хто віддав наказ.

5. Алкоголізм, наркоманія, токсикоманія і правопорушення

Зв’язок між цими явищами і вчиненням правопорушень, очевидний —величезна
кількість протиправних дій скоюється в стані алкогольного,
наркотичного чи токсичного сп’яніння.

Алкогольна, а особливо наркотична залежність є страшними хворобами, які
виліковуються з великими труднощами, а в деяких випадках стають
невиліковними. Вживання алкогольних напоїв нерідко закінчується
алкоголізмом, а звичка вживати наркотики чи отримувати «кайф» за
допомогою психотропних речовин швидко і майже завжди перетворюється в
потребу, а потім у залежність від них, подолати яку стає неможливо.
Людина перестає бути нормальною особистістю. Для задоволення «звички»
потрібні кошти, причому дедалі більші. Звідси поява злочинів, мотивом
яких було бажання здобути гроші для цих «потреб»: адже наркотики
коштують дорого, та й алкогольні напої теж недешево. Внаслідок зростання
кількості небезпечних злочинів, зв’язаних зі станом алкогольного,
наркотичного чи токсичного сп’яніння або з «потребами», зумовленими
алкоголізмом чи наркоманією, були прийняті жорсткі законодавчі рішення,
спрямовані на протидію поширенню наркотиків і психотропних речовин і
пропаганді вживання цього дурману. Передбачено покарання до 5 років
позбавлення волі за відкрите вживання наркотиків у місцях масового
перебування громадян, до 10 років позбавлення волі може отримати особа,
яка схиляє інших до вживання наркотичних чи психотропних речовин. Дії,
які мають метою збут подібного «товару», можуть потягти за собою
покарання до 10, 12, а у певних випадках — і до 15 років позбавлення
волі.

Особа, яка вчинила злочин у стані алкогольного, наркотичного чи
токсичного сп’яніння, не звільняється від відповідальності за скоєне.
Більш того, сп’яніння може бути визнане судом обставиною, яка обтяжує цю
відповідальність.

Похожие записи