.

Правочини з дефектами волі. Правочини з дефектами форми (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
233 2947
Скачать документ

Правочини з дефектами волі

Одним з видів дефектів волі є тимчасовий стан, при якому людина
внаслідок функціональних розладів психіки, порушення фізіологічних
процесів в організмі або інших хворобливих явищ не може розуміти
значення своїх дій або керувати ними. Правочин, укладений у такому
стані, не відображає справжньої волі особи щодо встановлення, припинення
тощо цивільних прав і обов’язків.

Стан, при якому особа не усвідомлює своїх дій, може мати одну з трьох
форм вияву:

1) вольову (стан, коли особа, хоча й більш або менш адекватно оцінює
те, що відбувається, але у той же час не може керувати своїми діями);

2) інтелектуальну (особа не розуміє значення своїх дій, хоча може
керувати ними);

3) змішану (у людини відсутня здатність як розуміти значення своїх дій,
так і керувати ними).

Неспроможність дієздатної особи розуміти значення своїх дій та (або)
керувати ними може бути викликана різними обставинами: нервовим стресом,
шоком від фізичної травми, алкогольним або наркотичним сп’янінням тощо.

Такий правочин може бути визнаний судом недійсним за позовом фізичної
особи, яка в момент вчинення правочину перебувала у стані, за якого не
могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. У разі
смерті згаданої особи правочин може бути визнаний недійсним за позовом
інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. Такими
заінтересованими особами можуть бути родичі цієї особи, її спадкоємці за
заповітом, треті особи.

Оскільки тимчасова нездатність фізичної особи усвідомлювати значення
своїх дій та (або) керувати ними може бути початковою стадією важкого
психічного захворювання, ч.2 ст.225 ЦК передбачає, що у разі наступного
визнання фізичної особи, яка вчинила правочин, недієздатною позов про
визнання правочину недійсним може пред’явити її опікун.

Для того, щоб визначити стан фізичної особи у момент укладення
правочину, суд призначає судове-психіатричну експертизу і виносить
рішення про визнання правочину недійсним, враховуючи при цьому як
висновок судово-психіатричної експертизи, так й інші докази, які
підтверджують перебування фізичної особи у момент укладення правочину в
стані, за якого вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або)
керувати ними.

Правові наслідки визнання такого правочину недійсним можна поділити на
основні і додаткові.

Основним наслідком є двостороння реституція.

Додатковими наслідками є те, що сторона, яка знала про стан фізичної
особи у момент вчинення правочину, зобов’язана відшкодувати їй моральну
шкоду, завдану в зв’язку із вчиненням такого правочину (ст.23 ЦК).

Стаття 229 визначає правові наслідки правочину, який вчинено під впливом
помилки.

Помилка — це спотворене уявлення особи про обставини, що Дійсно мають
місце. Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України У п.11 постанови “Про
судову практику в справах про визнання угод недійсними”, під помилкою
слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною суб’єкта, предмета
або інших істотних умов право-чину, яке вплинуло на її волевиявлення і
за відсутності якого за обставинами справи можна вважати, що правочин не
був би укладеним

Для визнання правочину недійсним необхідно, щоб помилка мала істотне
значення для сторін правочину. Згідно з ч. І ст.229 ІДК істотне значення
має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких
властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або
можливість використання за цільовим призначенням. При цьому помилка щодо
мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених
законом. Питання, чи є помилка істотною, вирішується судом з урахуванням
конкретних обставин справи, виходячи з того, наскільки помилка є
істотною і взагалі, і для учасника правочину.

Слід також враховувати, що на відміну від обману, помилка не є
результатом умисних дій іншого учасника правочину, хоча, як і обман,
зумовлює спотворене формування волі учасника правочину. Помилці можуть
сприяти відсутність належної обачності, переоцінка свого досвіду чи
можливостей учасниками правочину, дії третіх осіб тощо.

Основним наслідком визнання недійсним правочину, укладеного внаслідок
помилки, є двостороння реституція.

Додаткові наслідки полягають у розподілі збитків, які виникли при
укладенні такого правочину, між його учасниками залежно від наявності їх
вини. Якщо у визнанні правочину недійсним винна особа, яка помилилася
(виявила недбальство), вона зобов’язана відшкодувати другій стороні
завдані їй збитки. Якщо помилці своєю необережною поведінкою сприяла
інша сторона, то остання зобов’язана відшкодувати тій, що помилилася,
завдані їй збитки.

Обман має місце тоді, коли одна сторона умисно вводить в оману іншу
сторону правочину стосовно природи правочину, прав та обов’язків сторін,
таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або
можливість використання за цільовим призначенням. Крім того, обман має
місце тоді, коли сторона правочину заперечує наявність обставин, які
можуть перешкодити вчиненню правочину, або замовчує їх існування. Отже,
для визнання правочину недійсним немає значення, здійснюються обманні
дії в активній формі (повідомлення неправдивих відомостей), чи
виражаються у бездіяльності (умисне замовчування обставин, знання яких
може перешкодити здійсненню правочину). Обман має місце і тоді, коли
неправильні відомості про обставини, що мають значення для укладення
правочину, повідомляються третіми особами з відома або на прохання
сторони правочину.

Основним наслідком правочину, визнаного недійсним внаслідок обману, є
двостороння реституція.

Додаткові наслідки для винної сторони передбачені ч.2 ст.230, яка
встановлює, що сторона, яка застосувала обман, зобов’язана відшкодувати
другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані
у зв’язку з вчиненням цього правочину (ст.ст.22, 23 ЦК).

Правочин, укладений під впливом насильства, є оспорюваним, оскільки воля
учасника формувалася невільно. Насильство — це психічний або фізичний
тиск на особистість контрагента або його близьких з метою спонукання до
здійснення правочину (побиття, катування, загроза вчинення таких дій у
майбутньому). При цьому необов’язково, щоб насильство здійснювалося
іншою стороною правочину. Достатньо, щоб вона знала про насильство з
боку інших осіб і використала цю обставину в своїх інтересах.

Основним наслідком визнання такого правочину недійсним є двостороння
реституція.

Додатковими наслідками є те, що винна сторона, яка застосувала фізичний
або психічний тиск стосовно другої сторони, зобов’язана відшкодувати їй
збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв’язку з
вчиненням цього правочину (ст.ст.22, 23 ЦК). Такі самі наслідки настають
для винної у застосуванні насильства особи, якщо результатами насильства
скористалася не вона, а контрагент потерпілого від такого правочину.

Правочин, укладений особою внаслідок впливу тяжких для неї обставин і на
вкрай невигідних умовах, є оспорюваним (ст.233 ЦК).

Для того, щоб суд задовольнив позов про визнання такого правочину
недійсним, необхідна наявність двох умов:

1) особа вчиняє правочин під впливом тяжкої для неї обставини Під
тяжкими обставинами розуміють тяжке майнове становище особи, яке
виражається у відсутності засобів, необхідних для нормального існування
людини, наприклад, для придбання найнеобхідніших предметів (продуктів
харчування, ліків тощо). Це може бути зумовлено не тільки станом самої
фізичної особи, а й становищем його близьких (наприклад, хвороба
дружини, батьків, дітей тощо);

2) умови правочину вкрай невигідні для цієї особи. При цьому поняття
вкрай невигідних умов правочину охоплює два моменти: об’єктивний і
суб’єктивний. Перший з них відображає нееквівалентність передачі майна
(наприклад, квартира продана за половину її реальної вартості), другий —
очевидність цієї обставини для сторін правочину (хоча умисел другої
сторони не є обов’язковим). Чи був Ініціатором такого правочину сам
потерпілий, чи друга сторона правочину значення не має.

Основним наслідком визнання такого правочину недійсним є Двостороння
реституція.

Додаткові наслідки полягають в тому, що на особу, яка скористалася
тяжкою обставиною, покладається обов’язок відшкодувати Другій стороні
правочину збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв’язку з вчиненням
цього правочину (ст.ст.22, 23 ЦК).

Правочини з дефектами форми

Згідно з ч. І ст.218 ЦК недодержання сторонами письмової форми
правочину, встановленої законом, не має наслідком його недійсність, крім
випадків, встановлених законом.

Отже, загальне правило про наслідки недодержання вимоги щодо простої
письмової форми правочину полягає у встановленні презумпції дійсності
такого правочину, якщо законом спеціально не передбачено, що
недодержання письмової форми правочину спричиняє недійсність останнього.

Але порушення простої письмової форми все ж таки має певні негативні
наслідки для його сторін. Вони полягають у тому, що у разі заперечення
його учасниками факту вчинення правочину або оспорювання окремих його
частин рішення суду не може грунтуватися на показаннях свідків. Визнання
існування правочину, встановлення його змісту може грунтуватися на
письмових доказах, фіксації угоди засобами аудіо-, відеозапису, інших
аналогічних доказах.

Для деяких видів правочинів спеціальним законом може передбачатися
недійсність на випадок недодержання простої письмової форми. Наприклад,
згідно зі ст.547 ЦК правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання
(неустойка, порука, застава тощо), вчинений із недодержанням письмової
форми, є нікчемним.

Отже, для цих видів правочинів загальним правилом є визнання їх
недійсними у випадку порушення вимоги щодо форми такого правочину. Проте
з цього правила у свою чергу існує виняток. Якщо такий правочин
укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила
її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі
спору може бути визнаний судом дійсним. Наприклад, домовленість щодо
сплати неустойки на випадок невиконання договору була досягнута у
вигляді додаткової угоди до основного договору і письмового оформлення
не набула. Після порушення умов основного договору порушник сплатив
штраф, але потім зажадав його повернення, посилаючись, що усна угода про
неустойку є недійсною. Однак суд згідно з ч.2 ст.218 ЦК може визнати
угоду про встановлення неустойки дійсною, оскільки сторони своїми діями
(виконання та прийняття виконання) підтверджують наявність між ними
правовідносин та свої права і обов’язки у цих правовідносинах.

Статті 219, 220 ЦК встановлюють наслідки недодержання вимоги про
нотаріальне посвідчення правочинів.

При цьому розрізняються дві ситуації:

1) порушення вимоги про нотаріальну форму одностороннього правочину;

2) порушення вимоги про нотаріальну форму дво- і багатостороннього
правочину (договору).

У разі недодержання обов’язкової нотаріальної форми одностороннього
правочину (заповіту; довіреності на здійснення правочинів, які
потребують нотаріальної форми; довіреності, яка видається в порядку
передоручення, тощо), такий правочин є нікчемним

Проте за певних умов відсутність необхідного нотаріального посвідчення
правочину може бути компенсована судовим рішенням. Частина 2 ст.219 ЦК
передбачає, що суд може визнати правочин за таких умов: а) якщо буде
встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила;
б) якщо нотаріальному посвідченні по правочину перешкоджала обставина,
яка не залежала від волі особи. При визнанні такого правочину дійсним
суд також має перевірити, чи підлягав цей правочин нотаріальному
посвідченню і чи не містить він умов, що суперечать закону (п.4
постанови Пленум Верховного Суду України “Про судову практику в справах
про визнання угод недійсними”).

Недодержання нотаріальної форми договору має наслідком його нікчемність,
він не породжує тих прав І обов’язків, яких бажали сторони Натомість
настає двостороння реституція: одна сторона договору повертає іншій усе
отримане за таким договором, а за неможливості повернути отримане у
натурі — відшкодувати його вартість у грошовій фірмі (ч. І ст.216 ЦК).

Іноді нотаріальне посвідчення договору може бути компенсоване рішенням
суду. Це можливо за дотримання таких вимог: а) сторони домовилися щодо
усіх Істотних умов договору; б) така домовленість підтверджується
письмовими доказами; в) відбулося повне або часткове виконання договору;
г) одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення (ч. І
ст.220 ЦК). У разі позитивного рішення суду Наступне нотаріальне
посвідчення договору не потрібне: судове рішення має тут “компенсаторне”
значення.

При визнанні договору дійсним суд має перевірити чи піддягає цей договір
нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідченим і не
містить він протизаконних умов (п.4 постанови Пленуму Верховного Суду
України “Про судову практику в справах про визнання угод недійсними”.

18.4. Правочини з дефектами змісту та порядку укладення правочину
Правочин, укладений внаслідок зловмисної домовленості представника
однієї сторони з іншою його стороною, є оспорюваним. Особа, яку
представляють, отримує право на позов про визнання правочину недійсним,
оскільки дії тут вчиняються не в її інтересах, Що суперечить самій
сутності представництва (ст.237 ЦК).

Умовами задоволення такого позову є: 1) укладення правочину через
представника; 2) Існування відносин добровільного представництва (це
випливає з ч.2 ст.232, де йдеться про довірителя, тобто суб’єкта
добровільного представництва); 3) наявність зловмисної домовленості
представника однієї сторони з другою стороною правочину. При цьому не
має значення, чи переслідували Учасники змови або одна з них корисливу
мету, чи ні; 4) те, що представник однієї сторони і друга сторона
правочину діяли на шкоду довірителю.

Основним наслідком такого правочину є двостороння реституція.

Додатковими наслідками є те, що довіритель має право вимагати від свого
представника І другої сторони солідарного відшкодування збитків та
моральної шкоди, завданих йому в зв’язку з учиненням правочину внаслідок
зловмисної домовленості між ними (ст.ст.22, 23 ЦК).

Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним, тобто недійсним
внаслідок безпосередньої вказівки закону незалежно від наявності позову
з боку його учасників чи інших осіб.

Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок якщо він
спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і
громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи,
держави, Автономної Республіки Крим, територіальної фомади, незаконне
заволодіння ним (ч. І ст.228 ЦК).

Стаття 228 ЦК безпосередньо не вказує на вину як кваліфікуючу ознаку
такого правочину, проте з її змісту випливає, що вина має враховуватися.
Вона виражається у намірі порушити публічний порядок з боку осіб, які
вчиняють такий правочин. При цьому не має значення, чи такий намір був у
однієї сторони правочину, чи він мав місце у обох чи більше учасників
договору. Суд, приймаючи рішення у такій справі, зобов’язаний вказати, у
чому конкретно виявилася спрямованість правочину на порушення публічного
порядку.

Слід звернути увагу на зміну у підходах до вирішення питання про
наслідки визнання такого правочину недійсним. Якщо ст.49 ЦК 1963 р.
передбачала стягнення отриманого за “антисоціальним” правочином у дохід
держави або односторонню реституцію для невинної сторони, то тепер
наслідки правочину, визнаного недійсним унаслідок порушення публічного
порядку, визначаються загальними правилами (ст.216 ЦК).

Ознаками фіктивного правочину (ч. І ст.234 ЦК) є: 1) наявність
зовнішньої форми правочину, що фіксує удавані наміри сторін; 2)
відсутність у сторін дійсного наміру створити наслідки, які
обумовлювалися у цьому правочині. Тобто має місце лише імітація
правочину. У діях сторін, що імітують правочин, відсутня головна ознака
правочину — спрямованість на встановлення, припинення або іншу видозміну
цивільних правовідносин. Фіктивний правочин може бути укладений у
протизаконних цілях (наприклад, фальшиве дарування майна — без наміру
передати право власності іншій особі, але з метою приховати його від
кредиторів) або без таких цілей. При цьому намір сторін на перший погляд
завжди виглядає пристойно, оскільки вони у будь-якому разі декларують
бажання правомірних наслідків.

Фіктивний правочин є нікчемним, оскільки особи, які вчиняють його, не
мають на увазі і не бажають настання правових наслідків, які могли б
виникнути внаслідок здійснення такого правочину.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Оскільки сторони ніяких
дій щодо здійснення фіктивного правочину не вчиняли, суд, як правило, у
таких випадках лише виносить рішення про визнання такого правочину
недійсним, без застосування інших наслідків. Проте якщо діями сторін
правочину завдано матеріальної або моральної шкоди, то вона підлягає
відшкодуванню за правилами ст.ст.22, 23, 216 ЦК.

Удавані правочини вчиняються з метою приховання іншого правочину, який
сторони насправді мали на увазі (ч. І ст.235 ЦК). Тут завжди має місце
укладення двох правочинів: 1) реального правочину, вчиненого з метою
створити певні юридичні наслідки; 2) правочину, вчиненого для приховання
реального правочину. Сторони, вчиняючи удаваний правочин, маскують іншу
юридичну дію, іншу мету, яку вони насправді мали на увазі (наприклад,
правочин видачі генеральної довіреності на автомобіль з правом його
продажу може приховувати правочин купівлі-продажу цього автомобіля).

Удаваний правочин завжди нікчемний і сам по собі жодних юридичних
наслідків не створює.

Реальний (прихований) правочин може бути дійсним або недійсним. Якщо
правочин, який сторони насправді вчинили, відповідає вимогам закону,
відносини сторін регулюються правилами, що його стосуються. Якщо ж
правочин, який сторони насправді вчинили, суперечить законодавству, суд
виносить рішення про визнання недійсним цього правочину із застосуванням
наслідків, передбачених для недійсності правочинів такого типу (ст.216
ЦК).

Правочини, які можуть вчинятися лише з дозволу органів опіки та
піклування, також мають певні особливості.

Зокрема, опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування
вчиняти такі дії: 1) відмовитися від майнових прав підопічного; 2)
видавати письмові зобов’язання від імені підопічного; 3) укладати
договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній
реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну жилого будинку,
квартири; 4) укладати договори щодо іншого цінного майна. Піклувальник
має право дати згоду на вчинення таких правочинів лише з дозволу органу
опіки та піклування (ст.71 ЦК).

Якщо якийсь із вказаних вище правочинів буде укладений без дозволу
органу опіки та піклування, то він є нікчемним, після чого настає
двостороння реституція.

На вимогу заінтересованої особи такий правочин може бути визнаний судом
дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає інтересам фізичної
особи, над якою встановлено опіку або піклування. Отже, для дійсності
правочину необхідні такі умови: 1) відповідність правочину інтересам
фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування; 2) звернення
заінтересованої особи до суду з позовом про визнання правочину дійсним;
3) рішення суду про визнання правочину дійсним. Заінтересованою особою
може бути опікун, який уклав правочин за недієздатну особу;
піклувальник, який дав згоду на укладення правочину; неповнолітня або
обмежена у дієздатності особа; третя особа, з якою укладено правочин без
Дозволу органу опіки та піклування.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020