РЕФЕРАТ

на тему:

Право, закон, влада в сучасній Україні

ПЛАН

Вступ

1. Особливості праворозуміння в сучасній Україні

2. Проблемність системи влади в сучасній Україні

3. Проблеми конституційної реформи в Україні

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Термін «право» вживають у різних значеннях (право першості в черзі;
право на подяку за безкорисну допомогу; право співзасновника комерційної
корпорації вимагати здійснення його корпоративних прав; право зажадати
повернення свого майна із незаконного володіння та ін.). В усіх випадках
термін «право» походить від кореня «прав», що означає правда,
справедливість. Але не у всіх наведених прикладах термін «право» має
юридичне значення. Право першості в черзі — це норма, що стала звичкою,
норма — звичай, а не право в юридичному значенні слова.

Юридичне, «законодавче право» нерідко визначають як «позитивне право».
Це є штучне право, що виходить від держави і суспільства, виражено в
писаних нормах, міститься в нормативно-правових документах: законах,
судових прецедентах, актах виконавчої влади. «Позитивне право» як
система норм, що містять права та обов’язки, офіційно закріплені
державою, начебто то протиставляється «природному праву», яке має
глибший, об-фунтованіший, вихідний у житті людей норматив поведінки,
джерелом якого є сама природа людини. Джерело прав людини — вона сама,
її потреби та інтереси, її спосіб існування та розвитку. Вона же
виступає їх носієм.

Соціальна цінність права реалізується в соціальній цінності окремих
юридичних законів.

Закон має соціальну цінність тоді, коли він відповідає праву, адже право
і закон — не те саме. Закон може бути двох видів: правовий і неправовий.
Ще Тарас Шевченко мріяв про «праведний закон» в Україні, тобто про
правовий, справедливий закон, підкреслюючи тим самим неправедність
законів царської Росії для кріпаків і для пригноблених народів, що
входили до її складу.

Правовий закон відповідає вимогам права, втілює справедливість. Проте
будь-який закон — правовий чи неправовий — належним чином прийнятий,
підлягає виконанню, доки він не скасований. У країнах із демократичним
режимом (а такою теоретично є Україна) ця вимога не поширюється на явно
злочинні розпорядження і накази (ст. 60 Конституції України).

Оцінка закону як правового та ставлення до нього значною мірою залежать
від загальної і правової культури суспільства. Яке суспільство, такі і
його уявлення про право та справедливість. Відмінності правових і
неправових законів має практичний результат — створення механізму
контролю за змістом законів, їх відповідністю вихідним людським
цінностям. За допомогою такого механізму скасовується закон, визнаний
неправовим. У більшості розвинутих демократичних країн такий механізм
існує. Він іменується конституційним контролем. В Україні його здійснює
Конституційний суд, котрий, відповідно до ст. 147 Конституції України,
вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів
Конституції.

Конституція — це наближення до ідеалу, яке на даному етапі розвитку
країни відповідає рівню політичної, правової, нарешті, загальнолюдської
культури суспільства. Іншої вищої точки відліку для визначення правового
або неправового змісту закону, крім конституції, немає. У питаннях про
права людини такою точкою відліку є міжнародні акти про права людини.
Кожний підготовлений парламентом закон має бути перевірений на предмет
його відповідності цим актам.

Отже, право і закон — не одне й теж. Проте було б неправильним
протиставляти їх одне одному, вважати, що юридичні норми можуть існувати
без вираження їх у законі та інших санкціонованих державою формах,
говорити про їх несумісність або про те, що право взагалі незалежно від
держави. Право завжди має форму вираження: основною з цих форм є закон.

Україна перебуває на своєрідному роздоріжжі, де право, закон і влада, на
жаль, сьогодні знаходяться не завжди в одній площині. Тому вивчення
сучасного стану права, закону та влади в Україні є вкрай цікавим і
потрібним.

1. Особливості праворозуміння в сучасній Україні

На словах забезпечення в Україні верховенства права стає останнім часом
однією з найнагальніших проблем вітчизняної юриспруденції — як
практичної, так і теоретичної. Одним з проявів верховенства права є те,
що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а
включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції,
звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично
досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права
об’єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права,
яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.

Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом,
який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу
та рівність особи. Справедливість — одна з основних засад права, є
вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним
із загальнолюдських вимірів права.

В Україні, з позицій Конституційного Суду України, наріжним каменем
праворозуміння є справедливість. Другою складовою тут виступає, можна
сказати, засада легістсько-позитивістська позиція, оскільки однією із
форм прояву справедливості визнається державний закон (хоча й не
виключаються, ясна річ, випадки, коли він не відповідатиме
справедливості, тобто буде актом неправовим). Саме держава має бути
головним гарантом ’’панування’’ права, прав людини у суспільстві.
Третьою складовою виступають й інші — недержавні — соціальні регулятори,
зокрема такі, як мораль, традиції та звичаї. Отже, Конституційний Суд
України у праворозумінні демонструє комплексний, “інтегрований” підхід
до праворозуміння, на якому й грунтується тлумачування принципу й
феномену “верховенства права’’.

Співставляючи інтерпретації верховенства права, які здійснені Євросудом
і Конституційним Судом України можна відзначити, що спільним у них є,
по-перше, інтегральність праворозуміння, в якому представлені — так чи
інакше — і природно-правові, і позитивістсько-правові концепції, зокрема
засади відповідно етичного та інструментально-потребового підходів.
По-друге, спільною рисою є гуманістичність їхнього праворозуміння, тобто
зорієнтованість його в першу чергу на забезпечення природних
(загальносоціальних) прав людини, її гідності, її інтересів. Обидва
порівнювані варіанти праворозуміння є, можна сказати, людиномірними.
Вони можуть слугувати додатковими ілюстраціями слушності положення про
те, що сутність, квінтесенція феномена верховенства права — це панування
у суспільстві саме прав людини.

Що ж до відмінностей, то їх можна вбачати передовсім у тому, що Євросуд
постійно акцентує ситуативність змістовної інтерпретації поняття права
(а отже, й поняття верховенства права), традиційно уникаючи такого вкрай
абстрактного визначення (дефініювання) загального поняття права, яке
можна було б поширити на усі без винятку конкретно-історичні й
конкретно-суб’єктні життєві випадки.

2. Проблемність системи влади в сучасній Україні

Формування системи влади — нелегкий і тривалий процес для будь-якої
країни, тим більше для такої, що вперше стає державою. Звичайно, вона
може скористатися досвідом багатьох членів світового співтовариства,
проте не слід його застосовувати буквально. Не слід, бо йдеться про живу
матерію, яка несе в собі традиції попередньої державності, котрі
вкарбовуються в суб’єкти системи влади як елементи ментальності, як
родова їх ознака.

Україна вийшла з Радянського Союзу, з держави, в якій розподіл функцій
влад був номінальним, а здійснення їх підпорядковувалось однопартійній
системі. Вона пронизувала структуру влади, будучи водночас і головною
конструкцією влади, і надбудовою системи. Природно, що при цьому
перманентно виникала небезпека домінування суб’єктивного начала. Цю
небезпеку в різні часи і з різною ефективністю (чи неефективністю)
нейтралізували внутріпартійна демократія та виховна робота.

Після стільки років незалежності Україна фактично не перейшла межу
однопартійності. За наявності більше ста партій у системі влади вони не
відіграють поки що жодної ролі, владу має одна партія — партія влади.

Світова практика виробила засоби блокування авторитаризму. В їх основі —
принцип розподілу функцій влад і система їх противаг і стримувань.
Ключовою ланкою такого розподілу стає парламент — орган, що за певних
умов сам стає і ядром демократії, і її поширювачем, можна сказати
точніше: її каталізатором.

Парламент в Україні є, а демократії — провідного наслідку розподілу влад
— немає. Цей парадокс пояснюється, знову ж таки, рудиментарним
суб’єктивізмом, який набув у нас потворного вигляду. Він — причина
існування в Україні одночасно двох систем влад: конституційної, на
демократичних засадах (діючої де-юре), і позаконституційної, створеної
насильницькими методами (діючої де-факто).

Оскільки повноцінне функціонування парламенту можливе в конституційній
системі влади, а вона паралізована, то в такому самому стані перебуває і
сам парламент.

Наявна тенденція — один з проявів системної політичної кризи, її
наслідок і частково причина. З боку це здається алогічним, адже у
становленні України як суверенної держави, у створенні засад демократії
Верховна Рада відіграла ключову роль. Саме вона ще 16 липня 1990 року
проголосила Декларацію про державний суверенітет України, 24 серпня 1991
року ухвалила Акт незалежності, 28 червня 1996 року прийняла Конституцію
України. За короткий час подолано шлях від символічного законодавчого
органу до класичного парламенту, риси якого стали виразно проявлятися зі
створенням системи законотворчої роботи в контексті загальної
державно-правової реформи. Щоправда сьогодній даний поступ практично
припинений.

На прикладі сучасної України переконуємося, наскільки небезпечна
узурпація влади. В таких умовах забезпечити верховенство права
неможливо. Воно, як і засади демократії, конституційність тощо, стає
фікцією, фіговим листком режиму. Яскраве вираження відсутності
верховенства права в Україні — упослідження права людини і громадянина:
на життя, охорону здоров‘я, працю, освіту, інформацію … і т.д. Сутність
влади протилежна її формі. Так, правоохоронні органи здатні творити
злочини, прикриваючи їх формально-правовими процедурами, як у справах Г.
Гонгадзе, О. Єльяшкевича, О.Подольського і багатьох інших.

Сукупність ознак нашої держави на сучасному етапі переконує в тому, що
вона все більше стає не правовою, не соціальною і як наслідок не
суверенною.

В сучасних умовах, коли протистояння між діючим Президентом України та
урядом і більшістю Верховної Ради України досягає апогею, втрачає в
таких умовах свій авторитет і довіру населення вся влада, парламент у
тому числі.

На мою думку звідси випливає наступний висновок: щоб повернути Україну
на шлях демократії, треба існуючу систему влади змінити на
конституційну. І зробити це слід саме правовим шляхом.

На цьому шляху опорними точками мають стати вдосконалення окремих статей
Конституції, реформування виборчої системи в напрямку посилення ролі
партій, зміцнення взаємозв’язку і взаємної відповідальності між
парламентом та урядом, законодавче забезпечення зростання ролі органів
самоврядування і прав реґіонів. Цей шлях складний, але виправданий. Бо
веде він до втілення на практиці ідеалу країни, відтвореного в преамбулі
нашої Конституції. Втілення заради інтересів громадянина України.

3. Проблеми конституційної реформи в Україні

1.01.2006 набрав чинності Закон України „Про внесення змін до
Конституції України” (далі – Закон), правовий акт, який вносить
корективи до Основного закону нашої держави. Відповідно до нього, форма
правління в Україні змінюється з президентсько-парламентської республіки
на парламентсько-президентську, оскільки повноваження Верховної Ради
України (далі – ВРУ) розширюються, а Президента України (далі –
Президент) звужуються. Такий перерозподіл повноважень спричинив у
політичному житті країни неабиякий резонанс, що стало яскраво помітним
на фоні березневих парламентських виборів. Політичні діячі, юристи та
аналітики дають свої оцінки змінам, що відбулися, та пропонують власні
варіанти поглиблення конституційної реформи. Виходячи з цього,
зазначеним Законом реформа скоріш за все не обмежиться. Тому метою моєї
роботи є розгляд змін, що відбулися, пов’язаних з ними подій у
політичному житті країни, а також пропозицій щодо поглиблення реформи.

Отже, закон, що розглядається, містить дві частини. Першу з них
складають поправки до розділів IV-VII і XI Конституції України (далі –
КУ) – „Верховна Рада України”, „Президент України”, „Кабінет Міністрів
України”, „Прокуратура” та „Місцеве самоврядування”. Другу частину
Закону складають „Прикінцеві та перехідні положення”, що пояснюють
деталі здійснення нововведень до КУ. Так, більша частина поправок
набрала чинності 1.01.2006, а декілька певних положень починають діяти
лише з дня набуття повноважень ВРУ, обраною в 2006 р.

Відповідно до змін до ст.ст. 77 і 103 КУ, чергові вибори Президента та
вибори до ВРУ проводяться в останню неділю останнього місяця п’ятого
року їхніх повноважень; термін обрання, як і до місцевих рад (ст. 141),
– 5 років. Політичні партії та блоки, які перемагають на виборах та
отримують більшість в радах і пост Прем’єр-Міністра України (далі –
Прем’єр), мають з цього року більше часу та можливостей для реалізації
своїх планів за рахунок збільшення повноважень і терміну обрання. На мій
погляд, такі поправки є доцільними з тої причини, що для реалізації,
скажімо, масштабних державних програм потрібні, окрім достатнього
фінансування, час та широка підтримка по всій країні.

З іншого боку, збільшення на рік терміну повноважень разом із наданою
трохи раніше недоторканістю депутатам усіх рівнів може призвести до
численних зловживань. Вже зараз велика кількість депутатів, проти яких
порушені кримінальні справи, стали недоступними для слідства та суду.
Розуміючи неприпустимість таких зловживань, різні політичні сили України
виступають за відміну депутатської недоторканості або за її обмеження
для депутатів усіх рівнів. Так, 4.04.2006 народні депутати проголосували
за зняття недоторканості депутатів місцевих рад. Що стосується народних
депутатів, то про зняття їхньої недоторканості зараз у ВРУ мова не йде.

Протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання ВРУ з числа
народних депутатів на основі узгодження політичних позицій формується
коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних
депутатів (ч. 7 ст. 83 КУ, яка відноситься до тих поправок, які
набирають чинності з дня набуття повноважень ВРУ, обраною в 2006 р.).
Створення коаліції потрібне політичним силам для укомплектування
Кабінету Міністрів України (далі – Кабмін) своїми представниками, для
забезпечення більшості при голосуванні і реалізації планів, що намічені.
Тому для політичних партій і блоків дуже важливим є пошук однодумців,
який у 2006 р. почався ще заздалегідь до виборів. Але це не означає, що
думка меншості в парламенті не має нікого цікавити. Україні потрібна
конструктивна опозиція, яка б не тільки критикувала дії більшості, а й у
разі припущення нею помилок пропонувала шляхи вирішення проблеми. Для
ефективного розвитку України діючу владу та опозицію повинне об’єднувати
відстоювання інтересів держави.

Права законодавчої ініціативи більше не має Національний банк України, а
лише Президент, народні депутати та Кабмін (ст. 93 КУ в новій редакції).
Важливою поправкою є й те, що до функцій Прокуратури України,
закріплених у ст. 121 та в п. 9 Перехідних положень КУ, доданий також
„нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням
законів з цих питань органами виконавчої влади та місцевого
самоврядування, їх посадовими і службовими особами”. Напевно, додаючи
таку функцію, законодавець сподівався на те, що вона сприятиме
покращенню захисту прав людини за рахунок контролю над органами влади.
Але не хотілося б, щоб додання функцій стало початком повернення до
радянської прокуратури, яка мала величезні повноваження та доволі часто
використовувала їх не за призначенням, будучи знаряддям репресій у руках
державної влади [3, с. 107]. В незалежній демократичній України такого
дозволити не можна ні за яких умов. Пам’ятаючи про це, політичні сили
країні, в тому числі, ті, що увійшли до ВРУ п’ятого скликання,
наголошують на необхідності відміни цієї поправки.

До повноважень парламенту додане призначення Прем’єра, Міністра оборони
та Міністра закордонних справ за поданням Президенту, інших Міністрів за
поданням Прем’єра (ст. 85, п. 12). Внісши такі корективи, законодавець
посприяв розподілу повноважень щодо Кабміну між головою держави та
народними депутатами, але водночас створив дуже заплутаний механізм і
поставив Міністрів у нерівне положення, про що на прес-конференції
заявив М. Сирота, один з розробників КУ 1996 р.: „Поправки сплутали всі
карти! Не може працювати закон, одна стаття якого суперечить іншій!”
Крім того, тепер Кабмін відповідальний перед Президентом і ВРУ та
підконтрольний і підзвітний останній у межах, передбачених КУ (ст. 113).
А в разі дострокового припинення повноважень Президента відповідно до
ст.ст. 108-111 КУ виконання його обов’язків до обрання нового Президента
покладається з 2006 р. не на Прем’єра, а на Голову Верховної Ради (ст.
112).

Безумовно, всі ці зміни сприяють розширенню повноважень ВРУ та звуженню
повноважень Президента. Тож, необхідно розібратися, взагалі навіщо
потрібно було вносити корективи до Основного закону. На мій погляд,
причиною внесення змін є те, що раніше Президент мав можливість
вирішувати багато важливих для країни питань самостійно, не радячись ні
з ким. Він мав достатньо повноважень, щоб одним своїм указом відправити
у відставку Кабмін або Генерального прокурора. Тепер значна кількість
повноважень розділена між головою держави та парламентом; і це є
правильним, бо з 2006 р. Президент може прийняти важливе для країни
рішення лише з дозволу ВРУ. Таким чином, в Україні робиться спроба
ліквідувати фактичне домінування Президента над гілками влади і створити
демократичний механізм здійснення влади.

Оскільки відповідно до ст. 5 Конституції демократичної України, єдиним
джерелом влади є народ, спеціалісти називають реформу незавершеною. Як
відомо, голів обласних державних адміністрацій призначає Президент, і
він же їх звільняє. Тому, як справедливо зазначив перший Президент
України Л. Кравчук, в центрі у нас – парламентсько-президентська
республіка, а на місцях – досі президентсько-парламентська. Для того,
щоб питання регіонів вирішувалися виключно обраними громадами особами,
потрібно передати функції та повноваження державних адміністрацій
органам місцевого самоврядування (далі – ОМС). Таким чином, наступним
кроком конституційної реформи може стати надання ОМС більш широких
повноважень. Що стосується КУ, то, ймовірно, зміни будуть внесені до ст.
143, яка закріплює повноваження ОМС.

Єдиним, хто на цей момент залишається у програші, є Президент, чим він,
звичайно, незадоволений. Це засвідчує наступний факт, який є досить
показним. 30.12.2005 у прямому ефірі провідних українських телеканалів
Президент В. Ющенко заявив, що обидві системи (колишня та нова) не є
досконалими, тому Конституція України ще буде зазнавати змін і одним з
їх ініціаторів буде саме він. Також гарант дотримання КУ закликав всіх
виконувати норми Основного закону і тут же, відмітивши погану
інформованість народу про зміни, що відбулися, виразив необхідність
проведення всеукраїнського референдуму, який може підтримати поправки, а
може й ні. Зазначу, що відповідно до ст. 156 КУ, всенародне голосування
призначається лише для внесення змін до розділів I „Загальні положення”,
III – „Вибори. Референдум” і XIII – „Внесення змін до КУ” – до якого
входить і ця стаття та, можливо, в майбутньому буде змінена. Таким
чином, зараз референдум з питання внесених до КУ корективів проведений
бути не може.

Як уже вказано раніше, в останній час інтерес до Закону підвищувався
політичними силами, які мали намір отримати представництво у ВРУ після
виборів 26.03.2006. Оскільки Закон наділяє парламентарів значними
повноваженнями, боротьба була досить жорсткою та непримиренною. Ми могли
помітити, наскільки активно політичні сили вели пропаганду в свою
підтримку та проти своїх конкурентів (так званий чорний PR).
Представники діючої влади та їхні однодумці закликали „підтримати ідеали
Майдану” та „не дозволити бандитам повернутися до влади”; опозиція ж,
навпаки, закликала „зупинити розвал країни, який здійснюється вже більше
року”.

Боротьба загострювалася й тим, що В. Ющенко відкликав свій підпис під
меморандумом між діючою владою та опозицією після того, як 11.01.2006
ВРУ відправила уряд у відставку. Президент і виконуючий обов’язки
Міністра юстиції С. Головатий в один голос заявили, що це було зроблено
з порушенням діючої КУ. Очевидно, мова йшла про ст. 87 Основного закону,
відповідно до якої запропонувати розглянути питання про відповідальність
Кабміну мають не менш аніж 150 депутатів; зробили це лише двоє. В.
Ющенко так прокоментував відкликання підпису: „Нема в мене більше довіри
до цих людей”. На це В. Янукович сказав наступне: „Президент повівся,
м’яко кажучи, неправильно. Все одно треба якось домовлятися”.

Роз’яснити ситуацію з відставкою уряду міг би Конституційний Суд України
(далі – КСУ), але він так і не був сформований до виборів. Існує думка,
що це робилося навмисно для того, щоб Україна не мала органу, який міг
би вирішити питання на користь Президента та уряду або ж ВРУ.

Висновки

Підсумовуючи все написане зазначу, що якісне правове забезпечення є
надійним фундаментом розвитку будь-якої держави. Тому в Україні, яка
стала незалежною, необхідно створювати та постійно вдосконалювати
законодавство, що забезпечить ефективне регулювання відносин у різних
сферах. Особливо важливе значення у цьому процесі має реформування
Конституції як Основного закону України. КУ має закріпити в собі
принципи та механізми, що потрібні для побудови демократичної, правової
держави. Таким чином, поглиблення конституційної реформи є на даний
момент, мабуть, найважливішим питанням законотворчості в Україні.

Список використаної літератури

Закон України „Про внесення змін до Конституції України” від 08.12.2004
/ Відомості Верховної Ради – 2005 – № 2

Бойко Ю. Законотворчість: поняття та структура // Право України. – 2002.
– № 5. – С. 17-21.

Кожевников Г. Нові закони слід ретельніше редагувати: / Законотворчий
процес в Україні/ // Право України. – 2003. – № 5-6. – С. 33.

Кривенко Л. Під верховенство народу: Законодавчий процес в Україні //
Віче. – 2004. – № 12. – С. 13.

Кривенко Л. Хто є у нас законодавець? Колізія актів законодавчої та
виконавчої гілок державної влади // Віче. – 2005. – № 11. – С. 29.

Кривицький А. Буква і дух закону: [Пробл. законотворч. діяльності] //
Віче. – 2006. – № 11. – С. 13-17.

Фиолевский Д.П. Судебная власть и правоохранительная система Украины –
Д., 2003 – 271 с.

Шаповал В. М. Парламентаризм і законодавчий процес в Україні / Укр.
Акад. держ. упр. при Президентові України. – К.: Вид-во УАДУ, 2000. –
214 с.

Похожие записи