КУРСОВА РОБОТА

НА ТЕМУ:

ПРАВО ВЛАСНОСТІ

В УКРАЇНІ

ПЛАН

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

1. ВЛАСНІСТЬ І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

2. ЗМІСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

3. ФОРМИ І ВИДИ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

4. ПІДСТАВИ ВИНИКНЕННЯ І ПРИПИНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

РОЗДІЛ 2. ПРАВО СПІЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

1. ПОНЯТТЯ ПРАВА СПІЛЬНОЇ (КОЛЕКТИВНОЇ) ВЛАСНОСТІ

2. ВИДИ ПРАВА СПІЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

3. ПРАВО СПІЛЬНОЇ СУМІСНОЇ ВЛАСНОСТІ

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

1. ВЛАСНІСТЬ І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Цією темою, як правило, розпочинається вивчення окремих інститутів
цивільного права. Інститут права власності посідає центральне місце в
системі цивільного права будь-якої правової системи, в тому числі
правової системи України.

Чим же пояснюється таке значення інституту права власності? Перш ніж
відповісти на це запитання дещо скажемо про поняття власності. Його
треба проаналізувати щонайменше у двох аспектах:

економічному і соціальному.

Розглядаючи власність в економічному плані, потрібно виходити з того, що
власність — це відношення суб’єкта (громадянина, юридичної особи,
держави) до тієї чи іншої речі як до належної йому, як до своєї. Саме на
розподілі ‘моє і не моє» заснована власність. Власність має місце тільки
в суспільстві, за ‘силовим полем» суспільства немає осіб, які б, не
будучи власниками конкретної речі, зобов’язані були ставитися до неї як
до чужої.

Таким чином, власність — це відносини між людьми з приводу речі. З
одного боку цих відносин, — власник, який ставиться до певної речі як до
своєї, з другого — не власники, всі інші особи, які зобов’язані
ставитися до цієї речі як до чужої. Привласнюючи конкретну річ, власник
тим самим усуває від неї всіх інших осіб, вступаючи в такий спосіб у
відносини з ними.

Підкреслимо, що й саме суспільство неможливе без тих чи інших відносин
власності: ці відносини визначають його економічну структуру,
ідеологічне, моральне І політичне обличчя.

Відносинам власності як суспільним майновим відносинам притаманний
вольовий характер, що проявляється в можливості власника своєю волею
володіти, користуватися й розпоряджатися належним йому майном.

Соціальне значення власності полягає у тому, що за допомогою власності
забезпечується самовираження особи, наповнюється реальним змістом її
правоздатність. Соціальний характер власності проявляється тому, що
держава, як власник, виплачує пенсії, всілякі допомоги непрацездатним та
іншим громадянам.

Відіграючи значну роль у житті суспільства, власність не може залишитися
поза увагою права.

Інтерес до правового оформлення відносин власності пояснюється,
по-перше, необхідністю стабільного забезпечення існуючих потреб громадян
та інших суб’єктів правовідносин у майні, захисті інтересів у
підприємництві та сфері інтелектуальної діяльності, зробиш власність
недоторканною для інших осіб; по-друге, неможливістю ефективної заміни
права власності іншими майновими правами. Власник має набагато більше
можливостей щодо володіння, користування й розпорядження своїм майном,
ніж, скажімо, орендар, охоронець; по-третє, недопущенням свавілля
суб’єктами відносин власності при володінні, користуванні і
розпорядженні майном. Право власності, як будь-яке право, є знаряддям
обмеження прав учасників відносин власності.

Отже, відносини власності породжують потребу їх правового регулювання,
що веде до виникнення права власності, яке й буде предметом подальшого
розгляду.

2. ЗМІСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Право власності має об’єктивний і суб’єктивний аспекти. Під правом
власності в об’єктивному аспекті розуміють систему правових норм, що
регулюють відносини власності. Суб’єктивне право власності — це
забезпечена законом міра можливої поведінки фізичної чи юридичної особи
щодо володарювання над речами (тобто надана особі можливість
володарювати над певною — належною їй — річчю). Складовими суб’єктивного
права власності є правомочність — володіння, користування і
розпорядження речами. Названі правомочності становлять юридичне
забезпечені можливості власника, вони належать йому доти, доки він
залишається власником.

Правомочність володіння — це юридичне забезпечена можливість власника
бути в безпосередньому фактичному зв’язку з річчю. Володіння треба
розуміти не як постійний матеріальний зв’язок власника з річчю, а як
постійну можливість такого матеріального зв’язку, воно тісно пов’язане з
волевиявленням. Для власника право володіння забезпечує можливість у
будь-який час вирішувати долю речі, використовувати її корисні якості.
Тому, якщо особа володіє річчю, то це дає можливість лише припустити, що
вона є її власником. Це враховується правом при встановленні презумпції
законності фактичного володіння, що означає: той, у кого знаходиться
річ, припускається її законним володільцем, якщо не буде доведено
протилежне.

Володіння може бути фактичним і юридичним, законним і незаконним
(добросовісним і недобросовісним), давнішним.

Фактичне володіння може виникнути як на законній підставі (договір
найму), так і внаслідок протиправного заволодіння (крадіжка, розбій).
Через це наявності лише фактичного володіння недостатньо для того, щоб
визнати його законним. Потрібні юридичні підстави такого володіння, його
юридичний титул. Саме це дає привід законне володіння іменувати
титульним володінням.

Незаконне володіння не спирається на правову основу, тому його ще
називають безтитульним. Незаконне володіння, в свою чергу, поділяється
на добросовісне і недобросовісне. Добросовісним є таке володіння, за
якого володілець не знає і не повинен знати про його незаконність
(громадянин придбав у комісійному магазині річ, яка перед тим була
викрадена у законного володільця). Різновидом добросовісного володіння є
володіння давніс-не. Володіння визнається давнісним, коли особа, не
власник майна, добросовісно, відкрито і безперервно володіє ним як своїм
власним протягом строку, що перевищує строк, встановлений законом. У
багатьох європейських країнах такий строк встановлюється цивільним
законодавством залежно від того, яке майно опинилося у добросовісного
володільця. Так, ст. 234 ЦК Російської Федерації передбачає, що набувна
давність виникає при володінні нерухомим майном впродовж 15-ти років, а
іншим майном — 5-ти років.

Якщо володілець майна знає або повинен знати про незаконність свого
володіння, він називається незаконним недобросовісним володільцем
(привласнення знахідки, краденого майна). Недобросовісне володіння може
бути самовільним, насильницьким, підробленим (фальшивим). Прикладом
самовільного володіння буде крадіжка, насильницького — грабіж або
розбій, підробленого — шахрайство.

Можна сказати, що правомочність володіння — це початок права власності.
Виникнення права власності у набувача закон пов’язує з моментом передачі
— отримання речі, а отримання є нічим іншим, як початком володіння.

Правомочність користування — це заснована на законі можливість вилучення
корисних властивостей речі для задоволення потреб власника чи інших
осіб. Користування майном може проявлятися по-різному. Наприклад,
власник земельної ділянки, обробляючи землю, користується нею. Власник
будинку, проживаючи в ньому, теж користується будинком.

Власник може використовувати своє майно для здійснення господарської та
іншої, не забороненої законом, діяльності. Користуючись майном, власник
зобов’язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати
прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб, дотримуватись
моральних засад суспільства.

У передбачених законом випадках компетентні державні органи можуть
контролювати дії власника, пов’язані з користуванням його майном. Так,
міліції надається право відстороняти від керування транспортними
засобами осіб, які перебувають у стані сп’яніння, а також тих, які не
мають документів на право керування або користування транспортними
засобами, анулювати виданий юридичній особі дозвіл на використання
зброї, боєприпасів, вибухових речовин, матеріалів та інших предметів і
речовин при невиконанні нею встановлених правил користування цими
засобами.

Власник може сам користуватися належним йому майном або надати таке
право іншій особі шляхом укладення договору, передачі речі під заставу
тощо. Така передача права користування здійснюється шляхом розпорядження
майном.

Право користування, як і право володіння, може належати не лише
власникові, а й іншим особам на підставі, зокрема, цивільно-правових
договорів або адміністративних актів. Так, працівники міліції на
підставі п. 26 ст. 11 Закону про міліцію мають право використовувати
безперешкодно транспортні засоби, що належать юридичним особам чи
громадянам, для проїзду до місця події, стихійного лиха, доставления до
лікувальних закладів осіб, які потребують невідкладної медичної
допомоги, для переслідування правопорушників та їх доставления до
міліції.

Правомочність розпоряджання — це закріплена нормами права за власником
можливість визначати долю належної йому речі шляхом знищення, відчуження
або передачі її в тимчасове володіння іншим особам. Якщо правомочність
володіння є початком права власності, то з правом розпоряджання
пов’язується початок припинення права власності назавжди або
відокремлення власника від його майна на певний час. Застосовуючи
правомочність розпоряджання, власник може своє майно знищити, продати
або подарувати, передати в найм тощо. Якщо власник знищує річ або
викидає її, то він, говорячи мовою цивільного права, розпоряджається нею
шляхом укладення односторонньої угоди, оскільки воля власника спрямована
на відмову від права власності. Але якщо право власності припиняється в
результаті використання речі (наприклад, власник спалює дрова в печі),
то воля власника спрямована зовсім не на те, щоб припинити право
власності, а на те, щоб вилучити із речі її корисні властивості. Через
це в такому разі має місце лише право користування річчю, а не право
розпоряджання нею.

Право розпоряджання тісно пов’язане з особою власника, це дає змогу
зарахувати його до особистого права, яке майже неможливо виділити із
правомочностей власника як самостійне, незалежне від права власності
особливе право. Власник або безпосередньо приймає рішення про
розпоряджання своїм майном, або опосередковано — через представників.

Принагідне підкреслимо, що закон про власність робить спробу надати
правомочності розпоряджання самостійного значення шляхом запровадження в
юридичну практику поняття «право повного господарського відання’^, яким
наділяються державні підприємства стосовно майна, що є державною
власністю і закріплене за ними. Здійснюючи право повного господарського
відання, підприємство розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо
нього будь-які дії, які не суперечать законові та цілям діяльності
підприємства. До права повного господарського відання застосовуються
правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими
актами України (ст. 37 Закону України «Про власність»).

Як бачимо, формально залишаючись власником, держава, фактично,
добровільно відмовилася від свого права власності, передавши його
державним підприємствам. Таке явище треба вважати неприродним,
викликаним кон’юнктурними чи якимись іншими незрозумілими міркуваннями.

До речі, укладачі нового ЦК Російської Федерації відмовилися від терміну
«повне господарське відання», який уперше був запроваджений Законом про
власність в СРСР від 6 березня 1990 p., замінили його на «право
господарського відання» (ст. 294, 295). При цьому йдеться про
незастосування до права господарського відання правил про право
власності. Державному підприємству заборонено продавати належне йому за
правом господарського відання нерухоме майно, передавати його в оренду,
віддавати під заставу. Держава, як власник, «здійснює контроль за
використанням за призначенням і збереженням належного підприємству
майна, має право на одержання частини прибутку від використання майном,
що перебуває в господарському віданні підприємства».

Розглядаючи правомочності власності, звернімо увагу на те, що в
сукупності вони можуть належати лише власникові. Лише власник має право
одночасно володіти, користуватися й розпоряджатися своїм майном, а також
охороняти його від будь-якого протиправного втручання, аж до
застосування засобів самозахисту.

Але це не означає, що власник має необмежену владу щодо використання
належних йому речей. Здійснюючи свої. права, власник зобов’язаний не
шкодити навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані
законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави. При здійсненні
своїх прав і виконанні обов’язків власник зобов’язаний дотримуватися
моральних засад суспільства. Крім того, він несе тягар утримання
належного йому майна і ризику його випадкової загибелі, якщо інше не
передбачене законодавчими актами чи угодою. Власник також зобов’язаний
забезпечити громадянинові, працю якого використовує, соціальні,
економічні гарантії та права, передбачені законодавством. У випадках і в
порядку, встановлених законодавчими актами, діяльність власника може
бути обмежена чи припинена, або власника може бути зобов’язано допустити
обмежене користування його майном іншими особами.

Отже, зміст права власності складають права по володінню, користуванню і
розпорядженню майном, а також обов’язки, пов’язані з утриманням, ризиком
розорення та випадковою загибеллю речей. Саме сполучення прав та
обов’язків робить відносини власності правовідносинами, з усіма
правовими наслідками, що випливають з цього.

Враховуючи викладене, суб’єктивне право власності визначимо так.
Суб’єктивне право власності — це юридично забезпечена можливість
власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном
на свій розсуд і в своїх інтересах шляхом здійснення щодо свого майна
будь-яких дій, які не суперечать законодавству і не порушують права та
охоронювані законом інтереси інших осіб, а також можливість захисту від
усіляких протиправних втручань до свого володарювання над належним йому
майном.

З визначення виходить, що суб’єктивне право власності є абсолютним
правом. Власникові, як уповноваженій особі, протистоять усі інші особи,
вони зобов’язані не порушувати його прав. Водночас кожна особа має право
вимагати від власника припинення порушень її прав.

Суб’єктивне право власності є складовою частиною речового права,
оскільки власник має можливість задовольняти свої інтереси шляхом
безпосереднього впливу на речі, що належать йому за правом власності.

Враховуючи це, дамо таке визначення права власності як
цивільно-правового інституту.

Право власності — це сукупність правових норм, які, регулюють відносини,
пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником
належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усуненням усіх
третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим
майном, а також обов’язки власника не порушувати прав та законних
інтересів інших осіб.

Суб’єктами права власності в Україні визнаються: народ України,
громадяни, юридичні особи та держава (п. 1 ст. З Закону України «Про
власність»). До суб’єктів права власності віднесено також органи
місцевого самоврядування щодо комунальної власності (ст. 41 Конституції
України).

Народ України, як єдине джерело державної влади в країні, здійснює
правомочності власника шляхом референдуму, а також через Верховну Раду й
місцеві ради народних депутатів. Кожен громадянин України має право,
відповідно до законодавства, користуватися природними об’єктами для
задоволення власних потреб. Він зобов’язаний сумлінно охороняти землю,
повітряний простір, водні та інші природні ресурси, сприяти їх
відновленню як першооснови свого життя і життя суспільства (ст. 10
Закону України «Про власність»).

До громадян як суб’єктів права власності законодавство зараховує
громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства. Всі вони
мають рівні майнові права і обов’язки, якщо іншого не передбачено
законодавчими актами України.

3. ФОРМИ І ВИДИ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Форми права власності. В законі «Про власність» зазначено, що власність
в Україні виступає у формах приватної, колективної і державної
власності. Отже, в Україні мають місце такі форми права власності: право
приватної, право колективної і право державної власності. В основі
поділу права власності на форми лежить принцип суб’єктності, тобто
принцип належності права тому чи іншому суб’єктові. До права приватної
власності належить власність громадян та створених ними юридичних осіб.
Право державної власності поширюється на власність, яка належить Україні
в цілому (загальнодержавна власність) і адміністративно-територіальним
одиницям (комунальна власність).

Щодо права колективної власності підкреслимо, що в Україні є власність,
яку неможливо зарахувати ні до права приватної, ні до права державної
власності. Це власність, що належить профспілкам, політичним партіям та
іншим громадським об’єднанням, релігійним та іншим організаціям, які є
юридичними особами. Можливо, право саме на цю власність і доцільно
називати правом колективної власності. Але законодавець до права
колективної власності, крім перелічених, зараховує також право
власності, що належить трудовим колективам державних підприємств,
колективам орендарів, колективним підприємствам, кооперативам,
акціонерним товариствам, господарським товариствам та об’єднанням.

Як бачимо, названі суб’єкти або взагалі не можуть виступати суб’єктами
права власності, або належать до суб’єктів права приватної чи державної
власності.

Отже, можна вважати, що в Україні є повноцінним право власності у формі
приватної та державної (загальнодержавної і муніципальної) власності, а
також є зачатки права власності у формі колективної власності.

Види права власності. Поділ права власності на форми не заперечує його
класифікації за іншими ознаками. Так, право приватної власності може
бути правом власності громадян та правом власності юридичних осіб. Право
державної власності може бути правом оперативного управління державних
установ та казенних підприємств і правом повного господарського відання
державних підприємств. Крім того, право власності може належати не
одному суб’єктові, а кільком. За цією ознакою можна виділити право
спільної власності, яке поділяється на право спільної сумісної і
спільної часткової власності. Спільна сумісна власність поділяється на
власність подружжя, власність членів селянського (фермерського)

господарства і власність членів сім»я, власність, що виникає внаслідок
придбання майна спільною працею членів сім’ї.

Одним із видів права власності є право інтелектуальної власності.

Відтак підкреслимо, класифікація права власності може бути
різноманітною, залежно від практичних потреб такого поділу. Воднораз
звернемо увагу на те, що поділ права власності на форми зафіксований на
законодавчому рівні, а поділ права власності на види провадиться як із
врахуванням законодавчих положень, так і з теоретичних та практичних
міркувань.

4. ПІДСТАВИ ВИНИКНЕННЯ І ПРИПИНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Для виникнення суб’єктивного права власності потрібна наявність
відповідного юридичного факту або сукупності певних фактів. Саме такі
юридичні факти називаються підставами виникнення права власності.

В науці цивільного права підстави (способи) виникнення права власності
прийнято поділяти на первинні та похідні. При розмежуванні первинних і
похідних підстав виникнення права власності в одних випадках перевагу
віддають критерію волі, в інших — правонаступництва.

Прихильники критерію волі до первинних зараховують такі підстави, за
яких право власності виникає незалежно від волі попередніх власників, а
до похідних — такі, за яких воно виникає внаслідок волевиявлення
попереднього власника.

Ті, хто за основу розмежування бере критерій право-наступництва,
первинними вважають підстави, за яких правонаступницгво відсутнє, а
похідними — способи, засновані на правонаступницгві.

За різних підходів можливі різні тлумачення певних правових явищ. Так,
прихильники критерію волі націоналізацію вважають первинним способом
виникнення права власності, пояснюючи це тим, що право власності держави
на націоналізоване майно виникає незалежно від волі колишнього власника.
Ті, хто перевагу віддає правонаступництву, мають націоналізацію за
похідний спосіб набуття права власності, оскільки тут є
правона-ступництво (принаймні наступництво у правах).

Якому критерієві віддати перевагу? Розглядаючи окремо кожен з цих
способів набуття права власності, можна зробити висновок, що такий поділ
не має практичного значення. Законодавство України з поділом на первинні
та похідні способи виникнення права власності не пов’язує якихось
правових наслідків. Крім того, сама позиція, на якій стоять автори
такого поділу, викликає багато непорозумінь.

Розглядаючи окремо способи набуття права власності, що належать до
первинних, ми пересвідчуємося в практичній недоцільності такого поділу.
Адже важко знайти річ, яка нікому не належить. Якщо держава дозволяє
збирати гриби чи ягоди в лісі, ловити рибу в річках, полювати на диких
звірів, то це не означає, що ці об’єкти нікому не належать. У
законодавчому дозволі саме і проявляється воля власника. Це
підтверджується п. 4 ст. 10 Закону України «Про власність», у якому
записано, що кожен громадянин має право відповідно до законодавства
України користуватися природними об’єктами для задоволення власних
потреб. Подібне можна сказати й про знахідку. Той, хто знайшов річ, стає
її власником не тому, що вона нікому не належить, а тому, що власник не
може її відшукати або не шукав її зовсім. Іншими словами, відмовився від
неї, що рівнозначно волевиявленню.

До первинних способів зараховують також набуття права власності на
створену нову річ, перероблену чужу та створену нову річ з чужих
матеріалів (специфікація). У цьому разі, хоча і йдеться про створення
нового об’єкта, але стверджувати, що він виник з нічого, не можна. Адже
річ створюється з певної сировини. Цю сировину потрібно придбати, що
пов’язано з волевиявленням як тієї особи, якій вона належала, так і
тієї, яка її придбала.

Підстави набуття права власності, що залежать від волевиявлення
попередніх власників, не є суто специфічним для виникнення права
власності. Таким способом можуть виникати й інші права. Адже за
заповітом до спадкоємця переходять не лише права власності, а й інші
майнові права. Крім того, у багатьох випадках однієї лише волі
зацікавлених осіб для передачі права власності недостатньо. Потрібно
виконати умови, передбачені в законі або іншому законодавчому акті. Так,
для передачі речі, обмеженої в обігу, потрібна не лише воля її власника,
а й дозвіл компетентного органу держави.

Як бачимо, питання про класифікацію способів набуття права власності на
практиці не має такого великого значення, яке йому відводять в науці
цивільного права. Значення має конкретне визначення специфіки кожного
способу набуття права власності.

РОЗДІЛ 2. ПРАВО СПІЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

1. ПОНЯТТЯ ПРАВА СПІЛЬНОЇ (КОЛЕКТИВНОЇ) ВЛАСНОСТІ

Право власності може належати як одній особі (роздільне право
власності), так і кільком особам одночасно (спільне право власності).

Право спільної власності не розповсюджується на власність юридичної
особи і членів трудового колективу юридичної особи. Адже відомо, що
майно юридичної особи відокремлене від майна держави чи іншого
засновника юридичної особи, а також від майна працівників, які уклали
трудовий договір з цією юридичною особою. Це один із загальних принципів
діяльності юридичної- особи, який виражається в такій ознаці юридичної
особи, як її майнова відокремленість. Це положення законодавче
закріплене в ст. 6 Закону України «Про власність», у ч. 2 п. З якої
сказано, що юридична особа здійснює право володіння, користування і
розпорядження закріпленим за нею майном відповідно до свого Статуту
(положення).

Не можна вести мову про спільну власність і в тому випадку, коли одному
власнику належить певна окрема частина якоїсь речі, наприклад рама до
картини, а іншому — решта речі, у нашому прикладі — сама картина. Кожний
із цих власників може надати свою річ іншому для користування на
підставі договору найму або безоплатного користування майном. Після
закінчення терміну договору річ повинна бути повернута її власнику. Під
час дії договору найму наймач не може набувати права власності на ту
річ, яка йому не належить.

Не виникає також права спільної власності і в тому випадку, коли кілька
осіб користуються річчю, право власності на яку належить третій особі.
Наприклад, землеволодільці користуються землею, яка належить державі.

Наведені приклади свідчать, що право спільної власності може виникнути
лише тоді, коли кілька осіб набувають права власності на одну і ту ж річ
або сукупність речей. Причому кожний із співвласників має свою частку в
праві на все спільне майно і ця частка стосується всього комплексу прав
і обов’язків щодо цього майна. Кожний співвласник повинен співставляти
свою поведінку відносно спільного майна з волею інших співвласників,
оскільки його частка у власності не створює абсолютного права ні на яку
реальну частину майна. Це право на майно взагалі.

Фактичні частки майна у спільних власників можуть бути як однаковими,
так і різними. Наприклад, двом особам може належати по 1/2 частини
майна, або одній особі може належати 1/2 частини майна, а двом іншим
співвласникам — по 1/4 частини. Пропорції можуть бути й іншими.

По своїй суті право спільної власності є таким же, як і право роздільної
власності. Але всяке розпорядження майном, що перебуває в спільній
власності, може бути здійснено лише при загальній згоді всіх власників,
причому кожний користується однаковим голосом, незалежно від розміру
належної йому частини: незгода одного припиняє розпорядження інших. В
цьому плані право спільної власності є одним із видів обмежень права
власності; право кожного обмежується правом інших. Відбувається взаємне
обмеження.

Отже, можна дати таке визначення права спільної власності: це право двох
або більше осіб на один об’єкт.

До прийняття Закону України «Про власність» цивільне законодавство
обмежувало можливість набуття права спільної власності. Так, ст. 112 ЦК
України передбачала, що майно може належати на праві спільної власності
двом або кільком колгоспам чи іншим кооперативним та іншим громадським
організаціям, або державі і одному чи кільком колгоспам або іншим
кооперативним та іншим громадським організаціям, або двом чи кільком
громадянам.

Як бачимо, спільної власності не допускалося між громадянами та
юридичними особами. Більше того, ст. 117 ЦК зобов’язувала учасників
спільної власності, один із яких був громадянином, а інші — юридичні
особи, протягом одного року припинити право такої власності. Були
передбачені й способи припинення такого права власності.

Закон України «Про власність» зняв обмеження щодо виникнення права
спільної власності. Згідно ст. З цього закону майно може належати на
праві спільної власності громадянам, юридичним особам і державі.
Допускається об’єднання майна, що є власністю громадян, юридичних осіб і
держави, та створення на цій основі змішаних форм власності, в тому
числі власності підприємств з участю юридичних осіб і громадян інших
держав.

Крім загального визначення права спільної власності можна дати
визначення цього права в об’єктивному і суб’єктивному розумінні. Право
спільної власності в об’єктивному розумінні — це сукупність правових
норм, що регулюють відносини, пов’язані з набуттям кількома особами
права власності на конкретно визначене майно, а також закріплюють,
охороняють і регулюють права цих осіб по володінню, користуванню і
розпорядженню цим майном.

У суб’єктивному розумінні право спільної власності є правом кількох осіб
сумісно володіти, користуватися і розпоряджатися конкретно визначеним
майном.

2. ВИДИ ПРАВА СПІЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Закон України «Про власність» та інші джерела цивільного права
розрізняють два види спільної власності: часткову і сумісну.
Законодавством не встановлено вичерпного переліку підстав виникнення
спільної часткової власності. Такими підставами можна вважати всі відомі
законні підстави виникнення права власності. В той же час виникнення
права спільної сумісної власності може мати місце тільки у тому разі,
якщо це прямо передбачено законом.

ПРАВО СПІЛЬНОЇ ЧАСТКОВОЇ ВЛАСНОСТІ.

ПОНЯТТЯ СПІЛЬНОЇ ЧАСТКОВОЇ ВЛАСНОСТІ

В спільній частковій власності кожному її учаснику належить право на
визначену частку ( 1/2, 2/3, 3/5 і т.д.). Це є підставою називати такий
вид спільної власності спільною частковою власністю. Кожному
співвласнику належить частка в праві на спільне майно. Цим
підкреслюється:

по-перше, що право кожного співвласника не обмежується якоюсь конкретною
часткою спільної речі;

по-друге, що об’єктом цього права власності є річ;

по-третє, що права інших співвласників також розповсюджуються на все
майно в цілому, що ця власність є багатосуб’єктною;

по-четверте, що кожному співвласнику належить визначена частка в праві
власності. Саме в цьому виявляється специфіка часткової власності як
особливого виду спільної власності.

Суб’єктами спільної часткової власності можуть бути всі відомі
цивільному праву суб’єкти майнових правовідносин — громадяни, юридичні
особи, держава.

Спільна часткова власність громадян. Підстави виникнення спільної
часткової власності громадян різноманітні. Вона може утворитися
внаслідок сумісної купівлі речі, отримання спадкового майна кількома
спадкоємцями. Спільна власність між громадянами може виникнути як
результат їх спільної праці, наприклад, на відведеній земельній ділянці
кількома громадянами було збудовано будинок. Виникнення спільної
часткової власності громадян може відбуватися й на інших підставах.

Після виникнення спільної часткової власності громадян виникає багато
питань з приводу володіння, користування і розпорядження спільним
майном. Деякі з цих питань врегульовані правовими нормами, вирішення
інших повинно не протирічити загальним правилам. У ЦК України правовому
регулюванню відносин між громадянами, які є учасниками спільної
часткової власності, безпосередньо присвячені статті 113—116, 118, 119.
Названі статті можуть регулювати і відносини між юридичними особами як
учасниками спільної часткової власності, але за умови, що вони не
суперечать статутній діяльності останніх.

Правовий режим спільної часткової власності визначається з урахуванням
інтересів всіх її учасників. Володіння, користування і розпорядження
майном, при спільній частковій власності на нього проводиться за згодою
всіх його співвласників, а при відсутності згоди — спір вирішується
судом. Співвласники мають рівне право голосу у здійсненні правомочностей
щодо належного їм спільного майна незалежно від розміру їх часток.

Якщо ж йдеться про правомочності учасника спільної часткової власності
стосовно не об’єкта спільної власності, а частки в праві, що належить
даному власнику, тоді діє не загальна воля співвласників, а
індивідуальна воля конкретного співвласника, який здійснює свої права
стосовно належної йому частки в спільному майні.

Кожний учасник спільної власності відповідно до своєї частки має право
на доходи від спільного майна, а також несе обов’язки перед третіми
особами по зобов’язаннях, щодо спільного майна, і повинен брати участь у
сплаті всякого роду податків і платежів, а також у витратах по утриманню
і зберіганню спільного майна. Але це не означає, що співвласники не
можуть передбачити й інший порядок розподілу вказаних обов’язків.

Учаснику спільної часткової власності надається право на сплатне чи
безоплатне відчуження іншим особам своєї частки у спільному майні
(шляхом укладення договорів купівлі-продажу, дарування, міни. Після
смерті співвласника його частка може переходити до спадкоємців як за
законом, так і за заповітом). Набувачами такої частки можуть бути інші
співвласники або сторонні особи.

Як уже зазначалося, право спільної власності пов’язане з обмеженням
права власника, але у законі встановлені також і гарантії захисту прав
співвласників, які не заінтересовані у відчуженні частки у спільній
власності стороннім особам. Однією із таких гарантій є право привілеєвої
купівлі частки в спільній власності (ст. 114 ЦК України). При продажу
одним із співвласників своєї частки в спільній власності сторонній особі
решта учасників спільної часткової власності має право привілеєвої
купівлі частки, що продається, по ціні, за якою вона продається, і на
інших рівних умовах, крім випадку продажу з прилюдних торгів.

Право привілеєвої покупки має місце тоді, коли співвласник за своєю
волею вирішив продати свою частку в праві спільної власності. Але у
випадках продажу частки співвласника не за його волею це право не діє.
Хоча закон згадує лише один випадок такого продажу (не за волею
співвласника) — з прилюдних торгів, сюди слід віднести всі форми
реалізації прав кредиторів, пов’язаних з примусовим стягненням майна
боржника. Застосування в цих випадках права привілеєвої купівлі
надзвичайно ускладнило б процес примусового стягнення, що призвело б до
порушення прав кредиторів одного із співвласників.

Право привілеєвої купівлі не застосовується при відчуженні частки шляхом
укладання договорів дарування, довічного утримання, міни. Це можна
пояснити тим, що співвласнику не байдуже, хто набуде права на його
частку. В одному випадку він хоче, щоб його частка перейшла безоплатно
тим, а не іншим особам, в другому — він передає свою частку взамін на
довічне утримання, а при договорі міни він бажає отримати необхідну йому
річ, якої може не виявитись у співвласників. Обмежувати такі бажання
власника було б безпідставним.

Ст. 114 (ч. 2) встановлює також умови здійснення співвласниками права
привілеєвої купівлі, а також наслідки їх недодержання. Так,
співвласник-продавець зобов’язаний письмово повідомити решту учасників
спільної часткової власності про намір продати свою частку сторонній
особі з зазначенням ціни та інших умов, на яких він продає її. Якщо
співвласники (співвласник) відмовляються від здійснення права
привілеєвої купівлі, або не здійснять цього права щодо будинків протягом
місяця, а щодо іншого майна протягом десяти днів з дня одержання
повідомлення, продавець вправі продати свою частку будь-якій особі.
Інколи буває так, що кілька учасників спільної власності виявлять
бажання купити частку в спільній власності, тоді продавець має право
вибору покупця з числа цих співвласників. Незгода співвласників із
запропонованими продавцем умовами повинна прирівнюватися до відмови
реалізувати своє право привілеєвої купівлі.

Звернемо увагу на те, що це положення може дати підставу порушити права
співвласників на привілеєву купівлю. Змовившись із покупцем, продавець
може назвати більшу суму, ніж він отримує насправді. Оплата мита за
оформлення угоди може бути встановлена також відповідно завищеної суми,
що фактично утруднює змогу виявити правопорушення. Але у разі виявлення
цього або іншого порушення інші учасники спільної власності можуть
звернутися до суду з позовом про перевід на них прав і обов’язків
покупця. Такий позов може бути заявлений протягом трьох місяців з дня,
коли позивачі дізналися про порушення їх прав. Це один із випадків
скороченого строку позовної давності.

При розгляді цього позову суд повинен перевіряти реальність вимог
позивачів.

Доказом бажання і реальних можливостей позивача щодо переводу на нього
прав і обов’язків покупця є внесення позивачем на депозитний рахунок
суду всіх сум, які за договором зобов’язаний оплатити покупець.
Невиконання позивачем цих умов може бути підставою для відмови в позові
про перевід на нього прав і обов’язків покупця.

Одним із прав співвласника є його право на виділ належної йому частки із
спільного майна (ст. 115 ЦК України). Ніяких мотивів співвласнику не
потрібно наводити при використанні цього права. Якщо угоди про спосіб
виділу не досягнуто, то такий спір вирішується в судовому порядку.
Пленум Верховного Суду України при розгляді цього питання дійшов
висновку, що з виділом учаснику спільної власності на будинок (а отже,
слід думати, і на інше майно) його частки в натурі спільна власність на
цю частку припиняється, що тягне за собою втрату права решти учасників
спільної власності на привілеєву купівлю цієї частки.

Необхідно розрізняти виділ частки майна в натурі і встановлення порядку
користування відособленими приміщеннями будинку.

При виділі співвласнику передаються у власність окремі приміщення і він
може ними користуватися як своїми. Він не має права користуватись іншими
частинами будинку, а інші колишні співвласники — виділеною йому частиною
будинку.

При встановленні порядку користування відособленими приміщеннями,
частина приміщень (кухня, коридор тощо) може залишатись у загальному
користуванні учасників спільної часткової власності.

Підкреслимо, що хоча Пленум Верховного Суду України і дав роз’яснення
про припинення спільної власності щодо виділеної частки будинку в
натурі, але цим не вирішив питання по суті. Адже і після такого
виділення частина конструкцій може залишитися у спільному користуванні
(дах, фундамент). Якщо буде доведено, що частини будинку залишаються в
спільному користуванні, слід вважати, що право спільної власності на річ
в цілому не припинилося.

Такий висновок може мати практичне значення при вирішенні спорів,
пов’язаних з правомочностями власників квартир у будинках ЖБК, а також в
державних будинках.

Як відомо, відповідно до нового законодавства про власність, у приватній
власності громадян можуть бути квартири в будинках ЖБК, державних та
інших житлових фондів. Якщо всі квартири будинку перейшли у власність
громадян, то виникає спільна власність власників квартир на
загальнобудівельні конструкції житлового будинку. Якщо викуплено кілька
квартир, то виникає право спільної власності громадян і ЖБК або іншого
власника будинку. Проблеми можуть виникати як при користуванні спільним
майном, так і при розпорядженні виділеною часткою в спільному майні.

Право спільної власності громадян може виникнути при створенні трудового
господарства. У власності трудового господарства можуть бути: будь-яке
мале підприємство у сфері побутового обслуговування, торгівлі,
громадського харчування, в інших галузях, транспортні засоби, машини,
інше майно, необхідне для ведення трудового господарства. Все це може
належати на праві спільної приватної власності громадянам, які спільно
ведуть трудове господарство.

Учасниками спільної власності трудового господарства можуть бути й члени
сім’ї, які спільно ведуть це господарство.

Право громадян на утворення трудових господарств передбачено ст. 6
Закону України «Про підприємництво». Безумовно, право спільної власності
в трудовому господарстві виникає не у кожного працюючого в цьому
господарстві (там можуть працювати робітники на умовах трудового
договору). Учасниками спільної власності трудового господарства можуть
бути тільки його засновники (про це може свідчити установчий договір і
статут трудового господарства як юридичної особи).

Право спільної часткової власності з участю юридичних осіб. ЦК України
передбачає в основному дві правові форми об’єднання юридичних осіб, які
ведуть до виникнення спільної власності (ст ст. 430—434).

1. Спільна власність юридичних осіб виникає на підставі договору про
сумісну діяльність і має на меті внесення коштів або трудову участь в
сумісній діяльності. Нові юридичні особи при цьому не створюються.

2. Юридичні особи створюють на свої кошти нові юридичні особи, в тому
числі шляхом об’єднання. Ними можуть бути підприємства, а також
асоціації, спілки та інші об’єднання.

Законом України «Про власність» допускається також об’єднання майна, яке
перебуває у власності громадян, юридичних осіб і держави, та утворення
на цій основі змішаних форм власності, у тому числі власності сумісних
підприємств за участю українських та іноземних юридичних осіб та
громадян. При цьому майно може належати на праві спільної (часткової або
сумісної) власності одночасно кільком особам, незалежно від форми
власності (ст. З Закону України «Про власність»).

ПРАВО СПІЛЬНОЇ СУМІСНОЇ ВЛАСНОСТІ

На відміну від права спільної часткової власності, право спільної
сумісної власності може виникнути тільки на підставах, прямо
передбачених законом.

До прийняття Закону України «Про власність» право сумісної власності
могло виникнути у подружжя після реєстрації шлюбу. Цим правом могли
користуватися члени колгоспного двору, а з 20 травня 1985 p. — члени
спільного господарства громадян (громадяни, які займалися індивідуальною
трудовою діяльністю у спільному господарстві).

В чому ж суть права спільної сумісної власності? В сумісній власності,
як і в частковій, право кожного із співвласників не обмежене якоюсь
конкретною частиною спільного майна і розповсюджується на все майно в
цілому. В той же час у сумісній власності, на відміну від часткової,
кожному із співвласників до виділу або поділу не належить заздалегідь
визначена частка в праві власності на спільне майно. Це основна ознака
сумісної власності. В законі спільна сумісна власність характеризується
як власність без визначення часток (ч. 2 ст. 112 ЦК України). До того
часу, поки існує спільна сумісна власність, потрібно виходити з того, що
право одного співвласника на все майно є таким же, як і права інших
співвласників цього майна. Крім того, в більшості випадків учасники
спільної власності пов’язані між собою ще й особистими правами:
реєстрацією шлюбу, родинними зв’язками тощо.

Ст. З Закону України «Про власність» передбачає можливість виникнення
спільної сумісності власності з участю громадян, юридичних осіб і
держави. На нашу думку, ця норма закладена на майбутнє. Що ж до діючих
суспільних відносин у сфері спільної сумісної власності, то Закон
України «Про власність» передбачає виникнення спільної сумісної
власності подружжя (ст. 16). До спільної сумісної власності відноситься
також майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї (ст. 17), а
також майно, що належить особам, які ведуть селянське (фермерське)
господарство (ст. 18).

Право спільної сумісної власності осіб, які ведуть селянське
(фермерське) господарство. Виходячи із змісту ст. 18 Закону України «Про
власність», суб’єктами селянського (фермерського) господарства є особи,
які ведуть таке господарство. Детальніше регламентує це питання Закон
України «Про селянське (фермерське) господарство», прийнятий 20 грудня
1991 p.

В ст. 2 цього закону дається визначення селянського (фермерського)
господарства. У ч. І названої статті зазначено, що це господарство є
формою підприємництва .громадян України, які виявили бажання переважно
особистою працею членів цього господарства виробляти товарну
сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією.

Членами селянського (фермерського) господарства можуть бути подружжя, їх
батьки, діти, які досягай 16-річ-ного віку, інші родичі, які об’єдналися
для роботи в цьому господарстві. Членами селянського (фермерського)
господарства не є особи, в тому числі й родичі, які працюють у ньому за
трудовим договором. Селянське (фермерське) господарство може бути
створене однією особою. Таким чином, у разі, якщо членами такого
господарства є кілька осіб, всі вони є спільними сумісними власниками
майна сільського господарства. У їх власності можуть бути земля, жилі
будинки, квартири, предмети особистого користування, предмети домашнього
господарства, продуктивна і робоча худоба, насадження на земельній
ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби,
кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і
виробничого призначення.

Володіння, користування і розпорядження майном здійснюється членами
селянського (фермерського) господарства за взаємною домовленістю.

Похожие записи