Право власності в системі речових прав

Речовим правом є право, що забезпечує задоволення інтересів правомочної
особи шляхом безпосереднього впливу на річ, що знаходиться у сфері її
господарського відання.

Оскільки опосередкування відносин щодо майна, а також захист майнових
прав є одним з найважливіших завдань приватного (цивільного) права, то
речові права є одним з центральних інститутів цієї галузі.

Речові права належать до абсолютних. Тобто юридична належність речі
певній особі означає, що всі інші особи зобов’язані визнавати цю
належність і не порушувати її. Тому речово-правовий захист ще називають
абсолютним, підкреслюючи цим, що володілець речового права може отримати
захист від будь-яких порушень.

Отже, особливості речово-правового захисту полягають насамперед у тому,
що він забезпечується за допомогою так званих речових позовів.

Слід зазначити, що поява цих позовів належить іще до часів формування
римського права. Оскільки розмежування прав на речові і зобов’язальні у
Римі не провадилось, то розрізняли два види позовів: action in rem
(позов до речі) і action in personam (позов до особи). Це пов’язано з
тим, що римляни наявність того або іншого права виводили з існування
позову, а не навпаки. Саме можливість звернутися з позовом свідчила про
наявність певного права. Відповідно можливість подання «позову до речі»
свідчила про існування речового права (права на цю річ).

Сутність речового позову полягає в тому, що необхідною умовою його
подання є наявність речі, щодо якої існує спір. Водночас не має
значення, у кого (крім уповноваженої особи) ця річ знаходиться. Тут діє
відомий ще римському праву принцип: «Де знаходжу свою річ, там її і
віндикую (витребую)». Таким чином, речовий позов тісно пов’язаний з
річчю і набагато менше — з особистістю порушника майнового блага.

У ст.313 проекту ЦК України 1996 р. це положення викладене у такий
спосіб: «Речові позови йдуть слідом за речами і подаються до того, хто
на даний момент незаконно володіє річчю або перешкоджає користуватися
нею». Хоча в ІДК 2003 р. зазначена норма відсутня, але відлуння такого
рішення відчувається в ст.ст.388, 391, 396 ЦК.

Слід зазначити, що речово-правовий захист може бути наданий будь-якому
речовому праву, що певною мірою обмежує навіть право власності. Так,
ст.396 ЦК встановлює, що особа, яка має речове право на чуже майно, має
право на захист цього права, у тому числі і від власника майна. Тобто в
тому разі, якщо власник своїми діями чинить перешкоди здійсненню речових
прав, що обтяжують її право власності, до нього можуть бути заявлені
позови особами, які є суб’єктами цих речових прав.

Протилежністю речовим правам є зобов’язання, які належать до прав
відносних, оскільки правомочній особі (кредитору) захист надається лише
від порушень з боку конкретної особи — боржника.

Отже, суть протиставлення речових і зобов’язальних прав полягає в тому,
що у першому випадку вирішальне значення для задоволення потреб
правомочної особи мають її власні дії, у той час як у сфері зобов’язань
задоволення потреб правомочної особи відбувається насамперед внаслідок
дій зобов’язаної особи.

Залежно від значимості і характеру виникнення речові права можуть бути
поділені на: 1) основні (первинні); 2) вторинні.

Основні речові права є визначальними у системі відносин щодо речей, їх
властивості випливають із характеру привласнення майна і необхідності
забезпечення його використання.

До них належать:

а) право власності, яке дає власнику повну владу над майном (речами) і
абсолютний захист — право подання позову проти будь-якого порушника прав
власника;

б) права на чужі речі, які мають місце у випадку, коли право власності
належить одній особі, у той час як інша має на те саме майно таке ж
(безпосереднє) речове право, тільки вужче за змістом.

Вторинні речові права мають підґрунтям основні речові права. Вони
виникають, оскільки існують перші, і не можуть існувати без них.

До вторинних речових прав належать:

а) право повного господарського відання — можливість володіння,
користування і розпорядження майном у своїх інтересах, але на підставі
надання цих повноважень власником;

б) право оперативного управління — право володіння, яке грунтується на
праві власності іншої особи, що надала це повноваження. Обмежені право
користування і розпорядження майном з метою і у межах, встановлених
власником.

Особливе місце в системі відносин з приводу речей займає володіння
(посідання). Відносити його до речових прав не зовсім коректно. Хоча
гл.31 ЦК називається «Право володіння чужим майном», однак згідно зі
ст.397 ЦК володільцем чужого майна визнається особа, яка фактично тримає
його у себе, тобто йдеться про фактичний стан, а не про право на річ. У
той час як «право володіння» є елементом права власності, «володіння
чужим майном на законних підставах» означає, що особа, яка не є
власником, фактично володіє річчю.

Таким чином, володіння (посідання) не є речовим правом. З практичних
міркувань воно може бути віднесене до відповідного розділу цивільного
права, а відтак розглянуте у відповідній главі цього підручника.

Концепція регулювання речових відносин зазнала у новому ЦК змін,
відображаючи загальну зміну концепції речових прав в українській
цивілістиці.

Водночас у проекті ЦК України від 26 серпня 1996 р. структура книги
третьої ЦК була логічнішою. Проте й остаточний варіант за своєю
структурою є проміжним між концепцією проекту ЦК 1996 р. та Основами
цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік.

У ЦК 2003 р. книга третя побудована за принципом протиставлення
інституту права власності та всіх Інших речових прав, хоча й не
достатньо послідовно. Це відтворено в її назві — «Право власності та
інші речові права» (замість колишньої назви — «Речове право»).

Позиція протиставлення праву власності всіх інших речових прав призвела
до того, що у розд. ІІ книги третьої «Речові права на чуже майно»
нелогічно включено інститут володіння.

До недоліків книги третьої ЦК слід віднести також відмову від викладу
загальних положень про речові права. Це певною мірою позбавило її
цілісності первісного задуму.

Структурно книга третя ЦК поділяється на норми інституту права власності
і норми про права на чужі речі та володіння, які увійшли до розд. ІІ
книги третьої — «Речові права на чуже майно»

Право власності відповідно до обраної концепції розглядається як основне
речове право і є основним інститутом книги третьої ЦК, який Грунтується
на концепції регулювання відносин власності, закладеній у Конституції

Поняття власності і права власності

Слово «власність» нерідко вживається для позначення належності будь-кому
речей. Інакше кажучи, власність трактується як

присвоєння особою засобів і продуктів виробництва за допомогою певної
суспільної форми.

Визначення власності за допомогою категорії присвоєння випливає з праць
К. Маркса, де зазначені категорії тісно пов’язані між собою. Такий
підхід до визначення власності загалом можливий. Проте слід враховувати,
що поняття «присвоєння» потребує конкретизації, а тому навряд чи може
бути використане для розкриття змісту власності без визначення його
самого. До того ж у поняття «присвоєння» К. Маркс і його послідовники
нерідко вкладали різний зміст1.

У зв’язку з цим виникає необхідність більш детальної характеристики і
встановлення визначальних ознак вказаної категорії.

Зокрема, на вирішення цього завдання спрямоване визначення власності як
такого ставлення особи до речі, за якого вона вважає річ своєю, за
умови, що інші ставляться до цієї речі як до чужої. Отже, власність
характеризується такими зовнішніми ознаками, як наявність влади особи
над річчю, що визнана суспільством і регламентована соціальними нормами.

З такого розуміння власності випливає, що власність — це ставлення
людини до речі. Проте, оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб
інші особи, які не є власниками цієї речі, ставилися до неї як до чужої,
власність означає відношення між людьми з приводу речей. На одному
полюсі цього відношення — власник, який ставиться до речі як до своєї,
на іншому — невласники, тобто усі інші особи, що мають ставитися до неї
як до чужої. Це означає, що останні зобов’язані утримуватися від
будь-яких посягань на чужу річ, а отже, і на волю власника мати цю річ.

Таким чином, власність — це суспільні (цивільні) відносини. Без
ставлення інших осіб до речі, що належить власнику, як до чужої, не було
б і ставлення до неї самого власника як до своєї. Зміст власності як
суспільного явища розкривається за допомогою тих зв’язків І відносин, у
які власник вступає з іншими людьми у процесі виробництва, розподілу,
обміну і споживання матеріальних благ.

З урахуванням наведеного конкретизуємо дане раніше визначення власності.

Власність — це відносини між людьми щодо речей, у яких одні особи —
власники — ставляться до речей як до своїх, а всі інші не власники —
мають ставитися до них як до чужих й утримуватися від будь-яких посягань
на ці речі.

Відносини власності, як правило, поділяють на економічні і юридичні.
Економічні відносини власності є одночасно вольовими і невольовими.

Невольовими вони є тому, що в умовах існування суспільства ш відносини
об’єктивовані, тобто існують певною мірою незалежно від волі людей: люди
не можуть жити, не вступаючи у відносини власності.

Водночас відносини власності є вольовими, оскільки без цілеспрямованих,
вольових дій людей вони виникати не можуть. Саме через наявність у них
вольового елементу відносини власності можуть бути об’єктом правового
регулювання.

Отже, власність — це суспільні відносини, що характеризуються двома
основними ознаками: 1) виникають з приводу речей (майна); 2) мають
вольовий зміст.

З першої ознаки випливає, що власність — це завжди майнові відносини,
причому серед майнових відносин вони посідають чільне місце.

Наявність другої ознаки зумовлює необхідність характеристики такої
категорії, як воля власника, установлення меж його волевиявлення.

У зв’язку з цим слід зазначити, що власник може чинити стосовно своєї
речі усе, що прямо не заборонено законом або не суперечить соціальній
природі власності.

Воля власника щодо реалізації влади над річчю, яка йому належить,
полягає у володінні (посіданні), користуванні і розпорядженні нею.

Володіння (посідання) полягає у фактичному володінні річчю. Воно означає
юридичне та фактичне панування власника над річчю, можливість впливати
на неї у будь-який момент.

Користування реалізується шляхом видобування з речі її корисних
(споживчих) властивостей.

Розпорядження означає вчинення стосовно речі дій, що визначають її долю.
Це може бути відчуження речі, знищення останньої, відмова від неї тощо.

Як вважають деякі цивілісти, у володінні (посіданні) виражається статика
відносин власності, а процес користування і розпорядження речами
відображає динаміку відносин власності.

Проте існує й інша точка зору. Наприклад, Є.О. Суханов вважає, що
відносини статики власності виражають стан належності (присвоєності)
матеріальних благ. На відміну від цього, відносини динаміки власності
пов’язані з переходом майна від одних осіб до інших, вони полягають у
процесі руху товару. Такий перехід майна від однієї особи до Іншої може
бути наслідком договору між товаровласниками, придбання майна внаслідок
спадкування або в результаті відшкодування шкоди, заподіяної
правопорушником потерпілому, тощо. Таким чином, право власності здатне
регулювати не динаміку, а статику, тобто лише частину відносин
власності’.

Вочевидь розбіжність позицій тут значною мірою зумовлена різним підходом
до визначення поняття «власність» і розуміння категорій «статика
відносин», «динаміка відносин». Є.О. Суханов визначає власність через
категорію присвоєння, а не через категорії володіння (посідання),
користування і розпорядження. Тому з його позиції можна дійти висновку,
що відносини власності — це відносини, які природно фіксують стан
присвоєння речей, тобто статичний момент. У цьому сенсі може йтися про
те, що власність — це статика суспільних відносин щодо майна.

Якщо ж акцентувати увагу на змістовній стороні відносин власності, то у
ній можна диференціювати статичні елементи (володіння (посідання),
присвоєння) і динамічні (користування, розпорядження).

Очевидно, зняти це протиріччя можна вказівкою на те, що у відносинах
власності як складному суспільному явищі існують статичні (володіння,
посідання) і динамічні (користування, розпорядження) елементи змісту.
Вони властиві йому завжди в сукупності, але залежно від ситуації можуть
змінювати своє значення: виходити на перший план, тимчасово не
функціонувати тощо.

Завершуючи стислу характеристику категорії «власність», варто згадати,
що вона має різні типи і форми

Так, її класифікація за типами пов’язана з тим, що власність як
економічна категорія супроводжує людство протягом усієї його історії, за
винятком тих часів, коли людина ще не виділилася з природи і
задовольняла свої потреби за допомогою спонтанного, епізодичного
володіння і користування речами. Тому певному етапу розвитку (який
умовно може бути визначений як «суспільно-економічна формація»)
відповідає певний тип власності.

Традиційно розрізняють первіснообщинний, рабовласницький,
феодально-кріпосницький і капіталістичний типи власності. Донедавна як
особливий виділяли соціалістичний тип власності. Проте для цього
достатніх підстав не було. У країнах, що входили в «соціалістичну
співдружність», соціалізм насправді побудований ніколи не був.
Безпосередні виробники, як і раніше, піддавалися експлуатації, засоби
виробництва фактично не належали працівникам. Той тип власності, що в
умовах тоталітарного режиму (іноді явного, Іноді завуальованого)
утвердився у цих країнах, химерно поєднував характерні ознаки, властиві
типам власності як попередніх епох, так і нині існуючих. При цьому його
підґрунтям найбільшою мірою слугував так званий «азіатський спосіб
виробництва».

У ЦК відсутня згадка про типи власності. Не згадуються вони і в Законі
«Про власність», де лише встановлюється, що власність в Україні існує у
приватній, колективній та державній формі. (Зазначене положення нині
суперечить Конституції і ЦК, де передбачені інші форми власності:
приватна, державна, комунальна). При цьому законодавство (ст.ст.325-327
ЦК) не визначає типу (економічної природи) зазначених відносин
власності, а лише констатує їх наявність і встановлює суб’єктний склад
та деякі особливості правового режиму.

Визначившись у такий спосіб щодо розуміння власності як стану
присвоєності речей, відображеному в існуванні вольових майнових
відносин, у яких одній особі належить право на речі (влада над ними), а
інші особи визнають наявність такої влади, слід встановити
співвідношення цього поняття з поняттям «право власності».

З розуміння власності як стану належності (присвоєності) матеріальних
благ певному індивіду, визнаного іншими індивідами, випливає, що такі
відносини властиві будь-якому людському суспільству. Водночас право як
суспільний феномен (у тому числі І право власності) виникає лише на
певному етапі суспільного розвитку, тобто пізніше власності, що
історично передує інституту права власності.

Проте, виникнувши, право власності не тільки є юридичною формою відносин
власності, а й активно впливає на їх формування І розвиток. Це пов’язано
з тим, що право є суспільно-політичним інститутом і елементом суспільної
свідомості.

Відносини власності регулюються різними галузями права. Важлива роль у
регулюванні відносин власності належить конституційним
(державно-правовим) нормам, які встановлюють форми власності (ст.ст.13,
41, 142, 143), закріплюють рівність усіх суб’єктів права власності
(ст.13), гарантії права власності і обов’язки власників (ст.ст.13 і 41
Конституції). Проте головне навантаження тут несуть норми цивільного
права, які визначають зміст права власності, підстави його виникнення та
припинення, здійснення, порядок і підстави захисту.

У цивілістиці розрізняють право власності в об’єктивному І суб’єктивному
сенсі.

Право власності в об’єктивному сенсі — це сукупність правових норм, що
регулюють відносини власності і є юридичною підставою існування і
реалізації права власності, яке належить певному суб’єкту, тобто права
власності в суб’єктивному розумінні.

Крім того, саме норми інституту права власності гарантують реальність
права власності у суб’єктивному сенсі. Зокрема ст.321 ЦК на розвиток
положень ст.13 Конституції закріплює принцип непорушності права
власності, вказуючи, що ніхто не може бути протиправне позбавлений цього
права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права
власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку,
встановлених законом.

Примусове відчуження об’єктів права власності може бути застосоване лише
як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку,
встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування
їх вартості, крім випадків, передбачених ч.2 ст.353 ЦК.

Право власності в суб’єктивному сенсі — це право особи на річ (майно),
яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від
волі інших осіб (ст.316 ЦК).

Нерідко у цивілістиці право власності в суб’єктивному розумінні
визначають також як право особи володіти, користуватися і розпоряджатися
річчю через свою владу і у власних інтересах.

Саме у праві власності в суб’єктивному сенсі знаходить відображення
сутність власності як вищої влади особи над річчю, що визнана іншими
особами.

Розгляньмо характерні ознаки права власності як суб’єктивного права:

1) це — складне за змістом суб’єктивне цивільне право особи, яке
охоплює низку повноважень власника: право володіння, користування і
розпоряджання майном (ст.317 ЦК);

2) суб’єктами права власності можуть бути усі учасники цивільних
відносин: фізичні особи, юридичні особи (у тому числі юридичні особи
публічного права — ст.ст.82, 329 ЦК), держава та інші суб’єкти
публічного права. При цьому коло суб’єктів права власності є ширшим, ніж
коло учасників цивільних відносин, визначене в ст.2 ЦК. Зокрема згідно
зі ст.318 ЦК суб’єктами права власності, крім фізичних осіб, юридичних
осіб, суб’єктів публічного права, є також український народ;

3) усі суб’єкти права власності є рівними перед законом (ст. 13
Конституції, ч.2 ст.318 ЦК). Отже, існують рівні умови для здійснення і
захисту права власності. Водночас це не означає, що має існувати
однаковий правовий режим для всіх форм власності. Іншими словами, хоча
приватний власник і держава як суб’єкти права власності є рівними перед
законом, але обсяг, призначення цих прав тощо можуть відрізнятися;

4) об’єктом правовідносин власності може бути будь-яка
індивідуально-визначена річ. Родові речі можуть бути об’єктом права
власності за умови їх індивідуалізації (упакування, маркування, написи
тощо);

5) своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою і на власний
розсуд (ст.319 ЦК). На відміну, наприклад, від повіреного він не
потребує спеціальних повноважень, доручення тощо. Діючи на власний
розсуд, власник спирається безпосередньо на закон, і його влада (воля)
існує незалежно від влади Інших осіб, тоді як права останніх щодо цього
ж майна визначаються не тільки законом, а й волею власника;

6) власник має максимально повну владу над речами, що йому належать.
Проте вона не є безмежною: дії власника не повинні суперечити інтересам
інших суб’єктів цивільного права. Наприклад, власник зобов’язаний
вживати заходів щодо запобігання виникненню шкоди здоров’ю громадян і
навколишньому середовищу при здійсненні його права власності. Реалізуючи
право власності на жилий будинок, він повинен утримуватися від
поведінки, яка може заважати сусідам. Права власника можуть бути
обмежені правами інших осіб (сервітутами тощо). Крім того, власник не
може виходити за загальні межі здійснення цивільних прав;

7) право власності у випадках його обмеження має здатність до
самопоновлення. Наприклад, узуфрукт обмежує (обтяжує) право власності.
Але після смерті узуфруктарія право власності поновлюється у повному
обсязі. Ще Й.О. Покровський називав характерним для права власності
«бажання підвестися на весь зріст» або «принцип еластичності права
власності»;

8) на зміст права власності не впливають місце проживання власника та
місцезнаходження майна. Це відповідає передбаченій у ч.б ст.4 ЦК вимозі
до актів цивільного законодавства про дотримання принципу однаковості
регулювання цивільних відносин на всій території України і означає, що
де б не проживав власник і де б не знаходилося його майно, він володіє
усією сукупністю повноважень щодо останнього на однакових засадах,
визначених Конституцією та ЦК.

Питання, що стосуються характеристики суб’єктів і об’єктів цивільних
правовідносин, засади здійснення цивільних прав, розглянуті у попередніх
главах підручника. Тому тут вони детально не розглядаються. Проте на
встановленні сутності змісту суб’єктивного права власності слід
зупинитися докладніше.

Похожие записи