Курсова робота

Право власності та способи набуття права власності за цивільним
законодавством України

План

Вступ

Право власності: Загальні положення:

Поняття права власності;

Зміст права власності;

Суб’єкти права власності;

Форми та види права власності;

Способи набуття права власності

Особливості спільної власності

IV. Захист права власності:

Поняття та сутність захисту права власності;

Способи захисту права власності.

Висновок

Вступ

Власність є тією фундаментальною основою, що забезпечує існування
будь-якого суспільства. Інститут права власності посідає центральне
місце в системі цивільного права будь-якої правової системи, в тому
числі правової системи України.

Законодавство незалежної України регулює по іншому питання власності ніж
закони Радянської України.

Захист і охорона власності є однією з найголовніших функцій держави.
Принцип охорони власності закріплений в Україні конституційно. Держава
забезпечує захист прав та свобод усіх суб’єктів права власності. Кожен
має право володіти, користуватися і розпоряджатися свою власністю, і
ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Утвердження в Україні відкритого, демократичного, соціально
орієнтованого суспільства не можливе без всебічного зміцнення інституту
приватної власності. У цьому головна особливість впроваджувальних
реформ, а відповідно, і визначальний принцип політики – утвердження
права кожного громадянина на володіння, користування та розпорядження
приватною власністю.

Власність притаманна майже всім епохам розвитку людства, є одним з
найважливіших об’єктивних економічних чинників буття суспільства.
Виділяють п’ять типів власності: первіснообщинний, рабовласницький,
феодальний, капіталістичний та соціалістичний із різними їх
класифікаціями. Кожному економічному типові власності притаманна
відповідна панівна форма права власності.

Економічні відносини власності отримують юридичне закріплення у праві
власності, що виникає внаслідок правового регулювання певних економічних
відносин. За допомогою права держава регулює належність тих або інших
об’єктів власності певному суб’єкту – громадянину, колективу, державі;
обсяг і зміст суб’єктивних повноважень власника, порядок та форми їхньої
реалізації щодо різноманітних об’єктів; засоби правової охорони відносин
власності.

Отже, приступаючи до роботи, ми поставили перед собою такі завдання:
з’ясувати, що таке право власності, його зміст, види і форми, способи
набуття і припинення права власності та умови захисту даного права.

Джерелами мого дослідження були: Конституція України, Цивільний кодекс
України та праця Силенка Л. В. – Цивільне право України: Навчальний
посібник для вузів.

I. Право власності: Загальні положення

1. Поняття права власності

Термін «власність» часто вживається в самих різних значеннях. Основне
джерело в цивільних відносинах щодо права власності – Цивільний кодекс
України закріплює поняття права власності як суб’єктивного права особи
на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею,
незалежно від волі інших осіб.

Право власності регулюється та гарантується різними галузями права,
зокрема конституційним, кримінальним, сімейним, господарським тощо.

Першопочатково право власності право власності закріплюється в
Конституції України, зокрема встановлюються форми власності, рівність
всіх суб’єктів права власності, гарантії права власності та обов’язки
власників. Норми ЦК України визначають поняття права власності, зміст
права власності, регулюють поведінку власників у цивільному обороті,
закріплюють способи права власності тощо.

В цивільному праві прийнято розрізняти право власності в об’єктивному на
суб’єктивному значенні.

Право власності в об’єктивному значенні – це сукупність правових норм,
які регулюють відносини власності.

Право власності в суб’єктивному значенні – це можливість власника
володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю (річчю, майном)
на свій власний розсуд і в своїх інтересах або інтересах інших осіб.
Цьому праву відповідає обов’язок інших осіб утримуватися від дій
(бездіяльності), які б перешкоджали цьому праву, тобто володіти,
користуватися, розпоряджатися своєю власністю.

В юридичній літературі виділяють такі ознаки суб’єктивного права
власності:

його зміст охоплює три правомочності (можливості) власника: право
володіти, право користуватися і право розпорядження майном.

суб’єктом права власності може бути будь-який суб’єкт права.

Об’єктом правовідносин власності може бути будь-яка індивідуально
визначена річ.

Своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою й у своєму
(власному) інтересу.

2. Зміст права власності

Зміст права власності складається із правомочностей володіння,
користування і розпорядження річчю (майном) власника.

Право володіння – це право фактичного, фізичного та господарського
впливу на річ (майно). Слід мати на увазі, що в юридичній літературі
розрізняють володіння законне (таке, що ґрунтується на законі) та
незаконне, яке в свою чергу поділяється на добросовісне і
недобросовісне.

Таким чином, законним володінням є володіння, яке ґрунтується на
правовідносинах, які мають правові підстави, наприклад, укладення
договору купівлі продажу, дарування тощо. Законне володіння ще іменують
титульним.

Законне (титульне) володіння може здійснюватися як власником речі
(майна), так і іншими особами. Наприклад, заставодержатель має право
володіння певною річчю (майном) на підставі договору, закону або рішення
суду [ст. 574, 2]. Слід мати на увазі, що власника інші законні
володільці відрізняються тим, що власник на ряду з правомочністю
володіння, завжди має право користування і розпорядженні річчю (майном),
а законний (титульний) володілець може здійснювати інші правомочності
лише за погодженням із власником. Так, наприклад, при договорі найму
(оренди) майна орендар (наймач), окрім правомочності володіння, має і
право користування цим майном. При укладенні договору комісії,
комісіонер має право володіння та розпорядження майном.

Володіння, яке не ґрунтується на правових підставах називають незаконним
(безтитульним). Незаконне володіння може бути добросовісне та
недобросовісне. Так, добросовісним незаконним володінням визнається
володіння, коли особа, яка володіє майном без правових підстав, не знала
і не повинна була знати про його незаконність. Наприклад, особа придбала
на ринку річ, і пізніше було з’ясовано, що вона вкрадена.

Недобросовісним незаконним володінням є таке володіння, коли володілець
майна знає або повинен був знати про незаконність свого володіння.
Наприклад, особа знайшла річ і не повідомила відповідні органи про
знахідку, а залишила йог собі.

Право користування – можливість власника або інших осіб вилучати з речі
її корисні властивості, привласнення плодів і доходів, що приносяться
річчю для задоволення своїх потреб. Наприклад, у власності особи є
квартира, яку вона може здавати в найм і отримувати плату за
користування нею; якщо особа є власником цінних паперів, то може
отримувати дивіденди; корова може приносити молоко або приплід; власник
може використати своє майно і для здійснення підприємницької діяльності,
від якої можуть бути отримані доходи або внести своє майно в уставний
фонд юридичної особи, яка утворюється тощо.

Слід наголосити, що право володіння і право користування нерозривно
пов’язані між собою. Без володіння не може бути здійснено користування
річчю (майном).

Законними користувачами можуть бути як власник, так і інші особи, які
користуються майном на законних підставах. Наприклад, наймач
користується майном на підставі договору прокату; користувач
користується річчю на підставі договору позички; державне підприємство
користується майном, яке передано йому на праві повного господарського
відання тощо.

За загальним правилом продукція, плоди та доходи належать власникові
речі, якщо інше не встановлено договором або законом [ст. 189, 2].
Наприклад, заставодержатель має право користуватися переданим йому
предметом застави, якщо це буде встановлено в договорі тощо.

Право розпорядження – це можливість власника визначати юридичну і
фактичну долю майна.

Право розпорядження може здійснюватися власником у різні способи: шляхом
відчуження (продаж, дарування, рента тощо), шляхом передачі іншим особам
у володіння та (або) користування (оренда, застава, позичка тощо),
шляхом знищення або шляхом фізичної відмови від майна та ін.

Право розпорядження може бути обмежене у випадках, встановлених законом.
Закон передбачає викуп пам’ятки історії та культури, який внаслідок дій
або бездіяльності власника загрожує пошкодження або знищення тощо [ст.
352, 2].

Необхідно знати, що право розпорядження, як і право володіння та право
користування, може належати не лише власнику, а й іншим особам. Так,
наприклад, за договором комісії комітент (власник) передає комісіонеру
право розпорядження річчю, проте слід зауважити, що комісіонер набуває
право володіння та право розпорядження, права ж користування він не має.
Або, наприклад, за довіреністю власник може передати іншій особі всі три
правомочності: володіння, користування та розпорядження його майном.

Всі правомочності взаємопов’язані між собою і виникають всі разом, як
правило, у власника майна. Таким чином, у сукупності вони визнають всі
можливі дії, які можуть здійснюватися щодо майна в межах закону і
становити зміст права власності. Необхідно зазначити, що на зміст права
власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження
майна.

3. Суб’єкти права власності

Суб’єктами права власності є:

Український народ;

фізичні особи;

юридичні особи;

держава Україна;

Автономна Республіка Крим;

територіальні громади;

іноземні держави;

інші суб’єкти публічного права [ст. 318, 2].

Усі суб’єкти права власності є рівними перед законом.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний
розсуд. Як вже було з’ясовано, власник має право вчиняти щодо свого
майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав
та виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержуватися моральних
засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення
своїх прав. Держава не втручається у здійснення власником права
власності. Проте, власник не може використовувати право власності на
шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства,
погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Діяльність
власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути
зобов’язано допустити до користування його майном інших осіб у випадках
і в порядку, встановлених законом. Тобто законодавець визначає межі
здійснення права власності.

Закон визначає, що власність зобов’язує [ч. 4 ст. 319, 2]. Власник
зобов’язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не
встановлено договором або законом [ст. 322, 2]. Ризик випадкового
знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник,
якщо інше не встановлено договором або законом.

4. Форми та види права власності

Слід звернути увагу на те, що в ЦК України визначено такі форми
власності як:

власність Українського народу;

приватну власність;

державну власність;

комунальну власність.

Зауважимо, що законодавець не закріпив в ЦК України таку форму власності
як колективна, проте, така форма визначена Законом України «Про
власність» та Господарським кодексом України.

Слід звернути увагу на те, що законодавець не відносить Український
народ до учасників цивільних правовідносин, проте визначає його
суб’єктом права власності. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та
інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України,
природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської)
економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від
імені Українського народу права власника здійснюють органи державної
влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених
Конституцією України.

Суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи [ст.
325, 2].

Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за
винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм
належати. Наприклад, бойова зброя, боєприпаси тощо.

Зауважимо, що склад, кількість та вартість майна, яке може бути у
власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Проте, законом
може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути
у власності фізичної на юридичної особи.

Суб’єктом права державної власності є держава Україна [ст. 326, 2]. Від
імені та в інтересах держави України право власності здійснюють
відповідно органи державної влади. Майно, що знаходиться у державній
власності, може передаватися юридичним особам публічного права на основі
повного господарського відання (державним підприємствам) або
оперативного управління (казенні підприємства).

Суб’єктами права комунальної власності визнаються територіальні громади
[ст. 327, 2]. Управління майном, що є у комунальній власності,
здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи
місцевого самоврядування.

Щодо видів права власності, то можна виділити наступні:

право приватної власності:

право власності фізичних осіб;

право власності юридичних осіб;

право державної власності:

право повного господарського відання;

право оперативного управління;

право комунальної власності:

право власності територіальних громад;

право спільної власності:

право спільної часткової власності;

право спільної сумісної власності [стор. 221-225].

II. Способи набуття права власності

Право власності може виникати при настанні певних юридичних фактів,
визначених в ЦК України. Закон закріплює, що право власності набувається
на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право
власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із
закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

В юридичній літературі способи набуття права власності прийнято поділяти
на первісні та похідні.

До первісних способів набуття права власності відносять способи, при
яких право власності виникає на річ (майно) вперше або незалежно від
права попереднього власника або його волі. До цих способів відносять:
виготовлення (створення) нової речі внаслідок виробничої діяльності
(виробництво), переробку речі (специфікацію), володдіня плодами,
доходами, продукцією, знахідку, скарб, конфіскацію, реквізицію,
бездоглядну домашню тварину, безхазяйну річ тощо.

У похідні способи право власності виникає у суб’єкта внаслідок
волевиявлення попереднього власника. До них відносять правочини,
спадкування за законом, спадкування за заповітом, приватизацію,
реорганізацію юридичних осіб тощо.

Набуття права власності на новостворене майно. Виробництво є
найпоширенішим первісним способом набуття права власності. Створення
нової речі як у промислових масштабах, так і в одиночному екземплярі,
незалежно від форми власності, характеризує процес розширеного
відтворення. Відповідно до закону, право власності на нову річ, яка
виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено
договором або законом [ст. 331 ЦК]. Особа, яка виготовила (створила) річ
зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі.

Законодавець визначив особливості набуття права власності на
новостворене нерухоме майно (житлові будівлі, споруди тощо). На такі
обєктиправо власності виникає з моменту завершення будівництва
(створення майна). Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до
закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту
державної реєстрації [ч. 2 ст. 331, 2].

Слід звернути увагу на те, щодо завершення будівництва (створення майна)
особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були
використані в процесі цього будівництва (створення майна). За заявою
заінтересованої особи І суд може визнати її власником недобудованого
нерухомого майна, якщо буде встановлено, що частка робіт, яка не
виконана відповідно до проекту, є незначною [ч.З, 4 . ст. 331, 2].

Набуття права власності на перероблену річ. Переробкою є використання
однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ [ч. 1
ст. 332, 2]. Такий спосіб набуття права власності називають
специфікацією. До прийняття ЦК України цей спосіб не регулювався
цивільним законодавством України, отже норма про переробку речі
запроваджена вперше. Зауважимо, що особа, яка самочинно переробила чужу
річ, не набуває права власності на нову річ і зобов’язана відшкодувати
власникові матеріалу його вартість. Право власності на рухому річ,
створену шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить, набувається
власником матеріалу за його бажанням, якщо інше не встановлено договором
або законом.

Якщо вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує
вартість матеріалу, право власності на нову річ набуває за її бажанням
особа, яка здійснила таку переробку. У цьому разі особа, яка здійснила
переробку, зобов’язана відшкодувати власникові матеріалу моральну шкоду

У разі набуття права власності власником матеріалу на виготовлену річ,
він зобов’язаний відшкодувати вартість переробки особі, яка її
здійснила, якщо інше не встановлено договором.

Привласнення загальнодоступних дарів природи. Відповідно до ст. 333 ЦК
України особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або
здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона
діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу
власника відповідної земельної ділянки.

Набуття права власності на безхазяйну річ. Безхазяйною є річ, яка не має
власника або власник якої невідомий.

Порядок набуття права власності на безхазяйну річ встановлюється ст. 335
ЦК України. Як правило, безхазяйна річ може бути передана за рішенням
суду у комунальну власність. Законодавець також встановлює, що
безхазяйні речі можуть набуватися у власність за набувальною давністю,
крім випадків, встановлених ст.ст 336, 338, 341 і 343 ЦК України.

Знахідка. Особа, яка знайшла загублену річ, набуває права власності на
неї після спливу шести місяців з моменту заявления про знахідку міліції
або органові місцевого самоврядування [ст. 338, 2].

Бездоглядна домашня тварина. Набуває права власності на бездоглядну
домашню тварину, як правило, особа, у якої знаходилась на утриманні та в
користуванні ця тварина; у разі відмови цієї особи від набуття права
власності на неї, ця тварина переходить у власність тієї територіальної
громади, на території якої її було виявлено[ст. ст. 340, 341, 2].

Скарб. Скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші,
валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом
втратив на них право власності.

Особа, яка виявила скарб, набуває права власності на нього. Якщо скарб
був прихований у майні, що належить на праві власності іншій особі,
особа, яка виявила його, та власник майна, у якому скарб був прихований,
набувають у рівних частках право спільної часткової власності на нього.
Слід звернути увагу на те, що законодавством закріплюється положення про
те, що у разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук
цінностей без згоди на це власника майна, в якому він був прихований,
право власності на скарб набуває власник цього майна.

Зауважимо, що законодавець визначає особливості набуття права власності
на скарб, що є пам’яткою історії та культури. Право власності на такий
скарб набуває держава. Проте, особа, яка виявила такий скарб має право
на одержання винагороди у розмірі до двадцяти відсотків за певних умов,
які визначаються ч. 4 ст. 343 ЦК України.

Слід знати, що положення ст. 343 ЦК України про набуття права власності
на скарб не поширюються на осіб, які виявили скарб під час розкопок,
пошуків, що проводилися відповідно до їхніх трудових або договірних
обов’язків.

Набуття права власності у разі приватизації державного майна та майна,
що є у комунальній власності. Фізична або юридична особа може набути
право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в
комунальній власності. Приватизація здійснюється у порядку,
встановленому законом, зокрема питання приватизації регулюються Законами
України «Про Державну програму приватизації», «Про приватизацію
державного житлового фонду», «Про приватизацію державного майна», «Про
приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», «Про
особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі», «Про
перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають
приватизації», «Про особливості приватизації об’єктів незавершеного
будівництва», декретами Кабінету Міністрів України «Про приватизацію
земельних ділянок», «Про перелік майнових комплексів державних
підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного
виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається»,
«Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств та
їхніх структурних підрозділів, зданих в оренду», постановами Кабінету
Міністрів України «Про план заходів щодо забезпечення прозорості
приватизаційних процесів і запобігання фактам зловживань у цій сфері»,
«Про розрахунок частки державного майна (акцій), яка безоплатно
передається у процесі приватизації працівникам радгоспів та інших
державних сільськогосподарських підприємств», «Про прискорення
приватизації та недопущення негативних наслідків у цьому процесі», «Про
прискорення приватизації майна в агропромисловому комплексі та спрощення
процедури її проведення», «Про порядок сплати і розмір неустойки за
повну або часткову несплату покупцями коштів за об’єки приватизації»,
«Про затвердження Порядку повернення у державну власність об’єктів
приватизації у разі розірвання або визнання недійсними договорів
купівлі-продажу таких об’єктів» та іншими нормативно-правовими актами.

Набувальна давність. Новими є положення ЦК України про набувальну
давність. Так, закон України зазначає, що особа, яка добросовісно
заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти
нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном — протягом
п’яти років, набуває право власності на це майно (надувальна давність),
якщо інше не встановлено ЦК України [ч. 1 ст. 344, 2].

Зауважимо, що важливе значення має встановлення моменту виникнення у
особи права власності. Саме з моменту набуття права власності у особи
виникають повноваження щодо володіння, користування та розпорядження
набутою річчю (майном), одночасно особа набуває право на захист цієї
власності у способи, передбачені ст. 16 ЦК України та у способи, які не
суперечать закону. Окрім того, тягар утримання майна, ризик випадкового
знищення та випадковою пошкодження майна з моменту набуття права
власності у особи покладається на неї [ст.ст. 322, 323, 2].

Законодавець закріплює положення про момент набуття права власності за
договором. Так, відповідно до закону, право власності у набувача майна
за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено
договором або законом [ст. 334 ЦК України].

Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові,
організації зв’язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна,
відчуженого без зобов’язання доставки. Крім того, до передання майна
прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого
документа на майно.

Слід наголосити, що за договором, який підлягає нотаріальному
посвідченню, право власності на майно виникає у набувача з моменту
такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішення суду про
визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.

Суперечливим, на наш погляд, є положення ч. 4 ст. 334 ЦК України про те,
що право власності у набувача при укладенні договору про відчуження
майна, який підлягає державній реєстрації, виникає з моменту такої
реєстрації, оскільки в цьому разі права набувача не достатньо захищені.

Для припинення права власності, як і для набуття, необхідне настання
певних життєвих обставин, тобто юридичних фактів, визначених законом.
Слід знати, що в багатьох випадках припинення права власності у однієї
особи тягне за собою виникнення права власності у іншої особи. Тому
зрозумілим є те, що деякі способи виникнення права власності
закріплюються як способи припинення права власності. Хоча, зауважимо, що
припинення права власності у однієї особи не завжди передбачає
виникнення права власності у іншої особи. Наприклад, право власності
припиняється без переходу до інших осіб у разі знищення майна власником
або коли річ (майно) знищено внаслідок стихійною лиха (повені,
землетрусу), теракту тощо: внаслідок вилучення худоби під час епізоотії
та її знищення; при вжитку власником продуктів харчування тощо.

Ст. 346 ЦК України закріплює наступні підстави припинення права
власності:

— відчуження власником свого майна,

— відмова власника від права власності;

— припинення права власності на майно, яке за законом не може належати
цій особі;

— знищення майна;

— викуп пам’яток історії та культури;

— викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю;

— викуп нерухомою майна у зв’язку з викупом земельної ділянки, на якій
воно розмішене;

— звернення стягнення на майно за зобов’яннями власника;

— реквізиція;

— конфіскація;

— припинення юридичної особи чи смерть власника.

Цей перелік не є вичерпним, право власності може бути припинене і в
інших випадках, встановлених законом.

Слід знати, що у такі способи як викуп пам’ятки історії та культури,
реквізиція та конфіскація набувати право власності може лише держава
[стор. 235-240, 4].

III. Особливості спільної власності

Право власності на одну річ (майно) може належати як одній особі, так і
кільком особам одночасно. Такий вид власності називають спільною
власністю. Таким чином, право спільної власності характеризується
множинністю суб’єктів та єдиним об’ємом.

Відповідно до ст. З Закону України «Про власність» Майно може належати
на праві спільної (часткової або сумісної) власності громадянам,
юридичним особам і державам. Допускається об’єднання майна, то є
власністю громадян, юридичних осіб і держави на створення на цій основі
змішаних форм власності, в тому числі власності спільних підприємств за
участю юридичних осіб і громадян інших держав.

Отже, спільна власність не є окремою формою власності, а базується на
існуючих формах власності.

Право спільної власності в об’єктивному розумінні — це сукупність
правових норм, які регулюють відносини власності, що належить двом або
більше особам.

Право спільної власності в суб’єктивному розумінні — це право двох або
більше осіб здійснювати право володіння, користування та розпорядження
майном, що їм належить і є єдиним цілим.

Таким чином, право спільної власності — це право власності двох або
більше осіб (співвласників) на один об’єкт.

Право спільної власності може виникати з підстав, не заборонених
законом. Наприклад, укладення договорів купівлі-продажу, створення
фермерського господарства тощо.

Розрізняють два види права спільної власності: право спільної часткової
власності та право спільної сумісної власності. Крім того, слід мати на
увазі, що право спільної сумісної власності на майно може виникати лише
у випадках, коли це передбачено договором або законом.

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожною з них у праві
власності є спільною частковою власністю.

До суб’єктів права спільної часткової власності законодавець відносить
фізичних осіб, юридичних осіб, державу, територіальні громади.

Важливим є питання про визначення часток у праві спільної часткової
власності. Так, частки у праві спільної часткової власності вважаються
рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або
законом. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не
встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається
з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення,
спорудження) майна. Проте в такому разі кожний із співвласників повинен
довести розмір свого внеску шляхом доказування та подання доказів [ст.
З0, 3].

Законодавець також встановлює, що співвласник має право на відповідне
збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо
поліпшення спільного майна, яке не можна відокремити, зроблено ним своїм
коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленою порядку
використання спільною майна. Поліпшення спільного майна, яке можна
відокремити, є власністю того з співвласників, який це зробив, якщо інше
не встановлено домовленістю співвласників.

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою
згодою. Щодо таких правомочностей як володіння та користування майном,
співвласники можуть домовитися про порядок їх здійснення. Наприклад,
співвласники будинку можуть домовитися про те, що однією частиною
будинку користується один співвласник, другою частиною — інший або
встановити черговість користування спільним транспортним засобом тощо.

Спільна власність може давати прибуток. В такому разі кожен співвласник
може отримувати доходи відповідно до своєї частки у цьому майні.
Законодавець закріпив положення про те, що плоди, продукція та доходи
від використання майна, що є у спільній частковій власності, надходять
до складу спільного майна і розподіляються між співвласниками відповідно
до їхніх часток у праві спільної часткової власності, якщо інше не
встановлено домовленістю між ними [ст. 359, 2].

Зрозуміло, що будь-яке майно потребує утримання та зберігання. Тому
кожен співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової
власності зобов’язаний брати участь у витратах на управління, утримання
та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов’язкових
платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за
зобов’язаннями, пов’язаними із спільним майном [ст. 360, 2].
Співвласники можуть домовитися про розподілення обов’язків щодо
утримання майна, що є у спільній частковій власності.

Кожен співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у
праві спільної часткової власності. Проте, законодавець встановлює певні
гарантії захисту прав співвласників, які можуть бути самі заінтересовані
у придбанні цієї частки або не зацікавлені у відчуженні частки у
спільній власності стороннім особам, які невідомо як будуть виконувати
обов’язки щодо утримання спільного майна, користування ним тощо.
Співвласникам надається переважне право купівлі частки у праві спільної
часткової власності. Також встановлюються і правові наслідки
недодержання умов здійснення цього права [ст. 362, 2]. Так, у разі
продажу частки у праві спільної часткової власності, співвласник має
переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною
для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних
торгів. Продавець частки у праві спільної часткової власності
зобов’язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати
свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає
Продавець має право продати свою частку іншій особі в тому разі, якщо
співвласники відмовилися від здійснення переважного права або не
здійснили цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, щодо
рухомого майна — протягом десяти днів від дня отримання ними
повідомлення. В тому разі, якщо бажання придбати частку у праві спільної
часткової власності виявили декілька співвласників, то продавцю
надається право вибору покупця.

Гарантією захисту переважного права купівлі співвласників є також і те,
що у разі порушення цього права, співвласник має право пред’явити до
суду позов про переведення на нього прав та обов’язків покупця. Під
порушенням співвласником, який відчужує свою частку у праві спільної
часткової власності переважного права купівлі, розуміється продаж цим
співвласником своєї частки без повідомлення інших співвласників про
продаж свої частки, продаж своєї частки на пільгових умовах іншим
особам, зокрема, за ціною, нижчою за ту, яка була запропонована
співвласникам тощо. До вимог, коли порушено переважне право купівлі
співвласників, встановлюється позовна давність в один рік. Зауважимо, що
одночасно з пред’явленням позову, позивач зобов’язаний внести на
депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити
покупець [ч. 4 ст. 362, 2]. У разі невиконання цієї вимоги, суд може
відмовити у позові. Це передбачено також і п. 12 постанови Пленуму
Верховного Суду України № 15 від 22 грудня 1995 р. «Про судову практику
по справах по позовах про захист права приватної власності» та п. 13
постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування
судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий
будинок» від 4 жовтня 1991 р. У разі задоволення позову, який пред’явив
співвласник, що має переважне право купівлі частки у праві спільної
часткової власності, права та обов’язки покупця переходять до позивача.

Слід наголосиш, що переважне право купівлі частки у праві спільної
часткової власності не застосовується при відчуженні частки у праві
спільної часткової власності шляхом укладення договорів міни, дарування,
довічною утримання.

Зауважимо, що передача співвласником свого переважного права купівлі
частки у праві спільної часткової власності іншій особі не допускається.

Кожен співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у
спільній частковій власності. В тому разі, якщо виділ в натурі є
неможливим або річ не можна поділити без втрат її цільового призначення
(тобто ця річ є неподільною), такий співвласник має право на одержання
від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації
вартості його частки. Звернемо увагу на те, що компенсація
співвласникові може бути надана лише за його згодою.

В такому разі, якщо виділяється частка у натурі з нерухомого майна,
законодавець передбачає укладення договору між співвласниками про
виділення частки у натурі у письмовій формі та нотаріально посвідченого.

Якщо співвласники не дійшли згоди щодо володіння, користування або
розпорядження спільним майном, право особи на частку у спільному майні
може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших
співвласників за таких підстав:

— частка є незначною і не може бути виділена в натурі;

— річ є неподільною;

— спільне володіння і користування майном є неможливим;

— таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та
членам його сім’ї.

Зауважимо, що рішення про припинення права особи на частку у спільному
майні може бути постановлено судом за умови попереднього внесення
позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Співвласники за домовленістю можуть поділити майно в натурі, що є у
спільній частковій власності, між собою. Поділ спільною майна між
співвласниками є підставою для припинення права спільної часткової
власності.

Спільна сумісна власність на відміну від спільної часткової власності не
передбачає визначення часток кожного із співвласників. Визначення часток
у спільній сумісній власності відбувається лише за умов припинення
такого виду власності. Таким чином, спільна власність двох або більше
осіб без визначення часток кожного з них у праві є спільною сумісною
власністю.

Законодавець значно розширив коло суб’єктів прана спільної сумісної
власності. Ними можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також
держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.

Спільною сумісною власністю вважається майно, набуте подружжям за час
шлюбу, якщо інше не встановлено договором або законом; майно, набуте в
результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім’ї, є
їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором,
укладеним у письмовій формі.

Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюють
правомочності володіння та користування спільно, якщо інше не
встановлено домовленістю між ними. Щодо правомочності розпорядження
таким майном, то воно здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі
вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним
майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Якщо
укладається правочин щодо розпорядження спільним майном, який підлягає
нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, необхідна
письмова нотаріально посвідчена згода всіх співвласників.

Кожен співвласник має право виділити частку з майна, що є у спільній
сумісній власності. Враховуючи, що частки не визначені у спільній
сумісній власності, в такому разі вважається, що частки кожного із
співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше
не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Виділ
частки із майна, що є у спільній сумісній власності здійснюється у
такому ж порядку, що і виділ частки із майна, що є у спільній частковій
власності.

Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, можуть поділити
його між собою за домовленістю. Як вже зазначалося, частки кожного
співвласника у спільній сумісній власності вважаються рівними, якщо інше
не встановлено домовленістю між ними або законом. Проте, необхідно
зазначити, що частка співвласника у спільній сумісній власності може
бути збільшена або зменшена за рішенням суду з урахуванням обставин, які
мають істотне значення.

Поділ майна між співвласниками права спільної сумісної власності І
підставою для припинення такого права.

При вивченні цієї теми необхідно вивчити судову практику щодо вирішення
спорів між співвласниками нерухомого майна, співвласниками фермерського
господарства, подружжям[стор. 246-251, 4].

IV. Захист права власності

1. Поняття та сутність захисту права власності

Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і
господарювання [ст. 13, 1]. Кожен має право володіти, користуватися і
розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної,
творчої діяльності [ст. 4, 1].

Охорона та захист права власності забезпечується не лише
цивільно-правовими нормами, але й нормами інших галузей права, зокрема
нормами конституційного, адміністративного, кримінального, сімейного
права тощо.

При дослідженні цієї теми слід зазначити, що в теорії права та в
цивілістичній науці зокрема, по різному тлумачать поняття «правова
охорона» та «правовий захист». Науковці ці поняття не ототожнюють, а
вкладають у них різний зміст. Так, Я. М. Шевченко вважає, що правовий
захист є складовою правової охорони. В своїй роботі «Власник і право
власності» автор зазначає, що поняття охорони включає в себе поряд із
заходами економічного, політичного, ідеологічного характеру, які
забезпечують нормальне регулювання суспільних відносин, попередження
правопорушень, усунення причин, що їх породжують (регулятивні норми),
також і заходи, спрямовані на поновлення чи визнання прав у разі
порушення чи оспорювання їх, а саме – захист (охоронні норми).

Таким чином, в юридичній літературі тяжіють до визнання правової охорони
більш об’ємним поняттям, ніж правовий захист. Проте, аналіз значної
кількості нормативно-правових актів, зокрема Законів України «Про
власність», «Про захист прав споживачів», «Про охорону прав на винаходи
і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки», «Про охорону
прав на знаки для товарів і послуг» тощо дає підстави для висновку про
те, що законодавець не проводить чіткого розмежування між цими
поняттями. Більшість норм вказаних законів носять регулятивний та
захисний характер.

Таким чином, охорона права власності — це створення через нормотворчий
процес і практичну діяльність відповідних державних органів умов, які
сприяють функціонуванню та розвитку відносин власності у суспільстві і
попереджають вчинення правопорушень у цій сфері. Захист права власності
— це сукупність заходів, способів та прийомів, спрямованих на
відновлення порушеного цивільного суб’єктивного права самим власником,
компетентними державними органами та посадовими особами.

2. Способи захисту права власності

Закон закріплює способи захисту цивільних прав та інтересів, а саме:
визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка
порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення,
примусове виконання обов’язку в натурі, зміна правовідношення,
припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи
відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової)
шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу
державної влади, органу Автономної Республіки Крим або органу місцевого
самоврядування, їхніх посадових і службових осіб [cт. 16, 2]. Зауважимо,
що цей перелік не є вичерпним, захист цивільних прав та інтересів може
здійснюватися і у інші способи, які не суперечать законам, правам та
інтересам інших осіб й моральним засадам суспільства.

Закон закріплює положення про те, що власник, який має підстави
передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою,
може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення дій, які можуть
порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для
запобігання такому порушенню [ст. 386, 2]. Власник, права якого
порушені, має право на відшкодування йому майнової та моральної шкоди.

Пропонується класифікація способів захисту права власності, що найбільш
повно відображає класифікації, які існують. Основні речово-правові
способи це позови:

— віндикаційний,

— негаторний.

Допоміжні речово-правові засоби захисту це позови про:

— визнання права власності;

— виключення майна з опису;

— захист прав співвласника у разі виділу, поділу та продажу спільного
майна.

Зобов’язально-правові засоби це способи права захисту:

— власності в договірних відносинах (відшкодування збитків, заподіяних
невиконанням чи неналежним виконанням договору; повернення речей,
наданих у користування за договором);

— власності в деліктних зобов’язаннях;

— повернення безпідставно отриманого чи збереженого майна. Спеціальні
засоби захисту:

— позови про визнання правочину недійсним;

— способи захисту права власності померлих та осіб, визнаних безвісно
відсутніми або оголошених померлими;

— способи захисту прав власників від неправомірного чи правомірного
втручання державних органів1.

При вивченні цієї геми слід звернути увагу. перш за все, на
речево-правові способи захисту права власності, всі інші способи
детально розглядаються в інших темах навчальної дисципліни.

Відповідно до ст. 50 Закону України «Про власність» і ст. 387 ЦК України
власник мас право витребувати свої майно від особи, яка незаконно, без
відповідної правової підстави заволоділа ним. Цей речово-правовий спосіб
захисту права власності називають віндикаційним позовом. Отже,
віндикаційний ( від лат. vindico — захищаю, вимагаю) позов — це позов
неволодіючого власника до незаконно володіючого майном з метою
витребування свого майна з чужого незаконного володіння.

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права
його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний
набувач), власник має право витребувати повернення цього майна від
набувача лише у разі, якщо майно:

було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у
володіння;

вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у
володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Майно не може бути витребуване від добросовісного набувача, якщо воно
було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Якщо майно було набуте безвідплатно у особи, яка не мала права його
відчужувати, власник має право на вимогу його від добросовісного
набувача у всіх випадках. Слід звернути увагу на те, що гроші, а також
цінні папери на пред’явника не можуть вимагатись у добросовісного
набувача.

Законодавець також гарантує захист права власності від порушень, не
пов’язаних із позбавленням володіння. Так, відповідно до ст. 48 Закону
України «Про власність» власник може вимагати усунення будь-яких
порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з
позбавленням володіння, а також відшкодування завданих цим збитків.
Закон закріплює положення про те, що власник майна має право вимагати
усунення перешкод у здійсненні ним права користуватися та розпоряджатися
своїм майном [ст. 391, 2].

Таке право власника забезпечується можливістю звернення до суду із
негаторним позовом. Негаторний позов (від лат. заперечувальний позов) –
це вимога власника, не позбавленого володіння майном, про усунення або
припинення перешкод у здійсненні його права власності, зокрема право
вочностей користування та розпорядження майном.

Право на негаторний позов мають власник і законний володілець майна,
які володіють річчю, але позбавлені можливості користування або
розпорядження майном внаслідок протиправних дій третіх осіб.
Відповідачем у разі подання негаторного позову виступає особа, яка
створює своєю протиправною поведінкою (дією чи бездіяльністю) перешкоди
позитивному здійсненню права власності.

Вимогою за негаторним позовом є усунення перешкод, які тривають і мають
місце на момент пред’явлення позову. В контексті сказаного, зауважимо,
що на негаторний позов не поширюються вимоги щодо строків позовної
давності.

Законодавець також гарантує такий спосіб захисту права власності як
визнання права власності. Власник може пред’явити позов про визнання
його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою
особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує право
власності. Власник майна може звернутися до суду з позовом про визнання
незаконним правового акту, що порушує його право власності.

Законодавством передбачені і інші способи захисту права власності [ст.
255-259, 4].

Висновок

Таким чином розглянувши таку важливу тему як право власності ми прийшли
до висновку, що в умовах сучасного життя дана тема є надзвичайно
актуальною. Адже її дослідження дуже важливе для подальшого розвитку
цивільного права та для побудови правової держави і громадянського
суспільства.

Опрацювавши матеріал ми з’ясували, що основне джерело в цивільних
відносинах щодо права власності – Цивільний кодекс України. Саме він
визначає поняття права власності як суб’єктивного права особи на річ
(майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею,
незалежно від волі інших осіб. Проте першопочатково право власності
право власності закріплюється в Конституції України.

Розрізняють чотири форми власності:

власність Українського народу;

приватну власність;

державну власність;

комунальну власність.

У всіх випадках держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права
власності і господарювання.

Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю
власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Закон
закріплює положення про те, що власник майна має право вимагати усунення
перешкод у здійсненні ним права користуватися та розпоряджатися своїм
майном. Таке право власника забезпечується можливістю звернення до суду
за захистом свого права на власність.

Список використаної літератури

Конституція України. За станом на 1 січня 2006 р., Х:«ІГВІНІ», 2006р.;

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р., К:«Голос України». №
45-46 – 12 березня 2003 р.; № 47-48 – 13 березня 2003 р.;

Цивільно-процесуальний кодекс України, Х:«ІГВІНІ»

Силенко Л. В., Цивільне право України: Навчальний посібник для вузів Ч.
1, К:2004.

PAGE

PAGE 1

Похожие записи