Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

План

Поняття права соціального забезпечення.

Предмет права соціального забезпечення.

Методи права соціального забезпечення.

Система права соціального забезпечення.

Функції права соціального забезпечення.

Місце права соціального забезпечення в системі права України.

Право соціального забезпечення як наука.

Право соціального забезпечення як навчальна дисципліна.

2.1. Поняття права соціального забезпечення

Правові акти, що регламентували суспільні відносини у сфері соціального
забезпечення, почали активно приймати в окремих країнах у кінці XIX — на
початку XX ст. На теренах колишнього СРСР ці норми відносили до різних
галузей права. Так, вважалося, що суспільні відносини із забезпечення
робітників та службовців і їхніх сімей у старості й у разі втрати
працездатності є предметом трудового права, аналогічні відносини щодо
членів колгоспів і їхніх сімей — колгоспного права, а відносини з
матеріального забезпечення військовослужбовців, працівників міліції та
деяких інших службовців належать до адміністративного права. Разом з
тим, було помічено, що цілий ряд вольових суспільних відносин, які
виникають у зв’язку із забезпеченням громадян певними видами соціального
забезпечення, не належать до трудового чи колгоспного або
адміністративного права. До них належали допомоги одиноким і
багатодітним матерям, інвалідам І і II групи, інвалідам І і II групи з
дитинства, забезпечення інвалідів протезно-ортопедичними виробами і
засобами пересування, надання послуг, пільг і натуральних матеріальних
благ на лікування й медичне обслуговування, на утримання престарілих та
інвалідів у державних будинках-інтернатах, дітей — у дитячих дошкільних
установах тощо. Після ухвалення Закону про державні пенсії від 14 липня
1956 р. та Закону про пенсії і допомоги членам колгоспів від 15 липня
1964 р. все більше і більше вчених почали схилятися до думки про те, що
ці та інші суспільні відносини складають окрему галузь права — право
соціального забезпечення.

У травні 1966 р. в Празі відбувся симпозіум а проблем соціального
забезпечення, на якому вперше було порушено питання про право
соціального забезпечення як самостійну галузь права. Чехословацькі
вчені-юристи Я. Клоушек, К. Пінц, І. То-меш і В. Вергайнер у своїх
доповідях звернули увагу на специфіку відносин із соціального
забезпечення, на особливості прийомів і способів їх регулювання і дійшли
висновку, що право соціального забезпечення є окремою галуззю права, яке
має самостійний предмет правового регулювання. Позицію цих учених
підтримали багато радянських вчених, які працювали в цій сфері. Проте й
сьогодні висловлюють думки, що право соціального забезпечення не є
окремою галуззю права, а в навчальній літературі з теорії права її серед
галузей права не називають.

Матеріальне забезпечення регулюється різними групами норм права. Серед
них можна виділити: 1) норми, які закріплюють способи розподілу валового
внутрішнього продукту через систему соціального забезпечення з метою
вирівнювання доходів громадян шляхом акумулювання коштів у відповідних
фінансових джерелах (фондах); 2) норми, які регулюють суспільні
відносини з управління системою органів, що здійснюють функції
акумулювання коштів з подальшим розподілом їх на соціальне забезпечення
населення; 3) норми, що визначають коло осіб, які потребують
матеріального забезпечення, перелік соціальних випадків, у разі настання
яких проводиться забезпечення, види соціального забезпечення і порядок
їх отримання, а також норми (розміри) надання соціального забезпечення і
порядок реалізації фізичними особами права на конкретний вид соціального
забезпечення; 4) норми, які стосуються матеріальної підтримки нужденних
членів сім’ї іншими членами сім’ї; 5) норми, які визначають порядок і
умови страхування на випадок настання певної події з метою запобігання
значних матеріальних витрат, а також з приводу довічного утримання
(догляду); 6) норми, які спрямовані на збирання коштів у недержавні
пенсійні фонди, а також на банківські рахунки з метою використання їх
при виході на пенсію; 7) норми, які встановлюють способи захисту
порушеного права у сфері матеріального забезпечення; 8) норми, що
регулюють відповідальність усіх учасників суспільних відносин, які
виникають у зв’язку з функціонуванням соціального забезпечення при
невиконанні взятих на себе обов’язків. Зазначений перелік груп норм
права не є вичерпним, але неозброєним оком видно, що ці норми регулюють
відносини, які належать до різних галузей права, тісно пов’язані між
собою і спрямовані на надання людині різних видів допомоги, коли вона
опинилась у складній життєвій ситуації.

Галузь права — це сукупність правових норм, які регулюють певну сферу
однорідних суспільних відносин. У літературі наводять різні ознаки,
характерні для галузі права. Вони служать своєрідним критерієм
належності норм права до тієї чи іншої правової галузі. До цих ознак,
зокрема, належать такі: 1) особливості предмета правового регулювання;
2) специфічні галузеві принципи; 3) здатність взаємодіяти з іншими
галузями права «на рівних», тобто бути одного з ними рівня; 4) потреба
суспільства в регулюванні певної соціальної сфери саме на рівні галузі;
5) кількість юридичних норм є достатньою для переходу їх в особливу
галузеву якість; 6) наявність відокремленого, як правило, кодифікованого
законодавства; 7) інші ознаки. Звичайно, що не з усіма цими ознаками
можна беззастережно погодитись, але вони визначають контури
обґрунтування самостійності конкретної галузі права.

Держава зобов’язана піклуватися про кожного члена суспільства,
забезпечуючи його право на життя і гідне існування. Ця турбота
спрямована на розроблення програм соціальної підтримки вразливих груп
населення та ухвалення відповідних правових актів. З часом сфера
правового регулювання розширяється і виявляється, що нормативні акти
регулюють суспільні відносини, які не є предметом традиційних галузей
права, їх ядром. До таких належать суспільні відносини з приводу
матеріального забезпечення непрацездатних та осіб, які тимчасово
опинились у складній життєвій ситуації і потребують матеріальної
підтримки зі спеціальних фондів, яка повністю чи частково відшкодовує
втрачений заробіток, понесені додаткові витрати, вартість отриманих
послуг. Саме ці суспільні відносини становлять основу права соціального
забезпечення, тобто зазначена галузь права має свій самостійний предмет
правового регулювання. Правові норми, що їх регулюють, становлять єдине
ціле по відношенню до інших галузей права.

Принципи права соціального забезпечення конкретизують загально правові
принципи соціальної свободи, рівності, гуманізму, справедливості,
гарантованості прав та свобод особи і виражають сподівання людей на
допомогу з боку держави й суспільства в разі старості, хвороби,
інвалідності, безробіття тощо. Саме ці ідеї зцементовують певний
комплекс норм, які в сукупності вказують на їхнє автономне існування.

Норми права соціального забезпечення взаємодіють із нормами цивільного,
трудового, адміністративного, сімейного та деяких інших галузей права.
Трудове й адміністративне право були тією колискою, з якої виплекане
право соціального забезпечення. Останнє супроводжує людину впродовж
усього життя, особливо в перші й останні роки її життя.

Побудова соціальної держави потребує більш інтенсивного правового
регулювання соціальної сфери, а це, у свою чергу, зумовило потребу
держави у формуванні окремої галузі права. Зараз склалися всі необхідні
умови для становлення права соціального забезпечення як самостійної
галузі права.

За роки незалежності України у нас повністю оновлене законодавство у
сфері соціального забезпечення. Прийнято достатню кількість нормативних
актів, які стосуються пенсійного забезпечення, забезпечення допомога ми,
надання соціальних послуг, медичного обслуговування тощо. Усе це
свідчить про те, що відповідні норми права склалися в окрему галузь
права.

І, нарешті, за останні роки були прийняті кодифіковані закони, що
стосуються різних видів соціального страхування. 17 червня 1999 р.
Верховна Рада України затвердила Засади державної політики України в
галузі прав людини. Ними передбачено забезпечення кодифікації
законодавства про соціальний захист шляхом прийняття Соціального кодексу
України. Заінтересованими особами вже розроблено кілька проектів такого
кодексу. Прийняттям його завершиться становлення права соціального
забезпечення як самостійної галузі права.

Таким чином, під правом соціального забезпечення слід розуміти
сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини, які
виникають при наданні на відповідних умовах і в певному порядку
державними і недержавними органами фізичним особам, які перебувають у
складних юридично значимих ситуаціях і не мають достатніх засобів до
існування, безплатно чи на пільгових умовах різних видів матеріального
забезпечення зі спеціально створених для цього фондів.

Система національного права поділяється на галузі публічного і
приватного права. Право соціального забезпечення вийшло з надр
адміністративного і трудового права, а це означає, що воно належить як
до публічного права (жорсткі централізовані способи правового
регулювання більшості суспільних відносин у цій сфері), так і до
приватного права (допускається поєднання нормативного регулювання з
договірним).

2.2. Предмет права соціального забезпечення

Під предметом права соціального забезпечення, як і в інших галузях
права, розуміють певну сукупність однорідних відносин, які піддаються
правовому регулюванню. До них належать не всі суспільні відносини, а
лише ті, що відповідають таким вимогам: 1) є стійкими і характеризуються
повторенням подій і дій людей; 2) за своїми властивостями допускають
можливість зовнішнього контролю за ними правовими й іншими засобами з
боку держави; 3) існує об’єктивна потреба в їх урегулюванні. До
структури предмета права соціального забезпечення входять такі елементи:
а) особи, які потребують допомоги, і ті, хто може надати таку допомогу;
б) предмети, з приводу яких виникають ці відносини (гроші, речі, знижки,
послуги); в) соціальні факти, тобто обставини, що мали місце в певний
час та за відповідних умов, які прямо чи побічно впливають на соціальні
зв’язки людей щодо матеріальної підтримки окремих з них; г) практична
діяльність (поведінка) осіб у сфері соціального забезпечення.

Суспільні відносини, що регулюються правом, поділяють на три основні
групи: майнові, управлінські та охоронні. Усі ці групи входять до
предмета правового регулювання права соціального забезпечення, але серед
них головне місце відводиться майновим відносинам, тобто таким, що
пов’язані з наданням фізичним особам різних видів соціального
забезпечення.

У літературі висловлені різні думки щодо комплексу суспільних відносин,
які бажано включити до предмета права соціального забезпечення.
Пропонувалося їх відбір здійснювати за такими можливими критеріями:

1) надання окремих видів забезпечення із фондів соціального споживання;

2) обов’язок держави щодо утримання й обслуговування певного контингенту
громадян;

3) непрацездатність;

4) надання забезпечення за рахунок фондів соціального страхування;

5) завдання, які вирішує держава за рахунок суспільних фондів
споживання, та спосіб розмежування суміжних груп відносин, що
складаються в процесі здійснення цих завдань;

6) характер розподільчих відносин, за допомогою яких задовольняються
соціально-економічні потреби людей та зміст об’єктивних підстав, що
викликають ці потреби;

7) загальне поняття соціального забезпечення.

Характерними рисами суспільних відносин у сфері соціального забезпечення
є:

Специфічні способи мобілізації, розподілу і використання коштів на
соціальне забезпечення. Соціальні фонди формують ся за рахунок внесків
роботодавців, застрахованих осіб, субсидій держави, коштів органів
місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, фізичних
осіб і використовуються тільки за цільовим призначенням.

Загальна економічна природа цих відносин, оскільки вони мають
розподільчий характер. Зміст зазначених відносин по лягає у
перерозподілі валового внутрішнього продукту шляхом надання певним
суб’єктам матеріальних благ з метою вирівнювання особистих доходів
громадян.

Специфічне коло суб’єктів цих відносин. До тих, хто має право на
одержання матеріальних благ відповідно до норм права соціального
забезпечення, належать особи, які втратили заробіток внаслідок
страхового випадку, не мають засобів до існування, несуть підвищені
витрати або перебувають за межею бідності (діти-інваліди, інваліди,
пенсіонери, тимчасово непрацюючі з поважних причин, безпритульні, сім’ї
з дітьми). З іншого боку виступає державний чи будь-який інший
уповноважений або допущений державою орган, який зобов’язаний чи вправі
надавати матеріальне забезпечення фізичним особам.

Особливості об’єкта відносин. Це завжди матеріальне благо (пенсія,
грошова допомога, компенсація, субсидія, пільга, соціальна послуга).
Матеріальне благо надається у грошовій чи натуральній формі. Об’єкт цих
відносин має майновий характер.

Специфіка соціальних фактів, що можуть вести до виникнення, зміни чи
припинення соціально-забезпечувальних правовідносин. їх ще називають
складними життєвими обставинами, їх особливість полягає у
великомасштабності виникнення, у високій значимості наслідків як для
особи, так і для суспільства в цілому. В нормативних актах дається
вичерпний перелік таких фактів.

Жорстке нормативне регулювання цих відносин. Умови призначення, розмір
грошових виплат, обсяг соціальних по слуг і пільг, порядок звернення за
призначенням та строки розгляду заяв і прийняття рішень чітко закріплені
у правових актах і не можуть бути змінені за угодою сторін правовід
ношення.

До предмета права соціального забезпечення входять такі суспільні
відносини:

— з приводу формування соціальних фондів, з яких надаються різні види
соціального забезпечення. Вони є фундаментом для виникнення розподільчих
відносин. Раніше зазначені відносини належали до предмета фінансового
права, але особливості їх регулювання, правова природа коштів, що
входять до цих фондів, дають привід віднести їх до предмета права
соціального забезпечення;

щодо забезпечення фізичних осіб пенсіями за віком, у зв’язку з
інвалідністю, у зв’язку з втратою годувальника, за вислугу років та
достроковими пенсіями. До цієї групи належать відносини з довічного
утримання суддів. Пенсійні відносини у розподільчих відносинах належать
до основних, оскільки пенсійні виплати становлять левову частку у
витратах суспільства на соціальне забезпечення;

із забезпечення фізичних осіб допомога ми і, зокрема, такими: 1)
державною соціальною допомогою малозабезпеченим сім’ям, які постійно
проживають на території України і мають середньомісячний сукупний дохід,
нижчий від прожиткового мінімуму для сім’ї; 2) державною допомогою
сім’ям з дітьми (у зв’язку з вагітністю та пологами, одноразова при
народженні дитини, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного
віку; на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням; на дітей
одиноким матерям); 3) допомога на поховання; 4) допомога в разі
безробіття; 5) допомога в разі тимчасової непрацездатності; 6) сімейні
допомоги за системою соціального страхування; 7) одноразові цільові
допомоги тощо. Соціальні пенсії тепер трансформовані в соціальну
допомогу;

стосовно надання фізичним особам соціальних послуг, до яких слід
віднести: 1) стаціонарне обслуговування громадян похилого віку та
інвалідів у будинках-інтернатах та інших стаціонарних установах; 2)
надання соціальних послуг за місцем проживання пенсіонерам та одиноким
непрацездатним громадянам територіальними центрами та відділеннями
соціальної допомоги вдома; 3) забезпечення населення технічними засобами
реабілітації; 4) забезпечення інвалідів автомобілями; 5) медична,
професійна і соціальна реабілітація інвалідів; 6) забезпечення
непрацюючих пенсіонерів санаторно-курортними путівками; 7) надання
тимчасового притулку безпритульним; 8) соціальні послуги за видами
загальнообов’язкового державного соціального страхування тощо. До речі,
треба сказати, що останніми роками збільшилася кількість видів
соціальних послуг, що надаються найбільш вразливим верствам населення;

щодо здійснення компенсаційних виплат і надання субсидій та пільг за
системою соціального забезпечення окремим категоріям громадян;

з приводу утримання дітей-сиріт і дітей, які залишилися без
батьківського піклування, у дитячих закладах інтернатного типу;

щодо утримання дітей у дитячих закладах безоплатно чи з частковою
оплатою;

щодо надання безоплатно чи зі знижкою медичної допомоги і лікування,
забезпечення ліками;

стосовно забезпечення житлом малозабезпечених осіб безоплатно чи зі
значною знижкою;

з приводу безоплатного харчування учнівської молоді;

щодо розподілу гуманітарної допомоги серед найбідніших верств населення;

з приводу недержавного пенсійного забезпечення (добро вільного
соціального страхування). Зазначені відносини через їх цільове
призначення бажано вилучити із цивільного права і включити у предмет
права соціального забезпечення;

з надання благодійної допомоги малозабезпеченим громадянам;

з приводу матеріального забезпечення через інститути громадянського
суспільства.

Цей перелік виходить із концепції соціального забезпечення у широкому
розумінні. У літературі він значно звужується. Зокрема, зазначається, що
суспільні відносини щодо розподілу коштів недержавних соціальних фондів,
у тому числі профспілкових, кооперативних, благодійних тощо, до предмета
права соціального забезпечення не входять.

До предмета права соціального забезпечення також належать процедурні
відносини, що виникають у зв’язку: а) із встановленням юридичних фактів,
без яких не може виникнути матеріальне право відношення; б) з
реалізацією фізичною особою права на окремий вид соціального
забезпечення; в) з оскарженням рішення посадової особи чи органу
соціального забезпечення в адміністративному порядку. Порядок оскарження
рішень органів соціального забезпечення в судовому порядку регулюється
нормами цивільного процесуального права, а не права соціального
забезпечення.

Суспільні відносини, що регулюються нормами права соціального
забезпечення, найчастіше поділяються на три групи: 1) відносини, що
виникають з приводу грошових виплат за системою соціального
забезпечення; 2) відносини, що виникають з приводу натуральних видів
соціального забезпечення; 3) допоміжні відносини процедурного характеру.

Таким чином, предмет права соціального забезпечення — це групи
суспільних відносин, об’єднані цільовим призначенням, які виникають у
зв’язку з акумулюванням і розподілом коштів із соціальних фондів через
систему соціального забезпечення.

2.3. Методи права соціального забезпечення

У дореволюційній юридичній літературі під методом розуміли способи
тлумачення норм права. Поняття метод правового регулювання було
запропоновано цивілістами для характеристики цивільного права та
відмежування цієї галузі радянського права від інших і, насамперед, від
адміністративного права.

Метод — слово грецького походження, що означає шлях дослідження, спосіб
пізнання. Під цим поняттям розуміють спосіб, прийом чи систему прийомів
для досягнення якої-не-будь мети. У праві він розглядається як
закріплені у юридичних нормах прийоми впливу на суспільні відносини.

Багато вчених вважають, що основними критеріями розмежування норм права
за галузями є предмет правового регулювання (матеріальний критерій) і
метод правового регулювання (формально-юридичний критерій), і в цьому
контексті розглядають усі проблеми методу. Тепер частіше почали говорити
не про один галузевий метод правового регулювання, а про систему таких
методів. Триває процес зближення поглядів учених з цих питань, зокрема,
фахівців національного права соціального забезпечення.

Вважається, що механізм правового регулювання складається з таких
стадій: а) регламентування суспільних відносин або створення державою
юридичних норм, коли формуються юридичні норми, що покликані визначити
поведінку фізичних осіб, спрямовувати її в бажане для суспільства русло;
б) дія юридичних норм чи виникнення правовідносин, коли на їхній основі
виникають права й обов’язки у конкретних осіб; в) реалізація
суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, коли приписи юридичних норм
втілюються в життя. Цим трьом стадіям процесу правового регулювання
відповідають головні елементи правового регулювання:

правові норми;

правовідношення;

акти реалізації суб’єктивних юридичних прав і обов’язків.

Саме у цих стадіях найбільше виявляються методи (способи, прийоми)
правового регулювання.

Поведінка людей регламентується нормами права за допомогою імперативного
(владно-авторитарного, директивного) чи диспозитивного (автономного)
способів з використанням таких прийомів, як дозвіл, припис (наказ),
заборона. Зазначені два методи використовуються тією чи іншою мірою у
всіх галузях права. Як художник за допомогою семи кольорів створює
неповторні картини, так і законодавець за допомогою одних і тих самих
способів і прийомів по-різному регламентує вчинки людей в окремих сферах
їхньої діяльності.

Методи правового регулювання права соціального забезпечення — це способи
впливу за допомогою певних прийомів на поведінку людей у сфері
соціального забезпечення, зокрема, при прийнятті державними органами
відповідних юридичних норм, виникненні соціально-забезпечувальних
правовідносин та реалізації фізичними особами права на конкретний вид
соціального забезпечення у разі настання передбаченого законом
соціального випадку.

У праві соціального забезпечення використовуються два основні методи
правового регулювання: диспозитивний та імперативний. Під диспозитивним
розуміють децентралізований спосіб впливу на суспільні відносини, за
якого правове регулювання здійснюється на засадах автономії, координації
юридичної рівності суб’єктів, не підпорядкованості їх між собою.
Імперативний метод — це централізований спосіб впливу на суспільні
відносини, що базується на відносинах субординації (підпорядкування) між
учасниками цих відносин. За допомогою диспозитивного методу в більшості
випадків регламентується поведінка громадян, а імперативного —
компетенція органів соціального захисту.

Правове регулювання суспільних відносин у сфері соціального забезпечення
здійснюється за допомогою таких прийомів, як дозвіл, припис, заборона.
їхня комбінація складає той чи інший метод права соціального
забезпечення.

Дозвіл — це наділення фізичної особи (громадянина) такими правами, які
дають їй можливість на свій розсуд претендувати чи ні на конкретний вид
соціального забезпечення на умовах і в порядку, що вказані в законі чи
договорі.

Припис (наказ) — це обов’язок громадянина чи органу соціального захисту
населення вчинити вказані в законі дії. Так, норми права зобов’язують
орган соціального захисту за наявності законних підстав надати особі
конкретний вид соціального забезпечення. Закон приписує пенсіонеру
повідомляти орган соціального захисту про обставини, що спричиняють
зміну розміру пенсії або припинення її виплати. На підопічних
будинків-інтернатів покладається обов’язок дотримуватися правил
внутрішнього розпорядку в цих соціальних закладах.

Заборона — це покладання на суб’єктів соціально-забезпечувальних
правовідносин обов’язку утримуватися від вчинення конкретних дій. Цей
прийом правового регулювання у праві соціального забезпечення
застосовується рідко і найчастіше закріплюється в нормі права не прямо,
а опосередковано, наприклад, заборона підприємствам і організаціям
видавати недостовірні документи.

До характерних рис методів права соціального забезпечення належать такі:

1. Порядок встановлення прав і обов’язків учасників
соціально-забезпечувальних правовідносин. За допомогою таких прийомів,
як припис (позитивне зобов’язання), дозвіл і заборона правовими нормами
визначається коло осіб, які можуть вступити у правовідносини, їхні права
й обов’язки, умови, за яких можна реалізувати права і виконати
обов’язки, відповідальність за порушення встановлених вимог. Усе це
становить предмет права соціального забезпечення. Суспільні відносини у
праві соціального забезпечення, в основному, регулюються згори до низу
на владно-імперативних засадах. Юридичний припис або, як його зараз
називають, позитивне зобов’язання, виражається в покладанні на осіб
юридичних обов’язків активного змісту, тобто діяти (чинити), як велить
норма права. Незначною мірою у праві соціального забезпечення
застосовується децентралізоване регулювання, що здійснюється за
допомогою координації учасниками відносин своїх дій. Юридичний дозвіл —
це право осіб діяти на власний розсуд у межах правових норм, що
регулюють відповідні суспільні відносини. Дозвіл у праві соціального
забезпечення адресується тільки фізичній особі і стосується права на той
чи інший вид соціального забезпечення, вибору найбільш вигідного для
людини варіанта забезпечення тощо.

Права й обов’язки суб’єктів соціально-забезпечувальних правовідносин
встановлюються нормативним чи договірним шляхом. Головним способом
формування змісту цих правовідносин є нормативні акти. Відповідно до п.
6 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються
основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення. Багато
питань соціального забезпечення регламентуються підзаконними актами як
на центральному, так і на регіональному рівнях.

Останніми роками зросла роль соціально-партнерських угод. Цими
локальними нормами закріплюється більш високий рівень забезпечення
працівників окремих галузей народного господарства чи підприємств.
Колективними угодами передбачаються додаткові заходи соціального захисту
працівників на випадок непрацездатності, виходу на пенсію, народження
дитини, а також з приводу надання безплатно чи на пільгових умовах
санаторно-курортної путівки, оплати ліків тощо.

Фізична особа має право на укладання договору добровільного пенсійного
страхування. При укладанні договору щодо надання соціальних послуг
сторони обмежені формою типового договору, тобто не можуть на свій
розсуд розширити перелік послуг, змінити вимоги щодо їхньої якості,
знизити вартість, підвищити відповідальність за несвоєчасне чи неякісне
надання їх, внести інші зміни в умови договору. Договірна форма все ще
залишається нехарактерною для права соціального забезпечення.

2. Правовий статус суб’єктів правовідносин у соціальному забезпеченні.
Взаємовідносини між суб’єктами, як правило, будуються на принципах
рівності або автономії та субординації, або підлеглості один одному. У
соціально-забезпечувальних правовідносинах ними, з одного боку, є
фізична особа чи сім’я, а з іншого, — орган соціального забезпечення,
тобто та установа, що безпосередньо приймає рішення про надання окремого
виду соціального забезпечення чи безпосередньо займається їхнім
соціальним обслуговуванням.

До специфічних рис цих суб’єктів належать такі: 1) хоча
соціально-забезпечувальні правовідносини є майновими, але учасники їх не
є рівними, як у цивільному праві, і не перебувають між собою у
підпорядкуванні, як в адміністративному праві. Суб’єкти цих відносин є
економічно нерівними, але й адміністративно незалежними один від одного;
2) майнові права належать фізичним особам, мають абсолютний характер і
користуються свободою вибору поведінки, а майнові обов’язки покладаються
на органи соціального забезпечення; 3) права людини у сфері соціального
забезпечення встановлюються за допомогою правомочних норм і виражені у
формі дозволів. Правовий статус органів соціального забезпечення
визначається зобов’язуючими нормами. Для їхньої діяльності не характерні
диспозитивність і можливість власного розсуду. В обмежених випадках вони
можуть визначати конкретний вид державної соціальної допомоги окремим
вразливим верствам населення.

3. Підстави виникнення, зміни чи припинення соціально-забезпечувальних
правовідносин. Ними є юридичні факти, тобто дії і події. У праві
соціального забезпечення юридичними фактами, як правило, виступають
події, зокрема, такі, як старість (вік), інвалідність, тимчасова
непрацездатність, народження дитини, вагітність і пологи, втрата
годувальника, безробіття, наявність дітей, багатодітність, одиноке
проживання, вимушене переселення і т. ін. Підстави виникнення, зміни та
припинення право відносин із соціального забезпечення чітко визначені
законом.

Зазначені відносини виникають не на підставі одного юридичного факту, а
за наявності юридичного складу. До останнього найчастіше належать: а)
настання соціально-правової підстави забезпечення (досягнення певного
віку, встановлення групи інвалідності, вимушена відпустка і т. ін.), що
дає право на конкретний вид соціального забезпечення; б) звернення
зацікавленої особи до компетентного органу соціального забезпечення; в)
прийняття органом соціального забезпечення рішення щодо надання
відповідного виду соціального забезпечення.

4. Заходи примусу в праві соціального забезпечення. За по рушення вимог
норм права соціального забезпечення передбачені певні санкції. Порушення
можуть бути як з боку фізичної особи (отримання незаконних виплат
внаслідок подання фальшивих документів про стаж, професію, умови праці,
заробіток (доходи) і т. ін.), так і з боку органу соціального
забезпечення (неправильне визначення розміру виплати, неякісне надання
послуги, необґрунтована відмова і т. ін.). Норми права соціального
забезпечення встановлюють санкції лише для фізичних осіб. Санкції для
працівників органів соціального забезпечення передбачені нормами інших
галузей права. У праві соціального забезпечення не передбачені
репресивні санкції.

За порушення норм права соціального забезпечення до громадян
застосовуються санкції двох видів: правовідновлювальні та
правообмежувальні. Правовідновлювальні санкції полягають у тому, що
особа, яка завдала матеріальної шкоди внаслідок зловживання з її боку чи
приховання обставин, від яких залежить розмір отримуваних виплат чи
право на отримання їх, зобов’язана відшкодувати збитки в повному
розмірі. Обмежена матеріальна відповідальність у праві соціального
забезпечення не застосовується. Суть правообмежувальних санкцій полягає
у призупиненні реалізації права на деякі види соціального забезпечення
на певний термін. Так, у п. 5 ст. 31 Закону України від 2 березня 2000
р. «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок
безробіття» зазначені випадки, що сталися з вини безробітного, за яких
тривалість виплати допомоги у зв’язку з безробіттям, матеріальної
допомоги у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення
кваліфікації та матеріальної допомоги у зв’язку з безробіттям
скорочується на термін до 90 календарних днів.

2.4. Система права соціального забезпечення

Ми звикли користуватися бібліотеками і не дивуємося, що серед десятків
чи сотень тисяч книг бібліотекар швидко знаходить необхідну. Уся
література розміщена на стелажах, полицях у певному порядку, що дає
можливість будь-коли отримати замовлену книгу чи покласти на відведене
місце нову. Такии же порядок існує в кожній галузі права, яка налічує
величезну кількість норм. Знаючи систему галузі права, можна легко
відшукати потрібну норму.

Система права соціального забезпечення — це науково обґрунтована
класифікація норм права у сфері соціального забезпечення на окремі
групи, що охоплюють однорідні, пов’язані між собою суспільні відносини,
та розміщення їх у відповідній послідовності залежно від того, яку роль
вона відіграє всередині цієї галузі права. Система права соціального
забезпечення дає можливість отримати відповідь на два запитання: з яких
частин складається ця галузь права, і як ці частини взаємодіють між
собою.

Характерними рисами системи права соціального забезпечення є: 1)
зумовленість її реально існуючою системою суспільних відносин, що є
предметом правового регулювання цієї галузі права; 2) органічна
цілісність, єдність і взаємозв’язок усіх правових норм, що належать до
цієї галузі права; 3) структурна різноманітність системи галузі права,
до якої входять неоднакові за змістом і обсягом елементи.

Структурними елементами системи права соціального забезпечення є норми
права, інститути права та підгалузі цієї правової галузі. Зазначені
елементи перебувають між собою в певних зв’язках (підпорядкуванні,
координації, функціональній залежності й т. ін.).

Норми є тими цеглинками, з яких побудована галузь права соціального
забезпечення. У їхній структурі виділяють від двох до п’яти елементів:
1) гіпотезу; 2) суб’єкт; 3) характер — вид правомочин, яким наділяється
суб’єкт норми; 4) зміст — діяння, щодо якого застосовуються вказані у
правовій нормі правомочний суб’єкта норми права; 5) санкція. У системі
кожна норма права розглядається як єдине ціле і є об’єктом для
групування їх у більш загальні нормативно-юридичні утворення.

Інститут права — це основний елемент системи права, що є сукупністю
правових норм, які регулюють однорідну групу суспільних відносин у сфері
соціального забезпечення. Для нього характерні такі риси: а) регулює вид
більш чи менш значущих суспільних відносин; б) є логічно замкнутою
відокремленою сукупністю норм; в) функціонує автономно, тобто має
можливість здійснювати регулювання суспільних відносин незалежно від
інших інститутів права.

Юридичним критерієм відокремлення тієї чи іншої сукупності норм у
конкретний правовий інститут є: а) юридична єдність правових норм, що
входять до правового інституту. Ці норми утворюють єдиний комплекс, що
виявляється у загальних положеннях, правових принципах, специфічних
правових поняттях; б) однорідність фактичного змісту — правовий
інститут, призначений для регулювання самостійної, порівняно
відокремленої групи відносин або окремих вчинків, дій людей; в) повнота
регулювання конкретної групи відносин. Правовий інститут поєднує різні
види правових норм, які можуть бути дефінітивними, уповноважуваними,
зобов’язальними, заборонними та ін. Ці правові норми в комплексі
всебічно регулюють відповідну групу суспільних відносин. Внаслідок цього
кожний правовий інститут є унікальним, виконує тільки йому притаманні
функції і не дублюється іншими структурними елементами галузі права; г)
як правило, нормативна відокремленість у правових актах у вигляді глав,
розділів, частин.

Система галузі права дає можливість науково обґрунтовувати розташування
правових норм усередині права соціального забезпечення. Основним
критерієм тут виступає роль, яку відіграють норми права соціального
забезпечення. Одні з них мають значення для всієї галузі права, а інші —
лише для окремих правових інститутів чи їх комплексів. За цим критерієм
норми права поділяються на загальні та особливі.

Дискусії стосовно предмета правового регулювання суттєво впливають на
обґрунтування системи права соціального забезпечення. Зазначена галузь
ще формується, немає єдиного кодифікованого нормативного акта, що
регулював би суспільні відносини у сфері соціального забезпечення. Тому
в літературі висловлені різні думки щодо структурних елементів системи
права соціального забезпечення. Так, на думку Н.Б. Болотіної, норми
права соціального забезпечення об’єднуються в такі структурні частини:
загальні положення; право загально-обов’язкового державного соціального
страхування; право державної соціальної допомоги; недержавне соціальне
забезпечення. Загальна частина права соціального забезпечення
складається із загальних правових інститутів, норми яких відображають
специфіку цієї галузі. Правові категорії, вироблені наукою, входять до
системи науки, але не до системи галузі, яка має справу тільки з нормами
права.

На думку автора, можна виділити такі структурні елементи Загальної
частини права соціального забезпечення:

основний інститут-комплекс нормативних приписів, що визначають
понятійний апарат, предмет правового регулювання, завдання галузі та
галузеві принципи;

інститут правосуб’єктності як комплекс нормативних приписів, що
регламентують правовий статус суб’єктів соціально-забезпечувальних
правовідносин і, в тому числі, їхні основні права й обов’язки у сфері
соціального забезпечення;

інститут соціальних ризиків та юридичних фактів у сфері соціального
забезпечення;

інститут стандартів у сфері соціального забезпечення;

інститут нормативних актів (джерел) права соціального забезпечення.

Окремі фахівці до Загальної частини включають інститут трудового стажу,
інститут середньомісячного заробітку, інститут строків. Нині вважають їх
інститутами Особливої частини.

В Особливій частині, крім правових інститутів, можна виділити ще
підгалузі права соціального забезпечення, а саме: пенсійне право,
допомогове право, соціально-обслуговувальне право. Слід зазначити, що
підгалузь права — це об’єднання кількох правових інститутів, які
регулюють споріднені комплекси суспільних відносин, що входять у сферу
регулювання права соціального забезпечення.

Пенсійне право включає такі правові інститути: 1) пенсії за віком; 2)
пенсії у зв’язку з інвалідністю; 3) пенсії в разі втрати годувальника;
4) пенсії за вислугу років; 5) дострокові пенсії; 6) довічне утримання
суддів; 7) обчислення пенсій; 8) призначення пенсій.

У допомогове право входять такі правові інститути: 1) допомога у зв’язку
з тимчасовою непрацездатністю; 2) допомога у зв’язку з вагітністю та
пологами; 3) одноразова допомога при народженні дитини; 4) допомога з
догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; 5) допомога на
дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням; 6) допомога на дітей
одиноким матерям; 7) державна соціальна допомога малозабезпеченим
сім’ям; 8) грошова допомога біженцям; 9) допомога у зв’язку з
безробіттям; 10) допомога на поховання; 11) інші види допомог; 12)
субсидії; 13) компенсаційні виплати; 14) обчислення сукупного доходу
сім’ї для всіх видів соціальної допомоги; 15) пільги за системою
соціального забезпечення. Перелік цих правових інститутів не є
вичерпним.

До соціально-обслуговувального права належать такі інститути: 1)
утримання непрацездатних в інтернатних закладах; 2) соціальне
обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян за місцем
проживання; 3) професійне навчання і працевлаштування інвалідів; 4)
забезпечення інвалідів транспортними засобами; 5) забезпечення населення
технічними засобами реабілітації; 6) утримання дітей у дитячих закладах;
7) натуральна допомога нужденним членам суспільства; 8) професійна
підготовка або перепідготовка, підвищення кваліфікації та
профорієнтація; 9) пошук підходящої роботи і сприяння у
працевлаштуванні, у тому числі шляхом надання роботодавцю дотації на
створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних та
фінансування організації оплачуваних громадських робіт для безробітних;
10) інформаційні та консультаційні послуги, пов’язані з
працевлаштуванням; 11) соціальні послуги в системі соціального
страхування від нещасних випадків; 12) санаторно-курортне лікування та
оздоровлення тощо.

Усі названі підгалузі права соціального забезпечення мають основний
інститут (Загальну частину). Процес формування цих підгалузей права
триває. З них найбільш розвинутою є підгалузь пенсійного права.

Крім названих підгалузей, до Особливої частини права соціального
забезпечення входять такі правові інститути:

безоплатної чи зі знижкою медичної допомоги, лікування, забезпечення
ліками, санаторно-курортного лікування;

недержавного соціального забезпечення, що складається з благодійництва і
гуманітарної допомоги;

трудового (страхового) стажу;

відповідальності;

розв’язання спорів, що виникають із соціально-забезпечувальних
правовідносин.

2.5. Функції права соціального забезпечення

Функція — слово латинського походження, що означає виконання, звершення.
Під нею розуміють діяльність, обов’язок, роботу, призначення, роль тощо.
Уперше цей термін у науковий обіг ввів у 1692 р. відомий німецький
філософ і математик Г. Лейбніц. Нині в науці цей термін уживається в
різних значеннях. У філософії — це відношення двох (групи) об’єктів,
зміна одного з яких веде до зміни іншого. У математиці — величина, яка
змінюється зі зміною незалежної змінної величини (аргументу). У
фізіології — специфічна діяльність органа чи організму (наприклад,
функція обміну речовин). У соціології — роль, яку виконує певний
соціальний інститут щодо суспільства. У лінгвістиці — призначення, роль
(інколи й значення) мовної одиниці або елемента мовної структури.

Цей термін сто років тому почали вживати і в юридичній науці для
характеристики соціальної ролі права та держави.

Його використовують у багатьох значеннях, але серед учених немає єдності
щодо необхідності цього терміна, його поняття, назви та змісту окремих
функцій і їх класифікації. Спроба через функції розкрити класову суть
права та сформувати особливі функції окремих галузей права із
застосуванням їх у подальшому як одного з критеріїв розмежування норм
права за самостійними галузями права завів дослідників у глухий кут.

У літературі з теорії права найчастіше дають три визначення функцій
права, які підтримують і фахівці права соціального забезпечення. Під
ними розуміють або соціальне призначення права, або напрями правового
впливу на суспільні відносини, або те й інше разом.

Функції права соціального забезпечення — це правові характеристики
соціальної ролі (призначення) цієї галузі права у житті суспільства та
головних напрямів впливу її норм на поведінку людей з метою реалізації
мети і завдань держави у сфері соціального забезпечення населення.

Основною функцією права соціального забезпечення є регулятивна. Саме в
ній виявляється суть і цінність цієї галузі права. Призначення права
соціального забезпечення — регулювання суспільних відносин, що
складаються за умов індивідуальної форми розподілу матеріальних благ зі
спеціально створених для цього соціальних фондів.

За допомогою норм права соціального забезпечення визначаються: 1) мета і
завдання держави у сфері соціального захисту населення; 2) коло
суб’єктів, що уповноважені створювати соціальні фонди та здійснювати з
них соціальні виплати; 3) коло суб’єктів з числа інвалідів, осіб
похилого віку, дітей, які залишилися без піклування батьків, та інших
осіб, які потребують соціальної підтримки з боку держави; 4) розміри
внесків громадян, підприємств, установ, організацій, а також з бюджетних
коштів до соціальних страхових фондів та їх види; 5) перелік видів
соціального забезпечення, що надаються найбільш вразливим верствам
населення; 6) умови надання певного виду соціального забезпечення або
коло життєвих обставин, з якими соціально-забезпечувальні норми
пов’язують настання тих чи інших юридичних наслідків (хвороба, старість,
втрата працездатності, інвалідність, безробіття тощо); 7) компетенція
державних органів та правовий статус (права й обов’язки) громадян,
іноземних громадян і осіб без громадянства у сфері соціального
забезпечення; 8) порядок та розміри надання окремого виду соціального
забезпечення; 9) державні гарантії щодо забезпечення соціальних прав
людини і громадянина; 10) основи недержавного соціального забезпечення
окремих груп населення.

Завданням регулятивної функції права соціального забезпечення є не
тільки фіксація суб’єктивного складу соціально-забезпечувальних
правовідносин, правового статусу учасників цих відносин та визначення
юридичних фактів, за яких можуть виникати зазначені правовідносини, а й
зміна чи скасування окремих його елементів або введення нових. Адже
державне соціальне забезпечення можливе лише на підставі норм права.
Фізична особа може претендувати за наявності відповідних умов тільки на
той вид соціального забезпечення, що закріплений у законі. Орган
соціального захисту населення зобов’язаний надати такий вид забезпечення
також лише на підставі закону. Норми права тут виступають критерієм
оцінки дій суб’єктів соціально-забезпечувальних правовідносин, що
виникають на їх базі.

Право соціального забезпечення на тривалий час у межах держави закріплює
можливу і належну поведінку людей у сфері соціального забезпечення та за
допомогою загрози застосування державного примусу змушує їх діяти в
окреслених правом рамках і тим самим утримує соціально-забезпечувальні
правовідносини в бажаному стані. Ці відносини характеризуються
стабільністю, циклічністю, безперервним повторенням, прогнозованістю,
тобто постійним відтворенням. Під впливом суспільної практики ці
відносини коригуються нормами права.

Однією із властивостей соціально-забезпечувальних норм є їх
нормативність, що включає приписи, правила поведінки загального
характеру, які поширюються на будь-кого, хто потрапляє у сферу дії цих
норм, а також здатність права соціального забезпечення відповідно до
його приписів чітко зафіксувати суспільні відносини, що складаються при
наданні фізичним особам пенсій, допомог, соціальних послуг. Таким чином,
за допомогою утвердження в житті суспільства нормативних засад
упорядковуються суспільні відносини в соціальній сфері.

Z

\

^

?

\

^

визначаючи права й обов’язки суб’єктів соціально-забезпечувальних
правовідносин, тим самим виступають загальнообов’язковим зразком їхньої
правомірної поведінки. Ці норми детально і в імперативній формі
визначають умови, за яких особа має право на соціальне забезпечення,
порядок реалізації цього права, компетенцію органів соціального захисту
населення в цій сфері.

Окрема галузь права складається не лише з регулятивних, а й з
правоохоронних норм, які визначають умови застосування до суб’єктів
заходів державного примусового впливу, характер і зміст цих заходів.
Напрям впливу цих норм на суспільні відносини й характеризує охоронну
функцію права.

Під охоронною функцією права соціального забезпечення розуміють
цілеспрямований вплив норм цієї галузі права на
соціально-забезпечувальні правовідносини з метою охорони їх та
витіснення з них відносин, шкідливих для суспільства з погляду держави.
Складовими цієї функції є: 1) заборони, що передбачені нормами права; 2)
санкції, які вживають до правопорушників; 3) безпосередня юридична
відповідальність суб’єктів правовідносин.

В основі охоронної функції права соціального забезпечення лежать
заборонні правові норми, які вказують, що не слід робити, які дії будуть
засуджені державою. У разі вчинення протиправного діяння настає юридична
відповідальність, метою якої є захист встановленого правопорядку та
виховання громадян у дусі поваги до права. Ця мета конкретизується у
функціях юридичної відповідальності, до яких найчастіше відносять
репресивно-каральну (штрафну) та правовідновлювальну (компенсаційну).

Головним призначення охоронної функції права соціального забезпечення є,
перш за все, превентивна (запобіжна) охорона соціально-забезпечувальних
правовідносин, попередження порушення норм права, на підставі яких
виникли ці відносини. Норми права детально передбачають процедуру
реалізації громадянами свого права на конкретний вид соціального
забезпечення. Законодавство встановлює різні види юридичної
відповідальності посадових осіб органів соціального захисту населення за
створення перешкод у реалізації громадянами своїх соціальних прав
(бюрократизм, тяганина, безпідставна відмова у задоволенні того чи
іншого клопотання, вимагання хабара тощо). Закон також покладає на
громадян обов’язок (а отже передбачає і належну відповідальність)
подавати до органів соціального захисту населення достовірні відомості
про факти, що мають юридичне значення для соціального забезпечення.
Встановлення заборон та санкцій за їх порушення спонукає суб’єктів
соціально-забезпечувальних правовідносин діяти відповідно до приписів
правових норм. Дотримання громадянами та посадовими особами вимог
соціального законодавства є критерієм ефективності охоронної функції
права соціального забезпечення.

2.6. Місце права соціального забезпечення в системі права України

Будь-яка галузь права є складовою єдиного національного права. Як
частина цього цілого, вона тісно пов’язана з іншими галузями права,
взаємодіє з ними через комплексні правові інститути, глибоко проникає в
окремі з них. Не є винятком і право соціального забезпечення, яке у
системі права України займає самостійну нішу.

Оскільки право соціального забезпечення взаємодіє з низкою галузей
права, то виникає потреба у визначенні місця цієї галузі права у
правовій системі України або, іншими словами, необхідність з’ясувати, як
співвідноситься зазначена галузь права з іншими. Це сприяє уточненню
предмета правового регулювання окремих галузей права, зокрема, таких, як
конституційне, адміністративне, фінансове, цивільне, трудове, медичне,
соціальне та деяких інших.

Конституційне право вважається провідною галуззю права по відношенню до
права соціального забезпечення. У його нормах закріплені ознаки
соціальної держави та її соціальна функція, соціальна спрямованість
економіки, органи, що визначають та реалізують соціальну політику
держави, механізм захисту прав і свобод фізичної особи тощо.

Предметом конституційного права є також суспільні відносини між людиною
і державою, але не будь-які, а такі, що встановлюють основоположні
принципи правового статусу особи. Серцевиною цього статусу є основні
права, свободи й обов’язки особи та ступінь їх гарантованості з боку
держави.

До соціальних (ст. 43—52 Конституції України) належать права, які
забезпечують мінімальну можливість нормального фізичного існування
людини в суспільстві. Особливе місце серед цих прав посідає право на
соціальне забезпечення, яке зафіксоване у ст. 46 Основного Закону як
право на соціальний захист. Конституційне право розробляє теоретичні
основи права на соціальне забезпечення як природного і невідчужуваного,
що належить кожному з моменту народження, і незалежного від волі
конкретної держави, вказує на ті умови й засоби, які забезпечують його
фактичну реалізацію та надійний захист.

Право соціального забезпечення конкретизує зміст суб’єктивного права на
соціальне забезпечення, форми і види соціального забезпечення, визначає
порядок і умови, за яких надається конкретний вид матеріального
забезпечення, його розмір.

Адміністративне право регулює управлінські відносини і, в тому числі, у
сфері соціального захисту населення. Це право визначає поняття й
структуру соціальної сфери в цілому і соціального захисту населення,
зокрема, адміністративно-правовий статус суб’єктів виконавчої влади у
сфері соціального захисту населення. Норми адміністративного права
закріплюють повноваження щодо соціального захисту населення, Президента
України, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої
влади (Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства
внутрішніх справ України, Служби безпеки України та ін.), соціальних
фондів, місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого
самоврядування.

Норми адміністративного права передбачають систему органів соціального
захисту населення, порядок видання ними актів нормативного і
ненормативного характеру, актів застосування норм права та здійснення
організаційних дій.

До предмета адміністративного права належать суспільні відносини, що
виникають при створенні, легалізації та діяльності об’єднань інвалідів,
ветеранів праці і війни, інших соціально незахищених груп населення,
здійснення державного нагляду і контролю за їхньою роботою.

Значна увага приділяється правовому статусу громадян як суб’єктів
адміністративного права. Розкривається зміст прав і обов’язків фізичних
осіб у сфері державного управління соціальним захистом населення,
особливо права на звернення до органів, що займаються соціальним
забезпеченням громадян.

В органах соціального захисту населення введено посади державних
службовців. Адміністративне право передбачає умови вступу на державну
службу в ці органи, порядок її проходження в органах соціального захисту
населення, правила користування службовими документами, повноваження
посадових осіб щодо організації трудового процесу.

Таким чином, предметом адміністративного права є суспільні відносини, що
виникають між органами виконавчої влади і місцевого самоврядування як по
вертикалі, так і по горизонталі з приводу їхньої виконавчо-розпорядчої
діяльності з організації соціального забезпечення громадян. Предмет
регулювання права соціального забезпечення — суспільні відносини, які
виникають між органом соціального захисту населення, з одного боку, і
фізичною особою, з другого, з приводу надання останній конкретного виду
соціального забезпечення, тобто перевірки наявності права на конкретний
вид матеріального забезпечення та дотримання встановленого порядку
реалізації цього права.

В чистому вигляді окремих галузей права не існує. Кожна з них містить
норми іншого галузевого профілю. Не є винятком і право соціального
забезпечення. Тут доречно нагадати, що адміністративне право є
материнським щодо права соціального забезпечення. Саме від нього
відбрунькувалися норми, що регулювали забезпечення пенсіями і допомога
ми військовослужбовців та інших держслужбовців, а також допомога ми
осіб, діяльність яких не була пов’язана з виробництвом.

Адміністративно-правовий характер мають процедурні відносини зі
встановлення юридичних фактів, реалізації права на той чи інший вид
соціального забезпечення та захисту порушеного права. У літературі їх
однозначно віднесено до права соціального забезпечення.

Предметом фінансового права є суспільні відносини, що виникають у
процесі акумуляції, розподілу і використання коштів, тобто фінансова
діяльність держави. У навчальній літературі підкреслюється, що
відносини, пов’язані з акумулюванням і витрачанням коштів різних
соціальних фондів, не є предметом права соціального забезпечення, а
належать до фінансового права.

Кошти соціального страхування формуються за рахунок трьох джерел:
страхових внесків працівників, внесків роботодавців, субсидій держави.
Формування й використання коштів соціальних фондів — це дві сторони
однієї медалі. Зараз збирання коштів і фінансування соціальних програм
зосереджується в одних руках.

Соціальне страхування передбачає встановлення державою переліку
страхових соціальних фондів, їхнього призначення, сфери застосування,
джерел формування, участі громадськості у їх створенні та управлінні
ними. Запровадження й використання індивідуальних пенсійних накопичень
мають свої особливості. Це саме стосується персоніфікованого обліку
внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування. Усе це
свідчить, що фінансові відносини з приводу формування соціальних фондів
і здійснення з них соціальних виплат тяжіють більше до права соціального
забезпечення, ніж до фінансового права. Названі відносини під
відповідним кутом зору є предметом правового регулювання цих двох
галузей права.

Трудове право щодо права соціального забезпечення також є материнською
галуззю. Раніше вважалося, що відносини із забезпечення робітників і
службовців, а також членів їхніх сімей у старості, з настанням
непрацездатності, втрати годувальника є об’єктом регулювання трудового
права. Висловлювалися думки, що право соціального забезпечення є
підгалуззю трудового права. Ці галузі права мають спільне історичне
коріння.

Обидві галузі права довгий час вживали термін трудовий стаж, але з
урахуванням свого предмета регулювання. Так, у трудовому праві
тривалість трудового стажу має значення при виникненні права на
винагороду за вислугу років чи премії за результатами роботи
підприємства за рік, а спеціальний стаж є однією з умов просування по
службі. У праві соціального забезпечення від тривалості загального
трудового стажу залежав розмір пенсії за віком та допомоги в разі
тимчасової непрацездатності, а від спеціального стажу — пенсії за
вислугу років, а також пенсії за віком на пільгових умовах. У процесі
реформування соціального забезпечення термін трудовий стаж замінюється
на страховий стаж.

У літературі підкреслюють безперечний тісний зв’язок трудового права і
права соціального забезпечення. Ці дві галузі близькі одна до одної і в
ряді випадків переплітаються, межі між ними не завжди чітко окреслені.
Наприклад, попередження нещасних випадків на виробництві — це сфера
трудового права, а надання пенсій та допомог жертвам виробничих травм —
сфера права соціального забезпечення.

Відносини зайнятості й працевлаштування є комплексними за своєю
юридичною природою: вони входять до предмета адміністративного,
трудового права і права соціального забезпечення. До останньої галузі
права відносять відносини між підприємствами і Фондом
загальнообов’язкового державного соціального страхування України на
випадок безробіття щодо страхування від безробіття працівників
підприємств, відносини між службою зайнятості й громадянами щодо надання
послуг із працевлаштування, профорієнтації, підшукування відповідної
роботи, профнавчання, перенавчання, підвищення кваліфікації, надання
статусу безробітного з виплатою допомоги у зв’язку з безробіттям, а
також матеріальної допомоги в період профпідготовки за рахунок коштів
Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України
на випадок безробіття. До адміністративного права належать відносини
щодо бронювання робочих місць для інвалідів.

Між трудовим правом і правом соціального забезпечення є істотні
відмінності: 1) предметом трудового права є трудові відносини між
працівником і роботодавцем, а право соціального забезпечення регулює
суспільні відносини, що складаються в процесі матеріального забезпечення
громадян у разі настання соціальних випадків, внаслідок яких особа
втрачає здоров’я, роботу та засоби до існування через незалежні від неї
обставини; 2) трудові відносини виникають внаслідок реалізації права на
працю, а соціально-забезпечувальні — у результаті здійснення права на
соціальне забезпечення; 3) трудове право має справу з громадянами, що
працюють, а право соціального забезпечення, — в основному, з особами, що
не працюють; 4) трудове право регулює оплату праці з однойменного фонду
підприємства, установи, організації, а право соціального забезпечення
передбачає виплату пенсій і допомог громадянам зі спеціальних
централізованих соціальних фондів; 5) трудовому праву властивий
договірний порядок виникнення правовідносин та поєднання
централізованого і локального регулювання відносин. Громадяни отримують
матеріальне забезпечення на підставі імперативних норм права, що
приймаються компетентними державними органами і не можуть змінюватися й
конкретизуватися угодами сторін.

Існує певний зв’язок між правом соціального забезпечення і цивільним
правом. Останнє регулює майнові та особисті немайнові відносини,
засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій
самостійності її учасників.

Перш за все, такий зв’язок вбачається в нормах, що регулюють соціальне
страхування (право соціального забезпечення) та особисте страхування
(цивільне право). Видами соціального страхування є страхування пенсій за
віком, у зв’язку з інвалідністю, на випадок втрати годувальника;
страхування конкретних видів допомог (ст. 4 Основ законодавства України
про загальнообов’язкове державне соціальне страхування). Видами
особистого страхування є: змішане страхування життя; страхування на
випадок смерті чи втрати працездатності; страхування додаткової пенсії;
страхування від нещасних випадків; індивідуальне страхування тощо. Види
обов’язкового страхування зазначені у ст. 6 Закону України «Про
страхування».

Особливе місце в особистому страхуванні посідає страхування додаткової
пенсії, адже воно не належить ні до страхування від нещасних випадків,
ні до страхування життя, а також медичне страхування, оскільки у формі
обов’язкового воно набуває рис соціального страхування, а у формі
добровільного — особистого.

Останніми роками в Україні почали створюватися недержавні інститути
страхування від соціальних ризиків. Це стосується, перш за все,
недержавного пенсійного забезпечення. Окремі дослідники соціального
права вважають, що відносини, які тут виникають, слід вважати
цивільно-правовими і такими, що не мають відношення до права соціального
забезпечення.

Справді, недержавне соціальне забезпечення здійснюється на добровільній
основі, а отже, належить до цивільно-правових відносин. Ці відносини
мають багато спільного із соціально-забезпечувальними правовідносинами,
спрямовані на забезпечення гідного життя непрацездатних, є додатком до
державного соціального забезпечення. Усе це спонукає до висновку, що ці
відносини слід віднести до предмета регулювання права соціального
забезпечення.

Норми, що стосуються відшкодування у разі заподіяння каліцтва чи іншого
ушкодження здоров’я, не належать до права соціального забезпечення.
Відповідальність у цьому разі полягає у відшкодуванні потерпілому
заробітку (доходу), втраченого ним внаслідок втрати чи зменшення
професійної працездатності, а також у відшкодуванні додаткових витрат,
спричинених ушкодженням здоров’я (посилене харчування,
санаторно-курортне лікування, придбання ліків, протезування, сторонній
догляд тощо). Відносини з відшкодування шкоди, що стала наслідком
порушення роботодавцем правил охорони праці, не є ні
соціально-забезпечувальними, ні трудовими, а належать до
цивільно-правових.

З інститутом соціального обслуговування непрацездатних багато спільного
має інститут довічного утримання (догляду), який регулюється статтями
744—758 Цивільного кодексу України. Різниця між цими двома інститутами
полягає в тому, що соціальне обслуговування здійснюється безплатно
спеціально створеними для цього соціальними установами, а довічне
утримання — на оплатній основі набувачем майна.

Ще однією галуззю права називають соціальне право. Термін соціальне
право вживається давно. У нього вкладався і вкладається різний зміст:
сукупність норм, що регулюють торговий обіг або приватне право; частина
публічного права; самостійна галузь права; сукупність галузевих
навчальних дисциплін тощо. Найчастіше соціальне право розглядають як
сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини в галузі
праці, соціального забезпечення, освіти, охорони здоров’я тощо. У цьому
розумінні право соціального забезпечення є підгалуззю соціального права.

Серед дослідників суспільних відносин у сфері охорони здоров’я немає
єдності щодо їх галузевої належності та назви комплексу норм, що їх
регулюють. Ці норми об’єднують у медичне або лікарське чи
охоронно-оздоровче право і відносять до цивільного права чи права
соціального забезпечення або до самостійної галузі права.

Під медичним правом слід розуміти сукупність норм права, які регулюють
суспільні відносини з надання закладами охорони здоров’я фізичним особам
медичної допомоги лікарськими засобами і визначають правовий статус
медичного працівника та пацієнта.

Предметом права соціального забезпечення є надання фізичним особам
медичних послуг безкоштовно чи на пільгових умовах. Відносини з
медичного страхування повністю входять до предмета цієї галузі права.
Немає підстав для вилучення з права соціального забезпечення і відносин
із забезпечення окремих вразливих груп населення лікарськими засобами,
протезно-ортопедичними, засобами коригування, слуховими апаратами та з
приводу проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності.

Право соціального забезпечення пов’язане й з іншими галузями права.
Співвідношення різних галузей права з правом соціального забезпечення
допоможе уточнити їхні об’єкти правового регулювання та місце у правовій
системі України.

2.7. Право соціального забезпечення як наука

Термін право соціального забезпечення в юридичній літературі
розглядається у трьох значеннях: як галузь права, галузь юридичної
науки, окрема навчальна дисципліна. Ці поняття мають спільні й відмінні
риси, які не слід плутати.

Наука права соціального забезпечення — це система наукових уявлень,
знань і теоретичних положень про суспільні явища, що виникають з приводу
правового регулювання суспільних відносин у сфері матеріального
забезпечення й соціальної підтримки населення.

Право соціального забезпечення як наука представлене монографіями,
підручниками, посібниками, брошурами, дисертаціями, рефератами,
статтями, науковими доповідями й повідомленнями, в яких аналізуються
суспільні явища, які пов’язані із соціальним захистом населення, а як
галузь права — нормативно-правовими актами, що регулюють відповідні
суспільні відносини. Ця наука характеризується особливим предметом
пізнання й системою викладу отриманих знань.

Предметом науки права соціального забезпечення є те, що вивчає ця наука,
що є об’єктом наукового пізнання вчених, які працюють в однойменній
галузі права. У загальних рисах предметом названої науки є норми права
соціального забезпечення в їх історичному розвитку та у взаємозв’язку з
відповідними правовими нормами інших країн, а також пов’язані з ними
суспільні явища. Складовими предмета науки права соціального
забезпечення є:

норми права соціального забезпечення чи однойменна галузь права або
чинне право соціального забезпечення як сукупність юридичних норм. Норми
права вивчають за структурою, виділяють їх особливі ознаки та критерії
класифікації на окремі види, з’ясовують співвідношення між логічними
нормами права і текстами нормативних актів та системою права соціального
забезпечення і системою відповідного законодавства, здійснюють
об’єднання норм права у правові інститути та підгалузі права. Особливу
увагу звертають на тлумачення норм права, підготовку коментарів до
чинних нормативних актів;

суспільні відносини у сфері соціального забезпечення. До них належать
відносини, що виникають у зв’язку з матеріальним забезпеченням за
системою загальнообов’язкового державного соціального страхування або
державного забезпечення чи державної соціальної допомоги, а також з
приводу встановлення юридичних фактів, реалізації права на певний вид
соціального забезпечення, захисту порушеного права. Визначають коло
осіб, які потребують соціальної підтримки, органи, що можуть надати таку
підтримку, соціальні факти, які слід при цьому враховувати, джерела
фінансування витрат, можливий порядок матеріального забезпечення;

соціально-забезпечувальні правовідносини. Виступають юридичною формою
суспільних відносин, що регулюються правом соціального забезпечення.
Аналізують такі елементи правовідносин у сфері соціального забезпечення,
як суб’єкти, об’єкти, зміст. Проводять їх класифікацію, розкривають
зміст правосуб’єктності суб’єктів права соціального забезпечення,
аналізують підстави виникнення, зміни і припинення цих правовідносин;

практика роботи органів соціального захисту населення щодо застосування
норм права соціального забезпечення. Право вивчається в дії. Це
забезпечує можливість виявити прогалини в механізмі реалізації окремих
норм права, їх недоліки чи невідповідність реаліям життя. Узагальнення
практики роботи цих органів дає можливість розробити рекомендації щодо
внесення змін до чинних правових актів, їх скасування, розробки проектів
нових нормативних актів, роз’яснення окремих положень;

історія виникнення права соціального забезпечення як галузі права та
науки. Нормативні акти з права соціального забезпечення інтенсивно
почали приймати з кінця XIX ст., а відповідна галузь права склалась уже
в XX ст. У цей же період бере початок і відповідна наука. Розвиток науки
права соціального забезпечення неможливий без вивчення її історії,
нормативних пам’яток, розроблених у різний час концепцій, дискусій, що
велися з тих чи інших проблем;

міжнародно-правові акти з питань права соціального забезпечення.
Зазначені норми подано в численних міжнародних багатосторонніх і
двосторонніх договорах, угодах, а також в актах рекомендаційного
характеру. Ними встановлюються міжнародні стандарти у сфері соціального
забезпечення з метою гармонізації й координації національних
законодавств з питань соціального захисту осіб при переїзді з однієї
країни в іншу, встановлення мінімальних норм соціального забезпечення
тощо. Науковий аналіз цих норм сприятиме висуванню про позицій щодо
інтеграції національного законодавства про соціальний захист із
законодавством інших цивілізованих держав;

— право соціального забезпечення зарубіжних країн. Українська наука
права соціального забезпечення може повноцінно розвиватися лише за умови
засвоєння досвіду та досягнень відповідних наук зарубіжних країн.
Вивчають нормативні акти, наукові розробки, історію розвитку галузі й
науки, практику роботи органів соціального захисту населення цих країн.
Виявляють спільні й відмінні риси існуючих систем соціального
забезпечення, закономірності й тенденції їх розвитку.

Залежно від предмета науки права соціального забезпечення визначають її
завдання. Основними з них є: 1) дослідження фундаментальних проблем
теорії права соціального забезпечення, що стосуються предмета й методів
правового регулювання, соціально-забезпечувальних правовідносин,
принципів, правових інститутів, системи галузі, джерел, співвідношення з
іншими галузями права та юридичними науками; 2) науковий аналіз норм
зазначеної галузі права; 3) вивчення історії права соціального
забезпечення; 4) узагальнення практики застосування органами соціального
захисту населення норм галузі права; 5) творче переосмислення положень,
що раніше були сформульовані в теорії радянського права соціального
забезпечення з урахуванням реалій сьогодення; 6) вивчення загальних
закономірностей і тенденцій встановлення й розвитку систем соціального
забезпечення в зарубіжних країнах; 7) з’ясування причин порушення
законодавства у сфері соціального забезпечення населення; 8) розробка
основ викладання права соціального забезпечення в навчальних закладах;
9) обґрунтування пропозицій щодо подальшого вдосконалення правового
регулювання суспільних відносин у сфері соціального забезпечення.

Суть, роль і призначення науки права соціального забезпечення
розкриваються у її функціях. Ця наука виконує три основні функції:
пізнавальну, прогностичну і практичну.

Спираючись на теорію держави і права, галузеві юридичні науки, право
соціального забезпечення розробляє свій інструмент пізнання, свої
поняття й категорії, тобто свою професійну мову. За допомогою останньої
відбувається пізнання таких понять, як пенсія, грошова допомога,
соціальна послуга, компенсація, пільга, непрацездатність, трудовий і
страховий стаж, соціальний ризик, страховий випадок, соціальна допомога,
утриманці, малозабезпечена сім’я, адресна допомога та ін. Зазначена
функція спрямована на роз’яснення з правового погляду суті суспільних
явищ, що виникають у соціальному забезпеченні фізичних осіб,
застосування наукових методів пізнання при дослідженні їх, конструюванні
принципів, на яких будується вся система матеріальної підтримки людей,
формування відповідної соціальної політики держави, розробку ідеології
соціального захисту особи від колиски до домовини, розробку гарантій
надання людині різних видів соціального забезпечення.

Другою функцією науки є прогностична. На базі отриманих знань фахівці
права соціального забезпечення роблять припущення щодо подальшого
розвитку соціального законодавства і визначають фундаментальні шляхи
розв’язання назрілих проблем. Успішне проведення соціальної реформи,
складовою якої є пенсійна, неможливе без попереднього і всебічного
обговорення шляхів її проведення, прогнозування можливих результатів її
втілення. Наука освітлює дорогу із складного сьогодення у більш
забезпечений завтрашній день. Спеціалісти цієї галузі права беруть
участь в експертизі проектів нормативних актів, їх залучають до
підготовки окремих із них.

Наука права соціального забезпечення суттєво впливає на практику,
виступає її теоретичною базою. Вона узагальнює практику роботи органів
соціального захисту населення, застосування ними соціального
законодавства, дає наукове тлумачення соціально-забезпечувальних норм,
розробляє методику викладання права в освітніх закладах. Фахівці беруть
участь у навчанні працівників соціальної сфери, ведуть серед населення
пропаганду соціального законодавства, видають коментарі до законодавчих
актів, роз’яснюють механізм реалізації громадянами суб’єктивних прав на
окремі види соціального забезпечення. Наука права соціального
забезпечення розробляє пропозиції з удосконалення законодавства, дає
висновки щодо офіційного роз’яснення змісту окремих положень конкретних
нормативних актів.

Юридична наука може виконати поставлені перед нею завдання лише за умов
об’єктивного пізнання суспільних явищ, що є предметом її дослідження.
Якщо предмет науки дає змогу зрозуміти, що вивчає ця наука, то її методи
дають відповідь на питання про те, за допомогою яких правил і прийомів
відбувається пізнання конкретних суспільних явищ, тобто який
методологічний інструмент використовує ця наука.

Методи науки права соціального забезпечення — це правила, прийоми,
способи, підходи, інші можливі заходи, які використовують у цій галузі
знань для здійснення нею пізнання соціально-забезпечувальних юридичних
норм і правовідносин, правових інститутів, історії розвитку галузі права
й науки, практики роботи органів соціального захисту населення,
відповідних суспільних явищ за кордоном з метою одержання певних
наукових результатів. Наука використовує не один, а багато методів
пізнання. Жодна наука не має свого єдиного і специфічного методу
пізнання, навіть у збірному вигляді, а завжди використовує певну
сукупність їх. У юридичних науках застосовуються одні й ті самі методи
пізнання, але з урахуванням специфіки предмета пізнання. Тому наука
права соціального забезпечення у своєму арсеналі має систему
загальнонаукових, спеціальних і окремих методів пізнання, що
використовуються в усіх або в певній групі юридичних наук. Основні з них
такі:

1. Спеціально-юридичний (власне юридичний, формально-юридичний,
формально-логічний, логіко-структурний, формально-догматичний,
догматичний) метод дослідження. Завдяки йому здійснюється зовнішня
юридична обробка правового матеріалу (догми права). Використовується,
перш за все, під час аналізу норм права соціального забезпечення,
розкриття їх змісту. Основне його покликання — коментування соціального
законодавства. За допомогою філологічного (граматичного, текстового,
мовного), системного, історико-політичного, логічного,
спеціально-юридичного способів тлумачення здійснюється дослідження
нормативно-правових актів. Цей метод, разом з тим, використовує такі
логічні прийоми, як опис і аналіз соціально-забезпечувальних норм права
й правовідносин. Зазначений метод незмінний у формуванні термінів цієї
науки, проведенні систематизації норм права, класифікації правових
категорій. У процесі класифікації за допомогою групування правових явищ
і понять у сфері соціального забезпечення відбувається зіставлення цих
понять, що допомагає скласти більш повне уявлення про кожний з них
зокрема і про досліджуваний предмет у цілому. Шляхом систематизації
розрізнені знання приводяться до порядку і створюється певна цілісність.
Цей метод ефективний у дослідженні різноманітних проблем застосування
правових актів органами соціального захисту населення, доведенні
юридичних фактів, які мають значення для отримання конкретного виду
соціального забезпечення, перевірці законності й обґрунтованості
прийнятих компетентними органами рішень.

Порівняльно-правовий метод. У світі сьогодні функціонує понад дві сотні
національних галузей права соціального забезпечення з їх специфічними
особливостями. Завданням науки права соціального забезпечення є
виявлення загального й особливого в розвитку цих систем шляхом
порівняльного зіставлення норм різних країн. Вивчення правових актів цих
держав розширює кругозір учених, запобігає однобічному судженню, дає
змогу знайти найоптимальніший варіант правового регулювання суспільних
відносин у сфері соціального забезпечення населення. У процесі
підготовки й обговорення законопроектів пропонується запозичити найбільш
цінний досвід, акцентується увага на недоліках і незначній ефективності
дій певних норм в окремих країнах, що сприяє запобіганню подібних
помилок у нашій країні.

Історико-правовий (історичний, порівняльно-історичний) метод. Полягає у
зіставленні національних правових систем права соціального забезпечення
не тільки в статиці, тобто з погляду досягнутого на певний момент, айв
історичній динаміці, з погляду виникнення і розвитку їх. Він передбачає
історичний підхід до аналізу й оцінки важливих категорій та норм права
соціального забезпечення. Вивчення історії виникнення і розвитку
правових інститутів цієї галузі права у себе та за кордоном сприяє
з’ясуванню загальних тенденцій та закономірностей такого розвитку і
особливостей їхнього виявлення.

До недавнього часу цей метод використовували обмежено, не аналізували
законодавчі акти, прийняті до 1917 р., не вивчали вітчизняний досвід
організації соціального захисту певних категорій населення, недостатньо
звертали увагу на історію виникнення і розвитку аналогічних інститутів
за кордоном. Наприклад, корисним для нас є дослідження в
ретроспективному плані різних інститутів недержавного соціального
забезпечення громадян в Україні, що існували до революції, з метою
відродження окремих з них.

4. Метод конкретного соціологічно-правового дослідження.

Передбачає вивчення правових норм і правовідносин у сфері соціального
забезпечення щодо реального життя. Використовує такі прийоми, як
узагальнення роботи органів соціального забезпечення, соціальний
моніторинг, опитування, анкетування, співбесіда, аналіз статистичних
даних, правовий експеримент, вивчення справ отримувачів допомог і пенсій
і т. ін. Ці прийоми цінні тим, що забезпечують отримання необхідної
інформації про факти безпосередньо із самого життя. Так, фахівці права
соціального забезпечення у своїх дослідженнях широко використовують дані
державного моніторингу застосування державних соціальних стандартів і
нормативів (ст. 24 Закону України від 5 жовтня 2000 р. «Про державні
соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»), моніторингу
прожиткового мінімуму (ст. 5 Закону України від 15 липня 1998 р. «Про
прожитковий мінімум»). Специфіка права соціального забезпечення
зумовлена необхідністю значних матеріальних витрат і вимагає великої
обережності у проведенні реформи соціального забезпечення. Наприклад,
перш ніж повністю в усіх регіонах у 2002 р. передати призначення пенсій
органам Пенсійного фонду України, було передбачено проведення в 1999 р.
відповідного правового експерименту в Львівській області.

5. Системний (системно-структурний, структурно-функціональний) метод.
Дослідження соціального забезпечення за допомогою цього методу
передбачає вичленення його із суспільного середовища, розгляд як єдиного
цілого, проведення компонентного, структурного й функціонального
аналізу. Він розглядає право соціального забезпечення як систему
взаємопов’язаних частин, як єдине ціле і як елемент національного права
тощо.

Наука права соціального забезпечення використовує й інші методи
пізнання, в тому числі методи філософії, психології, соціології і т. ін.

Наступним компонентом науки права соціального забезпечення є її система.
Великі обсяги невпорядкованих знань потрібно якимось чином
систематизувати і зробити придатними для використання. Тому під системою
науки права соціального забезпечення розуміють науково обґрунтовані
способи об’єднання знань про правові засоби соціального захисту
населення у відносно самостійні і взаємопов’язані групи та розташування
їх у певній послідовності.

Основою системи науки є система права соціального забезпечення як галузі
права. Системи науки і галузі в багатьох відношеннях збігаються, але не
є тотожними. Предмет пізнання науки набагато ширший, ніж предмет
правового регулювання суспільних відносин однойменної галузі права.

Система науки права соціального забезпечення складається з таких
елементів:

Поняття соціального забезпечення і його економіко-правовий зміст.
Функції і форми соціального забезпечення. Соціальна держава і її
соціальна функція. Право людини на соціальне забезпечення. Формування
системи соціального забезпечення в Україні і його сучасний стан.
Фінансування соціального забезпечення. Управління соціальним
забезпеченням. Ці питання досліджують економічні, юридичні та інші
науки, але, з урахуванням їх значення для права соціального
забезпечення, вивчають під відповідним кутом і фахівці цієї галузі
права.

Поняття науки права соціального забезпечення, її завдання, предмет,
методи і система. Соціальні функції науки, співвідношення її з іншими
юридичними науками. Галузева бібліографія. Джерела науки. Історія науки.

Право соціального забезпечення як галузь права: поняття, предмет, методи
правового регулювання, функції, система, принципи, джерела. Норми права
соціального забезпечення. Матеріальні і процедурні правовідносини у
сфері соціального забезпечення та їх елементи. Соціальні ризики та
юридичні факти. Відповідальність у праві соціального забезпечення. Місце
права соціального забезпечення в системі вітчизняного права. Історія
національного законодавства про соціальне забезпечення. Перспективи
подальшого розвитку права соціального забезпечення.

Інститути Особливої частини права соціального забезпечення:
загальнообов’язкове державне соціальне страхування, державне пенсійне
забезпечення, грошові допомоги й компенсаційні виплати, соціальне
обслуговування, медична допомога і лікування, пільги за системою
соціального забезпечення та ін.

Практика роботи органів соціального захисту населення. Аналіз
статистичних даних у сфері соціального захисту населення.

Зарубіжне право соціального забезпечення як галузь права та науки.
Порівняльне право соціального забезпечення.

Зі сказаного вище можна зробити висновок, що система науки права
соціального забезпечення будується з урахуванням таких критеріїв, як
види надання соціального забезпечення, джерела їх фінансування та
правові інститути.

Знання про предмет пізнання науки права соціального забезпечення фахівці
галузі черпають із певних джерел. До них належать чинні
нормативно-правові акти (закони, підзаконні акти органів виконавчої
влади та місцевого самоврядування, локальні акти суб’єктів
господарювання), рішення органів соціального захисту населення і судів,
нормативні акти, що втратили чинність, законодавство зарубіжних країн,
практика діяльності соціальних служб інших країн, міжнародно-правові
акти, праці вітчизняних і зарубіжних учених. До недавнього часу багато
джерел з ідеологічних міркувань були недоступні для вітчизняних фахівців
права соціального забезпечення. Зараз ці обмеження знято.

Наука права соціального забезпечення зародилася в надрах таких юридичних
наук, як трудове, цивільне, адміністративне і колгоспне право. Саме
представники цих наук, досліджуючи проблеми матеріального забезпечення
непрацездатних, у 70— 80 pp. XX ст. обґрунтували самостійність права
соціального забезпечення як галузі права.

Зміни, що відбулися протягом останнього десятиліття в суспільному житті,
перехід до побудови ринкової економіки, необхідність створення
самостійної законодавчої бази, потреба в соціальному захисті значної
частини зубожілого населення змусили науковців узяти участь у
розв’язанні назрілих правових проблем у соціальній сфері. У юридичних
виданнях почастішали публікації з права соціального забезпечення,
захищено ряд кандидатських дисертацій, з’явилися перші навчальні
посібники з цієї галузі права.

2.8. Право соціального забезпечення як навчальна дисципліна.

Право соціального забезпечення як навчальна дисципліна — це спеціально
відібрана правова інформація, за допомогою якої у студентів формуються
знання про форми і види загальнообов’язкового державного соціального
страхування, соціального забезпечення, соціальної допомоги та
соціального захисту і вміння й навички використання цих знань у їхній
практичній діяльності.

Як навчальна дисципліна право соціального забезпечення передбачає
формування в студентів знань про предмет однойменної галузі права, тобто
ознайомлення їх зі змістом основних нормативних актів, які регулюють
суспільні відносини у сфері соціального забезпечення та захисту. Вони
повинні знати не лише систему права та законодавства, механізм правового
регулювання у сфері соціального захисту населення, стан застосування
норм права соціального забезпечення, а й уміти орієнтуватись у системі
чинного соціального законодавства та застосовувати його на практиці в
процесі реалізації особисто чи іншими особами права на той чи інший вид
соціального забезпечення.

У навчальному курсі викладаються положення та висновки науки права
соціального забезпечення. Студенти ознайомлюються з основними поняттями,
якими оперує наука, теоретичним обґрунтуванням закріплених у правових
актах норм права соціального забезпечення, правилами їх тлумачення й
застосування. У них формуються вміння аналізувати правові інститути
права соціального забезпечення.

Зміст права соціального забезпечення як навчальної дисципліни не
збігається з предметом однойменної галузі й науки. З одного боку, він
набагато вужчий, а з другого, — у предмет навчальної дисципліни часто
включаються питання, що є об’єктом вивчення інших галузей права й
однойменних наук, наприклад, конституційного, адміністративного,
фінансового, цивільного.

Система права соціального забезпечення як навчальної дисципліни — це
об’єднання відібраного правового матеріалу у сфері соціального захисту
населення в окремі групи і розміщення їх у певному порядку з урахуванням
однойменної галузі й науки та методики викладання правових предметів.

У межах права соціального забезпечення вивчаються: 1) міжнародні акти,
що визначають міжнародні стандарти у сфері соціального захисту
населення; 2) витоки й основні етапи становлення законодавства про
соціальне забезпечення; 3) організаційно-правові форми та джерела
фінансування соціального забезпечення, місце права на соціальне
забезпечення у системі прав людини, роль держави у соціальному захисті
населення; 4) поняття предмета, методів і системи права соціального
забезпечення, його місце у системі національного права; 5) поняття й
види загальноправових, галузевих і внутрігалузевих принципів права
соціального забезпечення; 6) нормативні акти, що є джерелом права
соціального забезпечення; 7) правовідносини у сфері соціального
забезпечення: поняття, види, суб’єкти, об’єкти, зміст, юридичні факти як
підстави виникнення їх, зміни та припинення; 8) умови призначення,
розміри та порядок звернення й призначення, строки призначення різних
видів пенсій у солідарній системі; 9) особливості пенсійного
забезпечення окремих категорій осіб; 10) порядок і умови призначення
окремих видів допомог; 11) форми і види соціального обслуговування
непрацездатних; 12) гарантії та пільги в системі соціального захисту
окремих категорій громадян; 13) практика роботи органів соціального
захисту населення; 14) основи права соціального забезпечення окремих
зарубіжних країн.

Література

Андріїв В. Співвідношення трудового права та права соціального
забезпечення // Сіверянський літопис: Всеукраїнський науковий журнал. —
2000. — № 4. — С 253—254.

Безугла Я.І. Актуальні проблеми соціального забезпечення і захисту в
Україні // Проблеми соціального захисту в Україні: Матеріали
наук.-практ. конф. 20—21 червня 1996 р. — Чернігів, 1996. — С 6—14.

Болотіна Н. Метод сучасного права соціального забезпечення України //
Юридичний вісник. — 2001. — № 1. — С 108—113.

Болотіна Н. Соціальне право України: окремі теоретичні проблеми
формування та розвитку // Право України. — 2000. — № 12. — С 16—20.

5. Болотіна Н.Б. Деякі питання систематизації соціального законодавства
// Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики:
Матеріали міжнарод. наук.-практ. конф. — К.: Ін-т законодавства
Верховної Ради України, 1999. — С 259—263.

Болотіна Н.Б. До питання про модель соціального забезпечення в Україні
// Державність. — 1993. — № 2. — С 3—4.

Болотіна Н.Б. До питання про структуру системи права соціального
забезпечення // Проблеми державотворення і захисту прав людини в
Україні: Матеріали І регіональної наук.-практ. конф., лютий 1996 р. — С.
77—79.

8. Болотіна Н.Б. Концепція кодифікації законодавства України про
соціальне забезпечення // Право України. — 1996. — №7. С 51—53.

9. Болотіна Н.Б. Медичне право в системі права України // Право України.
— 1999. — № 7. — С 116—121.

Болотіна Н.Б. Соціальний захист прав особи при корекції статі // Вісник
Львів, ун-ту. — Сер. юрид. — Вип. 34. — 1999. — С 128—131.

Болотіна Н.Б. Соціально-забезпечувальні правовідносини // Актуальні
проблеми формування правової держави: Вісник Львів, ун-ту. — Сер. юрид.
— Вип. 32. — 1995. — С 51—53.

Прилипко С. Розмежування права соціального забезпечення і трудового
права // Право України. — 1999. — № 10. — С 58—61.

Сташків Б. До питання про метод права соціального забезпечення //
Підприємництво, господарство і право. — 2003. — №4. — С 53—56.

Сташків Б. Метод права соціального забезпечення: його визначення //
Право України. — 2000. — № 12. — С 37—39.

Сташків Б. Місце права соціального забезпечення в системі права України
// Право України — 2001. — №11. — С 80—83.

Сташків Б. Поняття права соціального забезпечення // Право України. —
2000. — № 5. — С 24—26.

Сташків Б. Право соціального забезпечення як навчальна дисципліна //
Вища шк. — 2002. — № 6. — С 35—41.

Сташків Б. Право соціального забезпечення як наука // Право України. —
2002. — № 9. — С 18—23.

Сташків Б. Предмет права соціального забезпечення: погляд на проблему //
Право України. — 2000. — № 9. — С 71—75.

Сташків Б. Функції права соціального забезпечення: вимоги сьогодення //
Право України. — 2001. — № 7. — С 66—69.

Стичинсъкий Б. Право соціального забезпечення: проблеми становлення і
розвитку // Право України. — 2002. — № 6. — С 85—89.

PAGE

PAGE 20

Похожие записи