Право приватне і право публічне
Приступаючи до вивчення курсу цивільного права, насамперед необхідно
встановити співвідношення категорій “цивільне право” та “приватне
право”. Це необхідно у зв’язку з тим, що фактично йдеться про обрання
моделі права, відповідно до якої повинні формуватися галузі
законодавства, створюватися кодекси, визначатися їх зміст, характер
взаємовідносин тощо.
Зручніше за все з’ясувати поняття та сутність приватного права,
використовуючи дихотомію “приватне право — публічне право”. При цьому
слід мати на увазі, що зазначена конструкція певною мірою умовна і
призначення її полягає головним чином у тому, щоб встановити основні
засади регулювання тієї або іншої групи суспільних відносин.
Треба також враховувати небажаність спрощень при визначенні цих понять і
встановленні різниці між приватним і публічним правом. Найчастіше такі
спрощення пов’язані з ототожненням права і законодавства. В результаті
можна зустріти твердження, сутність яких зводиться до того, що оскільки
будь-яке право (мається на увазі “законодавство”) є явищем публічним, то
й приватне право існує лише в рамках публічного права (В.К. Мамутов).
Однак “право” і “закон” (“законодавство”) — поняття нетотожні.
Право — категорія ширша. Цим поняттям охоплюються всі
загальнообов’язкові норми, що існують у суспільстві (у тому числі й ті,
які ґрунтуються на звичаях, угодах сторін, приписах природного права).
Оскільки право не може бути зведеним лише до сукупності законодавчих
актів, що видаються в державі, то від урегульованості цивільних відносин
законодавчими актами вони не стають автоматично публічно-правовими.
При поділі права на приватне і публічне існує також небезпека іншого
спрощення — невиправданого обмеження числа ознак кожної з цих галузей.
Це пов’язане з тим, що іноді при визначенні приватного і публічного
права обмежуються скороченим цитуванням відомої сентенції Ульпіана,
вміщеної у Дигестах Юстиніана: “…публічним правом є те, що стосується
становища римської держави, приватним — те, що стосується користі
окремих осіб”. Однак Ульпіан писав не про поділ римського права на
галузі, а про те, що вивчення римського права поділяється на дві
частини: публічне і приватне право (Д. 1.1.1.2). Тому і визначення цих
частин він дав у спрощеному вигляді, керуючись насамперед навчальними,
дидактичними цілями.
Якщо ж таким чином оцінювати галузі приватного і публічного права, то
наведеного Ульпіаном критерію виявиться недостатньо, на що зверталася
увага ще в працях романістів та цивілістів XIX -початку XX ст. (В.М.
Хвостов, І.О. Покровський).
Спробуємо встановити характерні ознаки приватного та публічного права, а
відтак, дати визначення того й іншого поняття.
Характерними ознаками приватного права є:
– визнання пріоритету інтересів окремої (приватної) особи (суверенітету
індивіда);
– встановлення правовідносин між приватними особами, жодна з яких не
виступає від імені державних органів, не уособлює державу (не є
фігурантом держави);
– юридична рівність учасників цивільних відносин;
– ініціативність сторін при встановленні цивільних відносин;
– вільний розсуд при виборі правил поведінки, прямо не заборонених
законом;
– позовний порядок захисту інтересів суб’єктів у суді. Значною мірою ці
ознаки визначаються сутністю приватного
права як такої частини об’єктивного права, через відповідні інститути
якої реалізується природне “право свободи” (С.С. Алексєєв).
До цього слід додати, що від санкціонування цих відносин державою їх
характер не змінюється, оскільки в ідеальному варіанті закони держави
мають відповідати приписам природного права, а в реальному — якщо і не
відповідають, то повинні наближатися до цього (коли, звісно, йдеться про
фізичних осіб, громадянське суспільство і правову державу).
З урахуванням зазначеного вище приватне право можна визначити як
сукупність правил і норм, що стосуються визначення статусу і захисту
Інтересів окремих осіб, які не є фігурантами держави, не перебувають у
відносинах влади-підпорядкування одне щодо одного, рівноправно і вільно
встановлюють собі права та обов’язки у відносинах, які виникають з їх
ініціативи.
Що стосується визначення публічного права, то цьому питанню у
вітчизняній літературі уваги практично не приділялося. Воно
дискутувалося головним чином у зв’язку з проблемою конституювання
господарського права, що призводило до фрагментарної і не завжди
коректної характеристики публічного права.
Проте останнім часом сформувалася конструктивніша позиція щодо
визначення поняття та сутності публічного права. Правознавці (передусім
фахівці в галузі адміністративного права) наголошують: при
характеристиці публічного права недостатньо лише вказувати на те, що
воно стосується інтересів держави в цілому. Слід також враховувати, що
публічні відносини складаються між особами, котрі перебувають між собою
у відносинах влади-підпорядкування, або хоча б одна з них виступає як
фігурант держави. Крім того, необхідно враховувати, що однією з
характерних ознак публічного права є імперативний метод регулювання
відповідних відносин (О.І. Харитонова).
Імперативному методу, зокрема, властиві:
– жорстка окресленість меж можливої поведінки суб’єктів;
– застосування такого заходу, як “зобов’язування”, коли учасникам
правовідносин прямо приписується діяти відповідним чином;
— застосування заборони певних дій з метою формування поведінки фізичних
осіб і організацій;
– використання передусім таких стимулів до забезпечення належної
поведінки, як державний примус.
Отже, крім характеру інтересів і складу учасників публічних
правовідносин, необхідно враховувати також особливості методу правового
регулювання — його імперативність, функції тощо.
Водночас публічне право не можна ототожнювати з такими категоріями, як
“конституційне право”, “адміністративне право” тощо. Останні в
сукупності з цивільним, трудовим, кримінальним, фінансовим та іншими
галузями права складають систему національного права, що грунтується як
на загальних засадах, так і на національних правових традиціях.
Щодо права публічного, то воно разом з приватним правом у сукупності
створює єдину загальну систему права, що є складовою цивілізації
(культури).
Таким чином, слід враховувати, що за своєю сутністю публічне право є, з
одного боку, наднаціональною системою, маючи предметом регулювання не
тільки внутрішньодержавні, а й міждержавні відносини, з іншого — воно є
продовженням такого соціального феномена, як публічна влада, з усіма
позитивними і негативними можливостями останньої (С.С. Алексєєв).
Враховуючи зазначене, можна визначити публічне право як сукупність
правових норм, що складають особливу функціонально-структурну систему,
яка з метою врегулювання і захисту суспільних Інтересів за допомогою
розпоряджень переважно імперативного характеру регламентує відносини за
участю держави, а також між суб’єктами, котрі є фігурантами держави або
перебувають у відносинах влади-підпорядкування один щодо одного.
На основі такого розуміння суті приватного і публічного права можна
визначити їх значення для регулювання тих або інших відносин за участю
приватних осіб, держави, фігурантів держави тощо.
Тут зустрічаємося з досить типовою ситуацією: залежно від того, яка
група відносин взята для аналізу, може йтися про наявність
публічних або приватних елементів у їх регулюванні. Прикладом цього є
відносини, що складаються у галузі підприємницької діяльності, галузева
належність яких нині викликає гострі дискусії.
Так, при визначенні характеру взаємовідносин підприємців із державою,
встановленні державних гарантій здійснення такої діяльності,
оподаткуванні підприємців, визначенні наслідків недобросовісної
конкуренції тощо застосовуються публічно-правові засади. Тут насамперед
враховується сукупний колективний інтерес, застосовується імперативний
метод правового регулювання, діють принципи публічного права.
З іншого боку, для регулювання відносин, що виникають із договорів між
приватними особами, навіть у процесі здійснення ними господарської,
підприємницької діяльності, повною мірою придатні норми приватного
права.
Це пов’язане з тим, що категорії “приватне право” і “публічне право” є
узагальнюючими поняттями, які застосовуються для позначення певного типу
нормативних масивів, що регулюють відносини між тими чи іншими
суб’єктами за допомогою різних засобів і методів.
Тому, наприклад, так само як не йдеться про єдине загальне міжнародне
право, а проводиться його поділ на міжнародне публічне і міжнародне
приватне право, доцільно враховувати існування не підприємницького права
взагалі, а підприємницького публічного права і підприємницького
приватного права.
Що стосується реальних відносин при здійсненні цих і подібних видів
діяльності комплексного характеру, то вони підлягають регулюванню на
засадах приватного або публічного права залежно від їх конкретного
змісту.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
