Реферат на тему:

Право національних меншин на свободу совісті в УСРР на початку 1920-х
років

У процесі сучасного державотворення релігійний фактор має важливе
значення. Тому українська держава повинна мати чітку і дієву правову
політику щодо конфесійних меншин, гарантувати свободу совісті громадянам
і не допускати тих порушень, які спостерігалися у минулому.

Ставлення УРСР до релігії ґрунтувалося на спадщині творців
марксизму-ленінізму. В їхніх працях різного періоду були сформовані
принципи політики компартії і радянських органів щодо релігійних
організацій. Релігія розглядалася як сукупність антинаукових поглядів та
уявлень, суттєве гальмо на шляху побудови безкласового комуністичного
суспільства, а вислів К.Маркса “релігія є опіум народу” став наріжним
каменем усього світогляду марксизму-ленінізму в питанні про релігію.
Керуючись цими ідеями, радянський режим протягом усього свого панування
вів непримиренну боротьбу проти релігії [14, 17, 23].

З перемогою більшовицького режиму на Україні створено умови для
запровадження в життя цілого комплексу політико-правових заходів для
боротьби з релігією. Друга програма РКП(б), прийнята у 1919 р.,
передбачала повне зруйнування всіх експлуататорських класів й
організацію релігійної пропаганди, сприяння фактичному звільненню
трудящих від релігійних забобонів і проведення найширшої
науково-освітньої і антирелігійної пропаганди [22, с.29-93].

19 січня 1919 р. уряд УСРР видав декрет “Про відокремлення церкви від
держави і школи від церкви”, а згодом – інструкцію про його
застосування. Ці документи скасували правові акти попередніх політичних
режимів про релігійні товариства і віросповідання будь-якої конфесії,
їхне майно переходило у відання місцевих рад робітничих, селянських і
червоноармійських депутатів, їм відмовлено в праві бути юридичною
особою, а духовенству працювати в наркоматах юстиції, освіти,
продовольства, землеробства, робітничо-селянської інспекції, внутрішніх
справ [22, с.98-99, 203-204].

Конституція УСРР, затверджена ВУЦИК 14.03.1919 р., в ст. 23 гарантувала
громадянам право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної
і вести релігійну або антирелігійну пропаганду [25, с.132]. Водночас
вищеназваними документами духовенство позбавляли виборчих прав і в
подальшому це неодноразово підтверджувалося у виборчому законодавстві
1920 – середини 1930-х років [9, с.10; 10; 11; 18, с.16; 29, с.50].

Реалізовували ці та інші правові акти декілька державних і громадських
організацій, кожна з яких, діючи в межах своєї компетенції, доповнювала
одна одну для досягнення основної мети – послідовно і безкомпромісно
знищити релігію як найнебезпечніший пережиток капіталізму.

Першим серед цих організацій був Ліквідаційний відділ Наркомюсту,
створений 31 травня 1921 р. Напрями його діяльності у справах релігії
визначені I Всеукраїнським з’їздом працівників юстиції, який проходив у
січні 1922 р. Їх можна охарактеризувати як суперечливі. З одного боку,
питання про релігію розглядалося на з’їзді з позицій класових інтересів
пролетаріату, а це означало ліквідацію всіх залишків релігії. Було
цілком ясно, що лише прийняттям декрету знищити ту чи іншу релігійну
діяльність неможливо. А відтак ставили завдання позбавити духовенства
економічної могутності, будь-якого сприяння влади духовенству всіх
конфесій, його впливу на молодь і загалом повну ліквідацію залишків
релігійної влади над громадянами. Нещадними судовими репресіями
передбачалося припинити всі культи релігійних обрядів – хрещення,
вінчання, обрізання, поховання, якщо вони вчинялися до реєстрації
відповідних актів громадського стану органами влади.

З іншого боку, це був період непу, і потрібна була правова основа
співіснування держави і церкви. Тому з’їзд підтверджував свободу
відправлення культів для костьолів (на підставі мирного договору 1921 р.
між РСФСР, УСРР і Польщею), необхідність укладати договори оренди на
синагоги, як і на будь-який інший молитовний дім, забороняв закривати
єврейські молитовні будинки [23, с.67–68].

Наркомюст стежив і за реалізацією ст.10 декрету “Про відокремлення
церкви від держави і школи від церкви”. Стаття забороняла навчання
релігійних вірувань у державних, громадських і приватних школах. Проте
продовжували існувати єврейські національні школи (хедери) для
неповнолітніх. В них викладалася, зокрема, біблія, стародавньоєврейська
мова. Тому Наркомюст 31 липня 1922 р. видав обіжник, яким зобов’язав
завгуб’юстами разом з губвиконкомами прийняти постанову про заборону
діяльності таких навчальних закладів і притягати винних до кримінальної
відповідальності за її порушення [2, с.33-34]. 18 вересня 1922 р.
релігійні функції Наркомюсту були передані до Народного комісаріату
внутрішніх справ (НКВС) [3, с.73-74].

Іншою інституцією, яка займалася проблемами релігії нацменшин, була
Антирелігійна комісія при Агітпропі ЦК КП(б)У та її місцеві структури.
Вона мала реалізовувати таємні директиви Політбюро ЦК КП(б)У за
допомогою НКВД і Державного політичного управління (ДПУ) [24,
с.231-232].

Залученим був до антирелігійної діяльності і Наркомосвіти. Вже на
початку 1921 р. розповсюджують циркулярний лист “Про антирелігійну
пропаганду”. В ньому ЦК КП(б)У, Головполітосвіта і Наркомос рекомендують
усім Губкомам і Губполітосвітам проводити низку заходів, спрямованих на
боротьбу з поширенням “релігійних настроїв”. Зокрема, пропонується
використати боротьбу між українською та російською православними
церквами з метою обережного і послідовного “викриття сутності” всяких
віросповідань. Членам партії заборонялося належати до будь-яких конфесій
[12, с.49-50].

Основним правовим документом для реалізації антирелігійної діяльності
Наркомосвіти став Кодекс законів про народну освіту 1922 р. Параграфи
27-31 кодексу передбачали:

1) відокремлення школи від церкви;

2) відсутність будь-якого релігійного впливу на виховання і освіту;

3) заборону викладання віровчення для неповнолітніх;

4) заборону викладання загальноосвітніх і спеціальних предметів у
навчально-виховних закладах особами, що перебувають у матеріальній або
службовій залежності від релігійних організацій;

5) розвиток широкої і планомірної науково-освітньої та антирелігійної
пропаганди.

Виконання цих заходів покладалося на Раду національних меншин при
Наркомосвіти [27].

Голод 1921-1922 рр. став формальною підставою для тимчасового створення
в квітні 1922 р. Центральної комісії у справі вилучення церковних
цінностей під головуванням М. Скрипникa [30, с.47]. Проте справжня мета
цієї кампанії була розкрита В.Леніним у таємному листі до Політбюро
РКП(б) від 19 березня 1922 р. Він писав про необхідність залучення на
сторону радянської влади селянства шляхом знищення духовенства і
вилучення релігійних цінностей [31, с.8].

Крім юридичної відповідальності духовенства, у конфесій, які вони
представляли, вилучали значну кількість коштовностей. Це сприяло
фінансовому зміцненню більшовицького режиму та структури, частиною якої
він був (Комуністичного Інтернаціоналу) [31].

Додатково під час проведення цієї кампанії, КП(б)У використовувала
“кон’юнктуру, що склалася у зв’язку з боротьбою між автокефалістами і
екзархістами” [30, с.47]. Важливо відзначити також, що через
неосвіченість членів місцевих комісій у справі вилучення цінностей, ці
речі оцінювалися не з погляду їх великого культурного значення, а лише
як певна кількість золота чи срібла [16, с.141].

???????¤?$????#?, що мають явно буржуазний характер, куди
єврею-біднякові доступу немає, бо місця платні, а також синагог, що
належать приватним особам, або нещодавно виникли при приватних
квартирах. Щодо інших молитовних будинків, де парафіянами є біднота, їх
можна закривати лише за рішенням більшості єврейського населення.
Огульне закриття синагог недопустиме” [13, с.236].

У цей же період боротьбою з релігією займався і НКВС (відділ
національних меншин та відділ відокремлення церкви від держави). Як
приклад можна навести доповідну записку завідуючого литовським
підвідділом відділу національних меншин від 6 вересня 1923 р., в якій
оцінюється ситуація з литовськими християнськими організаціями. Цей союз
під назвою “Святої Зітти в Одесі” звинувачується в нелегальній
контрреволюційній роботі литовської інтелігенції в Одесі і Донецькій
губернії. Вся їхня “контрреволюційність”, як видно з документа, полягала
в одержанні літератури з Литви рідною мовою, наданні допомоги литовським
біженцям та пропаганді серед литовців незалежності їхньої батьківщини. А
проте було вказано на необхідність боротися з цими явищами через
організацію місцевих литовських секцій при губотуправах для впливу на
безпартійних литовців [28, с.25].

Інша “турбота” відділу національних меншин НКВС стосувалася менонітів. У
минулому вони переселилися на територію Російської імперії в пошуках
релігійної незалежності [19, с.5]. Після проголошення непу в 1922 р.
меноніти утворюють “Союз нащадків голландських виходців з України” як
замкнену кооперативну і конфесійну організацію, однак вони не дістали
дозволу Відділу національних меншин НКВС, що викликало його
незадоволення. Тому вже в 1923 р. висувається пропозиція ліквідувати
“Союз” у зв’язку з даними про неблагонадійність його діяльності. Через
міркування економічного характеру ця пропозиція відхиляється з тим, щоб
взяти під контроль діяльність “Союзу” і скерувати його роботу у
відповідному напрямі [8, с.102–103]. Проте подальша практика релігійної
діяльності “Союзу” показала нереальність цих прагнень радянської влади.

Водночас наведемо приклад більш об’єктивного ставлення до релігійних
прав національних меншин. Циркулярний лист відділу НКВС стосовно
відокремлення церкви від держави №71 від 28 березня 1924 р. передбачав
можливість об’єднання релігійних громад національних меншин (караїмам,
лютеранам, католикам та ін.) в районному масштабі, якщо вони не можуть
зібрати 50 чоловік – кількість необхідна для реєстрації статуту
релігійної громади [5, с.33].

Незважаючи на ліквідацію відділу національних меншин НКВС і виконання
його функцій з квітня 1924 р. Центральною комісією національних меншин
(ЦКНМ) ВУЦВК, подвійний нагляд за релігійними організаціями продовжував
реалізовувати НКВС. У його складі було створене ДПУ (для таємних
обстежень) і центральне адміністративне управління, один із підрозділів
якого (адміністративний відділ) простежував релігійні процеси
національних меншин [1, с.100].

Резолюція II Всеукраїнської адміністративної наради при НКВС, яка
відбулася в травні 1925 р., відзначила як головне завдання адмінвідділів
у питаннях відокремлення церкви від держави – винятково тактовний,
позбавлений дріб’язковості, формалізму і прискіпливості підхід до
порушених релігійними громадами на селі клопотань, пов’язаних з їхніми
релігійними віруваннями [4, с.51].

На практиці це мало, зокрема, такий вигляд. Адмінвідділ Харківського
губвиконкому цю вимогу наради реалізував так:

а) проводили облік і реєстрували діючі на території губернії релігійні і
сектантські громади всіх видів, напрямів і їх священнослужителів ;

б) губернська і міжвідомча комісії у справах про громади і союзи
затверджували статути цих громад;

в) релігійним громадам передавали в безоплатне користування молитовні
будинки та предмети культу, які там містилися;

г) здійснювали нагляд за діяльністю релігійних і сектантських громад.

За даними цього ж адмінвідділу в першій половині 1925р. в Харківській
губернії діяли такі релігійні громади і сектантські об’єднання:
іудейські – 18, римсько-католицькі – 2, протестантсько-лютеранська – 1,
караїмська – 1, мусульманська – 1, менонітські – 5. В них було
священнослужителів: єврейських – 11, католицьких – 1,
протестантсько-лютеранських – 1, мусульманських – 1 [7].

Аналогічну діяльність (хоча і недостатньо повну, за оцінкою самого НКВС)
здійснювали всі адмінвідділи. Такий облік релігійних організацій
національних меншин дав змогу проілюструвати розподіл цих громад в
губерніях (Катеринославській, Київській, Одеській, Подільській,
Полтавській, Харківській, Чернігівській) станом на 1925 р. [6, с.29–30].

Розподіл релігійних громад України станом на 1925 рік

Назва релігії Всього общин

У % Кількість членів В губерн- В округо- В район- В сільській

від 50

до 200 від 200

до 500 понад

500 ських центрах вих центрах них центрах місце-вості

Католицька 237 2,9 188 28 21 11 39 61 118

Лютеранська 64 0,8 33 27 4 5 10 4 42

Іудейська 991 12,1 827 101 63 123 302 405 154

Караїмська 5 – 4 1 – 3 2 – –

Магометанська 2 – 2 – – 2 – – –

Вірмено–грегоріанська 3 – 2 1 – 1 1 1 –

Меноніти 37 0,5 7 4 – – – 2 35

Отже, початок 1920-х років свідчить, що вже в той час формувалася
правова політика радянської влади з подвійними стандартами. Її подальша
реалізація щодо релігійних громад національних меншин потребує нових
досліджень.

Література

Білас І. Репресивно-каральна система в Україні.1917–1953:
Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. – К.:Либідь – Військо
України, 1994. – Кн.1.

Бюлетень Наркомюсту. – 1922. – №5.

Бюлетень Наркомюсту. – 1922. – №9.

Бюлетень НКВД. – 1924. – №13.

Бюлетень НКВД. – 1924. – №5–6.

Бюлетень НКВД. – 1925. – №8.

Бюлетень НКВД. – 1925. – №9.

Витяг з протоколу засідання Центрального бюро німецьких секцій при ЦК
КП(б)У та німецького підвідділу Відділу нацменшин НКВС УСРР від 1 квітня
1923 р. // Евтух В.Б., Чирко Б.В. Німці в Україні. – К., 1994.

Інструкція “Про вибори до рад та на з’їзди рад УРСР”, затверджена
Постановою Президії ВУЦВК 13 жовтня 1934р. – Дніпропетровськ, 1934.

Інструкція про вибори до рад. Затверджена постановою ВУЦВК і РНК УРСР
1925р. // ЗУ України. – 1925. – №97. – Ст.530.

Інструкція про вибори до рад. Затверджена постановою ВУЦВК і РНК від
18 грудня 1926р. // ЗУ України. – 1926. – №79. – Ст.479.

Комуніст (Орган Київського губерніяльного комітету КП(б)У). – 1921. –
№2-3.

Культурне будівництво в УРСР. Найважливіші рішення Комуністичної партії
і Радянського уряду (1917–1959): Зб. док. – К., 1959. – Т.1.

Ленин В.И. Об атеизме, религии и церкви / Сборник высказываний классиков
марксизма-ленинизма… М., 1980.

Любченко П. Радянська Україна між ХІІ та ХІІІ з’їздами рад: Доповідь на
ХІІІ з’їзді рад УСРР 15.01.1935р. //ХІІІ Всеукраїнський з’їзд рад.
Доповіді, промови, постанови. – К.: Партвидавництво ЦК КП(б)У, 1935.

Модиевский С. Евреи юга Украины (по материалам госархива Херсонской
области) // Єврейська історія та культура в Україні: матеріали
конференції. – К., 1995.

О религии и церкви / Сборник высказываний классиков
марксизма-ленинизма… – М., 1980.

Обіжник Центрвиборчкому про позбавлення виборчих прав служителів
культів. 1928р. // Безвірник. – 1928. – Додаток до №15.

Осташева Н.В. Криза менонітської спільноти України (1914 – початок 30-х
років ХХ ст.): Автореф. дис… канд. іст. наук. – Дніпропетровськ, 1966.

Пащенко В. Свобода совісті в Україні. Міфи і факти 20-30-х рр. – К.,
1994.

Первый Всеукраинский съезд деятелей юстиции. 19-23 января 1922 г.
Стенограф. отчет. – Харьков: Наркомюст, 1922.

Про релігію і атеїстичне виховання (Зб. док. і матер.). – К., 1979.

Резолюция І Всеукраинского съезда работников советской юстиции по
докладу Сухоплюева “О советской политике на Украине по вопросу об
отделении церкви от государства” 23 января 1922 г. // Вестник Советской
юстиции. – 1922. – №3-4.

Рубльова Н. Невідома ділянка “антирелігійного фронту”: боротьба владних
структур УСРР проти римсько-католицької церкви, 1920 роки // З архівів
ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. – 1998. – №1/2.

Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. – К.,
1993.

Советская Украина (орган НКВД). – 1920. – №4.

СУ України. – 1922. – №49. – Ст.729.

ЦДАВОВУ. – Ф.1. – Оп.1. – Спр.1823. – а.с.25.

Циркулярное письмо НКВД от 24 сентября 1924 г. “об избирательных правах
членов правлений религиозных обществ” // Бюллетень НКВД. – 1924. – №13.

Чорна книга України: Зб. док., архів. матер., листів, доп., ст.,
досліджень, есе /Упор. Ф.Зубанич. – К.:Вид. центр “Просвіта”, 1998.

Похожие записи