Право на звернення до суду як суб’єктивне цивільне процесуальне право

Важливою гарантією прав та свобод людини і громадянина є право на їх
захист. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права зобов’язує
державу забезпечити всякій особі ефективний засіб правового захисту у
випадку порушення її прав і свобод. Відповідно до положень Конституції
України права, свободи людини та їх гарантії визначають зміст і
спрямованість діяльності держави. Суди як органи державної влади
зобов’язані своєчасно і дієво захищати ці права та свободи шляхом
розгляду цивільних справ [2].

В останні роки в цивільному судочинстві відбулися значні зміни, суттєво
змінилася структура цивільних справ. Все частіше зустрічаються позови не
тільки щодо визнання угод недійсними, але й про стягнення заробітної
плати, поновлення на роботі, з’явилися і зовсім нові категорії цивільних
справ — про оскарження нормативних актів, дій і рішень службових осіб,
що порушують права і свободи громадян тощо.

Найбільш ефективний захист забезпечують суди загальної юрисдикції, які
розглядають переважну більшість справ, пов’язаних з порушенням прав та
свобод людини і громадянина.[7, с 65]. Чинна Конституція України не
містить застережень щодо реалізації прав на судовий захист, як це мало
місце в Основному Законі 1978 р. Тому поширення юрисдикції судів на всі
правовідносини, розширення права на оскарження в суді рішень, дій чи
бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування,
посадових і службових осіб значно розширило можливість здійснення прав
на звернення до суду. У цивільному процесуальному законодавстві України
центральне місце займає положення про те, що кожна зацікавлена особа має
право у встановленому законом порядку звернутися до суду за захистом
порушеного або оскарженого права чи охоронюваного законом інтересу (ст 4
ЦПК України) [4].

У теорії цивільного процесуального права частина науковців розглядає
право на звернення до суду як право на позов (в широкому його
розумінні), інша — як право на його пред’явлення [10, с 77].

Поняття права на позов відноситься до числа найбільш складних
процесуальних категорій. Поняття “право на позов” вживається як у
матеріальному праві, так і у процесуальному. При цьому у процесуальному
праві більше звертається увага на поняття “право на пред’явлення
позову”, ніж про право на позов. З приводу цього А.А. Добровольський
зазначає, що ці поняття повинні бути єдиними. Проте ряд процесуалістів,
виходячи з подвійного поняття позову (позову в процесуальному значенні і
позову в матеріально-правовому значенні), ведуть мову про самостійні
поняття права на позов в процесуальному розумінні та права на позов в
матеріально-правовому значенні [10, с 79].

Процесуальна сторона права на позов полягає у можливості звернення особи
до суду, або, інакше кажучи, в праві на процес, в праві на розгляд
матеріально-правової вимоги до відповідача у визначеному процесуальному
порядку.

? ? E

I

?у, в інших -у зацікавленої особи буде право на пред’явлення позову, але
буде відсутнє право на задоволення позову.

Право на позов — складне поняття, що об’єднує в собі вищезгадані
правомочності, рівно ж, як, наприклад, складним поняттям є право
власності, що містить три відносно самостійні правомочності: право
володіння, право користування, право розпорядження [9, с 152].

За своєю суттю право на позов є правом на процес, на діяльність суду по
розгляду і вирішенню спору. Саме в цьому (процесуальному) значенні, в
значенні права на процес, термін і поняття “право на позов” набуває
свого значення як засіб захисту прав. Таким чином, право на позов — це
не саме порушене чи оспорюване матеріальне право, яке можливо примусово
виконати, а забезпечена законом можливість отримання захисту цього права
та примусової реалізації.

У теорії цивільно-процесуального права питання про поняття суб’єктивного
процесуального права поки що самостійно не розглядалося, а саме поняття
суб’єктивного права, його зв’язки з іншими юридичними категоріями до
сьогодні залишаються спірними.

Аналіз цивільно-процесуального права осіб, яке виникає безпосередньо із
закону, без вступу їх у процесуальні відносини дає можливість
стверджувати, що таке право є суб’єктивними. Його здійснення призводить
до виникнення цивільного процесу, цивільно-процесуальних правовідносин,
де особи займуть процесуальне положення одного із суб’єктів. Таким чином
суб’єктивне цивільно-процесуальне право — це надана особі
цивільно-процесуальним законом можливість певної процесуальної
діяльності з метою захисту майнових і особистих немайнових прав та
охоронюваних законом інтересів, а також можливість процесуальної
діяльності як конкретного суб’єкта цивільно-процесуальних відносин,
забезпечена покладенням обов’язку на суд здійснити кореспондуючі цій
поведінці процесуальні дії і можливість звернутися за захистом до
апеляційної інстанції у випадку перешкод у їх здійсненні [12, с 18].
Звідси випливає, що головна особливість, яка визначає сутність
суб’єктивного цивільно-процесуального права, полягає у тому, що воно
виступає як можливість визначити свою поведінку, необхідну для захисту
особистих прав і охоронюваних законом інтересів.

Таким чином, суб’єктивне цивільне процесуальне право на звернення до
суду має всі ознаки суб’єктивного права: а) належить суб’єкту (особі);
б) забезпечується і гарантується законом, а також наявністю права вибору
особою можливого варіанту власної правової поведінки; в) спрямоване на
досягнення того чи іншого соціального блага; г) забезпечується
загальними (економічними, політичними, ідеологічними, організаційними) і
спеціальними (юридичними) гарантіями; д) здійснюється в інтересах носія
суб’єктивного права (особи); є) реалізація суб’єктивного права на
звернення в суд забезпечується і гарантується законом [12, с 19].

Література

1.Загальна Декларація прав людини. — 1948. 2.Конституція України. — К,
1996. 3.Конституція УРСР. — К, 1978.

4. Цивільно-процесуальний кодекс України. –К, 1999.

5. Закон СРСР “Про порядок оскарження в суді неправомірних дій органів
державного управління і посадових осіб, що обмежують права громадян”. —
1989.

6. Коментар до Конституції України. — К: Інститут законодавства ВРУ,
1996. — 376 с.

7. Бородін М. Конституційне право громадянина на звернення до суду за
захистом своїх прав //Право України. — 2000. -№8. — С 65.

8. Гурвич М.А. Судебное решение. — М., 1976. — С. 132-133.

9. Гурвич М.А. Право на иск. — М., 1977. — С 152

10. Добровольский А.А. Исковая форма защиты права. — М., 1965. — С
77-81.

11. Козлов А.Е. Конституционное право. — М., 1997. — С. 84.

12. Пушкар Е.Г. Конституционное право на судебную защиту (граждански
–процесуальный аспект). — Львов, 1982. — С. 17-19.

Похожие записи