Право на приватність в європейській та українській системах права
Ми будемо мати настільки багато або мало конфіденційності, наскільки
суспільство здатне її захистити. Марк Ротенберг
Перехід людства в нову епоху – епоху третього тисячоліття –
ознаменовується стрімким прогресом в науці й техніці і, зокрема, “бумом”
у галузі інформаційних технологій. У сучасному світі значно зросла
цінність інформації як такої. Вона перетворилася на найважливіший
чинник, що впливає на суспільне й державне життя.
Цьому процесу у великій мірі сприяє поступова глобалізація економіки,
поява нових можливостей збору, аналізу й поширення даних тощо. В
результаті вказаних тенденцій виникає транскордонний, тобто не обмежений
адміністративними кордонами країн, потік даних.
Нові дослідження у сферах медицини, телекомунікацій, широкі можливості
транспортування і переміщення фінансових ресурсів набагато збільшили
кількість доступної інформації про кожну людину. Дуже часто доступними
як певним спеціалістам, так і широкому загалу стають відомості про
приватне життя людини, які інколи стосуються виключно його інтимних
сторін. Це призводить до вторгнень в особисте життя окремих громадян, що
часто спричиняє вкрай негативні наслідки. Тому не виникає сумніву
актуальність пошуку ефективних правових форм захисту приватного життя
людини, яке насамперед включає особисте та сімейне життя.
Право на приватність (right to privacy) увійшло до переліку основних
прав і свобод людини не так давно. Хоча елементи цього поняття можна
зустріти в ранніх джерелах права, для формування правового інституту
приватності знадобився певний розвиток цивілізації, при якому
автономність життя стала вкрай необхідною для збереження і реалізації
людиною своєї особистості
Право на приватність було визначено як основне право людини.
Законодавство стосовно приватності сягає коренями до 1361 року коли
англійські судді видали Мирний Акт (Peace Act), який став правовою
підставою для арешту тих, хто слідкував за особистим та інтимним життям
інших.Безпосередньою причиною для створення першої правової концепції
приватності стала публікація на шпальтах газет Бостона (США) дрібниць
одного весілля. Обурений батько нареченої, бостонський юрист Самуель
Воррен, та його колега Луї Бранде вирішили розробити правове поняття, що
змогло б захистити приватне життя людини від втручання з боку інших.
Алан Уестін, автор фундаментальної праці 1967 року “Приватність і
свобода”, визначив приватність як бажання людини вільно обирати за яких
умов і до якої міри вона готова відкрити себе, свою поведінку іншим2.
Право на приватність належить до особистих немайнових прав і на
сучасному етапі розвитку вітчизняної правової науки тотожне поняттю
права на особисте життя та його таємницю(таке формулювання пропонується
й у новому Цивільному кодексі України). Структура останнього найбільш
вдало, на мою думку, описана Л.О.Красавчиковою3. Вона поділяє його на
дві групи прав. Перша з них має своєю функцією здійснення охорони
недоторканності особистого життя, а друга – таємниць цього життя. Так,
до прав, пов’язаних з охороною недоторканності особистого життя,
відносяться право на недоторканність: житла, засобів особистого
спілкування, особистих паперів, власного зображення. Серед прав, які
належать до другої групи, можуть бути названі право на охорону: медичної
таємниці, таємниці усиновлення, адвокатської таємниці, банківської
таємниці і таємниці здійснення нотаріальних дій. Отже, бачимо наскільки
різноманітне за формами та змістом особисте життя. Тут важливо
підкреслити наступне: кожна з названих сторін в тій чи іншій мірі
пов’язана з суспільним життям громадянина. Цей стик особистого та
суспільного життя має велике значення: він утворює цілу зону явищ,
зв’язків та відносин, яку можна назвати контактною.
P l n ae
ae
ae
ae
n ae
ae
,овних блоки: один з них -власне особисте життя, інший включає
особистісні елементи в явищах і відносинах контактної зони. Саме цю
сферу як певну єдність охороняє закон з використанням відповідних
галузевих засобів.
Міжнародне визнання право на приватність отримало з прийняттям 10 грудня
1948 року Генеральною Асамблеєю ООН Загальної декларації прав людини.
Стаття 12 Декларації проголосила: ніхто не може зазнавати безпідставного
втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на
недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його
честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від подібних
втручань чи посягянь.
Закріплення права людини на приватність у Загальній декларації прав
людини посприяло включенню його до ряду важливих регіональних договорів
з прав людини. Україна стала членом РЄ у 1995 році, а у 1997 році
ратифікувала Європейську конвенцію про захист прав людини та основних
свобод, яка на європейському рівні стала першою за порядком та значенням
серед міжнародних договорів з прав людини. Як пише П.М.Рабінович, “ця
подія відкрила нову сторінку в юридичному захисті прав людини в
Україні”4. На захист конфіденційності приватної сфери життя людини
спрямована стаття 8 Конвенції: кожна людина має право на повагу до її
особистого і сімейного життя, житла і таємниці листування.
Право на приватність широко закріплене у міжнародних актах з прав
людини, але для України найактуальнішим є механізм захисту цього права,
що склався в системі Ради Європи. Ратифікувавши у 1997 році Європейську
конвенцію з прав людини, Україна прийняла не лише сам текст Конвенції, а
й усю практику конвенційних органів, яка розвиває та тлумачить положення
даного документу. Найважливішим органом у аспекті вказаної діяльності є
Європейський суд з прав людини. Проаналізувавши ряд справ, розглянутих
ним, можна зробити висновок, що Суд розширив зміст права на приватність,
визнавши об’єктом даного права й власне ім’я, честь і гідність та ін.
Щодо правового регулювання у досліджуваній сфері потрібно зазначити, що
інститут права на недоторканність приватного життя громадян ще
структурно не визначений в цивільному законодавстві. Він спирається на
Конституцію України, стаття 32 якої проголошує: ніхто не може зазнавати
втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених
Конституцією України.
Вагомий крок у регулюванні права на приватність зроблено у новому
Цивільному кодексі України. Книга Друга Проекту “Особисті немайнові
права” хоч і не містить самого терміну право на приватність, але у
достатній мірі закріплює практично всі його елементи.
Право на приватність – містка юридична категорія. Його можна визначити
як особисте немайнове право людини на свободу визначення своєї поведінки
у сфері приватного життя (до якого входить особисте і сімейне) на свій
розсуд, яка виключає будь-яке втручання в нього зі сторони інших осіб та
держави, крім випадків, передбачених законом.
Отже, зміст права на приватність за європейськими стандартами Ради
Європи ширший, ніж в українській системі права. Щодо останньої, то сам
інститут цього права ще структурно не визначений у законодавстві. Великі
надії можна покласти на новий Цивільний кодекс, який містить практично
всі елементи права на приватність і в якому передбачається механізм їх
здійснення.
Література
1 Цит. За Michael Venne. An attempt to define the five most important
privacy issues // HYPERLINK
“http://www.media-awareness.ca/eng/issues/priv/resource/”
http://www.media-awareness.ca/eng/issues/priv/resource/ devour.htm>. –
1997
2 Alan F. Westin, Privacy and Freedom, Athenum, New York – p.7.
3 Красавчикова Л.О. Личная жизнь под охраной закона. – М., 1983. – с.
45.
4 Рабінович П.М. Рішення Європейського суду з прав людини: до
характеристики концептуально-методологічних засад їх обгрунтування //
Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 1999.
-№1. – с. 357
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
