Реферат на тему:

Право на медичну допомогу в системі особистих немайнових прав фізичної
особи

Проблема особистих немайнових прав особи, громадянина є однією з
найважливіших у цивілістиці. Кожна особа у правовій державі має
відчувати свою правову та соціальну захищеність; повага до особистості є
в такому суспільстві нормою повсякденного життя. Особисті права людини
нерозривно пов’язані з такими поняттями, як рівність, свобода,
недоторканність особи. І це природно, тому що ідеї рівності, свободи і
недоторканності протягом всієї історії цивілізації використовувалися в
боротьбі нового зі старим, прогресивного з консервативним.

Закріплюючи особисті немайнові права в конституції, держава забезпечує
їхнє правове регулювання комплексно, тобто за допомогою норм певних
галузей права. У рамках комплексного регулювання особистих немайнових
прав необхідно виділяти цивільно-правовий аспект. З огляду на це у
теорії були висловлені два погляди на цивільно-правове регулювання
особистих немайнових прав. Довгий час панувало уявлення про те, що
цивільне право не регулює, а лише охороняє особисті немайнові права.
Проте правове регулювання й охорона прав не можуть протиставлятися,
оскільки регулювання означає охорону прав, а їхня охорона здійснюється
шляхом регулювання відповідних відносин.

Особисті немайнові права – права специфічні.

Як випливає із самої назви, ці права є немайновими. Вони позбавлені
економічного змісту, не мають грошової оцінки. Проте це не означає
відсутності будь-якого зв’язку між ними та майновою сферою. Досить
звернути увагу хоча б на те, що сповна реалізувати своє право на охорону
здоров’я чи на інформацію значно легше у наших умовах особі, яка
забезпечена матеріально. З іншого боку, порушення особистого немайнового
права примушує особу до витрат, завдає їй майнових та душевних втрат,
які можуть вплинути на її майновий стан у майбутньому. Тому особисті
немайнові права не можуть сприйматися й аналізуватися поза іншими
правами особи: вони є складовою частиною єдиної системи прав, якими
особа володіє і які підпорядковує своїм інтересам. Положення статті 24
Конституції України [1, с. 12] про рівність конституційних прав усіх
громадян цілком стосується особистих немайнових прав. Ці права належать
усім без винятку фізичним особам незалежно від віку, дієздатності, інших
особливостей, зокрема від того, де та у зв’язку з якими перипетіями
життя вони опинилися.

Цивільне право поряд із майновими відносинами (що становлять ядро
цивільного права) регулює пов’язані з ними особисті немайнові відносини,
а також особисті немайнові відносини, не пов’язані з майновими. Особисті
немайнові відносини, не пов’язані з майновими, які урегульовані нормами
права, є правовими зв’язками між суб’єктами з приводу особистих
немайнових благ. З цього випливає, що особисті немайнові права в
цивільному праві – суб’єктивні права громадян і організацій, що
виникають з огляду на регулювання нормами цивільного права особистих
немайнових відносин, не пов’язаних із майновими. Ці права належать
кожній фізичній особі від народження або за законом. Юридичній особі
немайнові права можуть належати лише через припис закону. Це пов’язано з
тим, що поняття юридичної особи визначається актами цивільного
законодавства, конституювання юридичної особи як суб’єкта цивільних
відносин відбувається шляхом державної реєстрації, тобто вона за своєю
сутністю є соціальним утворенням, яке не може існувати поза сферою
правового регулювання, де й визначається її цивільно-правовий статус.

Специфічним для особистих немайнових прав є момент їх виникнення.
Основна частина цих прав виникає з моменту народження і у зв’язку з
народженням. Вони є природними правами людини. Для інших момент їхнього
виникнення не має точної фіксації; він пов’язується з різними
обставинами, які зумовлені багатьма чинниками.

Особисті немайнові права можна поділити на дві групи. Перша – це права у
сфері забезпечення фізичного, природного буття особи. Друга – права, які
забезпечують її соціальне буття.

За своєю сутністю більшість немайнових прав є природною властивістю
фізичної особи. Однак, закріплені в правових нормах, вони набувають
також правового значення об’єкта цивільних прав, маючи подвійне
значення: як елемент правового статусу приватної фізичної особи і як
об’єкт цивільних прав.

Отже, для характеристики особистих немайнових прав особи слід керуватися
такими головними ознаками:

1) таке право належить кожній особі – це означає, що воно належить усім
без винятку особам за умови, що наявність цього права в особи не
суперечить її сутності. Всі особи рівні у можливості реалізації та
охорони своїх прав. Однак, як свідчить аналіз норм Цивільного кодексу
України, котрі врегульовують конкретні види особистих немайнових прав,
то далеко не всі права можна визначити такими, що належать усім та
кожному. Так, наприклад, право на опіку та піклування належить виключно
малолітнім, неповнолітнім, недієздатним та особам, які обмежені в
дієздатності;

2) це право належить особі довічно (фізичній особі – до моменту смерті,
а юридичній – до моменту припинення). Це означає, що підставою їх
виникнення є або факт народження, або юридичний факт (подія або дія),
який передбачений в законі. Переважна більшість особистих немайнових
прав виникає у фізичної особи від моменту народження, наприклад право на
життя, здоров’я, свободу тощо. Однак окремі види особистих немайнових
прав можуть виникати у фізичних осіб також від іншого моменту, що
передбачений в законі, наприклад право на донорство має лише особа з
моменту досягнення повноліття;

3) це право належить особі за законом – підставою його виникнення є
юридичний факт, передбачений законом;

4) таке право є немайновим, це означає, що в ньому відсутній майновий
зміст, тобто фактично неможливо визначити вартість цього права у
грошовому еквіваленті;

5) таке право є особистісним – воно не може бути відчуженим від особи та
передане іншим особам. Особисте немайнове право особа може не
реалізовувати, але відмовитись від нього вона не може;

6) незалежність – це право належить кожній особі, і не залежить від
будь-яких чинників;

7) мають абсолютний характер, тобто носій цих прав є уповноваженою
особою, а всі інші, стосовно нього і з приводу цих прав – зобов’язаними
особами.

Щодо класифікації особистих немайнових прав, то серед науковців немає
єдиного погляду. Одну з перших класифікацій запропонував В.А. Рясенцев,
який вирізняє п’ять видів особистих немайнових прав: а) особисті права,
сутність яких становлять немайнові блага, невіддільні від особистості
(життя, здоров’я, недоторканість особистості); б) особисті права, в
основу яких покладено немайнові блага, що індивідуалізують особу в
колективі (ім’я, честь, гідність); в) особисті немайнові права у сфері
шлюбно-сімейного права; г) особисті немайнові права, що перебувають у
сфері творчої діяльності, а також інтереси, що витікають з реалізації
права на відпочинок, різноманітні культурні потреби; д) особисті
немайнові права, в основу яких покладений майновий інтерес [2, с. 12].

Інші автори за основу класифікаційного поділу пропонують мету, на
досягнення якої спрямоване відповідне особисте немайнове право.
Наприклад М.М. Малеїна поділяє особисті немайнові права на: а) особисті
немайнові права, що забезпечують фізичне та психічне благополуччя
особистості; б) права, що забезпечують індивідуалізацію особистості;
в) права, що забезпечують автономію особистості; г) немайнові права
авторів результатів інтелектуальної діяльності та виконавців [3, с. 12].

В.А. Жакенов використовує змішаний кваліфікаційний критерій, а саме:
об’єкт цих прав та мету, на досягнення якої спрямоване право: а) права,
що індивідуалізують громадян в суспільстві; б) права, що забезпечують
особисту недоторканість; в) права, що забезпечують збереження таємниці
особистого життя; г) права, що сприяють розвитку особистості та
вираженню її творчої індивідуальності [4, с. 12].

Ю.Х. Калмикова поділяє особисті немайнові права на три групи: а) права
на немайнові права, втілені в самій особі; б) права на особисту
недоторканість, свободу, охорону життя і здоров’я; в) права на
недоторканість особистого життя [5, с. 12].

З.В. Ромовська поділяє особисті немайнові права фізичних осіб на такі
категорії як: а) права, які індивідуалізують громадянина як особистість
(право на ім’я, право на честь і гідність); б) права, що забезпечують
особисту свободу громадян (право на недоторканість особистості,
недоторканість житла, право на таємницю листування тощо); в) права, що
виникають у результаті творчої інтелектуальної діяльності особи;
г) особисті права, надані громадянам у зв’язку зі вступом їх до сімейних
правовідносин, тобто комплекс прав, які охоплюють право на укладення і
розірвання шлюбу, на виховання дітей, усиновлення тощо [6, с. 12].

Важливе місце в системі особистих немайнових прав займає право на
медичну допомогу, яке відображає свій зміст в низці нормативно-правових
актів, зокрема в Конституції України, Цивільному кодексі України, в яких
зазначено, що кожна фізична особа має право на надання їй медичної
допомоги. Це право є одним з фундаментальних особистих немайнових прав
фізичної особи, що забезпечує її природне існування.

Право на медичну допомогу в сучасному світі відіграє виняткову роль у
житті людини і суспільства. З ним ми стикаємось при народженні і не
розлучаємося протягом усього життя аж до смерті.

Статтею 284 Цивільного кодексу України визначено загальний зміст права
на медичну допомогу, особливості його здійснення малолітніми та
неповнолітніми особами, право на вибір лікаря та методів лікування.

???????¤?$???? ? що медична допомога – це вид діяльності, який включає
комплекс заходів, спрямованих на оздоровлення та лікування пацієнтів у
стані, що на момент її надання загрожує життю, здоров’ю і працездатності
та здійснюють професійно підготовлені працівники, які мають на це право.

Офіційне тлумачення терміна „безоплатність” (у тексті ст. 49 Конституції
України) визначається або контекстом, або логічним взаємозв’язком слів,
у якому його застосовують. У словосполученні „медична допомога надається
безоплатно” останнє слово у контексті всієї ст. 49 Конституції України
означає, що індивід, який отримує таку допомогу в державних і
комунальних закладах охорони здоров’я, не повинен відшкодовувати її
вартість ні у формі будь-яких платежів, ні у будь-якій формі незалежно
від часу надання медичної допомоги. Це цілком відповідає значенню слова
„безоплатність”: те, за що не платять, що не оплачується, не потребує
оплати; те, за що не беруть оплати; те, що не отримало ніякої плати,
винагороди; що має своїми синонімами „неоплатний, безкорисливий”. Є
неприйнятними з позицій припису частини третьої ст. 49 Конституції
України пропозиції окремих державних органів щодо необхідності
встановлення якихось меж безоплатної допомоги у вигляді її гарантованого
рівня. Йдеться про пропозиції надання безоплатної медичної допомоги лише
неспроможним верствам населення „в рамках, визначених законом” тощо. Але
й це суперечить положенням ст. 3 частини третьої ст. 22 та низки інших
статей Конституції України. Безоплатна медична допомога, передбачена
Конституцією України, повинна надаватися всім громадянам у повному
обсязі, тобто задовольняти потреби людини у збереженні здоров’я.

Важливою гарантією здійснення права на медичну допомогу є конституційний
припис про те, що держава зобов’язана створювати умови для ефективного і
доступного для всіх громадян медичного обслуговування, що державні й
комунальні заклади охорони здоров’я, в яких надається медична допомога,
не можуть бути скорочені.

Державна система щодо надання кваліфікованої медичної допомоги
функціонує за такими напрямами:

а) розвиток мережі установ охорони здоров’я та підприємств медичної
промисловості;

б) безплатне задоволення потреб населення у всіх видах медичної
допомоги;

в) безплатне надання лікувальних засобів при стаціонарному лікуванні;

г) розширення мережі установ та організацій для лікування та зміцнення
здоров’я громадян;

д) підготовка кваліфікованих кадрів, спеціалістів у галузі медицини;

е) розвиток наукових досліджень у галузі медицини;

є) забезпечення підприємств медичної промисловості сучасним медичним
обладнанням та діагностичною апаратурою;

ж) збільшення навчальних закладів по підготовці спеціалістів у галузі
медицини.

Що стосується безоплатних медичних послуг, то принциповим буде згадати
Рішення Конституційного Суду України від 25 листопада 1998 р.
[8, с. 12], у справі про платні медичні послуги, що були запроваджені
Постановою Кабінету Міністрів України № 1138 від 17 вересня 1996 р. „Про
затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах
охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти” [9, с. 12]. Аналіз
згаданої постанови засвідчив, що значна частина перерахованих у Переліку
платних медичних послуг підпадала під поняття „медична допомога”, яка
згідно з Конституцією України має надаватися безоплатно. Конституційний
Суд визнав неконституційними положення Постанови Кабінету Міністрів
України, якими було затверджено перелік платних послуг, що надавалися в
державних закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти.
Визнано також неконституційним положення цієї ж постанови щодо дозволу
лікувально- та санаторно-профілактичним закладам приймати від хворих
плату за надані їм інші медичні послуги як внесення добровільної
компенсації.

Також Рішенням Конституційного Суду України від 29 травня 2002 р. у
справі № 1-13/2002 [10, с. 12] щодо офіційного тлумачення положення ч. 3
ст. 49 Конституції України, яке полягає у тому, що „у державних і
комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається
безоплатно”, вирішено, „ що у державних і комунальних закладах охорони
здоров’я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її
обсягу та без попереднього поточного або наступного їх розрахунку за
надання такої допомоги”. Однак цим же рішенням зазначено, що перелік та
порядок медичних послуг, які виходять за межі надання медичної допомоги,
що надаватимуться на платній основі в державних і комунальних закладах
охорони здоров’я, мають бути визначені законом.

Право на медичну допомогу охоплює право на надання кваліфікованої
медичної допомоги, на вільний вибір лікаря, якщо він може запропонувати
свої послуги, право на заміну лікаря та вибір методів лікування, на
вибір лікувального закладу, тобто кожний пацієнт має право, коли це
виправдано його станом, бути прийнятим в будь-якому державному
лікувальному закладі за своїм вибором, якщо цей заклад має можливість
забезпечити відповідне лікування. Що стосується малолітніх та
недієздатних фізичних осіб, то їм медична допомога надається навіть у
випадку відсутності згоди малолітнього, його батьків (усиновителів) чи
опікуна або ж опікуна недієздатного.

Розкривши поняття права на медичну допомогу, можна назвати
цивільно-правові засоби його реалізації. Такими засобами слід вважати
договір про надання медичних послуг та договір медичного страхування.

Хоча вищезгадані засоби реалізації права на медичну допомогу не
закріплені в статтях Цивільного кодексу України, але вони випливають зі
змісту самого права на медичну допомогу, бо відносини між лікувальними
закладами та фізичними особами є цивільно-правовими договірними
[11, с. 12]

На сучасному етапі розвитку України з переходом її до ринкової економіки
цей договір не має широкого застосування, однак з переходом до
європейських стандартів в галузі медицини договір про надання медичних
послуг набуде важливого значення.

Із застосуванням договору про надання медичних послуг поліпшиться якість
медичного обслуговування, підвищиться ефективність охорони здоров’я,
постануть кращі можливості вибору пацієнтом лікувального закладу тощо.

З розвитком ринку страхових послуг вагоме місце посідатиме медичне
страхування. Згідно із Законом „Про страхування” медичне страхування
може здійснюватися як в обов’язковій, так і в добровільній формі.

Сьогодні в Україні існує тільки добровільне медичне страхування, що
визначається як система організаційних та фінансових заходів щодо
забезпечення діяльності страхової медицини. Таке страхування
здійснюється на основі програм добровільного медичного страхування і
забезпечує отримання додаткових послуг в охороні здоров’я. Страхування
здійснюється на договірній основі між страхувальником та страховиком, де
зазначено їхні права та обов’язки, суму страхового платежу. За договором
страхувальнику гарантується виплата страхового платежу у разі настання
страхового випадку. Отже, можна сказати, що добровільне медичне
страхування – це найоптимальніший варіант застрахування особою свого
здоров’я.

Щодо обов’язкового медичного страхування, то в Україні розроблено проект
закону „Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування”.
Цей Закон, відповідно до Конституції України та Основ законодавства
України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, визначає
правову основу, економічний механізм та організаційну структуру
загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування.

Закон спрямований на посилення правової та економічної зацікавленості
держави, підприємств, установ, організацій та населення в охороні
здоров’я. Метою загальнообов’язкового державного соціального медичного
страхування є встановлення гарантій щодо захисту прав громадян на
отримання безоплатної медичної допомоги на засадах соціальної рівності й
доступності незалежно від віку, статі, стану здоров’я за рахунок коштів
такого медичного страхування в обсягах, визначених у його програмах.

На нашу думку, загальнообов’язкове державне медичне страхування на
сучасному етапі розвитку нашої держави не набуде широкого застосування,
оскільки воно буде для кожного із нас ще одним зобов’язанням перед
державою.

Отже, можна підвести підсумок щодо реального законодавчого регулювання
забезпечення гарантії права на медичну допомогу, однак реалізація цього
права нині в Україні є недосконалою, законодавчо не закріплені
цивільно-правові засоби його реалізації (договір про надання медичних
послуг та договір медичного страхування). Існує нагальна потреба
широкого застосування цих договорів на практиці. Це, своєю чергою,
надасть можливість отримати кожному з нас більш кваліфіковану медичну
допомогу.

Література

Конституція України від 28.06.1996 р.

Ряшенцев В.А. Советское гражданское право. – М.: Юридич. лит., 1986. –
С. 186.

Малеина М.Н. Защита личных неимущественных прав советских граждан. – М.:
Знание, 1991. – С. 25.

Жакенов В.А. Личные неимущественные права в советском гражданском
законодательстве: Автореф. дис. канд. юрид. наук / Институт государства
и права АН СССР. – М., 1984. – С. 9.

Калмыкова Ю.Х. Советское гражданское право. – М.: Знание, 1991. – С. 30.

Ромовська З.В. Личные неимущественные права граждан СССР: Дис. канд.
юрид. наук. – К., 1968. – С. 29-30.

Постанова Кабінету Міністрів України від 11.07.2002 р. № 955 „Про
затвердження Програми подання громадянам гарантованої державної
безоплатної медичної допомоги”. – Офіційний вісник України. – 2002. –
№ 28. – C. 13-24.

Рішення Конституційного Суду України від 25.11.1998 р. – Офіційний
вісник України. – 1999. – № 1. – С. 8-12.

Постанова Кабінету Міністрів України від 17.09.1996 р. № 1138 „Про
затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах
охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти”. – Офіційний вісник
України. – 1997. – № 20. – С. 74.

Рішення Конституційного Суду України від 29.05.2002 р. у справі
№ 1-13/2002. – Офіційний вісник України. – 2002. – № 23. – С. 11-22

Малеина М.Н. Гражданско-правовой договор на оказание медицинской помощи.
– Правоведение. – 1989. – № 2. – С. 30.

Похожие записи