К У Р С О В А Р О Б О Т А

на тему:

Право інтелектуальної власності на літературний, художній та інший твір
(авторське право)

ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 Становлення та сучасний стан системи авторського права в
Україні

1.1. Історичні передумови виникнення вітчизняної системи охорони
авторського права

1.2. Законодавча база з авторського права в Україні

1.3. Міжнародне співробітництво у сфері охорони авторського права

РОЗДІЛ 2 Об’єкти та суб’єкти авторського права

2.1. Об’єкти авторського права

2.2. Суб’єкти авторського права

РОЗДІЛ 3 Права авторів. Захист авторського права

3.1. Права авторів

3.2. Цивільно-правовий захист авторського права

3.3. Кримінально-правовий захист авторського права

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ЗМІСТ

ВСТУП

Зміна функцій знання та культури в цивілізації кінця ХХ століття
призвела до різкого збільшення обсягів використання результатів
інтелектуальної діяльності. Набутки людського розуму стали об’єктами
економічного обігу. Економічної цінності набула й інформація, що є
основним виробничим продуктом засобів масової інформації. Нині
тиражування матеріальних носіїв – об’єктів авторського права –
сформувалося в потужну індустріальну галузь, яка містить підгалузеві
структури: книговидання, друк періодичної продукції, тиражування
кінофільмів, аудіо- та відео матеріалів.

На цьому тлі особливо актуально постало питання правомірності
використання цих творів — об’єктів авторського права та визначення
обсягу прав на них. Вирішення таких завдань здатна забезпечити лише
держава. Поза як авторське право у своїй основі є юридичним проявом
усвідомлення державою важливості охорони культури як гаранту розвитку
суспільства. Підтримка і захист творчості, охорона результатів
інтелектуальної діяльності безпосередньо пов’язані із захистом свободи
слова та прав людини.

Сучасна Україна будує незалежну правову державу, засновану на системі
ринкових економічних відносин. Незалежність, як складне суспільне
явище, серед інших необхідних умов, передбачає постійний розвиток
інтелектуального потенціалу держави. Без переходу до загальноприйнятих
правових засобів забезпечення прав створювачів об’єктів права
інтелектуальної власності неможливі вихід на ринки сучасних технологій
та участь у міжнародних інтелектуальних проектах. Гарантування прав
кожної окремої особи щодо створених нею результатів є необхідною умовою
інтеграції України до системи світових досягнень, участі у міжнародному
розподілі праці, торгівлі тощо.

Невід’ємною частиною становлення в Україні цивілізованих відносин у
всіх сферах суспільного життя є становлення і всебічний розвиток
нормативно-правової бази, зокрема інститутів права інтелектуальної
власності.

Нормативна база правового регулювання у сфері права інтелектуальної
власності потребує значного розвитку і вдосконалення, бо містить
прогалини з питань визначення правового статусу авторів об’єктів права
інтелектуальної власності. Правові рішення у вказаній сфері регулювання
часто характеризуються застосуванням неапробованих правових моделей. У
той же час має місце недостатнє сприймання досвіду інших країн:
юридичні конструкції і методи правового регулювання, ефективність
застосування яких доказано практикою, часто не знаходять відбиття в
українському законодавстві. Перелічені недоліки істотно знижують
ефективність правової регламентації відносин, пов’язаних зі створенням
та використанням творів, що в кінцевому підсумку негативно впливає на
правовий статус авторів і в цілому на ситуацію у сфері інтелектуальної
діяльності.

Переліченими вище обставинами зумовлюється вибір теми курсової роботи
для дослідження, її актуальність і практичне значення.

Об’єктом дослідження виступають суспільні відносини, що складаються при
створенні і використанні творів як об’єктів права інтелектуальної
власності. Предметом дослідження є законодавство України, включаючи її
міжнародні договори, яке регулює правовідносини в сфері права
інтелектуальної власності, а також зарубіжні джерела права у даній
галузі правового регулювання.

Метою дослідження є висвітлення особливостей правової регламентації
відносин, що виникають у процесі створення і використання об’єктів права
інтелектуальної власності.

Основні положення і висновки, подані в роботі, грунтуються на аналізі
чинного законодавства у сфері права інтелектуальної власності,
особливостях його застосування, досягненнях цивільно-правової науки.

Практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що зроблені
висновки та пропозиції можуть слугувати для удосконалення ЦК України та
інших нормативних актів.

Структура роботи визначена метою дослідження. Робота складається з
вступу, трьох розділів, що містять вісім підрозділів, висновків, списку
використаних джерел.

РОЗДІЛ 1 Становлення та сучасний стан системи авторського права в
Україні

1.1. Історичні передумови виникнення вітчизняної системи охорони
авторського права

Історію законодавства про авторське право в світовій практиці протягом
трьох останніх століть можна розглядати як пошук розумного балансу
інтересів, своєрідного “соціального контракту” між автором і
суспільством; як безперервну низку спроб “збалансувати” потреби
суспільства у вільному потоці ідей і знань із зацікавленістю автора у
справедливій винагороді за творчу працю. Принаймні, саме на такій основі
відбувався переклад на юридичну мову соціально-політичних і економічних
вимог.

Законодавство України про інтелектуальну власність надзвичайно молоде,
його становлення відбувається паралельно зі встановленням державності та
формуванням правової держави. Перехід України до приватної власності й
ринкової економіки зумовив необхідність реформування в цьому ж напрямі
правової бази тих суспільних відносин, які пов’язані з охороною та
використанням результатів інтелектуальної діяльності. Радянське
законодавство характеризувалося багатьма негативними моментами.

Насамперед, в Україні (як і всьому колишньому Радянському Союзі)
законодавством не забезпечувався належний рівень правової охорони як
авторів, так і тих осіб, які здобували права на використання творчих
досягнень.Термін охорони авторських прав на твори науки, літератури та
мистецтва становив лише 25 років після смерті автора; права виконавців
та інших власників суміжних прав законом взагалі не охоронялися.

Інша характерна риса радянського законодавства у сфері охорони
інтелектуальної власності – широке втручання держави у взаємини авторів
і користувачів творів. Державою були розроблені типові авторські
договори, що чітко регламентували ставки авторської винагороди та мали
для сторін таких договорів нормативний характер.

На розвиткові авторського права України радянського періоду позначилися
принципи соціалістичної ідеології, що найбільше проявлялися в
закріпленій законом можливості широкого використання творчих досягнень в
інтересах держави та суспільства. Авторське законодавство дозволяло
викуп суб’єктивних прав на твори у власників таких прав і передбачало
можливість видання примусових дозволів на їх використання. Вже
опубліковані твори могли надалі вільно використовуватися у кіно, на
радіо й телебаченні, у газетах та ін. Діяв украй неефективний механізм
захисту порушених прав. Передбачені законодавством санкції, що й так
були дуже незначними, на практиці реалізовувалися з великими труднощами
через складність і тривалість судової процедури, відсутність
зацікавленості адвокатів у у веденні таких справ тощо. Як наслідок,
попри масовий характер порушень авторських прав, кількість судових справ
цієї категорії залишалася незначною.

Реформа законодавства у сфері охорони інтелектуальної власності почалася
ще в період існування Радянського Союзу. Однак, з його розпадом ця
справа в межах єдиної союзної держави виявилася незавершеною. Більшість
створених союзних законів навіть не встигли набрати чинності, що,
безумовно, на якийсь час загальмувало процес реформування системи
авторського права. Стрімкий розвиток інформаційних технологій, що припав
на період становлення незалежності нашої держави, змусив переглянути
усталені авторсько-правові категорії та оновити чинне законодавство.

1.2. Законодавча база з авторського права в Україні

Нині законодавча база, що стосується авторського права в Україні
практично сформована. Це не розрізнена сукупність чинних нормативних
актів, а достатньо цілісна система. Ієрархія законодавчої бази
формується на основі правової сили певних нормативних актів. Нормативні
акти нижчого рангу співголосні та не суперечать актам вищого рангу, що
мають більшу юридичну силу.

Розглянемо систему нормативних актів з авторського права в Україні, до
яких належать:

Конституція України;

міжнародні угоди;

закони України : а) спеціальні, б) інші закони;

Цивільний та Кримінальний кодекси України;

підзаконні акти (Президента, Кабінету Міністрів України, міністерств і
відомств).

Основний Закон є найважливішим джерелом українського авторського права
та має найвищу юридичну цінність. Усі закони й інші нормативно-правові
акти ґрунтуються на положеннях Конституції України та повинні
відповідати їй. Конституція України гарантує однакові права всім
громадянам. Стосовно сфери інтелектуальної творчої діяльності в
Основному Законі йдеться : про свободу літературної, художньої та
наукової творчості, право володіти, користуватися й розпоряджатися
результатами своє творчої діяльності; право на захист інтелектуальної
власності, авторських прав громадян, моральних і матеріальних інтересів,
які виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності.
Кожний громадянин “має право на результати своєї інтелектуальної,
творчої діяльності” та ніхто не може використовувати чи розповсюджувати
ці твори без згоди автора, якщо інше не встановлене законом (статті 41 і
54 Конституції України).

Конституція України є не тільки базою для авторського права, але й
чинним законом, стрижневою частиною системи нормативних актів. Норми
Конституції України є нормами прямої дії, безпосередньо ними потрібно
керуватися в тих випадках, коли норми галузевого законодавства
суперечать Основному Закону (п.1 ст.8 розд.15 Конституції України).
Значення Конституції як основного джерела авторського права, полягає
також у тому, що вона є основою для появи інших законодавчих і
нормативних актів. У ній сформовані загальні принципи, що набувають
розвитку та деталізації в галузевих законах.

Незважаючи на важливість конституційних норм, більшість з них діють
повною мірою лише через інші правові норми та в поєднанні з ними
визначають поведінку учасників інформаційних відносин. Отож з’являється
така ієрархічна сходинка, котру посідають інші, найвищі за юридичною
силою після Конституції України, нормативні документи – закони України.

До нормативно-правових актів українського законодавства, що регулюють
авторські правовідносини, належать закони України: “Про авторське право
і суміжні права”, “Основи законодавства про культуру”, “Про інформацію”,
“Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, “Про
інформаційні агентства”, “Про кінематографію”, “Про телебачення і
радіомовлення”, “Про власність”, “Про видавничу справу”, “Про внесення
змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення
відповідальності за порушення прав на об’єкти права інтелектуальної
власності” та ін.

Першу редакцію Закону України“Про авторське право і суміжні права” було
прийнято в грудні 1993 р. Та проголошений Україною курс на інтеграцію в
ЄС вимагав внесення певних змін до законодавства та його гармонізації з
нормами ЄС. Це зумовило появу нової редакції Закону в травні 2003 р.

Сьогодні – це один з основних законів, які регулюють діяльність в
контексті дотримання авторських прав. У разі виникнення темпоральних та
ієрархічних колізій між нормами різних законів, пріоритет належатиме
цьому Закону, оскільки при цьому треба діяти за принципом specialia
genegalibus derogant (спеціальний закон має перевагу перед загальним).

За змістом і трактуванням юридичних норм Закон максимально наближений до
найавторитетнішої міжнародної угоди – Бернської конвенції про охорону
літературних та художніх творів. Однак, характерною рисою українського
Закону є його ринкова спрямованість. Він значно розширює права учасників
авторсько-правових відносин і дає можливість вільно розпоряджатися
правами, що їм належать. І якщо в цьому аспекті порівнювати Бернську
конвенцію та Закон України “Про авторське право і суміжні права”,
необхідно визнати, що останній значно випередив Конвенцію, акцентуючи
увагу на так званих “вторинних” , тобто майнових, правах. Справді, в
межах національних систем і в міжнародних конвенціях, відповідно до
традицій континентального (європейського) права, особливе значення
надається володінню автором первинними правами. Та не менш важливим є
регулювання відносин, які виникають у зв’язку зі створенням і подальшим
використанням твору, тобто на етапі, пов’язаному з економічною
реалізацією автором отриманих у межах Закону широкомасштабних прав.
Бернська конвенція більшу увагу приділяє моральним правам автора, й
тільки у ст.6 наявне побіжне згадування майнових прав. Реальність
сьогодення поставила матеріальні права, що є джерелом прибутку для
автора, на перше місце. Тож неабиякою заслугою українського
законодавства є орієнтація на економічний характер відносин.

Позитивним фактом є доповнення названого Закону новими термінами та їх
визначеннями. Зокрема, з’явилися визначення таких термінів, як :
фонограма, відеограма, контрафактний примірник твору, організація
ефірного та кабельного мовлення. Ці уточнення сприятимуть однозначному
тлумаченню понять, які використовуються в авторському праві.

Загалом, проведений аналіз дає підстави говорити про перевагу позитивних
нововведень та їхній вагомий внесок у національну систему авторських та
суміжних прав, який був зроблений прийняттям цього Закону. Безумовно,
він потребує подальшого вдосконалення. Та його наближення до норм
європейського права, що є важливим інструментом забезпечення
інтеграційних процесів у Європі, відкриває Україні шлях до Європейського
Співтовариства.

Оскільки авторське право є складовою частиною цивільного права, найвищу
юридичну чинність серед нормативно-правових актів якого має Цивільний
кодекс України, останній широко застосовується в регулюванні авторських
відносин.

Від здобуття незалежності Україна тривалий час послуговувалася нормами
радянського Цивільного кодексу, що був прийнятий ще в 1963 р. Однак
унаслідок невідповідності цього документа новим суспільним умовам, у
1994 р. спеціальним законом були вилучені статті 473-513, тобто фактично
всі статті, що регулювали авторські правовідносини [12 , 687] .
Необхідність цих дій очевидна – такі статті, як 498 та 499 ЦК УРСР,
відповідно до яких держава мала право на примусовий викуп авторського
права чи проголошення твору надбанням держави; ст. 496 , у якій
зазначено, що юридичні особи наділені безстроковим авторським правом, є
для сучасного авторського права абсолютно неприйнятними.

Водночас, повна відсутність інституту авторського права мала й свої
негативні наслідки. Вітчизняний ринок інтелектуальної власності
розвивався надзвичайно повільно, а забезпечення належного рівня охорони
авторських прав на практиці виявилося неможливим за відсутності
основного нормативного документа — Цивільного кодексу. Адже в єдиній
ст.472, що залишилася від старого Цивільного кодексу УРСР, ішлося тільки
про можливість регулювання авторсько-правових відносин, які виникають
під час створення та використання об’єкта авторського права Законом
України “Про авторське право і суміжні права” й іншими законодавчими
актами України.

Прийняття нової редакції книги ІV Цивільного кодексу, щодо регулювання
інтелектуальної власності, розтягнулося на сім років. Відповідний
законопроект, поданий на розгляд Верховної Ради України ще в грудні 1996
р., змінювався та доповнювався десятки разів і лише в січні 2004 р.
набув чинності оновлений текст Цивільного кодексу України. Певною мірою
це пояснюється тяжкою економічною ситуацією в країні, законодавчою
нестабільністю, ненормальною ситуацією, що склалася за останні роки
навколо законодавства про інтелектуальну власність. Як відомо, чим
частіше змінюються закони, тим рідше вони виконуються, та тим
“комфортніше” почувають себе пірати в хаосі чергової перебудови.

Нова книга Цивільного кодексу України, що має назву “Право
інтелектуальної власності”, складається з 12 розділів, з-поміж яких лише
2 присвячені проблемам авторського права.

Істотним недоліком нового Цивільного кодексу України є, фактично,
дублювання в ньому норм, закріплених у Законі України “Про авторське
право і суміжні права”, нерідко з використанням зовсім інших
формулювань. Так, у ст.433 подано детальний перелік об’єктів авторського
права, до яких згідно зі згаданим Законом належить дизайн. Це ставить
під загрозу авторську охорону дизайну друкованого видання.

Варто брати до уваги, що правові норми, безперечно, будуть змінюватись
як за обсягом, так і за складом, відповідно до нових угод Всесвітньої
організації інтелектуальної власності (ВОІВ) та Європейських директив.
Кожні нові зміни вимагатимуть внесення нових доповнень і до тексту
Цивільного кодексу України. Та попри це, Кодекс і закони неодмінно
будуть відрізнятися один від одного. Тож логічнішим було б закріплення в
Цивільному кодексі України лише основних положень, перевірених часом,
вітчизняною та зарубіжною практикою, зокрема й на міжнародному рівні.

Принципово новим є положення, за яким майнові права інтелектуальної
власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового
договору, належать працівникові, що створив цей об’єкт, і юридичній або
фізичній особі , де чи в якої він працює, спільно, якщо інше не
встановлено договором (п.2 ст.429 ЦК України). Ця новела суперечить
визначенню прав на службовий твір у Законі України “Про авторське право
і суміжні права”, в якому виключні майнові права належать роботодавцеві,
якщо інше не передбачено трудовим договором (контрактом) і (або)
цивільно-правовим договором між автором та роботодавцем.

Цивільний кодекс України намагається відродити “право на
недоторканність”, що існувало за часі Радянського Союзу. Для прикладу,
“автор має право протидіяти супроводженню твору без його згоди
ілюстраціями, передмовами, післямовами, коментарями, тощо” (п.1 ст.439
ЦК України). Очевидно, що цей пункт не може реально діяти на практиці
і буде масово ігноруватись особливо при використанні в цифрових мережах,
продуктах мультимедіа та ін. Адже сам “цифровий формат” передбачає, що
твір на екрані монітору буде виглядати інакше, ніж на сторінках книги чи
журналу. До того ж подання твору кожного разу буде додатково
модифікуватися програмним забезпеченням, яке використовується, шрифтами,
що підтримують програму, тощо.

Пункт 2 ст. 439 ЦК України передбачає, що в разі смерті автора та
відсутності спадкоємців недоторканність твору охороняється
заінтересованими особами. Однак, хто ці особи – не пояснено, що створює
розбіжності в трактуванні.

Незаконним стає і перегляд будь-якого твору на екрані комп’ютера,
оскільки при цьому неминуче відбувається “доповнення” твору іншими
елементами на моніторі (приміром, курсором “мишки”).

Аналіз тексту нового Цивільного кодексу України дає підстави говорити
про те, що основні юридичні невідповідності є, переважно, понятійними чи
термінологічними. Законодавство у сфері авторського права, як
неодноразово оголошували спеціалісти, визначено положеннями міжнародних
угод. Цим зумовлюється необхідність використання лише загальновизнаної
термінології. Натомість, неузгодженість з положеннями міжнародних
договорів неминуче призведе до послаблення охорони творів українських
правовласників за кордоном.

Однією з основних умов успішного функціонування системи інтелектуальної
власності є забезпечення захисту прав авторів. Отож важливу роль у цьому
відіграють поява в 2001 р. нового Кримінального кодексу України та
подальші його редакції та зміни, зокрема від 22 травня 2003 р. та 9
лютого 2006 р.

На відміну від попереднього Кримінального кодексу, який практично не
торкався захисту прав авторів , у новому охорона інтелектуальної
власності здобула істотну підтримку. Так, у старій редакції існувала
тільки одна ст.136 КК України 1960 р. щодо порушень прав на всі об’єкти
інтелектуальної власності. Вона поєднувала винахідницькі та авторські
права, а до об’єктів охорони за нею належали, поряд з літературними та
художніми творами, промислові зразки і сорти рослин. Такий підхід
фактично унеможливлював захист авторських прав у порядку кримінального
судочинства. Натомість, новий Кримінальний кодекс України виправив цю
прикру помилку, виділивши порушення у сфері саме авторського права та
суміжних прав у окрему ст.176 КК України. В ній чітко визначене коло
об’єктів авторського права і суміжних прав, у разі незаконного
відтворення, тиражування та розповсюдження котрих настає кримінальна
відповідальність. Подано найширше визначення “порушення авторського
права і суміжних прав”, яке охоплює якщо й не всі, то, принаймні,
більшість з можливих випадків порушення авторського права та суміжних
прав [27 , 3 ].

Зміни, внесені до Кримінального кодексу України у травні 2003 р. та
лютому 2006 р., встановлюють суворіші санкції, що можуть бути
застосовані до порушників чинного законодавства у сфері авторського
права та суміжних прав.

Загалом прийняття нового Кримінального кодексу України можна розглядати
як політично важливий крок у напрямі європейської інтеграції та
створення в Україні якісного законодавства, що регулює значну частину
правовідносин у сфері захисту об’єктів інтелектуальної власності.

1.3. Міжнародне співробітництво у сфері охорони авторського права

Проголошений Україною курс на інтеграцію з ЄС ставить цілу низку проблем
у сфері авторського права та суміжних прав. Для їх вирішення Україна
повинна виконати дуже суворі вимоги, закріплені в офіційних документах
ЄС: мати дієздатну національну систему охорони авторського права та
суміжних прав у межах спільного ринку ЄС , дотримуватися правил і
принципів регулювання, встановлених ЄС, тощо.

Аналіз сучасної ситуації в цій галузі дає підстави для висновку про те,
що основний напрям взаємодії України з ЄС протягом останніх років був
зосереджений на виконанні Угоди про партнерство і співробітництво між
Україною та Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами, що
містить зобов’язання України щодо забезпечення рівня охорони прав на всі
об’єкти інтелектуальної власності, аналогічного тому, що існує в ЄС.

У межах виконання цих зобов’язань першим етапом стало приєднання України
до шести багатосторонніх конвенцій про право на інтелектуальну
власність, які сьогодні є складовою частиною національного
законодавства, що регулює порядок захисту й реалізації авторського та
суміжних прав.

Як правонаступник Радянського Союзу, наша держава підтвердила участь у
Всесвітній конвенції про авторське право, взявши на себе зобов’язання
охороняти в Україні твори зарубіжних авторів, починаючи з травня 1973
р., – від часу приєднання СРСР до цієї Конвенції. У травні 1995 р.
Україна приєдналася до Бернської конвенції про охорону літературних та
художніх творів, яка є найавторитетнішим міжнародним документом у сфері
охорони авторського права. У червні 1999 р. Україна стала учасницею
Конвенції про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного
відтворення їхніх фонограм. Найпродуктивнішим у контексті гармонізації
українського законодавства у сфері інтелектуальної власності з нормами
ЄС став 2001 р., коли Верховна Рада України прийняла закони: “Про
приєднання України до Міжнародної конвенції про охорону інтересів
виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення”, “Про приєднання
України до Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності
про авторське право”, “Про приєднання України до Договору Всесвітньої
організації інтелектуальної власності про виконання і фонограми”
(див.табл.1.1)

Табл.1.1. Міжнародні конвенції та договори, участь у них України

Міжнародні конвенції та договори з питань охорони авторського права й
суміжних прав

Назва Прийнято, переглянуто,

внесено зміни

Участь України

Бернська конвенція про охорону літературних та художніх творів 1886 р.;
доповнення: 1896 р., 1914 р.; перегляд: 1908 р., 1928 р., 1948 р., 1967
р., 1971 р.; “паризький акт” – 1979 р. з 25 жовтня 1995 р.

Всесвітня конвенція про авторське право

1952 р.; редакція – 1971р. (Париж) з 27 травня 1973 р.;

підтверджена в грудні 1993 р.

Римська конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм
і організацій мовлення

1961 р.

з 12 червня 2002 р.

Конвенція про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної
власності (ВОІВ)

1967 р.; зміни – 1979 р.

з 26 квітня 1970 р.

Женевська конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від
незаконного відтворення їхніх фонограм

1971 р.

з 18 лютого 2000 р.

Договір ВОІВ про авторське право 1996 р. з 6 березня 2002 р.

Договір ВОІВ про фонограми 1996 р. з 20 травня 2002 р.

Значення міжнародних документів для розвитку ефективної системи
авторського права в Україні важко переоцінити, а участь у них нашої
держави сприятиме підвищенню авторитету в світовому співтоваристві.
Водночас, необхідно наголосити, що в умовах стрімкого розвитку
інформаційного суспільства, появи нових засобів передання інформації та
форм засобів масової інформації, деякі положення цих міжнародних
“постулатів” виявилися частково застарілими.

РОЗДІЛ 2 Об’єкти та суб’єкти авторського права

2.1. Об’єкти авторського права

Авторське право поширюється на твори науки, літератури та мистецтва, що
є результатом творчої діяльності, завершені й незавершені, оприлюднені
та не оприлюднені, незалежно від їхнього призначення, жанру, обсягу і
мети. Також авторським правом охороняються передачі організацій
мовлення, що розміщені на території України та здійснюють мовлення за
допомогою передавачів, розташованих на цій території.

Тож до об’єктів авторського права належать усі твори, що мають названі
ознаки. Законодавство подає приблизний перелік цих творів, та оскільки
життя не стоїть на місці, з’являються нові види творів також, цей
перелік не є вичерпним. До основних об’єктів авторського права належать:

1) літературні письмові твори белетристичного, публіцистичного,
наукового, технічного або іншого характеру (книги, брошури, статті
тощо);

2) виступи, лекції, промови, проповіді та інші усні твори;

3) комп’ютерні програми;

4) бази даних;

5) музичні твори з текстом і без тексту;

6) драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні та
інші твори, створені для сценічного показу, та їх постановки;

7) аудіовізуальні твори;

8) твори образотворчого мистецтва;

9) твори архітектури, містобудування і садово-паркового мистецтва;

10) фотографічні твори, у тому числі твори, виконані способами,
подібними до фотографії;

11) твори ужиткового мистецтва, у тому числі твори декоративного
ткацтва, кераміки, різьблення, ливарства, з художнього скла, ювелірні
вироби тощо;

12) ілюстрації, карти, плани, креслення, ескізи, пластичні твори, що
стосуються географії, геології, топографії, техніки, архітектури та
інших сфер діяльності;

13) сценічні обробки творів, зазначених у пункті 1 цієї частини, і
обробки фольклору, придатні для сценічного показу;

14) похідні твори;

15) збірники творів, збірники обробок фольклору, енциклопедії та
антології, збірники звичайних даних, інші складені твори за умови, що
вони є результатом творчої праці за добором, координацією або
упорядкуванням змісту без порушення авторських прав на твори, що входять
до них як складові частини;

16) тексти перекладів для дублювання, озвучення, субтитрування
українською та іншими мовами іноземних аудіовізуальних творів;

17) інші твори.

Охороні підлягають як оприлюднені, так і не оприлюднені твори. Це
законодавче визначення є дуже важливим, оскільки згідно з ним навіть
твір, який, окрім автора, ніхто не чув і не бачив, незалежно від цього
факту існує та автоматично охороняється авторським правом Виникає
питання: як же тоді визначити початок існування твору ? Відповідь
криється власне у понятті твору. Закон не дає визначення цього терміну.
Та серед численних його тлумачень, найбільш універсальним і найширшим є
визначення, сфорлульоване В.Серебровським: “твір – це сукупність ідей,
думок і образів, які набули вираження в результаті творчої діяльності
автора у доступній для сприйняття людськими почуттями конкретній формі,
що передбачає можливість відтворення” [28 , 32]. Тож твором потрібно
вважати результат творчої діяльності автора, що набув об’єктивної форми
вираження.

Твір починає існувати й охоронятися з моменту його вираження в
об’єктивній формі

Об’єктивна форма вираження твору – це своєрідний початок його існування.
Доки думки й образи автора не проявилися зовні, а тільки існують як
творчий задум, вони не можуть бути сприйняті іншими людьми, тож не
підлягають правовій охороні. Для того, щоб результат творчої праці почав
охоронятися авторським правом, він має бути втілений у якій-небудь
об’єктивній формі.

Форма, в якій виражений твір, може бути:

письмовою (рукопис, машинопис, нотний запис);

усною (публічне виконання, публічне виголошення);

звуко- чи відеозапис (механічний, магнітний, цифровий, оптичний);

зображення (малюнок, ескіз, картина, кіно-, теле-, відео- або фотокадр);

об’ємно-просторовою (скульптура, модель,макет, споруда).

Авторське право охороняє лише форму вираження твору. Важливими
категоріями в наданні правової охорони авторським творам є форма і
зміст. У будь-якому творі розрізняють елементи форми та змісту, що є
категоріями, які не можуть існувати один без одного. До елементів змісту
належать: ідея, тема, сюжет, художні образи тощо. Натомість до елементів
форми – мова, стилістичні звороти тощо.Зміст будь-якого твору завжди
відображений у певній формі, через яку він подається. І якщо змістові
елементи (ідея, сюжет, художні образи) в творах різних авторів можуть
повторюватися, то форми, в яких вони подаються, завжди будуть
оригінальними. Саме тому використання ідеї, сюжету та художнього образу
в новій формі не є порушенням авторського права.

Авторське право на твір виникає внаслідок факту його створення. Для
виникнення і здійснення авторського права не вимагається реєстрація
твору чи будь-яке інше спеціальне його оформлення, а також виконання
будь-яких інших формальностей.

Проте, на сьогоднішній день актуальною проблемою залишається доведення
авторства на власний твір, одним із шляхів вирішення якої є зазначення
знака охорони авторського права на творі. Метою його використання є
сповіщення третіх осіб про свої авторські права. Довести факт
неправомірного використання авторського твору, що був позначений знаком
охорони авторського права, значно легше, а покарання для порушників буде
суворішим.

Після приєднання України в складі Радянського Союзу в 1973 р. до
Всесвітньої конвенції про авторське право на всіх виданнях, а згодом і
на аудіовізуальних творах почали зазначати знак охорони авторського
права, що складається з трьох елементів:

латинської літери “с”, обведеної колом – (;

імені особи (найменування власника), що володіє авторським правом;

року першої публікації твору.

Наприклад, ( ОДТРК “Галичина”, 2006.

До об’єктів авторського права не належать твори, що не є результатом
творчої діяльності (технічний переклад, набір, копіювання тощо) та не
можуть бути віднесені до сфери науки, літератури й мистецтва. Українське
законодавство подає чіткий перелік категорій і об’єктів, які не
підлягають авторській охороні. До них належать:

твори, які стали суспільним надбанням і термін авторсько-правової
охорони яких закінчився (крім немайнових прав);

ідеї, теорії, принципи, методи, процедури, процеси, системи, способи,
концепції, відкриття;

інші об’єкти, що зазначені в законі як такі, що не охороняються
авторським правом:

а) повідомлення про новини дня або поточні події, що мають характер
звичайної прес-інформації;

б) твори народної творчості (фольклор);

в) видані органами державної влади у межах їх повноважень офіційні
документи політичного, законодавчого, адміністративного характеру
(закони, укази, постанови, судові рішення, державні стандарти тощо) та
їх офіційні переклади;

г) державні символи України, державні нагороди; символи і знаки органів
державної влади, Збройних Сил України та інших військових формувань;
символіка територіальних громад; символи та знаки підприємств, установ
та організацій;

д) грошові знаки;

е) розклади руху транспортних засобів, розклади телерадіопередач,
телефонні довідники та інші аналогічні бази даних, що не відповідають
критеріям оригінальності і на які поширюється право sui-generis
(своєрідне право, право особливого роду).

2.2. Суб’єкти авторського права

Суб’єкти авторського права – особи, котрим належить суб’єктивне
авторське право на твір. Ними можуть бути як громадяни України, так й
іноземні громадяни чи особи без громадянства. Вік фізичної особи, що є
суб’єктом авторського права, не випливає на охороноспроможність твору.
Суб’єктивне авторське право на твір виникає внаслідок створення твору,
успадкування чи передання авторських прав за договором. До основних
суб’єктів авторського права належать:

автори;

співавтори;

спадкоємці;

правонаступники;

видавці.

Представляти інтереси власників авторських прав можуть організації
колективного управління правами.

Автор — фізична особа, яка своєю творчою працею створила твір

Співавторами є особи, спільною творчою працею яких створено твір.

Авторське право на твір, створений у співавторстві, належить всім
співавторам незалежно від того, чи утворює такий твір одне нерозривне
ціле або складається із частин, кожна з яких має самостійне значення.

Відносини між співавторами визначаються угодою, укладеною між ними.

Право опублікування та іншого використання твору в цілому належить всім
співавторам.

Майнові права авторів та інших осіб, які мають виключне авторське право,
переходять у спадщину. Не переходять у спадщину особисті немайнові права
автора.

Одним з найбільш ефективних способів реалізації та захисту майнових прав
авторів є колективне управління правами. Масове використання права не
дає можливості їхнім власникам самостійно здійснювати контроль за їх
розповсюдженням. Отож безперечною альтернативою є звернення до послуг
спеціалізованих організацій колективного управління – установ, які
управляють майновими правами суб’єктів авторського права та не мають на
меті отримання прибутку. Метою діяльності цих організацій є захист
майнових прав авторів, одержання винагороди за використання об’єктів
інтелектуальної власності та розподіл її між авторами.

Брак досвіду в організації ефективної системи управління авторськими
правами стримує розвиток цього напряму: досі не розроблені чіткі
механізми отримання та розподілу авторської винагороди, не врегульовано
методи проведення експертної оцінки. На актуальну проблему для
працівників сфери масової інформації перетворюється вузька спеціалізація
подібних організацій колективного управління правами. Пріоритетним є
управління правами авторів аудіовізуальних творів, пісенних текстів і
композиторів. Одночасно права журналістів і фотографів організації
колективного управління, зазвичай, не захищають, аргументуючи це нібито
відсутністю попиту на повторне використання матеріалів ЗМІ. Тож для
створення не лише функціональної, але й ефективної системи колективного
управління правами необхідно вивчати та використовувати досвід
зарубіжних країн, в яких організації колективного управління успішно
працюють вже не один десяток років.

РОЗДІЛ 3 Права авторів. Захист авторського права

3.1. Права авторів

Згідно з українським законодавством про авторське право, первинним
власником виключних прав, пов’язаних зі створенням і використанням
творів науки, літератури та мистецтва, є автор. Йому належать особисті
немайнові та майнові права (див.рис.3.1).

Права авторів

Особисті

немайнові права

Виключні

майнові права

Право на винагороду

Невідчужувані

та не можуть бути передані іншим особам. Можуть захищатися спадкоємцями
автора

Можуть передаватися автором і його правонаступниками відповідно до
авторського договору, у спадок або іншим способом

Автор або право- власник має право на справедливу винагороду за будь-яке
використання твору. Законом передбачена можливість використання твору
без дозволу автора, але з виплатою йому винагороди

Рис.3.1. Права авторів

Автору належать такі особисті немайнові права:

1) вимагати визнання свого авторства шляхом зазначення належним чином
імені автора на творі і його примірниках і за будь-якого публічного
використання твору, якщо це практично можливо;

2) забороняти під час публічного використання твору згадування свого
імені, якщо він як автор твору бажає залишитись анонімом;

3) вибирати псевдонім, зазначати і вимагати зазначення псевдоніма
замість справжнього імені автора на творі і його примірниках і під час
будь-якого його публічного використання;

4) вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому
перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому
посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора.

TOC \t «Заголовок 1;1;Заголовок 2;2;Заголовок 3;3;Заголовок 1.heading
1;1;Заголовок 2.heading 2;2;Заголовок 3.heading 3;3» \h \z

До майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право)
належать:

а) виключне право на використання твору;

б) виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими
особами.

Майнові права автора (чи іншої особи, яка має авторське право) можуть
бути передані (відчужені) іншій особі згідно з положеннями статті 31
цього Закону, після чого ця особа стає суб’єктом авторського права.

Виключне право на використання твору автором (чи іншою особою, яка має
авторське право) дозволяє йому використовувати твір у будь-якій формі і
будь-яким способом.

Виключне право автора (чи іншої особи, яка має авторське право) на
дозвіл чи заборону використання твору іншими особами дає йому право
дозволяти або забороняти:

1) відтворення творів;

2) публічне виконання і публічне сповіщення творів;

3) публічну демонстрацію і публічний показ;

4) будь-яке повторне оприлюднення творів, якщо воно здійснюється іншою
організацією, ніж та, що здійснила перше оприлюднення;

5) переклади творів;

6) переробки, адаптації, аранжування та інші подібні зміни творів;

7) включення творів як складових частин до збірників, антологій,
енциклопедій тощо;

8) розповсюдження творів шляхом першого продажу, відчуження іншим
способом або шляхом здавання в майновий найм чи у прокат та шляхом іншої
передачі до першого продажу примірників твору;

9) подання своїх творів до загального відома публіки таким чином, що її
представники можуть здійснити доступ до творів з будь-якого місця і у
будь-який час за їх власним вибором;

10) здавання в майновий найм і (або) комерційний прокат після першого
продажу, відчуження іншим способом оригіналу або примірників
аудіовізуальних творів, комп’ютерних програм, баз даних, музичних творів
у нотній формі, а також творів, зафіксованих у фонограмі чи відеограмі
або у формі, яку зчитує комп’ютер;

11) імпорт примірників творів. Цей перелік не є вичерпним.

Метою авторського права є не надання необмежених можливостей авторам, а
встановлення розумного балансу інтересів між ними та потенційними
користувачами їхніх здобутків. Саме тому в законодавстві встановлено
випадки, коли використання авторських творів без дозволу автора є
дозволеним. Усі вони застосовуються лише до творів, які вже були
правомірно оприлюднені (опубліковані, передані в ефір, публічно виконані
тощо).

Засобам масової інформації дозволяється із зазаначенням імені автора та
джерела інформації вільно використовувати:

публічно виголошені промови, звернення, доповіді й інші твори з
інформаційною метою та в обсязі, виправданому метою;

попередньо опубліковані в газетах або журналах чи публічно сповіщені
твори з поточних економічних, політичних, релігійних і соціальних питань
(якщо це спеціально не заборонено автором);

твори, побачені та почуті під час поточних подій, з інфомаційною метою.

Власник виключних прав на твір може вимагати від суду для захисту своїх
прав вчинення таких дій:

визнання своїх прав;

поновлення своїх прав;

припинення дій, що порушують права власника;

примусового виконання обов’язків у натурі;

відшкодування збитків, виплати компенсації, стягнення доходу, отриманого
внаслідок порушення;

відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

інших передбачених законом дій для забезпечення позову.

3.2. Цивільно-правовий захист авторського права

Зазвичай, авторсько-правові спори розглядаються районними, міськими й
обласними судами загальної юрисдикції, адже спеціалізованих судів
Україна поки що не має. Якщо ж обидві сторони конфлікту є юридичними
особами, — справа може бути розглянута в господарському суді.
Законодавство передбачає також можливість передання справ на розгляд до
третейського суду.

Підставою для судового захисту прав є такі порушення:

— вчинення будь-якою особою дій, які порушують особисті немайнові та
майнові права суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав чи
створюють загрозу такого порушення;

— піратство у сфері авторського права;

— плагіат — оприлюднення (опублікування), повністю або частково, чужого
твору під іменем особи, яка не є автором цього твору;

— ввезення на митну територію України без дозволу осіб, які мають
авторське право і (або) суміжні права, примірників творів (у тому числі
комп’ютерних програм і баз даних), фонограм, відеограм, програм
мовлення;

— будь-які дії для свідомого обходу технічних засобів захисту
авторського права і (або) суміжних прав, зокрема виготовлення,
розповсюдження, ввезення з метою розповсюдження і застосування засобів
для такого обходу;

— підроблення, зміна чи вилучення інформації, зокрема в електронній
формі, про управління правами без дозволу суб’єктів авторського права і
(або) суміжних прав чи особи, яка здійснює таке управління;

— розповсюдження, ввезення на митну територію України з метою
розповсюдження, публічне сповіщення об’єктів авторського права і (або)
суміжних прав, з яких без дозволу суб’єктів авторського права і (або)
суміжних прав вилучена чи змінена інформація про управління правами,
зокрема в електронній формі.

Поширеною формою цивільної відповідальності є відшкодування завданих
збитків. Найпоширенішою є вимога авторів про виплату їм грошової
компенсації. Популярність такої форми відшкодування збитків пояснюється
тим, що позивач у цьому разі не повинен обгрунтовувати заявлений ним
розмір компенсації, достатньо тільки довести факт порушення майнових
прав. Натомість, для стягнення прибутку з відповідача, що був отриманий
ним унаслідок порушення прав автора, необхідно спочатку довести
наявність цих прибутків. Це не завжди так легко зробити. Отож, якщо
автор вимагає виплати компенсації, а порушення є досить очевидним,
відповідач, зазвичай, намагається вирішити справу в досудовому порядку.
Розмір компенсації в такому випадку коливається між 20 та 100
неоподатковуваними мінімумами доходів громадян за одне бездоговірне
використання твору, тоді як при судовому розгляді справи ці суми
зростають як мінімум удвічі.

Автор також може вимагати компенсації моральної шкоди, якщо внаслідок
порушення його прав він зазнав моральних страждань. Через специфічність
поняття моральної шкоди довести її наявність проблематично, тому від
автора вимагають лише грошової оцінки заподіяної заподіяної йому
моральної шкоди. Вимагати моральної компенсації потрібно за умов, якщо
порушені немайнові права автора, зокрема, право на ім’я, на оприлюднення
твору тощо.

Мати справу з юридичною особою як відповідачем перпективніше з погляду
реальності одержання компенсації. Однак, на практиці юридичні особи
часто організовують свою роботу так, щоб у разі виникнення конфлікту
перкеласти відповідальність на плечі фізичної особи. Завдяки такому
механізмові юридичні особи уникають відповідальності й обходяться
мінімальними витратами, отримуючи при цьому за незаконне використання
авторських прав високі прибутки.

3.3. Кримінально-правовий захист авторського права

Якщо застосування цивільно-правових способів захисту не дає результатів,
порушників можна притягти до кримінальної відповідальності. У сфері
авторського права цю можливість тривалий час вважали крайнім заходом і
майже не застосовували. Однак, з появою в 2001 р. нового Кримінального
кодексу України ситуація помітно змінилася. На відміну від попереднього
Кримінального кодексу України 1960 р., охорона авторських прав здобула
тут суттєву підтримку. Так, статтями 176 та 177 КК України за незаконне
відтворення, розповсюдження творів науки, літератури та мистецтва, а
також інше використання чужих творів передбачений штраф від 200 до 1000
неоподатковуваних мінімумів (від 1000 до 2000 – при повторному
порушенні) чи виправні роботи й навіть позбавлення волі строком до двох
років. Кримінальна відповідальність настає за умови, якщо:

об’єкт авторського права, права на який були порушені, охороняється
законом;

злочинні дії були здійснені навмисно;

порушення завдало матеріальної шкоди суб’єктові авторського права у
значному, великому чи особливо великому розмірі.

Відповідно до ст.176 КК України матеріальна шкода вважається завданою у
значному розмірі, якщо її розмір у 20 і більше разів перевищує
неоподатковуваний мінімум доходів громадян, у великому розмірі – якщо її
розмір у 200 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів
громадян, а завданою в особливо великому розмірі — якщо її розмір у 1000
і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Розглянуті дії тягнуть за собою кримінальну відповідальність лише в
разі, якщо вони умисно вчинені (тобто порушник знав, що він порушує чужі
авторські права та передбачав наслідки своїх дій). Дії, заподіяні з
необережності, не є предметом карного переслідування.

Розглянемо переваги кримінального процесу порівняно з процедурою
цивільного судочинства. Позивач у кримінальній справі не тільки не
сплачує судового збору (державного мита) при поданні цивільного позову в
кримінальній справі, але й може перекласти пошук доказів для
обгрунтування пред’явлених до цивільного відповідача вимог на плечі
представників державного обвинувачення. Також позивач отримує додаткові
гарантії щодо забезпечення доказів, потрібних для обгрунтування його
вимог. Навіть поза відповідними нормами Кримінального кодексу, згідно з
ч.2 ст.53 Закону України “Про авторське право і суміжні права”, за
наявності достатніх даних про вивчення порушення авторського права, за
яке передбачена кримінальна відповідальність, орган дізнання, слідства
чи суд зобов’язані вжити заходів для забезпечення розшуку й накладення
арешту на примірники творів щодо яких припускається, що вони є
контрафактними. Також арешту підлягають документи, рахунки й інші
предмети, що можуть бути доказами вчинення протиправних дій. Зазначені
заходи надають можливість забезпечити цілісність доказів до розгляду
справи в суді. І навіть якщо кримінальна справа буде закрита, її
матеріали можуть бути долучені (якщо позивач вимагатиме розгляду справи
в порядку цивільного судочинства) як докази до цивільного процесу. Варто
зазначити, що кримінальна відповідальність не поширюється на порушення
немайнових прав , а саме: на право на ім’я, право на оприлюдненя твору,
на захист репутації та ін.

ВИСНОВКИ

Проголошений Україною курс на європейську інтеграцію вимагає від нашої
держави утворення та функціонування національної системи охорони
авторського права та суміжних прав у межах спільного ринку
інтелектуальної власності, об’єктом якого є і продукція діяльності
засобів масової інформації. За останні роки Україна значно активізувала
процес входження до світових структур, пов’язаних зі сферою
інтелектуальної власності, і вже є учасницею 15 із 26 універсальних
міжнародних конвенцій та договорів у цій галузі. Внесення України
Міністерством торгівлі США до списку “301” – країн з низьким рівнем
захисту прав інтелектуальної власності – спричинило істотні труднощі в
зовнішньоекономічній діяльності держави та водночас виявилося стимулом,
який спонукає до розвитку системи охорони інтелектуальної власності в
Україні. Прийняттям Закону України “Про авторське право і суміжні права”
в грудні 1993 р. та його оновленою редакцією від 22 травня 2003 р. було
розпочато процес інтеграції України до європейського правового поля.
Наша держава зробила значні кроки на шляху до гармонізації вітчизняного
законодавства з авторського права та суміжних прав із нормами
Європейського Союзу. Відповідно до підписаних угод у сфері охорони
інтелектуальної власності, були прийняті важливі закони та підзаконні
акти, що засвідчили спроможність нашої держави адекватно та своєчасно
реагувати на глобальні процеси, які відбуваються у сфері
авторсько-правового регулювання у світі.

Сьогодні система захисту інтелектуальної власності в Україні практично
сформована. Її регулюють 37 законів і понад 100 підзаконних актів, дія
котрих поширюється, принаймні, на 16 самостійних об’єктів авторського
права в галузі науки, літератури та мистецтва, а також на такі об’єкти
суміжних прав, як виконання, фонограми, відеограми та передачі
(програми) організацій мовлення. Індустрія засобів масової інформації
також зазнала суттєвих змін в умовах утвердження ринкових відносин у
всіх сферах людської діяльності. Інформація перетворюється на товар, а
її отримання стає гарантом стабільного прибутку. В такій ситуації
проблема охорони авторського права є важливим компонентом законодавчих
меж, які забезпечують правовий захист та конкурентоспроможність
індустрії масової інформації.

Сприяючи створенню умов для творчої праці, забезпечуючи правове визнання
й охорону творчих напрацювань, закріплюючи за авторами права на
використання створених ними набутків і отримання доходів від їх
використання, авторське право водночас створює умови для використання
інтелектуальних надбань в інтересах суспільства, з просвітницькою та
пізнавальною метою. Забезпечення належного рівня охорони авторського
права сприятиме підвищенню рівня довіри до засобів масової інформації як
поширювача культурологічної та освітньої інформації в суспільстві та
стимулюватиме не лише творчу діяльність, але й відповідальність за її
результати.

Творчість є основою прогресу суспільства та підвищення добробуту його
членів, проявом природного права людини і предметом правового
регулювання. Глобальне спрямування механізму охорони права свободи
творчості виявляється у тому, що норми права повинні регулювати
відносини на користь фізичної особи-творця і надавати можливість
реалізовувати належні права та правомірні інтереси, забезпечувати
належний рівень охорони та захисту прав приватними і публічними
засобами. Це зумовлює рівень і систему національного законодавства.
Міжнародне гуманітарне та спеціальне законодавство при цьому є
орієнтиром для національних систем права і служить засобом гармонізації
національних законодавств.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

І.Нормативні акти

Конституція України. — К.: Юрінком Інтер, 1998.-72с.

Цивільний кодекс України // ВВР України. – 2003. — №№40-44. — Ст.356.

Кримінальний кодекс України // ВВР України. – 2001. №25-26. — Ст.131.

Закон України “Про авторське право і суміжні права” від 23 грудня 1993
р. // ВВР України. – 1994. — №13. — Ст.64.

Закон України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р. // ВВР України. –
1992. — №48. — Ст.650.

Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в
Україні” від 16 листопада 1992 р. // ВВР України. – 1993. — №1. — Ст.
1.

Закон України “Про кінематографію” від 13 січня 1998 р. // ВВР України.
– 1998. — №22. — Ст.114.

Закон України “Про телебачення і радіомовлення” від 21 грудня 1993 р. //
ВВР України. – 1994. — №10. — Ст. 43.

Закон України “Про власність” від 7 лютого 1991 р. // ВВР України. –
1991. — №20. — Ст.249.

Закон України “Про видавничу справу” від 5 червня 1997 р. // ВВР
України. – 1997. — №32. — Ст.206.

Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України
щодо посилення відповідальності за порушення прав на об’єкти права
інтелектуальної власності” від 5 квітня 2001 р. // ВВР України. – 2001.
— №23. — Ст.117.

Закон України “Про внесення змін до Цивільного кодексу Української РСР”
від 4 лютого 1994 р. // ВВР України. – 1994. — №24. — С.687.

ІІ. Навчальна література

Авторське право і суміжні права / За ред. О.Святоцького і В.Дроб’язка. –
К., 2000. – С.29-33.

Афанасьєва К.О. Авторське право: Практ.посіб. — К.: Атіка, 2006. – 224
с.

Гражданское право Украины. Учебное пособие под ред. Ю.А.Заики. К.,-
1998.

Дахно І.І. Право інтелектуальної власності: Навч.посіб. – Вид.2-ге,
перероб. і доповн. – К., 2006. – 278 с.

Дроб’язко В.С. Право інтелектуальної власності. – К., 2004.

Корчевний Г.В. Розвиток законодавства про адміністративну охорону
авторського права і суміжних прав в Україні // Правова держава ОНУ ім.
І.І. Мечникова. – Одеса: Астропринт, 2002. — № 5. – С. 171-175.

Косінов С. Співвідношення заходів захисту і мір відповідальності у
цивільному праві України // Право України. – 1998. — № 12. — С.95.

Кройтор, Я.О. Чапічадзе, М.О. Самойлов / За ред. Р.Б. Шишки та В.А.
Кройтора. — X.: Еспада, 2004. — 176 с.

Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 т. / За
відп. ред. О.В.Дзери. – К., 2005. – Т.1. – 832 с.; Т.2. – 1088 с.

Основи конституційного ладу України / А.М.Колодій, В.В.Копєйчиков,
С.Л.Лисенков, В.В.Медведчук. – К.: Либідь, 1997. – 206 с.

Основи правознавства / За ред. І.Б.Усенка. – К.; Ірпінь: ВТФ “Перун”,
1997. – 416 с.

Підопригора О. Проблеми системи законодавства України про інтелектуальну
власність // Інтелектуальна власність. — 2000. — №3. — С.3-4.

Права людини в Україні. Щорічник 1995 р. Українська правнича фундація,
К., 1996.

Право інтелектуальної власності: Підручн. / За ред. О.А. Підопригори,
О.Д. Святоцького. — К., 2002.

Прахов Б.Г. Уголовный кодекс Украины и охрана интеллектуальной
собственности // Защита прав интеллектуальной собственности: проблемы и
пути решения. – Симферополь, 2003. – С. 3-4.

Серебровський В.І. Вопросы советского авторского права.- М., 1956. –
С.32.

Сіренко І. Юридична природа прав на об’єкти інтелектуальної власності //
Українське право. — 1997. — Число 3. — С.132-135.

Советское гражданское право. Учебник под ред. В.П.Рясенцева.
“Юридическая литература”, М., 1996.

Шишка Р.Б. Інтелектуальна власність: суть і особливості відносин в
юридичній практиці України // Методологічні проблеми приватного права.
36. наук. праць. К., “Манускрипт”, 1996.-С. 111-118.

Шишка Р.Б. Охорона права інтелектуальної власності: авторсько-правовий
аспект. — Харків, 2002.

Цивільне право. Підручник під ред. О.А.Підопригори, Д.Б.Боброва.
“Вентурі”, К.,1997, ч.1.

Цивільне право України: Курс лекцій: У 6 т. — Т.1. — Кн.1 / Р.Б. Шишка,
В.А.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи