Реферат на тему:

Права людини в Новий час

На зміну середнім вікам, які пройшли під знаком панування феодальної
держави, з їх нерівністю різних феодальних станів та залежністю прав
людини від її місця в феодальній ієрархії, прийшов Новий час (від XVII
ст. до початку XX ст.), що став з історико-правового погляду епохою
виникнення та утвердження буржуазної держави і права. Це був новий
щабель суспільного прогресу, у тому числі і в розвитку таких
загальнолюдських цінностей, як права людини і громадянина.

З XVI ст. у Західній Європі в надрах феодального суспільства виникає
капіталістичний уклад. Юридичний світогляд нового ладу стверджував нові
уявлення про свободу людини за допомогою переважання режиму права і в
приватних, і в публічно-політичних відносинах.

З’являється нова, раціоналістична теорія прав людини, яка була найбільш
повно розроблена у працях Г. Греція, Б. Спінози, Д. Локка., Ш.
Монтеск’є, Т. Джефферсона, І. Канта та інших мислителів. Завдяки
сміливій критиці феодального ладу і обґрунтуванню нових концепцій про
права і свободи особистості, про необхідність панування права у
відносинах між індивідом і державою ця теорія знайшла багато
прихильників і зробила великий внесок у формування нового юридичного
світогляду, в ідеологічну підготовку буржуазних революцій та правове
закріплення їх результатів.

Невід’ємною складовою цього процесу стала концепція суспільного договору
як джерела походження і правової основи діяльності держави. Одним із
відомих представників цієї теорії був нідерландський юрист, філософ та
історик Гуго Гроцій (1583-1645 рр.). Згідно з Гроцієм, право і держава
мають не божественне, а земне походження. Держава виникла в результаті
договору між людьми. Ці люди вільні і об’єдналися в союзи заради
дотримання права і загальної користі добровільно, слухаючись лише
веління власної природи, а не волі Бога. Одна з основних умов розумного
людського співжиття полягає, за Гроцієм, утому, щоб не посягати ні на
людську особистість, ні на чуже майно. Всі спірні питання, які виникають
в державі, Гроцій пропонує вирішувати не за допомогою сили, а за
допомогою права, в основі якого має лежати справедливість. Ця ідея
правової держави дозволила Грецію сформувати висновок про природне право
людей чинити опір насильству влади, що порушує умови суспільного
договору.

Природно-правові погляди і договірну концепцію держави розвивав і
нідерландський філософ — матеріаліст Бенедикт (Барух) Спіноза (1632-1677
рр.). Джерело права він вбачає в силі, якою, на його думку, є саме
держава. Спіноза також відстоює повноту державної влади, вищою формою
якої він вважає демократичне правління. При цьому участь у верховній
владі він відносить до невід’ємних прав громадян. Головна мета держави,
за Спінозою, забезпечення свободи. Він вважав, що влада, яка здатна
керувати людьми тільки за допомогою страху, не може бути визнаною
добровільно. А тому людей потрібно вести так, щоб їм здавалось, що їх
ніхто не веде, а вони живуть за своїм власним розумом і за своїм
волевиявленням. Щоб досягти цього, потрібно дотримуватися принципу
збереження природних прав людей, оскільки позбавлення людей цих прав
може призвести до тиранії.

У зв’язку з цим, Спіноза виділяє і досліджує фактори, які визначають
межу державної влади у її стосунках з індивідами.

По-перше, зауважує він, така межа обумовлена власною природою держави,
тим, що вона ґрунтується на розумі і спрямовується ним. По-друге, до
права держави не належить все те, до виконання чого ніхто не може бути
примушений ні нагородами, ні погрозами. Так, згідно зі Спінозою, держава
не повинна втручатися в особисте життя і справи громадянина, тобто у
сферу його природних прав, до яких слід, в першу чергу, віднести
здатність мислити, свободу совісті, питання взаємної любові і ненависті
людей, право людини не давати у суді свідчень проти самої себе, право
шлюбу та народження дітей, право на спробу уникнути смерті та ін.
По-третє, право держави має відповідати інтересам і поглядам більшості і
держава повинна рахуватися з громадською думкою.

Послідовна ліберальна доктрина невід’ємних прав і свобод людини на
основі ідей панування права, правової організації державного життя,
поділу влади і верховенства закону була розроблена відомим англійським
філософом Джоном Локком (1632-1704 рр.). Його вчення — одна із
найвідоміших у XVII ст. теорій «природного права». Крім свободи, на
думку Локка, в природному стані людині належить власність, надбана за
допомогою праці, а тому кожна людина за законом природи має право
відстоювати «свою власність, тобто своє життя, свободу і майно». Саме
забезпечення цих невід’ємних прав людини, за Локком, є головним
завданням держави.

Забезпечення приватної власності, особистої свободи, безпеки та інших
невід’ємних прав людини Локк пов’язував, з одного боку, з необхідністю
розподілу влади (на законодавчу, виконавчу і федеративну, союзну) як
необхідної умови дотримування вимог суспільного договору і його суті —
визнання і захист невід’ємних прав людини, а з іншого боку — право
народу на опір незаконним проявам влади. Законність такого опору як
форми боротьби за права людини (аж до повстання проти деспотичної влади)
випливає, згідно з Локком, з правомочності народу як засновника держави,
який і після укладення суспільного договору залишається сувереном і
суддею, вирішувати, чи правильно утворена і уповноважена ним влада
виконує покладені на неї договірні обов’язки чи ні.

Розглядаючи роль і місце індивіда в державі, Локк стверджував, що він не
безвільний її підданий, а добровільний член. Ця добровільність, на думку
мислителя, передбачає взаємні права і обов’язки обох сторін договору, а
не абсолютне право держави і безумовний обов’язок у підданих.

Важливе місце в локківському вченні про права людини займає аналіз
внутрішнього зв’язку між свободою і законом. Він вважав, що закон не
лише не знищує і не обмежує свободи, як це вважали деякі філософи, а,
навпаки, зберігає і розширює їх. Широко відоме в зв’язку з цим
висловлювання Локка: «…Там, де не має законів, там не має і свободи».

Саме з позицій такого розуміння законності Локк сформулював принцип
індивідуальної свободи, де зазначено, що свобода людей, які знаходяться
під владою держави, полягає у тому, щоб мати встановлені нею постійні і
загальні для всіх правила для життя, а також мати можливість чинити за
власним розсудом у всіх випадках, коли цього не забороняє закон, не бути
залежним від волі іншої людини. Цей принцип лише словесне дещо
відрізняється від відомої нам формули: «Дозволено все, що не заборонено
законом».

Отже, визнання, захист і реалізація невід’ємних прав і свобод людини за
Локком значною мірою залежить від правової якості законів (закріплення і
захист в них прав і свобод особи) та від організації самої державної
влади (шляхом розподілу влади).

Концепція прав людини одержала подальший розвиток у творчості
французького правознавця, філософа-просвітителя, письменника Шарля Луї
Монтеск’є (1689-1755 рр.). У своїй відомій роботі «Про дух законів»
(1748 р.) він розглядає проблему політичної свободи людей у двох
аспектах: в її відношенні до державного ладу і до самої особи,
громадянина. Перший аспект цих відносин політичної свободи виражається у
правовому закріпленні поділу влади (на законодавчу, виконавчу і судову)
і виступає як необхідний засіб забезпечення громадянських прав і свобод,
безпеки особистості. Основна мета поділу влади — уникнути зловживання
владою, досягнення взаємного стримування законодавчої, виконавчої і
судової влади. Це стримування, на думку Монтеск’є, є необхідною умовою
їх правомірного і узгодженого функціонування та забезпечення політичної
свободи людей в їх відносинах з державою.

Виступаючи противником абсолютизму, Монтеск’є проголошував основні
принципи демократії: свободу слова, друку, зборів, вимагав рівності всіх
громадян перед законом, віротерпимості, засуджував рабство. Однак він не
визнавав революційних методів здійснення цих принципів.

Другий аспект свободи, на який звертає увагу Монтеск’є, — це політична
свобода в її відношенні уже не до державного устрою, а до окремого
громадянина. У такому аспекті політична свобода виявляється у безпеці
громадянина. Розглядаючи засоби її забезпечення, Монтеск’є особливого
значення надає тому, що покаранню підлягає лише здійснений людиною
вчинок, а не думки, які розходяться з існуючими нормами. Він вважав, що
карати за думки — означає знищувати будь-які гарантії свободи. Він
засудив огидну практику тортур, перший в Європі виступив на захист
негрів, яких масово продавали в Америку, вимагав заборони
рабовласництва.

Монтеск’є, даючи характеристику політичній свободі, неодноразово у
багатьох своїх працях наголошував, що суть свободи полягає не в тому,
щоб робити, що хочеться, а в тому, щоб мати можливість робити те, що
хочеш робити і не бути примушеним робити того, чого не хочеш. Свобода є
правом робити все, що дозволено законами.

Посильний внесок у розвиток доктрини і конституційно-правової практики у
сфері прав людини зробили також такі американські мислителі, як Т. Пейн,
Т. Джефферсон, А. Гамільтон, Д. Медісон та ін.

Одним із палких прибічників ідеї природних невід’ємних прав людини був
відомий громадський і політичний діяч СШАТомас Пейн (1737-1809 рр.).
Захищаючи ці ідеї, він в панфлеті «Здоровий глузд» (1774 р.) та в
трактаті «Права людини» (1791-1792 рр.) характеризував права людини як
необхідну властивість її соціального буття і як принцип організації і
діяльності державної влади в цілому. Права людини були для Пейна
невід’ємним атрибутом республіканської форми правління у всіх
цивілізованих народів.

З демократичних позицій права і свободи людини обґрунтовував
американський державний і політичний діяч, філософ і юрист, а з 1801 по
1809 рр. президент США Томас Джефферсон (1743-1826 рр.). Він був автором
Декларації незалежності, що була прийнята конгресом 4 липня 1776 р. в
період війни за незалежність у Північній Америці 1775-1783 рр., і
проголосила утворення США. Декларація протиставляла панівній у той час
теорії божественного походження влади ідею суверенітету народу, його
право на революцію, проголошувала рівність всіх людей (перед законом) і
їх невід’ємні права на «життя, свободу і прагнення до щастя». Джефферсон
мав намір поширити ці права і на негрів — рабів, але конгрес виключив із
проекту Декларації пункт про засудження рабства. Історичне значення
Декларації полягає у тому, що вона стала першим офіційним документом,
який закріпив на державному рівні невід’ємні права людини.

Теоретичні уявлення мислителів, філософів, юристів про невід’ємні права
людини здійснили значний вплив на формування ранньобуржуазного
конституційного законодавства і державно-правову практику. Так, у 1628
р. в Англії була прийнята Петиція про права, яка конкретизувала багато
положень Великої хартії вольностей (1215р.). Зокрема, в ній
наголошувалося на неможливості ув’язнення вільного громадянина без
законних підстав, проголошувалася неприпустимість існування таємних
судів та позасудових депресій.

Подальшим кроком на шляху до закріплення прав та свобод людини стало
ухвалення в цій же країні у 1679 р. так званого Hаbеаs Соrрus Akt
(Хабеас Корпус Акт). Цим актом встановлювалися процедурні гарантії
особистої недоторканності особи обмеження строків тримання під вартою,
вводився інститут поруки та застав.

У 1689 р. в Англії був прийнятий Білль про права, який став юридичною
основою конституційної парламентської монархії. Він гарантував право
підданих звертатися з петицією до короля, обмежив розмір судових
стягнень і штрафів, проголосив свободу виборів до парламенту, свободу
слова та суджень у його стінах.

Паралельно з цим під впливом Просвітництва дедалі більшого поширення
набувають ідеї свободи, природних прав людини, суспільного договору,
поділу влади. Важливими правовими документами, які розвинули та
конкретизували ці положення стали Декларація незалежності США (1776 р.),
Конституція США (1787 р.), Білль про права (1789-1791 рр.), французькі
Декларації прав людини і громадянина (1780 р.) Конституція (1791 р.) та
ін. Показовим у цьому відношенні є Білль про права 1791 р. (перші десять
поправок до Конституції США 1787 р.). У першій статті цього акта
проголошуються свобода слова, друку, віросповідань, зібрань та петицій.
У статті 4 проголошувалася недоторканність особи, житла, майна. У 5-8
статтях передбачалося дотримання прав громадян, притягнутих до судової
відповідальності (право на захист, право не свідчити проти себе в суді
та ін.). В 9-й статті містилося застереження, що зазначені в Біблії
права не повинні скасовувати або обмежувати права, якими уже
користується народ.

«Декларація прав людини і громадянина», ухвалена Установчими зборами
Франції 26 серпня 1789 р., природні і невід’ємні права людини називає
священними. У першій статті «Декларації» проголошувалося, що «люди
народжуються і залишаються вільними і рівними у правах». «Мета кожного
державного союзу, — зазначалось у другій статті цього документу, —
полягає у забезпеченні природних і невід’ємних прав людини. Такими є
свобода, власність, безпека і опір гніту». У третій статті
проголошувалося, що джерелом верховної влади є народ, а в шостій, —
«закон є виразом загальної волі. Усі громадяни мають право брати участь
особисто або через своїх представників у його творенні», всі громадяни
рівні перед законом і тому мають однаково допускатися до усіх суспільних
посад, місць і служб за їх здібностями і без будь-якої різниці, окрім
тієї, що обумовлена їх здібностями. У статтях 7, 9, 10 і 11
затверджувалася свобода особи, совісті, слова, друку (але свобода
зібрань і союзів не передбачалась). У статті 15 проголошувалося право
громадян вимагати звіт у кожної посадової особи за довірену їй частину
управління. Нарешті, в останній, 17 статті зазначалось, що «власність є
право недоторканне і священне» і ніхто не може бути позбавленим цього
права, крім випадків, визначених законом.

Показово, що «Декларація» 1789 р. проводила різницю між правами людини і
правами громадянина. Під правами людини мались на увазі, в першу чергу,
невід’ємні, природні права. Права, які належать людині уже від її
народження, які людині ніколи і ніким не надавалися, а отже не можуть
бути відібрані або обмежені. Під правами громадянина, виходячи зі змісту
Декларації, малось на увазі права, надані людині державою.

«Декларація прав людини і громадянина» мала важливе прогресивне і
революційне значення. Вона стала прапором боротьби проти
феодально-абсолютистських порядків не тільки для Франції, але й для
антифеодальних виступів в інших країнах, за повсюдне визнання і захист
прав людини і громадянина, практичну реалізацію ідей правової держави.
Весь наступний розвиток теорії і практики у сфері прав людини і
громадянина, правової держави, верховенства права в тією чи іншою мірою
зазнав і продовжує зазнавати на собі благотворний вплив цього
історичного документу.

Проголошені в Декларації прав людини і громадянина ідеї мали особливо
значний вплив на погляди передових мислителів тих країн (Німеччини,
Росії, інших країн Східної Європи), де на порядок денний була поставлена
необхідність здійснення прогресивних буржуазних перетворень, складовою
яких була боротьба за права і свободи людей.

З філософських і ліберально-гуманістичних позицій проблеми права і
свобод людини одержали розвиток в працях німецького філософа Іммануїла
Канта (1724-1804 рр.). Саме з його концепції випливає сучасна теорія
правової держави. Першооснову цієї концепції складала сфера свободи
індивіда. На думку І. Канта, індивід може робити все, що не заборонено
законом, і така поведінка буде правомірною. Перед законом же всі рівні.
Держава може втручатися у справи особи, коли та порушує вимоги права.
Особу, за І. Кантом, не можна розглядати як засіб досягнення будь-яких
благ чи навіть так званих спільних інтересів. Держава — це об’єднання
великої кількості людей, підпорядкованих праву. Останнє ж має
ґрунтуватися на людському розумі і свободі.

Значний внесок у філософське обґрунтування ідей свободи і прав людини
зробив відомий німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель
(1770-1831 рр.). Свобода особи, її права у Гегеля — це практична
реалізація розуму в державно-правових формах буття людей.

Верховенство розуму в історії, згідно з Гегелем, свідчить про те, що
свобода є визначальним началом і кінцевою метою всього розвитку духу.
Всесвітня історія, згідно з таким підходом, — це прогрес як в пізнанні
свободи, так і в об’єктивації досягнутих щаблів свободи у правових
державних формах.

Залежно від повноти свободи Гегель будує своє уявлення про форми
держави. Він вважає, що на Сході вільний лише один (деспот), в грецькому
і римському світі вільні деякі (зберігається рабство останніх), в
германському світі (під яким Гегель мав на увазі ряд країн Західної
Європи) — всі. Відповідно з цим трьома основними формами держави є:
східна деспотія, антична держава у вигляді демократії або аристократії,
представницька система — конституційна монархія.

Ідея свободи людей, за Гегелем, може повністю бути реалізованою лише в
конституційне оформлених і розвинених державах сучасності. Підкреслюючи
внутрішній зв’язок і єдність прав і свобод, Гегель писав, що «право є
взагалі свобода як ідея». Держава у нього теж виступає як конкретне
право, яке включає в себе більш абстрактні права — особи, сім’ї,
суспільства. А звідси, держава є найбільш повним вираженням ідеї
свободи, оскільки «система права є царина здійсненої свободи».

У своїх працях Гегель обґрунтовує формальну, правову рівність людей.
Люди рівні саме як вільні особи, рівні з однаковими правами на приватну
власність, але не в розмірі володіння власністю. Вимога ж майнової
рівності розцінюється ним як нерозумна точка зору, химерна і поверхнева
абстрактність.

На теренах Російської держави, до складу якої входили і українські
землі, на природні права людини звертали увагу просвітителі другої
половини XVIII ст. — Д.С. Анічков (1733-1788 рр.), С.Є. Десницький (пом.
1789 р.), І.А. Третьяков (пом. 1776 р.),О.Я. Полєнов(1738-1816 рр.),
Я.П. Козельський (бл. 1728-1794 рр.), Д.І. Фонвізін (1745-1792 рр.),
П.С. Батурин (бл. 1740-1803 рр.), М.І. Новіков (1744-1818 рр.) та ін.
Вони, обґрунтовуючи теорію природного права, робили з неї антифеодальні
висновки, виступали на захист кріпаків, за розумне законодавство,
обстоювали право народу на освіту, право людини на приватну власність
вважали священним і недоторканим.

Одним із перших, хто в Росії виступив на захист ідеї про рівність всіх
людей, їхніх невід’ємних прав і свобод був Олександр Михайлович Радіщев
(1749-1802 рр.). З природно-правових позицій він розвивав уявлення про
свободи і рівність всіх людей в природному стані, про договірне
походження держави, про невід’ємні права людини на своє життя,
власність, рівний суд, свободу думки і слова, про суверенність народу і
його право знищити несправедливий лад. Природні свободи і рівність всіх
людей, їх невід’ємні права на безпеку, життя і власність відстоювали
декабристи (П.І. Пестель, К.Ф. Релєєв, О.О. Бестужев, О.П. Юшневський,
М.М. Муравйов, П.Г. Каховський та ін.). Вони також були прибічниками
теорії природного права і суспільного договору. Згідно з їхнім вченням,
люди від природи рівні і вільні; в минулому народи не знали рабства
гноблення людини людиною, там переважала «стихія» демократично-общинна.
Джерелом влади був сам народ, який всі важливі справи вирішував через
віче.

Декабристи вважали, що рабство суперечить людській природі, воно
з’явилося в результаті насильницького порушення природних прав і
суспільного договору, внаслідок свавілля одних стосовно до інших.
Оскільки всі люди мають користуватися однаковими правами і вигодами,
кріпосне право і самодержавство повинні бути знищеними.

Певний внесок в розвиток ідеї прав і свобод людини був зроблений
слов’янофілами — представниками одного з напрямів російської
суспільно-політичної думки 40-50-х рр. XIX ст. Вони хоч і вважали, що
шлях розвитку Росії принципово відмінний від західноєвропейського,
самобутній (останнє визначалося патріархальністю, консерватизмом,
православ’ям), такий, що виключає можливість революційної боротьби, але
все ж таки в дусі ліберальної ідеології відстоювали право людей на
вільне вираження своєї думки, добивалися розвитку гласності, ліквідації
цензури, встановлення гласного суду за участю в ньому виборних
представників від населення, виступали проти тілесних покарань і
смертної кари. Найвідомішими представниками слов’янофілів, які
відстоювали ці права людей були: О.С. Хомяков (1804-1860 рр.), К.С.
Аксаков (1817-1860 рр.), І.В. Киреєвський (1806-1856), Ю.Ф. Самарін
(1819-1876рр.) та ін.

Ідеологи буржуазного лібералізму в Росії В.П. Боткін (1811-1869 рр.),
П.В. Анненков (1812-1887 рр.), К.Д. Кавелін (1818-1885 рр.), О.В.
Дружинін (1824-1864 рр.), М.Н. Катков (1818-1887 рр.) та ін. в 40-60-х
рр. XIX ст. різко критикували кріпосницькі порядки і реакцію,
проголошували право людей на свободу слова, друку тощо.

Один з попередників російської соціал-демократії, відомий критик,
публіцист і філософ Г.В. Бєлінський (1811-1848 рр.) в умовах жорстокої
реакції, яка встановилася в Росії після розправи царизму з декабристами
і тимчасового зменшення активності селянського руху, сміливо виступив на
захист особи, її прав і свобод. Звільнення особи він ставив у пряму
залежність від завоювання нею широкого кола прав і свобод. А це можливо,
на його думку, лише в демократичному суспільстві.

Упродовж XVIII — XIX ст. з розвитком у світі конституціоналізму і
парламентаризму ідея прав людини все більше втілювалася у нормотворчу
практику держав. А на початку XX ст., особливо після Першої світової
війни і появи Ліги націй та Міжнародної організації праці, права людини
почали входити у сферу впливу міжнародного правового регулювання.
Питання захисту прав людини виходять за вузьконаціональні межі і стають
об’єктом регулювання міжнародного права.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Загальна декларація прав людини // Міжнародні договори України. -К.,
1992.

2. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права //
Міжнародні договори України. — К., 1992.

3. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // Міжнародні
договори України. — К., 1992.

4. Конвенція про права дитини. УПФ. — К., 1995.

5. Английская буржуазная революция XVII в. в 2-х томах. — М., 1954.

6. Бернард Г. Сіган. Створення Конституції для народу чи республіки, які
здобули свободу. — К. 1993.

7. Буткевич В.Г. Права людини в Україні. З погляду творення нової
правової бази. — Політична думка. — 1993, № 1.

8. Война за независимость й образование США / Под ред. Г.Н.
Севастьянова. — М., 1976.

9. Декларація прав людини очима дітей. — Дрогобич, 1994.

10. Дмитриева Г.К. Международная защита прав женщин. — К., 1985.

11. Документи истории Великой французской революции. — М., 1990.

12. Законодательство английской революции 1640-1660 гг.-М., 1946.

13. Защита прав человека й национальньїх меньшинств. Реализация
международно-правовьіх норм во внутреннем праве. — К., 1992.

14. История средних веков. Хрестоматия. Пособие для учителя. В 2-х
частях, Ч.1.-М., 1988.

15. История Франции. В 3-х томах. — М., 1972 -73 гг, Т.2.

16. Кампо В. Конституційний контроль. Засади, статус, механізми // Віче.
-1993.-№ 6.

17. Книга для чтения по истории средних веков.-М., 1986, ст. 117- 118.

18. Коментар до Конституції України. — К., Інститут законодавства ВРУ,
1996.

19. Конституційні акти України 1917 — 1920 рр. — К., 1992.

20. Консультативне обслуговування і технічна допомога в галузі прав
людини. Виклад фактів. — № 3. — ООН, Женева, 1994.

21. Копейчиков В.В. Про теоретичні засади конституційного ладу // Вісник
Академії правових наук України. — Харків, 1993. — № 1.

22. Кудрявцев А.Е. Великая английская революция. — Л., 1925.

23. Лавровский В.М. Сборник документов по истории английской буржуазний
революции XVII в. — М., 1973.

Похожие записи