Реферат на тему:

Поняття та юридичний зміст ліцензування

Здобуття у 1991 році Україною незалежності поставило перед нею цілий
ряд проблем, адже визначення на рівні Конституції України людини
найвищою соціальною цінністю потребувало та потребує і сьогодні значних
перетворень у державі. Так, у нашій країні з’явилася приватна власність,
а разом з нею і цілий ряд проблем. З появою Закону “Про підприємництво”
для ведення окремих видів господарської діяльності було введено
ліцензування.

Проблематика ліцензування в радянському праві до останніх років
існування Радянського Союзу практично не піднімалася, хоча цими
питаннями займалися такі вчені, як Алексєєв С., Єропкін М., Малько О.,
Новосьолов В. та інші. В українському праві проблеми ліцензування почали
розв’язуватися на початку 1990-х років. Нині вони здобули новий рівень
вирішення, але комплексному аналізу ліцензування як
адміністративно-правовий інститут не піддавалися.

Безсумнівно, ліцензія є важливим засобом управлінського впливу, ”окремі
права й обов’язки з’являються у громадян лише у зв’язку з наявністю
ненормативного акта, яким є акт-дозвіл” [1]. Необхідність істотного
розширення інституту ліцензування багатьох видів діяльності в Україні
(порівняно з радянським періодом), була обумовлена змінами в характері
впливу держави на суспільні відносини, що складаються в сфері економіки.

Тривалий час у законодавстві не було визначено дане поняття із переліком
усіх істотних ознак ліцензування. Крім того, законодавець, уживаючи
термін ”ліцензування”, часто підмінює його словосполученням ”видача
ліцензій”. На сьогодні існує декілька сотень нормативних документів, які
врегульовують питання ліцензування. Така велика їх кількість говорить, у
першу чергу, про те, що інститут ліцензування не досить чітко визначений
Законом України “Про ліцензування певних видів господарської
діяльності”, а також про необхідність удосконалення інституту
ліцензування на теоретичному та практичному рівнях.

Над поняттям “ліцензування” працюють вчені-юристи. Зокрема О. Олейник
зазначає, що ліцензування – це правовий режим початку здійснення
окремого, визнаного законодавством виду підприємницької діяльності, що
припускає:

– державне підтвердження і визначення меж права на ведення господарської
діяльності;

– державний контроль за здійснюваною діяльністю;

– можливість припинення діяльності на особливих підставах органами
держави.

А.П. Альохін і Ю.М. Козлов розглядають ліцензування як один з видів
правових форм управління [2].

Ліцензування можна віднести до правових форм виконавчої діяльності,
оскільки воно оформляється і здійснюється на основі правового акта
(ліцензії), у результаті якого настають юридичні наслідки, що
виражаються у виникненні адміністративно-правових відносин між
ліцензіатом і органом виконавчої влади, що видали ліцензію (контроль з
боку органу, що ліцензує, можливість залучення ліцензіата до
адміністративної відповідальності у випадку порушення умов, що складають
зміст ліцензії).

Ліцензування можна розглядати і як правовий інститут, тобто сукупність
правових норм, що регулюють такі групи відносин:

– відносини, що виникають стосовно створення системи органів, які мають
право вида-вати ліцензії на провадження окремих видів господарської
діяльності;

– відносини щодо організації діяльності органів, які здійснюють
ліцензування;

– відносини, що виникають між органами виконавчої влади й особою, яка
бажає одержати, одержала чи втратила ліцензію на проведення того чи
іншого виду господарської діяльності.

Поняття ”ліцензування” дане у ст. 1 Закону України ”Про ліцензування
певних видів господарської діяльності”, прийнятому 1 червня 2000 р. [3].
Відповідно до цієї статті під ліцензуванням розуміються видача,
переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій,
ведення ліцензійних справ і ліцензійних реєстрів, контроль за
додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про
усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення
порушень законодавства у сфері ліцензування. Під ліцензійними умовами
законодавець розуміє вичерпний перелік організаційних, кваліфікаційних
та інших спеціальних вимог, обов’язкових для виконання при провадженні
видів господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню.

Однією з обов’язкових ліцензійних вимог і умов при здійсненні
ліцензіатами окремих видів діяльності є дотримання законодавства
України, екологічних, санітарно-епідеміологічних, протипожежних норм і
правил, а також положень про ліцензування конкретних видів діяльності.

Щодо ліцензійних видів діяльності, що вимагають для їхнього здійснення
спеціальних знань, у ліцензійні вимоги й умови можуть додатково
включатися кваліфікаційні вимоги до здобувача ліцензії та ліцензіата,
зокрема кваліфікаційні вимоги до працівників юридичної особи чи
громадянина, що є приватним підприємцем. Перелік додаткових
кваліфікаційних вимог на рівні законодавства України на сьогодні не
визначений. Це вносить певні незручності та нестабільність при
провадженні окремих видів господарської діяльності, оскільки підприємець
не може бути впевнений в тому, що орган ліцензування не висуне до нього
додаткових умов при переоформленні чи поновленні дії ліцензії.

Інститут ліцензування є комплексним, оскільки містить у собі норми
адміністративного і цивільного права, де наявність ліцензії є підставою
для виникнення правоздатності і майнових відносин при здійсненні окремих
видів діяльності.

Таким чином, поняття ліцензування не є однозначним, у зв’язку з цим
можна виділити такі його особливості:

– система державно-виконавчих відносин, змістом яких є організація
діяльності громадян і юридичних осіб у тих сферах діяльності, де
потрібне неухильне виконання параметрів і визначеної правової поведінки.
Ліцензійна діяльність припустима лише при дотриманні визначених
спеціальних обов’язків і заборон;

– ліцензійна діяльність має свої принципи організації управлінського
впливу, до яких належать: обмеження державного втручання в діяльність
соціальних інститутів, демонополізація професійної діяльності,
зацікавленість громадян у виконанні адміністративних умов ліцензійної
діяльності, координація держави і громадян при реалізації програм
управління, спеціалізація управлінського впливу, професійна
компетентність, не- порушення законних прав та свобод громадян;

– ліцензування виступає формою контролю за набуттям спеціального
правового статусу, фактичним виконанням обов’язкових ліцензійних умов,
припиненням діяльності як суб’єкта ліцензійних правовідносин, а також
формою контролю за правомірністю використання обмежених ресурсів;

– ліцензування – це особливий адміністративно-правовий режим ”порядок
регулювання, який виражений у комплексі правових засобів, що
характеризують особливий зв’язок взаємодіючих між собою дозволів,
заборон, позитивних зобов’язань, що створюють особливу спрямованість
правового регулювання” [4], що у даному випадку пов’язано з одержанням
суб’єктом спеціального правового статусу, у структурі якого переважають
обов’язки, визначені органами виконавчої влади, які добровільно
виконуються суб’єктом ліцензування;

– норми, що регулюють систему ліцензування, охоплюють однорідні, тісно
пов’язані відносини в межах однієї галузі, тобто складають самостійний
адміністративно-правовий інститут; імперативні розпорядження і заборони
для ліцензійних видів діяльності, встановлені не в приватному порядку і
не ”заради здійснення інтересів особи, якій адресована правова норма, а
заради чужого інтересу” [5], тобто в публічних цілях;

– за порушення ліцензійних умов ліцензіат несе особливу адміністративну
відповідальність, аж до анулювання ліцензії;

– названі змістовні ознаки знаходяться в діалектичній єдності з їх
юридичною формою, і ліцензія з юридичного боку являє собою юридичний
документ органу державного управління, що підтверджує право на
здійснення визначених видів діяльності з дотриманням законодавства
України і ліцензійних умов, що не суперечать чинному законодавству.

Законодавець не обмежує ліцензування тільки видачею ліцензій, оскільки в
протилежному випадку поза цим інститутом залишаються дії органів
виконавчої влади щодо призупинення дії ліцензії, її відновленню і
контролю за об’єктами ліцензування. На жаль, Закон України “Про
ліцензування окремих видів господарської діяльності” серед санкцій, які
застосовуються до ліцензіатів за порушення ліцензійних умов, не називає
призупинення дії ліцензії, в тому числі не називає строків такого
призупинення. Разом з тим механізм зупинення дії ліцензії наявний у
національному законодавстві. Так, Національна Рада з питань телебачення
та радіомовлення має право тимчасово (на строк до двох місяців) зупиняти
дію ліцензії за порушення чинного законодавства та умов ліцензії [6].
Але механізм, чітка сукупність підстав та умов такого призупинення, а
також перелік суб’єктів, відносно яких може застосовуватися призупинення
ліцензії, в законодавстві України не виписано, що створює суттєві
незручності при застосуванні цієї санкції і ставить під сумнів
правомірність її застосування в окремих випадках.

Таким чином, ліцензування є формою виконавчої діяльності, вираженої в
санкціонуванні, офіційному визнанні за визначеними суб’єктами прав на
заняття окремими видами діяльності, коли потрібен високий професіоналізм
і кваліфікація, а також здійснення контролю за фактично здійснюваними
діями.

Основу ліцензування складає сам акт видачі (переоформлення чи
анулювання) ліцензії, що містить у собі як безпосередньо видачу
(переоформлення чи анулювання), так і ряд підготовчих дій, покликаних
вирішити питання про можливість такої видачі (переоформлення,
призупинення, анулювання).

До підготовчих дій перед виданням ліцензії відносяться: прийом і
реєстрація документів, необхідних для видачі ліцензії; розгляд
документів у встановлений термін; проведення перевірок і експертизи;
ухвалення рішення про видачу ліцензії; оформлення ліцензії, її
реєстрація.

До дій органу, що ліцензує, проведених після видачі ліцензії,
відносяться: проведення контролю за діяльністю ліцензіата;
переоформлення, видачу дубліката чи копії ліцензії, анулювання ліцензії.

Досить спірним є питання про включення в ліцензування контролю за
діяльністю ліцензіата. Існує думка, що невключення контролю в поняття
ліцензування як складової частини призводить до втрати змісту здійснення
самого ліцензування. Здається, що це не зовсім правильне твердження,
тому що контроль має властивості, що дозволяють його віднести до
самостійної правової форми діяльності органів держави. Специфіка
контролю полягає в тому, що він носить завжди вторинний, похідний
характер, оскільки стосується діяльності, що існує поза і незалежно від
його здійснення. Разом з тим наявність спеціального контролюючого органу
за провадженням ліцензійної діяльності не виключає можливості
застосування контрольних повноважень з боку органу, який надав ліцензію.

Таким чином, видача ліцензії є фактом, що дає право здійснювати
контроль, який, у свою чергу, дозволяє встановлювати обґрунтованість
наявності в ліцензіата дозволу на здійснення визначеного виду
діяльності.

Ліцензуванню підлягають ті види діяльності, у стимулюванні розвитку яких
зацікавлена держава (страхування, зв’язок, медична діяльність тощо).

Ліцензування окремих видів діяльності набуло надзвичайно широкого
поширення і застосовується в більшості сфер господарської діяльності.
Свідченням цього є ст. 9 Закону України ”Про ліцензування окремих видів
господарської діяльності”, що визначила більше шістдесяти видів
діяльності, на здійснення яких вимагаються ліцензії. Ліцензійний порядок
також може бути встановлений по мотивах доцільності визначеної
діяльності і виражений у наданні прав-винятків в одиничних випадках
окремим особам, коли це вкрай необхідно чи обґрунтовано можливо.

Ліцензування служить для попередження можливих правопорушень, об’єктивно
протиправних діянь і запобігання суспільних дій через об’єктивні
причини, непідконтрольні людині, у тому числі при мимовільній дії джерел
підвищеної небезпеки. На відміну від інших запобіжних заходів, що мають
локальний характер, ліцензування часто носить загальнодержавний
характер, поширюється на усіх без винятку суб’єктів і здійснюється
постійно. Для ліцензування характерний вплив на суб’єкта передбачуваної
поведінки, використання стосовно нього переважно зобов’язуючих
механізмів для попередження потенційно негативних процесів.

Останнім часом виявляється тенденція до збільшення видів ліцензійної
діяльності і, відповідно, розширення меж сфери ліцензійного режиму.
Разом з тим юридичних підстав введення ліцензування або переліку
критеріїв, відповідно до яких той чи інший вид господарської діяльності
можна визначити таким, що потребує ліцензування, на сьогодні не
розроблено ні в теорії адміністративного права, ні в практиці.

Порядок видачі ліцензій у даний час здійснюється відповідно до Закону
України від 1 червня 2000 року ”Про ліцензування окремих видів
господарської діяльності”. До прийняття зазначеного закону прийняті з
ініціативи різних міністерств, державних комітетів, інших відомств
урядові постанови про введення ліцензування окремих видів діяльності
часто не передбачали чіткого порядку ліцензування, що часто дозволяло
трактувати ці нормативні акти з позиції відомчих інтересів. Це
стосується насамперед ліцензійних вимог, умови припинення дії ліцензії,
розміру і порядку стягування ліцензійного збору, використання коштів, що
надходять, тощо.

Норми цього закону поширюються на всіх суб’єктів господарювання. Але
ліцензування окремих видів діяльності (з надання фінансових послуг,
зовнішньоекономічної, банківської діяльності, ліцензування каналів
мовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної
енергії, у сфері освіти, інтелектуальної власності, виробництва і
торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та
тютюновими виробами) здійснюється на підставі окремих нормативних актів,
що регулюють відносини у цих сферах. Виходячи з цього, можливо, доцільно
було б створити єдиний кодифікований нормативний акт, який би здійснював
правове регулювання ліцензійної діяльності в Україні. Це дозволило б
привести ліцензійне законодавство у відповідність з єдиними стандартами
і вимогами та дозволило б більш ефективно вирішувати проблеми
ліцензування.

У межах системи ліцензування контрольна діяльність органів виконавчої
влади повинна розглядатися широко:

а) попередній контроль як спостереження за правомірністю діяльності,
законності дій [7], що має намір вчинити суб’єкт, який звернувся за
одержанням відповідного дозволу, виявлення обмежень правового характеру,
що перешкоджають займатися дозволеною діяльністю, і кваліфікаційних
навичок здобувача та визначення об’єктів наступного спостереження –
ліцензійних умов;

б) поточний контроль за реально здійснюваними діями ліцензіата (об’єктом
контрольних правовідносин є нагляд за визначеними ліцензійними умовами);

в) наступний контроль за законністю припинення діяльності суб’єкта
ліцензування (ліцензіата).

Література:

1. Новоселов В.И. Правовое положение граждан в советском государственном
управлении. – Саратов, 1976. – С. 61.

2. Алехин А.П., Козлов Ю.М. Административное право. – М., 1995. – С.
140.

3. Про ліцензування окремих видів господарської діяльності: Закон
України від 01.06.2000 // ВВР України. – 2000. – № 36. – Ст. 299.

4. Алексеев С.С. Общие дозволения и общие запреты в советском праве. –
М., 1989. – С. 185.

5. Горшенев В.М. Способы и организационные формы правового регулирования
в со-циалистическом обществе. – М., 1972. – С. 30.

6. Про Національну раду з питань телебачення та радіомовлення: Закон
України від 23.09.97 // ВВР. – 1997. – № 48. – Ст. 296.

7. Козлов Ю.М. Советское административное право. – М., 1989. – С. 178.

Похожие записи