Поняття та види позовної давності (курсова)

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ МУНІЦИПАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ

Юридичний факультет

Кафедра цивільного, адміністративного та муніципального права

КУРСОВА РОБОТА

з Цивільного права України

на тему: «Поняття та види позовної давності»

Студентки III курсу групиЮ-31

напряму підготовки Право

спеціальності Правознавство

Карпенко Інни

КИЇВ – 2015

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………………..3

РОЗДІЛ ІЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ………6

Поняття та види позовної давності…………………………………………..6

1.2 Відмінність термінів позовної давності від інших видів
термінів……….17

1.3 Вимоги, на які позовна давність не застосовується……………………….19

РОЗДІЛ ІІТЕРМІНИ ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ….21

2.1 Видистроків та їхобчислення………………………………………………21

2.2 Зміназупинення та перерви позовноїдавності……………………………26

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………28

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….32

ВСТУП

Актуальність теми. Інститут позовної давності забезпечує визначеність та
стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників
цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм
прав, зміцнює договірну дисципліну, полегшує роботу юрисдикційних
органів.Позовна давність надає потерпілій особі чітко визначений, але
цілком достатній строк для захисту свого права. Цей строк покликаний
сприяти усуненню невизначеності у відносинах учасників
цивільно-правового обороту, оскільки за відсутності позовної давності
потерпіла особа могла б скільки завгодно утримувати боржника під
загрозою застосування заходів державно-примусового впливу, не вдаючись
при цьому до реалізації свого інтересу.Встановлення строку позовної
давності має суттєве процесуальне значення, оскільки із спливом
тривалого часу ускладнюється (навіть унеможливлюється) збирання доказів,
необхідних для розгляду справи судом.

Таким чином, встановлення строку позовної давності не тільки спонукає
особу, права чи охоронювані інтереси якої порушено, до звернення до
суду, а й служить інтересам іншої сторони, встановлюючи часові межі
такого звернення, сприяє стабільності правопорядку в цілому.

Ці аспекти не знайшли належної розробки в науці цивільного права, де
бракує досліджень з даного питання.

Ще за радянських часів всебічному дослідженню піддавалися позовна
давність, зокрема у працях відомих цивілістів В.П. Грибанова, М. П.
Ринга, М. А. Гурвича. Сучасні ж дослідження цих питань знаменуються
працями українських правників Т. М. Вахонєвої, В. В. Луця, О. В. Пушняка
та В.І. Цікало, які торкалися широкого кола питань відносно строків.
Наукових наробок, звичайно, виявилося недостатньо для з’ясування
численних проблем у цій сфері, тим більше, що питанням позовної давності
взагалі відводилося небагато місця.

Це й зумовило необхідність поглиблення дослідження правових засад
позовної давності у комплексі. Крім праць зазначених науковців, для
розроблення теми курсової роботи було використано праці О. В. Дзери,
Р.А. Майданика, О.А. Підопригори, І.В. Спасибо-Фатєєвої, Є. О.
Харитонова, та ін.

Мета і завдання роботи. Метою курсової роботи є дослідження правових
засад позовної давності та розроблення пропозицій щодо вдосконалення
вітчизняного законодавства, до сфери регулювання якого належать ці
питання.

Для досягнення мети були поставленні такі завдання:

– визначити поняття та виокремити види позовної давності;

– встановити відмінність термінів позовної давностівід інших видів
термінів;

– охарактеризувати вимоги, на якіпозовна давність не застосовується;

– розмежувати види строків та особливості їхобчислення;

– виокремити особливості зміна,зупинення та перерви позовноїдавності.

Об’єктом дослідження- юридичні факти, що пов’язані з застосуванням
позовної давності, та цивільно-правові відносини, що складаються
протягом позовної давності та після її спливу, в процесі захисту
суб’єктивних прав їх учасників.

Предметом дослідженняє теоретичні основи позовної давності: поняття та
види.

Методи дослідження, які були використані при написанні курсової
роботи:порівняльний, метод аналізу та синтезу, узагальнення.

При написанні роботи були використані різноманітні джерела:
нормативно-правові акти, коментарі до них, судова практика, а також
періодичні видання тощо.

Практичнезначенняполягає в тому що, результати дослідження можуть бути
використанні при викладанні таких дисциплін як «Цивільне право України»,
«Цивільне процесуальне право»; при підготовці навчальних посібників,
підручників, методичних рекомендацій для студентів юридичних вищих
навчальних закладів і факультетів; так і при реалізації свої повноважень
суддею, адвокатом, прокурором чи особою, яка звертається до суду за
захистом своїх порушених, оспорюванихчи невизнаних прав.

Курсова робота складається із вступу, двох розділів, що містять п’ять
підрозділів, висновків, списку використаних джерел.Загальний обсяг
курсової роботи становить 35 сторінок.

РОЗДІЛ І ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ

Поняття та види позовної давності

Позовнадавність – це строк , у межах якого особа можезвернутися до суду
з вимогою про захистсвогоцивільного права абоінтересу[3, с. 302].

Стаття 16 Цивільного кодексу України встановлює, щокожна особа має право
звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або
майнового права та інтересу.

Серед способів захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов’язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної
влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого
самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що
встановлений договором або законом.

Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі
порушення нею положень частин другої – п’ятої статті 13 Цивільного
Кодексу, а саме: при здійсненні своїх прав особа зобов’язана
утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати
шкоди довкіллю або культурній спадщині; не допускаються дії особи, що
вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання
правом в інших формах; при здійсненні цивільних прав особа повинна
додержуватися моральних засад суспільства; не допускаються використання
цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання
монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція[28].

Відповідно до ЗУ «Про судоустрій та статус суддів» правосуддя в Україні
здійснюється у формі цивільного, господарського, адміністративного,
кримінального та конституційного судочинства Конституційним Судом
України та судами загальної юрисдикції. Цим же Законом передбачається
принцип гарантування усім суб’єктам правовідносин захисту їхніх прав,
свобод та законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним
відповідно до закону[17].

Також передбачається неможливість позбавлення суб’єктів права на розгляд
їхніх справ у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним
законом. Причому правом на судовий захист наділяються не лише громадяни
України та юридичні особи, створені за законодавством України, але й
іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи.

Необхідно враховувати, що за згодою сторін цивільні та господарські
спори можуть розглядатися судами, які не є органами правосуддя. Так,
Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24 лютого
1994 р. визначено правові засади діяльності міжнародного комерційного
арбітражу[15]. До цього Закону додані як додатки Положення про
Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті
України та Положення про Морську арбітражну комісію при
Торгово-промисловій палаті України. 11 травня 2004 р. прийнято Закон
України «Про третейські суди», згідно з яким завданням третейського суду
є захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів
сторін третейського розгляду шляхом всебічного розгляду та вирішення
спорів відповідно до закону (ст. 3) [18]. Такі суди хоч і не входять у
систему правосуддя, але можуть вважатися юрисдикційними органами захисту
цивільних прав та охоронюваних законом інтересів.

Важливим є застереження в ст. 17 ЦПК України про те, що сторони мають
право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків,
встановлених законом[30].

За захистом своїх прав і свобод особа може також звертатися за
відповідних умов до міжнародних судових установ чи міжнародних
організацій. Нині найпоширенішим є захист Європейським Судом з прав
людини, який діє на підставі Конвенції про захист прав і основних свобод
людини (Рим, 4 листопада 1950)[8].

Щодо кола осіб, які вправі звертатися до суду за захистом свого
порушеного права чи інтересу, то воно визначається процесуальним
законодавством і залежить від форми правосуддя.

Так, правом на звернення до суду з цивільних справ наділені особи, право
яких порушене, їхні представники, Уповноважений ВРУ з прав людини,
прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування (ст.
3, ст. 45 ЦПК України)[30].

Що стосується кола справ, що підлягають розгляду судами, то відповідно
до ЦПК України в порядку цивільного судочинства суди розглядають справи
про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи
інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних,
трудових відносин та інших правовідносин (ст. 15)[26, с. 204-205].

У частині 2 визначається перелік основних способів захисту цивільних
прав та інтересів. Першим способом захисту, передбаченим ст. 16, є
визнання права[2]. Позов про визнання права подається у випадках, коли
належне певній особі право не визнається, оспорюється іншою особою або у
разі відсутності в неї документів, що засвідчують приналежність їй
права. Тобто, метою подання цього позову є усунення невизначеності у
суб’єктивному праві, належному особі, а також створення сприятливих умов
для здійснення суб’єктивного права особою. Такі позови можуть подаватися
щодо визнання права власності чи інших речових прав на певне майно (ст.
392 ЦК), щодо визнання права авторства на твір науки, літератури,
мистецтва (ст. 423, ст. 432). Зазначений спосіб захисту за загальним
правилом не пов’язаний з безпосереднім порушенням права особи. Проте цей
позов також може поєднуватися з іншими позовами, наприклад, щодо вимог
про захист права власності з віндикаційним, негаторним позовом або з
позовом про виключення майна з опису або звільнення з-під арешту[27].

Наступний спосіб захисту – про визнання правочину недійсним
застосовується у тих випадках, коли необхідно відновити становище, що
існувало до укладення правочину з порушенням умов його дійсності. Цей
спосіб захисту безпосередньо регламентується статтями 215 – 236 ЦК[28].
Метою звернення до суду з таким позовом є застосування наслідків його
недійсності, тобто реституції, відшкодування збитків та моральної шкоди,
завданої укладенням такого правочину. З таким позовом вправі звертатися
не лише самі сторони недійсного правочину, але й інші особи, наприклад,
представники неповнолітніх, малолітніх дітей, обмежено дієздатних чи
недієздатних осіб, а також інші зацікавлені особи[27].

Третій спосіб захисту цивільних прав – припинення дії, яка порушує право
пов’язаний зі вчиненням іншою особою незаконних дій, спрямованих на
порушення права, належного особі[17]. Так, зокрема, цей позов може
подаватися у випадках, коли іншою особою чиняться перешкоди у здійснення
власником повноважень користування та розпорядження належним йому майном
(негаторний позов – ст. 391 ЦК); у разі неправомірного використання
об’єкта права інтелектуальної власності (ст. ст. 424, 432 ЦК).

Четвертий спосіб захисту – відновлення становища, яке існувало до
порушення права. Цей спосіб пов’язаний з застосуванням певних заходів,
спрямованих на відновлення порушеного суб’єктивного права особи у тому
стані, в якому воно існувало до його порушення. Тобто, для того, щоб
подати цей позов необхідно, щоб суб’єктивне право не було припинене, і
його можна було відновити шляхом усунення наслідків правопорушення. Цей
спосіб захисту може знаходити свій прояв у вимогах про виселення особи з
незаконно зайнятого нею приміщення; про усунення перешкод у здійсненні
права власності; про застосування наслідків недійсного правочину; про
заборону використання твору без дозволу автора[27].

П’ятий спосіб захисту – примусове виконання обов’язку в натурі[28]
застосовується у тих випадках, коли відповідач зобов’язаний був вчинити
певні дії по відношенню до позивача, але відмовився або уникає
можливості виконати свій обов’язок. Тобто цей засіб захисту
застосовується за наявності зобов’язальних правовідносин між позивачем
та відповідачем. Так, він може мати місце при невиконанні обов’язку
сплатити кошти за виконану роботу (за договором підряду), передати річ
кредитору (за договорами купівлі-продажу, міни, поставки, дарування з
обов’язком передати річ у майбутньому), виконати роботи чи надати
послуги (за договорами про виконання робіт та надання послуг).

Наступні способи захисту – зміна та припинення правовідношення,[28]
пов’язані з необхідністю змінити чи припинити існуюче правовідношення у
зв’язку з, наприклад, порушенням його однією із сторін (ст. 651, 652 ЦК
– для договірних зобов’язань). Зокрема, ця вимога може проявлятися у
позові про зміну вартості некомплектного товару чи товару асортимент
якого не відповідає умовам договору купівлі-продажу (статті 670, 684);
розірвання договору у зв’язку з невиконанням або неналежним його
виконанням другою стороною (статті 708, 726, 755, 782, 783 ЦК та ін.).

Наступний спосіб захисту – відшкодування збитків та інші способи
відшкодування майнової шкоди може застосовуватися як самостійно, так і
поєднуватися з іншими вимогами, наприклад, з позовами про розірвання
договору у зв’язку з невиконанням чи неналежним виконанням його другою
стороною, про примусове виконання обов’язку в натурі, про усунення
перешкод у користуванні майном тощо. Підставою для застосування цього
способу захисту є наявність заподіяної особі майнової шкоди. Більш
детально підстави для застосування цього способу захисту регламентуються
ст. ст. 22, 623, 624 та главою 82 ЦК «Загальні положення про
відшкодування шкоди». Причому цей спосіб захисту може застосовуватися не
лише за порушення позадоговірних (деліктних) зобов’язань, а й
договірних. Так, зокрема, підстави для відшкодування заподіяної шкоди
передбачені за порушення таких договірних зобов’язань як: договір
купівлі-продажу (ст. ст. 661, п. 3 ст. 678, 700), договір дарування (ст.
721) договору найму (ст. ст. 766, 768, 776, 780), договору підряду (ст.
ст. 848 – 850, 852, 858) та ін.[27]

Дев’ятий спосіб захисту – відшкодування моральної (немайнової шкоди)
пов’язаний з наявністю у особи моральних страждань, що виникли з
неправомірних дій (бездіяльності) іншої особи та стали наслідком
знищення чи пошкодження майна, заподіянням каліцтва, іншого ушкодження
здоров’я або смерті[28]. Підставами для відшкодування моральної шкоди
можуть слугувати: недобросовісне заявлення вимоги до суду про визнання
особи недієздатною з наступною відмовою суду у задоволенні такої вимоги
(ст. 39 ЦК), визнання недійсним правочину, укладеного особою, яка у
момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не
могла керувати ними чи недієздатним за межами їх дієздатності (ст. ст.
225, 226 ЦК); порушення особистих немайнових прав фізичної особи (ст.
280 ЦК); прийняття неправомірних рішень, дії чи бездіяльність органів
державної влади, органів місцевого самоврядування (ст. 1167), заподіяння
каліцтва, іншого ушкодження здоров’я або смерті особи (ст. 1168).

Останній спосіб захисту цивільних прав, передбачений ст. 16 ЦК –
визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної
влади, органу влади АРК., органу місцевого самоврядування їхніх
посадових і службових осіб характеризується чітко визначеним суб’єктом –
заподіювачем шкоди, якими є відповідні державні органи чи їхні посадові
і службові особи. Підставою для подачі такого позову слугують прийняття
незаконних рішень, незаконні дії чи бездіяльність зазначених органів, що
призвело до заподіяння шкоди особі. Причому відповідно до статей 1173 –
1175 ЦК така шкода відшкодовується незалежно від вини цих органів
(осіб)[27].

Зазначений перелік способів захисту не є вичерпним, а тому суд може
застосувати інші способи захисту. Підсумовуючи аналіз способів захисту
цивільних прав та інтересів, необхідно відзначити, що за загальним
правилом, у разі порушення цивільного права чи інтересу у потерпілої
особи виникає право на застосування конкретного засобу захисту, який
залежить від виду порушення та від наявності чи відсутності між
сторонами зобов’язальних правовідносин. Тобто, потерпіла особа не
звертається з усіма передбаченими вимогами до суду, а обирає саме той
засіб захисту, який відповідає характеру порушення його права чи
інтересу[12, с. 307-309]. Крім того, ст. 16 ЦК України також допускає
можливість встановлення способу захисту не лише судом, але й сторонами в
договорі[28]. Наприклад, за порушення умов договору про своєчасну оплату
поставленого чи переданого товару, інша сторона має право на
відшкодування не лише збитків, але й неустойки, розмір якої передбачений
договором між сторонами, і у разі відмови другої сторони від
добровільного виконання цієї умови, потерпіла сторона має право на
застосування такого способу захисту як відшкодування збитків та
неустойки.

ЦК вперше передбачив можливість визнання правочинів не лише недійсними,
але і дійсними (ч. 3 ст. 215, ст. ст. 218 – 224 ЦК).

Особливої уваги надано в ч. 3 ст. 16 ЦК підставам для відмови суду у
захисті порушеного права чи інтересу. Зокрема, підставою для відмови
суду у захисті порушеного права чи інтересу слугують: порушення прав
інших осіб, заподіяння шкоди довкіллю або культурній спадщині при
здійсненні особою своїх цивільних прав (ч. 2 ст. 13 ЦК); вчинення дій
особою з наміром завдати шкоди іншій особі та зловживання правом в інших
формах (ч. 3 ст. 13 ЦК); недотримання особою моральних засад суспільства
(ч. 4 ст. 13 ЦК); використання цивільних прав з метою неправомірного
обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку,
недобросовісної конкуренції (ч. 5 ст. 13 ЦК)[28].

Таким чином, обмеження щодо строків звернення за судовим захистом певною
мірою суперечать нормі ч. 1 ст. 55 Конституції України[30], яка не
встановлює обмежень щодо строків звернення за судовим захистом.
Відповідні норми Цивільного процесуального кодексу України [8] та
Господарського процесуального кодексу України[1] не визначають
закінчення (сплив) строку позовної давності як підставу для повернення
без розгляду позовної заяви. З огляду на викладене, сплив строку
позовної давності не обмежує права на звернення за судовим захистом,
оскільки зі спливом строку припиняється не право особи на судовий
захист, а лише можливість реалізації у примусовому порядку порушеного
права[10, с. 50-51].

В. Ромовська зазначає, що позовна давність змінює сам характер звернення
до суду: якщо в межах позовної давності звернення до суду – це вимога
про захист, то після спливу позовної давності звернення має характер
прохання, оскільки реальний захист залежить від ставлення відповідача до
застосування позовної давності та суду до причин пропущення позовної
давності[19, с.295-296]. І це дійсно так, якщо у ст. 256 ЦК, у якій
сформульовано легальне визначення, йдеться про вимогу про захист права,
тоді як ч. 2 ст. 267 ЦК вказує, що заява про захист цивільного права
приймається судом незалежно від спливу позовної давності. Така заміна
невипадкова.

Строки позовної давності можуть бути двох видів: загальні (ст. 257 ЦК)
та спеціальні (ст. 258 ЦК).

Загальний строк позовної давності встановлено у три роки[28].

Слід зазначити, що цивільне законодавство багатьох іноземних держав
передбачає більш тривалі загальні строки позовної давності. Так, у
Франції цей строк складає 30 років, у Швейцарії- 10, у різних штатах США
від 4 до 10 років[13]. Відповідно до ст. 8 Конвенції ООН про позовну
давність у міжнародній купівлі-продажу товарів, ратифікованої Постановою
ВР України від 14.07.93 № 3382-ХІІ. строк позовної давності за
договорами міжнародної купівлі-продажу товарів встановлюється у чотири
роки[7].

Спеціальні строки позовної давності для вимог окремих видів
встановлюються тривалістю в один рік, п’ять років та десять років.

Строк позовної давності в один рік підлягає застосуванню щодо вимог про
стягнення неустойки (штрафу, пені). Разом з тим, треба мати на увазі, що
вимоги про стягнення неустойки (штрафу, пені) за своїм характером є
додатковими (похідними) вимогами щодо певного основного зобов’язання.
Додатковими вимогами є вимоги, що забезпечують або обумовлюють виконання
основного зобов’язання, які встановлені законом або договором (щодо
неустойки див. коментар до ст. ст. 549, 550, 551 та 624 Цивільного
Кодексу). У випадку, якщо неустойкою (штрафом, пенею) забезпечується
виконання зобов’язання, на яке розповсюджується загальна позовна
давність, право на таке стягнення втрачається лише зі спливом строку
позовної давності щодо основної вимоги. Таким чином, скорочена позовна
давність стосовно неустойки (штрафу, пені) фактично означає можливість
стягнення неустойки (штрафу, пені) за один рік, за умови, якщо не сплив
строк позовної давності щодо основної вимоги.

Скорочений (спеціальний) строк позовної давності тривалістю в один рік
застосовується також щодо спростування недостовірної інформації, яка
розповсюджена у засобах масової інформації, причому перебіг цього строку
починається з дати, коли особа довідалася або могла довідатися про
розміщення (опублікування) цих відомостей[5, с. 22].

Необхідно звернути увагу на те, що в цій частині норма ч. 1 ст. 258 ЦК
суперечить загальному правилу щодо початку перебігу строку,
встановленому ст. 253 Цивільного Кодексу та нормі ч. 1 ст. 260 ЦК,
оскільки у нормі п. 2 ч. 2 ст. 258 Кодексу законодавцем визначено, що
річний строк позовної давності починається з дня, коли особа довідалася
або могла довідатися про опублікування відповідних відомостей [28].

Скорочений строк позовної давності тривалістю в один рік встановлений
для захисту прав співвласника спільної часткової власності, у випадку
порушення права цієї особи на переважне придбання частки спільного
майна, шляхом продажу цієї частки третій особі [5, с. 23].

Скорочений строк позовної давності в один рік встановлений законодавцем
для звернення до суду в зв’язку з недоліками проданого товару (ст. 681
ЦК) однак, норма ст. 681 ЦК в цій частині є бланкетною (відсилочною) до
ст. 680 ЦК, яка встановлює певні правила щодо обчислення строків
пред’явлення вимоги в зв’язку з недоліками проданого товару, які дають
можливість фактично подовжити цей строк.

Строк давності в один рік застосовується для вимог щодо розірвання
договору дарування (ст. 728 ЦК). Спеціальні підстави для розірвання
договору дарування визначені ст. ст. 726 – 727 ЦК, у зв’язку з чим
річний строк на пред’явлення вимоги про розірвання договору дарування
може перевищувати один рік, оскільки цей строк починається з дати
настання обставин, які визначені законом як підстави для розірвання
такого договору.

Строк давності в один рік встановлений для вимог, обумовлених
перевезенням вантажу та поштових відправлень. Необхідно прийняти до
уваги, що перевезення вантажів та пересилання поштових відправлення
безпосередньо регулюються низкою спеціальних законодавчих та підзаконних
актів які визначають додаткові умови щодо таких вимог.

Законодавцем встановлено річний строк позовної давності для оскарження
дій виконавця заповіту (ст. 1293 ЦК). Повноваження виконавця заповіту
визначені у ст. 1290 ЦК. Необхідно звернути увагу на те, що законодавець
визначив засіб захисту порушеного права саме як скаргу, хоча оскарження
дій не належить до способу захисту цивільних прав та інтересів,
визначених абзацом 1 ч. 2 ст. 16 ЦК. Разом з тим, нормою абзацу другого
ч. 2 ст. 16 ЦК у встановлена можливість судового захисту порушеного
права іншим способом, ніж той, що встановлений нормами попереднього
абзацу ч. 2 ст. 16 ЦК.

Норма ч. 3 ст. 258 ЦК встановлює п’ятирічний строк для вимог про
визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або
обману [28].

Більш тривалий строк на звернення із захистом щодо порушеного права
встановлено законодавцем в зв’язку з тим, що застосування насильства або
обману (зловживання довірою) з метою спонукання до укладання правочину,
містить ознаки злочинів. Таким чином, більш тривалий строк позовної
давності введено законодавцем з метою захисту прав потерпілого від
згаданих вище протиправних дій, які можуть мати кримінальний характер
(щодо правочину, укладеного під впливом обману та під впливом насильства
див. коментар до ст. ст. 230 – 231 ЦК) [27].

Норма ч. 2 ст. 215 ЦК визнає нікчемним правочин, недійсність якого
встановлена законом. У відповідності до ч. 2 ст. 228 ЦК, до категорії
нікчемних правочинів віднесені правочини, які порушують публічний
порядок. Встановлення законодавцем позовної давності тривалістю у десять
років для вимог про застосування наслідків нікчемного правочину,
обумовлене необхідністю захисту від порушення конституційних прав і
свобод людини і громадянина, знищення і пошкодження майна або
незаконного заволодіння ним, тобто від правопорушення, яке містить
ознаки злочину. Доцільно звернути увагу на те що у вказаній нормі
йдеться не про сам нікчемний правочин, а про наслідки нікчемного
правочину, які тривалий час можуть бути прихованими, в зв’язку з чим
законодавцем встановлено десятирічний строк для подання позову із
згаданих вище підстав [5, 21-23].

1.2. Відмінність термінів позовної давності від інших видів термінів

Серед часових категорій в цивільному праві провідне значення відіграють
строки та терміни.

Строком є певний період у часі, зі впливом якого пов’язана дія чи подія,
яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями,
днями або годинами. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого
пов’язана дія чи подія, що має юридичне значення. Термін визначається
календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати[4, с.
205-207].

Термін позовної давності слід відрізняти від інших видів термінів, і
перш за все термінів існування прав і претензійних строків. З термінами
існування цивільних прав термін позовну давність зближує та обставина,
що у обох випадках із закінченням терміну закон пов’язує погашення тих
можливостей, які закладені у суб’єктивному праві. У цьому сенсі термін
позовної давності також може вважатися строком існування права (мається
на увазі право на захист як самостійне суб’єктивне право). Однак між
цими термінами є і істотна відмінність, що складається в тому, що якщо
термін існування права – це строки існування суб’єктивного права в
непорушеному стані, то строк давності – це період, протягом якого
допускається примусове здійснення порушеного права[20, с .31]. Практичне
значення чіткого розмежування цих термінів полягає в тому, що на строки
здійснення цивільних прав не поширюються правила про призупинення,
перерві та відновленні позовної давності (ст. 202-203 ЦК)[28], що вони,
на відміну від позовної давності, у ряді випадків можуть бути змінені
угодою сторін і т. д.

gd:43

(*0468??E6

8IP

????????????

ну термін встановлюється законом для врегулювання спору безпосередньо
самими сторонами, то строк позовної давності обмежує часові рамки
примусового здійснення суб’єктивного права через суд, арбітражний або
третейський суд, а також інші компетентні органи[20; с. 33].

Вимоги, на які позовна давність не застосовується

За загальним правилом, позовна давність поширюється на всі цивільні
правовідносини. Як виняток термін позовної давності не застосовується до
ряду вимог, які прямо вказані в законі. Так, відповідно до ст. 268
Цивільного кодексу України закріплено вимоги, на які позовна давність не
застосовується, а саме:

1) на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім
випадків, встановлених законом;

2) на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;

3) на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим
ушкодженням здоров’я або смертю, крім випадків завдання такої шкоди
внаслідок недоліків товару, що є рухомим майном, у тому числі таким, що
є складовою частиною іншого рухомого чи нерухомого майна, включаючи
електроенергію;

5) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про
здійснення страхової виплати (страхового відшкодування)[28];

6) на вимогу центрального органу виконавчої влади, що здійснює
управління державним резервом, стосовно виконання зобов’язань, що
випливають із Закону України «Про державний матеріальний резерв»[14].

Норма п. 1 ч. 1 ст. 268 встановлює, що позовна давність не
розповсюджується на вимоги, обумовлені порушенням особистих немайнових
прав особи, крім випадків, встановлених законом. У відповідності до ст.
271 Цивільного кодексу України, зміст особистого немайнового права
становить можливість вільно та на власний розсуд визначати свою
поведінку у сфері свого приватного життя[28]. Ця норма безпосередньо
кореспондує нормам ст. 3 Конституції України, зокрема нормі речення
третього ч. 2 ст. 3 Конституції України, згідно з якою утвердження і
забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави[9].

Законодавцем також визначено, що позовна давність не розповсюджується на
вимогу вкладника до банку, іншої фінансової установи, про видачу вкладу,
а також на вимогу страхувальника до страховика про здійснення страхових
виплат. Відсутність обмежень стосовно строків давності по цих вимогах
явно обумовлена становленням ринку банківських та страхових послуг, в
зв’язку з чим відсутність згаданих вище обмежень спрямована на
становлення та розширення ринків з надання відповідних послуг, шляхом
створення пільгових умов для страхувальників та вкладників.

Позовна давність не розповсюджується на вимоги про відшкодування шкоди,
завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю [2, с. 53].
Зазначена норма прийнята з метою реалізації норми ч. 1 ст. 3 Конституції
України, згідно з якою життя і здоров’я людини визнаються у державі
найвищими соціальними цінностями[9].

Позовна давність також не розповсюджується на вимоги, обумовлені
порушенням права власності або іншого речового права з боку органів
державної влади, органу влади АРК та органів місцевого самоврядування,
здійснене шляхом видання ними правових актів, спрямованих на такі
порушення [2, с. 54]. Ця норма є засобом реалізації норми ч. 5 ст. 13
Конституції України[9], яка покладає на державу обов’язок по
забезпеченню захисту усіх суб’єктів права власності.

Норма ч. 2 ст. 268 Цивільного кодексу припускає можливість встановлення
законом інших вимог, на які не розповсюджується позовна давність[28].

РОЗДІЛ ІІ ТЕРМІНИ ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ

2.1 Види строків та їх обчислення

Під строком у цивільному праві розуміють проміжок часу, зі спливом якого
пов’язана певна дія чи подія, яка має юридичні наслідки [22, с.237].

1. За правовиминаслідками строки поділяютьсяна:

– правовстановлюючіабоправостворюючі. Це строки, з
якимипов’язаневиникненняправовідносинабоокремих прав та обов’язків;

– правоприпиняючі. Це строки, з
перебігомякихзаконодавецьпов’язуєприпиненняпевнихправовідносин, окремих
прав та обов’язків. Так, післязакінченняпевного часу кредитор втрачає
право звернутися з претензією до поручителя;

– правозмінюючі. Післязакінченняцихстроківприпиняютьсяодні права та
обов’язки і виникаютьінші. Так, якщо особа загубила річ, то
післязакінченнявизначеного строку вона перестає бути власникомречі і
право власності на цюрічможевиникнути в іншої особи.

2. 3а підставамивстановленнявирізняють строки:

– законні (тобто строки, встановлені законом чипідзаконним актом,
наприклад, законодавецьвстановлюєшестимісячний строк для
прийняттяспадщини);

– судові – це строки, тривалістьякихвизначається судом
залежновідобставинконкретноїсправиізврахуваннямзмістудій,
якіповиннівиконатисторони;

– договірні – це строки, яківизначаються сторонами
самостійноізврахуванняміндивідуальнихособливостейконкретнихправовідносин
. Наприклад, строк дієдовіреності, договору оренди, договору позикитощо.

3. За ступенемсамостійностісторін у встановленністроків:

– імперативні строки, тобтотакі, що не можназмінити за домовленістю;

– диспозитивні строки, тобтотакі, якіхоч і передбачені законом, але
можуть бути змінені за погодженнямсторін.

4. За призначенням:

– строки здійсненняцивільних прав, тобто строк,
протягомякоговолоділецьсуб’єктивного права можереалізуватиможливості,
закладені у суб’єктивномуправі;

– строки виконаннязобов’язань;

– строки захистуцивільних прав, тобто, строк, протягомякого сторона
можерозраховувати на захистсвого права уразіпорушення й
отриматицейзахист.

5. За способами визначення:

– календарною датою (строк повернення боргу);

– певнимперіодом (поставка продукції – поквартальна, щомісячна);

– вказівкою на подію, яка неодмінномаєнастати (початок навігації).

6. За ступенемвизначеності:

– визначені строки;

– невизначені строки, якщоцепов’язано з певноюподією, яка
обов’язковонастане, абобажанням кредитора (наприклад, строк повернення
боргу “на першу вимогу”).

У сфері цивільно-правових відносин час відіграє надзвичайно важливу
роль. Часові зв’язки відображаються не тільки конкретними датами
(наприклад, 20 днів), а й такими поняттями, як “давність”, “своєчасно”,
“негайно”, “строю), що досить часто включаються у зміст
цивільно-правових норм[21, с.395-401]. Якщо у ЦК УРСР 1963 р. близько
200 статей містили часові поняття [29], то у новому ЦК кількість
правових норм, що містять часові поняття, збільшилась у декілька разів.
Цивільне законодавство надає важливе значення часовим категоріям, майже
третина статей ЦК має ті чи інші темпоральні особливості, не кажучи вже
про значну кількість строків, термінів, інших часових категорій, які
встановлені окремими законами, підзаконними нормативними актами,
адміністративними актами, договорами учасників цивільних правовідносин,
судовими рішеннями. Різноманітність джерел встановлення цих категорій
обумовлює багатофункціональний характер строків та термінів. Окремі з
них визначають час виникнення, зміни чи припинення цивільних прав і
обов’язків, інші визначають часові межі їх здійснення, наступні надають
учасникам цивільних правовідносин необхідний час для захисту порушених
прав і інтересів. Не можна нехтувати і практичним аспектом строків і
термінів, який особливо зростає у договірних відносинах. Наприклад,
законодавець в окремих випадках ставить форму відповідного договору в
залежність від строку його дії. Так, згідно зі статтями 793, 794 ЦК
України договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (її частини)
строком на три роки і більше укладається в письмовій, нотаріально
посвідченій формі і підлягає державній реєстрації. Це правило
поширюється і на договірні відносини з позички вказаних об’єктів (ч. З
ст. 828 ЦК). Від строку виконання робіт за договором підряду залежить
порядок оплати цих робіт (ст. 854 ЦК України). Тобто в наведених
випадках закон встановлює строки дії прав та обов’язків. Законодавцем
визначаються й різні наслідки закінчення того чи іншого строку.
Наприклад, закінчення строку дії довіреності тягне за собою припинення
представництва за нею (п. 1 ч. 1 ст. 248 ЦК України); сплив позовної
давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою
для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України); пропуск кредиторами
спадкодавця строку для пред’явлення претензій до спадкоємців призводить
до позбавлення права вимоги (ч. 4 ст. 1281 ЦК України). Цей перелік за
необхідності можна продовжувати [25, с.666-670].

Проблема визначення місця строків у системі юридичних фактів не знайшла
в юридичній літературі одностайного вирішення. Настання або закінчення
певного проміжку часу не залежить від волі і свідомості людей, тому
більшість учених відносять строки до юридичних фактів, що мають назву
подій. Зокрема, на думку О. О. Красавчикова, строки – особлива група
абсолютних юридичних подій, які не обумовлені в своєму виникненні і дії
вольовою діяльністю людей[13, с.278-280].

Утім, зважаючи на те що нерідко певні проміжки часу (строки)
встановлюються з волі людей, наприклад, сторони передбачають у договорі
найму (оренди) строк його дії, В. П. Грибанов зазначив, що строки в
системі юридичних фактів цивільного права посідають самостійне місце
поряд з юридичними подіями і юридичними діями та за своїм характером
становлять щось середнє між ними[5, с.24-25].

Однак, беручи до уваги наведене законодавче визначення строків та
термінів, слід дійти висновку, що вони взагалі не є юридичними фактами,
оскільки юридичними є не строки та терміни самі по собі, а певний
зв’язок між ними та наслідками їх встановлення, початку (настання) чи
закінчення.

Як влучно зазначає з цього приводу В. В. Луць, цивільно-правові строки є
темпоральною формою руху цивільних правовідносин, формами існування
суб’єктивних прав і обов’язків, що становлять їх зміст. Строки не можна
віднести ні до дій, ні до подій, ні до самостійного різновиду юридичних
фактів, оскільки вони є темпоральною формою існування обставин реальної
дійсності[11, с. 14]. Вказане дає підстави стверджувати, що строки, як і
терміни, взагалі не можуть включатися до системи юридичних фактів,
оскільки вони являють собою розташування у часі (тривалість) юридичних
фактів щодо один одного.

Цивільне законодавство встановлює спеціальні правила початку перебігу та
закінчення строку. Будь-який строк завжди починається з наступного дня
після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано
його початок, а закінчення строку залежить від виду його визначення.
Строк, визначений роками, спливає у відповідний місяць чи число
останнього року строку, визначений місяцями – у відповідне число
останнього місяця строку, визначений тижнями – у відповідний день
останнього тижня строку. Якщо останній день строку припадає на вихідний,
святковий або інший неробочий день, що визначений законом, днем
закінчення строку є перший за ним робочий день[22, с.351-353].

Стаття 253 ЦК нічого не говорить про початок перебігу строку,
встановленого у годинах або у годинах і хвилинах. Гадаємо, цю прогалину
в темпорально-правовому регулюванні слід усунути шляхом застосування
вказаної норми за аналогією. Тобто строк, встановлений у годинах та
хвилинах, починається з моменту початку наступної години (хвилини) після
відповідної години (хвилини), з якою пов’язується початок строку, якщо
сторони у договорі не зафіксували більш точно початок перебігу такого
строку [21, с. 402-404]. У тому випадку, коли сторони у договорі обрали
інші одиниці часу, початок їх перебігу також починається з наступної
одиниці.

Будь-який строк характеризується не тільки початковим, а й кінцевим
моментами. Загальні правила визначення кінцевого моменту строку вміщені
законодавцем у ст. 254 ЦК України, яка є логічним продовженням ст. 253
ЦК України. Так, строк, визначений роками, спливає у відповідний місяць
та число останнього року строку. Беручи до уваги, що день, з яким
пов’язується початок перебігу строку, при обчисленні не враховується,
початковий та кінцевий дні строку збігаються.

Іноді важливе значення має питання про те, в який момент останнього дня
припиняється перебіг строку. Як уже було зазначено, за загальним
правилом ці дії можна вчинити до 24 години останнього дня строку. Але як
бути в ситуації, коли дії повинні здійснюватися в організації, що має
певний режим роботи? У такому разі строк закінчується в той час, коли в
організації припиняються за встановленими правилами відповідні операції.
Вказане передусім стосується банків та інших фінансових установ.
Письмові заяви і повідомлення, здані до установи зв’язку (передані
іншими відповідними засобами зв’язку) до закінчення останнього дня
строку, вважаються такими, що здані своєчасно, хоч до адресата вони
дійшли після спливу строку. Такий порядок поширюється на строки позовної
давності, оскарження судових рішень, вчинення інших процесуальних дій
(ст. 70 ЦПК) [22, с. 349-351].

2.2 Зміна, зупинення та перерви позовної давності

Позовнадавність, встановленазаконом, може бути збільшена за
домовленістюсторін.

Договір про збільшенняпозовноїдавностіукладається у письмовійформі.

Позовнадавність, встановлена законом, не може бути скорочена за
домовленістюсторін.

Збільшений строк позовноїдавності, визначенийудоговорі, відноситься до
категоріїістотних умов такого договору [23, с. 368-369].

Норма ч. 2 ст. 259 ЦК забороняєзменшення строку позовноїдавності,
встановленого законом [2], оскількискороченняцього строку за
домовленістюсторінфактичнообмежуєвідповідну особу у праві на
судовийзахист, порівняно з умовами, встановленими законом.

Сторона, право якої порушене, може звернутися в юрисдикційний орган
протягом визначеного законом (чи договором) часу за захистом порушеного
права. Але обставини можуть скластися так, що позивач у зв’язку з
умовами, які від нього не залежали, не зміг вчасно звернутися до суду.
Законодавець враховує такі об’єктивні обставини і допускає у законі
зупинення перебігу строків позовної давності [30].

Перелік обставин, які є підставою для зупинення строку позовної
давності, наводиться у ст. 263 ЦК України:

1) надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила).

Законодавець наводить основні ознаки, які дають змогу вважати ту чи іншу
обставину переборною.

Під надзвичайністю розуміють відсутність закономірностей у розвитку
події. Невідворотність означає, що саме за цих умов настання події
неможливо було відвернути (тобто за звичайних умов її можна було б
відвернути).

Непереборною силою виступає саме подія, тобто такий юридичний факт,
настання якого не залежить від волі людей.

Прикладами непереборної сили можуть бути руйнівні природні явища –
повінь, шторм, буревій, землетрус та інші явища, які об’єктивно зробили
неможливим подання позову;

2) зупинення дії закону чи нормативного акта, який регулює відповідні
відносини;

3) встановлена законодавством відстрочка виконання зобов’язання
(мораторій );

4) перебування позивача чи відповідача у складі Збройних Сил України або
інших військових формуваннях, що переведені на військовий стан [27].

У ст. 393 КТМ України передбачено, що позовна давність зупиняється на
час складання диспаші (розрахунку і розподілу збитків при загальній
аварії)[6].

На час існування наведених обставин, які перешкоджають звернення з
позовом, перебіг позовної давності зупиняється.

Перерва позовної давності означає, що час, який пройшов з дня виникнення
обставин, які є підставою для перерви позовної давності, до уваги не
береться [24, с. 296].

Після перерви позовної давності її перебіг починається спочатку. Перебіг
позовної давності переривають дві обставини:

1) вчинення боржником дій, що свідчать про визнання боргу (наприклад,
часткове виконання зобов’язання, письмове прохання про відстрочку
сплати, передача речі в заставу);

2) звернення кредитора з позовом до боржника [25, с. 192].

Під поновленням строку позовної давності необхідно розуміти дії суду,
який, встановивши, що право позивача порушене, але строк позовної
давності ним пропущений з поважним причин, поновлює цей строк [26,
с.245].

ВИСНОВКИ

Таким чином, в ході написання курсової роботи було розкрито мету та
досягнуто поставлені завдання, а тому зробимо наступні висновки:

1. Позовнадавність – це строк , у межах якого особа можезвернутися до
суду з вимогою про захистсвогоцивільного права абоінтересу.

Строки позовної давності можуть бути двох видів: загальні та спеціальні.
Загальний строк позовної давності встановлено у три роки. Спеціальні
строки позовної давності для вимог окремих видів встановлюються
тривалістю в один рік, п’ять років та десять років.

Скорочений строк позовної давності тривалістю в один рік встановлений
для захисту прав співвласника спільної часткової власності,; для
звернення до суду в зв’язку з недоліками проданого товару, для вимог
щодо розірвання договору дарування, тощо.

Законодавець встановлює п’ятирічний строк для вимог про визнання
недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.

Встановлення законодавцем позовної давності тривалістю у десять років
для вимог про застосування наслідків нікчемного правочину, обумовлене
необхідністю захисту від порушення конституційних прав і свобод людини і
громадянина, знищення і пошкодження майна або незаконного заволодіння
ним, тобто від правопорушення, яке містить ознаки злочину.

2. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов’язана дія чи
подія, що має юридичне значення. Термін визначається календарною датою
або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Термін позовної давності слід відрізняти від інших видів термінів, і
перш за все термінів існування прав і претензійних строків. З термінами
існування цивільних прав термін позовну давність зближує та обставина,
що у обох випадках із закінченням терміну закон пов’язує погашення тих
можливостей, які закладені у суб’єктивному праві. У цьому сенсі термін
позовної давності також може вважатися строком існування права (мається
на увазі право на захист як самостійне суб’єктивне право). Однак між
цими термінами є і істотна відмінність, що складається в тому, що якщо
термін існування права – це строки існування суб’єктивного права в
непорушеному стані, то строк давності – це період, протягом якого
допускається примусове здійснення порушеного права. Практичне значення
чіткого розмежування цих термінів полягає в тому, що на строки
здійснення цивільних прав не поширюються правила про призупинення,
перерві та відновленні позовної давності, що вони, на відміну від
позовної давності, у ряді випадків можуть бути змінені угодою сторін і
т. д.

Термін позовної давності та претензійної термін ріднить те, що обидва
вони пов’язані з порушеним суб’єктивним правом, починають текти, як
правило, одночасно і взаємно поглинають один одного. Але якщо
претензійну термін встановлюється законом для врегулювання спору
безпосередньо самими сторонами, то строк позовної давності обмежує
часові рамки примусового здійснення суб’єктивного права через суд,
арбітражний або третейський суд, а також інші компетентні органи.

3. Статтею 268 Цивільного кодексу України закріплено вимоги, на які
позовна давність не застосовується, а саме:

1) на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім
випадків, встановлених законом;

2) на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;

5) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про
здійснення страхової виплати (страхового відшкодування);

Норма ч. 2 ст. 268 Цивільного кодексу припускає можливість встановлення
законом інших вимог, на які не розповсюджується позовна давність

4. Під строком у цивільному праві розуміють проміжок часу, зі спливом
якого пов’язана певна дія чи подія, яка має юридичні наслідки. За видами
можна виокремити такі:

– за правовими наслідками: правовстановлюючі або правостворюючі,
правоприпиняючі, правозмінюючі;

– за підставами встановлення вирізняють строки: законні, судові,
договірні;

– за ступенем самостійності сторін у встановленні строків: імперативні
строки та диспозитивні, тощо.

Строк, встановлений у годинах та хвилинах, починається з моменту початку
наступної години (хвилини) після відповідної години (хвилини), з якою
пов’язується початок строку, якщо сторони у договорі не зафіксували
більш точно початок перебігу такого строку.

5. Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за
домовленістю сторін.Норма ч. 2 ст. 259 ЦК забороняє зменшення строку
позовної давності, встановленого законом.

Перелік обставин, які є підставою для зупинення строку позовної
давності, наводиться у ст. 263 ЦК України:

1)надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила).

2) зупинення дії закону чи нормативного акта, який регулює відповідні
відносини;

3) встановлена законодавством відстрочка виконання зобов’язання
(мораторій );

4) перебування позивача чи відповідача у складі Збройних Сил України або
інших військових формуваннях, що переведені на військовий стан.

Перерва позовної давності означає, що час, який пройшов з дня виникнення
обставин, які є підставою для перерви позовної давності, до уваги не
береться.

Враховуючи вище викладене, слід підкреслити, що встановлення строку
позовної давності має суттєве процесуальне значення, оскільки із спливом
тривалого часу ускладнюється (навіть унеможливлюється) збирання доказів,
необхідних для розгляду справи судом, а отже, встановлення строку
позовної давності не тільки спонукає особу, права чи охоронювані
інтереси якої порушено, до звернення до суду, а й служить інтересам
іншої сторони, встановлюючи часові межі такого звернення, сприяє
стабільності правопорядку в цілому.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.Господарський процесуальний кодекс України від 06.11.1991 № 1798-XII//
Відомості Верховної Ради України – зі змінами від 28.03.2015, підстава
192-19

2. Гражданское право Украины. — X.: Основа, 1996. — С. 244; Гражданское
право. Часть 1: Учеб. / Под ред., А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. — М.-.
Проспект, 1998. — С. 293; Гражданское право. Частьпервая. Учеб. / Под
ред. А.Г. Калпина, А.И. Масляева. – М.: Юрид. лит., 1997. – С. 198.

3. Гражданское право: [учебник]: [В 2–х т. – Т. 1] / под ред. Е. А.
Суханова. – М. : Изд-во БЕК, 2006. – 384 с.

4. Гражданское право: Учебник / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого.
— М.: Проспект, 1997. — Ч. 1. — 600 с.

5. Грибанов В. П. Сроки в гражданском праве. — М.: Знание. — 1967. — 49
с.

6. Кодекс торговельного мореплавства України від 23.05.1995 № 176/95-ВР
– зі змінами від 11.08.2013, підстава 406-18

7. Конвенції ООН про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу
товарів: Міжнародний документ від 14.06.1974 – чинний від 01.04.1994,
підстава v4073321-07.

8. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. В кн.:
Європейський суд з прав людини. Базові матеріали. Застосування практики.
– К.: Український Центр Правничих Студій, 2003. – С. 14.

9. Конституція України прийнята Верховною Радою України 28.06.1996 р. №
254к/96–ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст.
141.

10. Крашенинников Е. А. Понятие и предмет исковойдавности. — Ярославль:
Б. и., 2007. — 86 с.

11. Луць В.В. Сроки в гражданских правоотношениях // Правоведение. –
1989. – № 1. – С. 40.

12. Підопригора О. А., Боброва Д. В., Воронова Л. К., Довгерт А. С.,
Кузнєцова Н. С. Цивільне право: [Навч. посібник для студ. юрид. вузів і
фак.] / О.А. Підопригора (ред.), Д.В. Боброва (ред.). — К. : Вентурі,
1996. — 480с.

13. Советское гражданское право: Учебник. В 2-х томах. Т. 1/ Илларионова
Т. И., Кириллова М. Я., Красавчиков О. А. и др.: Под ред. О.
А.Красавчикова.-3-е изд., испр. и доп.- М.: Высш. шк., 1985.- 544 с.

14. Про державний матеріальний резерв: Закон України від 24.01.1997 №
51/97-ВР – зі змінами від 02.12.2012, підстава 5463-17.

15. Про міжнародний комерційний арбітраж: Закон України від
24.02.1994 № 4002-XII// Відомості Верховної Ради України – зі змінами
від29.09.2005, підстава 2798-15.

16. Про продовження строку для прийняттяспадщини:Судова практика –
Ухвала Верховного суду України від 11 липня 2007 р.

17. Про судоустрій та статус суддів: Закон України від 07.07.2010р. №
2453-VI// Відомості Верховної Ради України – зі змінами від 01.04.2015,
підстава 213-19.

18. Про третейські суди: Закон Українивід 11.05.2004 № 1701-IV//
Відомості Верховної Ради України – зі змінами від01.01.2013, підстава
5410-17.

19. Ромовська З. В. Українське цивільне право: Загальна частина
Академічний курс. Підручник. — К.: Атіка, 2010. — 560 с.

20. Фаршатов И. А. Исковаядавность. Законодательство: теория и практика.
— М.: Городец, 2008. — 192 с.

21. Харитонов Є. О. Цивільне право України / Є. О. Харитонов, О. І.
Харитонова, О. В. Старцев. – Вид. 3-тє,переробл. і допов. – К. :Істина,
2011. – 808 с.

22. Цивільне право України (традиції та новації) : монографія / [С. В.
Ківалов [та ін.] ; за заг. ред. Є. О. Харитонова, Т. С. Ківалової, О. І.
Харитонової] ; Нац. ун-т “Одес. юрид. акад”. – О. : Фенікс, 2010. – 700
с.

23. Цивільне право України. Особлива частина / за ред.: О. В. Дзера, Н.
С. Кузнєцова, Р. А. Майданик. – К. : Юрінком Інтер, 2010. – 1176 с.

24. Цивільне право України. Особлива частина : підручник / за ред.: В.
Г. Фазикоша, С. Б. Булеци. – К. : Знання, 2013. – 752 с. – (Вища освіта
XXI століття).

25. Цивільне право України: [Академічний курс]: [підруч.]: У двох томах
/ за заг. ред. Я. М. Шевченко. – К. : Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре»,
2003. – Т. 1. Загальна частина. – 2003. – 583с.

26. Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / За заг. ред. В. І.
Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького. — К.: Юрінком Інтер,
2004. — Т. 1. — 480 с.

27. Цивільний кодекс України : наук.-практ. комент. / за ред. І. В.
Спасибо-Фатєєвої. – Х. : Страйд : ФО-П Лисяк Л. С., 2012–2013. – (Серія
“Коментарі та аналітика”).

28.Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435–IV // Відомості
Верховної Ради України. – 2003. – №№ 40–44. – Ст. 356.

29. Цивільний кодекс Української РСР (зі змінами та доповненнями станом
на 1 березня 1998 року). – К.: Право, 1998. — 97с.

30. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 № 1618-IV//
Відомості Верховної Ради України – зі змінами від26.04.2015, підстава
1700-18.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter