Поняття та види цивільних прав та обов’язків

Необхідною передумовою розгляду проблеми захисту цивільних прав та
обов’язків є визначення їх сутності та видів. Відповідно до ст.11
Цивільного кодексу України, цивільні права та обов’язки виникають із дій
осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій
осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують
цивільні права та обов’язки. Оскільки легальне визначення поняття
сутності цивільних прав та обов’язків законодавчо не закріплено, у
цивілістиці останні мають неоднозначне тлумачення. Обґрунтувалася
позиція розгляду цивільних прав та обов’язків у широкому (об’єктивному)
і вузькому (суб’єктивному) контекстах.

У широкому контексті під цивільними правами та обов’язками розуміють усю
сукупність прав і обов’язків, якими наділені громадяни. (Це права, що
визначають зміст суб’єктивної правоздатності особи). Наприклад, у такому
розумінні до цивільних прав і обов’язків відносяться конституційні права
й обов’язки: право на свободу розвитку своєї особистості (ст. 23), право
на рівні конституційні права і свободи, рівність перед законом (ст. 24),
право на громадянство (ст. 25 Конституції України й інші).

У даному випадку, на нашу думку, доцільно говорити про загальний
правовий статус громадян. Доречним є твердження В.А.Тархова, відповідно
до якого правовий статус фізичної особи визначається сукупністю його
прав і обов’язків. Виробилася безліч теоретичних позицій щодо елементів
правового статусу громадян. Аналіз теоретичних джерел дає можливість
зробити висновок про те, що більшість цивілістів розділяють точку зору,
відносно того, що основними елементами правового статусу громадян є
права, свободи й обов’язки носія даного статусу. Поряд з тим, що
більшість дослідників даної проблеми основними елементами правового
статусу особи, як правило, розглядають права, свободи та обов’язки. Ряд
дослідників включають у зміст правового статусу відповідальність,
громадянство, правоздатність, законні інтереси й інші елементи.

Як зазначалось, фізичні особи, як суб’єкти цивільного права мають
правоздатність, що виникає в момент народження (ст.25 ЦК України). Під
правоздатністю розуміють абстрактну можливість особи мати як передбачені
так і не передбачені законом права і нести обов’язки. Таким чином,
правоздатність варто розглядати як загальну передумову придбання
суб’єктивного права, що не вичерпується за загальним правилом при її
реалізації. І навпаки, суб’єктивне право розглядають як результат
реалізації правоздатності. Виходячи з цього, право особи, як необхідний
елемент цивільної правоздатності може залишатися нереалізованим, якщо
його носій у результаті вираження у встановленої чинним законодавством
формі волевиявлення не втілить його в суб’єктивне право. Наприклад,
право власності, як відзначає Ю.К. Толстой, “это закрепленная за
собственником возможность, в пределах, установленных законом, владеть,
пользоваться и распоряжаться имуществом вполне свободно, по своему
усмотрению, в целях удовлетворения своих интересов». Як вірно уточнює
В.П. Грибанов «право собственности определяет содержание субъетивных
правомочий собственника». І в якому обсязі передбачені об’єктивним
правом можливості по володінню, користуванню і розпорядженню майном
будуть реалізовані залежить від уповноваженої особи і складе
безпосередньо зміст цивільно-правових відносин.

У вузькому (суб’єктивному) контексті, здебільше під цивільними правами й
обов’язками розуміють сукупність прав і обов’язків, що виходять з норм
цивільного права. Інакше кажучи, право укладається в можливостях, які
передбачені законом та забезпеченні гарантіями їх не порушення. Права та
обов’язки суб’єктів цивільних правовідносин обґрунтовано одержали назву
суб’єктивних цивільних прав та обов’язків. Реалізація цивільних прав і
обов’язків відбувається в цивільно-правових відносинах. Тому припустимо
говорити про суб’єктивні права й обов’язки як про юридичний зміст
цивільних правовідносин, оскільки в них закладена можливість такої
взаємодії учасників правовідносини, що відображає його зміст. Варто
підкреслити, що в юридичній літературі відсутня єдина точка зору щодо
поняття суб’єктивного права. Наприклад, позиція розгляду суб’єктивного
права як панування волі і влади викликає заперечення. Мотивацією
заперечення викладеної позиції є формальність приведеного тлумачення
(мова йде про волю, про владу, але не як не про самі блага) і навіть
містить протиріччя фактам життя (суб’єктивні права мають люди позбавлені
цілком або частково волі, діти). Відповідно до іншої точки зору,
висувають поняття про суб’єктивне право як про благо, точніше життєвий
інтерес особи, захищений об’єктивним правом. У той же час, така позиція
розриває зв’язок між правом і суб’єктом, допускаючи захист благ та
інтересів особи поза залежністю від її волі, як суб’єкта права. Була
зроблена спроба з’єднати обидва елементи (волю й інтерес) в єдине
поняття, відповідно до якого суб’єктивне право пропонується розглядати
як владу особи (у цьому сутність суб’єктивного права) спрямовану на
задоволення визнаного інтересу (у цьому його зміст).

Суб’єктивні права та обов’язки в цивільному правовідношенні
характеризуються неоднозначним, а точніше подвійним тлумаченням.
Обґрунтовувалася думка про те, що з одного боку, вони органічно зв’язані
з нормами права, що передбачають їх основний зміст, і поряд з цим
надають суб’єктам можливість при їхньому недотриманні звернутися до
компетентних державних органів за примусовою допомогою. З іншої сторони,
суб’єктивні права та обов’язки нерозривно зв’язані з поводженням самих
суб’єктів правовідносин, виступаючи, як уже було відзначено, у якості
регулятора правовідносин.

Таким чином, під суб’єктивним правом розуміється юридично забезпечена
міра можливої поведінки уповноваженої особи що забезпечена юридичним
обов’язком певних осіб. Під суб’єктивним обов’язком міра належної
поведінки зобов’язаної особи в цивільному правовідношенні, що
виявляються в активних чи пасивних діях і забезпечена можливістю
застосування примусу.

Л.І. Петражицький вввважав, що права, суб’єктивні права та право
відношення є ідентичними, оскільки кожна із зазначених категорій являє
собою емоційний контакт між тими хто претендує гна духовне та
матеріальне благо і тими , хто таке посягання визнає. Французький юрист
Дюгі виходив з того, що категорія суб’єктивних прав є чужою сучасному
суспільству, яке не знає права, а лише соціальні функції. За ним всі
індивіди повинні підкорятися соціальній нормі як соціальні істоти.
Суб’єктивні права вносять непотрібну плутанину і повинні зникнути з
теорії права взагалі. Посилання на суб’єктивне право є необґрунтованою
апріорною конструкцією. За Кельзеном суб’єкт права – штучний мислячий
засіб якому властиві в нормативному розумінні дія чи бездіяльність
незалежно від намірів та волі та обов’язок поступати відповідно до
приписів норми. За таких умов об’єктивне та суб’єктивне право є одним і
тим самим бо перше є породженням техніки сучасного законодавства.
Суб’єктивне право – конкретизована абстрактна норма, конкретне
застосування суб’єктивного права, яке зводиться до права скарги
управомоченої особи.

Становлення радянського цивільного права проходило із врахуванням
позицій Л.І. Петражицького та Дюгі. Отримала розвитку терія інтуїтивного
права народу що відображає класові інтереси мас та відповідає новому
господарському укладу та формулюється внаслідок правової революційної
творчості. З введенням в 1919р. А.Г. Гойбахом в науку поняття
“соціальної функції” суб’єктивне право стало розглядатися як
антисоціальна функція. За того держава має права, а всі інші члени
суспільства – обов’язки. Власне це призвело до заперечення цивільного
права та гіпертрофіровання командно-адміністративних методів регулювання
суспільних відносин.

В 1948 р. С.М. Братусь пристав до поняття суюєктивного цивільного права
як міри можливої поведінки управоможеної особи. О.С.Йоффе визнавав його
як право вимагати певної поведінки від зобов’язаної особи, М.М. Агарков
– можливість приведення в дію апарату державного примусу для виконання
обов’язку, М.С. Строгович – виду та міри можливої поведінки,
забезпеченої державним захистом, а пізніше – можливість користування
певним матеріальним благом. Встановилося два напрямки розуміння
суб’єктивного цивільного права: позитивістський та соціальний..

Загальновизнаним є розгляд суб’єктивних цивільних прав як міри
дозволеної поведінки, можливість діяти певним чином. І таку точку зору
поділяють більшість вчених. Зміст суб’єктивного права складають
можливості, передбачені відповідною правовою нормою. При цьому, коло
можливостей, які включаються в «меру возможного поведения» може бути
різним. Варто підкреслити, що носій суб’єктивного права може, але не
повинний поводитися певним чином, у той час, як носій юридичного
обов’язку повинний її виконувати.

На думку Р.О. Халфіної, суб’єктивне цивільне право створює дві
можливості: самостійно визначати власну поведінку і вимагати відповідної
поведінки від зобов’язаних осіб. І в тому випадку, якщо дана вимога не
задовольняється зобов’язаною особою добровільно, у уповноваженої особи
виникає право на застосування відповідних способів захисту свого права.
Виходячи з чого, потерпіла особа має можливість застосовувати сукупність
способів впливу на порушника, вимагаючи визначеної поведінки від
останнього, шляхом звернення до компетентних органів за захистом прав і
інтересів.

Сивкова Л.А. визначила суб’єктивне права як таку міру свободи поведінки,
яка є об’єктивно необхідною, соціально виправданою та офіційно
закріпленою в загальних нормативних актах держави або судовій практиці
як юридична можливість певної поведінки задля задоволення особистих та
суспільних інтересів та потреб. Н.М.Матузов визначив суб’єктивне право
як створену і гарантовану державою через норми об’єктивного права
особливу юридичну можливість діяти, що дозволяє суб’єкту поводити себе
певним чином, вимогати відповідної поведінки інших осіб, користуватися
певними соціальними благами, звертатися у випадку необхідності до
компетентних органів за захистом з метою задоволення свої власних
інтересів та потреб, що не протистоять суспільним.

Сутність будь-якого суб’єктивного права полягає у тому, що воно завжди є
правом на щось, на якусь цінність – матеріальну чи духовну; це і є право
користуватися якимось благом у суспільстві, благом матеріальним чи
духовним. Це завжди конкретне право конкретного суб’єкта. На відміну від
цього, правоздатність – це завжди абстрактна можливість бути суб’єктом
цивільних правовідносин, мати суб’єктивні права та обов’язки. Саме
конкретність, визначеність є основною рисою, що характеризує природу
суб’єктивного цивільного права.

v

?

r

ph5, його елементи. Своєчасним є розгляд комплексу елементів, який,
складає зміст суб’єктивного цивільного права:

1) можливість моделювати свою поведінку як в межах диспозиції норми
права, так і поза нею, якщо це не суперечить закону, самостійно
формувати волю;

2) право визначення міри можливої поведінки, тобто діяти самостійно для
задоволення свого правомірного інтересу;

3) право визначати засоби забезпечення свого суб’єктивного права як
відповідними діями інших осіб, так і державою в особі її компетентних
органів;

4) гарантовану кореспондованість зобов’язаннями інших осіб;

5) можливість застосування державного примусу в разі відмови
зобов’язаних осіб від виконання покладеного (взятого ними самими) на них
обов’язку;

6) можливість самостійно визначати доцільність звернення за допомогою до
суду чи застосовувати інший порядок захисту своїх суб’єктивних прав.

Реалізація суб’єктивного права пов’язана з реалізацією можливостей
уповноваженої особи. З цього випливає, що розходження між змістом
суб’єктивного права і його здійсненням складається, насамперед, у тому,
що зміст суб’єктивного права містить у собі тільки можливу поведінку
уповноваженої особи, у той час, як реалізація права є здійснення
реальних, конкретних дій, зв’язаних з перетворенням цієї можливості у
дійсність. Як вірно відзначає В.П. Грибанов «соотношение между
поведением, которое составляет содержание субъективного права, и
поведеним, которое составляет содержание осуществления права,
представляется в первую очередь как соотношения между возможностью и
дествительностью». Оскільки суб’єктивні цивільні права не існують у
відриві від суб’єктивних обов’язків, то здійснення права уповноваженою
особою припускає і виконання зобов’язаними особами своїх обов’язків,
тобто здійснення ними визначених дій, охоплюваних належною поведінкою.

Таким чином, реалізація суб’єктами правовідношення свого права можлива
тільки при наявності у інших суб’єктів даного правовідношення
відповідного обов’язку. Суб’єктивним обов’язком є встановлена нормами
права міра належної поведінки зобов’язаної особи в цивільному
правовідношенні.

У цивільному праві проведена класифікація цивільних прав на різновиди.
Насамперед, цивільні права підрозділяються в залежності від змісту
правовідносин на права майнові та особисті немайнові.

Окрему і домінуючу в умовах правової демократичної держави сферу
займають особисті немайнові права. Ідея прав особистості з’являється на
ґрунті природного права. Унікальність таких прав полягає у тому, що
людина наділяється такими правами тільки на підставі факту народження,
вони не зв’язані з настанням інших юридичних фактів. Включення особистих
прав у систему приватного права можна розглядати як відносно нове явище,
оскільки протягом тривалого періоду часу цивілістична література просто
відмовлялася від питання розгляду прав особистості, розглядаючи їх, як
рефлекси об’єктивного права, вираженого в поліцейських і карних законах.
Юридична природа особистих прав на сьогоднішній день поки що недостатньо
з’ясована. Такі права, згідно з п.2 ст.269 ЦК України не мають
економічного змісту. Це тісно зв’язані з фізичною особою права, від яких
не можна відмовитися, крім цього, позбавити даних прав особу неможливо.
На думку М.М. Агаркова, «права личности имеют строго распорядительную
функцию. Всякая организационная роль им чужда. Они обеспечивают человеку
известную сферу личной неприкосновенности, но не создают отношений
власти и подчинения».

Майнові цивільні права та обов’язки покликані забезпечувати майнові
потреби та інтереси громадян. Ці права, власне кажучи, являють собою
економічні права особи і для приведення їх з режиму елементів цивільної
правоздатності вимагають настання визначених юридичних фактів – підстав
набуття права власності чи речових прав. Їх прийнято розглядати як
передумову придбання даних суб’єктивних прав (наприклад, укладання
цивільно-правового договору – п.2 ст.11 ЦК України). Характерним для
таких прав є їх властивість бути переданими іншим особам (тобто вони
можуть виступати об’єктами правонаступництва, наприклад, право
власності).

Не менш важливими є речові права. Виділяють наступні ознаки, що
характеризують речові права (як категорію цивільного права). По-перше,
речові права складаються з приводу речей як предметів матеріального
світу. По-друге, суб’єкт речового права задовольняє власні інтереси
шляхом безпосередньої “взаємодії” з річчю, тобто шляхом володіння,
користування, розпорядження річчю. По-третє, речові права мають
абсолютний характер. Це означає, що активним діям уповноваженої особи
протистоїть пасивний обов’язок усіх інших суб’єктів цивільного обороту
утримуватися від порушення його права. По-четверте, речові права можуть
захищатися особливими (речово-правовими) способами захисту. Виділяють і
властиву речовому праву ознаку — право походження, яка укладається у
тому, що будучи зв’язаним з річчю, речове право завжди слідує за нею
(наприклад, право застави, право оперативного керування).

У зобов’язальних правовідносинах реалізація прав уповноваженою особою
можлива лише при наявності визначених дій з боку зобов’язаних осіб.
Тобто це права на чужі дії, права вимоги від зобов’язаної особи
здійснення визначеної дії чи стримування від такої.

Питання про проведення чіткої межі між зобов’язальними і речовими
правами є, поки що, відкритим. Деякі автори, не заперечуючи існування
речових прав, вказують на те, що навряд чи не більшість цивільних
правовідносин є змішаними – «речево-зобов’язальними». Тобто зараз
доречно говорити про наявність речових, зобов’язальних і
речовинно-зобов’язальних прав. Таке положення зв’язане з тим, що в даний
час у цивільному обороті має місце зближення речових і зобов’язальних
прав.

Ще одну групу складають абсолютні і відносні права. Така градація
заснована на розходженні в колі зобов’язаних осіб, що протистоять
уповноваженій особі. До абсолютних відносять такі права, при наявності
яких уповноваженій особі протистоїть невизначене коло зобов’язаних осіб
(наприклад, право власності особи, оскільки власнику протистоять всі
інші особи, на яких лежить обов’язок не перешкоджати здійсненню цих
прав). До даних прав відносяться: права речові, права виключні та
особисті права. Доречною є точка зору М.М. Агаркова, згідно якої
“абсолютные права преграждают всякому и каждому возможность вторжения в
определённую сферу, предоставленную свободному усмотрению субъекта
права, являются наиболее типичными для частного права”.

Виключні права (авторське право, право на промисловий винахід і т.п.),
надає своїм суб’єктам монопольну можливість здійснювати визначені дії,
що мають майнову цінність, служать для закріплення за ними визначеного
доходу, що відбувається шляхом здійснення права. Дані інститути
закріплюють за власниками деякі не матеріальні, але майнові блага.

До відносних прав належать такі цивільні права, де уповноваженій особі
протистоїть визначене, здебільше персоніфіковане коло зобов’язаних осіб.
При цьому коло зобов’язаних осіб завжди точно відомо. Відносні (або
зобов’язальні права) завжди виникають на основі абсолютних прав. Вони є
наслідком взаємного зіткнення абсолютних прав, що належать різним
суб’єктам. Такі права слугують для переміщення тих чи інших благ,
закріплених законодавчо, зі сфери одного суб’єкта прав у сферу іншого.
Відносні права в основному складають зобов’язальні права.

Кожна окремо взята група цивільних прав, у свою чергу має свої
специфічні риси, свій внутрішній зміст, свій механізм реалізації і свої
межі, що у кінцевому рахунку впливають на правове положення
уповноважених суб’єктів.

Поділ прав на дані групи має велике наукове і практичне значення,
торкаючись питання відносно способів реалізації зазначених прав
громадян. Від характеру цих прав значною мірою залежать і міри
державно-примусового порядку, що застосовуються до їх порушників.

Література

Гонгало Б.М. Мысли и речи о науке гражданского права /Цивилистические
записки: Межвузовский сборник научных трудов. Выпуск 2. М.: Статут,
-Екатеринбург: Институт частного права. 2002. –С.3-17,

Методологія наукового дослідження у галузі права: проблеми та
перспективи розвитку: Збірник наукових праць. –Х., Вид-во НУВС, 2004,
160с.,

Основы научных исследований /Под ред. В.И.Крутова, В.В.Попова, М.,
Высшая школа, 1989.,

Селиванов А.О. Наука і закон. К.: Логос.-2003. –263с., Философия и
методология науки /Под ред. В.И.Купцова, М.: Аспект-Пресс, 1996;

Гражданское право: В 2 т. Том І: Учебник /Отв. ред. проф. Е.А.Суханов.
–2-е изд. перераб. и доп. М.: Изд-во БЕК, 2002;

Гражданское право. Часть І. Учебник /Под ред. Ю.К.Толстого,
А.П.Сергеева. М.: ТЕИС, 1996.; Покровский И.А. Основные проблемы
гражданского права

Тархов В.А. Гражданское право. Общая часть. Курс лекций. 1997., с. 146.

Купчинский В.А. Личность, свобода, право. М. –1978ю – 207с.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права, Х, 2000 — 655с.

Витрук Н.В. Основы теории правового положения личности в
социалистическом обществе. – М. , 1979,- 227с.

Толстой Ю.К. Содержание и гражданско-правовая защита права
собственности в СССР.Л.,1995.-с.60.

Грибанов В.П. Пределы осуществления и защиты гражданских прав. М.
“Статут”- 2000.– с. 365.

Грибанов В.П. Пределы осуществления и защиты гражданских прав. М.
“Статут”- 2000.– с. 286

Гражданское право под ред. Братусь С.Н. – 1969, с. 84.

Синайский В.И. Русское гражданское право. М. –2002.

Регольсберг, Общее учение о праве. Перев. И. Базанова, 1897.

Петражицький Л.И. Вказ роб. –С.34-35.

Кельзен. Вказ роб. –С.88

Братусь С.Н. Субъекты гражданского права. – М., 1950.

Гражданское право – /Учебник под ред А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого, М.
1999, с. 561

Мирошникова Н.И. Механизм реализации субъективных гражданских прав –
Ярославль – 1989., с.7.; Грибачов В.П. Вказ роб. –с. 44

Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении. – М., 1974. С. 227.

Сивкова Л.А. С.14.

Матузов Н.М. Теоретические проблемы субъективного права. Дис… докт.
юрид. наук. Саратов. 1973, -С.175

Шишка Р.Б. Охорона права інтелектуальної власності.
Авторсько-правовий аспект. Монографія. – Х. 2002., С. 271.

Грибанов В.П. Вказ. Роб.–с. 44

Советское гражданское право –ч.1 Под общ. ред В.Ф. Маслова, А.А. Пушкина
– 1983- К. стр. 242.

На думку В.І. Синайського, “в основе классификации прав заложен объект,
на который направлены гражданские права или само отношение лиц” —
Синайский В.И. Русское гражданское право. М. –2002. С.59. Думається що
зміст будь-якої класифікації укладається у встановленні родових ознак
тієї чи іншої категорії, за допомогою яких можна розсортувати вихідний
матеріал.

Агарков М.М. Избранные труды по гражданскому праву. — М. 2002, Т.1.
С. 78.

Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право: Общие положения. М.,
1997. С. 223.

Агарков М.М., Вказ роб. с.73.

Похожие записи