РЕФЕРАТ

на тему:

Поняття та цілі покарання

ПЛАН

Вступ

1. Поняття покарання у кримінальному праві України

2. Основні ознаки покарання

3. Основні цілі покарання

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів,
серед яких головну роль виконують заходи соціального, економічного,
політичного, правового, організаційного і культурно-виховного характеру.
В системі цих заходів певне місце посідає і покарання. Воно є необхідним
засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі
здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка передбачена в
санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його реалізації,
тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.

Однак значна роль покарання в боротьбі зі злочинністю не виправдує
тенденції його ужорсточення, яка спостерігається багато років. Історія
боротьби зі злочинністю в багатьох країнах незалежно від їх суспільного
ладу свідчить про те, що жорстокість покарання не приводила до бажаного
результату. Навпаки, жорстокість покарання переконує винного в
несправедливості покарання, робить засудженого більш жорстоким, породжує
в його свідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, її
законів. Тому значення покарання в боротьбі зі злочинністю визначається
не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю і
неминучістю його застосування за кожний вчинений злочин. Слід сказати,
що в новому КК ця позиція знайшла своє чітке вираження. Вперше здійснена
значна гуманізація репресивності санкцій. Виключено смертну кару,
довічне позбавлення волі передбачено альтернативно з іншим покаранням
(позбавленням волі на певний строк) і тільки за особливо тяжкі злочини
проти життя. Із санкцій за злочини невеликої тяжкості практично
виключено покарання у виді позбавлення волі. У багатьох інших санкціях
значно знижені його межі. У системі покарань і санкціях за багато
злочинів передбачені нові, гуманні види покарань: громадські роботи,
арешт, обмеження волі, значно розширені можливості застосування штрафу
та інших покарань, не пов’язаних з позбавленням волі.

Все це надає реальні можливості для зміни професійної свідомості і
відмови від тенденції до зайвої жорстокості покарання в судовій
практиці. Роль і значення покарання багато в чому залежать від
обґрунтованості його призначення і реалізації. Актуальність обраної для
написання теми курсової роботи зумовлює той факт, що покарання повинно
бути відповідним тяжкості вчиненого злочину, справедливим і достатнім
для виправлення засудженого. Тільки таке покарання сприймається винним
та іншими особами як кінцевий і дійсно заслужений результат його
злочинного діяння.

1. Поняття покарання у кримінальному праві України

У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі злочинністю
виконує допоміжну роль. Це твердження потребує уточнення. Воно є вірним
щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики
злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов. На
підтвердження цього слід зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск’є,
Бекарія та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавець краще
попередить злочин, ніж буде змушений карати за нього, знайшли свій
розвиток в науці кримінального права і практиці боротьби зі злочинністю.
В такому аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед
заходів державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, які їх
вчинили, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені
держави виражається негативна оцінка вчиненого злочину і самого
злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить каральній і
попереджувальній його сутності як найгострішого, найбільш суворого
заходу державного примушування, що застосовується за вироком суду до
осіб, які вчинили злочини. Конституція України, кримінальне
законодавство та практика його застосування переконують, що держава
відводить покаранню дуже значну роль у виконанні свого обов’язку
забезпечувати охорону прав і свобод людини і громадянина, власності,
громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного
устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки
людства. Таким чином, покарання як один із центральних інститутів
кримінального права є важливим інструментом у руках держави для охорони
найбільш значущих суспільних відносин. Воно є головною і найбільш
поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і водночас
покликано забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.

Покарання завжди має застосовуватися з додержанням основних напрямків,
властивих каральній політиці:

а) застосування суворих заходів покарання до рецидивістів і осіб, що
вчинили тяжкі і особливо тяжкі злочини, а також до активних учасників
організованих злочинних груп;

б) застосування покарань, не пов’язаних з ізоляцією винного від
суспільства, і навіть звільнення від відбування покарань осіб, що
вчинили вперше злочини невеликої і середньої тяжкості.

Поєднання цих двох напрямків відображено в новому КК і повинно
здійснюватися в каральній політиці наших судових органів.

Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що
застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної
винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні
прав і свобод засудженого. Таке визначення поняття покарання в законі
дано вперше.

2. Основні ознаки покарання

Аналіз визначення покарання дозволяє виділити і розглянути основні
ознаки покарання.

До найважливіших ознак покарання ця стаття відносить те, що воно:

а) є заходом примусу;

б) застосовується від імені держави;

в) застосовується лише за вироком суду;

г) застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину;

д) полягає в передбаченому законом позбавленні чи обмеженні прав і
свобод засудженого.

Система і види покарань чітко визначені у КК.

Примус, що забезпечується силою державної влади в межах закону, є
ефективним засобом забезпечення виконання кожною особою конституційного
обов’язку неухильно додержуватися Конституції України та законів
України, не посягати на права і свободи. честь і гідність інших людей.
Незважаючи на великі потенційні можливості, примус є не головним, а
крайнім засобом боротьби зі злочинністю. Сила примусу, що міститься в
санкції кримінально-правової норми Особливої частини КК, має бути
необхідною і достатньою для реалізації завдань, визначених у його ст. 1.

Ефективність покарання залежить не лише і не в першу чергу від суворості
санкції кримінально-правової норми, а й від спроможності правоохоронних
органів не допустити безкарності злочинних діянь. Саме безкарність є тим
ґрунтом, на якому формується і поширюється правовий нігілізм у
суспільстві.

Покарання є особливою формою державного примусу і тому закон відмежовує
його від інших засобів кримінально-правового впливу, якими, зокрема, є
примусові заходи медичного характеру (ст. 92), примусові заходи
виховного характеру (ст. 105).

Покарання є заходом законного примусу, що має публічний характер і
застосовується від імені держави, яка володіє монопольним правом
визначати зокрема злочинність діяння, його караність, загальні засади
призначення покарання, порядок виконання покарання» підстави й умови
звільнення від покарання, систему органів і установ, покликаних
застосовувати і виконувати покарання, їх компетенцію.

Держава законодавче встановлює підстави і межі кримінальної,
цивільно-правової та дисциплінарної відповідальності службових осіб у
разі порушення встановленого нею порядку застосування і виконання
покарання, тобто у випадку незаконного застосування і виконання даного
заходу примусу. У разі скасування вироку суду як неправосудного держава
відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним
засудженням.

Особа може бути піддана покаранню виключно за вироком суду і у
встановленому законом порядку. Суд, встановивши вину особи у вчиненні
злочину та виходячи з конкретних обставин справи, доходить висновку про
доцільність застосування до неї покарання, а також визначає його вид,
розмір, строк. Жодний інший орган держави не наділений таким правом.
Порушення цього законодавчого припису тягне за собою кримінальну
відпогвідальшсть.

Покарання як захід державного примусу застосовується тільки до особи,
визнаної винною у вчиненні злочину. Таке положення ґрунтується на теорії
суб’єктивного ставлення у вину, яка є панівною в теорії кримінального
права України. Головний й зміст полягає у тому, що правоохоронні органи
та суд при кваліфікації злочину виходять з певного (винного) психічного
ставлення особи до вчинюваного діяння та його наслідків.

Таке ставлення у вину забезпечується і через законодавчу формулу
презумпції невинуватості, сформульовану у ст. 62 Конституції України та
ч. 2 ст. 2 КК, в яких зазначено, що особа вважається невинуватою у
вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її
вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним
вироком суду відповідно до закону.

Принцип вини реалізується не лише через суб’єктивне ставлення у вину, а
й через особистісний характер кримінальної відповідальності. Його суть
визначають три основні положення:

1) злочином є діяння, вчинене конкретною фізичною особою;

2) особа підлягає кримінальній відповідальності за те злочинне діяння,
що вчинене нею особисто;

3) покарання застосовується тільки до особи, яка вчинила злочин.

Зміст покарання становить кара — позбавлення або обмеження прав і свобод
особи, засудженої за вчинення злочину. Таке позбавлення або обмеження
має конкретний вираз (ст. ст. 52-64) і повинно бути належним чином
обґрунтованим. Зокрема, засуджена особа може бути піддана обмеженням:
волі, права на працю, права на заробітну плату, права просування по
службі (щодо військовослужбовців). В певних випадках вона позбавляється:
права власності (на певні види майна); волі (на певний строк або
довічно), військового, спеціального звання, рангу, чину або
кваліфікаційного класу; права обіймати певні посади або займатися певною
діяльністю.

Засуджений зобов’язаний перетерпіти ті позбавлення й обмеження, що
пов’язані з застосуванням до нього покарання. При цьому має бути
забезпечений належний захист його законних прав і свобод.

3. Основні цілі покарання

Мета покарання (ч. 2 ст. 50) — кінцевий результат, якого прагне
досягнути держава засобами кримінальне правового впливу. Вона
проявляється у чотирьох площинах:

1) кара щодо засудженого;

2) виправлення засудженого;

3) запобігання вчиненню засудженим нового злочину;

4) запобігання вчиненню злочинів іншими особами.

Кара щодо засудженого здійснюється завжди, коли застосовується
покарання. Важливо, щоб вона відповідала принципові справедливості. Три
інші прояви мети покарання є бажаними, але досягаються не завжди.
Доказом цього є численні випадки вчинення злочину повторно особами, що
вже відбули покарання за вчинений злочин, а також зростання злочинності.

Виправлення засудженого — це такі зміни його особи, які роблять його
безпечним для суспільства, характеризують його схильність до правомірної
поведінки, поваги до правил і традицій людського співжиття.

Запобігання вчиненню злочинів іншими особами — це так зване загальне
запобігання злочинів. Застосовуючи покарання до засудженого, суд таким
чином констатує, що відповідні діяння є суспільне небезпечними і всі
особи зобов’язані уникати їх вчинення. Сама можливість караності таких
діянь виступає засобом стримування осіб, схильних до
кримінально-протиправної поведінки.

Конституція України визначає, що кожен має право на повагу до його
гідності і ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому,
нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи
покаранню. Тому покарання не має на меті завдати фізичних страждань або
принизити людську гідність, хоча засуджений, відбуваючи покарання,
відчуває певний дискомфорт і переживає, відповідно до виду покарання,
страждання морального характеру.

Фізичні страждання — це такі страждання, які виникають внаслідок
негативного впливу на фізичну сферу особи, тобто фізичний біль — певний
психічний стан людини, який визначається сукупністю фізіологічних
процесів центральної нервової системи, викликаний надміру сильними чи
руйнівними подразненнями. Фізичний біль має гнітючий, тяжкий характер. У
психічно здорової людини фізичні страждання неминуче викликають моральні
страждання, які можуть проявлятися у формах образи, сорому, горя,
депресії, почуття незворотної втрати тощо.

Гідність — внутрішня самооцінка особою власних якостей, здібностей,
світогляду, свого суспільного значення, що ґрунтується на громадському,
тобто публічному визначенні цінності цієї особи.

Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних
відносин від злочинних посягань. Здійснення його в першу чергу
виражається у визначенні того, які суспільне небезпечні діяння є
злочинними та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ст. 1
КК). І першою важливою ознакою покарання, що визначає його соціальний
зміст, є визнання покарання заходом державного примусу, що
застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. Покарання
примушує особу до законослухняної поведінки.

Друга ознака покарання закріплена в ст. 2 КК, де зазначено, що особа не
може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено
в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Отже,
застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної
відповідальності. Це логічний юридичний наслідок злочину. Передбачені в
законі інші методи реагування держави на злочини, такі як: звільнення
від кримінальної відповідальності на підставі статей 45, 46, 48 або з
передачею особи на поруки (ст. 47); звільнення від кримінальної
відповідальності і покарання з застосуванням до неповнолітніх примусових
заходів виховного характеру (статті 97 1105); звільнення від покарання
або від його відбування на підставі статей 74, 75, 83, 84, є винятком і
застосовуються лише у випадках, передбачених законом, можливі при
наявності достатніх для цього підстав і, як правило, за злочини
невеликої тяжкості. Тому оцінка покарання як кінцевого юридичного
наслідку злочину є його характерною ознакою.

Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в ч. 2 ст. 2 КК і
полягає в тому, що покарання може бути застосовано лише за вироком суду
від імені держави, що надає йому публічного характеру. До виключної
компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення
внаслідок амністії або помилування.

Четверта ознака покарання знайшла своє законодавче закріплення в ч. 1
ст. 50 КК, де сказано, що покарання полягає в передбаченому законом
обмеженні прав і свобод засудженого. Саме в цьому проявляється така
властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом
державного примусу. Кара — це властивість будь-якого кримінального
покарання. Вона визначається видом і строком покарання, наявністю
фізичних, майнових і моральних позбавлень і обмежень. В одних покараннях
каральна їх властивість виражена більшою мірою, наприклад, при довічному
позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, матеріальних або
майнових позбавленнях, де вона виражена в таких покараннях, як штраф і
конфіскація майна; в інших — превалюють обмеження інших прав, наприклад,
право займатися професійною діяльністю, мати звання тощо. Кожне
покарання спричиняє і моральні страждання різного ступеня — ганьбу,
сором перед суспільством і своїми близькими. Всі ці обмеження і
визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований у
кожному покаранні залежно від характеру і тяжкості злочину. Кара як
ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину.

П’ята характерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому знаходять
своє вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого
злочину, так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки
закріплюється обвинувальним вироком, що виноситься судом від імені
держави і містить конкретну міру покарання. Таким чином, призначене
покарання виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки
злочину і особи, яка його вчинила, з точки зору кримінального закону і
моральності.

Шоста ознака покарання проявляється в його особистому характері. Це
означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі
тільки стосовно самого винного. Воно не може бути покладене на інших
осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто
засуджений до позбавлення волі; конфіскації підлягає тільки майно, що
належить особисто засудженому, і т. ін.

Нарешті, сьома характерна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке
покарання тягне за собою судимість (ст. 88 КК). Саме судимість відрізняє
кримінальне покарання від інших засобів державного примушування. За
своїм змістом судимість — це не тільки властивість кари, вона являє
собою певний правовий статус засудженого, пов’язаний з різного роду
правообмеженнями та іншими несприятливими наслідками, протягом певного,
визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака покарання
визначається тим, що вона визнається обставиною, що обтяжує покарання у
разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав
засудженого і після відбуття ним покарання.

Викладені ознаки відрізняють покарання від інших примусових заходів.

Висновки

Отже, чинний КК визначає покарання як захід примусу, що застосовується
від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні
злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод
засудженого. Кримінальне покарання слід розглядати як такий наслідок
злочину, в якому зазвичай повинна реалізовуватись кримінальна
відповідальність. У призначеному покаранні міститься негативна оцінка
поведінки винного з боку держави, приписи якої порушено, і воно тягне за
собою виникнення у відповідної особи стану, що має назву судимості.

Цілі, які переслідуються кримінальним покаранням, викладені у ст. 50
чинного КК. Відповідно до закону, з одного боку, покарання має на меті
не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню
нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. З другого —
покарання не миє на меті завдати фізичних страждань або принизити
людську гідність. Взагалі слід зазначити, що проблема, пов’язана з метою
кримінального покарання, завжди була і залишається дотепер одною з
найскладніших. Справа в тому, що покарання слід завжди розглядати тільки
як засіб досягнення певної мети, бо покарання без мети позбавлене
правового і соціального сенсу. Однак зазначена мета може бути різною.
Саме тому питання про мету, яку повинно переслідувати кримінальне
покарання, та яким конкретно воно повинно бути, торкалися майже всі
видатні філософи та правники, кожен з яких пропонував своє рішення.
Разом з тим, це питання на сьогодні залишається до кінця не вирішеним.

Кримінальне покарання ніколи не повинно ставити за мету поновлення
порушеного права (бо шкода від злочину спричиняється відповідним
суспільним відносинам) або відшкодування шкоди, яке відноситься до сфери
дії цивільного права.

Список використаної літератури

Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. —
Ст. 141.

Кримінальний кодекс України, прийнятий сьомою сесією Верховної Ради
України) від 5 квітня 2001 року.

Кримінальний кодекс Української РСР від 28 грудня 1960 року.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. за № 22
«Про практику призначення судами кримінального покарання».

Коржанський М.Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України. — К.,
Атіка, Академія, Ельга-Н, 2001.

Кримінальне право України. Загал. Частина / За ред. П. С. Матишевського
та ін. – К.: Юрінком Інтер, 1997.

Кримінальне право України: Загальна частина / М. І. Бажанов, Ю. В.
Баулін, В. І. Борисов та ін.; За ред. професорів М. І. Бажанова, В. В.
Сташиса, В. Я. Тація. — Київ—Харків: Юрінком Інтер—Право, 2001.

Кримінальне право України: Загальна частина / М. І. Бажанов, Ю. В.
Баулін, В. І. Борисов та ін.; За ред. професорів М. І. Бажанова, В. В.
Сташиса, В. Я. Тація. — Київ—Харків: Юрінком Інтер—Право, 2002.

Кримінальне право України: Загальна частина: / Александров Ю.В., Антипов
В.І., Володько М.В. та ін.; Відп. ред. Кондратьєв Я. Ю.; Наук. ред.
Клименко В. А. та Мельник М. І. — К., Правові джерела, 2002.

Михайленко П.П. Кримінальне право, кримінальний процес та кримінологія
України. – К., 1999.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня
2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: Каннон, 2001.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня
2001 року / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. — К.: Каннон,
А.С.К., 2003.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи