Реферат на тему:

Поняття та склад екологічних правовідносин

Суспільні відносини, що врегульовані еколого-правовими нормами, тобто
відносини, суб’єкти яких поділяються взаємними правами і обов’язками
згідно з приписами норм екологічного права, носять назву екологічних
правовідносин. Як будь-які правовідносини, вони мають свою структуру. До
складу екологічних правовідносин належать суб’єкти, об’єкти та зміст.

Під суб’єктами екологічного права слід розуміти учасників екологічних
правовідносин, тобто фізичних осіб або органи (організації), які
уповноважені на певну поведінку природоохоронного або природоресурсного
характеру. Різномантність і складність екологічних відносин зумовлює
різноплановий характер самих суб’єктів, їх статус та взаємовідносини. З
одного боку, нормами екологічного права врегульовані проблеми
використання

природних ресурсів, з іншого — охоплюються природоохоронні проблеми.
Так, власник земельної ділянки зобов’язаний додержуватися вимог
законодавства про охорону довкілля (п. «б» ч. 1 ст. 91 Земельного
кодексу). Тобто, один і той же суб’єкт має різнопланові статуси, які
надзвичайно взаємопов’язані.

Суб’єкт екологічних правовідносин можна класифікувати за кількома
обставинами. Насамперед, це — фізичні особи (громадяни України, іноземці
та особи без громадянства), юридичні особи, держава Україна та іноземні
держави, а також український народ. Крім того, суб’єкти можуть різнитися
за напрямами здійснюваного владного впливу під час існування екологічних
правовідносин і, відповідно, характеру прав і обов’язків. З одного боку,
це суб’єкти, які мають владні повноваження стосовно інших (наприклад,
спеціально уповноважені державні контролюючі органи), та суб’єкти, які
зазнають владного впливу.

Суб’єкти природоресурсного права поділяються на суб’єкти права власності
і суб’єкти права користування об’єктами природи. В свою чергу, право
користування може носити вільний характер (право загального
природокористування; такими суб’єктами виступають усі громадяни, які,
наприклад, користуються парками, водоймами, збирають гриби для
задоволення різноманітних потреб без отримання спеціального дозволу) та
дозвільний характер (право спеціального природокористування, яке має, як
правило, строкові, платні та ліцензійні ознаки).

Під суб’єктами права власності на природні ресурси розуміють осіб, які
юридично спроможні реалізувати повноваження щодо володіння, користування
і розпорядження належними їм природними ресурсами. До них належать:
Український народ, від імені якого це право здійснюють державні органи
та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією
(Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України,
Верховна Рада Автономної Республіки Крим, міністерства і відомства,
обласні ради та районні, міські, сільські, селищні ради); організації і
підприємства (аграрні підприємства корпоративного та кооперативного
типів, селянські фермерські господарства, приватні сільськогосподарські
підприємства); громадяни України, які будують чи обслуговують жилі
будинки і господарські споруди; ведуть особисте селянське господарство,
власники дач і гаражів).

Відповідно до ст. 13 Конституції України основним суб’єктом права
власності на природні ресурси є народ України.

Під суб’єктами права природокористування розуміють фізичних і юридичних
осіб, які в установленому порядку набули права користування природними
ресурсами і зобов’язані здійснювати комплекс заходів щодо ефективності
їх використання, відтворення та охорони. До них належать: фізичні особи
— громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства;
юридичні особи (підприємства, установи, організації різних галузей
господарювання в Україні, громадські об’єднання, релігійні організації,
військові організації і формування, іноземні держави, міжнародні
організації та об’єднання, іноземні підприємства).

У той же час існування людини поза навколишнього середовища неможливе.
Людина не виживе без повітря, води, їжі. Але інтенсифікація людської
життєдіяльності, розширення використання об’єктів довкілля призводить до
заздалегідь непередбачуваних кардинальних і навіть катастрофічних змін у
природі. Це покладає на людей певні обов’язки. Так, згідно із ч. 7
ст. 41 Конституції України використання власності не може погіршувати
екологічної ситуації і природні якості землі. Одночасно, основною
функцією держави є забезпечення нормальної життєдіяльності кожної
людини, яке неможливе без нормального стану довкілля. Зокрема, на
державні органи покладається обов’язок щодо забезпечення екологічної
безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України,
подолання наслідків Чорнобильської катастрофи планетарного масштабу,
збереження генофонду українського народу (ст. 16 Конституції України).
Так, Верховна Рада України наділена у цій сфері такими повноваженнями:
затвердження загальнодержавних програм з питань охорони довкілля;
затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України
указів про введення надзвичайного стану в Україні або в окремих її
місцевостях, про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної
екологічної ситуації (визначені ст. 85 Конституції України); прийняття
законів з питань використання природних ресурсів, виключної (морської)
економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору,
організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв’язку; введення
правового режиму надзвичайного стану та зон надзвичайної екологічної
ситуації, екологічної безпеки (визначені ст. 92 Конституції України).

Президент України здійснює такі повноваження, як прийняття у разі
необхідності, рішення про введення в Україні або в окремих її
місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує окремі місцевості
України зонами надзвичайної екологічної ситуації з наступним
затвердженням цих рішень Верховною Радою України.

Кабінет Міністрів України вирішує питання щодо забезпечення діяльності
по виконанню вимог нормативно-правових актів з охорони природи,
екологічної безпеки і природокористування; спрямовує і координує роботу
міністерств, інших органів виконавчої влади з цих питань. Зокрема,
діяльність Уряду України в сфері екологічної, техногенної безпеки і
цивільного захисту населення спрямована на: створення надійних гарантій
безпечної життєдіяльності людей; досягнення високих норм та стандартів
захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій природного і
техногенного характеру; розв’язання проблем, спричинених надвисоким
техногенним навантаженням (запобігання виникненню надзвичайних ситуацій
шляхом реалізації державних, регіональних, місцевих та об’єктових
програм, спрямованих на зниження рівня техногенно-екологічних ризиків);
створення нових механізмів впливу на зниження техногенного навантаження
об’єктів підвищеної небезпеки, насамперед шляхом удосконалення
дозвільної діяльності з обов’язковим страхуванням від техногенних
ризиків; радикальне реформування сил реагування на надзвичайні ситуації;
підвищення безпеки проживання населення у сейсмічно небезпечних районах;
підтримку і сприяння реалізації спільних міжнародних проектів з питань
цивільного захисту населення і територій.

Потрібно також згадати про систему уповноважених державних органів, що
здійснюють державний контроль у сфері охорони довкілля та раціонального
використання природних ресурсів. Ними виступають Міністерство екології
та природних ресурсів України, Міністерство України з надзвичайних
ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської
катастрофи, Державний комітет ядерного регулювання України, Державний
комітет по земельних ресурсах України, Державний комітет України по
водному господарству, Державний комітет лісового господарства України та
їх відповідні органи на регіональному рівні, а також відповідні Ради
народних депутатів. Нагляд за додержанням законодавства про охорону
навколишнього природного середовища здійснюють органи прокуратури,
зокрема створені спеціалізовані екологічні підрозділи.

На сучасному етапі головним (провідним) органом у системі центральних та
інших органів виконавчої влади у сфері охорони навколишнього природного
середовища є Міністерство екології та природних ресурсів України
(Мінекоресурсів України), на яке покладено завдання забезпечення
раціонального використання природних ресурсів, екологічної, ядерної та
радіаційної безпеки, а також гідрометеорологічної, топографо-геодезичної
та картографічної діяльності.

Відповідно до п. 4 Положення «Про Міністерство екології та природних
ресурсів України», затвердженого Указом Президента України від 29.05.00
зазначене Міністерство: готує пропозиції щодо формування та реалізації
державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища,
раціонального використання та відтворення природних ресурсів,
забезпечення екологічної, ядерної та радіаційної безпеки, а також
гідрометеорологічної, топографо-геодезичної та картографічної
діяльності; організовує розробку і реалізацію загальнодержавних програм
з охорони навколишнього природного середовища, раціонального
використання та відтворення природних ресурсів, забезпечення
екологічної, ядерної та радіаційної безпеки, а також
гідрометеорологічної, топографо-геодезичної та картографічної
діяльності, сприяє розробці регіональних програм з цих питань та
координації їх виконання; здійснює державний нагляд за станом ядерної та
радіаційної безпеки в державі, контролює розробку і реалізацію заходів,
спрямованих на запобігання аваріям на ядерних установках, та
забезпечення готовності до ліквідації їх наслідків; організовує та
здійснює державну екологічну експертизу; організовує проведення
моніторингу навколишнього природного середовища, створення та
функціонування екологічних, географічних та інших інформаційних систем;
забезпечує ведення державних кадастрів родовищ і проявів корисних
копалин, державного балансу запасів корисних копалин, державних
кадастрів рослинного і тваринного світу та державного водного кадастру,
формує Державний фонд родовищ корисних копалин і Державний фонд надр;
координує діяльність центральних і місцевих органів виконавчої влади у
сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального
використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної,
ядерної та радіаційної безпеки, а також гідрометеорологічної,
топографо-геодезичної та картографічної діяльності та ін.

Відповідно до Положення про Службу охорони природно-заповідного фонду
України (Служба держохорони), затверджене постановою Кабінету Міністрів
України від 14.07.00 Служба держохорони: здійснює охорону природних
комплексів природних заповідників, біосферних заповідників, національних
природних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних
парків загальнодержавного значення, а також регіональних ландшафтних
парків; здійснює охорону диких тварин і місць їх перебування у межах
територій та об’єктів природно-заповідного фонду; забезпечує порядок
використання природних ресурсів; забезпечує додержання вимог щодо
відвідування територій та об’єктів природно-заповідного фонду; інші
функції.

Відповідно до Положення про Державну інспекцію охорони Чорного моря
Міністерства екології та природних ресурсів України, затверджене наказом
Міністерства екології та природних ресурсів України від 29.09.00, та
відповідно до Положення про Державну інспекцію охорони Азовського моря
Міністерства екології та природних ресурсів України, теж затверджене
наказом Міністерства екології та природних ресурсів України від 29.09.00
створені Державні інспекції відповідно охорони Чорного та Азовського
морів, які є територіальними органами Міністерства екології та природних
ресурсів України і входять до сфери його управління.

Зазначені інспекції здійснюють: контроль у процесі функціонування діючих
підприємств, експлуатації споруд та інших об’єктів, водо-, пило-,
газоочисного обладнання, апаратури та інших природоохоронних споруд,
включаючи контроль за наявністю і станом обладнання та апаратури для
обліку використання природних ресурсів, систем контролю за викидами,
скидами забруднювальних речовин у навколишнє природне середовище і
додержання встановлених термінів їх атестації; контроль у процесі
експлуатації механічних транспортних засобів, суден, військових кораблів
та інших плавучих об’єктів і споруд, що знаходяться у внутрішніх
морських водах, територіальному морі та виключній (морській) економічній
зоні України в частині додержання нормативів викидів (скидів)
забруднювальних речовин і допустимих рівнів фізичних впливів на
навколишнє природне середовище, встановлених для відповідного типу
транспорту, та ін.

Відповідно до Указу Президента України від 28.10.96 було створено
Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту
населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, яке забезпечує
проведення у життя державної політики у сфері цивільної оборони, захисту
населення і територій від надзвичайних ситуацій, запобігання цим
ситуаціям та реагування на них, ліквідації їх наслідків і наслідків
Чорнобильської катастрофи, здійснює керівництво дорученою йому сферою
управління, несе відповідальність за її стан і розвиток. До складу
Міністерства для виконання покладених на нього завдань входять: сили
цивільної оборони; авіаційні пошуково-рятувальні сили; сили реагування
на водних об’єктах; державна воєнізована гірничо-рятувальна служба.

Сили цивільної оборони поділяються на: війська цивільної оборони —
виконують завдання щодо захисту населення від наслідків аварій,
катастроф, стихійного лиха, воєнних дій, а також проводять рятувальні та
інші невідкладні роботи; спеціальні формування — для виконання
специфічних робіт, пов’язаних з радіаційною та хімічною небезпекою,
значними руйнуваннями внаслідок землетрусу, аварійних ситуацій на
нафтогазодобувних промислах; невоєнізовані формування цивільної оборони
— у воєнний час в областях, містах, районах, а також на підприємствах,
що продовжуватимуть свою виробничу діяльність під час війни.

Основним завданням Головного центру координації авіаційних робіт з
пошуку і рятування в Україні є координація, організація забезпечення
авіаційних пошукових робіт засобами міністерств, інших центральних і
місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування,
підприємств, установ і організацій усіх форм власності, створення умов
для їх взаємодії.

Постановою Кабінету Міністрів від 18.08.99 відповідно до вимог Указу
Президента України від 03.06.99 було створено Державний координаційний
центр реагування на надзвичайні ситуації на водних об’єктах України.
Основні завдання центру — це координація дій різних міністерств і
відомств під час проведення пошуково-рятувальних операцій, ліквідації
забруднень водних об’єктів нафтопродуктами та іншими забруднювачами,
а також виявлення та знешкодження затонулих боєприпасів.

Державна воєнізована гірничо-рятувальна служба Міністерства здійснює
першочергові і невідкладні заходи в умовах надзвичайних ситуацій
техногенного і природного характеру на об’єктах виробництва,
підприємствах, установах і територіях з метою порятунку людей, захисту
матеріальних цінностей і територій, локалізації і ліквідації наслідків
надзвичайних ситуацій, виконання інших робіт, які потребують
застосування спеціального аварійно-рятувального оснащення і відповідної
кваліфікації виконавців.

P

R

Z

?

 

?

R

прямами: поводження з радіоактивними відходами; екологічний моніторинг
природного середовища; реабілітація земель; запобігання виносу
радіонуклідів за межі зони відчуження; догляд за лісами, а також захист
їх від пожеж, хвороб та шкідників; здійснення водоохоронних заходів;
додержання контрольно-пропускного режиму; додержання норм радіаційної
безпеки та санітарної охорони; інші функції.

Державний комітет ядерного регулювання України (Держатомрегулювання
України) є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом,
діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів
України. Відповідно до Указу Президента України «Про Положення про
Державний комітет ядерного регулювання України» від 06.03.01 затверджено
положення «Про Державний комітет ядерного регулювання України».

Згідно з п. 7 зазначеного Положення, Держатомрегулювання України
здійснює повноваження безпосередньо та через утворені в установленому
порядку свої територіальні органи (державні інспекції з ядерної
безпеки), а саме: готує пропозиції щодо формування та реалізації
державної політики у сфері використання ядерної енергії, забезпечення
додержання вимог ядерної та радіаційної безпеки; визначає критерії,
вимоги та умови безпеки під час використання ядерної енергії; розробляє
і затверджує в межах своєї компетенції норми, правила і стандарти з
ядерної та радіаційної безпеки, фізичного захисту ядерних установок,
ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого
випромінювання; погоджує в межах своєї компетенції проекти державних і
галузевих стандартів; визначає вимоги до систем і обладнання, що є
важливими для безпеки ядерних установок та об’єктів, призначених для
поводження з радіоактивними відходами, уранових об’єктів, вимоги до
управління безпекою таких установок та об’єктів, а також визначає
порядок обліку та реєстрації зазначених систем і обладнання, контролює
додержання цього порядку; встановлює вимоги щодо забезпечення якості на
всіх етапах життєвого циклу ядерних установок, об’єктів, призначених для
поводження з радіоактивними відходами, уранових об’єктів; здійснює
оцінку ступеня безпеки та експертизу безпеки ядерних установок,
об’єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами,
уранових об’єктів; інші функції.

Слід також зазначити, що відповідно до Указів Президента України від
15.12.99 «Про систему центральних органів виконавчої влади» та «Про
зміни у структурі центральних органів виконавчої влади» і з метою
встановлення основних засад взаємовідносин Міністра екології та
природних ресурсів і Державного комітету України по земельних ресурсах
був прийнятий Тимчасовий Директивний наказ «Про відносини з Державним
комітетом України по земельних ресурсах», діяльність якого спрямовується
і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра екології та
природних ресурсів України» від 08.06.00. Відповідно до п. 3 Тимчасового
Директивного наказу встановлено, що до функцій Держкомзему, стосовно
яких він за погодженням з Міністром екології та природних ресурсів
самостійно вживає заходів з їх планування та реалізації, належать: а)
підготовка проектів законодавчих і нормативно-правових актів, що
вимагають прийняття рішень Кабінету Міністрів України, Президента
України та Верховної Ради України; б) розробка та реалізація державних
програм і проектів у галузі використання та охорони земель; в)
підготовка і подання пропозицій до проекту Державного бюджету; г)
здійснення заходів щодо вдосконалення державного управління у сфері
використання та охорони земель; т. ін.

Щодо взаємодії Міністерства екологогії та природних ресурсів України з
органами Державного комітету лісового господарства України та Державного
комітету України по водному господарству, слід зазначити, що відносини
між ними регулюються Директивним наказом Міністерства екології та
природних ресурсів України «Про відносини з Державним комітетом лісового
господарства України, діяльність якого спрямовується і координується
Кабінетом Міністрів України через Міністра екології та природних
ресурсів України» від 06.01.00 та наказом Міністерства екології та
природних ресурсів України «Про затвердження Порядку взаємодії органів
Державного комітету України по водному господарству і Міністерства
екології та природних ресурсів України з питань здійснення контролю за
раціональним використанням, охороною та відтворенням водних ресурсів»
від 29.01.01, яка ґрунтується на тих же засадах.

Під об’єктами екологічного права розуміють сукупність природних,
природно-соціальних умов і процесів, природних ресурсів і комплексів,
екосистем та життя і здоров’я громадян, що підлягають охороні за
допомогою норм екологічного законодавства. Об’єкти, в свою чергу, також
поділяються на: об’єкти відповідно до права власності та об’єкти права
природокористування.

За видовою ознакою об’єкти власності на природні ресурси об’єднані у
фонди — земельний, водний, лісовий, рослинний, тваринний і надр. Але
залежно від якісних характеристик природних об’єктів, що входять до
складу кожного окремого фонду, існує внутрішня класифікація всередині
кожного фонду. Об’єкти державного земельного фонду України були
зазначені в § 12 цього підручника відповідно до форм власності та їх
цільового використання.

Згідно зі ст. 3 Водного кодексу України до водного фонду України
належать: поверхневі води (природні водойми (озера), водотоки (річки,
струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали, інші водні
об’єкти); підземні води та джерела; внутрішні морські води та
територіальне море. Відповідно до ст. 6 Водного кодексу України води
(водні об’єкти) є виключною власністю народу України і надаються тільки
у користування. Але поверхневі води, що знаходяться і використовуються в
межах однієї області, а також підземні води, які не можуть бути джерелом
централізованого постачання, є водними об’єктами місцевого значення.

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про виключну (морську) економічну зону
України» морські райони, зовні прилеглі до територіального моря України,
включаючи райони навколо островів, що їй належать, становлять виключну
(морську) економічну зону України. Об’єктами виключної (морської)
економічної зони України є як живі, так і неживі природні ресурси у
водах, що покривають морське дно, на морському дні та в його надрах, які
є власністю держави.

Згідно зі ст. 4 Лісового кодексу України всі ліси на території України
становлять її лісовий фонд. До нього належать також земельні ділянки, не
вкриті лісовою рослинністю, але надані для потреб лісового господарства.
Але слід зазначити, що до лісового фонду не належать: усі види зелених
насаджень у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії
лісів; окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільськогосподарських
угіддях, садибах, присадибних, дачних і садових ділянках.

Відповідно до ст. 6 Лісового кодексу України всі ліси є власністю
держави. Однак Верховна Рада України делегує відповідним Радам народних
депутатів повноваження щодо розпорядження лісами, визначені цим Кодексом
та іншими актами законодавства, які, в свою чергу, в межах своєї
компетенції надають земельні ділянки лісового фонду у постійне
користування.

Згідно зі ст. 6 Кодексу України «Про надра» корисні копалини за своїм
значенням поділяються на корисні копалини загальнодержавного і місцевого
значення. Надра є виключною власністю народу України і надаються тільки
у користування (ст. 4 Кодексу України «Про надра»). Об’єктами державної
власності є незагальнопоширені корисні копалини загальнодержавного
значення відповідно до Переліку, затвердженого постановою Кабінету
Міністрів України, а саме: горючі корисні копалини (газ природний,
конденсат, вугілля, сланці, нафта, торф), метали (чорні і кольорові),
рідкісні, благородні, розсіяні, рідкісно-земельні), неметали, води,
інертні гази. Державний фонд надр включає як ділянки надр, що
використовуються, так і ділянки надр, не залучені до використання, в
тому числі континентального шельфу і виключної (морської) економічної
зони.

Згідно із ст. 1 Закону України «Про охорону атмосферного повітря» від
21.06.01 об’єктом атмосферного повітря є життєво важливий компонент
навколишнього природного середовища, який являє собою природну суміш
газів, що знаходиться за межами жилих, виробничих та інших приміщень.
Відповідно до ст. 3 Закону України «Про тваринний світ» від 13.12.01
об’єктами тваринного світу, на які поширюється дія цього Закону, є: дикі
тварини — хордові, в тому числі хребетні (ссавці, птахи, плазуни,
земноводні, риби та ін.) і безхребетні (членистоногі, молюски,
голкошкірі та інші) в усьому їх видовому і популяційному різноманітті та
на всіх стадіях розвитку (ембріони, яйця, лялечки тощо), які перебувають
у стані природної волі, утримуються у напіввільних умовах чи в неволі;
частини диких тварин (роги, шкіра тощо); продукти життєдіяльності диких
тварин (мед, віск тощо). Також об’єктами тваринного світу визнаються
нори, хатки, лігва, мурашники, боброві загати та інше житло і споруди
тварин, місця токування, линяння, гніздових колоній птахів, постійних чи
тимчасових скупчень тварин, нерестовищ, інші території, що є середовищем
їх існування та шляхами міграції і підлягають охороні.

Об’єкти тваринного світу, які перебувають у стані природної волі і
знаходяться в межах території України, її континентального шельфу та
виключної (морської) економічної зони, є об’єктами права власності
українського народу (ст. 5 Закону України «Про тваринний світ» від
13.12.01).

Згідно зі ст. 3 Закону України «Про рослинний світ» від 09.04.01
об’єктами рослинного світу, на які поширюється дія цього Закону,
визнаються дикорослі та інші несільськогосподарського призначення
судинні рослини, мохоподібні, водорості, лишайники, а також гриби на
всіх стадіях розвитку та утворені ними природні угруповання.

Природні рослинні ресурси (об’єкти рослинного світу, що використовуються
або можуть бути використані населенням для потреб виробництва та інших
потреб) за своєю екологічною, господарською, науковою, оздоровчою,
рекреаційною цінністю та іншими ознаками поділяються на природні
рослинні ресурси загальнодержавного і місцевого значення. До природних
рослинних ресурсів загальнодержавного значення належать: а) об’єкти
рослинного світу у межах: внутрішніх морських вод і територіального
моря, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони
України; поверхневих вод (озер, водосховищ, річок, каналів), що
розташовані і використовуються на території більш ніж однієї області, а
також їх приток усіх порядків; природних і біосферних заповідників,
національних природних парків, а також заказників, пам’яток природи,
ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків,
парків-пам’яток садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення;
б) лісові ресурси державного значення; в) рідкісні і такі, що
перебувають під загрозою зникнення, судинні рослини, мохоподібні,
водорості, лишайники, а також гриби, види яких занесені до Червоної
книги України; г) рідкісні і такі, що перебувають під загрозою
зникнення, та типові природні рослинні угруповання, занесені до Зеленої
книги України. До природних рослинних ресурсів загальнодержавного
значення законодавством України можуть бути віднесені й інші об’єкти
рослинного світу. До природних рослинних ресурсів місцевого значення
належать дикорослі та інші несільськогосподарського призначення судинні
рослини, мохоподібні, водорості, лишайники, а також гриби, не віднесені
до природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення (ст. 4
Закону України «Про рослинний світ»).

Об’єктами права природокористування визнаються конкретні, індивідуально
визначені і юридично відособлені природні ресурси (об’єкти або їх
частини), які закріплюються на праві користування за фізичними й
юридичними особами. Відповідно до загальноприйнятої класифікації
природних ресурсів об’єкти природокористування поділяються на об’єкти
загального та спеціального користування. Перші характеризуються
всезагальною доступністю, обумовленою об’єктивною необхідністю щодо
забезпечення життєдіяльності і функціонування людини в суспільстві і
природному середовищі. Вони не можуть бути закріплені за окремими
суб’єктами природокористування, оскільки потрібні широкому загалу
користувачів. Громадянам України гарантується право загального
використання природних ресурсів для задоволення життєво необхідних
потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо)
безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами і надання
відповідних дозволів, за винятком обмежень, передбачених законодавством
України.

Об’єкти спеціального користування відзначаються чітким відокремленим
закріпленням лише за деякими суб’єктами природокористування і
встановленням права природокористування тільки через видачу спеціальних
дозволів на його здійснення. Відповідно до ст. 38 Закону України «Про
охорону навколишнього природного середовища» в порядку спеціального
використання природних ресурсів громадянам, підприємствам, установам і
організаціям надаються у володіння, користування або оренду природні
ресурси на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому
порядку, за плату для здійснення виробничої та іншої діяльності, а у
випадках, передбачених законодавством України, — на пільгових умовах.

Віднесення природних об’єктів загального чи спеціального
природокористування базується на правовому статусі кожного з них,
визначеному екологічним законодавством.

Також згідно зі ст. 39 Закону України «Про охорону навколишнього
природного середовища» природні ресурси ділять на природні ресурси
загальнодержавного та місцевого значення.

До природних ресурсів загальнодержавного значення належать:
територіальні та внутрішні морські води; природні ресурси
континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони;
атмосферне повітря; підземні води; поверхневі води, що знаходяться або
використовуються на території більш як однієї області; лісові ресурси
державного значення; природні ресурси в межах територій та об’єктів
природно-заповідного фонду загальнодержавного значення; дикі тварини, що
перебувають у стані природної волі, а також інші об’єкти тваринного
світу у межах територіальних і внутрішніх морських вод, водойм,
розташованих на території більш ніж однієї області, державних
мисливських угідь, лісів державного значення, а також види тварин і
рослин, занесені до Червоної книги України та корисні копалини, за
винятком загальнопоширених. Законодавством України можуть бути віднесені
до природних ресурсів загальнодержавного значення й інші природні
ресурси.

До природних ресурсів місцевого значення належать природні ресурси, не
віднесені законодавством України до природних ресурсів
загальнодержавного значення. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про
концесії» від 16.07.99 концесією визнається надання з метою задоволення
громадських потреб уповноваженим органом виконавчої влади чи органом
місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та
строковій основі юридичній або фізичній особі (суб’єкту підприємницької
діяльності) права на створення (будівництво) та (або) управління
(експлуатацію) об’єкта концесії (строкове платне володіння) за умови
взяття суб’єктом підприємницької діяльності (концесіонером) на себе
зобов’язань по створенню (будівництву) та (або) управлінню
(експлуатації) об’єктом концесії, майнової відповідальності та можливого
підприємницького ризику.

У концесію можуть надаватись об’єкти права державної чи комунальної
власності, які використовуються для діяльності у таких сферах, як:
водопостачання, відведення та очищення стічних вод; збирання та
утилізація сміття (ст. 3 цього Закону).

Потрібно зазначити, що забезпечення охорони навколишнього природного
середовища важливе для всіх галузей народного господарства і всіх
об’єктів природи. Об’єктами природи, що підлягають охороні, є всі
об’єкти екологічного права, зазначені вище.

Тищенко Г. В. Екологічне право: Навч. посібник. — К.: Юмана, 2001. —
С. 55.

Похожие записи