Курсова робота:

Поняття та ознаки злочину ПЛАН

Вступ………………………………………………………….
……………………………….3

Розділ 1. Поняття та ознаки злочину
……………………………………………5

Розділ 2. Класифікація злочинів
…………………………………………………14

Розділ 3. Склад злочину. Співвідношення злочину і складу
злочину………………………………………………………..
………………18

Висновок……………………………………………………….
………………………….24

Список використаної літератури
…………………………………………….25

Вступ

Досягнення якісно нового стану суспільства в умовах реального
суверенітету потребує не лише докорінних перетворень у всіх сферах життя
-політиці, економіці, соціальній і духовній, а й подолання негативних
явищ, що ще існують на сьогодні. Серед них особливого значення набуває
посилення боротьби зі злочинністю і правопорушеннями.

Як відомо, питома вага злочинності в останні роки має стійку тенденцію
до зростання. В наш час в Україні дуже різко зростає рівень злочинності
та збільшується кількість тяжких злочинів. Причинами цього є як
політична нестабільність, так і скрутне економічне становище нашої
держави. На думку українських науковців-криміналістів, саме економічні
проблеми є одним із приводів до вчинення такої великої кількості
злочинів на Україні. Саме тому за таких умов різко зростає значення
кримінально-правових норм, які покликані забезпечувати охорону
суспільних відносин нашої держави від злочинних посягань та використання
яких є необхідною умовою притягнення злочинців до кримінальної
відповідальності.

Притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності — це дуже
складна і довготривала процедура. Основним в цій процедурі є
встановлення у діях злочинця передбаченого кримінальним законом злочину,
а точніше складу злочину.

Встановлення складу злочину вимагає наявності у працівників
правоохоронних органів певних знань та особливостей застосування норм
кримінального права. Вивченням особливостей застосування кримінальних
норм займається наука кримінального права. Всі дослідження науковців
криміналістів у галузі застосування норм кримінального права складають
вчення кримінального права.

Вчення про злочин та склад злочину є складовими частинами та найбільш
важливими розділами науки кримінального права.

Злочин вивчається в Загальній частині кримінального права. Вивчення
ознак та елементів злочину має важливе значення для практичного
застосування кримінального закону.

Вивчення злочину має важливе значення також і для вивчення і розуміння
такого розділу курсу кримінального процесу як докази, оскільки ознаки
складу злочину входять в предмет доказування по кожній кримінальній
справі.

В даній роботі саме і розкриваються деякі особливості застосування норм
кримінального права при визначенні у діях винної особи конкретного
злочину та особливості встановлення складу злочину, а також дається
загальне поняття злочину та складу злочину, а також розкривається їх
зміст та сутність.

Розділ 1. Поняття та ознаки злочину

Поняття злочину дається в ст. 11 Кримінального кодексу України (далі
КК), відповідно до якої: «злочином визнається передбачене кримінальним
законом су спільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає
на суспільний лад України, його політичну і економічну системи,
власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи
громадян, а так само інше передбачене законом суспільне небезпечне
діяння, яке посягає на правопорядок».

Як видно, з цього визначення випливають дві ознаки злочину:

1. протиправність (протизаконність) — формальна, нормативна ознака;

2. суспільна небезпечність — матеріальна ознака.

Поєднання цих двох ознак утворюють матеріально-формальне визначення
поняття злочину.

У теорії кримінального права обов’язковими ознаками злочину, переважно,
також називають винність і караність або лише винність.

Для визначення поняття злочину достатньо було б вказати лише його
формальну ознаку — передбачення кримінальним законом. Але вказівка лише
на цю ознаку злочину не дає відповіді на питання, чому законодавець
визнає ті чи інші діяння злочинами, а тому у визначенні поняття злочину
має бути вказана і його матеріальна ознака — суспільна небезпека, яка
свідчить про соціальну сутність такого явища як злочин.

Об’єктивно суспільне небезпечне діяння може бути визнане злочином лише у
разі, коли воно є проявом свідомості і волі особи, тобто вчинене винно
(умисно чи необережно).

У ст.2 КК однозначно визначено, що кримінальній відповідальності і
покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто така, що
умисно або з необережності вчинила передбачене законом суспільне
небезпечне діяння. Яка б шкода не була заподіяна діянням особи, як би
тяжкі наслідки воно не спричинило, якщо воно вчинене за відсутністю
вини, тобто умислу або необережності, коли особою не усвідомлювалася
суспільна небезпечність вчинюваних нею дій (бездіяльності) і їх можливих
наслідків, і вона не тільки не бажала їх настання, а й не передбачала
можливості їх настання, і при цьому на неї законом не покладався
обов’язок передбачення таких наслідків, воно (діяння) не може бути
визнане злочином, оскільки в такому діянні відсутній прояв свідомості та
волі особи.

Винність — одна з найважливіших ознак злочину, але не самостійна ознака,
а така, що характеризує суспільну небезпечність діяння, тобто є
структурним елементом суспільної небезпечності.

Під караністю суспільне небезпечного діяння (злочину) розуміється не
фактичне застосування покарання за його вчинення, а можливість
застосування покарання, передбаченого санкцією кримінально-правової
норми, якою визначений склад конкретного злочину і встановлені види та
межі покарань (покарання), що можуть бути призначені особі, яка вчинила
таке діяння. Отже, караність діяння не означає, що особі, яка його
вчинила, обов’язково буде призначено передбачене санкцією покарання,
оскільки з підстав, передбачених законом, особа може бути звільнена від
кримінальної відповідальності чи покарання, або ж покарання буде
призначено інше, більш м’яке, чи призначено умовно або з відстрочкою
його виконання. У такому разі караність діяння означає, що кримінальним
законом, яким воно заборонене, передбачена можливість застосування
визначеного санкцією норми покарання.

Караність суспільне небезпечного діяння є ознакою злочину, але визнавати
її самостійною ознакою не має потреби, оскільки кримінально-правовою
нормою, в якій формулюються ознаки складу конкретного злочину, одночасно
визначається і покарання чи — альтернативне — кілька покарань, що можуть
бути призначені особі, визнаній винною у вчиненні злочину.

У чинному кримінальному законодавстві України відсутні норми, якими б не
було передбачене і можливе покарання, тобто передбаченість діяння
кримінальним законом (протиправність) означає одночасно і караність
такого діяння.

Караність — не самостійна ознака злочину, вона є структурним елементом
його іншої обов’язкової ознаки — протиправності. Протиправність злочину
одночасно означає і його караність.

Визнання самостійними ознаками злочину винності і караності допустиме
(можливе), але недоцільне, оскільки у понятті мають вказуватись
необхідні й достатні для визначення його сутності ознаки, тобто воно
повинно бути лаконічним. Включення до поняття інших ознак, які лише
конкретизують його обов’язкові, необхідні ознаки, робить його
громіздким. Таким чином, винність і караність є структурними елементами,
відповідно, суспільної небезпечності і протиправності діяння, а тому
визнання їх самостійними ознаками злочину не обов’язкове, хоча й
допустиме.

Суспільна небезпечність діяння — це, перш за все, його об’єктивна
властивість заподіювати шкоду або ж створювати загрозу заподіяння шкоди
тим об’єктам, які охороняються законом, у ньому виявляється негативне
ставлення особи до таких об’єктів, а іноді в цілому до панівних у
суспільстві відносин.

Під діянням у теорії кримінального права розуміється не просто зовнішній
прояв поведінки особи, а поведінки усвідомленої, яка знаходиться під
контролем свідомості й волі, тобто такої, що відповідає всім ознакам
людської діяльності в її загальному психологічному значенні. Поділ
суспільне небезпечного діяння на об’єктивну і суб’єктивну сторони має
умовний характер, тому що реально характер і ступінь суспільної
небезпечності злочину визначаються об’єктивною стороною — характером і
розміром заподіяної шкоди, способом дії та іншими об’єктивними ознаками,
а також суб’єктивною стороною — ступенем усвідомлення заподіяної шкоди,
активністю волі, мотивами і цілями поведінки особи, які поєднуються.

Суспільне небезпечне діяння в кримінально-правовому розумінні — це
об’єктивоване назовні ставлення особи до панівного у певному суспільстві
правопорядку, яке виявляється у посяганні на нього, внаслідок чого
завади завдається шкода певним соціальним цінностям. Суспільна
небезпечність діяння — об’єктивна властивість будь-якого правопорушення,
включаючи І злочин. Злочином суспільне небезпечне діяння стає тоді, коли
ступінь і характер його небезпечності для панівних у суспільстві
відносин змушують законодавця вести з ним боротьбу кримінально-правовими
заходами, тобто коли кримінальним законом воно визнається злочином.
Суспільна небезпечність діяння визначається не тільки його зовнішніми,
фактичними, об’єктивними ознаками, а й суб’єктивними. При цьому
неприпустимо перебільшувати значення і віддавати перевагу якійсь одній
із цих ознак у визначенні суспільної небезпечності діяння, передусім, не
можна переоцінювати значення вини. Сутність суспільної небезпечності
діяння слід визначати, виходячи з його спрямування на певні об’єкти
(основні інтереси, цінності суспільства), тобто як посягання на них.
Такий підхід передбачає визнання вини структурним елементом суспільної
небезпечності діяння. Головне заперечення проти визнання вини
структурним елементом суспільної небезпечності діяння зводиться до того,
що в такому випадку довелося б розглядати дії неосудних, які заподіяли
шкоду суспільним відносинам, не як суспільне небезпечні, тому що
багатьма вченими суспільна небезпечність поділяється на об’єктивну (дії
неосудних і невинні дії) і суб’єктивну (винні дії).

Дії неосудних не можна розглядати як суспільне небезпечні, тому що в
таких випадках взагалі не має діяння в кримінально-правовому значенні.
Діяння — це вольова, усвідомлена поведінка. Суспільне небезпечними
можуть бути тільки вольові, усвідомлені дії особи. Дії ж неосудних не є
суспільне небезпечними, а є просто небезпечними, тобто слід розрізняти
поняття «суспільна небезпечність» і «небезпечність».

Сутністю суспільної небезпечності діяння є його посягання на об’єкти, що
охороняються законом, у ньому (діянні) виявляється негативне до них
ставлення.

Суспільна небезпечність діяння впливає на процеси нормотворчості
(криміналізації і декриміналізації) та застосування кримінально-правових
норм (кваліфікації діяння й індивідуалізації кримінальної
відповідальності і покарання).

Поняття суспільної небезпечності діяння в нормотворчій діяльності
своєрідно очолює ієрархію критеріїв (принципів) криміналізації
і декриміналізації. Крім того, суспільна небезпечність діяння є
критерієм класифікації злочинів у кримінальному законі та теорії
кримінального права.

Законодавець визнає злочином не самі по собі об’єктивно суспільне
небезпечні діяння, а дії вольові, тобто такі, що знаходяться під
контролем свідомості та волі особи, — дії винні. При цьому від
суб’єктивних ознак залежить не тільки ступінь суспільної небезпечності
діяння, а насамперед, визнання самого діяння суспільне небезпечним. Так,
легке тілесне ушкодження злочином визнається лише тоді, коли воно
вчинене умисно; необережне заподіяння такого ушкодження злочином не
вважається; тільки умисний обман покупців тягне кримінальну
відповідальність тощо. Лише незначна кількість суспільне небезпечних
діянь визнається злочинами незалежно від форми і виду вини.

Для більшості злочинів, передбачених кримінальним законом України,
характерна умисна вина, а для деяких із них необхідна наявність певних
мотиву і мети. Крім того, залежно від форми вини різним буде ступінь
суспільної небезпечності однакових за об’єктивними ознаками дій, що
знаходять відображення в диференціації криміналізації таких дій (умисне
вбивство, необережне вбивство тощо).

Злочином повинно визнаватися лише таке діяння, ступінь суспільної
небезпечності якого (з урахуванням інших критеріїв криміналізації у їх
взаємозв’язку) досяг рівня, що вимагає боротьби з таким діянням
кримінально-правовими заходами. У разі недотримання цієї умови виникне
так зване розходження між суспільною небезпечністю діяння і його
протиправністю — надмірна криміналізація діяння. За умов надмірної
криміналізації виникає невідповідність між правосвідомістю законодавця,
з одного боку, і правосвідомістю правозастосовчих органів та більшості
населення. Це призводить до повного не застосування або виняткового
застосування на практиці кримінально-правової норми за значного
поширення дій, що нею криміналізовані, або ж до притягнення до
відповідальності осіб, дії яких формально протиправні, але позбавлені
необхідного для злочинів рівня суспільної небезпечності. Розходження між
суспільною небезпечністю і його протиправністю може мати місце також і у
випадку втрати діянням характеру суспільне небезпечного внаслідок зміни
у соціально-політичному житті країни при відсутності декриміналізації
діяння.

За умов надмірної криміналізації і несвоєчасної декриміналізації діяння,
яке втратило необхідний ступінь суспільної небезпечності, суспільна
небезпечність діяння буде своєрідною нейтралізуючою ознакою щодо
протиправності. Тобто, відсутність необхідного рівня суспільної
небезпечності діяння як матеріальної ознаки злочину свідчитиме і про
відсутність самого злочину. Цим, здебільшого, і зумовлене фактичне
незастосування значної кількості кримінально-правових норм чинного
Кримінального кодексу за значного поширення дій, передбачених його
статтями. Для розкриття змісту поняття «ступінь суспільної
небезпечності» використовується поняття «характер суспільної
небезпечності». Якщо ступінь суспільної небезпечності є показником рівня
суспільної небезпечності окремо взятого, конкретного діяння, її
«кількісною» характеристикою, то характер суспільної небезпечності
діяння — це показник рівня суспільної небезпечності певної групи
злочинів, який визначається, перш за все, місцем цінностей, що є
об’єктом кримінально-правової охорони. Тому, наприклад, за інших рівних
умов злочини проти життя і здоров’я людини будуть за характером більш
суспільне небезпечними, ніж злочини проти власності, оскільки згідно зі
ст. З Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність,
недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.
Характер і ступінь суспільної небезпечності кримінальним законом
визнаються структурними елементами (критеріями) одного із загальних
начал призначення покарання, встановленого ст. 65 КК: призначаючи
покарання, суд поряд з іншими критеріями враховує характер і ступінь
суспільної небезпечності вчиненого злочину. У процесі застосування
кримінально-правових норм суспільна небезпечність діяння є критерієм:

1. кваліфікації злочинів (відмежування злочинів від інших правопорушень;

відмежування злочинів від діянь, що через малозначушість не є суспільне
небезпечними; розмежування злочинів як таких);

2. індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання. При
цьому показником рівня суспільної небезпечності злочину є (має бути)
санкція відповідної етапі (частини, пункту статті) Кримінального
кодексу. Кримінальна протиправність є формальною ознакою злочину. Суть
цієї ознаки злочину в тому, що злочином може бути визнане лише діяння,
передбачене як таке (як злочин) безпосередньо кримінальним, а не
будь-яким іншим законом. Як уже зазначалося, в чинному кримінальному
законодавстві склади конкретних злочинів передбачені В Особливій частині
Кримінального кодексу. Проте можливо, що на певних етапах розвитку
суспільства окремі склади злочинів будуть сформульовані в інших, крім
Кримінального кодексу, законах прямої дії, що й мало місце до введення у
вересні 1996 p. національної валюти України, оскільки кримінальна
відповідальність за виготовлення з метою збуту та збут підроблених
грошових одиниць багаторазового використання була передбачена не
Кримінальним кодексом, а Указом Президії Верховної Ради України від 21
січня 1992 p. Протиправність означає закріплення в кримінальному законі
принципу «nullum crimen sine lege» (немає злочину без вказівки про це в
законі). Яка б не була суспільна небезпечність того чи іншого діяння,
доки воно не буде визнане злочином кримінальним, а не будь-яким іншим,
законом, кримінальної відповідальності воно тягти не повинно.
Соціально-економічні зміни в нашому суспільстві, пов’язані зі
становленням нових економічних відносин, породжують появу діянь, які в
умовах соціалістичної економіки не могли бути вчинені: обмеження
конкуренції, прояви монополізму, протидія законній підприємницькій
діяльності тощо, або ж зумовлюють підвищення ступеня суспільної
небезпечності певних дій чи навпаки, втрату певними діяннями суспільної
небезпечності взагалі, чи суттєве зниження її рівня. Але доти, доки такі
зміни в оцінці суспільної небезпечності конкретних дій не будуть
відображені в кримінальному законі, відповідно дії або не можуть
визнаватися злочином, або ж навпаки, формально вважатися злочинними, аж
поки відповідні норми не будуть вилучені з кримінального закону.
Закріплення в законі безпосередньо формальної ознаки злочину також
означає, що не допускається застосування кримінального закону за
аналогією. Як відомо, до 1958 р. у радянському кримінальному праві у
визначенні поняття злочину вказівки на його найважливішу ознаку
(протиправність) не було, а навпаки, законодавче була закріплена
можливість застосування кримінального закону за аналогією. Так, у ч.2
ст. 11 Кримінального кодексу УРСР 1927 p. було записано: «якщо тієї чи
іншої суспільне небезпечної дії безпосередньо не передбачено в цьому
Кодексі, то підстави і межі відповідальності за неї, а також заходи
соціального захисту визначаються за аналогією з тими статтями Кодексу, в
яких передбачені злочини найбільш подібні важливістю та характером».

Розділ 2. Класифікація злочинів

Класифікація злочинів може здійснюватись за різними критеріями залежно
від мети такої класифікації ті її практичного значення. При цьому
важливим є, по-перше, чітке визначення критеріїв класифікації і,
по-друге, їх дотримання у процесі самої класифікації.

Найважливіше значення має законодавча класифікація злочинів, тобто
віднесення злочинів до тих чи інших груп, їх об’єднання в такі групи,
яке здійснюється самим законодавцем. Така класифікація має практичне
значення, тобто є основою застосування кримінально-правових норм і
кримінально-процесуальних норм. Законодавча класифікація злочинів у
чинному законодавстві провадиться за об’єктом посягання, формою вини,
характером і ступенем суспільної небезпечності діяння.

Об’єкт посягання є основою для визначення місця того чи іншого злочину в
системі Особливої частини Кримінального кодексу і віднесення злочину до
тієї чи іншої групи за характером і ступенем суспільної небезпечності.

Усі злочини в Особливій частині об’єднані в (поділені на) групи (глави,
розділи) за об’єктом посягання. Правильне визначення об’єкта посягання
злочинного діяння законодавцем важливе не лише для визначення його
«порядкового числа» в Кримінальному Кодексі, а й визначає його
підслідність і підсудність, обумовлює ефективність боротьби з ним на
певних етапах розвитку суспільства.

Найперше всі злочини слід розподілити на дві групи щодо форми вини:

1) умисні;

2) необережні.

Такого поділу вимагає ст. 63 КК, згідно з якою вид виправно-трудової
колонії, в якій призначається відбування покарання у вигляді позбавлення
волі, значною мірою залежить від того, за умисний чи необережний злочин
засуджена особа. У ст. 63 виділено вид колоній-поселень для осіб, що
вчинили злочини з необережності, в них призначається відбувати покарання
всім чоловікам та жінкам, які вперше засуджуються до позбавлення волі за
злочини, вчинені з необережності, незалежно від тяжкості такого злочину
та розміру призначеного покарання. Тому, засуджуючи особу до позбавлення
волі, суд однозначно повинен визначити, умисний чи необережний злочин
нею вчинено. При розгляді суб’єктивної сторони злочину буде звертатися
увага на те, що психічне ставлення особи до дій, вчинених нею, та їх
наслідків може бути різним: умисел щодо дій і необережність щодо
наслідків. Такі склади злочинів у теорії кримінального права іменуються
злочинами з подвійною (змішаною, складною) формою вини. Але для
визначення виду виправно-трудової установи особі, яка засуджується до
позбавлення волі, виділення такого виду злочинів значення не має, злочин
має в цілому бути визнаний або вчиненим умисно, або з необережності.

У Кримінальному кодексі називаються окремі групи умисних злочинів
залежно від ступеня і характеру їх суспільної небезпечності. Так, у ст.
11 КК (дається вичерпний перелік злочинів, які законодавцем віднесені до
тяжких. Визнання особи винною у вчиненні такого злочину впливає на вид
виправно-трудової установи, в якій буде призначено відбування покарання,
враховується при застосуванні умовно-дострокового звільнення від
відбуття покарання тощо.

При віднесенні тих чи інших злочинів до категорії тяжких законодавець
враховує як характер, так і ступінь їх суспільної небезпечності.
Показником характеру і ступеня суспільної небезпечності злочину є, як
правило, санкція відповідної кримінально-правової норми. До тяжких
законодавцем віднесені умисні злочини, за вчинення яких може бути
призначене покарання у вигляді позбавлення волі. Крім категорії тяжких,
безпосередньо в КК називаються ще дві групи злочинів:

особливо тяжкі злочини (стаття 63) та злочини, що не являють (не
становлять) великої суспільної небезпеки (статті 22,45).

Безпосередньо в кримінальному законі немає ні переліку діянь, що містять
ознаки злочину, який не становить великої суспільної небезпеки, ні
якихось конкретних критеріїв віднесення тих чи інших злочинів до цієї
групи. Лише стосовно звільнення від кримінальної відповідальності з
притягненням до адміністративної відповідальності на підставі ст. 45 КК
передбачено, що таке звільнення допускається лише в справах про злочини,
за які законом передбачається покарання у вигляді позбавлення волі на
строк не більше одного року або інше більш м’яке покарання. Проте
переносити автоматично це положення на інші види звільнення від
кримінальної відповідальності на підставі ст. 51 (передача матеріалів
справи на розгляд товариського суду, застосування примусових заходів
виховного характеру, передача особи на поруки громадській організації
або трудовому колективу) було б неправильним.

Слід погодитися з думкою, що, практично, до діянь, що містять ознаки
злочину, який не становить великої суспільної небезпеки, можна відносити
будь-який із злочинів, не віднесених до категорії тяжких, якщо ступінь
його конкретної небезпечності невеликий. Тобто, віднесення вчиненого
діяння до категорії злочинів, що не становлять великої суспільної
небезпеки, залежить не від виду злочинів, а від оцінки ступеня
суспільної небезпечності конкретного прояву того чи іншого злочину. Один
і той самий злочин, наприклад, середньої тяжкості тілесне ушкодження,
залежно від конкретних обставин його вчинення може бути визнаний
(невизнаний) таким, що містить (не містить) ознаки злочину, який не
становить великої суспільної небезпеки. Дати вичерпний, формалізований
перелік таких злочинів неможливо, та й, очевидно, недоцільно, оскільки
злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки, — це не
конкретний вид злочинів, а оцінка ступеня суспільної небезпечності
кожного окремого злочину.

Про особливо тяжкі злочини, як уже зазначалось, у Кримінальному кодексі
йдеться в статті 63. Аналіз відповідних положень цих статей, а також ст.
11 КК дозволяє зробити висновок, що до особливо тяжких належать злочини,
якщо:

а) вони є умисними злочинами, передбаченими в ст. 7′ КК;

б) за їх вчинення законом передбачене максимальне покарання у вигляді
смертної кари або позбавлення волі на строк понад десять років.

У теорії кримінального права злочини, здебільшого, поділяються на 4
групи:

невеликої тяжкості або такі, що не являють великої суспільної небезпеки;

середньої тяжкості або менш тяжкі; тяжкі; особливо тяжкі. В основу
такого поділу покладено ступінь суспільної небезпечності (ступінь
тяжкості) злочину. Такий критерій може бути покладений і в основу
класифікації злочинів у новому Кримінальному кодексі.

Розділ 3. Склад злочину. Співвідношення злочину і складу злочину

В боротьбі зі злочинністю найважливіше досягти ефективності цієї роботи
і не допустити порушення закону. Тому саме головне в притягненні до
кримінальної відповідальності — мати для цього законні підстави і
дотримуватись кримінального закону.

Згідно зі ст.2 Кримінального кодексу України до кримінальної
відповідальності може бути притягнута лише та особа, яка винна у
вчиненні злочину, передбаченого законом суспільне — небезпечного діяння.

У цьому законоположенні є визначені кримінальним законом підстави
кримінальної відповідальності: кримінальній відповідальності підлягає
особа, яка винна у скоєні злочину.

Але як це визначити? Як встановити, що саме ця певна особа вчинила
злочин? Чим і як виміряти чи виважити її дії?

Для цього в кримінальному законі встановлюються чіткі, певні ознаки
суспільно-небезпечних дій, які вчинила особа, і сукупність яких утворює
підстави кримінальної відповідальності.

Вся сукупність встановлених кримінальним законом ознак, які
характеризують суспільно-небезпечне діяння як злочин, називається
складом злочину.

Поняття «склад» (складові частини, ознаки, елементи) вживаються не
тільки в кримінальному праві. Ним користуються тоді, коли виникає
необхідність в більш конкретному, детальному аналізі окремих явищ,
предметів, людських дій. Це завжди сукупність чого-небудь, яке утворює
єдине ціле. Склад злочину — це сукупність юридично-значимих ознак
посягань, причому юридично-значимими призначаються загальні і суттєві
ознаки посягань. Оскільки ці ознаки вказані в кримінальному законі, вони
стають необхідні і достатні, щоби те чи інше суспільно-небезпечне
посягання розглядалося як злочин. Звичайно, при формуванні складів
законодавець виходить із суті і умов злочину, що визначається і
відображається в законодавчих формуваннях складів. Ознаки злочину в
складі в деякій мірі формалізовані, переведені на юридичну мову,
визначені в кримінально-правових поняттях, однозначні і включені в
систему юридичних понять і категорій. Правове визначення суспільних
відносин має свою логіку і свою техніку в інакшому б випадку право
постійно б протирічило само собі.

Загальне визначення складу злочину може бути сформульоване як сукупність
ознак, за допомогою яких кримінальний закон визначає посягання як
злочин.

Неправильне загальне визначення складу злочину формувати як «сукупність
ознак, які характеризують по кримінальному законодавству визначене
суспільно-небезпечне діяння як злочинне»(1). Це — не загальне визначення
складу, а визначення конкретного складу, який дійсно характеризує не
злочинне взагалі, а визначене суспільно-небезпечне діяння як злочинне.

Для того, щоб дати загальне поняття складу злочин, необхідно із всіх
ознак конкретних складів відібрати такі, які були б притаманні всім
складам. Звичайно, число цих ознак буде більш вузьким, чим число ознак
кожного конкретного складу злочину. Всі особливі ознаки при цьому
відпадають. В загальному розумінні складу злочину виявляються тільки
ознаки, обов’язкові для всіх конкретних складів злочинів, подібно тому,
як загальне поняття злочину може включати в себе тільки такі ознаки, які
являються загальними для всіх видів і для всіх випадків злочинів.

Законодавець дає загальне поняття складу злочину в понятті злочину. В
цьому розумінні поєднуються і соціально-політична характеристика злочину
як суспільне небезпечного посягання та панівні відношення і його
юридична характеристика як діяння, передбаченого кримінальним законом.

Таким чином, поняття злочину включає в себе і соціально-правову
характеристику посягання , сутність його небезпеки (матеріальну основу)
і його законодавчу оцінку як злочинну (формальну, юридичну основу). В
загальному визначенні складу злочину повинна бути виражена юридичною
мовою характеристика всіх необхідних елементів суспільно-небезпечного
посягання -суб’єкта злочину (хто посягає), об’єкта злочину (на що
здійснюється посягання), об’єктивної сторони злочину (в чому виражається
об’єктивне посягання) і суб’єктивної сторони (в чому виражається
відношення посягаючого до того, що він робить).

Загальні поняття злочину і складу злочину необхідні для більш глибокого
з’ясування поняття конкретних злочинів і конкретних складів злочинів.

Для конструювання конкретних складів злочинів необхідно і визначення
того чи іншого конкретного виду злочину. Конкретний склад злочину є
сукупність юридичних ознак, за допомогою яких законодавець визначає,
описує, формулює той чи інший вид злочину. Законодавець не описує в
законі кожний окремий випадок злочину. Він не може цього зробити, та в
цьому і не має потреби. Достатньо, щоб в законі були вказані ознаки
даного виду злочину. Як наукове визначення виду злочину, так і його
законодавче описання представляють юридичну абстракцію. Однак ці
абстракції не рівноцінні. Якщо наукова абстракція тримається на
авторитеті вченого, а головне, на теоретичній її обґрунтованості, то
законодавчий опис даного виду злочину, склад злочину — абстракція іншого
роду. Формулювання поняття злочину, яка наведена в кримінальному законі
— це вказівки законодавця про даний вид злочину, судження про необхідні
і достатні ознаки для визнання дій даного виду злочинними. Формулювання
поняття злочину в законі обов’язкове для всіх організацій і громадян, з
неї керуються органи правосуддя при вирішенні конкретних кримінальних
справ. Поки закон діє і незмінений, всі повинні керуватися тим, як
законодавець визначив той чи інший вид злочину.

Конкретний склад злочину в ідеальному випадку вміщує загальні і суттєві
ознаки даного виду злочину. По числу ознак конкретний склад злочину
вужчий, чим число ознак конкретної події злочину. В склад не входять
ознаки, притаманні тільки окремим злочинам даного виду, тобто
індивідуальні ознаки. По цим індивідуальним ознакам злочини одного і
того ж виду відрізняються один від одного. З врахуванням даної обставини
відмежовують злочини одного виду один від одного.

Ознаки конкретного складу злочину взяті із конкретних злочинів. Це такі
ознаки, які є в кожному конкретному злочині даного виду (загальні
ознаки). Тому ми можемо стверджувати, що ознаки складу злочину, вказані,
описані в законі, є і в конкретному злочині. Вони були в
суспільне небезпечному посяганні і до кримінального закону. З моменту їх
визначення, фіксації в кримінальному законі вони стають не просто
ознаками посягання, а ознаками злочину, так само, як і посягання стає
злочином. Тому правильно стверджувати, що в скоєному суспільне
небезпечному діянні є ознаки складу злочину , які передбачені,
наприклад, в ст. 185 КК України (крадіжка). На цьому будується
кваліфікація, тобто юридична оцінка скоєного. Кваліфікуючи скоєне, ми
визначаємо, чи є тут злочин і який, тобто ознаки якого складу злочину в
ньому є. Звичайно, в конкретному злочині є і інші ознаки, які на
кваліфікацію не впливають (не ознаки складу), але в цілому і загальному
характеризують злочин і злочинця, що враховується при виборі виду і міри
покарання, при вирішенні питання про можливе звільнення особи від
кримінальної відповідальності, при визначенні режиму ув’язнення та ін.

Отже, склад злочину визначений в законі. Разом закон тим склад злочину є
і в діяннях визначеного виду.

Склад злочину неможливий без закону, але він не живе без
суспільно-небезпечного посягання. Без посягання залишається тільки
законодавче визначення складу. Склад злочину утворюють групи ознак, які
відносяться до об’єкту посягання, його суб’єкту і самому посяганню (його
об’єктивній і суб’єктивній стороні). Склад злочину — сукупність
необхідних і достатніх ознак для визнання даного суспільно-небезпечного
посягання злочином. Це означає, що відсутність однієї з таких ознак не
залежно від того, що воно характеризує (об’єкт чи суб’єкт, суб’єкт чи
суб’єктивну сторону посягання) не дає підстав говорити про наявність
складу злочину, а значить і самого злочину.

Ознаки складу злочину не можна зводити до ознак, вказаних лише в
диспозиції.

Така точка зору була б вірною при умові, що в кожній диспозиції статті
Особливої частини давалась би вичерпна характеристика, відповідному виду
злочинного діяння. Але діючий закон не притримується такого правила. В
деяких випадках це результат конструктивних недоліків закону, в інших –
результат виправданого лаконізму, при конструкції норм Особливої
частини.

Необхідність керуватись при виясненні ознак злочину не тільки
диспозиціями Особливої частини кримінального законодавства, але
положенням норм Загальної частини з очевидністю виявляється, як тільки
виникає питання про підстави кримінальної відповідальності за
незакінчену злочинну діяльність і за співучасть в злочині. Як і в інших
випадках, тут єдиною підставою кримінальної відповідальності являються
дії особи, яка готується до злочину або співучасника в ньому, які
утворюють передбачений у ньому склад злочину . Склад злочину в таких
випадках складається з ознак, вказаних законодавцем у відповідній нормі
Загальної частини і в диспозиції статті Особливої частини, яка
передбачає інкримінуємий злочин. В іншому і при незакінченій злочинній
діяльності, і при співучасті яких-небудь суттєвих особливостей в
формулюванні питання про підстави кримінальної відповідальності не має.

Склад злочину, являючись правовою формою злочину, являє собою
законодавчий опис. Звідси, якщо злочин — конкретний акт людської
поведінки, явище соціальної дійсності, то склад злочину — це поняття
чисто правове (2). Кожний злочин в тому виді, в якому воно вказується в
законі, характеризується множиною індивідуальних особливостей або ознак.
Не має абсолютно однакових злочинів. Разом з тим всі злочини, незалежно
від їх індивідуальних особливостей, володіють типовими ознаками,
загальними для всіх злочинів.

Поняття злочину і складу злочину тісно пов’язані. Поняття злочину
розкриває, чому те чи інше діяння являється небезпечним для нашого
суспільства і для встановленого в ньому правопорядку; склад злочину
визначає сукупність тих ознак, які згідно закону характеризують дане
діяння як визначений конкретний злочин. Таким чином, склад злочину
безпосередньо пов’язує суспільно-небезпечне діяння з кримінальним
законом.

Вчення про склад злочину та про злочин виконує дві основні практичні
функції. По-перше, на основі складу злочину виясняється наявність або
відсутність злочину як соціального явища. По-друге, склад злочину
кладеться в основу відмежування одних злочинів від інших, тобто на
основі вчення про склад злочину здійснюється кваліфікація злочинів.

Висновок

Підсумовуючи все сказане, хотілося б зазначити, що вивчення та
дослідження злочину, на сьогодні, залишається одним із першочергових
завдань науки кримінального права.

Саме від того, як повно та точно будуть вивчені та досліджені всі
питання, пов’язані із вивченням та дослідженням злочину і буде залежати
благополуччя нашої держави.

Це також забезпечить швидке виявлення та притягнення до відповідальності
осіб, винних у вчиненні злочину та виключить випадки притягнення до
кримінальної відповідальності невинних осіб.

На сьогодні наукове вчення про злочин ще не повністю відображає всі
особливості практичного застосування норм кримінального права, зокрема в
частині встановлення складу злочину, а тому воно потребує негайного та
постійного вдосконалення. Однією з необхідних умов по вдосконаленню
наукового вчення про злочин є усунення всіх неточностей та протиріч у
внутрішньому змісті кримінально-правових норм.

На сьогодні майже всі питання, пов’язані із злочином вивчаються та
досліджуються наукою кримінального права, оскільки в нашій державі не
існує повного нормативного закріплення даного питання.

І тому саме вдосконалення чинного кримінального законодавства, а також
прийняття принципово нових кримінальних законів, які б повніше
висвітлювали юридичну сутність злочину та складу злочину та закріплювали
б нормативне визначення складу злочину, залишається першочерговим
завданням, яке стоїть, на сьогодні, перед нашою державою.

Від вирішення цього завдання залежить подальший розвиток України в
галузі забезпечення правопорядку на своїй території та забезпечення
дійсної охорони прав та законних інтересів громадян, що, як відомо, є
одним із головних обов’язків нашої держави.

Список використаної літератури

1. Науково-практичний коментар Кримінального Кодексу України. Київ.
2001р. 800 с.С.9,19-38.

2. І. Осика, С. Сафронов «Доказування мотиву та цілі як ознак
суб’єктивної сторони злочину», журнал» Право України», №9,2001р. с.
51,52..

3. Ф. Музика » Особливості суб’єктивної сторони злочинів пов’язаних з
наркоманією», журнал» Право України», № 9,2001р. с. 50-51.

4. Н.В.Чернишова, М.В.Володько» Кримінальне право України», Київ,»
Наукова думка», 2002р.. 456 с., с.38-40.44-48. 50-59,63-73.75. 76,80,84,
85.

5. М.Й. Коржанский «Уголовнеє право Украйни» м.Київ, «Українська
видавнича думка», » Наукова думка » , 2000р., 336 с., с. 88-102, 134,
157, 158. 167, 169,173-176,178-186.191,192,197-210,213,214.

6. В.А.Владимиров «Советское уголовное право, Общая часть. Состав
преступления». Москва, 1968г., 120 с., с. 6,7,10-12,13,15-17,
19-21,22,23,47,69-70.

7. Я.М. Брайнин «Уголовная ответственность й ее основание в советском
уголовном праве», Москва, изд-во» Юридическая литература», 1963г.

8. М.П. Карпушин » Уголовная ответственность и её основание в советском
уголовном праве» «Москва изд-во «Юридическая литература» , 1963 г., 276
стр.с. 98, 107,108,128-134,217,228-230.

PAGE

PAGE 3

PAGE

Похожие записи