Поняття та ознаки інформації
Зростаючий обіг інформації у суспільстві дає підстави для висновку про
появу нового виду суспільних відносин – інформаційних, які є об’єктом
правового регулювання. Цей нематеріальний об’єкт з одного боку
вкладаються у загальні постулати про об’єкти правовідносини взагалі і
цивільні зокрема, а з іншого відображають особливості інформації в
суспільстві. ЇЇ роль та постійно зростаючий масив норм права дали
підставу для виділення спеціальної галузі законодавства – інформаційного
права.
Природа інформації та інформаційного продукту та як об’єкта цивільного
права не вкладається в визначені види цивільних відносин, що потребує
визначення їх специфіки та аналізу механізму правового регулювання.
Першим на проблему інформаційних відносин у суспільстві звернув увагу
А.Б. Венгеров, він проаналізував їх положення у правовій системі, і
прийшов до висновку, що на сучасному етапі розвитку права інформаційні
відносини стають самостійними відносинами у галузі права. Він виділяє у
інформаційних відносинах основні операції з інформацією – реєстрація,
збір, передача, збереження та обробку інформації. В.А. Дозорцев виділяє
інформаційні відносини в аспекті виключних прав. Він вважає, що значення
виділення інформаційних відносин як окремої категорії полягає в тому, що
з’явилась необхідність включення їх об’єкта в економічний обіг та
створення для цього правової бази. Під інформаційними відносинами В.А.
Дозорцев розуміє новий, притім самостійний вид виключних прав, який
відрізняється декількома основними рисами. По-перше, об’єктом є
відомості, інформація як така, у уособленому вигляді. По-друге, вони
представляють собою особливий товар, який передається іншим особам через
ринок, як об’єкт економічного обігу, і в такій якості має комерційну
цінність. По-третє, відомості повинні бути недоступними, для широкого
кола осіб, інакше був би відсутній об’єкт передачі, об’єктом були б не
відомості, а їх використання. Ч.Н. Азімов приходить до висновку, що
виконуючи покладені на них функції, суб’єкти науково-технічної
інформації вступають з іншими особами у відносини, які можна назвати
інформаційними. Іншої точки зору В.І Жуков, який під інформаційними
відносинами пропонує розуміти – відносини суспільні, тобто відносини між
людьми, таким чином, не може бути врегульованого юридичним законом
відношення між людиною та “інформацією, як такою”. Є.О. Суханов та ряд
інших вчених, відмічаючи перманентний характер інформаційних процесів,
справедливо вказували, що ці процеси “становятся базой для обособления
нового вида общественных отношений – информационных”.
Інформаційні відносини тісно пов’язані з немайновими відносинами, з
відносинами які виникають у зв’язку із здійсненням особистих немайнових
прав. В ЦК України в книзі другій “Особисті немайнові права фізичних
осіб” містяться норми, які стосуються правового режиму інформації, це
статті 270, 277, 278, 285, 286, 301, 302, 303 ЦКУ. Але вони теж в
повному обсязі не належать до немайнових прав, на нашу думку, це витікає
з того, що інформація це своєрідний “феномен права”, вона
розповсюджується на всі сфери людської діяльності, є об’єктом
регулювання як публічного так і приватного права. Ще одним аргументом
виступає той факт, що відповідно до традиційної позиції вітчизняного
цивільного права особисті немайнові права не можуть бути самостійними
об’єктами товарного обігу, оскільки вони не мають економічного змісту.
Однак в умовах інформаційного суспільства інформаційний товар не може
бути поза межами економічного обігу. Майже це, на нашу думку, виступає
головним чинником розмежування інформаційних і немайнових відносин.
Інформаційні відносини мають цивільно-правову природу, а. інформаційні
відносини – суто цивільні відносини. Об’єкт даних відносин безпосередньо
знаходиться у сфері об’єктів цивільного права, на суб’єктів
розповсюджуються вимоги щодо правоздатності та дієздатності.
Встановлення окремої цивілістичної категорії виправдано тільки за умови
визнання за нею особливого правового режиму. Аналізуючи інформацію як
об’єкт правовідносин і права, не можна говорити про неї взагалі, не
конкретно. Об’єктом розгляду повинна бути, у першу чергу, інформація,
яка знаходиться у обігу і з приводу якої або у зв’язку з якою виникають
суспільні відносини, що регулюються правом.
Якщо взяти за вихідну посилку визначення ст.8 Закону України “Про
інформацію” яка закріплює, що об’єктами інформаційних відносин є
документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в
галузі політики, економіки, культури, а також у соціальній, екологічній,
міжнародній та інших сферах. Тож об’єктом виступають задокументована
науково-технічна інформація, якою обмінюються суб’єкти правовідносин.
Отже з наведеного, ми можемо зробити висновок, що основним об’єктом
інформаційних правовідносин виступає перш за все інформація. У ст. 177
ЦКУ закріплено інформацію як об’єкт цивільних прав. Під інформацією
розуміється документовані або публічно оголошені відомості про події та
явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому
середовищі (ст. 200 ЦКУ. Вони є нетиповими об’єктами і досить складними
для сприйняття неспеціалістами в сфері точних наук. Тож виникає питання
про сутність інформації як об’єкта цивільних прав.
Добре відомо, що в науці цивільного права питання про сутність об’єкта
та про численність тих явищ зовнішнього світу, які можуть виступати в
його якості, довгий час викликало і продовжує викликати диспути. О.С.
Іоффе свого часу писав, що “понятие объекта права явилось одним из
поводов создания разнообразия теоретических концепций, что в юридической
литературе едва ли можно найти двух авторов, отстаивающих тождественные
взгляды. Но если отвлечься от некоторых частностей, характеризующие
различные точки зрения отдельных юристов, то можно было бы указать на
ряд основных направлений, наметившихся в юриспруденции в связи с
разработкой проблемы объекта прав”.
Численні точки зору, викладені у юридичній літературі, можуть бути
розділені на дві основні групи: 1) теорія множинності об’єктів (Д.В.
Боброва, С.Н Вільнянский, О.А Красавчиков, І.Б. Новицький та ін.); 2)
теорія єдиного правового об’єкта (С.Н Братусь, О.С. Іоффе та ін.).
На сучасному етапі розвитку права найбільшу підтримку серед вчених
цивілістів здобула теорія множинності об’єктів права. Аналіз ЦКУ,
зокрема ст.177, дозволяє прийти до висновку, що в сучасних умовах
законодавець виходить з широкого трактування поняття об’єкту цивільних
прав, включаючи у нього різноманітні явища зовнішнього світу: речі,
включаючи гроші та цінні папери, інше майно, у тому числі майнові права,
роботи та послуги, результати творчої діяльності, інформація, особисті
немайнові блага, а також інші матеріальні та нематеріальні блага.
?
???????¤?¤?$???????A?она у всьому світі визнається товаром і виступає у
якості особливого об’єкта договірних відносин, пов’язаних з її збором,
зберіганням, пошуком, переробкою, розповсюдженням та використанням. Тож
інформація стає об’єктом права завдяки тому, що вона починає виступати
предметом договірних відносин, тобто придбає товарний характер, та
виступає об’єктом договірних відносин. Інформація стає об’єктом
охоронних зобов’язань у разі її незаконного поширення.
Отже особливості інформації як об’єкта цивільних прав полягають у тому,
що вона є благом нематеріальним, хоча і має матеріальні носії (дискета,
магнітна плівка, папір тощо). За своїми фізичними властивостями
інформація є благом неспоживним, тому що її використання за призначенням
не призводить до її зменшення та фізичного знищення. Інформація може
тільки морально застарівати і тому або залишитись не витребуваною, або,
у разі необхідності, змінюватись на більш нову. Важливою особливістю
інформації є різноманітність форм її використання, поширення та зміни
форм її фіксації. Важливою особливістю інформації є можливість її
практично необмеженого тиражування, розповсюдження та перетворення форм
її фіксації. Закон не закріплює за будь-ким монополії на використання та
володіння інформації, за винятком тієї, яка підпадає під визначення
нерозкритої інформації – є інформація, яка є секретною в тому розумінні,
що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є
невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з
видом інформації, до якого вона належить, у зв’язку з цим має комерційну
цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо
збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю
інформацію.
Найбільш складною і нерозробленою на сьогодні є проблема співвідношення
понять “об’єкт інтелектуальної власності” та “інформація”. Пов’язано це
з тим, що й інформація і об’єкти інтелектуальної творчості є
нематеріальними за своєю природою, та фіксуються на матеріальному носії,
а також виконують інформаційну функцію. Пропонується ввести новий
інститут права інтелектуальної власності – нові об’єкти, до таких
об’єктів може бути віднесена інформація.
Також не вирішило це питання визначення яке було дане у збірнику
“Інтелектуальна власність”, який був виданий у 1988 році у Женеві за
ініціативою та під керівництвом ВОІВ, де зазначається, що об’єктами
інтелектуальної власності є витвори людського розуму та людського
інтелекту. Сюди відноситься й інформація.
Інформація складається із повідомлень. Повідомлення – це форма
представлення інформації. Вони (повідомлення) можуть бути у вигляді мови
або тексту, графіка, таблиць і т.д. З наукової точки зору поняття
“інформації” та “повідомлення” можна поділяти за такими відомими
критеріями, як матеріальне та ідеальне. Повідомлення завжди матеріально,
та приймається людино усіма п’ятьма органами почуття або може прийматись
та реєструватись приладами. Інформація – це усе те, що знімає
невизначеність.
Особливості інформації як об’єкта цивільних прав полягають у тому, що,
перш за все інформація є благом нематеріальним, хоча і має матеріальні
носії (дискета, папір тощо). За своїми властивостями інформація є благом
неспоживчим, тому, що її використання за призначенням не призводить до
її зменшення чи фізичного знищення. Інформація може тільки морально
застаріти і тому або залишитись не використанною, використонною частково
або у разі необхідності, замінюватись на більш нову. Важливою
особливістю інформації є різноманітність форм її використання, поширення
та зміни форм її фіксації.
Оскільки норми, присвячені регулюванню інформаційних відносин, утворюють
комплексний інститут, слід підкреслити, що цивільно-правовий зміст мають
права на таку інформацію, яка становить реальну чи потенційну
“особистісну” (як інформація про особу) або “комерційну” цінність (як
інформація про майнове становище особи), тобто була об’єктом цивільного
обігу і, відповідно, об’єктом цивільних прав.
Інформація складається із повідомлень. Повідомлення — це форма
представлення інформації. Вони (повідомлення) можуть бути у вигляді мови
або тексту, графіка, таблиць і т.д. З наукової точки зору поняття
“інформації” та “повідомлення” можна поділяти за такими відомими
критеріями, як матеріальне та ідеальне. Повідомлення завжди матеріально,
та приймається людиною усіма п’ятьма органами почуття або може
прийматись та реєструватись приладами. Інформація – це усе те, що знімає
невизначеність.
Фізичні та юридичні особи, які володіють інформацією професійного,
ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру,
одержаною за власні кошти, або яка є предметом їх професійного,
ділового, виробничого, банківського комерційного та іншого інтересу, як
правило, самостійно визначають режим доступу до неї, в тому числі
належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють систему
захисту. Однак зазначене правило не стосується інформації, яка
відповідно до Закону є таємницею — державною, комерційною, службовою,
професійною тощо.
Державна таємниця — це таємна інформація, що містить відомості у сфері
оборони, економіки, науки й техніки, зовнішніх відносин, державної
безпеки та охорони правопорядку, розголошення якої може завдати шкоди
національній безпеці України.
Література
Грешников И.П. Субъекты гражданского права // С.-Петербург. Юридический
центр. 331 с.,
Шишка Р.Б. Новий погляд на підприємницьку правосуб’єктність // Вісник
Університету внутрішніх справ. – № 3-4. – 1998 . – с. 266-272;
Шишка Р.Б. и др. Предпринимательское право Украины: Учебник /
Р.Б.Шишка, А.М.Сытник, В.Н.Левков, и др./Под. общ. ред к.ю.н.Р.Б.Шишки.
Х., Эспада. 2001.,
Гражданское право Украины. Ч. 1. Под редакцией Пушкина А.А., Самойленко
В.М., Х.: Основа, 1996, 438 с.;
Шершеневич Г.Ф. Учебник торгового права. (По изданию 1914 г.) // М.:
Спарк. – 1994, 335 с;
Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права (по изданию 1907
г.). М.: Спарк, 1995. – 556 с.; Цивільне право України: Академічний
курс: Підруч.: У двох томах / За заг. Ред Я.М.Шевченко.-Т.1. Загальна
частина. К.: Вид. Дім “Ін Юре”, -2003, 520с.,
Венгеров А.Б. Право и информация в условиях автоматизации управления. –
М.: Юридическая литература, 1978. – С.26-27.
Дозорцев В.А. Понятие исключительного права // Проблемы современного
государства и права; Сборник статей. Под ред. В.А. Литовкина. – М.:
Городец, 2000. – С. .304.
Дозорцев В.А. Информация как объект исключительного права // Дело и
право. – 1996. – №4 –С. 28.
Азимов Ч.Н. Научно-техническая информация и право. – Х.: Вища школа,
1987.-С.7.
Жуков В.И. Спорные вопросы об информации как объекте .-С.2
Суханов А.П. Информация и прогресс. – Новосибирск: Наука, 1988. –
С.4-5.
Иоффе О.С. Правоотношение по советскому гражданскому праву.–Л.– Изд-во
Ленинградского ун-та.–1949 –С. .47
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
