Реферат на тему:

Поняття та особливості соціального страхування

Утвердження України як правової держави з соціально орієнтованою
ринковою економікою створило об’єктивні передумови системного
реформування державної системи соціального забезпечення населення та
розвитку системи соціального страхування як найважливішої
організаційно-правової форми соціального забезпечення за умов ринкових
перетворень у суспільстві.

Характерною ознакою соціального страхування є те, що фінансування
соціального забезпечення здійснюється за рахунок страхових внесків також
існує тісний взаємозв’язок між розмірами страхових внесків та обсягом
матеріального забезпечення чи соціальних послуг громадян.

Система соціального страхування склалася в СРСР ще в період непу, проте
згодом була деформована, втратила основні ознаки страхових відносин та
фактично перетворилась в елемент податкової системи. У 30-х роках вона
повністю злилась із Державним бюджетом, що й стало підставою визначення
такої форми страхування як соціального забезпечення, яке в
соціально-економічній системі централізованого планування було
монопольною організаційно-правовою формою соціального захисту і
здійснювалось за рахунок Державного бюджету. Страхові внески підприємств
не мали страхового характеру та не базувались на оцінці соціальних
ризиків. «Одержавлення» соціального страхування було наслідком того, що
головним власником засобів виробництва, а отже, роботодавцем, виступала
держава, а тому економічна та фінансова відповідальність щодо
забезпечення соціальних ризиків покладалась на неї. Закономірним було
також об’єднання коштів соціального страхування з Державним бюджетом –
створення в такий спосіб єдиної страхової бази для всіх видів ризику.

За сучасних умов в Україні, коли функції власника, роботодавця
переходять і до нових суб’єктів (приватних, колективних власників)
соціально-трудових відносин, система соціального забезпечення потребує
глибокої трансформації в напрямі максимальної відповідності вимогам
ринкової економіки. Страхова система соціального забезпечення повинна
базуватись на відносинах найманої праці та різних форм власності, на
реальній вартості робочої сили. Переорієнтація вже існуючих та поява
нових завдань соціальної політики держави зумовлюють якісні та кількісні
зміни у сфері соціального страхування, що своєю чергою потребує нових
теоретичних досліджень. Свіжого погляду заслуговують традиційні
постулати теорії соціально-страхових відносин.

Актуальність наукових досліджень цієї проблеми також зумовлена
прийняттям у кінці 90-х років численних законів про соціальне
страхування (Основ законодавства України про загальнообов’язкове
державне соціальне страхування та низки спеціальних законів, які
врегульовують відносини щодо окремих видів соціального страхування).

Теоретичні основи соціального страхування були предметом дослідження
багатьох учених і не лише правознавців.

Свого часу (ще у 20-х роках) соціально-економічні та правові основи
соціального страхування як однієї з організаційно-правових форм
соціального забезпечення досліджувались у працях таких відомих вчених як
Н.А. Вігдорчик, Л.В. Забєлін.

Згодом правові проблеми соціального страхування були предметом
дослідження вчених – представників радянського періоду розвитку права
соціального забезпечення, зокрема, В.С. Андрєєва, К.С. Батигіна,
А.Д. Зайкіна (теоретичні основи соціального страхування в СРСР) [1; 2;
3], Є.І. Астрахана (принципи системи соціального страхування робітників
і службовців) [4], А.Н. Єгорова (принципи системи соціального
страхування колгоспників) [5], І.М. Сироти (правове регулювання
соціального страхування членів колгоспів) [6].

Серед сучасних вітчизняних учених окремі проблеми соціального
страхування досліджувались у статтях В.М. Андріїва (історія становлення
соціального страхування), Н.Б. Болотіної, Я.І. Безуглої (окремі питання
теорії соціального страхування) М. Боднарука (деякі аспекти
правовідносин загальнообов’язкового державного соціального страхування),
Б.С. Стичинського (проблеми удосконалення правового регулювання
соціального страхування). Ґрунтовному аналізу правових основ становлення
соціального страхування в Україні присвячене дисертаційне дослідження
І.О. Гуменюк [7]. Економічні аспекти соціального страхування
розглядались у працях Ю.І. Павленка (досвід світових систем соціального
страхування для України), Т.А Федорова (основи соціальної страхової
діяльності).

Незважаючи на підвищений інтерес учених до проблем соціального
страхування, в Україні (та й, зрештою, в зарубіжній галузевій
літературі) до цього часу немає теоретичних обґрунтувань дефініції,
правових ознак, юридичного значення, принципів соціального страхування.

Соціальне страхування є різновидом страхових відносин, які становлять
предмет фінансового та цивільного права. Разом з тим воно наділено
певними особливостями, притаманними йому як інституту права соціального
забезпечення. Відтак головною метою цієї статті є визначення правових
ознак, а на їхній основі – поняття соціального страхування за правом
соціального забезпечення.

Страховий захист у системі соціального забезпечення – це сукупність
розподільчих і перерозподільчих відносин з приводу відшкодування збитків
та надання допомоги непрацездатним з огляду на фактор соціального
ризику.

Соціальні ризики як підстава для соціального забезпечення – це
закріплена законодавством та визнана суспільством соціально значущою
обставина об’єктивного характеру, з настанням якої громадяни (члени
їхніх сімей) можуть втратити тимчасово або назавжди засоби до існування
чи потребують додаткового матеріального забезпечення, проте не можуть
самостійно їх уникнути. Соціальними ризиками в системі соціального
страхування є: досягнення пенсійного віку; безробіття (часткове
безробіття); нещасний випадок на виробництві та професійне захворювання,
які спричинили втрату працездатності; хвороба застрахованої особи та
випадки, прирівняні до неї; вагітність та пологи; народження дитини;
смерть особи.

Зміст страхового захисту в усіх суспільних відносинах у природному,
економічному, соціальному, юридичному, міжнародному аспектах досить
ґрунтовно розкрили В.Д. Базилевич та К.С. Базилевич [8, с.12-13].

З позицій природних інтересів суспільства та окремих його громадян
страхування виникло як засіб збереження благополуччя за настання
випадкових, непередбачуваних, а також передбачуваних, але небажаних і
таких, яких не можна уникнути, випадків з метою розподілу заподіяних
окремим громадянам збитків між багатьма іншими членами суспільства, щоб
полегшити тягар потерпілих.

Економічна сторона страхового захисту полягає у створенні такого
різновиду людської діяльності, який ґрунтується на акумуляції фінансових
засобів з метою відшкодування потерпілим збитків, спричинених настанням
шкідливих для здоров’я, та (або) матеріального благополуччя подій, що
створює більш сприятливі умови для процесу суспільного відтворення.

У соціальному плані страхування є формою (способом) участі роботодавців,
держави та громадян у справі захисту особистих інтересів громадян і
створення у такий спосіб умов для забезпечення соціальної та політичної
стабільності в суспільстві.

Міжнародний аспект страхового захисту зводиться до усунення національних
відмінностей у законодавствах різних країн і уніфікації способів захисту
інтересів громадян.

З юридичної точки зору страхування є різновидом цивільно-правових
відносин щодо захисту майнових інтересів громадян у разі настання
певних, визначених законодавством чи договором подій (страхових
випадків) за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати
фізичними та юридичними особами страхових платежів.

Теоретичні основи соціального страхування були предметом дослідження
багатьох учених, і щодо визначення змісту цього поняття суттєвих
розбіжностей не має. Це – гарантована державою система заходів щодо
забезпечення громадян у старості на випадок захворювання, втрати
працездатності, підтримки материнства та дитинства, а також з охорони
здоров’я членів суспільства в умовах безоплатної медицини [8, с.66];
одна із основних форм соціального забезпечення, заснована на
застосуванні страхового методу, тобто внесення в особливі фонди
обов’язкових платежів суб’єктами підприємницької діяльності незалежно
від форм власності і видів господарської діяльності та особами найманої
праці, які працюють на умовах трудового договору, й використання
державою цих коштів для матеріального забезпечення громадян, що втратили
працездатність, а також охорони їхнього здоров’я [9, с.260]; це форма
організації здійснення застрахованими громадянами права на соціальне
забезпечення [10, с.10]; форма соціального захисту економічно активного
населення від ризиків, що пов’язані з втратою роботи, працездатності та
доходів на основі колективної солідарності відшкодування збитків [11,
с.71]; провідна організаційно-правова форма соціального забезпечення,
яка гарантує особам право на соціальне забезпечення і профілактику
соціального (страхового) ризику за рахунок страхових коштів [7, с.14] та
ін. Термін соціальне страхування пов’язують з проблемою фінансового
забезпечення соціальних виплат.

Відтак соціальне страхування – це система правовідносин щодо надання
матеріального забезпечення та соціальних послуг застрахованим особам
(членам їх сімей) у разі настання соціальних страхових випадків у
розмірах і порядку, передбачених законами за рахунок грошових фондів,
які формуються шляхом сплати страхових платежів роботодавцями та
особами, в користь яких здійснюється страхування, а також бюджетних
асигнувань.

V

n

???????¤?$????\?атами, зумовленими народженням та похованням» (від
18.01.2001 р.), Закон України «Про загальнообов’язкове державне
соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та
професійного захворювання, що зумовили втрату працездатності» (від
23.09.1999 р.), Закон України «Про збір на обов’язкове державне пенсійне
страхування» (від 26.06.1997 р.). Саме на часі прийняття законів про
медичне соціальне страхування, про державне пенсійне соціальне
страхування, про недержавне пенсійне забезпечення.

Як уже зазначалась, соціальне страхування має низку особливостей, які
характеризують його правову природу та істотно відрізняють від
цивільно-правового особистого страхування. Проаналізуємо їх детальніше.

Соціальне страхування є виключно імперативним за характером: умови та
порядок його здійснення передбачені законом і не можуть бути змінені
угодою сторін; натомість особисте страхування здійснюється в межах
Закону України «Про страхування», проте на підставі договору
страхування, який укладається кожною особою окремо, виходячи із її
потреб та бажань щодо страхової суми. Обсяг соціальних страхових ризиків
є законодавчо встановлений, в той час як в рамках особистого страхування
вони визначаються договором.

Соціальне страхування здебільшого здійснюється за принципом обов’язкової
участі застрахованих осіб, тоді як особисте страхування, як правило, є
добровільним.

Усі зарубіжні держави на ранніх етапах свого розвитку сповідували
ідеологію ліберально-ринкових відносин, і система соціального
забезпечення розвивалася у рамках приватного страхування чи кас
взаємодопомоги. Водночас практичні потреби країн з ліберальною ринковою
економікою призвели до створення загальнонаціональних форм соціального
захисту, які ґрунтувались на певному усуспільненні засобів і їх
перерозподілі на потреби осіб, які не мають необхідних джерел доходів
[12, с.3]. Доцільність застосування обов’язкової форми соціального
страхування ще у 1796 р. обґрунтував англійський вчений Джон Ванкувер
[13, с.36].

Необхідність обов’язкової форми соціального страхування зумовлена
соціальними ризиками, можливістю настання непрацездатності особи та її
важкого матеріального становища. Соціальна держава зобов’язана надати
певну підтримку нужденній особі, а щоб не переобтяжувати державний
бюджет, вона (держава) передбачила обов’язковість створення спеціальних
соціальних фондів, за рахунок яких здійснюється матеріальне забезпечення
непрацездатних осіб за умов настання пенсійних ризиків. Недержавні
організаційно-правові форми соціального забезпечення (добровільні чи (і)
обов’язкові) можуть використовуватись для підвищення рівня соціального
забезпечення понад той, який гарантує державна система обов’язкового
соціального страхування.

За чинним законодавством про соціальне забезпечення лише наявність у
особи певного страхового періоду є підставою виникнення у неї права на
відповідний вид соціальної страхової виплати (пенсії, допомоги) за
державною програмою соціального забезпечення.

Принцип обов’язковості страхування осіб взаємопов’язаний із принципом
обов’язковості фінансування страховими фондами (установами) витрат на
надання матеріального забезпечення та соціальних послуг у обсягах,
передбачених законодавством про загальнообов’язкове державне соціальне
страхування, та принципом цільового використання коштів
загальнообов’язкового соціального страхування.

Страховиками в системі соціального страхування виступають спеціально
створені державою некомерційні самоврядні організації – соціальні
страхові фонди.

Відповідно до законодавства, страхові соціальні фонди є органами, які
здійснюють керівництво та управління окремими видами
загальнообов’язкового державного соціального страхування, проводять збір
та акумуляцію страхових внесків, контролюють використання коштів,
забезпечують фінансування виплат за загальнообов’язковим державним
соціальним страхуванням та ін.

За правовою природою страхові соціальні фонди є цільовими,
позабюджетними, централізованими страховими фондами; некомерційними
самоврядними організаціями, які наділені правами юридичної особи.

Цільовий характер фондів означає, що вони не можуть займатись іншою
діяльністю, крім тієї, для якої їх створено, та використовувати свої
кошти на цілі, не пов’язані з цією діяльністю.

Кошти соціальних страхових фондів не входять до складу Державного
бюджету і використовуються тільки за їхнім прямим призначенням. Вони
зараховуються на єдиний централізований рахунок відповідного Фонду в
установах банків, визначених Кабінетом Міністрів України для
обслуговування коштів Державного бюджету України або спеціалізованого
банку, який обслуговує фонди соціального страхування.

Специфіка страхових соціальних фондів визначається їх самоврядним
статусом: управління ними здійснюється державою та представниками
суб’єктів загальнообов’язкового державного соціального страхування на
паритетних засадах; не підпорядкованістю Кабінету Міністрів України та
набуттям прав юридичної особи з моменту реєстрації їх статутів, що
затверджуються їхніми правліннями.

Страхові соціальні фонди наділені правом нормотворчості: правові акти
компетентних органів цих фондів є обов’язковими щодо виконання всіма
страхувальниками та застрахованими особами на всій території України.

До соціальних страхових фондів відносяться: Пенсійний фонд України; Фонд
соціального страхування від нещасних випадків; Фонд
загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок
безробіття; Фонд соціального страхування з тимчасової втрати
працездатності.

Завдання страхових соціальних фондів випливають з їхнього призначення та
природи – здійснювати зобов’язання щодо збору страхових внесків
(забезпечувати збирання та акумуляцію коштів) та надання застрахованим
особам матеріального забезпечення і соціальних послуг (фінансувати
витрати на ці цілі) у разі настання страхових випадків. Кожен з цих
Фондів як єдина в Україні спеціалізована установа бере участь у
формуванні та реалізації державної політики у сфері конкретного виду
загальнообов’язкового державного соціального страхування, а також
контролює використання страхових коштів. Залежно від специфіки самого
фонду його завдання дещо конкретизується.

Соціальному страхуванню властива деперсоніфікація страхової суми, яка не
виступає об’єктом приватної власності застрахованої особи, а тому в разі
її смерті чи ненастання страхового випадку використовується іншими
учасниками фонду.

Для системи соціального страхування характерна солідарна (колективна)
відповідальність за індивідуальні соціальні ризики, яка полягає у
перерозподілі грошових ресурсів фондів між учасниками фонду
(застрахованими особами) за потребою у випадку настання соціального
ризику. У системі особистого страхування страхові суми розподіляються за
принципом еквівалентності участі кожного.

Страхове відшкодування в системі соціального страхування є співвідносним
середній заробітній платі застрахованої особи та узгоджується з
прожитковим мінімумом у державі. На відміну від особистого страхування в
системі соціального страхування держава виступає гарантом виконання
соціальних грошових зобов’язань страхових фондів – надання матеріального
забезпечення чи соціальних послуг.

Наведені аргументи дають підставу стверджувати особливість інституту
соціального страхування за правом соціального забезпечення.

У світовій практиці сформувалось три основні моделі організації
соціального страхування: централізована, децентралізована та
кумулятивна.

Централізована модель являє собою таку систему організації, в якій
домінує загальне обов’язкове державне соціальне страхування. Така модель
використовується в Україні, Росії, Великобританії, Італії,
Скандинавських державах.

Децентралізована модель характеризується перевагою колективного
соціального страхування, яке здійснюється в рамках професійних систем у
межах підприємств, профспілок, галузей поза рамками державної системи.
Воно може бути як обов’язковим, так і добровільним. Ця модель поширена в
Японії та США.

Кумулятивна модель є змішаною: державне та колективне соціальне
страхування мають приблизно однакове значення. Ця модель
використовується у Франції, Швейцарії та Німеччині.

Отже, в результаті з’ясування правової природи соціального страхування,
доходимо висновку, що воно, будучи наділеним специфічними ознаками, які
не притаманні однойменним інститутам права фінансового та цивільного,
виступає гарантом реалізації одного з основних соціальних прав людини –
права на соціальне забезпечення.

Література

Андреев В.С. Право социального обеспечения в СССР. – М.: Юрид. лит., –
1980. – 312с.

Советское социальное страхование: Учебн. пособие / Под ред.
К.С. Батыгина. – М.: Профиздат, 1985. – 368 с.

Советское право социального обеспечения: Учебн. пособие / Под ред. А.Д.
Зайкина М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – 263 с.

Астрахан Е.И. Принципы пенсионного обеспечения рабочих и служащих. –
М.:Госюриздат, 1961. – 127с.

Егоров А.Н. Основные принципы советского права социального обеспечения.
– М.: М: Изд-во Моск. ун-та, 1984. – 80 с.

Сирота И.М. Правовое регулирование социального страхования членов
колхозов: Автореф. дис… канд. юрид. наук. – К., 1973. – 26 с.

Гуменюк І.О. Правові основи становлення соціального страхування в
Україні: – Автореф. дис….канд. юрид наук. – Харків, 2001. – 19 с.

Базилевич В.Д., Базилевич К.С. Страхова справа. – К., 1997.

Сирота І.М. Право пенсійного забезпечення в Україні: Курс лекцій. – К.,
1998.

Мачульськая Е.Е. Право социального обеспечения: Учеб. пособие. – М.,
1999.

Боднарук М. Суб’єкти правовідносин у сфері державного соціального
страхування // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – №5. –
С.71-76

Якушев Л.П. К новой теории пенсионных правоотношений? // Пенсия. – 1997.
– №9 (12). – С.19-27

Вигдорчик Н.А. Теория и практика социального страхования. – Вып.1.
Теоретические основы социального страхования. – 3-е изд. – М.: Книга,
Петроград, 1923. – 151с.

Похожие записи